Текст книги "Гілея"

Автор книги: Микола Зарудний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 23 страниц)

– Ідіть звідси! – стояла на порозі, тримаючись за клямку. – Чуєте!

– Ти той... ш-ша... Недоторкана яка... Не з одним уже подушки терла, – дурнувато хихикнув Каїтан. – Зачини двері і стели... а я роздягнуся... Тільки ш-ша...

Каїтан справді сів на лаву і скинув чобота. Марина не знала, що їй робити.

– Я вас прошу – ідіть з моєї хати...

– Я тебе люблю і буду ночувати. – Каїтан скинув другого чобота і йшов до Марини. За ним волочилися довгі онучі.

– Не підходьте, бо кричатиму, – сказала Марина.

– Ти з себе дівку не корч, – гикнув Каїтан. – Ти вже бачила й перебачила...

Каїтан кинувся до Марини, але спотикнувся на порозі і ледве встояв на ногах.

– Ну, почекай! – погрозив Каїтан і налив собі чарку.

Марина в порваній кофті вибігла аж за ворота.

– Ідіть сюди! – крикнула злякано, побачивши якогось чоловіка.

– Що таке, Марино? – підійшов Ілько Сторожук.

– У хату йдіть, там таке... Пристає до мене Каїтан...

– Ще одного привела? – глипнув посоловіло Каїтан на Сторожука.

– Ого, так ви ще кавалер! – сказав Ілько.

– А тобі яке діло? Іди геть і ш-ша...

– Ви підете звідси. Ну?! – Ілько кинув чоботи Каїтану. – Швидко.

Каїтан слухняно взувся і помахав комусь кулаком.

– Я тобі пригадаю!

– Ви не дуже, – подав кожуха Каїтану Ілько. – Ідіть.

– Кожна... буде мене виганяти?! Так? Не прощу. Я – Каїтан! Чули?!

Марина заплакала:

– За віщо мене так?

– Ідіть звідси! – Сторожук насунув на Каїтана шапку і випровадив з хати. – Не плач, Марино...

...Вранці Каїтан пробрався, як злодій, до свого кабінету і сидів, здригаючись від кожного кроку. «Що ж я наробив?! – аж холонуло серце. – О боже! Хто ж тепер повірить мені, що це вперше в житті я осмілився... отак... Треба піти до Марини, просити пробачення, на колінах просити, бо...»

Каїтан встав з-за столу, і в цей час до кабінету ввійшли Запорожний і Сторожук.

– Чули? – плямкнув пересохлими губами Каїтан, – Я був п’яний, я не винен.

– Чого ви перед нами виправдовуєтесь? – запитав Сторожук. – Ви з Мариною поговоріть, якщо вона захоче розмовляти з вами...

– Такий неприємний інцидент стався, – винувато пояснив Каїтан Запорожному. – Випив чарку, другу і...

– Я вже чув про ваші вечорниці, Степане Стратоновичу...

– Це ти роздзвонив? – налетів Каїтан на Сторожука.

– Весь лісгосп про це говорить, – сказав Запорожний, – сусіди Марину відливали водою... Істерика була...

– Оце влип, – розгублено промовив Каїтан. – Мені ще істерики не вистачало...

– Точно, – підтвердив Сторожук.

– На партгрупі будете розбирати, до райкому дійде, – перераховував неминучі прикрощі Каїтан. У двері постукали.

– Заходьте, – запросив Сторожук.

Увійшов Берик Джусуєв з канчуком у руках. Каїтан зблід: чекав, що зараз цей горбоносий високий чабан кинеться до нього, і тоді... Хай уже краще вдарить, ніж догана.

Джусуєв зняв шапку і сказав переляканому Каїтану:

– Ви образили жінку і матір... мого сина... В степу я з вами говорив би не так, – канчук змією звивається по підлозі (ні, краще вже хай буде догана). – А тут я вимагаю, щоб ви привселюдно попросили пробачення у моєї дружини...

Джусуєв вийшов. Каїтан нервово розсміявся:

– Що мені, загальні збори лісгоспу скликати? – Каїтан умовк, а потім, наче його хто підмінив, відкинувся в кріслі і сказав Запорожному: – Це ти вигадав! Я знаю, всіх підмовив. Ви хочете скомпрометувати мене... На моє місце захотів?!

– Ви-що, збожеволіли? – не вірив своїм вухам Запорожний.

– Я сам випровадив вас із хати, – обурився Сторожук.

– Неправда! – затявся Каїтан. – Я сам пішов... А ви роздмухали цю історію... Майте на увазі, не вийде! До чого ти докотився, Запорожний? – з кожним словом Каїтан дедалі більше впевнювався в тому, що говорить чисту правду своїм недругам. – Ну, випив чарку, пожартував, так за це що, розпинати треба? Недобре, товаришу Сторожук... А тій... Марині і Джусуєву передайте, що за наклеп я можу й до суду...

– Ну ви ж і артист, Степане Стратоновичу, – промовив Запорожний. – Ходімо, Ільку Гнатовичу... Не втягуйте нас в цю комедію, товаришу Каїтан...

Вони вийшли. Каїтан полегшено зітхнув: злякалися! Бачиш, які! Ну випив, ну скинув одного чобота... Перевзутися хотів, бо ноги задубіли, а вони... Ні, браточки, не вийде.. щоб через якусь бабу та його виставили на ганьбу? Ваш маневр, Запорожний, розгадано.

Струсивши зі своєї душі залишки переляку, Каїтан пішов до майстерень. Люди віталися з директором, він не помічав ні осуду, ні єхидних посмішок. Та хоч куди йшов, Каїтана тягнуло до розсадника: хотілося побачити Марину, якось загладити цей неприємний випадок. Та Марини на розсаднику не було...

* * *

Не могла звикнути до свого нового життя Яринка. Всі дні були оповиті смутком і нудьгою. Вставала вранці, готувала сніданок Іванові, годувала сина, щось прала або допомагала Ользі варити обід – і так день у день. На якусь годину вистачало хутірських новин, що їх розповідала Ольга, та й усієї розмови, бо все вже казане-переказане. Якби не Михайлик, то можна було б розучитися говорити.

Іван цілими днями пропадав з Карагачем та Парамоном у майстерні – виготовляли якусь там автоматичну лісосаджалку, а вечорами просиджували над кресленням. Наче здурів чоловік: навіть за обідом зривався раптом з-за столу і починав щось малювати, а потім як оглашенний біг до Карагача:

– Я скоро, Яринко, з’явилася ідея...

Зі сльозами на очах забирала Яринка миски:

– Оце таке життя, Ольго...

– Що зробиш – звик Іван бути при ділі...

Найстрашнішими для Яринки були дні, коли Іван ви*

їздив у своє Вигонівське лісництво. Вона відчувала себе покинутою і забутою, зі страхом чекала ночі, коли залишалася сама, здається, в усьому світі. Ні, ще був Михайлик, якби не він, то кинула б усе і побігла світ за очі з цієї ночі, від цих скажених вітриськ, що завивали голодними вовками в безкрайому степу. Не вірилося, що десь є веселе, тихе село над Дніпром, простора хата, мати, дзвінкоголоса школа, подруги...

Потім соромливо заповзав крізь шибки кволий світанок, і Ярина, знесилена безсонням і думками, вставала, щоб знову прожити сірий день. Ні, терпіти більше несила.

– Я так далі не хочу жити, – сказала, коли Іван повернувся з Вигонівщини. – Відвези мене до мами.

Іван, стомлений, неголений, обняв дружину:

– І я хочу до мами, – спробував перевести на жарт.

– Я тобі кажу серйозно, відвези, – повторила Ярина.

– Що сталося, Яринко?

– Нічого не сталося! Нічого, крім того, що ти привіз мене в цей степ, що забув про моє існування, про сина, – сипала докорами...

– Це неправда, Яринко... Я люблю тебе...

– Правда! Переспати на одному ліжку – це ще не любов! – наливався гнівом її голос.

– Але в мене робота, і ти розумієш, що...

– Все життя – тільки робота! Наче лише в ній радість, щастя...

– І в ній, Ярино... І ще, коли зі мною... ти.

– Це слова. Знову почнеш говорити про якийсь свій обов’язок, наче на тобі тримається цей степ. Чула вже!

– І обов’язок є у мене...

– А у мене що, нема?1 Чи я служниця при твоїй персоні?!

– Я хотів, щоб ти була... другом...

– ...або просто невибагливою коханкою. Так я не вмію. Я теж хочу працювати і почуватися людиною.

– Я пропонував тобі, йди техніком-обліковцем, Ольга догляне сина...

– Я – вчителька, а не обліковець.

– У мене інших пропозицій нема, – зітхнув Запорожний.

Заплакав Михайлик, Ярина тицьнула Іванові на руки дитину і вийшла з кімнати.

– Роби, що хочеш!

Михайлик довго дивився на незнайомого, зарослого щетиною чоловіка, поки, нарешті, впізнав у ньому батька й заспокоївся.

– Правильно, плакати не будемо, – підкинув до стелі сина, той засміявся, і від цього сміху, від веселих оченят стало Запорожному легко на серці.

Ну, найшло щось на Ярину, перемелеться... Ось закінчить конструювати машину для механічної посадки лісу та ще сівалку, а тоді вже буде більше вільного часу... Будемо ходити в ліс, у степ... Збудуємо клуб, артисти приїздитимуть, кіно... Звикне Яринка, і все буде добре.

Буде... Як ще далеко до цього «буде». Якщо не допоможуть інженери, то ще не один рік мине, поки вони самотужки сконструюють машину. Написали до науково-дослідного інституту прохання, обіцяли включити в план, а час іде...

Запорожний поклав Михайлика спати і заходився голитися. Сивина пробивалась памороззю на скронях, на щоках... Минає час, залишаючи по собі сліди, які вже не зітре ніхто. А хіба він має право осуджувати Ярину? То ж правда, що він, вирішивши повернутися в Степовий, у першу чергу думав про свій обов’язок перед пам’яттю Опанаса Заклунного, а не про Ярину. І в цьому нема нічого особливого, виняткового. Не один же він прийшов у цей степ, прийшли сотні, тисячі людей, залишивши свої села й міста, хати й квартири... Це ще треба подумати, хто рішучіший, Ярино, я чи Ілько Сторожук – однорукий, маленький чоловічок з серцем солдата, який приїхав сюди з усім своїм взводом... Я не чув нарікань від його Тетяни, від Марини... Навіть слабодухий Каїтан уже другий рік тягне лямку, хоча тримає його тут не обов’язок, а страх перед усіма інстанціями.

Каїтанова пригода почала забуватися. Він, звичайно, не пробачився привселюдно перед Мариною, але дехто запевняв, що приходив до неї, цілував руку і навіть сльозу пустив, це розчулило Берика і він сказав:

– Аксакал, ніколи не ганьби своєї сивої бороди, бо тебе зневажатимуть люди. Іди, ми прощаємо тобі.

Прощений Каїтан уже виставляв себе жертвою нечуваного наклепу, який звів на нього Запорожний, підіславши Сторожука до Марини. Він з обуренням розповідав про це в районі, боячись, що його попередить Запорожний. Кожна розповідь щоразу обростала такими деталями, що Каїтан поставав перед слухачами таким собі беззахисним янголом во плоті, а Запорожний – втіленням нечестивого.

Запорожний нічого не знав про це, аж поки його не попередив Лобан, зустрівши на одній з нарад:

– Не радив би вам, Іване Трифоновичу, вдаватися до таких методів...

– Ви про що?

– Про Каїтана... Розпускаєте якісь плітки, непристойно таким шляхом добиратися до його крісла...

Сьогодні Іван мав розмову з Каїтаном. Той відхрещувався:

– Я нікому нічого не говорив.

– Звідки ж тоді Лобан...

– Люди говорять, Іване Трифоновичу, а збоку видніше, – ображеним тоном відповів Каїтан.

– Ви зрозумійте, що я повернувся не для того, щоб зайняти ваше місце, а хочу працювати лісничим, вирощувати ліс і... мені більше нічого не треба.

– Вчинок благородний, – сказав Каїтан, – а твої особисті плани мене не цікавлять. Ти, Запорожний, про державні думай... Чому досі не перебрався у своє лісництво?

– Я там буваю часто, зараз роботи нема, а тут ми з Карагачем у майстерні хочемо зробити...

– У лісництві завжди є діло, – перебив Каїтан. – А в майстерні Карагач справиться без тебе... Треба перебиратися, Запорожний, я наказ підписав давно, а ти не виконуєш...

– У мене маленький син... Я там і склянки молока не дістану...

– Купи корову... Або поговори з Ільком, хай він іде на Вигонівське лісництво, а ти залишайся тут.

– У Сторожука повна хата дітей, де ж він там житиме?

– Вирішуйте самі. Скоро весна, до посадок треба готуватися, хімікати завезти, підготувати матеріал...

– Я все зроблю, – запевнив Запорожний, – але переїхати на Вигонівщину з родиною не можу...

– А як я живу другий рік?! – зірвався на крик Каїтан.

– Я теж два роки сам живу, як собака.

– Про себе тільки думаєте! – не хотів нічого чути Каїтан. – Мені лісничі на місцях потрібні... А якщо ви зі Сторожуком ігноруєте мої накази, то я можу подати заяву і... робіть, що хочете. Досить. Одне слово, або ти, або Сторожук повинні бути в лісництві. Негайно.

Повертаючись додому, Іван зайшов до Ілька Гнатовича і розказав йому про зустріч з Каїтаном.

– Готує позицію для відступу, – посміхнувся Сторожук. – Він тільки й жде моменту, щоб чистеньким вислизнути звідси, мовляв, обидва лісничі проти мене, І я :І ними працювати не можу.

– Що ж робити, Ільку Гнатовичу? – спитав Запорожний.

– Виїздити на ,Вигонівщину зараз не треба. Це безглуздя, Іване Трифоновичу, – відповів Сторожук.

– Але я повинен виконати наказ директора?

– Не всі накази пишуть розумні люди.

– Формально Каїтан має рацію, посилаючи мене в лісництво.

– А душа в нього є?

– Я мушу їхати, Ільку Гнатовичу...

...Зараз прийде Ярина, і він мусить розповісти їй про що розмову. Звичайно, він не може забрати її з сином в лісництво, Яке там лісництво? Триста гектарів сосонок, які лиш піднялися над землею, маленький розсадник і хатина... Найближче село за дванадцять кілометрів.

На ганку почулися швидкі кроки.

Яринка, подумав Іван. Знову доведеться вислуховувати докори й плачі. Але чи прожила без них хоча б одна людина?

Стрімко ввійшла Ярина, скинула хустку на долівку й обняла Івана.

– Я не буду більше...

– Де ти була, Ярино?

– У Марини... Вона мені все розказала про тебе...

– Що?

– Як знайшли тебе в степу майже мертвого, про шрам отой... Ти мені не розповідав нічого... Я завжди буду з тобою, чуєш?

21

«Вимірюємо життя роками, степові простори – кілометрами, поле й посаджений ліс – гектарами, воду – літрами, кубометрами й відрами, небо й криниці – метрами...

А чим вимірюється щастя?»

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Лісовий кордон. Є щось у цих словах таємниче, загадкове, сповнене шепотом дерев, пташиним співом, гіркуватим димом мисливських вогнищ і первісною тишею.

Лісовий кордон – це й пристанисько лісника – хата, обнесена разом з городом високим тином, щоб не забігали звірі, криниця і сарай для худоби й лісового реманенту, копички сіна й пасіка. Гріх не тримати бджіл у такому раю...

Багато бачив Запорожний цих лісових кордонів, і всі вони були чимось схожими один на одного.

Вигонівський кордон, де розмістилося лісництво, не мав з ними нічого спільного. Він стояв посеред степу, як виклик усім лісовим кордонам світу. Тільки впертість Запорожного і традиція примушували невеличку хатину і хлівець, обвіяні всіма вітрами, іменувати лісовим кордоном...

До останнього часу тут самітно жив Парамон Чарій, зарахований на посаду лісника Іваном Запорожний. Жив один зі своїми турботами й горем. Восени сюди привозили робітників, які садили ліс, обробляли розсадник. Парамон усьому давав лад: і саджанці завозились своєчасно, і хімікати, і люди вчасно були нагодовані. Як він встигав усе це робити, знали тільки Парамон та Запорожний. Чарій міг не спати по дві доби, випрошуючи машини, людей на підмогу в директорів радгоспів і голів колгоспів, з якими не так легко було домовитися. Невідомо чому, але йому не відмовляли. Може, тому, що цей кремезний чоловік розчулював усіх якоюсь майже дитячою вірою в людську доброту...

Важко доводилося не одному Парамону. Важко було й коневі, але Артуй мужньо зносив тягар свого неспокійного життя, завжди був ситий, вичищений, з розчесаною гривою. Коли закінчувалися роботи в лісництві, вони залишалися вдвох: Парамон і Артуй. Кінь думав, що його другові живеться добре, – не бачив Парамона злим, а пісні, які він інколи співав, були здебільшого про коней і... дівчат. Принаймні так здавалося Артую, бо Парамон найчастіше співав про те, як він водить коня по садочку, або когось питав: «Ой чий то кінь стоїть, що біла гривонька?»

Артуй знав багато степових доріг, але однією вони з Парамоном ходили, мабуть, найбільше. Вона приводила їх до великого села. Чарій прив’язував коня до тину, і вони чекали дзвоника, бо після нього з великого будинку вибігали хлопчики і дівчата. Вони оточували Артуя, частували хлібом і цукерками. До Парамона підходили чорночубий хлопчик і висока ставна дівчина. Парамон цілував обох і щось дарував. Інколи він дозволяв хлопчику сісти на Артуя і проїхатись по вулиці. Хлопчик і дівчина завжди проводжали їх за село.

– Ти ще приїдеш, тату Парамон? – питав хлопчик. – Мені добре, коли ти приїздиш, тату Парамон.

– Мені теж, Юрасику, – відповідав Парамон.

Із села Парамон повертався веселий, співав про коней і дівчат і дозволяв Артую мчати галопом...

А недавно на Вигонівському кордоні з’явився ще один чоловік. Артуй бачив, як вони з Парамоном вивантажували з машини різні речі. Чоловік теж був, напевно, добрий, бо водив до степової кринички Артуя, коли не мав часу Парамон, і щедро насипав йому вівса.

...Каїтан був здивований покірністю Запорожного незабаром після їхньої розмови Іван прийшов просити машину, щоб перевезти деякі речі на Вигонівський кордон. Степан Стратонович, обеззброєний цією покірністю, розщедрився:

– Дам тобі, Іване Трифоновичу, нову машину... для лісництва. В господарстві згодиться, та й додому коли-не-коли приїдеш... Завтра одержиш.

– Дякую.

Запорожний пішов, і Каїтан пошкодував, що не затримав його, не сказав про те, що мучило, про що думав ці довгі місяці. Каїтану було по-людському соромно за свою дрібненьку підлість, адже Іван міг би спокійненько жити на центральній садибі, а на сезон робіт виїздити до лісництва так, як це робив торік... Зовсім заплутався Каїтан у своїй примітивній дипломатії, яка, до речі, нічого, крім одвертої або прихованої зневаги, йому не приносила. Перед людьми він поставав безчесним і злобивим, викручувався перед начальством, обіцяв золоті гори Юльці, тішив себе надією, що ось-ось вирветься зі Степового і почне якесь нове життя. Але все залишалося без змін...

Найбільше винуватим почував себе Каїтан перед Запорожний, пригадував свою роль у комісії, виступ на бюро райкому, історію з винищеним вівцями лісом і, нарешті, з Мариною... Все це Каїтан повертав проти людини, яка нічого не зробила поганого йому. Каїтан не спав усю ніч, і вранці запросив до себе Запорожного.

– Хочу, щоб ти мене вислухав... Тяжко мені, Іване. Злий я став... на всіх... на себе, на Юльку, на тебе... Колись ми в дружбі були, а зараз... нікого біля мене нема...

– Самі винні, Степане Стратоновичу, – сказав Запорожний.

– Сам, – хитнув головою Каїтан. – Поганий я чоловік, Іване.

– Навіщо себе гудите?

– Боягуз, – добивав себе Каїтан. – Нікчема.

Запорожний розсміявся:

– Що це за приступ самокритики, Степане Стратоновичу?

– Я себе знаю... Всіх боюся. Юльки боюся, перед найменшим начальничком у піт мене кидає, перед Лобаном тремчу, перед Мартинюком повзаю...

– Ви не їх боїтеся, Степане Стратоновичу, – сказав Запорожний, – ви, мабуть, боїтеся життя.

– О! – зрадів Каїтан. – Точно, Іване. Боюся життя, за себе боюся. За свою шкуру... Я ж до Марини справді ходив... ходив, падлюка... Але це було перший раз у моєму житті, віриш? Клянуся. Я цих молодиць десятою дорогою обходив... Одружився, коли мені вже було п’ятдесят... Юлькою нагородило мене... А тут до Марини понесло, щоб я був не дійшов, – проклинав себе Каїтан. – Та ще й тебе винним хотів зробити... Треба було мене, Ваню, в пику...

– Та що ви, Степане Стратоновичу, – стримував посмішку Запорожний.

– Ти смієшся, а мені плакати хочеться, – вдарив себе в груди Каїтан. – Оце сказав тобі все, і легше стало... Довго збирався, мучився... а тепер можеш писати на мене заяву куди хочеш – усе розкажу.

– Не будемо витрачати часу на заяви, Степане Стратоновичу, у нас з вами і так багато клопоту. Я поїхав.

Каїтан обняв Запорожного і провів до дверей. Потім повернувся до столу, взяв аркуш паперу і написав:

«Заява від директора Степового лісгоспу Каїтана С. С.

Прошу звільнити мене від обов’язків...»

На цьому місці Каїтанове перо зупинилося. Він замислився, відклав ручку, склав учетверо недописану заяву і сховав у кишеню – там їх лежало уже п’ять.

* * *

– Добре, тату, – сказала Настуня і почала збиратися.

– Ти в мене розумниця, – похвалив Ілько дочку.

– Та дурного батька маєш, – сказала Тетяна. – Де ж це видно, посилати дочку на ту Вигонівщину, в піски?!

– Таню, ти не з того починаєш, – зауважив Ілько.

– Своя сорочка ближче до тіла, – промовила Тетяна. – Призначте когось іншого, чого це Настуня поїде туди?

– Я, Таню, не про сорочку думаю, а про діло, а воно... мені ближче. Треба Івану допомогти хоча б одну комплексну ланку організувати, бо людей у нього нема, а роботи, аж до осені...

– Тяжко нам, Ільку...

Якби не тяжко, то не послав би, – сказав Ілько, – а мені людям в очі треба дивитися... Який же я секретар парторганізації, коли свою дочку біля хати держатиму, а посилатиму інших? Не розумієш політики, Таню. І не я посилаю Настуню, а, значить, комсомол. А я комсомол підтримую...

– Ой Ільку, Ільку, – зітхнула Тетяна й почала допомагати дочці.

Двадцять дівчат зібрав у комплексну ланку Ілько Сторожук, ланковою Каїтан призначив Настуню. За кілька днів на Вигонівщині звели ще один барак, обладнали їдальню й душ. Директор розщедрився – виписав кілька сот метрів труб, і тепер воду гнали моторчиками аж на садибу.

Запорожний з Парамоном закінчували підготовку до весняних посадок, сподіваючись розпочати широкий наступ на вигонівські піски.

– Не дуже багато плануємо, Іване Трифоновичу? – сумнівався Парамон, звіряючи цифри в плані.

– Якщо будуть люди, – зробимо, Парамоне. Карагач обладнає ще два плуги... А все інше від нас з тобою залежатиме.

– А дозвіл на посадку лісу за методом Вигдарова буде?

– Повинен бути. Вчена рада розглядатиме. Говорив Мірошник, що рекомендуватимуть і метод Мартинюка, і метод Вигдарова. Думаю, що це розумно. У нас добрив мало, і ми можемо розраховувати тільки на безторфну посадку лісу, інакше всі наші плани вилетять в трубу... Ех, якби нам техніки більше та людей...

– Ти аби міг, то за один рік посадив би тут ліси...

– Якби ж то міг.

– Вигдаров приїде? – запитав Парамон.

– Він проведе практичні заняття з ланкою Настуні Сторожук і в Степовому лісництві, в бригаді Марини, Я розмовляв з нею, привіт передавала тобі...

– Спасибі.

– Просила, щоб у гості заїжджав. До дітей в інтернат, каже, їздить, а до нас не показується, – передав Маринині слова Запорожний. Парамон мовчав.

...Запорожний здалеку побачив машину Мірошника і пішов назустріч.

– Ну, показуй своє господарство, – привітавшись, сказав Мірошник.

– Оце все, що маємо, Романе Олексійовичу, – підвів секретаря райкому до будиночків.

– Давай! – скомандувала Настуня, і замелькали білі, сині, червоні хустини, вузлики, кошики й чемоданчики.

Як тільки Настуня переступила поріг, Парамон комусь подав знак, і тишу розмели звуки маршу. Баяніст, червонощокий, самовпевнений парубійко в маленькій кепочці з гудзиком, нещадно розтягував міхи. Збентежені такою зустріччю, дівчата вислухали вітальний марш і заходилися по-своєму розставляти ліжка і тумбочки. Після розв’язання найважливішого питання – хто де житиме, де і чиє стоятиме ліжко – дівчата висипали на подвір’я.

– Починати, чи що? – запитала кепочка з гудзиком Парамона.

– Починай.

Кепочка заграла вальс. Найсміливіші пари закрутилися в «Амурських хвилях». Настуня підійшла до Парамона.

– Ви не запросите мене?

– З радістю, – Парамон клацнув підборами старих чобіт, випнув свої широкі груди і підійшов до дівчини.

– Дівчата! А он ще йдуть кавалери! – гукнула кирпатенька Тося, побачивши Мірошника і Запорожного.

– Тю, дурна, то ж секретар райкому...

– Мені аби в штанях...

– Славненький секретар... молодий...

– Тихіше!

– А той, зі шрамом, хто?

– Запорожний Ваня...

– Кому Ваня, а кому Іван Трифонович...

– У нього жінка – Ярина...

– Чорт би їх побрав, усі жонаті...

– Секретар холостяк... Спробуй!

– А мені що?

– Пробачте, – сказав Парамон Настуні і підійшов до Мірошника й лісничого.

– Так що зустрів, Іване Трифоновичу.

– Спасибі. Давайте познайомимося, бо не всіх знаю, – звернувся Запорожний до гурту.

– Валя.

– Марія.

– Запорожний.

– Тася.

– Оля.

– Маня.

– Мірошник.

– А це наша ланкова, Настуня Сторожук, Романе Олексійовичу, – відрекомендував Парамон.

– Ми знайомі!.. Здрастуй, Настуню.

– Здрастуйте...

– Запрошую всіх на вечерю! – оголосив Парамон. – Заходьте в цю хату.

– А я? – запитав баяніст.

– І ти заходь.

За баяністом у кепочці потягнулися дівчата.

– Настуню! – покликала Тася.

– Я зараз, – відповіла Настуня й безпорадно оглянулася: що робити? Мірошник стояв поруч.

– Я хотів би поговорити з тобою, – нарешті промовив він.

– Я слухаю, Романе Олексійовичу.

– Може, пройдемось чи...

– Пройдемось, – без вагання відповіла Настуня.

Мірошник не знав, з чого почати цю тяжку розмову.

Був переконаний, що перші ж його слова наштовхнуться на награну простоту, нерозуміння, замкнутість і байдужість.

– Я приїздив до тебе в Семидоли і на хутір, щоб... якось вийти з тупика, із зачарованого кола, – дивлячись собі під ноги, промовив Мірошник.

– Ви самі вигадали цей тупик і коло, Романе Олексійовичу...

– Я тобі говорив, Настуню, про свої... почуття...

– Я пам’ятаю...

– Але не почув од тебе жодного слова.

– Можна відповісти без слів... І я вам відповіла тим, що виїхала з Семидолів... І вам не треба було приїздити на хутір...

– Я хотів знати все...

– Тепер ви знаєте... Вам Запорожний передав?

– Про коня й вола передав... Але це смішно в наш час, Настуню.

– Я читала, що любов рівняє всіх, що їй... «все возрасты покорны», але це не для мене, Романе Олексійовичу...

Мірошник дивився на дівчину і не вірив, що це та сама Настуня, яку він колись підвозив до села. Тепер вона залишалася такою, якою була насправді.

– А що «для тебе»?

– Я дуже... земна... Ми з вами не були б щасливими.

– Чому, Настуню? Я кохаю тебе, я... Ну, я старший за тебе, але...

– Я не про це... Ви мені теж... подобаєтесь, Романе Олексійовичу... Я навіть любила вас... але з вами не піду.

– Я нічого не розумію, Настуню, – тамував свій біль Роман. – Ти не віриш мені? Я тобі все сказав і можу сто разів повторити...

– Романе Олексійовичу, не треба. Мені все сказали очі вашої дочки... І це було останнє слово... Я могла б для вас... навіть вивчити китайську мову, щоб ніхто не докоряв, що ви одружились на якійсь доярці, але стати поміж вами і Варею я не зможу ніколи...

– Ми могли б жити разом, ви подружилися б з Варею, вона...

– Вона має матір, Романе Олексійовичу... найдорожчу людину на світі... Ви повинні подумати про них обох.

– Але ми з Оленою розійшлися давно і...

– Зійдетесь, – промовила Настуня. – Варя вам приведе Олену. Скажіть правду, хіба ви не думали вже про це?

– Думав...

– Я знала, що ви скажете правду...

– Бачиш, Настуню, як ти повернула нашу розмову?

– Вона не могла бути іншою, якщо ми... чесні.

– Я не думав, що ти так... тверезо і... практично дивишся на життя, Настуню.

– Селяни – люди практичні, – всміхнулася.

– Що ж, так і розпрощаємося?

– Я вас на весілля запрошу...

– Спасибі. Хто ж він?

– Є там один... на бідарці їздить... на синій...

– Під колір своїх очей підібрала?

– Хіба в мене сині очі?

– Сині-сині, – тихо сказав Мірошник.

* * *

– Тату, здравія бажаю!

Матвій Карагач підняв голову від верстата, випав з рук різець:

– Максиме!

Матвій обняв сина, потім відступив на крок, щоб роздивитися:

“ Ну й солдат! Орел! І сержант, до того ж танковий!

Підходили робітники, що працювали в майстерні, віталися, і так було радісно. Карагачу, ніби це не син, а він приїхав і стоїть перед людьми – молодий, міцний, Як дубок, в мундирі з блискучими гудзиками, з емблемою танкових військ.

– Маму вже бачив? Коли ж ти приїхав, надовго? – усе зразу хотів знати Карагач.

– Маму бачив, приїхав на сім днів, – відрапортував Максим. – Мотоцикл, тату, справний?

– Бігає «цундап», віддавав Запорожному – не бере, а навіщо тобі?

– В одне місце під’їду, дай ключа, ввечері буду. – Максим завів мотоцикла. – Ждіть.

– Оце-то поговорили, – буркнув Карагач. – Куди він поїхав?

– Солдат знає, що робить.

– Видно, діло серйозне, раз так рвонув...

– Конешно... Я до своєї сорок кілометрів пішки за ніч колись відміряв...

– Хто ж вона, Матвію?

– Сказав би, так не знаю. Тут на хуторі, крім Марти, жодної дівчини не було. А-а, це він до Івана Трифоновича поїхав на Вигонівщину, – догадався Матвій. – Давні Друзі...

«Цундап» ревів, як скажений, підминаючи під себе піщані кілометри. Максим кинув кашкета в коляску, щоб не знесло вітром, і вдихав духмяне степове повітря. Бачив уже він багато красивих міст і сіл, а наймиліше йому тут, в рідному степу. Ой і спішив же він сюди! А поїзди, як на зло, сунулися повільно, і стрілки всіх годинників ледве поверталися.

Ніхто в роті не отримував таких листів, як Максим Карагач. Їх можна було читати, як вірші. І Максим читав Ганнусині листи екіпажеві свого танка – від початку до кінця, а не так, як, наприклад, Володя Мордвинов.

Отримавши листа, Володя скликав друзів, звичайно, у вільний час, і говорив:

Тільки для вас. Слухайте, йолопи, які листи одержують від коханих гвардійці. «Дорогий Володю, – читав він. – Спасибі за твого листа, в якому ти пишеш, що... (Володя пропускає кілька рядків). У мене на роботі все добре, але я весь час... (Знову пропущено кілька рядків). Кожного разу, коли я проходжу повз той сад, в якому ти... Це не для вас, браття... Жду тебе, Володю, і... Пиши мені частіше... Тисячу разів...» Зрозуміло? От як пишуть!

А Ганнусині листи Максим читав без пропусків, бо там наче було написано для всіх... Ганнуся, певно, ще не знала, що кохає Максима, і слухали хлопці про Овечий хутір, про степові бурі, про трагічну долю Бранки, про смерть діда Опанаса, про філософа Геродота, який назвав Гілеєю Максимів край, про Берика Джусуєва, який купив у цигана коня і випустив його на волю...

– Нізащо не повірю, що вона вчиться в дев’ятому класі, – категорично заявив Володя. – Геродот... Гілея... Бранка. Не вірю.

– Одне слово, лірика, – підсумовував завжди старшина Петро Мак. – Пише кожен, як уміє і чим у нього заряджена душа. Холостим заряджена – холостими все життя буде смалити в божий світ, шрапнеллю – буде бити шрапнеллю, а є дівчата... ракетного удару... Раз – і будь здоров. Ти, Карагач, попав під ракетний обстріл...

Максим згадував Марту. Кожного разу, коли приходив лист од Ганнусі, перед ним поставала Марта. Він пам’ятав її тільки такою, яку бачив біля степового колодязя, коли вперше поцілував. Він забув, якою вона була, коли йшов у армію, коли ще зовсім малими просиджували днями над книгами, коли пасли овець разом з дідом Опанасом... Пам’ятав ту, біля криниці... Певно, такою вона і залишиться в спогадах назавжди...

«Цундап» пробирався до центральної садиби радгоспу. Сутеніло. Максим під’їхав до інтернату – два хлопчики стояли на воротях:

– Ганнуся Гомон є?

– Вони вже поїхали, їх забрали, а наш бригадир, мабуть, знову не дав коней, – скаржився старший.

– Куди ж вони поїхали?

– На Овечий. Машиною їх забрали, а наш бригадир не дає коней...

– Дурень ваш бригадир, – сказав Максим. – А якою дорогою вони поїхали?

– На Крижаки, бо по дорозі ще Васю-відмінника підвозять... А наш бригадир... Я йому скажу, що він дурень, – пообіцяв хлопчик, – або тато йому скаже.

«Цундап» добирався до Крижаків... «А що, коли не наздожену? – думав Максим, – Доведеться йти до хати Гомонів, а хотілося зустріти саму... Посадовив би в коляску і повіз...»