Текст книги "Гілея"

Автор книги: Микола Зарудний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 23 страниц)

Настуня зірвалася із стільця, забилася в куток, де стояли рогачі, і перелякано дивилася на Мірошника. П’ять пар оченят з цікавістю дивилися, не зовсім розуміючи, чого це Настуня втекла від цього доброго дядька. О, тепер встає з-за столу і дядько. Підійшов до Наступі, взяв її руку і щось говорить. Не чути, – з печі виглядають голови.

– Після тієї зустрічі в степу я часто думаю про тебе, – тихо сказав Мірошник. – Думав, забуду – і не можу... Красу твою забути не можу... Очі твої... Я повинен це сказати, Настуню, бо не знаю, коли ще побачу тебе...

– Чого це ти, дівко, біля рогачів стоїш? – На порозі мати з мискою яблук, а за нею батько, припорошений снігом.

– Я не знаю, – перше, що спало на думку, сказала Настуня, – щось кипіло в печі...

– Нам здалося, – підтвердив Мірошник.

Сідайте до столу, а воно собі хай кипить, – припрошував Ілько. – Ну й мете! Як це ви поїдете, Романе Олексійовичу?

– Якось доберемося.

Мірошник так і не сів до столу, бо ввійшов шофер:

– Поїдемо, Романе Олексійовичу, бо замете дорогу.

– Справді, пора, – подивився на годинника Мірошник і почав одягатися.

Ілько щось шепнув Тетяні, вона вийшла в сіни і подала Мірошнику невеличкий згорточок.

– Це вам трохи м’яса та сала, не погребуйте, Романе Олексійовичу. І яблучок дам...

– Та що ви, Тетяно Василівно! – замахав руками Мірошник. – Не треба, нічого не треба.

– Дружині гостинчика передасте, а діткам яблучок, – не відставала Тетяна.

– Тетяно Василівно, – відвів її руки Мірошник. – Нема у мене дружини.

– А де ж вона? – здивувалася Тетяна, мовби й справді цього не знала.

– Нема, – посміхнувся Мірошник. – Сам живу...

Ілько з Тетяною провели Мірошника до воріт. Весь взвод припав до шибок, не розуміючи, чого стоїть у кутку Настуня, та ще й, дурна, плаче.

* * *

Тетяна прибирала зі столу сама, бо в Настуні розболілася голова і вона лягла на своє вузеньке ліжечко, що стояло в комірчині, ще й рядно на одвірки почепила, бо дверей не було.

Ілько сидів біля печі і курив, пускаючи дим у комин.

– От якого гостя мали, Таню! – аж сяє Ілько.

– Твоя правда, не в кожного секретар районної партії обідає, – погоджується Тетяна. – Простий хлопець...

– Солдат...

– І видно, що без ока жіночого живе – худий... Чи він розведений, чи й не женився?

– То його діло... Жаль, що я його про курси не розпитав, як воно там буде. На державному пайку чи на своїх харчах?..

– Тобі ті курси потрібні, нещастя моє! – згадала свою біду Тетяна.

Зараз почнеться, подумав Ілько, і почав одягатися.

– Куди ж це ти? – спитала Тетяна.

– Чоботи Настині візьму.

– Та не барися ж! – наказала Тетяна.

Ілько через став, по льоду, добрався до виселка і постукав у Миронові двері.

– А я вже чекаю! – радісно зустрів швець Ілька. – Могорич з тебе. Не чоботи, а картинка писана. Хай хоч на ковзанах, хоч на підошвах – не порве.

Мирон дістав з-під лави невеличкі хлопчачі чобітків витер рукавом переди і подав остовпілому Ількові.

– Ти... ти що мені даєш, Мироне? – здивувався Ілько. – Це не мої... Я просив, щоб на підборах височеньких, і мірку ж ти знімав.

– Як не твої? – і собі здивувався Мирон. – Я ще не осліп. Що було сказано, те й пошив!

– Що ж тобі було сказано? – нічого не міг збагнути Ілько.

– Спочатку ти мені сказав, щоб тобі шити...

– Казав...

– Потім з Тетяни звелів мірку зняти...

– Ні, для Настуні сказано було тобі шити!

– Правильно, – погодився Мирон. – Я уже й колодку вибрав по мірці та якось прибіг твій Петрусь і каже: «Сказала вчора вночі мама, щоб на мене чоботи шили». Ось і пошив... Зносу не буде, чи на ковзанах, чи так на...

– Як бідному женитися, то й ніч мала, – сказав Ілько, загорнув чобітки в мішечок та й пішов додому.

9

«Маруся прочитала мені любовну записку від Васі Каплуна. А мені ще ніхто не написав, і я дуже переживаю. Ну, нічого, буду чекати...»

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Кожного ранку капітан медичної служби Іраклій Давидович Гогоберідзе доповідав генералу про стан хворого. Криза минула, і Запорожний почував себе краще.

– Ти, Іраклію, постав мені його на ноги, – просив чи наказував Чоботар, – одне слово, відремонтуй капітально.

– Я все зроблю, товаришу генерал, буде як штик, – запевнив капітан.

Коли Івана привезли до санчастини аеродрому, Чоботар наказав було підготувати літак і везти Запорожного до Києва, але Гогоберідзе запротестував, вбачаючи в цьому посягання на його лікарську честь і авторитет.

– Через місяць, Дмитре Корнійовичу, ви зможете послати його в політ, за це відповідаю я, – сказав Іраклій. – І я був би поганим лікарем, якби погодився на евакуацію, так? – ставити категоричні запитання було звичкою Гогоберідзе.

Генерал погодився, а що хворих серед льотного складу й обслуги аеродрому тоді не було, то Іраклій Давидович весь свій час віддавав Івану. Він пройнявся особливою повагою до свого пацієнта, коли дізнався, що Запорожний у війну служив у ескадрильї генерала і був відчайдушним винищувачем.

Вже після першого обстеження Іраклій Давидович зрозумів, що рани відкрилися від фізичного перенапруження, бо якихось інших симптомів не було, а якщо до цього додати і нервове виснаження, то стан хворого був тяжкий. Він ще більш ускладнився, коли сталося те, чого найбільше боявся Гогоберідзе, – почалося двостороннє запалення легенів. Іраклій по радіо зв’язався зі своїми друзями з окружного госпіталю, і на аеродром були доставлені необхідні ліки.

Два тижні Іраклій не відходив од Запорожного. Так і спав у його палаті.

Іван марив. Його пам’ять зафіксувала всі деталі останнього бою, і Запорожний за цих кілька важких днів, мабуть, сто разів ішов на таран і падав із задимленого бреславльського неба.

Над аеродромом ревіли літаки, деренчали шибки в маленькому будиночку санчастини. Кожного разу, коли з шаленим гуркотом відривалися винищувачі і штурмовики від землі, Гогоберідзе ладен був подушками затулити Іванові вуха, аби лиш цей шум не призвів до нових ускладнень. Але, на диво, це не впливало на Запорожного. Навпаки, він ніби оживав, зачувши рев двигунів. Так, певно, оживають старі кавалерійські коні, почувши, сигнал ескадронного сурмача.

Іраклій Давидович поступово пом’якшував режим, і в палату вже приходили, крім генерала, льотчики, щоразу викладаючи на тумбочку плитки шоколаду. Вони вже лежали цілими стосами, і Гогоберідзе погрожував, що доповість генералу про порушення льотним складом затвердженого раціону.

З Овечого не було ніяких звісток, і це тривожило Івана. Як там вони впоралися з осінніми посадками без нього, хто дасть лад ще не зміцнілому лісництву? Тисячі запитань – і жодної відповіді. Один раз приходила Марта, але Гогоберідзе не міг пустити її до хворого.

– Пробач, Іване, але ти був у такому стані, що я і маму твою не пустив би, – виправдовувався Іраклій. – А дівчина була – персик. Так?

– Що говорила Марта?

– Сказала, що любить тебе, сказала, що чекає тебе. Так? Найвищі гори Кавказу, сказала, проти її любові – горбочки. Так? При одній лише згадці про тебе, сказала, душа її розквітає, як долини прекрасної Кахетії. Так?

Іван не хотів образити друга і не сказав, що не можна ж так безсовісно брехати.

– Вона нічого не написала? – запитав Іван.

– Навіщо писати, кацо, коли все було написано на її обличчі, – відповів Іраклій і подав Іванові маленький згорточок. – Подарунок дала. Так? Прекрасний дарунок.

Іван розгорнув і щасливо усміхнувся: Марта передала йому маленьку гіллячку сосонки...

– Сказала, що розлюбить тебе лише тоді, – намагався дослівно передати думки Марти Іраклій, – коли на сосні замість колючок з’являться листочки. Так? Вип’єм за вірність, так?

Іраклій налив у дві мензурки вина, і вони випили за вірність.

При наступних відвідинах Іван попросив Сергія, щоб той з’їздив на хутір і дізнався, що там робиться. Сергій пообіцяв. З нетерпінням чекав його повернення Запорожний.

І ось одного вечора веселий Іраклій приніс Іванові новісіньку офіцерську форму і наказав одягатися.

– Тебе запрошують на вечір, – пояснив Гогоберідзе, накинувши на Іванові плечі свою шинелю.

У службовій кімнатці клубу на Івана чекала невимовна радість: тут сиділи всі мешканці Овечого хутора, всі, крім діда Опанаса...

Як з рідними, розцілувався з ними Іван, тільки Марту поцілувати не наважився. Ганна, Ольга та Марина роздивлялися на Івана, наче він з того світу повернувся, тікали та зітхали, Матвій з Парамоном стояли по військовому навитяжку, а Максим чомусь ховався за материною спиною. Чинно сиділи на стільцях Ганнуся і вилицюватий Юрасик, розглядаючи плакати на стінах.

Гогоберідзе розпорядився, щоб принесли чаю, і два молоденьких солдатики швидко накривали стіл, поставивши чайники, склянки, печиво й цукерки. Парамон подумав, що могли б вони принести й баночку тушонки, але не виказав свого потаємного бажання на такій урочистій церемонії.

– Як же ви живете? – запитав Іван, знемагаючи від цікавості.

– Усі заплановані ділянки посадили! – відрапортував Матвій, користуючись правом старшого. – Приїздили з області і вчені зі станції – похвалили.

– Все робили, як ти вчив, – додала Марина.

– Марина замість тебе, Ваню, справлялася, – пояснила Ганна.

– Дуже було суворе начальство, – сказав Парамон.

– Таке скажете, – зашарілася Марина.

– Спасибі вам, – Запорожний розчулено обняв Марину. – Не знаю, як вам і дякувати.

– Треба ж було комусь з тими бабами воювати, – усміхнулася Марина. – Я все з ними за хімію сварилася, бо дехто забував порошки з торфом змішувати...

– І казарму вже, значить, закінчили, – повідомив Парамон, – будинок, значить. Ми з Матвієм грубку змурували і підлоги пофарбували. Приїдеш – свою хату матимеш і контору...

– Ну, спасибі ж вам... дорогі ви мої...

– Там дехто, – втрутився Матвій, – з тих, що на сезон приїздили, на хуторі хочуть залишитися, в лісгоспі, бо є де жити, але без тебе, Іване, ми нікого не поселяли.

– Тато веліли кланятися тобі, – промовила Ольга. – Хотіли і вони приїхати, але м’ясопоставка почалася та кошари на зиму ремонтувати треба, корми завозити, бо своїх не вистачить... Спасибі – райком машини дав, то аж з-за Дніпра возить радгосп...

– Каїтан з області був, то казав, що весною ще три будинки на Овечому поставлять, бо вже й наряди з Києва прислано, – розповідав Матвій Карагач.

– Ми й розсадник підготували, – повідомила Марина.

– Самі? – здивувався Іван.

– Валя Дорошенко зі станції у нас два тижні була, – відповіла Марина, – то ми все, Ваню, по науці...

Марті дуже хотілося, щоб і її щось запитав Іван, але він так захопився цими розповідями, що, здавалося, і не помічав її.

– Скажи, тату, що трактора обіцяли нам дати, – підказав батькові Максим.

– Так ти ж уже й сказав, – розсміявся Іван.

– Два трактори, – уточнив Максим.

– Оце діло! – радісно потирав руки Парамон, поглядаючи на двері, чи не несуть солдатики тушонки... Мабуть, принесуть, коли генерал з’явиться, вирішив Парамон і запитав Гогоберідзе: – А товариш генерал присутствує?

– У відрядженні товариш генерал, – відповів Іраклій Давидович. – Він просив передати вам привіт і доручив мені зустріти вас. А зараз запрошую вас до залу.

Офіцери й солдати дружно встали і зааплодували, коли овечани увійшли до залу. Для них було залишено перший ряд. Потім на сцену вийшов Сергій і від імені особового складу привітав трудівників землі. Усі знову зааплодували. Зворушені цією зустріччю, молодиці, не соромлячись, витирали сльози.

Сергій все ще стояв на сцені і, витягнувши руки, аплодував, не спускаючи очей з Парамона. Поруч з ним сиділи Марта і Марина, але не було сумніву, що майор аплодував саме Парамону, бо тільки він з овечан здогадався почепити на груди свої нагороди. І коли овація досягла найвищої точки, якась сила винесла Парамона на сцену. Випнувши груди, майже парадним кроком, підійшов він до майора і потиснув йому руку. Зал знову зірвався оплесками і, як по команді, притих.

Вперше в житті довелося Парамону виступати перед такою масою людей, але він почав сміливо:

– Товариші солдати і матроси, старшини і офіцери, генерали і... – Після цієї незабутньої фрази із наказів Верховного Головнокомандуючого Парамон замовк.

– І адмірали, – прийшов на виручку товаришеві Матвій.

– І адмірали – голосно повторив Парамон і знову замовк. Усі обличчя в залі розпливалися, і Парамонові здавалося, що він летить у прірву. Але поступово обриси стали чіткішими, Парамон побачив усміхнену Марину і отямився. – Ми, значить, теж солдати... демобілізовані, – вибирався Парамон з прірви. – Іван Запорожний у нас у званні капітана, а ми з Матвієм – гвардії рядові...

Зал знову зірвався оплесками, і Парамон посмілішав:

– Ворог розбитий, і перемога за нами... І на нашій вулиці празник... І ми у мирній праці на колгоспних ланах, зокрема на Овечому хуторі, відбудовуємо зруйноване господарство... заводи і фабрики... (Які там заводи? Лізе всяке в голову, подумав Парамон.) Розводимо поголів’я овець... а зараз нам прийшла вказівка садити на пісках ліси і... перетворити природу... на... більшовицькі рейки... (Де це він чув про ці рейки?) І ми, переборюючи труднощі, садимо ліси під керівництвом Івана Запорожного і... під керівництвом Марини Гомон...

Солдати не шкодували долонь...

Підсвідомо Парамон розумів, що пора сходити зі сцени. І Матвій подавав йому знаки, і Ганна. Але зал чекав Парамонових слів. І тут, на щастя, Парамон побачив на протилежній стіні два гасла (ще й великими літерами написані). Це був порятунок. Парамон витягнув шию і голосно прочитав:

– Слава відмінникам бойової і політичної підготовки! Вперед до перемоги комунізму!

Солдати й офіцери встали і влаштували Парамонові овацію. Він, щасливий і гордий, зійшов зі сцени і сів біля незнайомого полковника... Той потиснув йому руку, а потім обняв Парамона і при всіх (Марина ж бачила) поцілував.

Потім виступали учасники художньої самодіяльності, але Парамонові здавалося, що ніхто на ту сцену й не дивиться, а всі погляди звернені на нього. Тепер, вирішив Парамон, я буду виступати завжди.

– Як ти почуваєш себе? – пошепки запитала Марта Івана, коли на сцені два танцюристи вибивали «бариню».

– Скоро приїду, Марто... Спасибі тобі за гіллячки, – Іван потиснув гарячу Мартину руку.

– Знаєш, звідки вона?

– Ні...

– То з тієї ялинки, що ти подарував мені... Я так боялася за тебе...

– Уже все минулося, Марто.

– І скучала я...

– Спасибі...

– А ти?

– І я... Все думав про вас...

– А про мене?

– І про тебе...

– Я тебе люблю, Іване... Я давно хотіла тобі сказати... Якби ти помер, то і я б за тобою...

– Можна біля вас сісти? – після закінчення танцю протиснувся між рядами стільців Сергій.

– Прошу, – сказав Іван, ще не збагнувши, що йому говорила Марта.

Це освідчення було несподіваним і для Марти, хоч вона вже безліч разів повторювала його в своїх думках. Але воно мало виглядати зовсім не так, як сталося. Думала дочекатися від нього цих слів, а сказала сама. Гадала, що скаже йому на самоті в степу, на своєму кургані, а призналася в переповненому притемненому залі... Відважилася і сказала: хай знає.

* * *

Мірошник приїхав неждано, бо хто вириватиметься в таку заметіль? Привів його Іраклій Давидович в Іванову палату, допоміг роздягтися і залишив їх удвох.

– Не думав, що приїдете в таку заметіль, Романе Олексійовичу, – щиро зрадів появі Мірошника Іван.

– Ми просто з області з генералом приїхали. Бюро обкому було, – Мірошник грів руки біля пічки. – Тебе згадував секретар обкому. Хвалив.

– Рано ще.

– Чого ж, Іване, дещо зробили, але на весну готуйся до штурму. План посадки збільшили нам утричі... Розумієш?

– А чим я його виконувати буду, Романе Олексійовичу?

– Обіцяли допомогти людьми і технікою. Два трактори вже маєш і машину дамо... Курси лісоводів ми організували в районі, пришлемо тобі помічника. А ти молодець. Не думав, що таке зробиш на Овечому. Люди повірили тобі. Помічниця в тебе хороша, Марина, – пригадав Мірошник, – просто талановита жінка... І солдати, і Марта...

– Якби не ці люди, Романе Олексійовичу, то нічого б я там не зробив, – промовив Іван.

– Знаю, Іване, що тяжко тобі, але нічим більше допомогти зараз не можемо. Коли ти вийдеш звідси?

– Іраклій Давидович не відпускає, але я майже умовив його... Хочу матір побачити, засумував.

– Їдь, Іване. Дам тобі машину і їдь... Забуваємо ми матерів, – зітхнув Мірошник, – згадуємо, коли незгоди якісь, а то...

– Робота, Романе Олексійовичу...

– А роки минають. Все особисте відкладаємо на «потім». Про себе забуваєш, а тобі не вірять, підозрюють, ех... – так і не доказавши, Мірошник змовк.

– Ви про що, Романе Олексійовичу?

– Про себе...

– Знову пишуть? – пригадав Іван історію з Мірошниковим дідом.

– Вже не про діда, – гірко посміхнувся Мірошник. – Уже дописалися до того, що я покриваю розкрадачів народного добра... Ти розумієш?.. Знову писав сьогодні пояснювальні записки та виправдовувався... як ледве в оточення не потрапив... Це вже після Ленінградського фронту перевели мене на Білоруський... ну й попали ми з полком біля Ченстохова... сім днів до своїх пробивалися штурмом, такі хлопці загинули... Якби не Джусуєв, то... я б з тобою не сидів... а тепер пояснюй...

– Джусуєв? – повторив Іван. – Я десь чув це прізвище... Не пам’ятаю де...

– Берик Джусуєв – казах з Талди-Курганської області, – пригадував Мірошник, – командував розвідротою у нас... Мене собою в атаці прикрив, а його... навіть не поховали...

– Треба було першому в обкомі розповісти, – сказав Іван.

– У нього й без цього стільки клопоту... Нічого, Іване, переживемо...

– А мені здавалося, що після війни у нас життя... чисте буде, без падлюк, без кар’єристів, – замріяно промовив Іван.

– Буде, Іване, але до чистого треба ще прийти... Не все ж у нас гладенько... І на посади подекуди попролазили безчесні й ниці, для них не існує ні ідеї, ні великої справи, є тільки своє зажерливе, боягузливе «я». Таких мало, звичайно, але вони є, і ми ще будемо давати їм бій...

* * *

Нечасто випадали такі сніги в придніпровських степах. Лиш для вітрів була тут завжди воля-вольниця. Шугали вони над замерзлою землею, змітаючи все на своєму шляху. А коли й випадав сніжок, то підхоплювало його і несло в дальні світи. Але проти цього снігу вітри були вже безсилі – скувало його морозом, і він білою крицею лежав на землі.

Рівненька колія тягнулася за машиною – віліс добирався до Дніпра. Іван мружив очі від сонця, і шоферові здавалося, що він дрімав.

Добре їхати до своєї хати. Нема кращої дороги в світі, ніж до рідної матері. Це можна відчути лише тоді, коли закине тебе доля далеко від отчого дому і коли ця дорога переросте в тривожну мрію. Сподіваєшся на цю дорогу, думаєш розгубити на ній свій неспокій і знайти душевну втіху. Коли не спиться тобі ночами, коли раптом оповиває тебе невимовна туга, коли вже, здається, нема сили вибратися з лабіринту буднів, тоді десь в глибині душі народжується оцей споконвічний потяг до своєї дороги. І якщо навіть станеться так, що обставини не пустять тебе в цю дорогу, – ти все одно пройдеш її в думках сотні, тисячі разів і повертатимешся з неї кращим, бодай на хвилину чи на день...

Мати й не знала, що Іван так тяжко перехворів. Він і листа тільки одного спромігся відіслати. Яринці теж написав, але відповіді не отримав. Видно, є у жінок відчуття, яке насторожує їх при наближенні небезпеки, і вони за сто верст пізнають суперницю. Тож хіба дивно, що Яринка приревнувала до нього Марту?

– Дівчино добра, – скаже Яринці Іван, – не суши собі голову, а виходь заміж за мене, приїзди на хутір, і хай заспокоїться твоє серце.

А що йому відповість Ярина? Чекай? Скільки ж можна чекати? І що йому робити тепер, після того, що прошептала в клубі Марта. Іван і досі чує цей шепіт... І з тривогою думає, що при першій же зустрічі йому треба буде дати відповідь Марті. І не якусь туманну, непевну, а «так» або «ні». Тільки так може зрозуміти Марта. Треба просто їй сказати, що він одружується з Яриною, і все. Ну, розгнівається, виплачеться, зрештою, і заспокоїться.

Все тому, думає Іван, що він – перший мужчина, якого зустріла Марта в свої вісімнадцять років. Зустріла б іншого, теж покохала б – прийшла така пора. Іван пригадує, як Марта усміхалася Сергієві, й вирішує, що його висновок правильний. Якщо Сергій по-справжньому закохався, то Марта, переконавшись, забуде й Івана, і свій хутір... Хай би вийшла Марта за Сергія, і щезли б усі проблеми... Іван збирає докупи свої розкидані думки і заспокоюється: то Марта сказала йому про свою любов під настрій, бо треба ж було їй комусь сказати в свої вісімнадцять років.

* * *

Коли, не дай боже, жінка встане вранці не на ту ногу, то все їй не так: і сонце не з того боку сходить, і свині корито новісіньке погризли, і дрова не горять у печі, і тісто перекисло, і хата в сусідів краща, і спідниця не так, як у людей, пошита.

Отаке сьогодні випало й Одарці Павлівні: свині, щоб вони поздихали, погризли корито, тісто перекисло, дрова не горіли, і в хаті дим виїдав очі, а спідниця не налазила. І все це тоді, коли ось-ось переступить порога жених зі сватами.

При цій згадці з’явилася щаслива усмішка на обличчі Одарки Павлівни, і корито поступово зцілилося, тісто не дуже вже й перекисло, дрова горіли, аж потріскували, спідниця як влипла, і хата стала кращою.

Хоч що б там казали, а свати раз на віку приходять. І кожній матері радість, бо не хочеться ж, щоб дочка в перестарках сиділа і долю свою кляла. І слава богу, що і Яринка отямилася, бо де той Іван, і взагалі сказано, що краще синиця в жмені, аніж журавель у небі. Данило, правда, не дуже скидався на синичку, але для Одарки кращого й не треба. Хазяйський хлопець, то й добре. І житиме Яринка як у бога за пазухою. Навернув господь Яринку на розум: побігла тоді восени за Дніпро до Івана, а повернулася з Данилом. Одарка й не знає, який там у них розлад з Іваном вийшов, але з того часу і не згадує про нього. А в ту неділю сказала, що коли прийдуть свати, то не вижене...

Яринка десь забарилася, а свати ось-ось у хату... І свекра нема. В район поїхав, не обійдуться там без нього. Одарка вже сотий раз витирає невидиму пилюку та підбиває подушки на ліжках, що височать білими горами. Хай свати бачать. Ватяні ковдри на скрині поскладала, а на столі поклала три книжки і Яринчиного портфеля – хай бачать, що не від веретена чи од сапи молоду беруть, а від науки. І хай тоді Катерина й лусне від заздрощів. Не хотів сватати Іван, то хай тепер лікті кусає. А в нас Данило є... Та й довгий же день сьогодні!

Данилові теж цей день за рік видався. Уже й переодягався зо два рази, і в сільраду ходив, а свати не приходять. Не дуже хотів Данило зв’язуватися з цими сватами, але мати з Одаркою Павлівною наполягали. Яринка теж погодилася, але сказала, щоб не йшли по селу перев’язані рушниками.

Першим сватом запросили материного дядька Явтуха, він був трохи глухуватий, але умів підтримати розмову в компанії і ніколи не п’янів. Другим сватом напросився далекий родич з Косівки – Вацлав Станіславович Ходзінський – славнозвісний майстер по шиттю верхніх жіночих туалетів (тобто сачків і лейбиків) і неперевершений перукар. Вацлав Станіславович, за його словами, походив зі старовинного королівського роду і тільки брак часу та кордони заважали йому поїхати до Варшави і привезти письмове підтвердження (проше пана, жонду польськего) цього знаменного факту.

Та найбільші надії покладала Явдоха на троюрідного брата чоловікової сестри – Прокопа Лавріновича Каштеляна – завідувача районного відгодівельного пункту, який ходив, мабуть, з найсоліднішим портфелем у районі.

Прокіп Лаврінович мав власний виїзд і пообіцяв звезти усіх сватів у точно назначену годину. Явдоха не дуже часто бачилася з Прокопом, але знала, що умів він говорити по-вченому, і, звичайно, до тієї, хай бог простить, язикатої Одарки випадало йти йому. Явдосі до смерті хотілося побувати на сватанні, але закон не велів...

Нарешті до подвір’я під’їхали сани, і свати ввалилися її хату.

– А портфель де? – це було перше, що запитала Явдоха, побачивши вгодовану постать Каштеляна.

– Є, – заспокоїв Прокіп Лаврінович Явдоху, і справді, їздовий незабаром приніс величезного шкіряного портфеля.

Дядько Явтух розв’язав рудого башлика, сів на лежанку і весь час поглядав на мисника. А Вацлав Станіславович у чорному старомодному костюмі, в білих валянках – довгий і худий – критично оглядав Данила. Потім похитав головою і сказав:

– Проше сідати, бо твоя зачіска не є кавалерська.

Данило покірно сів чубатим парубком, а підвівся зі стільця підстриженим «під макітерку» волосним писарем.

– Що то майстер! – похвалив себе Вацлав Станіславович.

* * *

Яринка сиділа біля грубки в спорожнілому класі на задній парті й тихо плакала. Пахло черствим хлібом і чорнилом. Що ж вона наробила? Невже оце назавжди прийшла розлука з Іваном? Ще вчора вона просиділа цілий вечір з Данилом у клубі, їй було весело і не бентежило, що він сьогодні прийде свататися і що незабаром вона стане його дружиною. Данило по-справжньому кохає, він захистить її від усіх житейських незгод, він не полетить за хмари, не повіється в степи, а завжди буде поруч, на землі. Якби Іван любив її, то не залишив би ніколи, не проміняв би свого щастя на якусь примарну славу, так званий обов’язок. Подумаєш, партійний! Яринка зводила навколо себе частокіл з обвинувачень, щоб одгородитися від можливих Іванових докорів і людського осуду: не вона винна – він розлюбив її, стала поміж ними довгонога степовичка. З якою ненавистю дивилася вона тоді біля Дніпра на Яринку. У тому погляді була зневага і зверхність жінки, яка вже перемогла, лють і рішучість боронити завойоване. Тоді ж Яринка відчула себе переможеною. Врятувати її міг тільки Іван, але він не побіг за нею, не зупинив, не розраяв...

Біля старого рибальського куреня на неї чекав Данило. Він нічого не питав її, тільки тоді, коли перевіз на другий берег, сказав:

– Не їдь більше ніколи за Дніпро... Там тебе ніхто не чекає.

– Тепер я знаю, – відповіла.

Сипало снігом у замерзлі шибки, завивав вітер у кам’яному мішку груби. В куточку, на підлозі, затиснута плінтусами, сиділа сіра миша і дивилася на Яринку. Дві срібні краплини застигли в маленьких очицях, Яринці стало моторошно. Вона грюкнула кришкою парти, миша зіщулилась, але не втекла. Переборюючи огиду, схопила чорнильницю-невиливайку і жбурнула в ненависні очиці. Чорнильниця розбилася, обляпавши стіну, а миша й не поворухнулася. Яринка закричала в нестямі і вибігла з класу.

* * *

– Яринко, йдуть! – немов обпечена відскочила од вікна Одарка Павлівна й забігала по хаті.

Сповнені гідності й значимості, ішли вулицею свати. Першим пробирався через снігові замети жовтий шкіряний портфель Прокопа Лавріновича. Потім ішли чорне Данилове пальто з (Обгризеним смушевим коміром і рудий, оторочений чорною тасьмою башлик дядька Явтуха, а вже останніми ступали білі валянки Вацлава Станіславовича Ходзінського.

За домовленістю, старшим сватом (в усякому ділі мусить хтось бути старшим) мав бути Прокіп Лаврінович. Тамуючи образу, Вацлав Станіславович погодився, але не змирився і вирішив при першій же нагоді перебрати старшинство до своїх рук. Дядько Явтух не належав до владолюбів і думав лиш про частування, яке чекало на них, бо, зрештою, якщо дівка захоче вийти заміж, то вийде й без сватів, а якщо ні, то навіть районний адвокат не умовить її.

Одарка Павлівна широко розчинила двері перед жданими сватами, вклонилася у пояс Каштеляновому портфелю (бо він перший переступив поріг) і промовила:

– Ласкаво просимо до нашої хати.

– Спасибі, – відповів портфель голосом Прокопа Лавріновича і вмостився на столі поруч зі своїм маленьким родичем – Яринчиним портфеликом.

– А ми ж і не чекали таких гостей, – традиційно проголосила Одарка, допомагаючи сватам роздягатися.

– Ну й мете! – сказав дядько Явтух, розв’язуючи башлика.

– Наче небо прорвалося, – сказав Вацлав Станіславович, розчісуючи саморобним алюмінієвим гребінчиком довгі вуса.

– Да, – сказав Прокіп Лаврінович, порипуючи хромовими чобітьми.

А Данило стояв біля ганку, чекаючи, поки свати вже вбудуться, – мав за наказом Вацлава Станіславовича зайти останнім.

Наречену годилося сватам застати за якоюсь роботою. Одарка й поклала перед Яринкою вишивання, але вона стояла біля вікна, дивлячись на дорогу крізь розмальовану шибку. Їй було видно і Данила, який тупцював біля ганку, дотримуючись ритуалу. Як усе просто: вона скаже цим стороннім людям, що згодна вийти заміж за Данила, і він уже вважатиме її своєю...

– Сідайте, щоб свати сідали, – чує Яринка материн голос.

Дядько Явтух сів одразу, Вацлав Станіславович дочекався ще одних запросин, а Прокіп Лаврінович важно походжав по світлиці, демонструючи свої нові чоботи, широченне синє галіфе і коричневу вельветову гімнастерку з величезними нашивними кишенями, у яких, здавалося, лежало по маленькій подушечці. Десь попереду Прокопа Лавріновича блищала мідна бляха широкого пояса, якого ледь-ледь вистачало, щоб оперезати могутню талію, і він тримався на останній дірочці. Вацлав Станіславович міг би зараз ущент розкритикувати Каштелянове вбрання (хіба то, прошу, галіфе? То ж два мішки, стулені сяк-так докупи. А гімнастерку, певно, шив якийсь сліпий), але урочистість моменту стримувала Ходзінського.

– Здається, ще хтось прийшов, – нагадала сватам про Данила Одарка і вийшла в сіни.

– Доброго здоров’я! – гаркнув Данило голосом старшини надстрокової служби, і в миснику тоненько задзеленчали склянки. Потім Данило церемонно потиснув руку Одарці Павлівні і сватам. До Яринки підійти не наважився – вклонився здаля.

Прокіп Лаврінович усе ще ходив по хаті, не знаючи, з чого почати розмову, і Вацлав Станіславович вирішив, що настав час втрутитися йому.

– Було нас прошено, – почав Вацлав Станіславович і замовк, бо дядько Явтух відкашлявся і почав говорити сам.

– Питаєте, хто ми будемо? – промовив дядько Явтух, хоч його ніхто нічого не питав. – Ми – купці, а прибули до вас з далекої сторони, з-за моря синього, зі степу вільного, бо почули від добрих людей, що є у вас куниця – красна дівиця...

– А в нас купець – славний молодець, – вихопився й собі Вацлав Станіславович.

– Да, – сказав Прокіп Лаврінович.

– Яринко! – радісно гукнула Одарка Павлівна, – ходи-но, доню, сюди, бо, здається, свати прийшли...

* * *

– Ой щасливая ж цяя годиночка! – звела очі Катерина Власівна і кинулася до сина, не випускаючи з рук солом’яного віхтя, бо саме розпалювала в печі, – А ти ж мені, Івасю, цілісіньку ніч снився сьогодні: наче ми з тобою сувої білого полотна по зеленій траві стелили...

Іванові руки лежали на худеньких материних плечах, і він відчував, як усе його єство заповнювалося ніжністю.

– Сон у руку, мамо, а ви мені й не снилися.