Текст книги "Гілея"

Автор книги: Микола Зарудний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 23 страниц)

– Як вигнала, коли? Вона була тут? – не вірив своїм вухам Запорожний.

– Була, – обпалила недобрим поглядом.

– Де ж вона?

– Поїхала... Вона говорила, що вагітна від тебе... І я сказала, що вагітна...

– Ви що, подуріли? – Іван навіть спробував усміхнутися. – З ким вона приїздила?

– Сама, верхи... Що мені робити, Іване? – з мукою дивилася на Запорожного. – Що мені робити, скажи!

– Іди до своєї кімнати, поки мати не прокинулася. Дівчисько.

Марта відкинула розпущену косу і відступилась од нього.

– Може, ти ще колись пошкодуєш, – сказала і швидка щезла за дверима.

* * *

Не хотіла Марина справляти ніякого весілля – не молоді ж вони з Парамоном, навіщо людям очі зривати.

А Парамон – на своєму:

– Хочу, Марино, щоб цей день запам’ятався нам, бо довго чекав його. А крім того, пообіцяв, що Лідію Миколаївну покличу з генералом...

– Коли пообіцяв?

– Як у гостях був.

– Хіба приїдуть?

– Попрошу машину в Запорожного і привезу. Сусідів покличемо.

– Добре, Парамоне, – погодилася Марина.

Ні, не думала Марина, що доведеться їй пережити третє весілля. Почують люди – здивуються: хто подумав би? Не вітряна ж якась, а тиха, скромна Марина, з вічно сумними очима, уже третього причарувала. Ну, люди поговорять-поговорять та й звикнуть, а що скаже Ганнуся? Це найбільше тривожило Марину, бо не маленька ж. Вирішила нічого не таїти перед дочкою.

– До нас, Ганнусю, – сказала вранці, заплітаючи їй косу, – перейде жити... Парамон...

– Отой жовтоокий? – байдуже запитала Ганнуся. – А в нього що, хата розвалилася?

– Ні... Він... ну... ми хочемо одружитися...

– Він буде твоїм чоловіком? – спитала Ганнуся.

– Хочу, щоб ви батька мали, важко нам, – зітхнула Марина. – Він добрий, не зобидить...

– А якщо мій тато повернеться? – спливла давня надія.

– Не повернеться вже, Ганнусю. Ніколи... – Марина пригорнула до себе дочку, і Ганнуся, вткнувшись носиком у теплі материні груди, тихо заплакала. – Не треба плакати, бо весь день буде в сльозах...

– Не буду, мамо, – поцілувала матір в щоку, і Марина сприйняла це, як доччину згоду і прощення.

У хату зайшов заклопотаний, як завше, Ілько Сторожук.

– Запорожний просив, щоб прийшла, Марино, – подав руку господині, Ганнусі і, переконавшись, що більше вітатися ні з ким, заховав її в кишеню.

– Я зараз, Ільку, – накинула хустку Марина. Вже на вулиці спитала: – Що там було в райкомі?

– Розкаже...

Іван сидів у кімнатці бухгалтера і щось писав. Привітавшись з Мариною, підсунув їй свого стільця, бо їх всього було два, а сам сів на підвіконні.

– Що ж, уся парторганізація зібралася? – зажурена посмішка з’явилася на обличчі Запорожного.

– Протокола писати? – Ілько Сторожук як партгрупорг вважав тепер за необхідне фіксувати кожне їхнє зібрання.

– Не треба, Ільку Гнатовичу, – відповів Запорожний. – Уже все записано... Доповідаю вам, що мене звільнено від обов’язків директора лісгоспу і... винесено догану...

– Що-о?! – вихопилося в Марини.

– Га? – думав Ілько, що не дочув.

– Як же це? За що, Іване Трифоновичу?

– Я вам розкажу...

* * *

Якби Степану Стратоновичу Каїтану сказали, що завтра буде землетрус і він провалиться кудись на той світ, то він повірив би цьому більше, аніж словам начальника облземвідділу:

– Вас, Степане Стратоновичу, – сказав начальник, дивлячись в далечінь, правда, обмежену пофарбованою стіною, – призначено директором Степового лісгоспу...

– Не розумію, – розгубився Каїтан. – Мене? За що?

– Вас. Замість Запорожного, – підтвердив начальник. – Є така думка...

– Але я... У мене сім’я і взагалі... Я не можу... виправдати довір’я, – нарешті знайшов аргумент Каїтан.

– Виправдаєте, – сказав начальник. – Скільки вам треба часу, щоб зібратися?

– Володимире Карповичу, – дзеленькнув графин з водою в руках Каїтана, – я ж тут... справлявся... під вашим керівництвом... А сам я не вмію...

– Там ви теж будете під моїм керівництвом, – заспокоїв його Володимир Карпович. – Майте на увазі, що Степовий лісгосп іде першим у постановах уряду... План осінніх посадок знову збільшено. Негайно їдьте, організовуйте доставку торфу і... виправляйте становище...

– Але я, Володимире Карповичу, не знаю, чи справлюсь...

– Справитесь. Мусите. Бажаю успіху. – Володимир Карпович потиснув руку Каїтану, давши зрозуміти, що розмову закінчено.

Добрівши до свого кабінету, Степан Стратонович подзвонив дружині і доповів про новину. У складних випадках він завжди користувався телефоном і, очевидно, мав рацію, бо вести розмову з Юлією віч-на-віч було не дуже безпечно. Після короткого повідомлення про суть справи Каїтану вже не довелося говорити. Далі говорила Юля. Почавши з того, що він коротить їй віку і з риторичного запитання: навіщо вона, дурна, вийшла за нього, старого пня, заміж, Юля все-таки перейшла до практичної поради.

Каїтан витер піт і, пообіцявши Юлі виконати все, що. вона наказала, пішов до лікарні.

Стурбовані лікарі оглянули Каїтана і підтвердили діагноз, підказаний Юлією: нервовий розлад, аритмія, бронхіт і (не міг довго згадати Каїтан) запалення того нерва, на якому сидять...

Дивно влаштована людина. Досить потрапити їй в якесь нове оточення чи обставини, як мимоволі вона починає вбирати все, що відбувається навколо. Так сталося і з Каїтаном. Прийшовши до лікарні майже здоровим, хоча й знервованим, він через місяць ледве пересував ноги, особливо, коли приходила на провідини Юля. Всі відомі їй хвороби одна за одною напосідали на Каїтана, і ночами він подумував, чи не написати духівницю.

Володимир Карпович часто дзвонив до лікарні, турбуючись про здоров’я Степана Стратоновича, але відповіді були невтішні: мучив Каїтана головний біль. Юля доводила лікарям, що в нього розривається голова на шматки, а коли й перестає боліти, то гуде, як порожній млин. Лікарі розводили руками – аналізи були нормальні, Каїтан поправився на два з половиною кілограми, а на щоках розпливався рум’янець.

Провідували Степана Стратоновича товариші по роботі, але змін не було: нового директора Степового лісгоспу не призначали. Тактика Юлії зазнавала поразки, і одного разу, коли вона з’явилася в лікарні, Степан Стратонович сказав:

– Нічого не вийде, Юлю. Два місяці проваляв дурня і досить. Принеси мені коверкотові штани...

Юля обізвала його різними словами, використовуючи, як учителька мови, гіперболу і порівняння, але сині коверкотові штани принесла.

– З одужанням, – чомусь єхидно посміхнувся Володимир Карпович, побачивши Каїтана. – Я знав, що ваше бажання поїхати працювати в Степовий переможе хвороби. Зичу успіху.

На другий день Степан Стратонович Каїтан уже приймав справи лісгоспу від Запорожного.

Ішли осінні посадки лісу, торфу завезли мало, і доводилося порушувати норми його внесення в грунт. Про виконання плану не могло бути й мови.

– Підклав ти, Запорожний, мені свиню, – сказав Каїтан, обходячи посадки. – Хто тебе гнав у шию?. Садив би стільки, скільки було торфу, а то розмахнувся... Тепер сам у кущі, а мені...

Іван промовчав і повів Каїтана на ділянку, де працював розпашник Матвія Карагача.

– Молодці, – похвалив Каїтан, спостерігаючи, як глибоко вгризалася сталева лапа в грунт. За розпашником ішли жінки і вручну висаджували сосонки.

– Тепер ми вдесятеро швидше засаджуємо площу, – сказав Запорожний.

– Хто це придумав? – поцікавився Каїтан.

– Матвій Карагач, – показав на одноокого тракториста, що сидів за кермом.

– Та що ви, – махнув рукою Карагач, – я тільки залізо гнув... Це Іван Трифонович з Вигдаровим оцю штуку придумали.

– Треба написати про цей розпашник у міністерство, – занотовував щось у блокноті Каїтан, – хай замовлять на Лубенському заводі для всіх лісгоспів. Доручаю тобі, Іване Трифоновичу.

– Пробачте, Степане Стратоновичу, – відповів Запорожний, – але я виїжджаю звідси... І так засидівся.

– Так, так, – промовив Каїтан, шкодуючи в душі, що не матиме такого помічника. – Коли ж їдеш?

– Завтра, Степане Стратоновичу. Не згадуйте лихом.

– Завтра не поїдеш, Іване Трифоновичу, – сказав Карагач. – Парамон жениться, ферштеєн?

* * *

Посильний з військкомату привіз повістку до призову Максима Матвійовича Карагача. Заголосила Гайна на весь хутір, аж поки не втихомирив Матвій:

– Це, Ганю, діло святе, наше, і щоб я крику не чув, бо це ображає мою солдатську душу.

– Це ж на три годочки, – схлипувала Ганна. – Проводи влаштувати треба, Матвію.

– Без проводів обійдемося, хай тверезий іде, без лементу і крику...

Максим збирався в дорогу, вислуховуючи батькові та материні поради, і не міг уявити, що завтра вже не побачить свого хутора, Марти...

Він прибіг пізно до Заклунних, але Ольга сказала, що Марта спить і будити її не буде. Максим хотів написати їй прощального листа, але так і не написав.

Раненько під’їхала машина до Карагачевого двору, Максим вибіг на вулицю і побачив людей; що стояли біля хати Заклунних: чого це вони зібралися? Виявилося, що з Максимом поїде і Запорожний: стояв його старенький чемодан і якийсь вузлик.

На ганку, мов прилипла до «свого» різьбленого стовпчика, стояла заплакана Марта. «Невже за мною плаче? – підкотилося щось пекуче до Максимового горла, але вона байдуже подивилася на допризовника. – За Іваном плаче».

Потім під’їхав на своєму «цундапі» Матвій Карагач і, показуючи на Іванову зарубку на ганку, сказав:

– Забирай мотоцикла, Іване Трифоновичу, – все-таки більше року протримався на Овечому. Я програв. Ферштеєн?

Усі засміялися.

– Колись заберу, – відповів Іван і пішов до машини.

За ним кинулися Марина й Парамон, щось довго говорили Запорожному, і він розгублено дивився на них.

Максим вибрав хвилину, коли біля Марти не було нікого, підійшов:

– Я їду...

– Щасливої дороги, Максиме.

– Писатимеш?

– Не знаю...

– Прошу тебе...

– Навіщо?

– Я люблю тебе, Марто... Люблю, – Максим раптом побачив біля ганку легеньку постать Ганнусі, яка вп’ялася своїми великими карими очима в нього.

– Я знаю, – гірко-гірко всміхнулася Марта. – Але ти не думай про мене... Не треба... Я – погана дівчина, Максиме.

Марта подала йому руку і пішла до хати. Нетерпляче сигналив шофер. Максим розпрощався з хуторянами, поцілував матір.

– Неси, Максиме, службу справно, – сказав Карагач і поцілував сина.

Максим виліз у кузов.

– А ви, Іване Трифоновичу? – запитав Запорожного.

– Не пускають, – розвів руками Іван, показуючи на Марину й Парамона, – маю ще на весіллі відгуляти. Важчаю тобі добра, Максиме!

Машина рушила, Максим вдивлявся у вікна Мартиної хати: може, хоч ще раз побачить її.

– Стійте! Стійте! – раптом почув Максим і побачив Ганнусю, яка бігла за машиною.

– Ганнусю, вернись! – гукала Марина, але та не чула.

Максим постукав по кабіні, шофер загальмував.

– Чого ти?

– Почекай.

Ганнуся підбігла до машини, вхопилася за борт кузова і стала на колесо, Максим підхопив її, думаючи, що її вона хоче їхати.

– Ні, ні, – промовила Ганнуся, – я не поїду.. Я хочу тобі сказати... Я буду писати тобі листи... Добре?.. Я буду чекати тебе... Я...

Шофер знову засигналив.

Ганнуся обхопила Максима за шию і на очах усього хутора поцілувала.

14

«Вчора мене приймали в комсомольську організацію. Питали, чи є родичі за кордоном. Я сказала, що є: десь там похований мій тато...»

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Не думала й не гадала Марина, що стільки гостей прийде на їхнє з Парамоном весілля. Спочатку хотіла в хаті накрити стола, а потім довелося витягувати його на подвір’я, бо люди все підходили. Матвій Карагач зняв зі свого горища кілька прадавніх дощок і збив з них щось схоже на високий поміст, до нього згодом було припасовано ще й кілька сусідських столиків. Хутірські та лісгоспівські молодиці з самісінького ранку чаклували біля печі, допомагаючи Марині.

Сходилися гості, поздоровляли Марину, чоловіки вмощувалися біля плоту й чадили махоркою, чекаючи частування. Прийшли з бурової Каїтан з Ільком Сторожуком, хоча директор не одразу й погодився.

– Розсадник у мене горить, а вони весілля.

– Треба вам прийти, Степане Стратоновичу, – сказав Ілько.

– Чого я там не бачив? У мене печінка хвора і... розсадник горить...

– А тут, може, людське щастя народжується, так що директор мусить бути, – зауважив Ілько, – Ось генерал Чоботар, к приміру, теж зайнятий чоловік, а приїде...

– Генерал? – перепитав Каїтан. – Нема в нього роботи, то буде по весіллях їздити.

– І Запорожний зостався, – переконував Ілько. – Не можна Марину й Парамона зобидити, Степане Стратоновичу, тут в усьому праця їхня тяжка лежить.

Ну, якщо генерал буде, подумав Каїтан, то треба зайти. Змарнів і постарів за ці дні Каїтан. Згадував свою роботу і колишнє життя як прекрасний сон: сидиш собі в облземвідділі, папери підписуєш, по телефону дзвониш, а за вікном – садочок, річечка... у відрядження поїдеш, так не на вік же, повернешся за кілька днів, Юля чекає... Вечорами у парк ходили... А тут – ні дня, ні ночі. Живеш в якійсь комірчині, їси чортзна-що і цілими днями ходиш по цих пісках під пекучим сонцем, яке, здається, і не заходить тут. Передають по радіо, що на півночі й заході України ідуть дощі, осінь настає, а тут мовби вічне літо. Одне слово, Африка, як каже Ілько Сторожук.

Дивак цей Ілько, міркує Каїтан. Що він думав, коли, залишивши свої зелені Семидоли, приїхав сюди зі своїм взводом? Міг же відмовитися, інвалід, діти... Ні, приїхав. На другий день уже й дружину на роботу послав і сам крутиться в лісництві, як муха в окропі. Жодного разу не чув од нього скарги Каїтан. Хоч коли б устав Степан Стратонович, хоч коли б появився на ділянках Сторожука, – Ілько вже на роботі. Порожній рукав запхнутий за пояс, щоб не теліпався, в кишенях повно якихось книжечок і газет: як тільки випадає вільна хвилина – Сторожук читає. Це стало його пристрастю, наче щойно навчився грамоти. Розповідали Каїтану, що Ілько ніби якось ішов у лісництво, читаючи на ходу, бо дорога далека, а степ рівний – не спотикнешся; читав, читав, коли дивиться: річка. До Дніпра дійшов. Може, й вигадали, що до Дніпра, але те, що кілометрів з десять по степу пройшов, то правда.

– Колись, Ільку, – сміялася Тетяна, – зачитаєшся й додому не вернешся.

– Треба мені, Таню, все знати, бо це я для тебе просто Ілько, а люди приходять до мене, як до партійного, значить, групорга... Мені й агітацію всяку треба вести і пропаганду. Ось, скажімо, сьогодні питає мене Охрім: що таке «план Маршалла»? От і розкажи йому.

– Видно, якийсь маршал план видав, може, Жуков? – сказала Тетяна.

– Еге, – махнув рукою Ілько, – попала пальцем в небо. Добре, що Запорожний розказав, а так довелося б Охрімові вік прожити й не знати про цього хитрого буржуя...

Каїтана захоплювали Сторожукова розважливість і спокій, поєднання природного розуму й солдатської витримки. І якщо говорити правду, то Степан Стратонович почуває себе перед Сторожуком винуватим, чесно подивитися йому у вічі не може, бо не полишає Каїтана думка втекти (підленька думка, але свердлить вона мозок) з Овечого і, мабуть, Ілько знає про це.

Каїтан попросив Запорожного, щоб той перед від’їздом визначив ділянки, на яких не прижилися саджанці.

– Зроби це для мене, Іване Трифоновичу.

– Ви ж перевіряли з комісією, – здивувався Запорожний. – Собі не довіряєте?

– Ні. Хочу докопатися, хто ж має рацію: Мартинюк чи Вигдаров?

– По-вашому, Мартинюк, – відповів Іван. – Ви ж про це заявили на бюро... Чого ж засумнівалися тепер?

– Знаєш що, Іване, – Каїтан поклав руку йому на плече, – така ситуація... Скажу тобі чесно, що я зараз не можу відрізнити ділянки, які залісені по методу Мартинюка, а які по Вигдарову...

– Торішні можна, – сказав Запорожний, – з торфом – ріст інтенсивніший, але весняні... Краще перенесли посуху ті, які ми посадили за методом Вигдарова.

– Отже...

– Висновки, – перебив його Запорожний, – ви зробите через рік, Степане Стратоновичу... Авторитет Мартинюка не може триматися на гучних фразах і приятельських стосунках. Ці піски і час поставлять усе на свої місця. Я вам залишу карти усіх ділянок з детальними характеристиками. Але зараз мене найбільше тривожить розсадник. Якщо не підведемо воду – пропаде все.

А води не було. Каїтан і Сторожук не відходили від бурової, втрачали надію і бурильники: грунтові води відступали. Запорожний почував себе так, наче сам був винен у цьому. Якби пішла вода, то легше було б йому виїхати звідси, адже він пообіцяв людям воду, порятунок. Що скажуть люди? І навіть якщо мовчатимуть, то він побачить у їх очах зневагу.

Гості все поглядали на дорогу: де ж запропастився Парамон?

– Воно, конешно, генерал на весіллі не завадив би...

– Не приїде, в нього свого клопоту повна голова.

– До солдата приїде.

– Якщо до кожного солдата на весілля почне їздити, то хто ж командувати буде?

– Ідуть! – висіли на воротях хлопчаки.

Справді» до хати підкотився широкий тупоносий джип, і з машини вийшли невеличка сива жінка, генерал Чоботар і щасливий Парамон. За ними несли якийсь ящик Сергій Кортунов і Микола Шаров. Генерал з дружиною привітали Марину, а після її і Парамона разом.

– Просимо до столу! – вклонилася Марина.

* * *

Уже було проголошено безліч тостів за щастя і довгі роки молодих, і Парамон подумав, якби все хоч наполовину справдилося, то вони з Мариною прожили б у мирі та злагоді років триста. Усі тости вони з Мариною вислуховували стоячи, а після генералової промови Парамон виструнчився і на весь двір:

– Служу Радянському Союзу!

Радісно в Парамона на серці – такі люди славні зібралися, сидять усі хутірські – рідні та близькі, і ті, що в лісгосп на роботу поприїздили, як одна сім’я, бо різні там зайди та заробітчани не трималися довго в Степовому, зоставалися ті, хто зв’язував свою долю з цим майбутнім лісом.

До великої честі дожив Парамон. Хай і Марина порадіє за нього: і генерал тут з дружиною, і Запорожний залишився, і новий директор, і партійний секретар – товариш Ілько Сторожук. Он як, підморгує Парамон Матвієві Карагачу, який щось гаряче доводить капітану Шарову. Матвій тримає чарку в руках, але не п’є. Генерал розмовляє з Каїтаном, а Лідія Миколаївна з Мариною. На столах є що їсти, є що пити – Парамон за всім стежить.

Марта сидить поруч з майором Кортуновим, а напроти Запорожний. Вона й не подивилася на нього жодного разу.

– Я хотів би випити чарку, – підвівся Запорожний, і всі стихли, – за тих, хто народився і жив на цьому хуторі. За добрих, сміливих людей, які дали мені притулок, допомогли посадити перші деревцята, повірили у велику мрію... Я хочу випити за здоров’я володаря цього степу, за діда Опанаса...

– Нема діда, – сказала Марта.

Всі переглянулися: справді, нема діда.

– Забули про старого, – з докором похитав головою Карагач.

– Пробачте, – Запорожний поставив чарку, перескочив через пліт і зник на Карагачевому «цундапі» в хмарі пилюки.

– Кликали діда Опанаса, – виправдовувався Парамон, – так він отару не хоче залишати.

– А що це за така знаменитість, – поцікавився Каїтан, – що за ним сам Запорожний поїхав?

– Чабан, – відповів Карагач.

– Я думав, бозна-хто, – всміхнувся Каїтан.

– Чого ви посміхаєтеся, Степане Стратоновичу? – спитав Сторожук. – Ми всі разом, може, зробили менше на цій землі, ніж він за свій вік...

– Та ні, я нічого, – почервонів Каїтан.

...Дід Опанас подякував Запорожному, вклонився весільним гостям і поважно підійшов до Марини й Парамона:

– Благословляю вас, діти... степом, сонцем і молодими нашими лісами... Мій дід і прадід колись думали, що ніколи не буде сили, яка зупинить ці піски. Я дожив до великого щастя, я побачив ліси в нашій стороні. Це зробили ви. Нічого, що вони ще маленькі, солдати теж виростають з дітей, – поглянув на Чоботаря дід Опанас. – Хай ніколи не болять ваші руки і світлими будуть ваші голови... Тобі спасибі, Іване, за те, що не злякався нашого дикого степу... Чув, що тебе зняли з директора. За що – не знаю. Кажуть, що порушив щось... Був би молодший, то пішов би та розпитав, а так у мене велика печаль буде, як ти поїдеш... Але хтось мусить піти і розпитати...

Дід Опанас випив чарку і сів біля Чоботаря.

– Спасибі за добре слово, діду, – сказав Чоботар.

– Слів добрих багато – та не до кожного пасують.

– Тату, ви б заграли нам, – перехилилася через стіл Ольга.

– Ні, дочко, на весіллях грати вже не буду, пальці не слухають, – дід Опанас поклав на стіл велику натруджену руку з вузлуватими пальцями. – Колись ще грав на Мартиних іменинах веселої, а тепер тільки сумної можу...

– Ходімо погуляємо, – голосно сказала Марта Сергієві. Виходячи з-за столу, ненароком зачепила Івана. – Пробачте.

Сергій наздогнав Марту біля воріт. Вона, сміючись, взяла його за руку і потягнула в степ.

* * *

Граф відчув незвичний запах і підняв голову: якась залізна тачка на трьох колесах з гуркотом під’їхала до чабана і зупинилася. Чабан щось сказав чорному собаці, якого звали Жук, подивився на отару, сів у залізну тачку й поїхав. Довга гирлига, мабуть для пристрашки, була застромлена в пісок на високому горбі, а на неї чабан повісив свою руду баранячу шапку – це вже знак для Жука: бережи шапку й не випускай у степ отару.

– Дивись мені! – погладив Опанас Жука.

«Добре», – помахав Жук хвостом і віддано подивився на чабана.

Залізна тачка з чабаном помчала до кошар. Граф подумав, що, мабуть, натрапив чабан на воду і, незабаром повернувшись, пожене отару на водопій. Хотілося пити. Граф і баранчики-дволітки ще трималися, а ягниці і ягнята, збившись у купу, лежали, важко дихаючи, і здавалося, що стогнав степ.

Сонце повільно котилося до обрію, спека спадала. Ніцці потроху оживали. Від отари відділялися гурточки місць, никали по степу, шукаючи поживи. Далеко не заходили – Жук був насторожі. Коли вівці відходили на недозволену відстань, він зривався і щодуху мчав до них, заганяв до отари, сердито гавкаючи. Звичайно, на Графа Жук не осмілювався гавкати таким тоном, але свою зверхність намагався показати, особливо коли посилав його чабан.

Минуло вже чимало часу, а чабан не повертався. Граф принюхався – залізною тачкою й не пахло. Хотілося пити. Граф знав дорогу до водопою, але ніколи не наважувався вести отару без дозволу чабана. Але якщо його нема, то хто може зупинити Графа? Граф відбіг од отари, підняв голову і голосно звернувся до своєї рідні: «Бе-е! Бе-е-е!»

Все було зрозуміло. Вівці посхоплювалися із землі й почали гуртуватися навколо Графа.

Жук вискочив на горбочок і загавкав:

Ви куди оце зібралися?! По місцях! Ні кроку з місця!»

Бе-е! Бе-е-е!», – кинув клич Граф і пішов у степ, до хутора, до кошар, де на них чекала вода. Чиста, холодна, трошки солонкувата.

«Графе, вернися! – гавкав Жук. – Я пообскубую шерсть на твоїх боках!»

Глухо видзвонювали тронки.

Жук стрілою наздогнав отару, випередив Графа і загавкав на весь степ. Граф не звертав на нього ніякої уваги. Смирні овечки зупинялися в нерішучості на якийсь час, але коли Жук забігав на інший край отари, йшли собі далі. Чабанова гирлига й шапка були вже далеко. Жук не знав, що йому робити: чи бігати за отарою, чи стерегти шапку? Хоч розірвися, оце таке життя собаче. Жук, вибиваючись із сил, гасав навколо отари, але зупинити її не міг. Тоді він підбіг до Графа, присів на задні лапи і вишкірив жовті зуби.

Очі Графа налилися кров’ю, він теж присів і наставив на Жука свої величезні роги. Жук знав їх міць, бо колись був свідком герцю Графа з Виворотом, і тому сховав зуби.

«Ти що, Графе, дурний? – тихо гарчав Жук. – Ти ж розумієш, що я не маю права відпускати вас. Я ж на службі... і шапка чабанова он висить. Будь другом, Графе, не йди. На біса тобі та вода...»

Граф змінив позу і без злоби дивився на Жука.

«Яке твоє собаче діло до мене? – питав Граф. – Ми хочемо води, і ти нас не зупиниш, ми – барани – вперті. Якщо тобі хочеться гавкати, то гавкай на місяць, він скоро з’явиться».

Граф пішов просто на Жука, і той відступив. Зі слізьми на очах дивився він, як ішла повз нього кількатисячна отара, видзвонюючи іржавими дзвониками. Жук повернувся до горбочка, звалив лапами гирлигу, взяв у зуби шапку й побіг на хутір.

Граф торжествував. Він став осторонь, пропускаючи повз себе отару і, впевнившись, що ніхто не відстав, знову очолив чорно-сіро-руду хмару, що стугоніла копитцями по теплому степу.

Біля хутора Граф ще здалеку побачив щось зелене, що стирчало рівненькими рядочками із піску. Зеленого було дуже багато і пахло воно чимсь гіркуватим. Роздумувати було зайвим: хіба можна відмовитися од цих смачних, трошки колючих, віничків?

«Бе-е!» – скомандував Граф і першим забрів у пахучі рядочки.

Чорно-сіро-руда хмара повільно розповзалася по зеленому степу. Після неї залишався тільки розрихлений копитцями пісок...

* * *

– Вода! Вода! – На подвір’я Марини прибіг мокрий як чорт виконроб бурової. – Вода! Є водичка, – уже тихо сказав він і знесилено сів просто на землю.

– Вода! – радісно крикнув Запорожний і вибіг з подвір’я.

Це було наче сигналом. Усі повставали із-за столів і кинулися до бурової. Швидко пішла Марина, а за нею Парамон, Матвій з Ганною і Ольга, Ілько з Танею і Чоботар з Дружиною.

– Вода! – лунало над хутором.

– Тепер врятуємо розсадник! – сміявся Парамон, обнімаючи щасливу Марину.

Із широкої свердловини бив пружний потік води. Пили з відер, з бляшаних консервних банок, просто набирали в жмені... Обливали одне одного, сміялися й плакали.

– Вода!

– Вода-а!

Юрба оточила бурильників, підхопила на руки й підкидала вгору.

– Ура-а!

– Вода-водиченька!

– Запорожного качати!

– Запорожного!

Качали Запорожного і Сторожука, генерала й Карагача...

– Ура-а!

Запорожний вискочив на риштування бурової:

– Спасибі вам, дорогі наші! – дякував бурильника м.

– Пийте на здоров’я! – сміялися хлопці. – Даруємо мам цей артезіан назавжди, Іване Трифоновичу, – сказав виконроб. – Прийміть наш робочий дарунок, щоб росли ваші ліси.

Виконроб, хоч і знав, що Запорожний уже не директор, чомусь звертався до нього.

Каїтан злився:

– Теж мені церемонія. Пообливалися водою і раді.

– Так, ми раді, Степане Стратоновичу, – Запорожний аж змінився на лиці. – А для вас це не радість?

Каїтан відвернувся.

– Спасибі вам за такий дорогий подарунок, – подякував Запорожний робітникам. – З вашого дозволу хотів би я подарувати цей колодязь... Марині Гомон... на щастя.

Всі заплескали в долоні. Марина витирала сльози:

– Не заслужила я такої честі.

– Заслужили, Марино. – Запорожний набрав повне відро води і подав їй. – І віднині будемо називати цей колодязь «Гомоном».

Марина вклонилася людям і з повним відром пішла до хутора.

– Куди ж ти, Марино?!

– Куди?!

– На розсадник... полити треба, хоч трошки...

На цьому й скінчилося Парамонове й Маринине весілля. Всі, хто лиш був на хуторі, брали відра, бідони, діжечки й носили воду на розсадник. Генералу Чоботарю і Запорожному дістався старий погнутий бідон, нести його було незручно, але Дмитро Корнійович не хотів поступитися місцем Ількові Сторожуку, який з усім взводом теж носив.

– Ти коли їдеш, Іване? – спитав Чоботар, поливаючи тендітні сіянці.

– Якщо візьмете, Дмитре Корнійовичу, то поїду з вами до аеродрому, а звідти доберуся вже до Кам’янки.

– Візьму, – пообіцяв Чоботар, – Не жаль залишати Степовий?

– Жаль, – зітхнув Іван.

– Я поговорю в обкомі про твою справу, – сказав Чоботар. – Думаю, що рішення облземвідділ прийняв не дуже мудре... У науці діяти наказами не можна. Мартинюк, звичайно, авторитет, але Вигдаров ще теж не сказав останнього слова...

– Я теж так думаю, Дмитре Корнійовичу. Я доводив, але мене не послухали.

– Мені Мірошник розповідав.

Сутеніло. Генерал подивився на годинник, сказав дружині:

– Лідочко, нам пора.

Коля Шаров виріс перед генералом, як з-під землі.

– Дозвольте звернутися, товаришу генерал!

– Що в тебе, Миколо?

– По секрету можна?

– Давай.

Шаров щось тихо сказав генералу, Чоботар знову поглянув на годинник:

– До двадцяти трьох дозволяю, обом... машину пришлю.

– Спасибі!

Запорожний з Ольгою винесли з хати речі. Розпрощався з нею на ганку і пішов до машини.

– Прощавайте, – Іван потиснув руку Карагачеві і Сторожуку. – Ви ж тримайтеся, друзі...

– Не забувай нас, Іване, – витирала сльози Марина.

– Не забуду...

Останні потиски рук, поцілунки... Від’їжджає машина.

«Де ж вона? Де Марта? – стукає в скронях. – Невже не побачу? Ніколи не побачу... Не почую більше отого її «здрастуй»...»

Марта з Сергієм стояли на кургані. Запорожний помітив їх, попросив зупинитись. До кургану було далеко. Іван помахав Марті рукою.

Вона й не ворухнулася, тільки ноги чомусь підкосилися, Сергій підтримав її.

– Що з тобою, Марто?

– Нічого...

– Ти зблідла, тобі погано?

– Мені... дуже добре... Не віриш? Я можу засміятися!

І Марта заплакала.

За джипом слалася руда хмара.

* * *

Ні Марта, ні Сергій спочатку не могли нічого збагнути: щось повзло по молоденьких лісочках, перекочувалося сірими хвилями.

– Вівці! – закричала Марта.

– Ну й що? – Сергій не розумів, чому так стривожилася дівчина.

– Вони знищать ліс! Біжімо!

Марта побігла до хутора. Сергій ледве встигав за нею.

* * *

«Першому секретарю Ольвіопільського РК

Компартії України тов. Мірошнику Р. О.

Копії: нач. облземвідділу тов. Хоменку В. К., районному прокурору тов. Пересувку X. К.

Доповідна записка.

Цим доповідаю, що внаслідок безвідповідальності окремих осіб у лісгоспі Степовому склалося загрозливе становище. Отара овець в кількості 2789 голів забрела на лісові ділянки і знищила шляхом поїдання і топтання 126,7 га молодих насаджень.

Це сталося тому, що колишній директор лісгоспу т. Запорожний І. Т. перед своїм від’їздом самовільно привіз з пасовища старого чабана Панаса Заклунного для проголошення тосту за його здоров’я. Запорожний не міг не знати, що відсутність пастуха може негативно позначитися на поведінці отари, що й було підтверджено на факті. Прошу допомогти робочою силою і матеріально, щоб залісити знищену площу і виконати план, а Запорожного притягнути до відповідальності за шкідництво, бо чабан Панас Законний дуже старий і не винуватий.

Надсилаю вам акт, яким підтверджено, що я не несу відповідальності за дії овець.

Директор Степового лісгоспу С. Каїтан»

* * *

Харитон Костьович Пересувко навшпиньках зайшов до кабінету Мірошника – він завжди до всіх кабінетів заходив навшпиньках – і поклав перед секретарем кілька надрукованих аркушів:

– Справа Запорожного, – пояснив і зітхнув.

Харитон Костьович завжди зітхав, коли доповідав про якусь серйозну справу, бо людиною був доброю і переживав, коли доводилося карати людей. Щоб не здаватися дуже м’яким, Харитон Костьович інколи вживав міцні слівця і погрожував різними статтями кодексу, які безбожно плутав, бо юридичної освіти не мав, а прокурором був призначений цілком випадково в перший по воєнний рік. До цього Харитон Костьович працював завідувачем загсу.

Харитона Костьовича примусили поступити вчитися заочно на юридичний факультет, але роботи було стільки, що на сесії він їздив тільки раз на рік і лише там дізнавався, які треба складати іспити. Мріяв Пересувко повернутися на свою улюблену посаду завідувача загсу, але про це говорив лише одному вірному другу – Петру Петровичу Лобану – після третьої чарки. Редактор сміявся з цієї наївної мрії і стверджував, що Харитон Костьович зі своїм розумом і практичною діяльністю може очолити обласну або й республіканську прокуратуру («клянуся, що кращої кандидатури нема») а чи стати головою райвиконкому. Лобан подобався Пересувку за сміливість і принциповість, яку той проявляв усюди, правда, трохи дивним способом. Лобан завжди повторював прописні істини, але з таким виглядом, ніби це було його власним відкриттям. Коли, наприклад, приймалося рішення про дострокове завершення сівби в районі, то після всіх ділових пропозицій слово брав Лобан і говорив: