Текст книги "Гілея"

Автор книги: Микола Зарудний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 23 страниц)

– А Лобан знав, куди пішли ті гроші?

– Я йому розповідав... То що мені робити з цією справою? – кивнув на папку Пересувко.

– Не знаю, Харитоне Костьовичу.

– Треба закривати...

– Так усе просто у нас з вами. Людина зробила добре діло, а ми заводимо «справу»...

– Але ми отримали сигнал і повинні перевірити...

– Треба притягувати до відповідальності «сигналістів».

– Мене товариш Лобан попросив, – виправдовувався Пересувко.

– Цей товариш Лобан, якби міг, то позаводив би «справи» на всіх, – сказав Мірошник.

– Є у нього така... тенденція, – погодився Пересувко, а, помовчавши, додав: – Він і на вас пише, Романе Олексійовичу... Пробачте, але мушу вам сказати.

– Харитоне Костьовичу, – підійшов Мірошник до Пересувка, – навіщо ви мені про це говорите?

– Ну, я, той... по-дружньому і вважаю це недостойним редактора, члена бюро, – розгубився Пересувко. – Він і мене примушував писати, але я...

– Я не радив би вам займатися... такою інформацією, – обірвав Пересувка Мірошник. – Я не люблю шептунів.

– Але це правда, Романе Олексійовичу, це він викликає всі комісії і...

– Хай комісії і розбираються. У вас ще є до мене питання?

Пересувко дістав хусточку і витер лоба:

– Є, Романе Олексійовичу... Прошу мене... послати знову до загсу... В прокуратурі я не можу... Характеру нема. Я ось і заяву написав...

– Гаразд, подумаємо, – Мірошник повернув заяву Пересувку. – Без характеру – тяжко.

Увійшла секретарка і тихо сказала Мірошнику:

– Там до вас міліціонер прийшов, товариш Магур. Хай зайде?

– Запросіть.

Пересувко приклав руку до серця:

– Прошу зважити на моє прохання, Романе Олексійовичу... Нема характеру...

Милентій, переступивши порога, почервонів, а поки дійшов до Мірошника, був як печений рак. Заздалегідь продумана Милентієм промова вивітрилася, і він тільки запам’ятав з неї: «Товаришу секретар, я прийшов, щоб...»

– Товаришу секретар, – почав Милентій, – я прийшов, щоб...

На цьому Милентій замовк.

– Дуже добре, що ви прийшли, товаришу Магур, – потиснув йому руку Мірошник. – Як іде служба, як живете?

Про службу Милентій розповів, як йому здавалося, вичерпно й детально:

– Все в порядку, товаришу секретар.

Говорити про своє життя Милентій не наважувався, а тому одразу перейшов до мети свого приходу.

– Прошу, щоб мене звільнили з міліції, бо я женюсь, а Настуня не хоче виїздити із Степового... Ви ж знаєте Настуню Сторожукову? – ще більше почервонів Милентій.

– Знаю, – сказав Мірошник і теж трохи почервонів. – Вітаю вас з одруженням. А ви розмовляли зі своїм начальством?

– Ми переписуємося, – відповів Милентій, виймаючи з кишені рапорти з резолюціями капітана Осадчого.

Мірошник прочитав, посміхнувся і промовив:

– Не турбуйтесь, Милентію, щось придумаємо. Я поговорю з Осадчим... Привіт Настуні.

– Дякую, – Милентій зігнувся, щоб не зачепити головою люстру, і вийшов.

Мірошник підійшов до вікна і побачив, як до Милєнтія підійшла Настуня. Він провів її за руку до синьої бідарки, допоміг сісти, вмостився сам на краєчку сидіння, і вони поїхали.

– Романе Олексійовичу, – знову ввійшла секретарка. – У приймальні ваша дружина... Вона хоче вас бачити.

– Яка дружина? – не зрозумів Мірошник.

– Ваша, – повторила секретарка. – Каже, ще її звуть Льоля...

23

«Карооке щастя моє, я кохаю тебе. Чуєш? Знаєш? Ти для мене все – радість моя і печаль».

Це мені так написав Максим. Хіба може бути карооке щастя?

Якщо любиш, то може...»

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Марта вийшла з вагона, поставила чемодан і довго вдивлялася в натовп, який раптом заповнив перон. Сергія не було: невже не отримав телеграми? Куди ж тепер іти?

– Ви – Марта Заклунна? – запитав її високий підтягнутий капітан.

– Так, – несміло відповіла Марта.

– Петро Рибаков, – відрекомендувався капітан. – Я друг Сергія... Він у відрядженні, буде за два дні... Він просив влаштувати вас...

– Дякую.

Рибаков узяв чемодан, і вони вийшли на привокзальну площу, де на них чекала машина..

– Ви ніколи не були в Харкові? – зав’язував розмову капітан.

– Я ніколи ніде не була.

– Як «ніде»? – здивувався Рибаков.

– Я прожила все своє життя на Овечому хуторі, – сказала Марта. – Двадцять два роки...

– І ви ніколи не бачили... гм, трамваїв?

– Ні... Я бачила танки у війну і літаки.

– Тоді, якщо дозволите, я покажу вам місто, театри...

– Дозволю, – сказала Марта.

Рибаков провів Марту в номер готелю.

– Влаштовуйтесь, потім підемо обідати... Це вам просив передати Сергій, – капітан подав конверт.

У конверті були гроші й записка: «Марточко, пробач, що не зустрів. Служба. Жди. Люблю».

– Гроші заберіть, – звеліла Марта. – У мене є свої.

– Я не можу, – знітився Рибаков. – Віддасте йому самі. За годину я буду у вас, не заперечуєте?

– Не заперечую, – сказала Марта.

Рівно через годину Рибаков постукав у двері Мартиної кімнати.

Я не сам, – немов пробачаючись, сказав він, пропускаючи поперед себе тонконоге, підстрижене створіння в туфлях на височенних каблуках. – Знайомтесь. Це... моя... гм, знайома... Лєра.

– Лєра, – підтвердило створіння і манірно подало руку.

За обідом пили вино і в основному слухали Лєру. Виявилося, що вона вчиться в консерваторії, що на неї чекають в багатьох оперних театрах... Батько її – знаменитий учений... Рибаков слухав і не зводив закоханих очей зі своєї знайомої. І Марта відчувала себе в порівнянні з Лєрою затурканою селючкою, яка випадково опинилася в такому вишуканому товаристві. Хіба може вона порівнятися з дією співачкою? Як вона велично тримає голову, як чарівно усміхається, навіть виделка в її руках вже була не примітивним знаряддям для споживання, а чимось музичним.

Лєра між іншим сказала, що дуже звикає до речей. Наприклад, ось це плаття, що на ній, вона завжди одягає, коли приїздить Петро. Рибаков задоволено посміхався:

– Лєра завжди зустрічає мене в цьому платті. Підійшов офіціант і подав рахунок Рибакову.

– Скільки з мене? – запитала Марта, відкриваючи гаманця.

– Що ви, Марто! – запротестував Рибаков. – Я вас запросив і...

– А-чому ви повинні за мене платити? – Марта подала гроші офіціанту.

– Марто, це нечемно, – сказала Лєра.

– Нечемно їсти й пити за чужий рахунок, – відповіла Марта.

– Яка невихованість! – закотила очі Лєра.

– Нічого, помиримося, – намагався погасити конфлікт Рибаков.

Але в Лєри настрій уже був зіпсований. Вони їздили по місту, зупинялися біля пам’ятників і архітектурних ансамблів, Марта була в захопленні, Лєра мовчала.

Після театру Рибаков з Лєрою провели Марту до готелю, йти до ресторану вона категорично відмовилася.

– Якщо дозволите, Марто, – сказав на прощання капітан, – то я завтра після обіду приїду до вас.

– Дозволяю, – відповіла Марта.

У передпокої номера Марта помітила в кутку щітку і довгим держаком, ганчірку і відро. Встигну ще приорати, подумала Марта і, роздягнувшись, залізла під ковдру. За вікном ще шуміло місто. Переповнена враженнями, ніяк не могла заснути Марта. То миготіли перед очима полустанки, то виринав пам'ятник Тарасу Шевченку, то безмежна площа Дзержинського... Ресторан і співачка Лєра, театр і річечка зі смішною назвою – Лопань... А десь далеко-далеко звідси принишк у нічному степу хутір Овечий, аеродром... Невже вона більше не повернеться туди? Плакала мати, проводжаючи, ніби назавжди...

– Куди ж ти, моя горличко, зібралася? – ламала руки Ольга. – На кого ж ти мене покидаєш?

– Мамо, не плач...

– Нехай їде, Ольго, не тримайте! Не тримайте! – кричала Ярина, ніби не відпускали її. – Дайте їй пожити: Тікай, Марто, з цього степу, хай він буде проклятий, їдь, куди очі бачать, бо пропадеш тут...

– Чого ж, Яринко, – схлипувала Ольга, – тут люди віками жили і... нічого...

– Яке це життя? – шаленіла Яринка. – Ви поховали свою молодість у цих пісках і перед Мартою хочете зачинити двері в світ? їдь, Марто, прошу тебе, хоч ти їдь, бо я, мабуть, не вирвуся...

Поїхала...

А Івана так і не побачила... Яринчин крик досі стоїть у вухах: «Їдь звідси хоч ти!...»

Перед від’їздом удосвіта полила ялинки біля ганку... Якщо не засохли – хай ростуть... Матері заборонила проводжати до машини, – сама пішла й не оглянулася. На подвір’ї лісгоспу Парамон коня напував:

– їдеш, Марто?

– їду...

– То хай тобі дорога стелеться добром...

– Спасибі, Парамоне.

– А чого заплакана? – таки помітив Мартині сльози.

– Так...

– То зоставайся, Марто...

– Посватай, то зостануся...

– Е, Марто, пізно вже... Ти пробач за те, що... тоді.., казав тобі...

– Говорити можна багато, Парамоне, слова – вітер носить... Кінь у тебе славний, – погладила каштанову гриву. – На Вигонівщину збираєшся?

– Увечері піду... Щось передати на прощання?

– Ні.

– А я передав би, – тихо сказав Парамон, – бо потім пошкодуєш...

– Ні.

Тепер Марта шкодувала, що нічого не сказала Запорожному. Можна було б передати йому одне слово – «здрастуй»... І він би зрозумів усе...

– Боже мій! Заспала. – Марта встала з ліжка і ніяк не могла знайти вимикача. Нарешті намацала й увімкнула світло. Була п’ята година ранку.

Знову марудилася вві сні Марта, блукала степом з дідом Опанасом, розносила сніданок офіцерам і стояла з Іваном на своєму кургані...

Лєра, як і домовилися, прийшла рано, щоб сходити на денний сеанс у кіно.

– Ти що робиш, Марто?! – вигукнула Лєра, побачивши, що Марта миє підлогу.

– Та прибираю...

– Навіщо?

– А як же? Мені віника й відро принесли ще вчора, а я не встигла...

– У готелях є прибиральниці, – сміялася Лєра, – це вони просто забули відро.

– Ні, я сама, – і Марта заходилася мити ванну кімнату.

На Лєрі було вчорашнє плаття і старенькі туфельки. Взагалі сьогодні вона вже не була такою манірною.

– А ти не підеш у консерваторію? – запитала Марта. – Мені незручно, що ти через мене пропускаєш лекції...

– Ні, не піду. У мене урок увечері.

– Щаслива ти, Лєро... Вчишся, будеш артисткою...

– А-а-а, – чомусь відмахнулася Лєра. – Хіба в цьому щастя?.. А я заздрю тобі, Марто.

– Мені?

– Жених у тебе, казав Петро, підполковник... Красивий...

– Він не жених.

– А хто?

– Не знаю... Просто ми... дружимо.

– А казав Петро – жених... А в мене нікого нема, – зітхнула Лєра.

– А Петро?

– Покине, – приречено промовила Лєра.

– Чому?

– Так...

– Краще ти його покинь. Треба бути гордою...

– Я не можу бути гордою, – ковтала сльози Лєра. – Не можу...

– Ну й дурна.

І раптом Лєра схилилася на подушку дивана й гірко-гірко заплакала.

– Що з тобою? – перелякалася Марта. – Лєро, чого ти плачеш?

Лєра не відповіла. Виплакавшись, вона пішла у ванну і вмилася. Без фарби, Лєрине обличчя стало молоденьким, а очі немов згасли: не було вже в її погляді ні зверхності, ні вульгарності. І ходила зараз Лєра не так, як учора, а трохи Згорбившись...

– Я тобі все скажу, Марто, – Лєра, підібгавши ноги, сіла біля Марти. – Тільки ти не смійся... Розумієш, я ніде не вчуся... І тато мій не вчений... Він у нас... водопровідник... А я, а я... посилки на пошті приймаю, а він, а він... Петро думає, що я артистка..

– Навіщо ж ти придумала оце? – на здивування Лєри Марта й не посміхнулася.

– Н-не знаю... Так... Я... я з ним у парку познайомилася... на каруселі і... сказала, що я... в кон... консерваторії...

– Скажеш, що ти пожартувала, і все, – порадила Марта.

– Еге, – схлипнула Лєра, – скажу, то він мене кине... як же я буду...

Подзвонив Рибаков.

– Добре, добре, – сказала Марта і поклала трубку. – Зараз прийде.

– Ой! – Лєра поспішно встала з дивана і вийняла з сумки свої туфлі на височенних каблуках. – Де моя помада?!

Лєра побігла у ванну. Рибаков увійшов з букетиком квітів, подав Марті.

– Дякую. Я люблю троянди... Але ви краще подаруйте ці квіти Лєрі...

– Все передбачено, – Рибаков показав другий букетик. – Вам не було сумно?

– Ні, вранці до мене прийшла Лєра. Хороша вона...

– Артистка, – загадково всміхнувся Рибаков, а потім серйозно, – хороша...

– А ви з нею... дружите тому, що вона артистка?

– Марто, – нахилився Рибаков, – я вам відкрию секрет... Тільки, прошу вас, не видайте мене... Лєра... ніяка не артистка... Вона працює на пошті, посилки приймає... Живе на Холодній горі в тіснющій комунальній квартирі і...

– Батько в неї водопровідник, – докінчила Марта.

– Правильно! Розказала вам Лєра?

– А звідки ж ви дізналися?

– Цілком випадково. Купив мамі й сестрам подарунки на Восьме березня, приходжу на пошту біля театру оперети... Дивлюсь – у віконечку Лєра, сургучеві печатки ліпить на ящиках... Я тоді звідти і... вже не показуюсь на ту пошту... Хай трохи поспіває...

– Ви хороший хлопець, капітане, – сказала Марта.

З ванни випливла Лєра, жестом королеви привітала капітана й посміхнулася посмішкою Кармен з першої дії.

– Я трохи стомилася, капітане... Така складна партія...

Рибаков співчутливо похитав головою:

– Лєро, ти справді дуже втомлюєшся, в майбутньому треба міняти професію... Значить, план такий, дівчата: обідаємо, йдемо в парк, а вранці зустрічаємо Сергія. Хто за? Одноголосно.

...Сергій здалеку помітив Марту і помахав їй рукою.

– Біжи! – підштовхнула Лєра, і Марта побігла по бетонових плитах аеродрому, потім уповільнила крок і... зупинилася...

Сергій хотів обняти її, але вона, попереджаючи, простягнула йому букетик.

– Та не соромся ти, – голосно розсміявся Сергій і поцілував Марту. – Я такий радий, що ти приїхала!

– Куди поїдемо, Сергію? – спитав Рибаков, привітавшись з Кортуновим.

– До мене, в частину.

– Але мої речі в готелі, – нагадала Марта.

– А в мене в другу... зміну лекції, – сказала Лєра.

– Тоді відвезіть нас в готель, Петре, а потім Лєру, – вирішив Сергій.

Марта, поки Сергій голився в ванні, принесла з буфету сніданок і тепер чекала на нього. Зараз він увійде, і їй треба буде відповісти на його запитання. Що вона скаже йому?.

Але Сергій нічого не питав. Вони поснідали, розповідаючи одне одному новини, а потім Сергій подзвонив, щоб прислали машину.

– Збирайся, Марто.

– К-куди?

– Як куди? Чи ти не до мене приїхала? – Сергій здивовано подивився на Марту. – Завтра з тобою розпишемось і... нах Дойчланд...

– Як розпишемось?

– Підемо до нашого районного загсу – і все. Я вже домовився, коли отримав твою телеграму.

– Але я... я не збираюся заміж...

– Марто, не будь дівчиськом, – пригорнув її до себе. – Ми повинні розписатися, бо інакше тебе зі мною до Німеччини не пустять.

– До якої Німеччини?

– Мене посилають в нашу групу військ.

– Я не поїду, Сергію.

– Поїдемо! – Сергій сприйняв це як жарт і дівоче кокетство. Він обняв Марту за плечі, заглянув у вічі. – Ми з тобою так заживемо, моя маленька!

Зайшов солдат і доповів, що машина чекає. Кортунов, мабуть, змінив свій план, бо поїхали вони з Мартою не в частину, а по магазинах.

– Треба тобі дещо купити, Марто.

– У мене все є, – відмовилася вона.

Сергій не звернув уваги на це. У відділі жіночого одягу він щось сказав продавцеві, той зміряв Марту з ніг до голови і почав викладати на прилавок пальта, плаття, якісь кофти.

– Вибирай, Марто, – сказав Сергій.

– Не треба, Сергію. – Але продавець уже приміряв, розхвалював.

– Цей фасон і колір вам до лиця. Берете це плаття?.. А це?

– Усе беремо, запакуйте, – попросив Сергій.

Марта байдуже спостерігала за цією сценою, повторюючи своє: «Мені не треба». Та Сергій і слухати не хотів.

– Зрештою, я можу зробити тобі подарунок?

У готелі Сергій розгорнув пакунки.

– Ти хоч подивися, – жартуючи, кидав Марті плаття. – Подобається? Та що з тобою? Ось приміряй оце.

Марта підібрала з підлоги плаття і кофти, поклала на ліжко.

– Все буде добре, Марто, – Сергій міцно обняв дівчину. – Чого ти така? Ні, не вирвешся! Ні... Я стільки чекав на цю зустріч...

– Відпусти, Сергію, чуєш? – Марта пручалася, в його міцних руках. – Відпус...

Вона й незчулася, як опинилася на ліжку. Сергій нахилився над нею, шепочучи якісь слова. Мідний блискучий гудзик кітеля вп’явся в її груди. Марта сповзла на підлогу і нічого не бачила, крім мідного гудзика...

– Не чіпай! – крикнула Марта, і Сергій злякано відсахнувся.

Марта, обсмикнувши спідницю, відбігла до вікна.

Сергій якось роблено засміявся:

– Чого ти така, Марто?.. Ми ж будемо з тобою... Я... ну, ти не ображайся...

– Не підходь!

– Досить тобі! – Сергій ступив крок до неї.

В одну мить Марта, взявшись за раму, опинилася на підвіконні:

– Якщо зачепиш – стрибну з вікна.

Горіли Мартині очі, роздувалися тонкі ніздрі. Сергій зрозумів, що вона не жартувала.

– Знав би – парашута привіз. – Сергій закурив і відійшов до дверей. – Злазь.

Марта зіскочила з підвіконня.

– Я не розумію цієї комедії, Марто, – після мовчання промовив Сергій. – Ти приїхала до мене чи... на екскурсію?

– Я– Я не знаю, чого приїхала, – куталася в шовкову штору Марта.

– Здається, ясно чого... Ми повинні одружитися і... їхати. Дивно, – знизав плечима Кортунов, – ми стільки говорили про це і раптом... чортівня якась. Ти скажи: вийдеш заміж за мене чи ні? Я мушу знати, а не блукати в трьох соснах... Ми дорослі люди. Я люблю тебе і...

– Я не можу вийти за тебе заміж, Сергію...

– Чому?

– Бо я не люблю тебе... Ти мені подобаєшся, але я... не люблю...

– Спасибі за відвертість.

– Ти не гнівайся, Серьожо, на мене... Я інакше не можу... Як ми будемо жити, якщо... я думатиму не про тебе, а...

– ...про Запорожного, так? – Недокурок полетів у куток. – Але чого ж ти приїхала, щоб похизуватися переді мною своїми чеснотами?

– Я не знаю, як мені жити... Наче мене загнали в якусь кам’яну... кошару і я не можу вийти з неї і... тоді я вирішила поїхати... Думала, що все забуду, коли побачу тебе... Але я нічого не забула, і те, минуле, тримає мене... Ти хороший, Серьожо, і я хочу бути чесною перед тобою і перед собою теж...

– Що ж мені – знову чекати, Марто?

– Не чекай...

А що ж буде з тобою, як ти житимеш?

– Не знаю...

– Ти повинна подумати про себе. У нього сім’я, син, дружина...

– Ну то й що?

– Як що? Він же не залишить їх?

– Ні.

– А тебе він любить?

– Не знаю...

– Марто, ти все це вигадала. Запорожний давно тебе забув...

– Ну то й що? Я не забула.

– Ти – божевільна. Якби він любив тебе, то не одружився б з Яриною. Невже ти не. можеш збагнути цієї істини? – переконував Сергій.

– Я все розумію, але... ти не розумієш, Сергію... Я люблю його.

– І все? – посміхнувся Кортунов.

– І все...

Сергій поклав у чемодан піжаму й бритву.

– Гаразд. Я поїду. А ти, Марто, подумай. Ось тобі мій телефон. – Кортунов на аркушику з блокнота написав пароль і номер. – Якщо... передумаєш – подзвони вранці... Я дуже хочу, щоб ти подзвонила, Марто. – Сергій потиснув їй руку. – Я люблю тебе... Ми могли б бути щасливими з тобою... Якщо ж не подзвониш, то... ще буде... крім тебе, одна нещасна людина на світі... Ех, Марто, Марто...

...Лєра прибігла пізно ввечері:

Боялася,,що не застану вас. З роботи відпросила ся... Ой, які плаття?! Це ти купила? Можна, я приміряю... Як на мене пошите... О боже!.. А де Сергій?

– Поїхав.

– Без тебе?

– Умгу.

– А ти чому не поїхала?

– Так...

– -А коли будете розписуватися?

– Ніколи...

– Що?! От дурна, боже, яка дурна! Посварилися?

– Ні... Я колись тобі розкажу, Лєро... Слухай, у вас на роботу можна влаштуватися?

– На пошту? – закліпала нафарбованими віями Лєра. – Хоч сьогодні. Беруть з руками й ногами.

– Влаштуєш?

– Звичайно... І це гарне платтячко...

– А за скільки квартиру можна найняти? – запитала Марта.

– Я не знаю... А ти житимеш у нас.

– То давай поїдемо, Лєро.

– Зараз? Ну, давай! Речі складати... Батько в мене хороший... Тимоша... В получку, правда, п’є і... трохи лається з мамою... Ми, коли він вип’є, будемо ходити в кіно, поки повернемося, то він уже буде пробачатися перед мамою... Все забрала, нічого не забула?

...Вранці в Мартиному номері розривався телефон. Огрядна прибиральниця нарешті підняла трубку:

– Ну?

– Марто! Марто, дорога моя...

– Я тобі не Марта! – відрізала прибиральниця. – Кого треба?.. Так, це сорок восьмий номер... Виїхала ще вчора... Нічого не залишила... Ні, почекай, записка на столі лежить... Зараз прочитаю. Слухаєш? Написано: «014, Беркут, додатковий 16—19, Кортунов». Всьо...

* * *

«Начальнику Ольвіопільського райвідділу

міліції капітану Осадчому М. К.

від дільничного міліціонера М. Магура

Рапорт.

Цим доповідаю, що в зв’язку з одруженням з Настунею прошу надати мені триденну відпустку для весілля. Прошу відпустити на весілля моїх товаришів і запросити командний склад для присутності в щасливий день мого життя.

М. Магур».

Резолюція: «Дати тов. Магуру п’ять діб для весілля. Укомплектувати оперативну групу з друзів М. Магура для участі в торжествах. Групу очолю я. Начгоспу придбати подарунок Настуні Сторожук і Магуру у вигляді шафи або ліжка й тумбочки. Подарунки доставити на місце урочистої пригоди.

М. Осадчий».

* * *

«Начальнику Ольвіопільського райвідділу

міліції капітану Осадчому М. К.

від дільничного міліціонера М. Магура.

Рапорт.

Цим доповідаю, що весілля закінчилося благополучно. Після вашого від’їзду оперативна група й гості посадили на згадку парк біля контори лісгоспу Степового, щоб ріс на щастя народу і для поезії життя.

М. Магур».

* * *

На осінь Ярина з сином перебралася у Вигонівське лісництво. Приїхала, рятуючи себе від печальних дум і вагань. Але й тут вони не полишили її. Був поруч Іван, вічно заклопотаний, але уважний до неї і сина, був пристойний будиночок і якесь господарство, та не було спокою Ярині. Не могла вона звикнути до безлюддя, одноманітності й примітивності свого існування: сніданок – Іван іде на роботу, обід – його нема, вечеря – прийшов, полягали спати, і знову те саме. Правда, Іван засиджується ночами над книгами... Він – сам. І вона – сама. Все відомо, все переговорене, з півслова розуміють одне одного, могли б жити і німими...

Яринка виросла серед роботящих людей, але таких, як Запорожний, вона не зустрічала. За рік, який прожила на Овечому й тут на Вигонівському, вона завжди бачила Івана за роботою. Навіть коли вони гуляли в степу, він виривав бур’ян на лісових просіках – так і ходив зігнутий в три погибелі.

– Тато ховається! – кричав Михайлик.

Сьогодні неділя. Після обіду все-таки дозволив Запорожний людям відпочити. Дав машину, і дівчата поїхали в Степовий. Хотіла з ними і Яринка, але Іван прийшов зі степу, коли вже нікого не було. Парамон чистив коня – теж збирався на хутір.

– Погано буде нам без Артуя, Іване Трифоновичу, – сказав Парамон Запорожному, – але... треба...

– Я розумію, Парамоне... Я теж подарував би синові коня...

– Виросте – подаруєш, – Парамон ретельно розчісував довгу гриву Артуя. – На мене Юрасик і досі каже «тату Парамон»... Може, Берик і ображається, але... Як ти гадаєш, Трифоновичу, ображається?

– Та ні.

– То я поїду, – Парамон підтягнув попруги, – бо Юрасика завтра відвезуть в інтернат, а я хочу передати коня йому в руки.

– Ото буде радості! – сказав Запорожний. – Тільки ж не барися, Парамоне, бо роботи багато.

– Я з дівчатами повернуся.

– Пообідайте з нами, Парамоне, – вийшла на поріг Яринка.

– На вечерю чекайте, – Парамон легко сів у сідло й пришпорив коня.

Кожного разу, коли Парамон під’їздив до Степового, йому здавалося, що він обов’язково зустріне Марину. І зараз, в’їжджаючи на хутір, він шукав її очима серед гурту людей, що стояв біля крамниці. Марини не було. Парамон зліз з коня і вів його на поводі.

– Здрастуй, Парамоне, – почув голос Ілька Сторожука.

– Добридень, Ільку Гнатовичу, – Парамон підійшов до перелазу. – Поздоровляю вас із сином...

– Та спасибі, – зніяковів Сторожук. – Воно, конешно, добре, але... Така в мене планета з Танею вийшла: дочку заміж видав, а в самого син народився...

– Хай росте щасливий, Ільку.

– Спасибі... хай росте... – світилися щастям очі Сторожука. – Ми оце з Танею хотіли тебе, Парамоне, за кума, га?

– З радістю, Ільку Гнатовичу! – просяяв Парамон. – Буду у вас за кума, буду...

– То, може, зайдеш до хати?

– Спасибі... Діло ще є...

– Звільнишся – зайди, Парамоне.

– Зайду.

Не впізнав Марининої хати Парамон: замість чорної стріхи вилискувала вона хвилястим шифером, зелений парканчик відгородив її від вулиці. Парамон прив’язав коня і зайшов на подвір’я. Видно, побачили його Марина з Бериком, бо вийшли зустрічати.

– Заходь, Парамоне, – запросив Берик.

– Давно не бачились, – і собі Марина, – а кіт з самого ранку вмивається.

– Я... ось... коня привів, – несміло промовив Парамон. – Юрасику... коня.

– Ні, – похитав головою Берик, – кінь твій, Парамоне... Чуєш, твій!

– Навіщо він дитині? – вслід за чоловіком Марина.

– Я... пообіцяв Юрасику... Хай буде... він дуже хотів. І тобі знадобиться, Берик, отари великі, а мені не треба. Не треба.

– Не можу я брати подарунка назад, – відмовлявся Джусуєв, – казах – не може брати.

– Я твоєму синові дарую, Берик, – переконував Парамон. – Де Юрасик?

– Десь з хлопцями в степу, – відказала Марина.

– То я поїду.

– Як же так? – журився Джусуєв. – Я – дав коня, і я – беру коня... Недобре.

– Добре! – гукнув Парамон уже біля хвіртки.

– Ти ж прийди, Парамоне, з Юрасиком! – сказала вслід Марина.

– Прийду...

Парамон їхав дорогою через молоденький ліс, час від часу зводився на стременах і гукав:

– Юрасику-у!

Ніхто йому не відповідав. Поминувши курган, Парамон пустив Артуя риссю до кошар. Зупинився біля колодязя, напоїв коня... Тут вони колись стояли з Мариною... Здається, що це було давно-давно...

«Зайти сьогодні до них чи ні? – роздумував Парамон, погойдуючись у сідлі. – Ні, не зайду... Віддам коня Юрасику і...»

Артуй зупинився і тихенько заіржав. Парамон підвів голову і побачив поміж рядками сосонок кількох хлопчиків, що збилися в купу. Чарій пустив коня і пішов до гурту.

Зараз побачить його Юрасик, побіжить назустріч, розставивши рученята; і, може, кричатиме «тату Парамон, тату...» Підхопить його на руки Чарій, притисне до грудей... А я тобі, сину, коня привів... Так і скаже: сину... А Юрасик...

І раптом якась нечувана сила підхопила Парамона, кинула на коліна, в холодний пісок, наче з туману вихопили його очі Юрасика і чорну протитанкову міну в його руках...

Парамон вирвав її з рук переляканого хлопчика і метнувся вбік. Хруснули суглоби в ногах, страшний біль пронизав Парамонове тіло, але він біг зі своєю чорною смертю в руках. Далі, далі, да...

Парамон заплющив очі і впав грудьми на тисячі ножів...

Степ здригнувся від вибуху, застогнав материнським болем, затужив останньою піснею, заіржав конем, засміявся щасливим Марининим сміхом, насупився чорним димом і вмер.