Текст книги "Гілея"

Автор книги: Микола Зарудний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 23 страниц)

25

«Скоро ми розпрощаємося зі школою. Не віриться, що ми вже дорослі й учителі звертаються до нас на «ви». Ми трохи боїмося екзаменів, і не всі знають, що робитимуть далі, куди поступлять учитись. Я теж не знаю.

Інколи мені здається, що я могла б робити все: літати, вчити дітей, могла б бути трактористкою, лікарем або диктором на телебаченні...

А найбільше мені хочеться вирощувати ліси, щоб моя земля була красивою-красивою і щоб поруч зі мною завжди був Максим».

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Монотонно-бляшаним голосом динамік повідомляв, що літак запізнюється. Захмарене небо сіяло мжичку і сірість. Накинувши легкого плаща, Марта ходила вздовж бар’єру, що відгороджував льотне поле. Хотілося чекати самій, тому вона відправила і Лєру з Рибаковим, домовившись, що привезе його на Холодну гору. Вона так і сказала: не Івана Запорожного, а «його», наче не вірила, що саме він прилетить. Але телеграма лежала в затиснутій руці, і Марта час від часу перечитувала її, хоч пам’ятала кожне слово.

Під довгим шиферним навісом, притиснувшись до стіни, стояли з приреченим виглядом пасажири і знічев’я дивилися на Марту. Їх голови, ніби по команді, поверталися вслід за нею. Марта цього не помічала, бо, якби знала, то, може, не куталася б у свій плащик, а ходила б, гордо демонструючи свою красу.

Бляшаний голос щось продзеленчав над аеродромом, і всі кинулися хто куди. Літак заходив на посадку. Марта пішла по мокрих лискучих плитах з фіолетовими плямами до літака, що рулив до стоянки. Вона не знала, чи прилетів Іван цим рейсом, просто йшла, аби не стояти. Марта не знала, як зустріне його, що скаже, бо все, що думала раніше, раптом втратило свій сенс.

Пасажири сходили по хиткому трапу. Серце забилося частіше, і Марта ніби прикипіла до бетонної плити...

У дверях показався високий широкоплечий мужчина у захисній формі з зеленими петлицями і нашивками на рукавах. Кашкет, з широкою тулією і блискучим козирком, був збитий трохи набакир, і, мабуть, це надавало всій постаті хвацького вигляду.

Він?

Ні...

Він! Очі його, хода його. Він!

І посмішка його... І шрам, що пересік чоло і зламав брову...

– Здрастуй...

– Здрастуй, Марто.

І забула про все на світі Марта. Обняла, вткнулася обличчям у підборіддя і шепотіла:

– Здрастуй... здрастуй...

– Не плач, Марто. – Запорожний легенько доторкнувся її щоки, і вона припала устами до його долоні.

– Що в тебе сталося, Марто? – запитав він.

– Нічого...

– Я дуже стурбований твоїм листом...

– Я шкодувала, що написала... Не треба було мені писати, але я нічого не могла вдіяти з собою... Такий був холодний вечір... вітер... і на душі було холодно.

– Я розумію...

– Мені Ярина написала листа...

– Вона говорила...

– Ти трошки схуд... Іване... і посивів...

– Та ні, тобі здається...

– Громадяни пасажири, – підійшов до них якийсь службовець у чорному комбінезоні, – прошу звільнити льотне поле.

– Поїдемо в місто? – спитала Марта. – У мене хороша подруга.

– Ні, Марто, я мушу вилетіти сьогодні. Завтра наукова конференція у моєму лісництві – іноземні делегації приїздять.

– А-а, – зникла радість в очах Марти. – Звичайно, ти повинен їхати...

– Треба взяти квиток, – сказав Запорожний.

– Останній рейс на Дніпровськ через півтори години, – відповіли в довідковому бюро.

– Візьму квиток, а потім зайдемо кудись і поговоримо, Марто...

– Добре.

Біля кас стояли довгі, роздратовані, стомлені черги. Годі й думати, щоб пробитися до віконця, – всім треба, всі поспішають. Запорожний зайняв чергу, і через хвилину вони з Мартою стояли в тісному кільці спітнілих тіл, чемоданів, кошиків і вузликів.

– Марто, йди на перон, бо душно, я сам постою.

– Ні, я з собою... Мені добре, – Марта стиснула його руку і вже не випускала.

Нервово смикалася хвилинна стрілка електрогодинника, касовий зал гудів, кашляв, сміявся і лаявся. Запорожний і Марта ледве чули одне одного...

* * *

– ...звичайно, Марто, ти можеш повернутися в Степовий, якщо вирішила.

– Навіщо?

– Ти ж писала...

– Написала. А потім зрозуміла, що то неправда...

– Що «неправда»?

– Те, що писала тобі тільки як другу... То не мої слова – я десь, мабуть, вичитала...

* * *

– Куди без черги лізеш?

– Я – командировочний...

– Усі командировочні.

– Що ж ви мені ллєте на бруки?!

– Ой боже мій, молоко!

– Ти ж мені зіпсувала бруки!

– Висохнуть...

* * *

– ...то я написала тобі тоді, Іване, з відчаю...

– Чим я можу тобі допомогти, Марто?

– Нічим...

* * *

– Мій після демобілізації жодного разу й чобіт хромових не взув. З ранку до ночі біля тракторів. Скучив, каже, мамо, за полем...

– А мій ще служить... Майором на Курилах... Оце мене в гості виписав... Лечу й сама не знаю куди... аж страшно.

– На своїй землі не страшно...

* * *

– ...ти просто не помітив мого кохання, бо думав про Ярину.

– Я не сприймав серйозно твоїх почуттів, Марто...

– Ти боявся мене...

– Можливо...

– Ти любиш Ярину?.. Можеш не відповідати... Ой, яка я дурна...

– їй тяжко зі мною жити... Вона весь час бореться сама з собою. І я це бачу.

* * *

– Кому морозива? Кому фруктового, налітай!

– Пончики з мнясом і начинкою! Та бери десять, що для твого організму два?

– А може, в нього організм порчений...

* * *

– Я тебе, Запорожний, ні в чому не звинувачую... В усьому винна я.

– Навіщо шукати винних, Марто? їх нема. Таке життя.

– Добре, що ти приїхав...

– Я радий, що побачив тебе... бо інколи здавалося мені, що тебе... взагалі нема...

– Як нема?

– Ну, наче я вигадав тебе... Мені один квиток до Дніпровська. Дякую.

* * *

Бляшаний голос запрошував на посадку:

– Проводжаючим вихід на льотне поле забороняється! Повторюю...

– Ось і все, Запорожний. Лети...

– Так ми й не поговорили, Марто...

– Ми все сказали...

– Приїдеш?

– Навіщо?

– Товаришу, сідайте в автокар, – наказала Запорожному стюардеса.

Запорожний узяв холодні Мартині руки й доторкнувся губами до пальців.

– Я люблю тебе, Марто, – сказав він і на ходу вскочив у автокар. – Мовчиш? Ну, скажи щось, скажи...

– Здрастуй, – тихо промовила Марта.

Він ще щось говорив їй, але вже не було чути.

– Що-о?! – всім тілом потягнулася вперед Марта.

– Лю-блю! Лю-блю! – скандували студенти з автокара.

* * *

Каїтан із Запорожний проводжали іноземних гостей. За три дні конференції вони познайомилися з ученими Африки, Пакистану й Монголії, показали їм ліси, розсадники і тепер розлучалися друзями. Довга валка машин щезла у вечірньому степу – Вигдаров повіз гостей у сусідній лісгосп.

Біля контори, переобладнаної під кореспондентський пункт, Запорожного й Каїтана зустрів Лобан – він супроводжував представників іноземної преси.

– Молодці, – поплескав Запорожного по плечу, – тепер слава на весь світ піде.

У кімнатах контори були встановлені телефони й телеграф прямого зв’язку з Москвою. Десятки кореспондентів передавали своїм газетам і агентствам матеріали конференції.

* * *

«Більшовики відроджують древню Гілею».

* * *

«Зелена атака на піски».

* * *

«Запорожний: «Ми не чародії, ми – комуністи».

* * *

«Професор Вигдаров – відкриття століття».

* * *

«Радянські лісоводи подають руку дружби Африці!»

* * *

«Марина Гомон з хутора Овечого».

* * *

«Мирна професія військового льотчика Івана Запорожного».

* * *

«Ілько Сторожук запрошує в гості Геродота».

* * *

Запорожний попрощався з Лобаном і Каїтаном:

– Я поїду.

– Щасливо.

– Пройдемося, – Лобан узяв під руку Каїтана. – Бачиш, яким героєм ходить.

– Ви про кого?

– Про Запорожного... Вигдаров зробив з нього таку цяцю...

– Вигдаров сказав правду, Петре Петровичу. Якби не Запорожний, то ми досі шпорталися б на окремих діляночках...

– Не він один працював, Степане Стратоновичу...

– А він і не каже, що один.

– Ви, я бачу, вже... помирилися, – посміхнувся Лобан.

– То вже наше діло. – Каїтан вивільнив свою руку. – Набридло мені... так жити.

– Співчуваю... Але можуть статися зміни, – натякнув Лобан. – Незабаром конференція... Між іншим, я чув, що Мірошника... кудись переводять... в якийсь радгосп, чи що...

– Не може бути?

– Може, Степане Стратоновичу... Кажуть, ніби щось там у біографії не все ясно і по моральній лінії...

– Брехня, – сказав Каїтан.

– Не знаю, а вже дві комісії приїздили... Настрій у них не дуже...

– Хто ж у нас буде, Колишев?

– Та ви що? Як тільки Мірошник полетить, то й дружки за ним слідом... Я думаю, що на конференції нам треба зайняти принципову позицію, Степане Стратоновичу. Я ось тут накидав кілька сторіночок, – Лобан подав Каїтану конверт, – прочитайте, може, згодиться для вашого виступу...

– Я не буду виступати.

– Боїтеся? Я думав, що ви можете мислити перспективно... Все може бути, Степане Стратоновичу...

Каїтан зупинився і віддав конверт Лобану:

– Що, особнячок мені подаруєте? Не хочу!

– Ви заспокойтеся, Степане Стратоновичу. Подумайте. Конверт сховайте, пригодиться...

– Я весь час думаю, весь час. І вже надумав. Я виходжу з вашої гри, Лобан.

Лобан розсміявся і, ніби жартуючи, поклав конверт у бокову кишеню Каїтанового піджака:

– Нема ніякої гри, Степане Стратоновичу. Є чесна, відверта боротьба за принципову лінію з дрібнобуржуазними тенденціями деяких... керівників. Я цю лінію відстоюю завжди, і в обкомі мене підтримують.

– Хто?

– Не хвилюйтесь, є.

– Що ж ви хочете від мене?

– Щоб ви виступили на пленумі і... прочитали те, що там написано. Більше нічого. Факти всі перевірені, можете не сумніватися. Я просто хочу, щоб про них знали представники обкому... Домовились?

– Ні... Я вже вирішив... я хочу... бути чесним, – Каїтан важко дихав, тримаючись рукою за серце.

– Ви – чесна людина, Степане Стратоновичу, – поспішив запевнити Лобан.

– Я знаю, який я... Відведіть мене додому, мені погано...

Лобан допоміг дійти Каїтану до кімнати. Степан Стратонович скинув піджака, випив якогось порошка і ліг на ліжко:

– Подзвоніть, щоб приїхала Юля... І хай лікар приїде...

Лобан швидко вийшов. Каїтан повільно встав з ліжка, витягнув з шухляди кілька списаних аркушів, проглянувши, відібрав один, потягнувся до ручки, щоб підписати, але підкосилися ноги, і він важко осунувся на підлогу.

Лобан, побачивши нерухоме тіло Каїтана, закляк на порозі. Почувши чиїсь кроки, гукнув:

– Поможіть!

Увійшов Сторожук, кинувся до Каїтана:

– Дайте води!

Вони обережно поклали його на ліжко. Каїтан розплющив очі:

– Мені вже легше, така біда, Ільку Гнатовичу...

– Я викликав швидку допомогу, – сказав Лобан, потім витягнув з Каїтанового піджака конверт і сховав.

– Візьміть там зверху мою заяву і віддайте Мірошнику, – тихо попросив Каїтан.

– Яку заяву? – не зрозумів Лобан.

– Щоб звільнили мене...

– Так їх же тут багато, – Лобан розглядав заяви.

– Дванадцять, – простогнав Каїтан. – З першого дня, як приїхав сюди на роботу, почав писати заяви, щоб звільнили... Отакий я, значить, керівник... Мене треба було давно вигнати звідси...

– Та що ви говорите, Степане Стратоновичу, ми ж з вами дещо й зробили, – заспокоював Каїтана Ілько.

– Не говори, Ільку... Я собі ціну знаю... Може, останніх півроку я щось і робив, а то все думав, як утекти... до Юлі...

– Гаразд, я передам, – сказав Лобан. – Не пошкодуєте?

– Хочу... чесно... жити, а не тремтіти... Колись і ти, Лобан, будеш каятися, та...

– Одужуйте, – помахав рукою Лобан і вийшов з кімнати.

* * *

Після уроків Ганнуся провела до інтернату Юрасика, наказала розв’язати задачі, а вже потім іти в кіно.

– Ось тобі гроші.

– Я теж хочу додому поїхати, завтра ж неділя, чого ти не береш мене?

– Так треба, – оце й усе, що сказала йому.

Не хотіла Ганнуся, щоб Юрасик був свідком ще однієї драми, яка, може, вже й відбулася вдома. Добре, що тоді не було малого, коли ввійшов у хату той високий сивий чоловік у нових калошах, прикручених дротом...

Мама прасувала Ганнусину кофту, щось тихенько наспівувала, а вона сиділа, забившись в куточок на лежанці, й читала Сосюру. Сивий чоловік скинув кашкета й мовчки стояв біля мисника.

– Заходьте, – запросила мама, – мабуть, стомилися?

Чоловік мовчки переводив погляд з мами на Ганнусю, і очі в нього були якісь сиві, невидющі.

– Пообідаєте чи з собою дати? – мама взяла з-під рушника окраєць хліба і подала сивому чоловікові, він не взяв. Тоді мама відступила до вікна, і обличчя її витягнулося. – Ви... звідки ви?.. Хто ви?.. Ні, ні...

– Не впізнала, – ледве чутно промовив сивий чоловік і, накульгуючи, підійшов до стіни, де висіли карточки. Дивився, дивився, а потім показав пальцем на фотографію батька. – Ось я... Це я, Марино... Андрій.

– Ні, ні! – крикнула мама, затуливши рота обома руками.

Він ішов до мами, а вона відступала, відступала, аж поки не вперлася спиною в стіну. Якби не стіна, то, мабуть, мама так і пішла б аж до лісу... У сивого, невидющого чоловіка були довгі руки з жовтими вузлуватими пальцями. Він розставив їх і йшов на маму. Ганнусі здалося, що він зараз почне душити матір, вона кинула книжку і вчепилася за комір його рудого пальта. Чоловік похитнувся, заточився і впав навзнак.

– Тікай, мамо! – несамовито закричала вона. – Тікай, бо він уб’є тебе...

А мати наче оглухла – й не ворухнулася.

Сивий чоловік сів, спираючись обома руками, щоб не впасти, витягнув довгу шию з кадиком і щось сказав. Але не можна було розібрати, що він говорив, бо слова застрявали в роті, наче він їх жував. Очі в нього посиніли, і Ганнуся побачила, як з них покотилися сльози.

– Я... Андрій, – сказав він уже Ганнусі, – а ви... не знаєте... що я Андрій...

І тоді впала на долівку мати, просто на його нові калоші обличчям. Чоловік повільно підняв руку й погладив мамине волосся, а потім узяв її косу і почав навіщось розплітати... Мабуть, від дотику його рук мати опритомніла і завила якимось страшним голосом:

– Андрію-у-у-у... Андрію-у-у-у...

І в цей час увійшов Джусуєв. Дивилася на нього мама і ніби не бачила. Берик поставив біля сивого чоловіка нові хромові чоботи й сказав Ганнусі:

– Ходімо напоїмо коня.

Ганнуся вийшла за Бериком, її лихоманило.

– Чого ти, Ганнусю? – запитав Берик.

– Мені страшно... Я боюсь...

– Чого ти боїшся?

– його... Він уб’є маму. Іди його прожени...

– Ти що говориш? – шарпнув її за руку Берик. – То ж твій батько...

– Який батько? – тільки тепер ніби почала щось пригадувати Ганнуся. – То... мій... батько?

– Твій.

– Ні, у мене не такий... У мене... добрий... молодий, а це... сивий і... страшний.

– Хіба може бути батько страшний, Ганнусю?

Вони з Бериком до самого вечора ходили по лісі, а коли повернулися, то застали Марину й Андрія вже схожими на людей. Гомон поголився, одягнув свого чорного костюма, що лежав у скрині, і білу сорочку. Марина теж причепурилася.

– Ще раз здрастуй, – сказав йому Джусуєв.

– Здоров, Берик.

– З поверненням, Андрію.

– Спасибі...

Мама приготувала вечерю, але Берик сказав, що він не голодний і мусить їхати до отар на кілька днів, бо треба заготовляти корми. Мама нічого йому не відповіла. Вона хотіла провести Берика, але він не дозволив... Поки вони оце говорили, то Ганнуся стояла, спершись на одвірок, і крадькома розглядала батька. Зараз він уже не був страшним, і очі в нього були вже видющі, і руки великі, як у діда Опанаса. Якщо добре придивитися, то можна знайти схожі риси у того батька, що на карточці зі шпорами, і з цим, що сидить на лаві у блискучих калошах... Ганнусі було дуже незручно, що вона так повелася з ним, але, видно, він не ображався, бо вона ловила на собі його лагідний погляд.

– Ганнусю, чого ж ти не привітаєшся з татом? – сказала мати, коли вийшов з хати Джусуєв. – Це твій тато... ми так довго чекали його...

Ганнуся підійшла і поцілувала все ще чужого їй чоловіка. Вона відчувала, як тремтіла його рука на її плечі.

– Велика ти виросла, доню, – сказав Гомон. – Без мене виросла... не я винуватий, Ганнусю... Довго я йшов до вас та й запізнився...

Ганнуся побачила, як затремтіли материні губи.

– Запізнився, – зітхнув Гомон.

Увійшов Юрасик, привітався з незнайомим і до Марини:

– А чого тато не взяв мене в степ?

– Бо в нього робота... Це мій меншенький, – тихо сказала Марина Гомону.

– Схожий...

– Я й на тата Берика схожий, і на тата Парамона, – уточнив Юрасик.

Гомон тісніше пригорнув Ганнусю до себе й відвернувся до вікна. А потім до Марини:

– Ми з Ганнусею вийдемо трохи...

– Ідіть, ідіть, а я спати малого вкладу.

Гомон привів дочку за хату, де стояла почорніла від часу лавочка.

– Це ще я зробив, – сказав він. – Ти маленькою була... ми тут сиділи...

Сутеніло, батькове обличчя ніби розпливлося в темряві, й Ганнусі здавалося, що вона пам’ятає, як вони колись сиділи тут удвох.

– Я пам’ятаю, як ви йшли на війну, – сказала Ганнуся.

– Я теж тебе пам’ятаю...

– Ми чекали вас довго-довго... А потім мама...

– Я все, дочко, знаю... Не мені її судити... Нема таких суддів праведних на землі, щоб могли судити людське горе... Я, Ганнусю, піду від вас...

– Куди?

– Не знаю... Десь у мене на Дніпрі батькова рідня жила... за Каховкою...

– Як же ви... Я не знаю, що вам сказати...

– Ти вже доросла, Ганнусю, сама розумієш, що... я відрізана скиба... Хоч і притулиш – все одно відрізана...

– Ганнусю, йди спати, бо завтра вранці в школу їхати! – покликала мати.

– Я вас прошу, – сказала Ганнуся батькові, – побудьте у нас до наступної суботи... Я приїду. Побудете?

– Добре, дочко.

Вдосвіта, коли вони з Юрасиком ішли до контори, де на них чекала машина, Андрій Гомон вийшов до воріт проводжати їх. «За одну тільки ніч він став зовсім похожим на того батька, що на карточці», – подумала Ганнуся.

...Біля контори лісгоспу Ганнуся зійшла з машини і зіткнулася з Настунею Сторожук.

– Ти куди, Настуню?

– Каїтана проводжати.

– А куди він їде?

– Додому його жінка забирає.

– А що, лежить?

– Та ні, ходить. Ходить, Ганнусю.

Каїтан і Юля стояли в оточенні лісників. Каїтан підходив до кожного, тиснув руку і щось казав.

Юля теж підходила до кожного, тиснула руку і посміхалася.

Каїтан обняв Івана Запорожного й витер сльозу:

– Ваню, пробач за все... І ти, Ільку Гнатовичу, пробач... Якби міг, то прожив би так, як ви...

– Степане Стратоновичу, – сказав Запорожний, – не треба так, ви порядна людина.

– Ні, Іване, не та проба на душі...

– Нам пора, Стьопо, – нагадала Юля.

Каїтан знову обняв Запорожного, Сторожука, Карагача, Ганну, Ольгу й Настуню, скинув капелюха і вже з машини сказав:

– Не згадуйте лихим словом.

Юля чарівно посміхалася...

* * *

– Де він? – ще в сінях запитала Ганнуся матір.

– Пішов...

– Куди пішов? – Ганнуся поклала портфель і подивилася на згорблену постать Джусуєва. Щось тут відбулося, і мати якась стривожена. – Куди пішов батько?

– Н-не знаю, – не підводячи очей, промовив Берик... – Знову чоботи забув...

– І ти не знаєш? – тремтів од хвилювання голос Ганнусі. – Я тебе питаю, мамо...

– На Каховку пішов...

– Коли?

– Вранці...

– Я ж просила, щоб мене почекав... Навіщо відпустила? Я ж просила!

Марина відвернулася і краєм хустки витерла очі. І враз Ганнусю наче полоснули ножем:

– А де карточка?

– Яка, доню?

– Його... Татова... Та, що на стіні висіла... Там, де він мій... молодий. Де?! – Ганнуся ненависним поглядом пронизала матір.

– Я не знаю, де вона, Ганнусю... Може, з собою забрав, як ішов.

– Це ти, ти його вигнала!

– Що ти говориш, дочко?! – замахала руками Марина. – Я просила, щоб не йшов, поки поправиться...

– Просила? А йому вашого хліба не треба – «поки поправиться»... йому слово душевне потрібне... Де твій кінь? – запитала Берика. – Осідлай, будь ласка.

Берик вийшов. Ганнуся швидко одягла спортивний костюм.

– Куди ж ти? – хотіла втримати дочку Марина. – За ним поїдеш?

– Відійди, мамо, бо я тобі не прощу...

Ганнуся вибігла на подвір’я, підвела коня до перелазу і скочила в сідло.

– Давай, Артуй!

– Я ж не проганяла його, я ж не проганяла! – голосила в хаті Марина.

26

«О великий і мудрий Геродоте!

Я прочитала дев’ять книг твоєї «Історії». Добре, що ти жив на світі і залишив їх нам. Спасибі, що ти описав мені наш край на берегах Борисфену, назвавши його Гілеєю. З далекого для тебе двадцятого століття я дивлюся твоїми очима на свою древню землю, її історію, і вона стає для мене ще дорожчою. Якби можнабуло, то я й тобі написала б, щоб ти прочитав, якою стала наша земля.

Ти не був свідком загибелі Гілеї, але якби прийшов до нас, то побачив би, як ми відроджуємо її. Ми походили б з тобою по наших молодих лісах, я познайомила б тебе з Іваном Запорожний, дядьком Ільком, з Настунею, Карагачем, з мамою... Я розказала б тобі про діда Опанаса і Парамона Чарія, про Марту і Максима. Ти побачив би багато красивих, мужніх людей і написав би свою десяту книгу. Ходімо зі мною, Геродоте!»

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Тепла осінь брела по Таврійських степах, залишаючи за собою безмежні лани скошеної пшениці, скирти соломи, виноградні грона й смугасті кавуни на баштанах. Жовтіли очерети в дніпровських плавнях і ліси. В степу ходили отари овець, їх було так багато, що інколи здавалося, ніби вони забиралися на самісіньке небо і там уже перетворювалися на білі хмари. Запорожний, за давньою звичкою, їхав у кузові, підставивши засмагле обличчя під степові оксамитні вітри. Біля повороту на Степовий з лісу вибіг заєць, присів посеред дороги, зіщулився і завмер.

– Ату-у! – крикнув Запорожний. – Тікай до лісу, бо пропадеш!

Шофер загальмував, заєць послухав поради і, підкидаючи білий задок, стрибнув у ліс.

– Поїхали, Льоню!

– Розвелося цього звіра, – сказав шофер, явно перебільшуючи, мабуть, для Запорожного.

Виплив із синюватої мли Степовий, як острівець серед зеленого моря лісів. Пригадав Іван, як він уперше приїхав на Овечий і, дивлячись на ці сосни й тополі, на будівлі й чепурні будиночки лісгоспу, не міг уже уявити того безлюдного рудого степу.

– До контори будемо заїжджати, Іване Трифоновичу? – виглянув з кабіни шофер.

– Давай прямо на Вигонівське.

– Бензину хотів долити в бак.

– Ще встигнеш. І так ми з тобою три дні вдома не були, Льоню, прогуляли...

– Яке то гуляння, й чарки не випили як слід.

– Ще вип’ємо колись, давай.

Три дні не був вдома Запорожний, а здавалося, що вже з місяць як виїхав з Вигонівського. Певно, Михайлик уже виглядає. Виходить з ним Ярина до Парамонового лісу й чекають... Добре, що ліс на Вигонівському назвали люди Парамоновим, думав Запорожний. Хто назвав – невідомо. Мабуть, Настуня. Минуть роки, може, й століття, а цей ліс і той, що ростиме по ньому, зватимуть Парамоновим... Отакий слід залишила людина по собі...

Ярина зрадіє, що знову переберуться вони в Степовий, веселіше їй буде, а наступного року школу відкриють у лісгоспі, збудують клуб... Є тобі про що думати, директоре...

«Повертається все на круги своя», – згадав Запорожний і посміхнувся. Дуже закручені ці його «круги». Проводжаючи його в обком, Ярина просила:

– Ти, Іване, якщо зі степу кудись посилатимуть, не відмовляйся... Хай ще інші поживуть тут.

– Добре, – пообіцяв Іван, хоча знав, що нікуди його не пошлють.

– Приймай, Іване Трифоновичу, Степовий лісгосп, – сказав йому секретар обкому Старченко, – і наступай далі... Відмовлятися будеш?

– Ні, Іване Севериновичу, не буду... Треба.

– Треба, Іване Трифоновичу, – Старченко розгорнув на столі карту. – Багато ти зробив, але спокійного життя тобі не гарантую...

– Весною ми завершимо залісення піщаних арен нашого лісгоспу, – Запорожний обвів жовту пляму на карті. – Так що основне зроблено, Іване Севериновичу.

– Основне попереду, Запорожний. Ще десять тисяч гектарів пісків віддаємо під твою руку... Розумієш, треба, Іване...

Ще десять тисяч. На карті це жовтий прямокутничок. Скільки ж треба буде докласти праці, щоб потім хтось його замалював зеленими контурами лісів! Будуть піщані бурі, безсонні ночі, безводдя, спека... Ні, не буде спокою тобі, Запорожний.

Ярина з Михайликом не зустрічали його. Мабуть, виглядали, виглядали та й пішли. А може, й не виходила Ярина... Хіба не помітив він переміни, яка сталася у їхніх взаєминах після повернення Ярини з Кам’янки? Сліпий і той побачив би. А може, це почалося після Мартиного листа? Або після його приїзду з Харкова?

Ярина знала, що він поїхав до Марти. Коли він сказав їй про своє рішення, вона прийняла це спокійно:

– Звичайно, треба поїхати... Ви – друзі, а якщо друг у біді, то... їдь і не мучся, Іване, бо все одно ти думками там...

– Я просто... мушу її побачити...

– Не виправдовуйся, будь ласка, – Яринка з якоюсь внутрішньою насолодою вела цю розмову. – Я не маю до тебе ніяких претензій... Зрештою, вона закохана в тебе, а не ти... Мало хто в кого закоханий... Їдь.

Коли він полетів до Харкова, Ярина в той же день з сином поїхала в Кам’янку до матері. Під мисочкою на столі лежала записка: «Ми поїхали, бо у нас з Михайликом теж є друзі, яких ми хочемо бачити. Мені тяжко залишати тебе, але далі так жити я не можу. Прощай. Ярина».

* * *

«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції майору Осадчому М. К.

від старшини М. Магура.

Рапорт.

Цим повідомляю, що в зв’язку з тим, що я чекаю народження сина або дочки, я не можу поїхати на курси. Прошу моє навчання перенести на інший час».

М. Магур».

Резолюція:«Задовольнити прохання старшини М. Магура, коли народить – повідомити. М. Осадчий».

* * *

«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції майору Осадчому М. К.

від старшини М. Магура.

Рапорт.

У зв’язку з родами прошу надати мені відпустку на три дні, щоб я стояв біля лікарні в райцентрі на випадок необхідності моєї наявності. Прошу не відмовити.

М. Магур».

Резолюція: «Відпустку надати. Оформити наказом. Підстава: народження людини. М. Осадчий».

* * *

«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції майору Осадчому М. К.

від старшини М. Магура.

Рапорт.

Цим з великою радістю доповідаю, що моя Настуня народила сина вагою 5 кг. 300 гр. Прикмети: ріст – 67 см., очі – сині, як у мами, лисий. Свої функції я виконав і приступаю до виконання обов’язків.

М. Магур».

Резолюція: «Поздоровити М. Магура й Настуню з народженням сина. Начгоспу підготувати подарунок на хрестини (закреслено), на звіздини. М. Осадчий».

* * *

«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції майору Осадчому М. К.

від старшини М. Магура.

Рапорт.

Цим повідомляю, що сина урочисто зареєстровано і названо Іваном Милентійовичем Магуром. При реєстрації були присутні родичі і народ. Кумами були запрошені Ганнуся Гомон і демобілізований воїн Радянської Армії Максим Карагач. Хрестини (закреслено), звіздини пройшли організовано, з піснями. Жаль, що вас не було, дорогий Миколо Карповичу, бо виконувалася хором ваша любима пісня зі словами «Вечероньки недоїла, нічки недоспала» і т. д.

Я, Настуня та Іван Милентійович Магур виносимо подяку вам і всій міліції за поздоровлення і подарунок.

М. Магур».

Резолюція: «До відома. Оголосити подяку старшині М. Магуру за зразкову службу і за сина. М. Осадчий».

* * *

Знову поселився Іван Запорожний в Ольги Заклунної, бо директорську квартиру віддав Ільку Сторожуку, адже галасливий взвод не зменшувався...

У кімнаті все було так, як і колись, тільки не стояло вже Михайликове ліжечко. Та Іван завжди бачив його, коли повертався зі степу вночі, обережно ходив, щоб не натикнутися, не розбудити. Вмикнув світло, і ліжко зникало. Зрідка заходила Ольга, питала, може, що випрати чи зварити. Від її послуг відмовлявся.

– Ти, Іване, про себе подумай, – щоразу при зустрічі говорить йому Марина Гомон.

– Добре, – похитає головою та й піде...

Після від’їзду Ярини і сина в Івана ніби пропало відчуття часу, він не знав ні днів, ні чисел. Запорожний пам’ятав тільки гектари посадженого лісу. Здавалося, що більше нічого не існує для нього в світі...

...І світ, здавалося, забув його: ні слова від Ярини, ні звістки від Марти. Правда, він сам попросив Ольгу Заклунну, щоб не писала Марті про те, що сталося в них.

Ольга не писала.

Зрідка приходили заплакані листи від матері: Одарка й порога не переступає, і Ярина йде – не бачить... Кажуть люди, що заходить до них Данило Прах... «Забери ти мене, сину, бо, видать, ти вже не вернешся сюди, то хоч з тобою віку доживу». Іван написав матері, що забере її до себе – хай ще перезимує в своїй хаті...

Увечері Івану подзвонили, щоб приїхав на пленум райкому партії. До конференції було ще далеко, і Запорожний здивувався раптовому виклику. Іван встав удосвіта і, як тільки ввімкнув світло, хтось постукав у двері.

– Хто там?

– Це ми...

– Ранні гості! – Запорожний відчинив двері й побачив Ганнусю й Максима. – А ви звідки, чортенята?

– Ми на кургані були, – сказала Ганнуся.

– Сонце зустрічали...

– Прощалися, – зітхнула Ганнуся. – Ідемо сьогодні ми, Іване Трифоновичу. Максима теж прийняли в академію.

– Поздоровляю! – Іван обняв Ганнусю й Максима.

– Я так переживала за нього, – призналася Ганнуся, – ану, думаю, як провалиться на хімії...

– Добре тобі було із золотою медаллю, – відказав Максим, – а мені дісталося.

– На який же тебе факультет зарахували? – спитав Запорожний Максима.

– Ми з Ганнусею на лісовий... Разом будемо, Іване Трифоновичу.

– Я дуже хочу, щоб ви були разом... завжди... Їдьте... Будемо чекати на вас... я... люди... і Гілея... Машину вам дати?

– Ні, ми ще з Максимом у Каховку поїдемо... до тата... Він ще не бачив Максима... Нас Берик відвезе.

Запорожний провів їх на подвір’я. Сонце вже викотилося з-за кургану й полоснуло променями по вершечках двох Мартиних ялинок.

* * *

Лобан зустрів Запорожного в конторі й відвів убік:

– Чув? Дружка твого, значить, у відставку. Отак, Запорожний, не на ту карту ставив, – розпливлося в масній посмішці одутлувате обличчя Лобана. – І до конференції не втримався... Діалектика... Чого мовчиш?

– Лобан, мені дуже гірко, що я... живу з тобою на , одній землі, – відповів Запорожний і пішов у зал.

За столом президії він побачив спокійного Романа Мірошника, Колишева, осторонь, край столу, сидів секретар обкому партії Старченко, щось писав. Лобан сів у центрі стола.

– На нашому пленумі ми розглянемо стан підготовки до жнив, – сказав Мірошник, – і організаційне питання.

– Спочатку організаційне, а потім про жнива, – підправив Старченко. – Дозвольте по першому питанню мені.

Старченко вийшов до трибуни:

– Довгий час працював у вас першим секретарем райкому партії товариш Мірошник...

– Довгенько, – кинув Лобан і почервонів.

– Обласна партійна організація, як і ви, добре знає цього талановитого керівника і принципового комуніста. Бюро обкому вирішило просити вас, товариші, відпустити Романа Олексійовича.

– Куди?

– Це неправильно!

– Хай ще у нас попрацює!

– Справа в тому, товариші, – провадив далі Старченко, – що ми рекомендуємо Романа Мірошника секретарем обкому партії. Думаю, що ви зважите на наше прохання.

Зал вибухнув оплесками. Найголосніше аплодував Лобан...

– Отже, одноголосно? – Старченко обвів поглядом зал. – Спасибі. Нам треба обрати першого секретаря райкому партії. Які є пропозиції?

– Колишева!