Текст книги "Гілея"

Автор книги: Микола Зарудний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 23 страниц)

– Поздоровляю вас, Іване Трифоновичу! – обняв Запорожного Мартинюк.

– Ще рано, Семене Петровичу. Нам ще треба пережити літо, – зітхнув Іван, – я не знаю, чи витримають спеку наші сіянці.

Треба поливати, Іване Трифоновичу.

– Чим?

– Водою.

– У нас нема жодного метра труб. І не буде.

– Та-ак, – протягнув Мартинюк. – Що ж робити?

– Будемо сподіватися на бога, – посміхнувся Вигдаров. – Як на шостій ділянці, Іване Трифоновичу?

– Норма, Василю Олександровичу. Проти інших ділянок відставання незначне.

– Таємниці? – запитав Мартинюк.

– Ні, – відповів Вигдаров. – Іван Трифонович переносить наш експеримент на польові умови.

– Чому ж не доповідаєте? – з потаємним невдоволенням запитав Мартинюк.

– Про шосту ділянку ви знаєте, Семене Петровичу, – відповів Вигдаров, – а доповідати ще рано...

– Що ви скажете, Іване Трифоновичу? – звернувся Мартинюк до Запорожного.

– Сосонки прийнялися і ростуть без... торфу...

– Про ці досліди мені відомо, є щось новіше?

– Є, – сказав Запорожний.

– Що? – розпирала цікавість Мартинюка.

– Ми вже посадили цієї весни двісті гектарів сосни без торфу...

– Та ви що? – аж підскочив на стільці Мартинюк. – Ми вам не давали таких рекомендацій, товаришу Запорожний! Ви не мали права йти на цей безглуздий риск.

– У мене не було іншого виходу, – спокійно сказав Запорожний.

– Ви повинні виконувати інструкції, вироблені нашою науково-дослідною станцією, – підкреслив Мартинюк. – Гадаю, вам ясно?..

– До ваших інструкцій, Семене Петровичу, мені треба тисячі тонн торфу, – нервово запалив цигарку Запорожний. – А в мене його залишилося тільки на площу, відведену під розсадники. Облземвідділ і райком партії вимагають з нас не виконання інструкцій, а план. План! А я не бог.

– Так, – барабанив пальцями по столі Мартинюк. – Чому ж про це не сказали мені ви, Василю Олександровичу?

– Я не знав, що Іван Трифонович залісив таку площу без внесення торфу, – промовив Вигдаров.

– Василь Олександрович, справді, не знав, – підтвердив Іван. – За це буду відповідати я, Семене Петровичу.

– А не багато ви берете на себе? Якщо дізнаються в області – покладете партквиток.

– Багато, але треба комусь брати. Я впевнений, Семене Петровичу, що метод Василя Олександровича – єдиний наш порятунок, – сказав Запорожний.

– Що ж, рятуйтеся, але це справа, Іване Трифоновичу, дуже серйозна.

– Безперечно, – погодився Запорожний. – Або ми будемо садити ліс, або будемо чекати, поки нам якісь добрі дяді навезуть гори торфу... і не посадимо жодного гектара.

– Категоричність, Іване Трифоновичу, протипоказана науці, – зауважив Мартинюк. – Над проблемою залісення пісків я працюю все своє життя.

– Це відомо, Семене Петровичу. – Іван уже був і не радий, що саме сьогодні відбувається ця розмова, хоча розумів, що вона неминуча..

– Я поважаю Василя Олександровича, – Мартинюк ледь помітно кивнув головою, – але факти – річ уперта. Саджанці приймаються і без торфу, як довів Василь Олександрович, і навіть ростуть рік-два, а потім... пробачте, гинуть. Василю Олександровичу, я кажу правду?

– Правду, – ніби на суді відповів Вигдаров.

– Це показали довгорічні досліди, – провадив далі Мартинюк, – тоді яке ж ми маємо з вами право йти на таку... авантюру, даруйте на слові? Нам ніхто не проспіть, якщо ми поховаємо в пісках мільйони... Як директор станції я змушений буду про це доповісти. Пробачте – мушу. Ваша поведінка, Василю Олександровичу, мене також дивує.

– Я повторюю, Семене Петровичу, що рішення висаджувати сосну без торфу – прийняте мною, – офіційно підкреслив Запорожний, – самостійно... Крім того, я написав листа до обкому партії з проханням мобілізувати всі наукові сили області і республіки на розв’язання проблеми механізації посадки лісу. Ви одержали копію?

– Ще взимку, – відповів Вигдаров.

– Механізація – не наша сфера, товаришу Запорожний, – відрізав Мартинюк.

– Ото й погано, що ми ділимося на оці сфери. А ми не можемо виконати такий масштаб робіт руками й лопатами. Я вам ще сто років буду отут копати ямки, прийдете – побачите... Мені пора, пробачте. – Запорожний підвівся з-за столу.

– Ходімо подивимося, що там курсанти наші роблять, – запропонував Вигдаров.

– У мене болить голова, ви вже, будь ласка, без мене. – Мартинюк попрощався.

Задорожний з Вигдаровим ішли вузенькою алеєю до гуртожитку.

– Буде неприємність, – чи запитав, чи ствердив Задорожний.

– Буде, Іване.

– У мене не було іншого виходу, Василю Олександровичу, – повторив Іван, – або посаджу з торфом – не виконаю плану, або виконаю план – порушу інструкції...

– На що ж ви сподіваєтеся, Іване Трифоновичу? – зупинився Вигдаров.

– На вас.

– Дякую.

11

«Снилися вітряки. Я бачила їх лише один раз в житті, а вони взяли й приснилися. Вітряки обступили наш хутір, крил було багато, і вони повільно оберталися, а потім полетіли. А я бігла за ними, бігла і не могла наздогнати, бо у мене не було крил.

У нашому степу нема вітряків, бо у нас хліб не росте».

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Ще взимку Іван перебрався в новий будинок лісництва, зайняв невеличку кімнатку з окремим ходом і з допомогою Ольги та Марини облаштував своє помешкання. В інших кімнатах довгого барака розмістилися бухгалтерія та кілька родин, що прибули на роботу з далеких сіл. Отож в конторі пахло кулішем і пелюшками, по коридору бігали діти, а коли гралися в піжмурки, то інколи ховалися під Івановим тапчаном, бо кімната не замикалася. Іван спочатку хотів приборкати цю галасливу ватагу, але діти не сприйняли його серйозного тону, очевидно, тому, що коли він зібрав їх і сказав, що бігати по будинку не можна, і взагалі поводитися треба пристойно, маленький карапуз в коротенькій сорочині тихенько заплакав, а потім поворушив пальчиком і склав із свого невеличкого лексичного запасу категоричну фразу:

– Ну-ну... Бека...

Іван розсміявся, підхопив карапуза, поцілував солоні щічки і вийшов з барака. Після цього вже було неможливо відновити репутацію суворого дядька, довелося змиритися і з галасом, і з сімейними сценами, які часом розігрувалися за тонкими дощаними перегородками.

Ольга Заклунна з прихованим незадоволенням випроваджувала свого квартиранта:

– Якщо тобі у нас не подобається, то переходь у той барак.

– Мені у вас було дуже добре, Ольго, але треба ж і честь знати. – Запорожний зв’язав мотузком свої пожитки, забрав книжки, що лежали гіркою на столі, і з кутків кімнати почала вилазити пустка.

Марта перестріла, його на ганку: стояла, спершись на «свій», позначений літами стовпчик, і з примружених очей лилася на Запорожного журба:

– Я знаю, чому ти перебираєшся...

– ?

– Ти хочеш втекти від мене.

– Марто, розумієш...

– Я нічого не хочу розуміти. Краще б ти не повертався зі своєї Кам’янки. Чого приїхав, чого?

– У мене тут багато роботи, – спробував усміхнутися.

– Без тебе справилися б, Марину ж вивчили...

– Ні, я ще вам трошки потрібний.

– Ти її бачив? – це найбільше тривожило Марту.

– Бачив.

– Приїде?

– Не знаю. – І це була правда.

* * *

...Яринка, в чім була, вибігла з хати.

– Я знала, що ти прийдеш, – горнулася до Івана, – добре, що ти прийшов!

Сніжинки падали на її розчервоніле обличчя, танули і котилися чистими краплинами. Очі випромінювали радість – вона все простила: і ту зухвалу степовичку, і довгу розлуку.

– А в мене свати, Іване! – розсміялася і відчинила сінешні двері.

Одарчине обличчя витягнулося, брови чорними п’явками полізли на лоб, свати переглянулися, Данило рвучко встав з-за столу і, похитуючись на носках, зухвало подивився на Запорожного, мовляв, а ти чого сюди прийшов? Іван витримав цей погляд і почав роздягатися. Яринка поставила чисту миску і наповнила чарочку:

– Сідай, Іване, до столу, – сказала і поглядом присмирила Данила: він перестав похитуватися і теж сів.

– Я, перепрошую, – Вацлав Станіславович Ходзінський, – простягнув Іванові через стіл руку худий сват.

– Дуже приємно.

– І це – свати, – відрекомендувала Одарка Павлівна Каштеляна і дядька Явтуха.

– Істинно, сам чув, – підтвердив дядько Явтух.

– Свати – не татари, – мимоволі зірвалося в Івана.

– А незвані гості – гірші за... – Данилові пальці скрутили в чортзна-що алюмінієву виделку.

– То правда, – запишалася Одарка.

– Істинно, сам чув, – вихопився дядько Явтух.

Іван – ні в сих ні в тих – розгублено оглянувся, не знаючи, що йому робити.

– А ми Яринку засватали, – намагалася прискорити розв’язку Одарка.

– Да, – сказав Каштелян, хрумкаючи огірком.

– Мій покійний дід, коли їздив на сватання до Новогрудка, – почав згадувати Ходзінський, але його перебила Яринка.

– Ніхто мене не засватав! – сказала вона.

– Що? – сіпнулися Одарчині брови. – Свати ж прийшли.

– То й підуть, – байдуже відказала Яринка, – Я заміж не збираюся, мамо.

– Ти ж сама говорила, людям слово дала, – благально дивилася Одарка на дочку.

– Нікому я нічого не говорила.

– Мені казала, – приречено нагадав Данило. – Забула?

– Забула, – всміхнулася Яринка.

– Пам’ять у тебе дівоча, – метнула злий погляд Одарка.

– Дівоча, – погодилася Яринка. – Коси довгі, а розум короткий... Що ще скажете?

Мовчання.

– Істинно, сам чув, – промовив дядько Явтух, не розуміючи, що тут відбувається.

– То як же буде? – спитав Данило.

– Ніяк, – Яринка відвернулася до вікна.

Свати переглянулися. Данило встав, одягнув своє чорне пальто.

– Що ж, бувай здорова, – це до Яринки, а потім до Івана: – Ти мені в душу не плюй...

– Даниле, облиш! – сказала Яринка, знаючи, що лиш вона може заспокоїти його. – Я в усьому винна... Я передумала...

– Ходімо, – кинув Данило сватам.

– Це ж тепер поговору на все село буде! – журилася Одарка.

Данило дочекався, поки одягнуться свати, і, не прощаючись, вийшов з хати.

– Да-а, – сказав Каштелян.

– Таке було і з моїм дідом, коли він їздив свататися до Новогрудка, – почав пригадувати Вацлав Станіславович, але замовк, бо його ніхто не слухав.

– Істинно, сам чув, – буркнув про всяк випадок з башлика дядько Явтух.

Одарка снувала по хаті, прибираючи зі столу, на Івана й не дивилася, та все виказувала дочці (хай же й він чує, цей зайда):

– Якщо про себе не хочеш думати, то про мене подумай, як я людям в очі дивитися буду? Люди до неї з добром, з чистим серцем, а вона... Загубиш ти, Ярино, своє життя... А ви (так і сказала «ви») теж совість мали б. Поїдете, а нам тут жити...

– Мамо, годі тобі! – обізвалася Яринка. – До чого тут Іван?

– Хай стежки твої не перекопує.

– Яринка сама вибере свою стежку, Одарко Павлівно, – промовив Іван.

– Вибере, а куди вона доведе її? До твого Овечого хутора? – шипіли Одарчині слова.

– У мене іншого місця нема.

– Ой наплачешся ще ти, Ярино, – сказала Одарка і вийшла на кухню.

Яринка причинила двері і винувато дивилася на Івана:

– Не слухай ти її, для неї все простіше, ніж для нас.

– Для тебе теж не так уже й складно. Якби не приїхав сьогодні, то була б уже Праховою...

– Може, й була б, – Яринка відвела його руки, – А що ти зробив, щоб не була я Праховою?

– Я пропонував тобі одружитися.

– І переїхати на твій Овечий?

– Знову «Овечий», – зітхнув Іван. – До мене переїхані.

– Ти думаєш тільки про себе, – в голосі чулася образа.

– Яринко, ми так з тобою ніколи не домовимося: ти не можеш залишити село, роботу, а я не можу переїхати сюди. Хтось мусить поступитися.

– Звичайно, це повинна зробити я?

– Так. Через років два ми відкриємо школу на Овечому... Зрозумій, що мені важко без тебе. – Іванова рука ніжно перебирала Яринчину косу. – Я люблю тебе... І жду. Я прийшов тобі сказати, бо так тривати далі не може.

– Ти коли їдеш, Іване?

– Сьогодні. Що ж скажеш мені?

– Приїду.

– Коли?

– Ще не знаю... Чекай. Я прийду проводжати тебе.

Прощалися за селом. Іван тримав Яринчині руки, зігріваючи їх диханням:

– Я чекатиму.

Яринка примружила очі і ледь хитнула головою:

– А ти не закохався в ту степовичку? Правду скажи.

– Ні.

– Дивися мері, – погрозила рукавичкою Ярина і міцно поцілувала Івана. – Іди, бо шофер уже, мабуть, задубів.

Довго ще стояла на околиці Ярина: аж поки не зник за рожевими снігами Іван.

* * *

Так і не віддав Парамон того вечора свого дарунка Марині, бо Іван сказав, що незручно «таку штуку» давати вдові, інша справа, коли погодиться вийти заміж. Він послухав, хоч ніяк не міг втямити, чому незручно. Так і їхали вони з Мариною в кузові машини, а згорточок лежав м’якою кулькою під фуфайкою і муляв Парамона: якби ж побачила вона цей дарунок, то й розмова у них легше в’язалася, а так, що не скаже Парамон, – Марина про своє думає.

– То як же, Марино, життя наше далі піде?

– Як на віку написано.

– А хто ж його пише?

– Ми ж самі й пишемо...

– Я не дуже грамотний, може, ти за мене напишеш?

– Чужими руками тільки жар загрібати добре...

– У мене руки... не чужі... Вони все вміють. Хату нову поставили б з тобою...

– Можна в одній хаті жити і бути чужими...

– Я був би добрий... тобі й дітям...

– Навіщо тобі чужі клопоти?

– Разом нам не так холодно було б жити...

– Холод, Парамоне, в душі.

– То подумай, Марино.

– Навіщо тобі вдовина думка? – та й пішла.

Парамон пішов проводжати Запорожного додому і дорогою, як довіреному, виклав розмову з Мариною і запитав:

– Що ж воно могло б означати, Іване Трифоновичу? Є надія?

– Є, – заспокоїв Іван Парамона.

Іван навшпиньках, щоб не потривожити сусідів, добрався до своєї кімнатки, засвітив лампу. На столі – окраєць хліба і риночка з молоком – хтось із сусідів приніс вечерю. Під рушничком біліла записка. «Здрастуй! Я дуже хочу бачити тебе. Хоч як пізно приїдеш – зайди. Марта».

Іван поглянув на годинника – скоро північ. Скинув піджака, увімкнув приймача. Засвітилося зелененьке нічко трофейного «телефункена» – подарунка Вигдарова, – і кімнатка наповнилася джазовими ритмами. Іван спіймав себе на тому, що його пальці відбивали такт. Під таку музику, напевно, легко танцювати. Він міг би зараз сидіти в якомусь затишному ресторані з... Яринкою... Вони дивилися б одне на одного, тримаючи в руках кришталеві кухлі з іскристим вином... Потім він запросив би Марту (чому раптом Марту?) до танцю, вона поклала б руку на його плече, і їм було б хороше вдвох... Можна було б вночі ходити по широких освітлених вулицях незнайомого міста або забрести до парку і там чекати світанку... Яринці, ні, Марті, було б трохи холодно, і він пригорнув би її...

Музика раптом стихла, і щезли місто, ресторан і парк.

На нього чекає Марта. Треба піти, певно, трапилося щось серйозне, якщо кличе вночі. Іван накинув піджака і вийшов на вулицю. Степ то чорнів, то світлішав, бо котилися в піднебесся тяжкі хмари, застуючи надщерблений місяць.

Жодного вогника на хуторі. Тихо.

Може, краще вернутися, міркував Іван, ні до чого це пічне побачення. Що подумає про нього й дочку Ольга?

І пан зупинився: почув якийсь скрегіт. Ну, звичайно, хтось котить тачку. Скрегіт стих десь біля Карагачевої хати.

Запорожний поминув Мартине подвір’я – в хаті не світилося – і підійшов до низенького плоту, яким відмежував од пісків свій город Матвій Карагач.

На городі чорніла купа торфу. Матвій сидів на перевернутій тачці, курив. Почувши Іванові кроки, кинув цигарку і зірвався на ноги.

– Не спиться? – блимнув сивим оком.

– Як і тобі, – відповів Іван, переступивши через пліт. Потім узяв жменю сипкої землі, спитав: – З розсадника возиш?

– Умгу, – мугикнув Матвій. – Ні чорта не росте на цьому піску, то хоч торфу підсиплю.

– Багато привіз? – кивнув на купу Іван.

– Тачок з двадцять. – Матвія заспокоїв мирний тон Запорожного.

– Відвезеш назад, – промовив Іван.

– ІЦо?! – прошипів Карагач. – Тобі що, жалко цього г... для солдата?

– Для солдата мені нічого не жалко.

– Тоді мотай звідси, – відвернувся Карагач. – Ферштеєн?

– Щоб до ранку торф був на розсаднику!

– Пішов ти знаєш куди? – Матвій вилаявся і заходився розкидати торф по городі.

Запорожний підійшов ближче до Карагача, а той, наче й не бачив, – сипав торф просто на Івана.

– Чого тобі треба, Запорожний?

– Я не хочу, щоб ти був злодієм. Відвезеш, потім напишеш заяву, і я тобі дам трохи торфу.

– Не повезу! Що, я не заслужив дві тачки оцього непотребу? Так? Не повезу! – затявся Карагач.

– Віддам до суду, – сказав Запорожний.

– Мене до суду?! – перепитав Карагач і зло розсміявся. – Плювати я хотів.

З Карагачевого заступа сповз сипучий торф – на груди Запорожного, в очі, він відчув, як сухі піщинки в’їдалися в пори. Іван перехопив заступа, але Карагач вирвав його.

– Відійди, бо тут тобі й амба!. – перекосилося від люті обличчя Матвія.

Іван підійшов впритул до Карагача:

– Іди, Карагач, проспися, я завтра поговорю з тобою.

– Солдатів будеш судити, шкура?! – тяжко дихав самогонним перегаром Матвій. – Геть звідси!

Карагач відскочив, і тої ж миті тьмяно блиснуло лезо заступа над головою, Іван пригнувся, але страшний удар звалив його на землю.

– Убив! Убив! – несамовито закричав Карагач і побіг до хати.

* * *

Марта не засвічувала лампи, так і сиділа в пітьмі, припавши обличчям до шибки. Вона вже втратила лік годинам – чекала Івана з самісінького ранку, як тільки мати поїхала на центральну садибу радгоспу по борошно для хуторян, а його все не було. Увечері вона пробралася до лісгоспівського будинку і залишила Іванові записку. Написала, щоб прийшов, а що скаже, коли він з'явиться, – не знала. Розуміла тільки, що далі так тривати не може. Вперше відчула Марта в своєму житті, що кохання може стати мукою. Хіба є більші страждання, ніж бачити щодня і не сказати про те, що наповнює душу, не почути від нього того, чого так жадаєш.

Він дуже змінився відтоді, коли повернувся зі своєї Кам’янки, то, бувало, хоч усміхнеться Марті не так, як усім, а тепер немов чужий. Раніше, коли жив у них, вечорами сідали вони на лежанці і читали вголос. І їм було хороше. Радісно було й Ользі, дивлячись на них. Тепер читання припинилися, і Марта навіть улюбленого Коцюбинського не брала до рук. Мати всіляко намагалися розрадити дочку, але все було марно: Марта уникала розмов з матір’ю, стала роздратованою, вечорами замикалася в своїй кімнатці і тихо плакала.

У цю самотню нічну пору Мартина уява, приходячи їй на допомогу, знаходила десятки доріг, які могли б винести її з цієї безвиході. Адже можна просто переїхати її село, на садибу радгоспу, влаштуватися дояркою, як уже не раз пропонував їй директор, або податися в Ольвіопіль і там знайти собі роботу. Може, Марті взагалі поїхати світ за очі, а що їй? По всьому району їздять їм вербувальники, запрошуючи на шахти, на заводи – гори золоті обіцяють. Візьме Марта й поїде. Але щоразу, коли визрівало якесь рішення, – виступала, наче з туману тривога: якщо вона поїде, то це вже буде розлука назавжди.

За шибкою – чорний німий степ. Звичайно, Іван уже повернувся, бо давно пішла додому Марина і засвітилося вікно Парамонової хати. Чому ж не приходить? Чому?

Може, він не знає, що матері нема, може, приходив та побоявся розбудити? Він прийде, не може не прийти. Марта, ламаючи сірники, поспіхом засвічує лампу: побачить, що чекає на нього. Ходики зупинилися, бо чорна гиря вперлася в спинку лави, і Марта не знала, котра тепер година. Скільки ж вона просиділа отак в своєму новому синьому платті, з розпущеною косою? Це ж для нього було одягнене найкраще вбрання і розпущені коси: хай би побачив і занімів од її краси, хай би задихнувся в пахощах її кіс, хай би згорів у її обіймах. Не прийшов.

Марта зірвала з себе сукню і жбурнула її в якийсь закуток, схопила стареньку стрічку і перехопила нею коси, руки тремтіли, плуталися в густому волоссі – от напасть! – навіщо їй оця коса?

Марта кинулася до мисника: десь лежали отут дідові ножиці, якими він стриже овець. Де вони? Чорт з ними, можна відтяти й ножем. Хай він побачить її такою... Ні, це якесь божевілля: кудись запропастився ніж. Марта витягла з мисника шухлядку і висипала на підлогу ложки, виделки, ще якийсь дріб’язок – ножа не було.

Світло фар різонуло по жовтій стіні – біля воріт зупинилася машина. Марта випросталася й заніміла – приїхав. Ступила крок і завмерла біля порога, прикривши руками груди.

– Пустіть переночувати, – почувся чомусь незнайомий голос Івана.

Потім постукали в двері.

Прийшов! Прийшов!

Марта вибігла в сіни, відкинула клямку і майже впала на груди Івана:

– Я так чекала тебе, так чекала. – Мартині руки ковзнули по ремінній портупеї, по майорських погонах і знесилено опустились.

– І я чекав тебе, Марто, – сказав Сергій Кортунов і притягнув до себе дівчину.

* * *

Семидоли теж собі спали, коли Ілько Сторожук доправся до села. Добре, що нагодилася машина, а то до ранку міряв би степ. Воно, звичайно, краще було б приїхати завидна: ішов би собі й розкланювався на всі боки Ілько та між іншим кожному сказав би: мовляв, оце з курсів... і посвідчення маю. Подивіться, будь ласка, і печатка є...

А вдома Таня чекала б і взвод. Гостинців накупив Ілько – радості була б повна хата. А вночі який він гість?

Та в хаті світилося. Забилося серце в Ілька, наче бозна-коли з дому. Тихенько відчинив хвіртку. Під старим хлівцем лежали тесані колоди, купа каменю. Їй-богу, настаралася Тетяна на нову хату. Ілько поклав речовий мішок і помацав стовпи і погладив холодну шерехатість кам’яної брили. Все Ількове єство наповнилося запахом вогкої кори і трісок. Йому здалося, що й камінь пахнув. Оце-то так! Поки він, значить, на лісника вчився, йому і на хату матеріалу навезли. А Тетяна й не сказала, і Настуня не обмовилася.

Правда, Ількові трохи обидно, що без нього все це робилося, що не він возив цей камінь та колоди, а Тетяна без нього впоралася: оце-то хазяїн, хоча б не насміхалися. Але ж він. розповідав дружині, що просив лісу в того Запорожного, коли підвозив його в степу до Дніпра, так не дав... При згадці про Івана Ількову радість не мов рукою зняло: не пахли вже тесані колоди і камінь не пахнув. Що ж тепер він скаже Тетяні? Не треба вже ні їй, ні Ількові цієї хати... Тяжко зітхнув Ілько, взяв свою солдатську торбину і постукав у двері.

– Ой боже мій! – сплеснула руками Тетяна.

Пахло свіжим хлібом.

– Тато приїхав!

– Тато!

Пахло смаженим м’ясом і часником.

– Любко, вставай, тато прийшов!

– Тато!

Пахло теплом, гіркуватим димом.

– Що привіз?!

– Гостинців привіз...

– Мені дай!

– Хочу на руки!

Пахло сонними дітьми.

– Добрий вечір, Таню.

– Здрастуй, – стояла перед ним, чомусь соромливо опустивши очі. Так, як давно колись, у їхню першу весняну зустріч.

Пахло давньою першою весною...

– Це тобі, Васильку... Це тобі, Наталочко... Почекайте, почекайте... А це Орисі... Бери, Петрику, бачиш, який коник...

– Я хочу коника!

– І я!

– Дайте татові хоч роздягнутися, – усміхалася Тетяна, розглядаючи хустку. – Та славна ж яка!

– Спеціально... в універмазі дали, – похвалився Ілько, і хустка стала ще кращою, – А чого ж ви не спите?

– Та думаємо завтра людей покликати, Ільку... Ти ж приїхав та й хату ж нову зводити будемо. Бачив, скільки всього понавозили? – аж світилася Тетяна. – Діждалися! Приходив Мирон Сиваченків і плана мені крейдою на столі намалював...

Тетяна обережно зняла скатерку, і побачив Ілько білий крейдяний прямокутник, намальований на. широких дошках.

– Оце сіни, отут двері на одну половину, а тут – на другу... Може, хто з дітей... заміж вийде чи жениться... Та лягайте вже спати! Любко, кому сказала. – Тетяна прикрутила гнота, крейдяна хата сховалася в мороці – Іди ж, Ільку, та повечеряй...

Ряденце, яким була відгороджена кухонька, заховало їх від цікавих дитячих очей, і лише тут Ілько ніжно поцілував дружину.

– Славна ти в мене, – тихо прошептав. – Засумував за тобою...

– І я... Добре, що повернувся, – розставляла мисочки, – тепер уже, Ільку, і ми заживемо з тобою, як люди... в новій хаті... Та хоч усміхнися, така ж радість у нас...

Ілько усміхнувся – не хотів гасити Тетяниного щастя. Не міг він оце зараз сказати їй, що не буде у них нової хати на дві половини, нічого не буде.

– А де ж Настуня? – перевів розмову Ілько.

– На фермі, бо ж корови теляться. – А потім додала: – Щось з нею, Ільку, недобре коїться... Повернулася з Ольвіополя – сама не своя.

– Що ж із нею? – стривожився батько.

– Люди бачили, що Мірошник до села її підвозив...

– Ну то й що?

– Не знаю, але догадуюся. Покохала вона Мірошника.

– Та ти що, Таню? – Ілько відсунув миску, наче вона заважала йому слухати. – Звідки ти це взяла?

Тетяна змовницьки підморгнула і вийняла з шухляди загадкового листа Милентія Магура:

– Читай.

Ілько прочитав і знизав плечима:

– Кожен пише, що хоче...

– Ти, Ільку, на оце подивися, – показала на рядочок її кінці листа.

А було там старанно виведено хімічним олівцем: «Роман. Роман. Мірошник... мій».

– Що тепер скажеш, батьку? – Тетяна знову поклала листа в шухляду.

– Діла-а, – зітхнув Ілько і затягнувся міцним самосадом. – Я думав, що за Милентія Магура вийде. Заїздить до нас?

– Буває, але... – махнула Тетяна рукою, – не буде з того дива пива.

– Побачимо, Таню, тільки б нам цього лиха було...

– То кого ж завтра на зустріч запросимо, Ільку?

– На прощання, – сказав Ілько і обняв дружину, а та не знала, що він мав на увазі, – схилилася йому на плечі, і так добре стало на серці.

Пахло першою їхньою весною...

* * *

Ганна, проклинаючи на чім світ стоїть Матвія, в самій сорочці, бігла на город, але її, випередив Максим. За ними, спотикаючись, мов на глиняних ногах, брів витвережений Карагач і ридав ридма.

– Де він?! Де він?! – кричала Ганна, шастаючи по городу.

– Біля торфу лежав, – простогнав Карагач.

– Шукай, сину! – наказала Ганна. – Іване-е! Іване-е!

– Я тут, Ганно, – почувся голос Запорожного.

Він стояв, обіпершись на причілок хліва.

– Живий! Живий! – закричав Матвій.

– До хати ведіть, – підбігла Ганна.

– Я сам, – відвів Карагачеву руку Запорожний. – Води дайте...

Максим приніс води і просто з відра лив на голову Іванові. Вже в хаті Ганна подала рушника, боячись навіть подивитися на Запорожного.

– Ваню, прости, – зайшлася плачем Ганна.

– Прости! – хрипко благав Карагач.

Максим засвітив лампу. Ганна обхопила обома руками Іванову голову і полегшено зітхнула – обличчя чисте, тільки через весь лоб, перетинаючи брову, – кривава смуга. Ганна перев’язала рану білою хустиною.

– Скинь піджака, я почищу.

– Я сам, Ганно. – Іван ворухнув рукою, і все його тіло пронизав нестерпний біль. – Рука болить...

Максим допоміг Іванові зняти піджака й сорочку.

– Боже мій! – промовила Ганна, глянувши на Іванову руку.

Якби Запорожний, побачивши над собою заступа, інстинктивно не підняв руку, то, певно, лежав би з розтрощеною головою. Але удар прийшовся по руді, а вже потім лезо заступа розсікло чоло.

– Нема тобі мого прощення! – накинулася Ганна на чоловіка. – Щоб ти до кінця віку смолу гарячу пив! Щоб ти подавився тим торфом, щоб тебе об дорогу кидало, як ти на людину руку підняв. Щоб тебе кара господня не минула. О-о, засудять тебе, проклятого, і хай судять, бо такої ганьби я не переживу! Я тебе з хати вижену, відцураюся від тебе, як від прокаженого! І син тебе забуде, і рід наш!

Карагач стояв біля порога і плакав, сльози текли по глибоких зморшках з видющого і невидющого ока, довгі великі чорні руки тягнули донизу його плечі, і він здавався малим і беззахисним. Коли стихли Ганнині прокльони, Матвій упав навколішки перед Запорожний і завив дико, по-вовчому:

– У-у-у, – зривалося з його покусаних до крові уст, – убий мене, ріши мене, як собаку, не можна мені після цього жити на цій землі... У-у-у...

– Встань! – наказав Іван.

Але Карагач обхопив руками, наче лещатами, Іванові ноги і цілував руді запорошені чоботи.

Запорожний, нарешті, вирвався з цупких Карагачевих рук, тон розпластався на глиняній долівці і стих. Іван переступив через нього, подякував Ганні і вийшов. За ворітьми наздогнав його Максим.

– Іване Трифоновичу, – легенько доторкнувся до плеча, – не треба його до суду, прошу вас, не треба... Нам з мамою було так тяжко... Ми чекали на нього всю війну...

Запорожний нічого не відповів, лише стиснув хлопцеві руку..

Крайня хата на Овечому була Мартина. Стояла собі, блимаючи одним вікном серед нічного мороку. Чекає його Марта, подумав Іван. Довго ж він ішов до неї, повернувшись майже з того світу. Біля воріт стояв віліс, шофер, вмостившись на сидінні, спав. Іван заглянув у вікно: за столом сиділи Марта і Сергій Кортунов, тримаючи в руках по гранчастій чарчині. І ще побачив Запорожний велику бляшану банку з свинячою тушонкою, пригадав Парамона і посміхнувся. Сергій щось сказав Марті, вона, рвучко відкинувши голову, випила чарку і розсміялася. Сергій випив і теж розсміявся. Потім він нахилився і поцілував Марту. Вона й не поворухнулася, тільки заплющила очі. Запорожний відступив од вікна.

* * *

– Он, п’яна я! – прошептала Марта і відсунулася од Сергія. – Чим ти мене напоїв, безсовісний?

– Це я п’яний, Марто, від тебе... Давно не бачив і... сп'янів.

– Чого ж не приїздив?

– Служба, – зітхнув. – Маневри були. Тепер частіше приїздитиму.

– Якщо застанеш...

– А куди ти збираєшся?

– По знаю... Може, на шахти поїду... Не хочу тут жити,не можу. Або в радгосп піду...

– А ти до нас, Марто, йди, на аеродром.

– Чого?

– До мене, – Сергій ніжно гладив Мартині коси.

– Ну! – Марта відштовхнула Сергія. – Чого я маю до тебе їхати?

– Я люблю тебе...

– Давно? – розсміялася просто в обличчя.

– Давно. – Сергій ніяк не міг збагнути такої раптової переміни в Мартиному настрої: коли цілував – не пручалася, і раптом...

– Їдь додому, – сказала Марта, встаючи з-за столу. Дивилася на Сергія, наче щойно побачила, – насторожена й чужа.

– Але ж я приїхав до тебе... сто кілометрів гнав степом машину, щоб лише побачити, – з докором сказав Сергій.

Тисячі думок у Марти. Чекала його, а прийшов цей, і вона цілувалася з ним – ще й досі присмак тютюну на її губах.

– Я не тебе чекала. Їдь, – і відчинила двері, ніби з Сергієм мала вийти і її зрадливість.

Сергій, збентежений, знищений зухвалим дівчиськом, застебнув кітель:

– Спасибі й за це, Марто, – вже з сіней.

– Не ображайся на мене, Сергію, я сказала тобі правду... А на роботу можна у вас влаштуватися?

– Можна, – грюкнули дверцята машини, – офіціанткою... в офіцерській їдальні...

Віліс, завиваючи, виповзав з Овечого. Біля розсадника Сергій побачив високого чоловіка, який, запрягшись у шлею, тягнув за собою невеликого візка, навантаженого торфом, зсипав його і повернув до хутора. Сергій привітався, але той не відповів. За курганом рожевів схід.

Минула ще одна ніч на землі.

* * *

Сиволобий бичок намагався стати на свої цибаті ноги, але вони розповзалися, і він щоразу тикався писком у солому.

– Тільки вродилося, а вже бігти поривається, – сміялися доярки. – З тебе могорич, Настуню.

– Скільки того діла, приходьте... Батько приїхав, баль буде. – Настуня дала бичкові молока, і він втихомирився.

– Заодне і весілля справила б, – гукнула з-за брами котрась із доярок. – Он і жених появився! Дівчата, йдіть побачите!