Текст книги "Гілея"

Автор книги: Микола Зарудний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 23 страниц)

4

«Тепер я буду жити в інтернаті і ходити до школи. Мене прийняли до п’ятого класу, бо вчителька, коли перевіряла, сказала, що я все знаю. А я не знаю, навіщо люди придумали війни, не знаю, скільки на небі зірок і хто вчить людей писати вірші. І ще не знаю, чого Карагачевий Максим бігає за Мартою Заклунною, наче ягня...»

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Ні в кого в усьому районі не було такої бідарки, як у дільничного міліціонера Милентія Магура. Пофарбував її Милентій синьою фарбою, голоблі і дуга теж були сині. Сидіння кріпилося до високих ресор, зроблених з першосортної сталі, бо вони не гнулися навіть під вагою Милентія, який у повному спорядженні важив сто десять кілограмів. Але особливо пишався Милентій колесами: ліве було від старої півторатонки, а праве від емки, тому завжди здавалося, що перекошена бідарка ось-ось перекинеться. Та Милентій так приловчився сидіти на ній, що жодного разу й не випав з бідарки, навіть у тих випадках, коли інший би й на возі не влежав. Бідарку тягнув за собою то чвалом, то риссю, залежно від обставин, сивий кінь, смирний і вгодований, бо ні хазяїна, ні його не зобиджали в навколишніх селах. Кінь був розумний, знав усі дороги, варто лиш Милентію назвати село, а він уже сам знав, куди повертати.

Коневі подобалася і легка синя бідарка, і її господар у довгополій синій шинелі. Їздили вони без дорожніх пригод, тільки зупинялися на шляху, щоб попросити в шоферів насоса та підкачати праве емківське колесо, яке часто капризувало. Як воно випускало повітря, Милентій вияснити не міг: то цілий тиждень аж дзвеніло, а то по два рази на день випускало усі атмосфери і капелюшилося по піщаній дорозі. Милентій не знав, що у нього є нерви, і такі пригоди зустрічав з олімпійським спокоєм. Випрягав коня, а сам ішов шукати якусь машину, щоб попросити насоса. Це було не легко, бо на третій повоєнний рік машини траплялися рідко, і доводилося їх інколи чекати в степу цілий день. Власний насос був мрією Милентія, але дістати його було неможливо. За роки служби доводилося Милентію конфісковувати самогонні апарати, крадене зерно, гвинтівки і автомати, поназбирувані хлопчаками на берегах Дніпра, парашути і понтони, сховані в плавнях хазяйновитими дядьками, а насос не попадався.

Синя бідарка котилася степовою дорогою. Кінь і Милентій косилися на праве колесо, яке поволі осідало. Якби ж Милентій їхав сам, то й хай би вже спускало оте кляте колесо, але ж поруч сиділа молода дівчина у старенькому кожушку, підперезаному чорною хусткою. Поверх кожушка була накинута ще одна хустка – з квітами по зеленому полю. З-під неї виглядали кирпатенький носик в ледь помітному ластовинні і сині заплакані очі. Бідарка була вузька, і Милентію довелося докласти чимало зусиль, поки вмостив біля себе дівчину, а щоб все-таки відгородитися якось від заарештованої, то Милентій між собою і дівчиною втиснув бойову трилінійну незаряджену гвинтівку, чим порушив інструкцію. Він іще раз порушив її, коли зіскочив з бідарки, залишивши гвинтівку, щоб подивитися на спущене колесо.

– Приїхали, – не то дівчині, не то коневі сказав Милентій.

Дівчина мовчала, кутаючись у хустку, бо ставало все холодніше. Милентій обійшов бідарку, притримуючи поли шинелі, яку вітер намагався здерти з міліціонера, і, може, це йому і вдалося б, якби не широкий офіцерський ремінь, що стягував могутню постать Милентія.

Інструкція забороняла Милентію розмовляти з заарештованими, і він її ретельно дотримувався ось уже годин шість: від самого села Семидоли не промовив жодного слова. Але тут, в завітреному надвечірньому стену, Милентій знову порушив інструкцію, сказавши:

– Давай щось перекусимо, Настуню. – Звичайно, треба було сказати: «Громадянко Сторожук, можете поїсти, якщо у вас є харчі».

Але не хотілося Милентію називати «громадянкою» цю кругловиду синьооку дівчину, яку він знав давно, бо сам був з сусіднього села, і з якою колись танцював на весіллі у бригадира Панька Сіроштана. Це було торік. З Паньком вони ще до війни вчилися в одній школі, і, звичайно, Милентій був запрошений на весілля. Приїхав Милентій на своїй синій бідарці в новому діагоналевому галіфе і новій офіцерській гімнастерці, яку подарував йому полковник перед демобілізацією. Милентій і примітив тоді Настуню – високу і тоненьку, як лозина. До такої статури годилося б мати продовгувате обличчя, але дівчина була кругловида і трішки кирпатенька і мала такі сині очі, що Милентію чогость стало моторошно. Уже за столом він кинув на дівчину кілька жагучих поглядів, але Настуня не звернула на те уваги, бо аж ніяк не міг бути Милентіїв погляд жагучим: очі в нього були сіренькі, як перегін, брови руді, а на пухкому білому обличчі грав на всі щоки рум’янець. Настуня подивилася на Милентія, аж коли підвівся з-за столу, щоб сказати слово до чарки. Своїм білявим чубом Милентій впирався в стелю, і Настуні здалося, що гімнастерка ось-ось лусне на широких міліціонерових грудях, але сукно було міцне, і гімнастерка не луснула.

– Я п’ю оцю чарку казьонки, – наголосив Милентій, щоб його не запідозрили у вживанні самогону, – за щасливе життя молодого Панька і молодої Каті. – На довший тост Милентій не спромігся, бо не звик говорити довго.

Гранчастої чарочки у величезній Милентієвій руці не було видно, і Настуні здалося, що він просто приклав до рота кулака. Вона голосно розсміялася, і Милентій вирішив, що дівоче серце підкорене, а тому, коли заграла гармошка, він уже сміливо запросив її до танцю.

Під час польки Милентій дізнався, що дівчину звуть Настунею, під час вальса йому стало відомо, що вона проживає в цьому ж населеному пункті, тобто в Семидолах, краков’як туманно дав зрозуміти Милентію, що в Настуні кавалера нема. Милентій думав провести дівчину додому, але не знав, що Корній Гармак і Леонтій Крижень, які сиділи поруч за весільним столом, розіб’ють ущент його мрію. А винен був Корній, який поставив під сумнів бойові заслуги у Ясській операції Леонтія Крижня. Не повірив Корній, що Крижень підбив чотири танки і знищив роту фашистів. Гармак ще слухав, коли підбитих танків було два. Третій він сприйняв з недовірою, а коли з’явився четвертий танк і рота німців, Корній сказав:

– Леонтію, не бреши. Якби ти оце зробив, то вернувся б додому із Золотою Зіркою на грудях і вже командував би чимось у районі.

Тоді Крижень образився за свою солдатську честь, розбив чарку і врізав Корнію по шиї. Корній теж був солдатом енської гвардійської дивізії і дав здачі. Дружини вояків почали кричати, і тоді довелося Милентію приступити до виконання своїх обов’язків. Він розборонив друзів і виніс обох на подвір’я.

– Нікагда не повірю, – сказав ще раз Корній і змирився.

Леонтій же посилався на командира батальйону, на маршала Конєва і рвався до Корнія. Довелося Милентію відводити Леонтія додому. По дорозі він вислухав усю бойову біографію Крижня, а коли повернувся, то Настуні вже не було.

Так після того весілля і не зустрічався Милентій з синьоокою Настунею, хоч не раз бував у Семидолах. Під'їжджаючи до села, завжди давав собі слово Милентій знайти дівчину і сказати їй, що тільки й думає про неї, а коли минав коловорот, то це рішення поступово зникало: хіба може така дівчина покохати отакого неоковирного здорованя? Жодної принадної риси не міг підшукати в собі Милентій. Ріст – два метри та ще й чотири сантиметри, сто десять кілограмів живої ваги (шинелю довелося шити з двох), очі – наче молоко водою розвели, брів нема, чуб білий, як сметана, а щоки мовби хто буряковим соком намастив. Милентій, коли бував у селі Знайди, наче ненароком заходив у клуб, щоб поглянути на себе у велике дзеркало, що стояло в роздягальні. Дивився, важко зітхав, а одного разу, коли поруч нікого не було, плюнув на свого двійника. Правда, потім витер дзеркало полою шинелі. Ні, годі й думати, що оця гора в синій шинелі може сподобатися тендітній Настуні.

А побачив її вчора. Краще б ніколи не було цієї зустрічі. Викликав його голова Семидольської сільради по дуже важливій справі. Коли Милентієва синя бідарка зупинилася біля контори, Кирило Швайка сам вибіг назустріч Милентію і сказав:

– Зловили злодія!

Потім Милентій прочитав акта, складеного за всіма правилами. Писалося в ньому, що колгоспниця Настя Ільківна Сторожук, років дев’ятнадцяти, народжена в селі Семидоли, Ольвіопільського району, вкрала дня 23 місяця жовтня року 1948 чотири кілограми пшениці, працюючи на очистці зернового фонду колгоспу, і, згідно з постановою, справа передається до суду для суворого покарання. Були підписи і кругла печатка.

Потім виконавець привів заплакану Настуню в старенькому кожушку і квітчастій хустці. Вона приречено подивилася на свого охоронця і мовчки сіла в бідарку.

– Вези, – наказав Швайка міліціонеру, намагаючись не дивитися на дівчину.

Милентій якось втиснувся на сидіння, відгородився від Настуні гвинтівкою і шарпнув за віжки:

– В район, – сказав коневі.

Через село їхали риссю – дуже хотілося Милентію якнайшвидше проскочити оці вулиці, щоб нікого не бачити, надто ж молодиць, які, наче навмисне, висіли на парканах, юрмилися біля криниць, на всі лади коментуючи подію. А Настуня й світу не бачила за слізьми.

* * *

Мірошник поглядав на годинника. Засідання затягнулося, а ще ж треба було встигнути на восьму вечора в Семидоли на партійні збори.

– Які ж ваші висновки? – звернувся Мірошник до високого сивого чоловіка в старомодному пенсне, що стояв біля карти району. – Прошу, Семене Петровичу, конкретно.

– Я вважаю, Романе Олексійовичу, – промовив чоловік у пенсне, – що рекомендації, розроблені Південною науково-дослідною станцією по залісенню дніпровських піщаних арен, дадуть позитивний ефект і ми зможемо ще цього року висадити перші тисячі саджанців кримської сосни в Степовому лісництві, яке ми відкрили в районі Овечого хутора.

– Запитання у членів бюро є? – звернувся до присутніх Мірошник. – Нема. Тоді послухаємо Івана Трифоновича Запорожного.

Іван підвівся з місця:

– Торфогніздовий метод посадки лісу, запропонований Семеном Петровичем Мартинюком, – сказав Іван, – дав на дослідних ділянках хороші результати. Це поки що єдиний ефективний метод, і ми приймаємо його в своєму лісництві. Саджанці ми вже одержали, але нас затримує Дніпровське пароплавство: торфу мало і часу мало – скоро може замерзнути річка, і ми зірвемо план посадки лісу.

– З пароплавством ми домовилися, Іване Трифоновичу, – відповів Мірошник, – нам виділили ще вісім барж для перевезення торфу. І доставити його на Овечий хутір ми вам допоможемо. Машин у нас дуже мало, доведеться на возах... Але майте на увазі, що до зими ви повинні посадити не менше ста двадцяти гектарів лісу. Не менше.

– Але, Романе Олексійовичу, – сказав Іван, – у мене людей нема. Ми й так працюємо по чотирнадцять годин.

– Відрядимо вам на тиждень комсомольців, – пообіцяв Мірошник.

– І взагалі я просив би вас, Романе Олексійовичу, надіслати людей на постійну роботу, хоча б кількох.

– Скільки у вас комуністів на Овечому? – запитав голова райвиконкому Колишев.

– Один, – замість Івана відповів Мірошник. – Щось придумаємо, Іване Трифоновичу... Нема людей... Гуртожиток скоро закінчите?

– Будівельники обіцяють до кінця місяця, але то обіцянки, – махнув рукою Запорожний. – Теж людей не вистачає, а нам хоча б кілька кімнат, бо жити ніде.

– Подумаємо, – Мірошник записав щось собі в блокнот, – але на багато не розраховуйте. Дякую всім учасникам наради, а вам особливо, Семене Петровичу. – Мірошник потиснув руку Мартинюку. – І прошу вас побувати в інших новостворених лісництвах, бо час не жде, а якщо не виконаємо плану, то по голівці нас не погладять. Обком партії вимагає доповідати щодня про посадку лісу.

Мірошник затримав Запорожного:

– Ти чим добирався з Овечого, Іване?

– До Дніпра машиною, саме торф привезли на Овечий, а далі пішки, – відповів Іван.

– А назад же як?

– На своїх, Романе Олексійовичу. У чабанів переночую, а завтра буду на хуторі.

– Треба тобі хоча б паршивеньку машину, – зітхнув Мірошник.

– Хоча б пару коней, – промовив Іван.

– Ходімо, – Мірошник сховав папери у шухляду, – Щось перекусимо, і я тебе хоч до Семидолів підвезу.

– Спасибі.

Мірошник з Іваном зайшли у кімнату, відгороджену фанерою від великого залу чайної. Сам кухар приніс дві миски кулешу з червоними шкварками.

– Ого, – сказав Мірошник, – сьогодні у нас, Климовичу, банкет.

– Ще й м’ясо буде, Романе Олексійовичу, – пообіцяв кухар.

Їли швидко і мовчки. Так завжди їдять люди, для яких сидіння за обіднім столом – марна трата часу. Іван звернув увагу на великі Мірошникові руки і згадав, що до війни той працював токарем на Харківському тракторному. Обличчя секретаря було худе і нервове, здавалося, що ці руки належали не йому, а якійсь іншій людині. На Мірошнику був ретельно випрасуваний шевйотовий костюм, біла сорочка і чорний галстук, дуже невміло зав’язаний. І ще помітив Запорожний, що Роман Олексійович обсмикував піджака, наче гімнастерку. Мірошника ніхто не бачив у районі у військовому одязі, хоч знали, що всю війну він був політпрацівником.

Про Мірошника мешканці Ольвіополя знали більше, ніж це було потрібно їм знати про секретаря райкому. На пленумі, коли його обирали, представник обкому партії за одну хвилину виклав біографію Мірошника: народився в родині харківського робітника в 1920 році, працював токарем на ХТЗ, перед війною закінчив два курси вечірнього інституту. На фронті з сорок першого, майор, член партії з сорок другого року. Цього було досить для членів пленуму, але явно замало для ольвіопільського жіноцтва. Невідомо з яких джерел, але незабаром Ольвіопіль дізнався, що дружина Мірошника, Олена, евакуювавшись з маленькою Варею з Харкова, вийшла заміж у Киргизії за директора якогось радгоспу. Тепер було зрозуміло, чому секретар зайняв лише одну кімнатку у відведеному для нього будинку, а в інших поселив редактора газети Лобана і багатодітного начальника пожежної охорони, колишнього артилериста і розвідника Прокопа Марущака. Начальник пожежної охорони був людиною спокійної вдачі, завжди заклопотаний, і все господарство вела його дружина Параска, яка за три роки вмудрилася народити п’ятеро дітей. Як казав Прокіп, «залпами».

Параска мала войовничу вдачу, командувала не тільки Прокопом, а й пожежниками району, які «добровільно» копали їй город, сапали картоплю і навіть бавили дітей. І ще Параска любила говорити: «ми – артилеристи», «наша команда». А взагалі сусіди в Мірошника були славні. Та спокій тривав недовго.

Якось узимку Роман Мірошник вирвався на кілька днів до Харкова, щоб провідати батьків, які жили у невеликому будиночку на Холодній горі. Тут мешкали також дві заміжні сестри. Батько все ще працював на заводі, а мати ледве встигала дати раду багаточисленному сімейству і дуже переживала, що так нещасливо склалося життя її єдиного сина.

– Та Льолька була хвойдою, хвойдою і зосталася, – це про колишню невістку, – і викинь ти її з голови, Ромцю. Цього товару – скільки хочеш, ще знайдеш на свою голову.

Та найбільше тривожило матір те, що Роман жив один: це ж збожеволіти можна самому в чотирьох стінах. Після довгих роздумів вона вирішила, що треба негайно викликати свого тата, а Романового діда, який самітно жив у селі аж за Курськом. Дід написав, що село зруйноване вщент, другий рік зимує в землянці і за своє дальше існування відповідальності не несе.

– Візьми, Ромцю, до себе діда Юхима, вдвох буде веселіше, – казала мати, – він і зварить, і слово скаже. До себе забрала б – так, бачиш, яка тіснота.

Так з’явився в Ольвіополі дід Юхим. Роман його бачив за все життя, може, разів зо три, коли приїздив у гості з матір’ю. Ці відвідини завжди припадали на якесь свято, дід на радощах випивав добру чарку і грав на балалайці. Так і не довелося Романові побачити свого діди тверезим.

Дід Юхим приїхав до Романа під Новий рік. Мірошник зустрів його на станції і привів у свою кімнату, де вже стояло друге ліжко. Дід Юхим критично оглянув секретарське помешкання, плюнув на підлогу і сказав:

– Це – їрунда, Ромка. Я думав, що ти тут не так живеш.

– Отак і живу, – посміхнувся Роман, спостерігаючи за невеличкою метушливою постаттю діда.

Дід був маленький, але кремезний, борода акуратно підстрижена, волосся на голові розділене рівненьким пробором і змащене чимось блискучим. На дідові були добрячі валянки, чорні плисові штани, синя косоворотка, жилетка і піджак у білу смужечку. З полотняного мішка дід Юхим вийняв стару балалайку, невеличку ікону Миколи-чудотворця, білизну, хромові чоботи, поклав усе це в шафу, а ікону повісив на гвіздку.

– Яке буде вгощеніє, Ромка? – дід сів за стіл і розстебнув жилетку.

– Зараз, діду, – сказав Мірошник і вийшов у невеличку кухню.

Тітка Параска приготувала вечерю, поставила каструльки в духовку, і Романові залишалося тільки принести оце все до столу. Була й пляшка горілки, припасена для такої події.

Дід спритно відкоркував пляшку, сказав традиційне: «Дай боже!» – і вихилив чарку до дна.

– Після першої не закушую, Ромка, – пояснив дід і налив знову.

Дід їв повільно, все підливаючи собі в чарку.

– Не багато, діду? – запитав Роман, коли в пляшці вже показалося денце.

– Ні, – відповів дід. – Я, Ромка, вживаю з малолєтства... Вона дух дає. Ось мені вже скоро вісімдесят стукне, а я ще, Ромка, інтерес до молодиць маю. Рід у нас міцний. Мій батько прожив сто шість років, а дід на сто дванадцятому преставився... Ось так... Я оце дивлюсь і думаю, Ромка, як ти мою жизнь організуєш, га?

– Не знаю, якось будемо жити, діду, – непевно відповів Роман.

– Мені, Ромка, спокій потрібен, бо я людина стара і вимучена війною. – Дід вицідив з пляшки залишки. – Думав, що раз ти секретар, то у тебе тут – повна чаша, а ти наче студент... Недобре це, Ромка... Мене з місця зірвали, я Марфу Порфирівну залишив...

– Яку Марфу?

– Я жив у Марфи Порфирівни останнім часом, – сказав дід Юхим і підморгнув. – Зі слізьми проводжала... Я пообіцяв, що коли тут влаштуюся, то випишу і її до себе. Так що ти подумай, Ромка.

Роман не знав, чи йому сміятися, чи завтра ж першим поїздом відправити назад цього незнайомого, чужого діда.

– А як будемо зустрічати Новий рік? – запитав дід.

– Я ще не думав, Юхиме Івановичу.

– А ти подумай, – сказав дід, розмотуючи балалайку, – і про Новий рік, і про різдво... Повоювали, а тепер і погуляти треба, Ромка, щоб жизнь марно не йшла.

– А ви де були під час війни, Юхиме Івановичу?

– Ми з твоєю бабою на Алтай були вивезені. Баба померла, а я був приставлений сторожем до кондитерської фабрики, – підморгнув дід. – Такі молодиці ходили повз мене щодня... З шоколадом... Було до мене вніманіє... А після війни в рідні краї потягнуло... Біда. Село зруйноване, ех, – махнув дід рукою і вдарив по струнах балалайки.

– Тихіше, Юхиме Івановичу, – показав Роман на годинника, – люди сплять.

– Ти, Ромка, внук, і знай повагу до діда!

Нарешті дід вгомонився, і Роман уклав його в ліжко. Вранці, приготувавши дідові сніданок, Мірошник пішов на роботу. Повернувшись увечері з колгоспів, Роман діда не застав.

– Вони пішли в чайну, – повідомила Параска..

Справді, Юхим Іванович сидів у чайній в добрій компанії. Був там комендант базару, завідувач складу промкомбінату і ще кілька невідомих Романові людей. Як потім розповідала буфетниця, дід Юхим одразу ж, прийшовши у чайну, відрекомендувався, що він рідний дід першого секретаря райкому і любить порядок. Знайомство зав'язалося швидко, і вже за годину всі, хто був у чайній, знали дідову біографію і все, що стосувалося його знаменитого внука.

Роман Олексійович попросив директора чайної, щоб він викликав діда із залу, але Юхим Іванович одразу відчув, чим це скінчиться, і сказав:

– Передай Ромці, то так діло не пойдьоть. Не желаю. – Юхим Іванович подивився, яке враження справила на товариство його заява, додав: – Скажи Ромці, щоб приніс мені балалайку!

Дід причвалав додому опівночі і поклявся, що більше не буде так довго засиджуватися. Все ж Роман порадив дідові повертатися додому до Марфи Порфирівни, на що той категорично відповів:

– Не желаю! Не май права, Ромка, проганяти старого заслуженого діда.

Дід просидів вдома кілька днів, а потім не витерпів і щез на півмісяця. Начальник міліції знайшов його в однієї молодиці аж за Дніпром. Роман написав матері листа, і діда недавно забрали. Після його від’їзду Роман повіддавав дідові борги і мав кілька зустрічей з задніпрянською молодицею, яка вимагала негайно повернути їй діда, бо він присягався одружитися, що може підтвердити і батюшка, котрий мав повінчати їх ще до великого посту. І справді, через тиждень секретарка подала Мірошнику листа від батюшки, який підтверджував справедливість усього сказаного молодицею.

Мірошник прочитав кільком райкомівцям цього листа і забув про нього.

Все це спливло в пам’яті Мірошника зараз, коли до кімнатки, де вони обідали з Іваном Запорожний, увійшов редактор газети Петро Петрович Лобан, з яким вони виряджали діда. Він осміхнувся і подав Мірошнику і Запорожному пухку вологу руку, потім пригладив свої рудуваті кучері і сів.

– Пробачте, Романе Олексійовичу, – сказав він, – але на вас чекає товариш з обкому. Дуже хоче вас бачити... Не дадуть пообідати.

– Зараз піду.

– Я хочу підготувати кілька матеріалів про боротьбу з розкрадачами соціалістичної власності, – вів далі Лобан. – Яка ваша думка?

– Готуйте, – відповів Мірошник.

– Я домовився з прокурором, щоб висвітлити деякі судові справи, пов’язані з цією проблемою, – Петро Петрович любив висловлюватися офіційними фразами, це було зручно, бо ніхто не міг вкласти у них інший зміст. – У Семидолах, Романе Олексійовичу, на гарячому спіймано одного чи кількох злодіїв, мені дзвонив товариш Швайка. З вашого дозволу, я займуся цією справою.

– Я швидко, – сказав Мірошник Івану, – зачекай, підвезу.

Мірошник вийшов.

У райкомі його чекав інструктор обкому. Зайшовши до кабінету, він розгорнув свою теку.

– Даруйте, що відірвав вас, але служба є служба, Романе Олексійовичу, – сказав інструктор. – Прошу вас прочитати цей лист і дати нам письмове пояснення. Це – копія, – подав аркуш паперу.

Це була звичайнісінька анонімка, в якій повідомлялося про незрозумілу для трудящих і партійного активу району поведінку першого секретаря райкому товариша Мірошника. З прочитаного Роман зрозумів, що йому треба відповісти на деякі запитання, зокрема, чи правда, що в його кімнаті висить ікона, яку він ховає вдень і чіпляє вночі, чому влаштовуються оргії з музикою і танцями, чи відповідає дійсності те, що він через свого родича бере хабарі і підтримує духовенство?

Мірошник розсміявся і повернув листа інструкторові.

– Чого ви смієтесь? – поцікавився інструктор.

– Бо смішно. У вас ще є до мене справи, бо я мушу бути на партійних зборах у Семидолах.

– Ні, я прошу лише написати пояснення, – сказав інструктор.

– Навіщо? – враз посерйознішав Мірошник.

– Такий порядок.

– Але це ж брехня! Ви що, вірите оцій писанині?

– Я мушу привезти ваше пояснення, – наполягав інструктор.

– Я писати не буду!

– Я не радив би вам, Романе Олексійовичу...

– Я ніяких пояснень наклепникам давати не буду, – перебив його Мірошник.

– Я так і доповім, – сказав інструктор і демонстративно закрив теку.

* * *

Іван помітив переміну в настрої Мірошника, коли той сідав у машину, але спитати, в чому річ, не наважився, мало що може зіпсувати настрій секретареві райкому.

– Я біля тієї могили зійду, Романе Олексійовичу, – сказав Іван, показуючи на порослий чагарником курган.

– Вдома давно був? – спитав Мірошник.

– Давно.

– А з Яринкою в тебе як?

– Ніяк.

– Не захотіла їхати з тобою?

– Не захотіла, Романе Олексійовичу...

– Співчуваю...

– Мені пора, – потиснув руку Мірошнику Іван.

Шофер загальмував.

– Колись навідаюсь до тебе, – пообіцяв Мірошник.

– Людьми пособіть нам, – нагадав ще раз Іван.

– Подумаємо, Іване Трифоновичу. Давай, Мишко, – наказав Мірошник шоферу.

Кілометрів зо два від могили шофер помітив синю бідарку і здоровенного міліціонера, що розмахував руками, кличучи на допомогу. Під’їхали. Побачивши Мірошника, Милентій Магур виструнчився й приклав руку до козирка:

– Скат спустив, товаришу Мірошник, – доповів міліціонер, – з вашого дозволу, прошу насоса.

– Будь ласка, – відповів Мірошник. – Куди їдете?

– Доставляю заарештовану, товаришу секретар! – Милентій показав на згорблену постать.

Мірошник вийшов з машини, хотілося йому побачити цю заарештовану.

– Звідки ви? – запитав Мірошник.

– Із Семидолів, – десь у складках хустки заплуталася відповідь.

– Що ж ти натворила?

– Нічого, – відповіла Настуня, доправляючи хустку.

На Мірошника дивилися трохи злякані великі сині очі. Десь він уже бачив ці очі, подумав Мірошник, наближаючись до дівчини. Здається, на баштані весною.

– Як твоє прізвище?

– Сторожук, – з готовністю відповів Милентій, пораючись біля колеса. – Заарештована за розкрадання пшениці в кількості чотирьох кілограмів, товаришу секретар.

– Я нічого не крала! – кинула у відповідь дівчина, зіскочивши з бідарки, і пішла.

– Не положено! – вигукнув Милентій, але Мірошник порухом руки заспокоїв його.

Дівчина відійшла кілька метрів і зупинилася. Мірошник зрозумів, що їй було просто соромно перед ним. Повільно він підійшов до дівчини. Навіть старий кожушок не міг приховати її стрункого стану. «Красива ж яка», – подумав Мірошник.

– Що ж сталося в тебе? – Дівчина мовчала. – Твій батько – Ілько Сторожук?

– Так.

– Ми знайомі... Що ж сталося? – запитав ще раз. – Як тебе звуть?

– Настуня, – назвала своє звичне ймення.

– Ти справді взяла пшеницю, Настуню?

– Ні.

– Тоді чому ж тебе... везуть?

Нікому не розповіла б Настуня правди, а тут сказала, їй не хотілося, щоб цей молодий секретар райкому, якого вона не раз бачила в селі, який знає її батька, подумав, що вона взяла ту пшеницю. Вона зараз була готова крикнути на весь світ, що то неправда, щоб захистити свою честь.

– Ми з мамою працювали на складі, зерно чистили, – дивлячись кудись у степ, розповідала Настуня. – І мама взяла в торбинку пшениці... Я тільки вдома побачила... Хотіла віднести, але прийшов Кирило Швайка з комірником і написали акта... Вони забрала пшеницю, а потім прийшли знову і сказали, що маму будуть судити. Потім прийшов батько і вдарив маму батогом... за те, що вона його зганьбила... Коли прислали виконавця по маму, то я сказала в сільраді, що то я взяла пшеницю, і Швайка переписав акта... Тепер мене везуть...

– Навіщо ж ти на себе наговорила?

– А хто ж дасть раду дітям, як маму заберуть? – розважливо сказала Настуня.

– Скільки ж у вас дітей?

– Зі мною шестеро...

Милентій був украй здивований, коли побачив, що секретар райкому допоміг дівчині сісти в машину, а йому сказав:

– Це непорозуміння, товаришу міліціонер. Я сам розберуся, а ви можете бути вільні.

Машина рушила. Милентій вмостився на сидінні бідарки, знизав плечима і сказав коневі:

– Додому.