Текст книги "Гілея"

Автор книги: Микола Зарудний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 23 страниц)

– ...але час ставить перед нами нові завдання, і ми повинні знайти шляхи для їх виконання. Вихід є лише один – це достроково завершити сівбу. Я переконаний у цьому і готовий до кінця відстоювати свою точку зору...

– Розказуйте, Харитоне Костьовичу, – відірвався від якихось зведень Мірошник.

– Прочитайте, там все написано, – зауважив Пересувко.

Мірошник прочитав, потім мовчки закурив і запитав:

– Ви теж переконані, що Запорожний спеціально забрав чабана, щоб вівці знищили посадки лісу?

– Це думка товариша Каїтана, – пояснив Пересувко. – Запорожний вважає, що його незаслужено звільнено з роботи, і мстить товаришу Каїтану.

– До вас товариш Лобан, – увійшла секретарка.

– Просіть, – відповів Мірошник.

Лобан привітався і поклав перед Мірошником гранки статті.

– Хочу порадитися з вами, Романе Олексійовичу.

Мірошник прочитав статтю, відклав її і подивився на Лобана:

– Ви що, серйозно?

– Цілком. Запорожний повівся як шкурник, кар’єрист і злочинець, – проголосив Лобан. – У вас інша думка, Романе Олексійовичу?

– Інша. Те, що сталося в Степовому, – просто фатальний випадок.

– Можна розцінювати й так, – погодився Пересувко, – хоча...

– Дивна класифікація, – буркнув Лобан. – Якщо ми... приховаємо цей кричущий факт – нас не зрозуміють, Романе Олексійовичу. Як редактор і член бюро я змушений буду інформувати відповідні органи... Запорожний – теж мій..: друг, але істина дорожча.

– Я зрозумів ваш натяк, Петре Петровичу, – знову закурив Мірошник, – але рубати з плеча я не буду.. Ми не маємо права бездоказово звинувачувати комуністів у злочинах, яких вони не зробили.

– Вам мало цих доказів? – показав на гранки Лобан. – Я хотів би послухати думку прокурора. Що ви скажете, Харитоне Костьовичу?

– Воно, звичайно, факт є, але... – довго підбирав слова Пересувко: як би це сказать так, щоб підтримати і Мірошника, і Лобана? – Але ми не можемо довести, що шкоду заподіяно свідомо.

– Так що – не друкувати? – встав Лобан.

– Думаю, що ні, – відповів Мірошник. – Я не можу собі уявити, щоб Запорожний пішов на таке. Не можу!

Лобан забрав гранки і демонстративно вийшов: якщо заборонять друкувати цей викривальний матеріал в районі, думав Петро Петрович, то є й інші газети. Стаття буде надрукована, хоче цього Мірошник чи ні. Відступати Лобану нікуди і особливо тепер, перед наступною районною партійною конференцією. Побачимо, чи рекомендуватимуть ще Мірошника на першого секретар я, а може... Про це Лобан думав і вдень, і вночі: може, оберуть його першим? Деякі товариші в області знають Лобанову принциповість, і така думка вже виникала не раз. Ця історія в Степовому могла відіграти свою роль перед конференцією. Лобан пішов у редакцію і замовив розмову з секретарем обкому Антоном Григоровичем.

– Так що будемо робити? – порушив мовчання Пересувко.

– Я викличу в райком Запорожного і поговорю з ним, – відповів Мірошник, – а ви продовжуйте розслідування.

Лобан з вікна кабінету покликав Пересувка, коли той проходив повз редакцію.

– Зайдіть, Харитоне Костьовичу.

Пересувко навшпиньках пройшов по скрипучій підлозі і сів у крісло:

– Сказав, що сам з ним поговорить...

– Вони, здається, добалакаються, – хитнув головою , Лобан. – Я розмовляв з Антоном Григоровичем.

– Що сказав? – насторожився Пересувко.

– Ситуація ускладнюється, – щось приховував Лобан. – Але ми не будемо мовчати.

Пересувко кивнув головою.

– Я можу постраждати, але проти своєї совісті не піду, – запевнив когось Лобан. – І в Мірошника на побігеньках не буду... Дивіться і ви, Харитоне Костьовичу, по всі ці діла вас не обминуть.

– Які діла? – не второпав Пересувко.

– Мірошник покриває розкрадачів народного добра, чи ви забули історію з Настею Сторожук? Не забули? От і добре. Тепер він хоче виправдати свого дружка Запорожного... Але, я гадаю, – зробив відкриття Лопай, – що ніхто не має права порушувати закони. Це моя особиста думка, і я буду її відстоювати... до кінця, а ви?

– Я теж, – сказав Пересувко. – Я проти закону не піду.

– Ви вже пішли, – кинув Лобан. – Злодії розгулюють на волі, бо так хоче Мірошник. Тепер знищено сотні гектарів лісу, і знову винних нема. Вас по голівці не погладять.

– Що ж, що ж мені робити? – відвисла щелепа в Пересувка. – Петре Петровичу, ви розумієте моє становище?

– Не можна мовчати. Ви повинні написати заяву до «нікому про всі порушення соціалістичної законності, які допущені за вказівками Мірошника. І не бійтеся нічого: пишіть про факти – висновки зроблять без вас. А після конференції побачимо, хто буде на коні, а хто під конем. – Лобан загадково посміхнувся, що означало, певно, що він уже сидів у сідлі. – Не виключена можливість, що прийде інший секретар... Майте це на увазі... Товариш Колишев... хворіє часто... Думаю, що ви, Харитоне Костьовичу, теж справилися б на цій посаді...

– Та що ви, Петре Петровичу? – злякано оглянувся Пересувко.

– Події треба спрямовувати, – проголосив чергову сентенцію Лобан, – а не плентатися в їхньому хвості. Це моя особиста думка... Ідіть і пишіть.

Пересувко навшпиньках вийшов.

Лобан поклав гранки статті й пояснення в конверт, старанно заклеїв і написав: «Комісії партійного контролю при обкомі партії».

* * *

Тяжка задума огорнула Мірошника: це ж просто неймовірно, щоб Запорожний свідомо пішов на таке. Невже не розуміє цього Каїтан? Чому сумнівається Лобан і хитрує Пересувко? Мірошник подзвонив Колишеву:

– Зайди, будь ласка, Дмитре Андрійовичу.

Колишев, глухо кашляючи, зайшов до кабінету.

– Знову температура, напевно, – доторкнувся рукою до чола.

– Лікуватися тобі треба, Дмитре.

– Ніколи...

– Були у мене Пересувко і Лобан...

– Про Запорожного говорили? – спитав Колишев. – Вчора приходили й до мене.

– Що ти їм порадив?

– Прокурору породив виконувати чесно свої обов’язки, а того... послав, – признався Колишев, а після додав: – Інтелігентно... То ж не стаття, а... наклеп. Він звинувачує Запорожного у злісному, продуманому зриві постанови уряду. Це безглуздя! Він же працював там на Овечому як проклятий, а Лобан пише, наволоч!

– Спокійніше, Дмитре Андрійовичу.

– Не можу! Я звик говорити все, що думаю, так заведено у нас, шахтарів, і так мене вчить партія, – закашлявся Колишев. – А Лобан – кар’єрист і... наклепник. Це він писав на тебе анонімки і ще писатиме... Я знаю, куди він мітить, але комуністи знають ціну цьому демагогу. Провалять на конференції, аж загуде.

Треба викликати Запорожного, – сказав Мірошник і замовив Кам’янку, – Доброго здоров’я, товаришу Чупрун. Мірошник говорить. Я просив би передати Запорожному, щоб приїхав у райком... Чому не може?.. Тоді привітайте від мене і Дмитра Андрійовича. – Мірошник поклав трубку. – Завтра весілля в Запорожного...

– З ким він одружується?

– З Яринкою. Старої любові й іржа не їсть, Дмитре.

– А твою з’їла, – сказав Колишев. – Чи ще ні?

– Доїдає, – всміхнувся Роман Олексійович. – Листа отримав від Олени.

– Невже?

– Уяви собі.

– Що ж вона хоче?

– Не зрозумів... Про дочку пише, про Варю... Вже дев’ять років... Бачив ще маленькою...

– Може, повернеться? – обережно спитав Колишев.

– Ні...

Задзвонив телефон.

– Слухаю, – зняв Мірошник трубку. – Здрастуй, Іване Трифоновичу... Поздоровляю тебе від усього серця... Вудьте щасливі. Яринку вітай... Ні, не зможемо. Спасибі... Дзвонив, бо хотів зустрітися з тобою... Нічого серйозного не сталося... Гуляйте. Колишев обнімає тебе... Все добре, не турбуйся.

За вікном кружляли перші сніжинки...

15

«Вчора плакала тітка Ольга Заклунна. Був день народження Марти, але ніхто вже не зробив зарубки на стовпчику ганку... І ніхто не знатиме, скільки їй літ.

Максим пише, що перейшли на зимову форму. У них заметілі і довгі-довгі ночі... У нас теж довгі ночі, а снігу нема. Ілько Гнатович привіз мені німецько-руський словник, і я вже вивчила двісті слів, але граматики нема, а наша не підходить...»

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Уже два місяці не показувався на хуторі дід Опанас. Востаннє його бачили перед конторою лісництва, коли пін прийшов з повинного до Каїтана. Дід, видно, йшов від далеких кошар, бо був стомлений, і довга його сорочка, штани й чоботи були рудими від піску. Дід ішов, спираючись на гирлигу, наче п’яний, натикався на плоти й на телефонні стовпи, що лежали вздовж дороги.

Дід ішов зі степу, від кошар, до яких уже, знав, не повернеться ніколи. З радгоспу приїхали два чабани.

Молоді вони були чи старі, дід Опанас не знав, бо все зливалося в нього перед очима. На Парамоновому весіллі ще добре бачив чабан, а коли добрався до потравленого лісу, наче сіра пелена опустилася перед ним. Думав, що то від сліз, аж ні: сльози висохли, а туман не розвіявся.

Нові чабани принесли дідові акта про передачу отари, щоб підписав, але Опанас відмовився.

– У степу підпишу. Хочу з отарою попрощатися.

І пішов. Дорога ледь туманіла, але тут, в степу, Опанас не міг заблукати: стільки ж років ходив по ньому! Зараз він не бачив степу, але відчував, як той торкався до нього запахами пізньої осені.

– Уже прийшли, діду! – гукнув старший чабан.

– Знаю, – дід Опанас зайшов в отару, наче забрів у зарослий вовною став.

Терлися об ноги теплими боками вівці, лизали руки ягнятка. Дід Опанас шукав Графа.

– Жени Графа, – сказав чабан Жуку, і той прокладав йому дорогу.

Дід Опанас підійшов до Графа, взяв за роги і нахилився: бачив розпливчатий контур великої голови. Граф слухняно пішов за чабаном. Так вони вдвох і вийшли з отари.

Дід Опанас сів на землю, і тепер Граф дивився просто в зажурені очі чабана. Він пам’ятав ці очі й шкарубкі руки ще змалечку. Граф витягнув шию і потерся вогким ротом об чабанову бороду.

– Прощаюся з вами, – сказав дід Опанас. – Не буду вже вас пасти, не буду стригти, не буду заганяти в кошари, коли настане негода... І тебе, Графе, не побачу більше. Якби ти був розумний, то прокляв би тебе навік і здав би на м’ясопоставку за те, що таке горе приніс ти на наш хутір... Тепер мені до могили не буде спокою, бо, якби я не лишив отари, то зеленіли б лісочки. Все одно проклинаю тебе...

Граф нижче опустив голову і, здалося, сказав чабану:

«Я не знав, що то ліс... Я ніколи не бачив лісу... Ми їли зелені гіркуваті вінички. І я досі не знаю, за що нас били кілками і вилами люди... Ми так перелякалися, що ти сам нас три дні збирав по степу... Я – баран, я – не винен...»

– Що ж, живи, – промовив чабан і обняв Графа. – Бережи отару...

Дід Опанас навмання підписав якогось папірця і попрощався з чабанами.

Біля контори лісництва стояли люди, чекаючи, поки закінчиться нарада в директора. Шанобливо привіталися з чабаном.

– Сідайте, – хтось підсунув дідові чурбака.

– Може, вас додому провести?

– Не треба. Я постою... Хочу директора побачити, йому сказати і вам...

На сходах почулися кроки – закінчилася нарада.

– Он директор, – показав хтось на Каїтана. – Дід Опанас до вас прийшов, Степане Стратоновичу.

Каїтан зупинився:

– Чого вам треба?

– Підійди, – промовив чабан, – бо не бачу тебе...

Каїтан підійшов, їх оточили люди.

– Все одно не бачу, – з жалем сказав чабан.

– Невже осліпли, діду?

– Може, й не осліп, але не бачу...

– Я слухаю вас, – нагадав про себе Каїтан. – Чи підемо в контору?

– Ні, хай усі чують... Оце я прийшов зі степу, від отари... Уже ніколи не повернуся туди... Пішов маленьким у степ, а повернувся... старим... Не шкодую ні за чим, бо жив для людей... Але не так скінчив своє чабанство, як хотів... Зганьбив свою сиву голову... Прошу у вас прощення...

Дід Опанас опустився на коліна і, наче б’ючи поклони, вклонився на всі боки.

– Якщо можете – простіть... Той зелений лісочок був останнім з того, що я бачив на цій землі... З ним і помру...

– То не ваша вина!

– Хто ж міг знати, що так скінчиться...

– Встаньте, діду Опанасе...

– Ні. Я – винуватий. Чув, що цю ганьбу перекладено на Івана Запорожного. Це буде великим гріхом, люди... Не беріть його на свою душу... Якби мені сила, то я сам посадив би ліс на цих пісках... Я не можу, але прийде Іван і посадить... багато лісів... Простіть... Він прийде.

Дід Опанас підвівся з землі, знову вклонився й пішов. Стало тихо-тихо, тільки чути було, як глухо стукала по землі стара суха гирлига, яка за довгі роки, мабуть, виросла й стала трохи вищою за діда Опанаса...

– Проведи мене, Олю, в ту кімнату, де жив Іван, – попросив чабан невістку.

– Живіть у цій, де Марта була, сумно мені самій буде, тату.

– Ні. Хочу сам... Звик у степу.

Так і зосталася сама Ольга. Заходила до діда вранці та ввечері – приносила поїсти, та й знову сама. У кімнаті все нагадувало Марту: вишивані рушники, дивовижні узори, вирізані з кольорового паперу, старенькі платтячка і туфлики із збитими підборами. Кажуть молодиці в лісгоспі, що могла й не підпустити Ольга дочку на той аеродром. Говорити легко, а як не пустиш? Вбігла тоді в хату зі степу і забилася в риданні, не могла вже повернутися до знищеного лісу, до того, що минуло... З Сергієм не попрощалася, а вранці встала, поскладала в кошик свій одяг, пальто і теплу хустку взяла й сказала:

– Я, мамо, піду...

– Куди? – зразу в сльози Ольга..

– На аеродром... Там робота є в їдальні... Сергій мене влаштує. Ти не плач, все одно я не зможу тут жити. – Погляд у Марти твердий, видно, все продумала, поки зважилася.

– А може...

– Поїду, – повторила Марта. – Крім тебе і дідуся, у мене тут не залишилося нікого... Я приїздитиму, це ж недалеко...

– Сергій любить тебе? – Ольга повинна була знати це.

– Любить.

– А ти?

– Вчора, коли... той виїздив, – любила...

– Коли хто виїздив? – перепитала Ольга.

– Іван...

– Ой доню, дивись, бо зазнаєш горя...

– Я вже зазнала, мамо.

Що ж, їдь, – тяжко зітхнула Ольга. Хто її втримає? Може, знайде там своє щастя? Якби ж вийшла за Сергія заміж? Так ні, про того думає. А де він? Приїхав, розтривожив та й подався у свої краї, щоб його мої очі не бачили. Видно, недарма його з директора зняли... А так наче славний був... Ніяк не могла Ольга розібратися в думках.

Каїтан їхав у райцентр зустрічати дружину, то пообіцяв підвезти Марту до аеродрому. Марта чекала біля контори, і ніхто на неї не звертав уваги: ну їде кудись – повернеться. І матері сказала, щоб не проводжала:

– Я й сама наплачуся.

=– Куди ти їдеш? – почула Марта й обернулася – Ганнуся.

– На аеродром.

– Кудись полетиш?

– Не знаю, Ганнусю. Робити там буду.

– А ліс не хочеш садити?

– Не хочу.

– А я завжди буду садити ліс, – промовила Ганнуся. – Весною на розсадник з мамою піду, а потім на курси Каїтан обіцяв послати... Можна тебе попросити...

– Можна, – всміхнулася Марта. – Ти – красива, Ганнусю...

– Я не знаю...

– Дуже гарна. Очі в тебе карі, наче кринички...

– Вкинь, будь ласка, листа, бо поки дійде від нас...

– Добре, Ганнусю. – Марта машинально прочитала: «Карагачу М. М.» – Пише тобі?

– Пише, – опустила очі Ганнуся. – Часто. І я теж...

– Ти його любиш, Ганнусю?

– Я не знаю, що таке любов... А ти знаєш? – дуже серйозно запитала Ганнуся.

– Знаю, але цього не можна розповісти... Це щось велике і сильне... ну, як... ураган в степу...

– Це так, як Бранка, правда?

– Так.

– Поїхали! – вийшов з контори Каїтан.

Через дві години машина зупинилася біля знайомого вже Марті шлагбаума. Молоденький солдатик, червоніючи, кудись подзвонив, і незабаром Марта побачила струнку підтягнуту постать Сергія. Він узяв кошика, обняв Марту за плечі й повів до білого довгого будинку!

– Все домовлено, Марто. Будеш працювати в офіцерській їдальні... Я щасливий, що ти приїхала. А чого ти невесела?

– Я буду весела, Сергію.

* * *

Юлія Анатоліївна вже чекала чоловіка біля райвиконкому. Каїтан тюпцем підбіг до дружини, але холодний погляд зупинив його.

– Через півгодини ти мене тут уже не застав би... Збожеволіти можна! Ти хочеш, щоб я їхала на оцій таратайці? – кивнула носиком на півторатонку.

– У мене іншої нема, Юлю...

– Ну вези, – махнула сумочкою і сіла в кабіну.

«Пропав, – подумав Каїтан, трясучись у кузові. – Як побачить мою «квартиру», то...»

І справді, ввійшовши до кімнатки, в якій мешкав Каїтан, Юлія Анатоліївна глянула на чоловіка так, наче тут повинно було скінчитися її життя. Гостренький носик Юлії Анатоліївни вловлював безліч запахів, що проникали із загальної кухні, і її занудило.

– Відчини кватирку, – простогнала вона, похилившись на канцелярський стіл.

Кватирки, звичайно, по проекту не передбачили, і Каїтан спробував відчинити вікно. Завіси були тільки на одній рамі, тому друга одразу ж вилетіла, задзеленчали розбиті шибки.

– Уже б’ються, – почула Юлія чийсь голос у кухні.

Каїтан вибіг надвір, так-сяк припасував раму, але крізь вибиті шибки в кімнату задував вітер, і рудий пісочок уже потріскував на Юлиних дрібненьких зубках.

– Куди ти мене привіз? – зіщулилася у кутку Юлія.

– А ти думала, що я тут на курорті? – відгризнувся Каїтан, завішуючи ковдрою вікно. Кімната сповнилася темінню і задухою. – Завтра поїдеш, а я залишуся... Їдь! Я тебе затримувати не буду... Можеш собі підшукав ти когось іншого... А в мене нема для тебе палацу.., їдь!

Каїтан знав із власного досвіду, що тільки таким тоном можна було хоч трохи втихомирити Юлію. Це вплинуло, і Юлія почала роздягатися, дістала з чемодана легенького халатика, накинула на себе і смиренно стала перед Каїтаном:

– Не гнівайся, Стьопо... Давай вечеряти.

Каїтан дістав з шафи відварену баранину і хліб, нарізав бринзи і поставив пляшку горілки. Юлія привезла якісь консерви і тоненький, з патьоками крему, торт – Каїтан був дуже зворушений такою увагою, бо любив солодке. Потім Юлія захотіла вмитися, і Степан Стратонович повів її на кухню до вмивальника. Юлія, переступаючи через ночви, відра, горшки й каструлі, якось добралася до вмивальника, сполоснула руки і, супроводжувана цікавими поглядами сусідок, пішла до кімнати, проклинаючи Каїтана, свою дурість і долю. Хто її силував виходити заміж за нього? Старший за неї, дихавичний чоловік... І вона – ще моложава у свої тридцять з гаком, кругленька, симпатична, на яку ще заглядаються офіцери з місцевого гарнізону. Але з Каїтаном їй було добре, він любив її, забезпечував матеріально і не докучав ревнощами. Взагалі він жив якось непомітно. Інші вже давно обігнали його на службових щаблях. Каїтан не вмів пробиватися, хоч Юлія не раз допомагала йому розробляти різні плани, пов’язані з новими призначеннями і службовими перемінами. Всі ці хитрощі були такими примітивними, що їх розгадували одразу, і Каїтан так і не виліз із свого заступницького крісла. Сто разів заприсягався Степан Стратонович не слухати Юлиних порад, не принижувати себе недостойними тактичними ходами, – і знову робив те, чого воліла вона. Послухав і провалявся два місяці в лікарні, хоч навіть санітарки знали, що вилежується він тут, аби не поїхати в Степовий. А що з цього вийшло?

– П’ю за твоє здоров’я, Стьопо, – мило усміхнулася Юлія.

– І за твоє, – він неохоче випив чарку теплої горілки й закусив м’ясом. На зубах захрустів пісок. Юлія скривилася і відсунула миску.

Хліб теж був з піском. Змішався він і з кремом, і торта не можна було їсти. Каїтан обрізав краї головки бринзи, і вони повечеряли з Юлією.

– Будемо спати, Юлю? Ти стомилася з дороги. – Каїтан подивився на вузеньке залізне ліжко з продавленою сіткою і почав роздягатися.

Юля скинула халатика і прослизнула під ковдру. Якісь колючі залізяки вп’ялися їй у бік, але вона змовчала. Каїтан якось примостився біля дружини, обняв її кругле тепле плече.

– Скучала? – прошепотів.

– Скучала.

Він ніжно поцілував Юлію, вона заплющила очі і... кудись провалилася...

Падали вони вдвох не довго – на підлогу, бо ліжко раптом розсунулося, і продавлена сітка м’яко опустилася на долівку. Каїтан розсміявся. Юлія заплакала.

– Так далі жити не можна. Треба щось робити, Стьопо.

– Що?

– Ну... піти сказати, що ти хворий, що ти...

– Я вже лежав у лікарні...

– Відмовся.

– Я не маю права.

– Чому ти мусиш відповідати за все, що тут натворив якийсь Запорожний? Йому записали догану, і він тепер живе собі спокійненько, а ти...

– Мені теж записали догану в облземвідділі, – зітхнув Каїтан. – За чужі гріхи. Запорожний забрав чабана, вівці знищили посадки, а догана мені, бо я, бачиш, директор і відповідаю за все... Отака правда... Добре, що хоч у райкомі не розбирали, а то не знаю, чи й у партії зостався б...

– Живуть же якось і безпартійні, – сказала Юлія.

– Ти дурна, – грубо обірвав дружину Каїтан! – Ще як бовкнеш комусь таке, то... Я не про себе думав, коли вступав у партію, і... чесно все виконував... І буду чесно...

– Виконуй, виконуй, – Юлія сіла на матрац, розстелений на підлозі. – А про себе ти коли подумаєш? Як на пенсію відправлять? Почекай ще п’ять років... Куди ти повернешся з цього хутора, де буде твій дім? Квартиру нашу заберуть, мене вже запитували, коли я звільню... Сюди я не приїду. Якщо виселять – поїду до мами. А ти викопуй.

– Юлю, я не можу отак зразу кинути все й поїхати, – потроху здавався Каїтан. – Це треба зробити тонко...

– Роби, роби.

– Треба дочекатися слушного моменту, – переконував дружину Каїтан, – щоб усе... благородно було...

– Це ж якого благородства ти чекаєш? – спитала в’їдливо.

– Ну... щоб.,, перевели на іншу роботу...

– і... нагородили орденом, – допікала Юлія, – а ти щоб і пальцем не поворухнув? Так не буває, бо під лежачий камінь вода не тече... Ти дочекаєшся!

– Якось буде, – зітхнув Каїтан і обняв Юлію. – Ти скучала без мене?

– Товаришу Каїтан! – хтось немилосердно гатив кулаком у двері. – Цеглу привезли, то йдіть розпишіться, бо шофери чекати не хочуть до ранку.

– Ви чого по ночах швендяєте? – крикнула Юля. – Яка невихованість!

– То спіть, – буркнув той за дверима. – Мені яке діло?! Звиняйте, що перебив, але я не знав, що ви з молодицею.

Каїтан одягнувся і пішов до складів, підписав якісь накладні. Не хотілося повертатися у задушливу кімнату, не хотілося бачити невдоволеної, сердитої дружини. Каїтан примостивсь у затишку на штабелі дощок, закурив, і знову обсіли його роєм тяжкі думки. Річний план посадок не виконано: зосталася незалісеною витоптана, зжерта вівцями площа. І в цьому звинуватили не Запорожного, а його, Каїтана. Правду казав Лобан, що Мірошник не дасть в обиду свого дружка. Рука руку миє. Лобан божився, що Запорожному й не розказали про цю страшну подію в лісництві, бо прокурор Пересувко заявив на бюро, що ніяких підстав звинувачувати Запорожного нема. Догоджає Пересувко Мірошнику.

Приїжджав недавно в лісгосп Петро Петрович Лобан, співчував Каїтану, а потім попросив підписати колективного листа про негідну поведінку Мірошника. Було там написано таке, що й читати незручно, згадувалася Настуня Сторожук, Ількова дочка, з якою нібито живе Мірошник, бо врятував її від тюрми, писали, що й самого Сторожука висунув у лісничі, бо той прокрався в колгоспі, і ще про якогось родича-п’яничку, що зв’язаний з духовенством... Каїтан не підписав.

– Боїтеся? – блимнув очицями Лобан. – Пошкодуєте, Степане Стратоновичу... Думав, що ви людина принципова. Значить, помилився.

– Я не знаю про ці факти, Петре Петровичу, – виправдовувався Каїтан. – Як я можу підтвердити, що Мірошник здався добровільно в полон, коли відомо, що він не був у полоні.

– В оточенні був, – сказав Лобан. – Значить, контактувався з ворогом...

– Не підпишу...

– Дивіться, щоб після конференції не шкодували, – натякнув на можливі переміни Лобан. – Можете в цьому степу й засохнути... А можете і... змінити обстановку... Ольвіопіль вам подобається?

– Подобається, – промовив Каїтан.

– Майте на увазі, що особняк голови райвиконкому може незабаром стояти порожнім і чекати...

З цими словами Лобан поїхав, залишивши Каїтана в роздумах.

Отже, мітить Лобан в секретарі райкому, зробив висновок. І пропонує йому посаду голови райвиконкому. І все це відверто, цинічно. Так він міг говорити лише зі своїм спільником або з людиною, яку зневажає. Хто ж тоді він, Каїтан?

А славний особняк у голови райвиконкому Колишева... В садочку, над ставком. Приїхав увечері з колгоспів, узяв вудочку і лови собі карасиків... А під абрикосом Юля накриває столика... В халатику ходить, посміхається...

– Якого ти чорта отут сидиш?! – почув Каїтан грізний ІОлін окрик. – Задушитися можна в тій конурі. Давай мені машину, я поїду!

– Юлю, не гнівайся... Я маю тобі щось сказати...

– Машину! – крикнула Юля і зі злості жбурнула кудись свою сумку.

* * *

Катерина Власівна тихенько чиркнула сірником: п’ята година ранку. Такі ж оці ночі зимові довгі, що й не переспиш їх. Підклала в грубку дровець, підійшла до дверей, що вели в сусідню кімнату, – сплять. Певно, Іван скоро встане, сам нагріє молока і понесе Яринці: Одарка наказала, щоб перед світанням поїти молоком, тоді воно все буде як слід. Яринка легко переносила вагітність, і саме цілющому молоку приписувала це Одарка.

Відколи повернувся Іван з Овечого та одружився, то й хата стала веселішою. Іван поправився й помолодів, хоча сивина й нагадувала про пережите. Весілля справили тихе, негучне. Чекав Іван Мірошника й Колишева, але вони не приїхали. Випили по чарці, поспівали й розійшлися.

– Не весілля, а якесь збіговисько, – гнівалася Одарка. – Що вам, свахо, грошей жалко? Ні музик, ні начальства.

– То вже молодих питай, Одарко, їхня воля, – відказала Катерина.

Того вечора й перебралася Яринка до Запорожного. Остап Веремійович запріг коней і привіз придане. Одарка збила подушки, і вони лежали горою на возі, поскладала ковдри, всяку білизну, все це прикрила килимом, але так, щоб було видно, що везуть.

Івана призначили помічником лісничого, і він поступово втягнувся в звичну роботу: встане вранці та й у ліс. З села й не виїздив, бо на наради в район викликали лісничого, а для заступника завжди діло знайдеться. Лише Яринка знала, як переживав Іван перші місяці після повернення із Степового: все журився, чи встигли до морозів посадити заплановані ділянки, чи не пропав розсадник. А коли розповів йому лісничий, що вівці потравили молодий ліс на Овечому, то зібрався Іван їхати в Степовий. Ледве відмовила його Яринка:

– А яке тобі діло? Ну, пропало кілька гектарів, ще посадять.

– Кажуть, що багато пропало. Шкода.

– Не пущу! – Яринка була невблаганною. – Мало тобі дісталося на тому хуторі?

Запорожний не поїхав. Потім доходили до нього чутки, що в Степовий виїздила якась комісія, прокуратура вела слідство, але його не викликали. Може, не стільки уже там і тієї шкоди, як балакають? Іван написав листа професору Вигдарову. Відповідь отримав від Валі. Писала, що Василь Олександрович поїхав читати лекції в сільськогосподарську академію і весною обіцяв прибути, щоб далі провадити досліди. Мартинюк перебрав усе до своїх рук, і на ділянках Вигдарова наукові роботи припинено. Так швидко і буденно була розвіяна мрія Вигдарова. І в цьому Іван відчував свою вину, бо справді не мав права без офіційних рекомендацій впроваджувати на великих масивах не перевірений ще метод посадки лісу.

Після Овечого хутора Кам’янка здалася Іванові раєм: робота легка, бо промислових рубок не велося, а лише санітарні, нових площ під посадки відводилося мало, бо колгоспи своїми силами висаджували полезахисні смуги. Часу було вільного чимало, і Запорожний з Яринкою поринули в свій невеличкий затишний світ. Яринка розквітла після заміжжя, вся віддалася своєму вистражданому щастю. У вихідні дні ходили по лісі, лише для того, щоб бути поруч, щоб було менше хвилин у житті без нього. Вечорами; коли залишалася на педраді, – Іван чекав її біля школи, і це приносило стільки радості, що, мабуть, вистачило б на все село.

Яринка й не гадала, що Іван буде таким ніжним і уважним, що в нього знайдуться такі слова для неї, яких вона й не читала в романах. Коли вона сказала йому про свою вагітність, Іван цілував їй руки при матері, і просив:

– Ви ж дивіться тепер, мамо, за Яринкою...

Тільки одного не зносила Яринка: коли Іван починав згадувати Овечий хутір. Їй все здавалося, що він говорить про той степ, про піщані бурі, які засипали молоденькі ліси, а згадує Марту. І якось вона не втрималася:

– Скажи, Іване... ти любив її?

– Я любив тебе...

– Вона сказала, що жила з тобою і...

– То неправда.

– Поклянися мені... поклянися нашим майбутнім сином.

– Не буду, – сказав Іван, і чорна тінь наповзла на його обличчя. – Марта... вона така чиста...

– Не хочеш, боїшся? – тремтів Яринчин голос.

– Ти повинна мені вірити.

– А я не вірю, не вірю! – раптом розплакалася Яринка.

– Ну й не треба, – сказав Іван і вийшов на кухню.

Тепер він справді думав про Марту...

Тихо, наче кішка, підкралася до нього Яринка, обняла:

– Я не буду більше... Ніколи.

Одарка й Катерина не спускали з Яринки очей, ходили біля неї так, ніби вона була першою жінкою на світі, що мала народити. Одарка те й робила, що бігала від своєї хати до Катерининої: що їла? що пила? як спала, як встала? чи ніхто не зобидив?

І можна тільки уявити, що було, коли одного разу Яринка повернулася зі школи заплакана й стривожена. Нічого не відповіла згорьованим матерям, тільки Іванові сказала, коли той повернувся з роботи:

– Данило Прах перестрів мене...

– Що говорив? – зблід Іван.

– Сказав, що любить... і... діждеться, що я буду з ним.

– Падлюка! – вилаявся Іван, накинув кожушка і побіг.

Данило відкидав сніг од нової хати, що так і стояла недокінчена. Переказували люди, що Данило, дізнавшись про Яринчине весілля, напився і хотів спалити хату, добре, що нагодилася Явдоха та врятувала. Для годиться покликали Праха на весілля, але він не прийшов. З того часу й запив Данило, зачинявся в кімнаті, пив і плакав. А виплакавшись, ставав мовчазним і тихим.

– Ти б до роботи, сину, брався, – просила Явдоха, – хату закінчити треба...

– Не хочу. Не треба мені хати, нічого не треба, – відказував Данило.

– Стільки ж грошей вкладено, – журилася Явдоха, – для себе ж старалися.

– Я для неї, мамо, старався, для Яринки, а зараз нічого не хочу.

Позабивав Данило дошками вікна і вийшов, нарешті, на роботу до тракторів. Працював як чорт, з ранку до ночі, немов хотів розвіяти по чорних гонах своє горе. Тільки тепер, коли Яринка була втрачена, Данило зрозумів, що загубив своє щастя назавжди. Осінніми темними ночами він підкрадався до хати Запорожного і стояв, вслухаючись в ледве чутні розмови і сміх. Коли гасло світло, Данило уявляв, як тішиться Іван з нею, і тоді нелюдський біль пронизував усе його єство, Данилові хотілося кричати на весь світ, вбити Запорожного, забрати її і щезнути...

Данило відкидав сніг...

– Здоров, – не дивлячись, відповів Запорожному.

– Я прийшов сказати, – одразу перейшов до діла Іван, – щоб ти дав спокій Ярині... Якщо підійдеш ще раз, то... краще не підходь...

– А ти мені, Запорожний, не указ, – випростався Данило. – I йди своєю дорогою.

– Вона моя дружина, Прах...