Текст книги "Гілея"

Автор книги: Микола Зарудний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 23 страниц)

Покидавши дійниці, дівчата вибігли з корівника: справді, біля конюшні дільничний міліціонер Милентій Магур запрягав коня в свою синю бідарку.

– А де ж це він ночував?

– Десь у скирті!

– У сільраді на столі! Такий соромливий, що вмиратиме й води не попросить.

– Настуню, йди, бо вже виїздить, то й не побачиш.

Та Милентій не поспішав. Коня запряг, а сам почав підкачувати (таки дістав насоса) різнокаліберні колеса синьої бідарки. Зрідка він поглядав на корівник, але не було поміж доярками Настуні. Все одно, дочекаюся, поклявся Милентій і помацав, чи є в нагрудній кишені гімнастерки чергове послання до Настуні. Цього листа Милентій вирішив вручити власноручно, бо пошта, як виявилося, не виправдала його сподівань. Стільки вже послано листів, а відповіді нема. В цьому, якого вже третій день носив з собою Милентій, було заявлено в категоричній формі, що настала пора дати Настуні відповідь на всі запитання і повідомити, чи згодна вона вийти заміж. Правда, Милентій слово «заміж» закреслив і дописав: «вийти на побачення за село».

Колеса вже аж дзвеніли, тому Милентій випустив з них повітря і заходився знову орудувати насосом. Нарешті показалася Настуня, скинула халата, помахала рукою дівчатам і вийшла з ферми. Милентій з жалем подивився на спущене колесо: хоча б встигнути наздогнати її.

Листа було вручено біля Сторожукової хати.

– Якщо будете мати час, то прочитаєте, – більше слів у запасі не знайшлося, і Милентій замовк.

Добре, – відказала Настуня і теж зарум’янилась.

Милентій вирішив запитати, чи одержала вона попередні листи, але, поки зібрався, Настуня була вже на подвір’ї, а заходити непрошеним він не наважився. «Нічого» – подумав Милентій, – запитаю її про все, коли прийде на побачення».

У хаті було незвично тихо. На лаві, звісивши ноги, сидів весь Сторожуковий взвод, не зводячи переляканих очей з матері, яка лежала на тапчані.

– Чого ти, мамо? – підійшла Настуня. Домучив мене таки, доню, – простогнала Тетяна.

– Хто?

– Батько твій... Хай уже кладе в могилу живою...

– А ми виїздимо! – повідомив Петрусь.

– Зараз тато машину приведе! – додав Василько.

– Навіщо машину, хто їде? – здивувалася Настуня.

– Батько їде, – підвелася з тапчана Тетяна, аж зчорніла від горя. – І нас хоче забрати.

– Куди?

– На якийсь Овечий хутір його посилають, лісником... Оце вивчився на мою голову, – журилася Тетяна. – Всеньку ніч проплакала, дочко, і зараз до пам’яті дійти не можу... хотіла ж гостей сьогодні покликати на зводини, думала вас у нову хату перевести, а він...

– А де батько? – спитала Настуня.

– У контору пішов машину просити, бо велено йому на місце прибути. – Тетяна, ламаючи руки, безцільно ходила по хаті. – Звик за війну по світах мандрувати, то й тепер всидіти не може. А куди ж я поїду з цими дітками дрібними?

За годину-другу вже всі Семидоли знали, що Ілько Сторожук зі своїм взводом виїздить із села.

– От дурний чоловік, що не зробить, то півтора людського...

– Пішов Ілько в начальники, хе-хе...

– Так і не поживе Тетяна в новій хаті...

– Зате чоловік тепер при образуванії...

– Міг би бригадиром бути, а так...

Все це чув Ілько, повертаючись з контори, та тривожило його інше: а що, коли справді відмовиться Тетяна їхати?

Ні, треба діяти рішуче – забрати дітей і пожитки та й у дорогу. Настуня хай залишиться, якось і сама переб’ється, не маленька. Може, й заміж вийде, то хай уже самі хату ставлять.

Голова колгоспу Гнат Чупрун щиро пошкодував, що втрачає такого доброго чоловіка:

– Думали тебе, Ільку, бригадиром призначити, а ти, значить, їдеш...

– Треба, – сказав Ілько.

– Дзвонив мені Мірошник, – похитав головою Чупрун, – щоб забезпечити тебе продуктами на перший час... Все виписано, можеш забирати... А може, відмовишся, бо з твоїм взводом тяжко буде...

– Не відмовлюсь, – сказав Ілько. – Таке положеніє... Райком посилає.

На Ільковому подвір’ї юрмилися люди. Думав, що Тетяна вже й речі зібрала, а вона миски на столах розставляє. На Ілька й не поглянула.

– Машина скоро прийде, – промовив Сторожук, йдучи в хату за дружиною.

– Що це ви, тату, надумали? – спитала Настуня, розливаючи в пляшки вишняк.

– Не я, а райком партії, – відповів Ілько. – Мірошник мене посилає, розумієш? І якщо мене посилає партія, то я повинен їхати не тільки на Овечий хутір, а й на край світу... Це ще у вас в комсомолі можна дебати влаштовувати, а в партії – не положено.

– Може, я, Ільку, з дітьми пізніше приїду? – почала здаватися Тетяна. – Хто ж нас там чекає?

– Райком партії наказа послав у лісництво, що я приїжджаю з усім взводом, значить, ждуть, – заперечив Сторожук. – А за тобою ніколи мені буде приїздити... Всю ніч тобі розтлумачував, Таню, а ти наче несвідома... Тут таке діло виходить: якщо я, к приміру, комуніст, то й моя дружина... майже партійна... Поїдемо, а тут Настуня залишиться.

На подвір’ї раптом заграла гармошка.

– З музикою випроводжають, – крізь сльози промочила Тетяна і так подивилася на Ілька, що він зрозумів: і на край світу поїде з ним Таня.

* * *

Уже дві години Милентій, заховавши бідарку у вибалку, чекав Настуню. Час від часу вилазив на двоколку і, приклавши руку до лоба, вдивлявся на дорогу, що вела із села. Та Настуня не з’являлася. Місце схованки було всіяне недокурками, трава витоптана. Милентій все частіше вилазив на бідарку і завмирав у позі старшого із васнецовських «Богатирів». На білявому виду Милентія вже з’явилися перші ознаки винесеного смертного вироку. Його він сприйняв як розплату за свій зріст, неотесаність і несміливість. А якщо хочете, то й за нахальство. Бо треба бути дуже самовпевненою людиною, щоб з такою фізіономією добиватися прихильності Настуні – найкращої дівчини в Семидолах. В Ольвіопольському районі. В усій області і, взагалі, в усьому світі.

Милентій уже вдесяте перебирав у пам’яті кожний рядок свого листа до Настуні і раптом захолов, похитнувся, аж заскреготали непорушні сталеві ресори бідарки: по-перше, він не написав, о котрій годині чекатиме її, а по-друге (треба-ж бути таким бовдуром!), не сказав, де чекатиме. «Вийди на побачення за село», – написано в листі, то вона може куди хочеш піти: до річки, до вітряка, на цвинтар, на Рубченківський шлях, до Чумацької криниці, до старої цегельні, одне слово, на всі чотири сторони. А він сидить у цьому вибалку і жде. Серце Милентієве стиснулося від болю: треба негайно їхати і шукати Настуню. Милентій оглянувся – кінь пасся собі аж під горою. Щоб не гаяти часу, Милентій схопив бідарку за голоблі і потягнув до коня.

По тасьмах, по дорогах і ярах синьою птицею літала бідарка. Щоразу, коли Милентій бачив чиюсь далеку постать, загорялася у нього іскорка надії і згасала – Настуні не було. І тоді Милентій пішов на останній,, рішучий крок: повернув до Сторожукової хати. Треба, нарешті, все з’ясувати, просто підійти до неї і запитати: любиш мене? Або сказати: я кохаю тебе.

А може, все-таки краще написати?

Милентій зупинив коня в тихенькому завулку, дістав з планшета аркуш паперу і почав шукати ручку. Він витягнув її разом з конвертиком із нагрудної кишені гімнастерки. Подивився на нього і обімлів: це був лист, який він написав Настуні. Що ж він вручив їй? Холодний піт виступив на Милентієвому чолі.

* * *

Вибравши хвилинку, Настуня прошмигнула в свою комірчину і дістала Милентієвого листа. Вона отримувала їх багато, цих чудернацьких, з безліччю закреслених слів, послань. Але читати їх було приємно: відчувала, що вона небайдужа цьому соромливому велетню, мабуть, саме ця його соромливість і подобалася їй, і ще те, як він дивився завжди на неї – замиловано і ніжно.

Кілька разів пробувала Настуня відповісти йому, але кожного разу, коли схилялася над аркушем, їй хотілося написати не «Милентій», а «Роман». І вона виводила це ім’я огризком синього хімічного олівця на чому попало: на Милентієвих листах, на підвіконні або на розмальованих інеєм шибках...

Настуня розірвала конвертика й прочитала:

«Начальнику районного відділу міліції капітану Осадчому М. К. від дільничного міліціонера тов. Магура М. Г.

Рапорт.

Цим повідомляю, що на ввіреній мені дільниці на сьоднішній день нічого не сталося. По вопросу лошати, яке пропало в невідомому напрямку, міри прийнято, і лоша знайдено на городі Петра Махині. Самогону вилучено у несвідомих елементів літрів 24 (двадцять чотири) і вилито на землю при свідках, про що складено акта. Один свідок не підписався, бо був у п’яному положенії і протестував усно нецензурними словами. А так все в порядку.

Магур М.»

* * *

А на подвір’ї вже навантажували машину пожитками Ілька Сторожука. Хто допомагав виносити речі, хто сидів за столом, виголошуючи найкращі побажання Тетяні, Ількові і їхнім дітям, а біля воріт зібралася, видно, славна компанія – співали. А чому б і не заспівати? Не на похорони ж прийшли, а побажати чоловіку щастя та злагоди, здоров’я та добра.

Ой чий то кінь стоїть,

Що біла гривонька?

тихо запитував чийсь баритон.

І тоді вже всі – так проникливо та душевно, що Таня не могла приховати сліз:

Ой сподобалася, ой сподобалася

Мені дівчинонька...

Це про мене складено пісню», – подумав Милентій, приїжджаючи повз Сторожукову хату. Він побачив і Настуню: стояла біля машини, помітила Милентія, усміхнулася, інший би на місці Милентія зупинив би коня, зіскочив з бідарки і кинувся б до дівчини:

– Настуню, я ж чекаю тебе! Я ж люблю тебе!

А Милентій і віжками не поворухнув, мов зачарований проїхав повз Сторожукове обійстя. А навздогін – душу розриває:

Ой сподобалася, ой сподобалася

Мені дівчинонька...

12

«Вранці треба було сказати, що вона згодна повернутися. А потім вона змогла б втекти сама, кудись поїхати і жити так, щоб її ніхто не знав. Хай би вишивала рушники і продавала людям, мала б собі шматок хліба, як каже мама. Я втекла б, і ніхто мене не знайшов би.

До Марти приїздив льотчик з аеродрому, а Максим ходить сердитий. Я запитала чого, а він каже, що розгнівався, бо льотчик не покатав його на машині. Думає, що я так і повірила. У лісництві всі говорять, що Максим закоханий у Марту. Кохання. Що це воно таке? Не знаю і нема кого запитати».

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

– Прибув у ваше розпорядження! – по-військовому доповів Ілько Сторожук, ввійшовши до кабінетика Запорожного. – Ось призначення райкому.

Запорожний прочитав і розсміявся:

– А казали ж, Ільку Гнатовичу, що не поїдете на Овечий і...

– І ще казав, що бездушний ти чоловік, – пригадав Ілько. – Була в мене, значить, така інформація...

– Чого тільки не було у нас, – Запорожний вийшов з-за столу і обняв за плечі Сторожука. – Радий, що ви приїхали, лісників нам до зарізу треба. Зараз ми вас десь влаштуємо...

– Я не сам, я з усім взводом, Іване Трифоновичу. Усіх нас семеро. П’ятеро нащадків маю, а старшенька в Семидолах залишилася.

– Да-а, – почухав потилицю Запорожний, прикидаючи, де їх можна поселити. Мабуть, доведеться знову перебиратися йому до Ольги Заклунної, а їм віддати дві кімнатки у лісництві. – Ходімо, щось придумаємо.

Діти вже розбіглися по хуторі, по дворі лісництва, одразу знайшовши дружків, а Тетяна іі з машини не злізла: щоб цей Ілько пропав, куди ж він їх завіз?! Степ та піски. Правда, зеленіють сосонки навкруги, та такі ж поїш маленькі та миршаві, що аж сум огортає, дивлячись на них. Та яке ж це лісництво, коли нема тут ні деревини, ні холодочка? А могла ж собі жити-поживати в Семидолах. Усе там рідне. Хату на осінь уже поставили б, а на городі ж яка краса, розрослося все, зазеленіло. А сусіди ж які славні! (Все їм простила зараз Тетяна.) Треба ж було їй самій піти до Мірошника та сказані по дружбі, щоб когось іншого послали у ці степи, а не однорукого Ілька, хіба ж у партії комуністів мало? Та цьому ж Ількові хоч кіл на голові теши – не перекопаєш, таким уже політичним з війни прийшов, що хоч у правительство вибирай.

Боже ж мій, оглядалася на всі боки Тетяна, ні садочка, ні криниці, ні кущика. Ні, ондечки ростуть дві ялинки під чиєюсь хатою, височенькі вже, і кручені паничі по плоті в’ються. І людей мало – пішло зо два гурти в степ, потім якийсь одноокий залізяку до трактора поніс. Молодичку чорняву, проворненьку бачила Тетяна, а з нею чоловіка, що йшов, ніби на пружинах, випнувши груди. Привіталися вони з Тетяною і пішли.

У дверях контори показався Ілько. Тетяна вже й рота розкрила, щоб виказати йому все, що накипіло на душі, але за ним вийшов ще хтось: високий і ставний, зі шрамом через весь лоб аж до брови. Незнайомець подав Тетяні руку:

– Іван Запорожний – директор Степового лісгоспу. Вітаю вас із приїздом, Тетяно Василівно, і ходімо покажу вам, де жити будете.

Так привітно усміхнувся директор, що й злість Тетянина пропала.

Увійшли в довгий новий будинок. Запорожний відчинив кімнату в самісінькому кінці коридора.

Ось тут розташовуйтесь. – Потім відчинив двері до сусідньої кімнати, в якій сидів маленький кучерявий чоловічок і швидко перекидав кружальця рахівниці, – і цю займете.

– А я куди зі своєю бухгалтерією? – кивнув кучерявий на товстелезні сірі папки. – Іване Трифоновичу, ви ж...

– Перебирайтеся до мого кабінету, – сказав Запорожний, і бухгалтер скорився. – Подобається, Тетяно Василівно?

– Жити можна, – замість дружини відповів Сторожук. Тут дітей розмістимо, а самі в тій, маленькій...

– А де ж тут варити можна? – зітхнула Тетяна, пригадавши свою стареньку теплу хату.

– Там, – показав Іван, – загальна кухня, для всіх, вистачає... Хліб привозимо печений, ну й картоплю, овочі на зиму радгосп дає.

– Жити можна, – повторив Ілько. – Що ж, будемо вносити добро, Таню?

Запорожний тим часом зібрав свої речі: постіль, два чемодани та книжок купа.

– Влаштуєтесь – зайдете, Ільку Гнатовичу, – сказав, виходячи, Запорожний, – поговоримо.

Правду кажучи, не хотілося Івану повертатися до Заклунних, але іншого виходу не було. Ольга зустріла радо:

– Так і чекає твоя кімната... І нам з тобою веселіше буде, Іване Трифоновичу. Як пішов ти від нас, то ми вже й не читали книжок з Мартою... Вона все сама і я... сама. – Ольга проворно застелила вузеньке залізне ліжко, розклала книжки на столі й поличці. – Наче ти й не вибирався звідси...

– Спасибі вам, Ольго.

Іван поставив дзеркальце на столі й почав голитися. Тихенько рипнули двері – увійшла Марта.

– Здрастуй, – промовила тихо. – З новосіллям, Іване. – Стояла, широко розставивши стрункі ноги, взявшись у боки.. Синеньке платтячко, перехоплене в талії поясочком з китичками, підбилося аж за коліна.

– Спасибі, Марто, – не зводив з дівчини очей. – Все повертається на круги своя.

– На які круги? – не зрозуміла Марта.

– Це з біблії, – витираючи обличчя одеколоном, промовив Іван.

– А ти віруючий?

– Ні...

– Так і кружлятимеш увесь час?

– Не знаю, Марто...

– Давай я тобі підправлю зачіску на потилиці, а то заріс, як піп. – Марта взяла бритву. – Не бійся, я вмію... Я овець стригла і тебе підстрижу... Намилити тобі шию чи так?

– В якому розумінні намилити? – розсміявся Іван.

– Я б тобі намилила... – Марта досить вправно орудувала бритвою. – Ось і все, хоч до загсу... Почекай, бо один висок нерівний.

Марта поклала свою гарячу долоню на Іванову щоку, шкребнула бритвою і завмерла. Дивилася просто в очі Іванові, наче заглядала в саму душу, потім Запорожний відчув дотик її грудей і шепіт:

– Поцілуй... Чуєш?.. Бо заріжу... – Бритва впала з її рук, і Марта, наче на хвилях, загойдалася в його обіймах.

* * *

– Закриті партійні збори вважаю... відкритими, – сказав Ілько Сторожук, сідаючи поруч з Іваном. – Я буду головою, Іване Трифоновичу, а ти пиши протокола.

– На перший раз обійдемося, Ільку Гнатовичу, без протокола. Про вас поговоримо, що робити будете... Думаю вас лісником комплексної бригади призначити, – почав Запорожний.

– Ну, якщо треба, то... – погодився Сторожук. – Лісу багато?

– Посаджено на вашій дільниці триста десять гектарів, а всього буде тисяча...

– Коли буде? – запитав Сторожук.

– Тоді, коли посадите...

– Хитрий...

– Площа ваша, Ільку Гнатовичу, експериментальна, складна...

– Який же там експеримент? – поцікавився Ілько, дивуючись, як він ловко вимовив це вчене слово.

– Без торфу ліс посаджено, за методом Вигдарова...

– Цей метод мені відомий, – багатозначно промовив Сторожук, а потім запитав: – А кого будуть судити за нього, мене, чи тебе, чи обох разом?

– Мабуть, мене, Ільку Гнатовичу, – посерйознішав Запорожний. – Комісія з області має приїхати... Мартинюк заяву до обкому партії написав...

– Всиплють тобі, Іване Трифоновичу, – поспівчував Ілько.

Хай приїдуть та побачать. Торішні посадки без торфу не гірші, ніж із ним...

У двері постукали... Увійшла Марина Гомон.

– Почула, що ви, Ільку, до нас приїхали, – сказала своїм тихим грудним голосом, – то подумала, може, чим допоможу вам... З Тетяною вашою вже познайомилася.

Така славна у вас дружина...

– Нічого, – посміхнувся задоволено Ілько. – Та й вас, Марино, роки обминають: хто в баби, а ви – в дівки...

– Скінчилося моє дівування...

– Сідайте, Марино, – запросив Запорожний.

– Та у вас же якась балачка...

– Закриті партійні збори, – уточнив жартівливо Сторожук.

– То я піду, – звелася зі стільця Марина, – якщо закриті...

– Для вас, Марино, у нас усе відкрите, – сказав Запорожний. – І я вам ось що скажу: розмовляв з директором радгоспу і з парторгом – дають вам рекомендацію в партію, Марино.

– Та що ви, Іване Трифоновичу? – розгубилася Марина.

– Я ж вам обіцяв.

– Думала, що то діло майбутнє... а ви зразу... Хіба приймуть мене?

– Приймуть! І я напишу... Завтра й поїдемо з вами в радгосп, напишете заяву і поїдемо.

– І буде нас троє, значить, партійна організація, – сказав Ілько.

– Не заслужила я~ такої честі, Іване Трифоновичу...

– Заслужили. Більше, ніж хто. Усі ліси, що ми посадили тут, – ваші, Марино. За один лише розсадник, який доглядаєте, вам ордена треба дати...

– То ж ви все, Іване Трифоновичу, та люди, а я...

– Ви ще лісничим будете, Марино, ціни вам нема...

Двері широко відчинилися, і на порозі виросла кремезна постать заступника завідувача облземвідділу Степана Стратоновича Каїтана:

– Ну, здрастуйте, порушники-новатори, – подав руку Запорожному. – Приймай, Іване Трифоновичу, комісію... Привіз тобі повну машину вчених, недовчених, теоретиків і практиків.

– Ого! – посміхнувся Запорожний. – Що ж ви робити збираєтеся?

– Ти заварив кашу з Вигдаровим, а ми розсьорбувати будемо. Ходімо, чекають.

– Почалося, – шепнув Ілько Марині.

* * *

За дна місяці землю й не зросило. Десь понад Дніпром ходили хмари, блискавиці краяли ночі, гриміли і рими, а тут, в степу, тільки винищувачі трощили тишу. Степ висох, ходили гурти овець із закривавленими ротами, бо скубли вже не траву, а дроти. Якимсь чудом ще трималася вода в старому степовому колодязі, її ледве вистачало, щоб так-сяк напоїти отари.

Запорожний щодня ходив на лісові ділянки, ніби його присутність могла врятувати їх. Минулорічні посадки стійко витримували спеку – їх корінці вже досягли двометрової глибини, а там була волога. Сосонки весняної посадки жовкли на очах, але навіть це менше тривожили Запорожного – не все загине, під загрозою був розсадник.

Мільйони сіянців ще трималися тільки завдяки власнім життєдайній енергії. На день їх укривали легкими очеретяними матами, але це не допомагало. Щоразу Марина зустрічала Запорожного зі сльозами на очах:

– Коли ж буде артезіанський колодязь?

– Скоро, – заспокоював Іван, хоча й сам не знав, коли піде вода.

Бурильники теж падали з ніг. Уже пробили дві свердловини, але води на тому горизонті, всупереч запевненням геологів, не було. Щоранку Іван приходив до виконроба бурильників і чув:

– Ще нема... Не журися, Запорожний, ми тобі воду із того світу дістанемо.

Мені зараз вода потрібна, зараз, – бо пропаде все.

– Зараз нема, – у відповідь.

А тут ще й Ілько Сторожук повернувся з області – їздив по труби, не привіз і метра.

– Кажуть, все на шахти йде, – доповідав Ілько, – кожний метр на обліку. Пропаде розсадник – виключать нас з тобою з партії, Іване Трифоновичу. За метод Вигдарова догану зносиш, а за розсадник...

– Я не бог, Ільку Гнатовичу, – сердито відказав Запорожний і пішов на розсадник.

Біля ремонтної майстерні порався коло трактора Матвій Карагач. Після того страшного випадку Карагач вигріб грабаркою торф зі свого городу. Возив і вдень, щоб всі бачили його каяття. А потім прийшов до Запорожного і попросився на роботу.

– Постав мене до трактора або в кузню... Я все вмію, – уникав дивитись у вічі. – Максим казав, що задумав ти розпашник зробити для механізованої посадки...

– Хочемо спробувати, – сказав Запорожний.

– То я зроблю, хлопців на підмогу дай і креслення.

З цим і пішов, не пробачався більше, не клявся, бо що ці слова для Запорожного, якщо він не тільки до суду його не віддав, а й, може, не розказав нікому про ту нічну пригоду.

Розпашник Матвій зробив хороший, випробовував його, і Запорожний залишився задоволений: землю розпушував на будь-яку глибину і не перевертав пласта, але був ще громіздкий – обіцяв Карагач щось придумати.

Уже біля контори Запорожного наздогнав райкомівський віліс, шофер вискочив з машини і подав записку. «Тов. Запорожний, – писав Мірошник, – прошу прибути на бюро. Негайно».

Запорожний навіть не переодягнувся – так і поїхав в запорошеній, вилинялій гімнастерці і рудих, вичовганих у пісках чоботях.

– Чого це такий поспіх, Петре? – запитав Запорожний шофера.

Петро помовчав, хоч, як кожний шофер, знав усе, що робилося в райкомі.

– Комісія буде доповідати, – все-таки наважився сказати, бо Запорожний був для нього своєю людиною. – Статтю ви читали, Іване Трифоновичу?

– Яку статтю?

– В обласній газеті... про вас.

– Ні. Ми через тиждень газети одержуємо. Що ж там написано?

– Е, – махнув рукою Петро.

– Ні, ти скажи, – наполягав Запорожний. – Хто написав?

– Лобан, редактор наш... Він же був .у вас з комісією?

– Був... Що ж він написав? Та говори ж!

– Самі прочитаєте, – ухилився од відповіді Петро.

– Чорт з тобою, – вилаявся Запорожний і відвернувся.

– Іване Трифоновичу, – після мовчання промовив Петро, – не ображайтеся на мене... Не хочу вам псувати: настрою.

– Він у мене давно зіпсований.

– Написав Лобан, що ви... ви свідомо зриваєте план перетворення природи... і впроваджуєте... антинауку, – пригадав Петро, – теорію Вигдарова...

Запорожний більше нічого не питав.

* * *

Як інколи мало треба людині для щастя. Ішов сьогодні пранці на бурову Парамон, зустрів Марину:

– Добрий день.

– Здрастуй, – спалахнули карі вогники.

– Привітати тебе хочу, Марино. Прийняли?

– Прийняли, – кивнула головою і, не знаючи чому, показала новеньку кандидатську карточку Парамонові. – Бачиш, яка я стара на знімку..

– Ти – не стара... Ти – красива, Марино...

– Ой Парамоне, – зітхнула Марина, – не розкидай таких слів, бо засохнуть...

– Якщо не підбереш – пропадуть, – наливалися сумі їм жовті Парамонові очі.

Марина мовчки одійшла від нього, і Парамон відчув, що не все втрачено.

– Я прийду сьогодні! – сказав навздогін.

Марина зупинилася, але не оглянулася, потім швидко пішла. Голова її була високо піднята, руки, засмаглі й тонкі, раз у раз обсмикували кофтину, і ладен був Парамон побігти за нею, підхопити і нести, нести... Але треба було йти на роботу. Втягнувся Парамон – з ранку до ночі в степу. І сам не думав, що прокинеться в нього така жага до праці. А ще недавно хотів тікати від цього проклятого хутора. Тепер уже все: не поїде він од Марини, від цих лісочків, посаджених його руками.

Як інколи мало треба людині для щастя. Оце зустрів її і вже щасливий Парамон.

Якось непомітно все змінювалося в Овечому, приїздили нові люди, влаштовувалися, обживали хутір, і вже не так сумно було в степу. По неділях у празниковому поранні виходили на майдан перед конторою лісництва, обсаджений кущами акації, Запорожний ставив на вікно свого «телефункена» – слухали, збираючись гурточками, жінки собі, а чоловіки – окремо, бо не все ж скажеш при жінках, не все розповіси при чоловіках..

У день получки, звичайно, випивалась якась чарка, бо без цього не можна, але все було мирно й статечно, А Матвій Карагач кинув пити. Парамон, звичайно, знає, чому, але мовчить. Це добре, коли чоловік осмислює своє життя...

На хуторі багато говорили, люди немов надолужували не сказане за довгі роки. Парамон дивувався, як можна було так довго мовчати? Адже раніше хуторяни обходилися в своєму спілкуванні, може, двома десятками слів: віталися, питали про здоров’я, про овець, говорили про вітриська і спеку та й усе... А тепер уже говорили та балакали досхочу...

Тільки прийшов Парамон до бурової, як знову довелося повертатися на садибу лісгоспу – послав виконроб замінити якусь шестірню. Ішов протоптаною стежиною, яку не встигав засипати пісок. Раптом Парамон побачив далеку постать вершника, який чвалав по степу. Вершник теж помітив Парамона, бо махнув рукою, мовляв, почекай. Парамон зупинився, але вершник замість того, щоб пришпорити коня, зліз із нього і тягнув за собою на поводі. Парамон пішов йому назустріч.

Вершником виявилася дівчина – молода і вродлива, з-під біленької хустини струмилися довгі коси. Обличчя її від спеки й пилюки було якогось неприродного брунатного кольору, губи потріскані. Кінь теж ледве волочив ноги, здавалося, що й маленьке саморобне сідельце було для нього важким тягарем.

– У вас є... вода? – прошепотіла дівчина, – Ми вже... цілий день без води... Є у вас вода?

– Є! Є! – вигукнув Парамон, мабуть, для того, щоб це надало дівчині сили. – Он там.

Парамон умовляв, щоб дівчина сіла на коня, бо тяжко їй іти, але вона відмовилася. Парамон підтримував її, весь час повторюючи:

– Вже скоро, скоро, потерпи...

До колодязя було далеко, і Парамон вирішив привести дівчину на розсаднику Марини завжди в запасі є кілька відер води.

– Марино-о! – гукнув Парамон, підходячи до розсадника.

Марина вибігла з фанерної будки, де зберігалися сапи та лопати, із цікавістю розглядала дівчину.

– Води, Марино, принеси!

Марина метнулася до будки, зняла товсті очеретяні миті і, якими була прикрита бочка з водою, і зачерпнула повне горнятко, подала дівчині.

– Коневі дайте, будь ласка, – перш ніж випити, сказала дівчина.

Марина принесла повне відро води, але Парамон відлив половину в бочку і лиш тоді дав коневі:

– Не можна зразу, бо запариться, – пояснив Парамон.

Дівчина і кінь пили довго.

– Звідки ж ти? – запитала Марина, ведучи дівчину під. навіс – у холодок.

– З Дніпра, – відповіла дівчина, – з Кам’янки я...

– Далеко заїхала, – сказав Парамон. – Заблукала в степу?

– Заблукала, – хитнула головою і раптом повернулися до Парамона. – А я вас бачила колись... Ви торф на пристані вантажили...

– Було, – пригадав Парамон і пояснив Марині: – Це ми з Іваном і Мартою їздили... Ну, тоді, коли в генерала вечеряли...

– А хто ж ти така? – запитала Марина.

– Яринкою звуть... Яринка Поливана... Я до Івана приїхала...

– До Івана Трифоновича? – почала догадуватися Марина. – А його в райком викликали... Він мені колись говорив про тебе... Стоїмо, а ти ж голодна, Яринко, ходімо до мене, а ти, Парамоне, коня нагодуй.

Зустрічні з цікавістю поглядали на Ярину, бо не так часто появлялися на Овечому нові люди. Марина й на хвилину не вмовкала, все розказувала:

Оце контора лісгоспу, там почали їдальню будувати, а то – майстерні...

– А де Іван живе? – спитала Яринка. – Я б хотіла побачити...

– Живу цьому будинку, – показала Марина, – а зараз перебрався.

– Куди?

– До Марти. Зайдемо? – Марина повернула до хати Заклунних.

– Ні.

Марта побачила у вікно, що під хатою стоїть Марина із якоюсь дівчиною, й вибігла на ганок.

– Здрастуй, – сказала нарочито голосно. – Заходь! Не бійся.

– Дякую, – розгубилася Яринка. – Я не боюся.

– В гості приїхала? – скривилися Мартині уста.

– В гості! – відказала Ярина і взяла під руку Марину. – Ходімо.

З цієї розмови Марина зрозуміла, що це вже була не перша їхня зустріч...

У хаті Марини Гомон було чисто й прохолодно. Крізь зачинені віконниці пробивалися смужки світла, розграфивши долівку на якісь несподівані геометричні фігури. За столом сиділа дівчина, схиливши голову над саморобним зшитком.

– Це моя старшенька, Ганнуся, – відрекомендувала Марина дочку.

Ганнуся швидко сховала зшиток, встала і вклонилася Яринці.

– Уже п’ятнадцять буде восени, – похвалилася мати. – Ти нагодувала Юрасика, дочко?

– Нагодувала.

– Може, й нас почастуєш, хазяйко? – ніжно подивилася на дочку Марина.

– Зараз, мамо. Яєчню приготую. – Ганнуся вибігла з хати.

– Красива у вас дочка, – сказала Яринка. – На вас дуже схожа...

– Трохи схожа... Якби не діти, то не знаю, як би й жила... Двоє у мене... від двох чоловіків... Вона – Андрієва... Фінську пройшов, а з німецької не вернувся... А Юрасик, – зітхнула Марина, – то вже мій гріх... Полонений жив у мене... Берик Джусуєв... Казах... Славний був... чистий і гордий...

– А він де? – обережно спитала Ярина.

– І він... там... Не прийшов з війни...

Увійшла Ганнуся, поставила яєчню з салом, бринзу та зелену цибулю.

– Прошу, – звернулася до Ярини. – Можна мені, мамо, піти в степ?

– Іди, тільки ж не барися. – Коли дочка вийшла, додала: – Якась вона в мене чудна...

– Та що ви говорите, Марино! Такі очі розумні...

– Замріяна дуже, – промовила Марина, пригощаючи гостю. – Оце в степ пішла, щоб побачити марево... Щодня в спеку йде, повертається і: мамо, каже, бачила сьогодні кораблі... і дрімучі ліси над морем...

– Не кожен зугарний побачити в цій пустелі кораблі, Марино, – сказала Яринка. – Може, тільки поет...

– А то сидить, – розповідала далі Марина, – і щось пише в зшитку. Прочитаю – і не розумію про що... То вітряки їй сняться, то пише про Бранку... Ось покажу тобі.

– Не треба, Марино, – відмовилася Яринка. – То ж її все, душа... Не треба.

Разом прибрали зі столу, помили посуд, і Марина вклала гостю спочивати, хоч та й відмовлялася. Послали Марина чисте простирадло на високому полу, другим прикрила Яринку, а сама сіла на стільчику.

– Наче тебе вік знаю, Яринко, – промовила розчулено. – Приїзди вже до... нас. Тяжко йому самому... Нічого страшнішого нема за самотність...

– Я знаю.

– Ой, не знаєш, Яринко, – скрушно похитала головою. – Найстрашніша самотність буває після розлуки з коханим, коли він був, був, а потім його не стало. Я пережила такі дві розлуки...

– А я думала, що можна любити тільки раз у житті, ті справжньому любити, – проникалася Яринка Марининим горем.

– Може, й так, – не одразу відповіла Марина. – А я полюбила двічі... Добре, що у нас на хуторі людей мало – не осудили...

– Я ледве не вийшла заміж за одного, – призналася Яринка. – Люблю Івана, а було б... І зараз по п’ятах за мною ходить Данило. Це його так звати... Кілька днів тому перестрів біля Дніпра і каже: не вийдеш за мене – вб’ю. Отакий скажений... То я попросила в діда коня і – сюди... Вернуся і скажу, що... вже Іванова я...