Текст книги "Гілея"

Автор книги: Микола Зарудний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 23 страниц)

– Куди їхати? Куди ти зібрався? – здивовано подивилася на сина.

– Не хотів зразу вам говорити, мамо... Райком посилає в степ... Хутір такий є. Овечим зветься.

– У степ? А чого ти там не бачив? Ми – не чабани, ми лісового звання. І твій дід, і тато при лісах робили, і ти технікума за плечима маєш, – ніяк не могла примиритися мати з новим призначенням сина.

– Будемо ліс вирощувати, мамо.

– Вони що ж, блекоти понаїдалися?! У тих же пісках і бур’ян не росте!

– Треба, мамо, щоб ліси були, бо пропаде земля, позаносить пісками.

– Ну, якщо вже треба, то поїдь на той Овечий, розкажи їм, – змирилася Катерина, – та й додому вертайся.

– Кому ж я, мамо, розкажу? – посміхнувся Іван, – Самому треба садити.

– То це ж діло довге, за рік ліс не виросте. А як же я тут буду? – згасала остання надія Катерини.

3

«Мама ночами плаче, тихо-тихо, щоб ми з Юрасиком не чули. А я чую. Мама плаче, бо нема з війни ні мого тата, ні Юрасикового. У неділю вона виходить на піщаний курган і виглядає, виглядає, а вони не приходять, наче забули дорогу до нашого хутора. Хіба можна забути дорогу до своєї хати?»

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Посеред комори стояла велика балія. Соснові клепки, стягнуті двома чорними залізними обручами, посіріли від часу, але трималися міцно. Берегла її Ольга як згадку про матір: коли з Петром одружилася, то в придане дали. Ольга пам’ятає, як у цій балії купала її мати. Потім Ольга мила в ній уже свою доньку. Щосуботи, бувало, вносив балію в хату Петро, Ольга наливала теплої, настояної на степових травах води, і вони вдвох купали Марту.

Тепер Марта купалася сама. Правда, інколи, скрутившись у клубочок, дозволяла матері вимити спину, нетерпляче повторюючи: «Ну я сама, іди, мамо».

Ольга вилила в балію два баняки лугу, і комора наповнилася паром.

– Іди вже, доню! – покликала дочку.

Марта увійшла в довгій білій полотняній сорочці з вузеньким мережаним комірцем. А мати чаклувала тим часом біля великої алюмінієвої миски; розвела теплою водою овече молоко, кинула кілька жовтків:

– Давай, Марто, голову тобі змию.

Марта розв’язала стрічки, і коси розсипалися смолянистими крутими струменями по сорочці. Підібрала їх Ольга, намочила в білій піні та й почала терти в долонях, ніжно перебираючи пальцями... Он яка виросла коса в нашої дочки, Петре... Прийшов би та поглянув... та полив би чистою водою. Не йде Петро й не обзивається: ні листа від нього, ні похоронної...

Марта обв’язує голову рушником.

– Іди, мамо, я сама вже... Потім покличу...

Ольга вийшла з комори – жде. Їй видно крізь прочинені двері ставну, довгоногу Марту, окутану сизим паром. Марта скинула сорочку, тихо зойкнувши, стала в балію. Ольга дивилася, і не вірилося їй, що оця повногруда, тонка, з крутими стегнами жінка – її дочка.

Сьогодні Марті вісімнадцять років. Стільки було і їй, Ользі, коли Петро привіз її на цей Овечий хутір після весілля. І тоді стояло тут чотири хати з довгими хлівами й кошарами, лиш були вони новішими... І не було тоді кладовища на Овечому хуторі – здавалося, що ніхто ніколи тут не вмирав. Наче жили безсмертні люди у цьому степу...

Добре було Ользі з Петром. І свекруха попалася смирна, і свекор... Сам-один свекор і зостався тепер у хаті... Пасе свої отари. Колись з Петром вони чабанували, а тепер з Мартою... Дід Опанас не бере онуку на далекі вигони – жаліє, але Марта сама ходить до діда, щоб розрада була старому. До війни Петро відвозив дочку до своєї сестри в Завалля, щоб училася. Вирядять, бувало, Марточку восени і аж весною забирають. Три класи закінчила Марта, оце і вся наука. Добре, що Максим Карагач з району книжки возить, то вона вже гори їх поперечитувала. Каже, що поїдуть з Максимом екзамени за сім класів складати в район. Може, й складе, вчать же з Максимом і фізику, і арифметику проходять... А що ж далі буде з Мартою? Не полишає Ольгу тривога. Чого ж вона дочекається в цьому степу? Невже доведеться Марті до Парамона йти?.. До вдівця. Жодного ж хлопця нема на хуторі. Карагачів Максим? Так ще ж зелений... А Парамон торік, як з армії повернувся, до них приходив, безсовісний. Каже, віддайте мені Марту. А в самого ж лисина на всю голову. А не віддасте, каже, то сама прибіжить, бо природа свого требує...

Воно, може, й так, хочеться дівчині і ласки, і щоб хто додому провів. Та не приведи господи, щоб Марта до того Парамона бігала. Ото колись два льотчики приїздили, овець брали по наряду, то один і не відходив од Марти. Майор. Звати Сергієм, казав. Якби ж був нежонатий та... Але вже давно не показувався майор на хуторі... Літаки щодня літають над степом, він літає, та не приходить...

– Мамо, чого ж це ти така невесела? – Марта, уже вбрана, зайшла до кімнати.

– Я весела, дочко, – спробувала посміхнутися Ольга.

– Ну, тоді ходімо! – Марта взяла ножа і вислизнула на ганок. Стала й заніміла: з-за високого піщаного кургану сходило сонце. Його ще не було видно, але курган світився м’яким рожевим світлом.

Лежав безмежний принишклий степ, зливаючись вдалині з холодним осіннім небом. З гуркотом пронеслись над хутором два винищувачі. Марта помахала їм рукою. Нарешті з піску викотилося сонце, освітивши хату, подвір’я і Марту. Хата не здавалася зараз уже такою старою, вікна блищали, і два ганки не були такими низенькими. Цю хату дуже давно збудував дід Опанас, велику, на дві половини, бо сподівався, що синів буде багато... До кожної половини прилаштував по ганку. Покаті піддашки трималися на дубових стовпах, гладеньких і міцних. Один із гайків був Мартин. Дідусь, ще коли носив онуку на руках, завжди говорив, як вона виросте, то житиме в цій половині, і на підтвердження щороку, в день Мартиного народження, тато робив на дубовому стовпі ганку зарубку. Тато встиг зробити десять зарубок. Сьогодні вісімнадцяту зробила Марта.

Ольга дивилася, як Марта старанно вирізує рисочку на стовпі, мимоволі приміряючи, скільки їх ще вміститься на ньому. Стовп був високий: вистачить на всі Мартині літа. Аби лиш були вони щасливими...

– Поздоровляю тебе, Марто, з днем народження, – почула Марта і підвела голову. Ну, звичайно, це Максим. Бо з чужих тільки він поздоровляв Марту. На Овечому хуторі не дуже стежили за такими датами: живе чоловік, то й добре.

Максим – високий і худий, з блідим обличчям і синіми дівочими очима, був у білій сорочці і великому, видно, батьковому, галіфе. Марті хотілося розсміятися, бо такий кумедний Максим у цих штанях і черевиках на босу ногу, але вона стрималася, згадавши вчорашню їхню зустріч... Жаль його стало: Максим за ці три роки переносив їй гори книжок, ходячи за ними по сорок кілометрів. Він самотужки вчився і Марту примушував. До різних наук мав великий хист оцей худий високий хлопчина з Овечого хутора. Це помітила бібліотекарка з районного Будинку культури, привела його до школи, вчителі дали йому підручники і по змозі допомагали Максимові.

Вони з Мартою розв’язували алгебраїчні задачі, вчили ботаніку і знали найменші острівці на карті земних півкуль, яку приніс Максим. Він приходив улітку на вигони, і вони читали від сходу й до заходу сонця. Марта любила, коли Максим читав уголос. Вона лежала, заплющивши очі, й переживала все, що випадало на долю героїв.

Правда, колись Максим, читаючи книжки, пропускав сторінки, де писалося про любов чи про інтимні стосунки героїв. Тепер уже не пропускає. Взагалі Марта почала помічати, що останнім часом Максим і дивиться на неї якось не так, як раніше. А вчора зовсім збожеволів Максим та, напевно, й вона.

Він зустрів її біля криниці за Вовчим вигоном. Є ще одна криниця на хуторі, але тут вода смачніша. Марта набрала відра і закривала важкою лядою криницю – так було заведено. Тоді і підійшов Максим. Пересуваючи ляду, зіткнулися їхні руки, Максим легенько стиснув Мартині пальці. Вона не вирвала руку, лише сторожко поглянула на нього. Максимові ця мить здалася вічністю, він кинув ляду і потягнув дівчину до себе. Марта відчула, як його гарячі губи торкалися шиї, щоки і кіс. Вона й сама спалахнула від незвіданого досі почуття. Затуманився Марті світ, підкошувалися ноги, розстебнулася кофтина, і Максимова рука ненароком ковзнула по оголених Мартиних грудях, і він наче опечений відскочив, перекинувши відра. Коли Марта опам’яталася, Максим уже був далеко...

Не думала Марта, що він сьогодні насмілиться підійти до неї, але він прийшов, поздоровив і стояв, ніби нічого й не було. Ні, відвів погляд, коли Марта подивилася на нього.

Ольга лише на хвилину забігла в хату, а коли повернулася, то дочки вже не було. Тільки стояв біля ганку засмучений Максим.

– У степ пішла, – відповів на мовчазне материне запитання.

Марта знала, що вслід їй дивляться Максим і мати, але не оглядалася, хотілося побути самій. Ішла швидко, грузли ноги в холодному піску, а пожовкла трава була, наче дріт. Вдалині показався «Мартин» курган, так вона сама назвала його подумки. Колись він був дуже високий. Та з кожним роком нижчав, може, вітри зносили пісок, а може, Мартині літа.

Марта любила приходити сюди із своїми тривожними дівочими думками. Тут ніхто не заважав. Тут можна було мріяти вголос, можна було співати і плакати – степ мовчки сприймав усе, він умів берегти таємниці. Великих таємниць у Марти ще не було, тому повідала вона степові свої мрії. Їх багато снується в голові, а інші причаїлися в серці, ще не усвідомлені.

Степ любив Марту. Йому ставало веселіше, коли вона з’являлася ранками на своєму ганку або бігла в довгій полотняній сорочечці за дідусем на овечі вигони, співаючи своїх безжурних співанок. Степ знав про мрії і бажання Марти і щедро виконував їх, бо вони не сягали далі хутора і теплої батьківської хати. Степ дав їй вроду і горду вдачу, годував овечі отари, і в хаті завжди було що їсти дітям. Степ підкорявся людям і готовий був скоритися й Марті, якщо вона залишиться тут. Та з кожним роком йому ставало все важче виконувати волю Марти. Він не міг повернути з фронту батька, не захистив од біди. А тепер степ відчував, що Марта у своїх думках частіше й частіше залишала його. Манили дівчину далекі міста, якесь нове, ще незнане життя. Марта мріяла про любов. Вона чекала її. Степ знав, що таке любов. Треба було б дати Марті коханого, але де ж він міг узяти його на цьому безлюдді? У його владі був лише Максим, отой синьоокий худорлявий хлопчина, який учора несміливо цілував її... Треба Марті коханого. Хай би вийшла заміж, народила дітей, щоб веселіше було в степу.

Чогось льотчик не приїздить, – журиться степ. Красивий льотчик. Хай би приїхав на своїй машині та забрав її... Вона пішла б, не роздумувала б. А може, він одружений або є в нього дівчина? Може, і є, але такої, як Марта, нема. Невже не помітив її вроди, гнучкого стану, невже не побачив, як спалахнули її очі, коли зустріла його? От чудний льотчик...

Чиїсь кроки обірвали Мартині думки. Оглянулася – ішов до кургану Парамон Чарій. Марта повільно спускалася, а він стояв, широко розставивши руки. Поверх гімнастерки накинутий чорний піджак, обличчя чисто виголене, тільки якесь жовте, і очі його здалися Марті жовтими.

– Не пущу! – засміявся Парамон, підступаючи до Марти.

– Спробуйте лише! – Марта обійшла Парамона.

Чарій потягнувся до дівчини, але з плечей зсунувся піджак, нагнувся, щоб підняти, – злетів кашкет. Марта розсміялася.

– Чорти б його взяли, – вилаявся Парамон і поспішно прикрив лисину.

Парамон ішов, випнувши груди, але урочистість моменту вже була втрачена.

– Почекай, Марто, – наздогнав дівчину. – Сказати щось маю.

– Кажіть, – уповільнила Марта ходу.

– Давай сядемо. – Парамон лицарським жестом кинув на траву піджака.

– Чого це я буду з вами сидіти?

Чортове дівчисько. Парамон підняв піджака і пішов за Мартою.

– Женитися хочу, Марто, – промовив тихо.

– Женіться собі!

– Ти почекай, почекай, – Парамон узяв Марту за руку. – Підеш за мене?

– Що? – вирвала руку.

– Марто, подобаєшся ти мені... Чуєш? Все думаю про тебе... Сам живу. Я добрий...

– Живіть собі...

– Кожна жива душа пари шукає, Марто. – Парамон уже не випинав груди. – І ти теж сама... Так і зістарієшся в дівках на цьому хуторі... Хто тебе візьме, а я... ну, там старший на якийсь десяток літ... Так воно все в норму прийде... Любитиму тебе...

– Ви мені в батьки годитеся, і не соромно вам? – перебила Марта.

– Я – чоловік військовий, Марто, вдівець, – говорив, незважаючи на Мартині слова, Парамон, – ще при силі, чого тобі треба? Хату нову поставимо...

– Відчепіться, дядьку, від мене.

– Ну, дивись, – промовив Парамон. – Я собі знайду, а ти... Ще сама прибіжиш...

Марта заніміла, нічого не могла сказати жовтоокому Парамону, вперше в житті відчула себе приниженою і беззахисною в цьому степу.

* * *

Віліс мчав просто по цілині. На піщаних переметах його підкидало, і Валя мимоволі чіплялася за Івана. Поруч з шофером дрімав Степан Стратонович Каїтан. Його велика кудлата голова теліпалася на в’язах наче чужа.

– Здається, приїхали, – сказав, гальмуючи, шофер. Іван вийшов з машини: попереду стояв маленький хутірець – кілька глиняних хат з кошарами і хлівами, вкритими очеретом. Каїтан теж сповз із сидіння, потягнувся, протер очі.

– Оце і є твій Овечий хутір, Запорожний.

Над степом пролетів зі свистом винищувач. Валя помітила, як змінився вираз обличчя Запорожного.

– Твої, Іване? – запитала.

– По сусідству зупинилися, – сказав Каїтан, – нудьгувати не будеш...

– Я вже своє відлітав, – промовив Іван. – Давайте до хутора поїдемо, чого ж ми стоїмо?

– Я хочу взяти пробу грунту, – сказала Валя, виймаючи з машини лопату.

Іван швидко викопав глибоку ямку, зернистий пісок осипався. Каїтан взяв у руку грунт, пропускаючи крізь пальці.

– Містика! Десять сосон тут ще можна виростити, якщо привезти торфу і поливати, а ліс – пробачте.

– Сімдесят сантиметрів до вологоносного шару, – повідомила Валя, вимірявши глибину ями.

– Треба вирощувати ліси там, де вони ростуть, – провадив далі Каїтан, – а не загрібати народні гроші в пісок.

– Але ми, Степане Стратоновичу, проводили досліди і досить успішно, – заперечила Валя.

– То досліди, – буркнув Каїтан.

– Навіщо ж ви мене сюди привезли? – запитав Іван. – Треба було сказати в райкомі. Ви ж заступник начальника облземвідділу.

– Я – людина маленька, тиха... Хто мене слухає? – махнув рукою Каїтан, – О, тебе вже йде вітати народ, Іване.

Справді, до машини наближалися мешканці Овечого хутора. Першим ішов Максим, за ним вела за руки тринадцятирічну Ганнусю і смаглявого, вилицюватого хлопчика з вузенькими чорними оченятами Марина Гомон. Поруч з Ольгою шкандибав дід Опанас. Поважно, випнувши груди, ішов на своїх пружистих ногах Парамон Чарій (він завжди так ходив, коли бачив перед собою жінок). Потім вийшла зі свого подвір’я Ганна – мати Максимова, на ходу розв’язуючи фартуха.

Марта теж вийшла на ганок: хотілося і їй підійти до машини, але, побачивши Парамона, зупинилася біля хати Карагачів. Матвій Карагач сидів біля розібраного мотоцикла і жував великого жовтого огірка.

– Що там, Марто? – Карагач підійшов до паркана і виглянув у степ.

– Хтось приїхав.

– Зараз подивимось, їздять тут усякі. Ферштеєн? – Матвій Карагач блимнув своїм єдиним оком і пішов до хати.

Вийшов Карагач у гімнастерці з петлицями танкіста, з орденом Червоної Зірки і кількома блискучими медалями – одягав форму лише у виняткових випадках. Чорна пов’язка закривала йому око, і Карагач був схожий на пірата.

– Зараз розберемося! Чому не доповідають?! – Карагач був напідпитку, але тримався на ногах твердо. – Ходімо!

За подвір’ям войовничий запал, певно, полишив Матвія, бо, відкашлявшись, він заспівав:

Броня крепка, и танки наши быстры...

– О, тут і солдати є! – сказав Іван, побачивши Матвія.

– Це мій батько, – ніби вибачаючись, мовив Максим.

– Як прийшов з фронту, то кожного дня в чарку заглядає, – зітхнула Ганна.

– Здравія желаю! – приклав руку до козирка Матвій. – Гвардії старшина Матвій Карагач. Ферштеєн? Хто будеш? – звернувся до Івана.

– Я – лісничий. Іван Запорожний.

– Брешеш! Чого приїхав? – допитувався Карагач.

– Ми тут організовуємо лісництво, – пояснив Каїтан.

– Що?! – приклав руку до вуха дід Опанас.

– Лісництво, – повторила Валя. – Хочемо, щоб тут ліс був...

– А на біса мені ваше лісництво?! – сказав Карагач, дзенькнувши медалями.

– Подуріли люди, – зітхнув дід Опанас.

– «Броня крепка-а», – затягнув Карагач, вирішивши, що ці розмови не варті його уваги. До нього підійшов Максим, щось сказав тихо. Карагач обняв рукою сина і пропік злим поглядом прибульців. – А вони мені не указ! Я п’ю, бо душа моя горить... Горить моя душа, і жизнь кінчається. Ферштеєн?

– Іди, Матвію, поспи, – просила Ганна.

– Нікуди я не піду! – Карагач відвів руку дружини – Хай він мені скаже, за що я кров проливав?! Щоб сидіти в цьому степу і ждати, поки піском позасипає? Чи овець вам пасти? Щоб вони виздихали! – Карагач майже впритул підійшов до Івана. – Чого приїхав?

– Відсиділися по Ташкентах, а тепер командують та на машинах баб катають! – сказав Парамон і теж підійшов до Івана.

– Чого ви причепилися до людини? – втрутилася Ольга.

– Матвію, іди додому! – тягнула чоловіка Ганна.

– Геть зі степу! – кричав Карагач.

Марта немов з-під землі виросла перед Карагачем.

– Не треба, не треба лаятись, дядьку Матвію!

Запорожний мовчки підійшов до машини, вийняв звідти чемодан і клунок, потім дістав якийсь довгий пакунок, загорнутий у вогкий брезент. Карагач мовчки стежив за ним.

– Їдьте, Степане Стратоновичу, – сказав Запорожний Каїтану. – Я вже тут сам...

– Утопія, – пробурмотів Каїтан, сідаючи в машину. – Жаль мені і тебе, Іване... і себе жаль...

– Ми приїдемо з Мартинюком, – пообіцяла Валя. – Чекай... Зараз я нічим не можу тобі допомогти...

– Їдьте, – промовив Іван, – їдьте...

Віліс рвонув з місця, наче зрадів, що не доведеться йому залишатися на цьому непривітному хуторі.

– А ти чого не поїхав? – здивувався Матвій. – Таку бабу тому залишив...

– Тобі що, заклало? – шарпнула його за рукав Ганна. – Ліс чоловік приїхав садити.

– Ти нам хліба привези! – крикнула на весь степ Марина, не випускаючи дітей. – На одній бринзі живемо!

Вилицюватий хлопчик заплакав.

– Он діти плачуть! – знову завівся Карагач. – Геть з мого степу, тилові щури! Ферштеєн?

– Геть з нашого степу! – кричав і собі Парамон.

Іван на якусь мить розгубився, а потім скинув кітель і рвонув обома руками майку: його засмаглі груди були перетяті червоними рубцями. Карагач закліпав очима. Відійшов убік Парамон.

– Ой боже ж мій, та він же увесь постріляний! – заголосила Ганна.

Іван одягнув кітель, взяв свої речі і пішов до хутора.

За ним поволі потягнулися мешканці Овечого.

– Образив хлопця, – з докором сказала Ольга Матвієві.

– Ще й Парамон дурний: «Геть з нашого степу!» – зітхнула Ганна.

– Я ж не знав, – виправдовувався Парамон. – Матвій перший почав.

– Помилка вийшла, – буркнув Карагач. – Ми – солдати, помиримося.

– Треба ж його десь прилаштувати, – сказала Ганна. – Може, ти, Ольго, візьмеш? У тебе хата на дві половини.

– Можна й до нас, – відповів замість дочки старий чабан.

Біля крайньої, Карагачевої, хати Іван зупинився.

– Он до тієї хати йди! – гукнув дід Опанас, показуючи на своє подвір’я. – Марто, проведи.

Марта і Максим взяли Іванові речі і принесли на подвір’я.

– Отут будеш жити, – показала на ганочок Ольга. – Ніхто тобі не заважатиме, хід окремий.

– Спасибі.

– Тебе Іваном звати? – поцікавилася Ольга.

– Іваном.

– Іваном звати, – голосно сказала Ольга мешканцям Овечого, які вже зібралися тут.

Марта відчинила двері, пропустивши вперед Івана. Кімнатка була невеличка, але затишна.

На вікнах вишивані рушники, на стінах – карточки, залізне вузьке ліжко, старенький столик та довга лава – оце й усі меблі.

– Подобається тобі? – запитала Марта. – А ми там будемо жити, – показала на двері, що вели до сусідньої кімнати.

– Я вам дуже вдячний, – усміхнувся Іван.

– Каже: «Я вам дуже вдячний», – передавала Іванові слова, заглядаючи у вікно, Ганна. – По хаті ходить... Сміється... Веселий солдат у тебе на постої буде, Ольго... Жонатий?

– Хто його знає...

– Вони як з дому вириваються, то всі нежонаті, – промовила Марина.

– Спасибі вам, – подякував Іван Ользі, вийшовши на ганок. – Тепер буде у нас контора лісництва...

– Нам аби контора, – розсміявся Матвій, – а гроші будуть. Ферштеєн?

– Що ж, давайте знайомитися, – сказав Іван.

Ганна взяла на себе цю місію:

– З моїм Матвієм та з Парамоном ти вже познайомився в степу, а то мій син Максим, дуже до науки беручкий, всі книжки перечитав з Мартою, – щаслива усмішка промайнула на обличчі Ганни. – Оце Ольга, твоя господиня, а то батько її – Опанас Григорович, а це Марина Гомон, вдова бідна. Дівчинка – Ганнуся, то від покійного Андрія, а хлопчик – Юрко – від казаха...

– Ганно, навіщо ти їм оце розказуєш? – перебила Марина.

– Не сьогодні взнає, то завтра, – відказала Ганна. – Був тут у нас один казах з полонених – Берик звався, Джусуєв, то з рік у Марини в приймах жив... А як наші звільнили область, то знову на фронт пішов і... нема... Казашеня сиротою росте... А це наша Марта, – показала на дівчину, що саме вийшла з хати. – Рік будеш по степу їздити – кращої не зустрінеш.

– Бачу, – промовив Іван.

– Сьогодні вона іменинниця в мене, – похвалилася Ольга, показуючи на зарубки. – Бачиш, вісімнадцять...

– Поздоровляю! – Іван хотів потиснути руку Марті, але вона не подала.

– Оце і всі наші, – сказала Ганна. – А мене Ганною звуть... А тебе запитати можна?

– Питайте, Ганно.

– Скажи правду, чи жонатий, га?

– Ні.

– Як не брешеш, то добре, – вирішила Ганна. – У нас є до кого й сватів засилати...

– Так нікому, – скрушно похитала головою Марина, – один жених на весь хутір, – кивнула на Максима.

– Ще в колодочки не вбився, – зауважив Парамон.

– Поздоровляю вас, Ольго, з іменинницею. Є у мене і подарунок для неї, – сказав Іван, розгортаючи брезент. – Принеси-но, Максиме, лопату.

Іван вийняв із згортка дві метрові ялинки і подав Марті.

– Дякую, – загорілися радісно Мартині очі. – Я таких ще не бачила.

Іван швидко викопав дві глибокі ямки, і вони з Мартою посадили ялинки біля ганку, потім полили водою.

Ольга з молодицями заходилася готувати вечерю. Переморгнувшись, кудись щезли Матвій і Парамон, а Марта все стояла біля своїх ялинок...

Стіл накрили на подвір’ї під хатою, Матвій приніс пляшку горілки і поналивав у чарки. Прийшов і Парамон, з підозріло настовбурченими кишенями.

– Вибачайте, – промовила Ольга. – Чим багаті, тим і раді.

Якби мала, то хіба так частувала б Ольга своїх гостей? Принесла все, що було в хаті: бринзу, цибулю, спряжила яєчню та миску картоплі. Замість хліба – черстві підпалки – вже й забули на хуторі, як той хліб печуть.

Іван зайшов до хати і виніс велику пухку паляницю – мати спекла на дорогу. Брали набожно її в руки, розглядали, нюхали, прицмокували язиками.

– Як сонце...

– І живуть десь люди!

– Аж їсти жалко...

– На те він хліб, щоб їсти...

– Мамо, дай мені шматочок...

– Сідайте вже, – припрошувала Ольга.

– Вип’ємо за Марту, – сказав Іван.

– Щоб щаслива була та здорова.

– Дай боже!

Чарка в Мартиній руці тремтіла. Вперше отак пили за неї, зичили щастя і здоров’я. Марті було радісно, що заради неї зібралися за цим столом хуторяни і що вони посміхалися їй, забувши про свої турботи і печалі. Зараз навіть Парамон здавався Марті гарним. Марта відчула на собі погляд Івана, але подивитися на нього не насмілилась. Краєчком ока бачила тільки його руку з гранчастою чаркою.

Підвівся з-за столу дід Опанас. Високий, худий, з сивим волоссям, що спадало йому на плечі, він, здалося Марті, був схожий на святого, що висів на покуті в хаті. Святий в одній руці тримав чашу, в другій посох; дід Опанас теж тримав у одній руці чарку, а другою спирався на гирлигу. За спиною святого паслися в голубій далині вівці. Отари діда Опанаса скубли вижухлу траву в степу. Святий теж був старий, як і дід, тільки червонощокий і пишний. Видно, що не переробився.

– Може, сто літ у цьому степу стоїть наш хутір, – промовив чабан, – сто літ ми пасемо тут овець. Колись нас було більше, зараз – оце ми всі тут... Дехто ще до війни забрав дітей і подався в села, інші не повернулися з фронту, а ми живемо. Не скажу, що легко нам, нема достатку, але є воля, є рідна земля, яку захистили наші сини... Сьогодні для мене добрий день, бо прийшов до нас жити ще один чоловік. Каже Іван, що буде садити ліс на цих пісках. Нічого тут не виросте, Іване, але, якщо і не зробиш нічого, то буду я тобі дякувати хоча б за те, що хотів ти зробити людям добро. Ото з приїздом і за твоє здоров’я.

– Ти пробач, не хотів тебе образити, – потягнувся чаркою до Івана Карагач. – Поїдеш, то не згадуй лихим словом.

– Куди ж я поїду, Матвію?

– Поїдеш, поїдеш, – впевнено сказав Карагач. – Хіба тут може жити культурний чоловік? Одне слово, ферштеєн...

– Ні в жисть! – підтримав Карагача Парамон.

– Треба жити, – промовив Іван. – Треба.

– Знаєш, Іване, якщо проживеш отут на Овечому рік, то... то, – щось довго вирішував Матвій, – то я віддам тобі свого трофейного мотоцикла марки «цундап». Відремонтую і віддам! По руках? Ферштеєн?

– Згода, – Іван ляснув рукою по широкій долоні Карагача.

Але на цьому процедура складання угоди не закінчилася. Матвій узяв сокиру і подав Івану.

– Роби першу зарубку, – показав на ганок, – на отому стовпчику.

Іван з викликом поглянув на Матвія, усміхнувся Марті, і гостре лезо врізалося в стовп.

– А тут будуть мої роки...

* * *

А за столом:

– Скільки ж йому?

– Та років тридцять, певно...

– Двадцять вісім. То війна йому чуба посріблила. Льотчик.

– Та ну?

– Максим казав... Славний хлопець.

– Ото його Ольга і притаковила в себе... Дав би бог. Марту ж хоч сьогодні під вінець...

* * *

– Дванадцять танків на нас ішло... Ми пропустили їх, а потім – прямою наводкою в борти – р-раз!

– А ми свою «сорокап’ятку» тягнемо... Ні машини, ні коней, повпрягалися хлопці...

– Підбили одного, другого, коли мій баштовий кричить! «Пантера»! Я...

– А ми, значить, тягнемо... Коли дивимося – іде на дорозі колона... Розвернулися і... за твоє здоров’я...

– Врізали ми по тій «пантері», аж дим пішов...

* * *

– То листа б написала, може, в нього батьки ще живі, хай би Юрка забрали, все тобі легше було б...

– Та не знаю, куди писати... Район забула... Наче Талди якийсь Курган чи ще щось... Одне слово, Казахстан...

* * *

– На карті я тобі що хочеш намалюю – і ліс, і природу всяку, а тут воно не ростиме.

– Спробуємо.

– А звідки ж той торф будуть возити?

– З Полісся, баржами по Дніпрі...

– Марна затія, який вже то ліс на привезеній землі.

* * *

– Нікуди я, Максиме, не піду...

– Щось сказати хочу. Вийдеш, Марто?

– Ні.

* * *

– Я дев’ять грамот Верховного маю... А дві десь пропали в госпіталі...

– У мене шістнадцять. В скрині лежать. Лічно підписано: «Сталін».

– Давай за танкістів!

* * *

– А Марта з нього очей не зводить...

– А вона йому наче без вніманія.

* * *

За столом і не помітили, як старий чабан встав і пішов до хати. Допивалися чарки, велися нескінченні розмови, і раптом заграла скрипка. Стихло. Стояв на порозі чабан, притиснувши до підборіддя стареньку скрипку, і грав. Довгі вузлуваті пальці ніжно обхопили тоненький гриф, дідові вуса переплелися зі струнами, і по них ковзав саморобний смичок. Тихі вогники загорілися в очах чабана, і весь він світився. Іван ледь уловлював мелодії якихось забутих пісень, які переходили одна в одну. Пройшовши через серце чабана, вони вже не були піснями, а його власним творінням. Іван зрозумів, що мелодія народжувалася зараз, скрипка розповідала про степ, мабуть, вечірній, трохи сумний, і про отари овець, бо чулися звуки тронки. Завмирав десь далеко-далеко останній акорд, але чабан повернув його бурхливими переливами радості. Може, сто веселих танців зараз вміщалися в скрипці, і з них чабанові руки творили один.

– І-і-і, ех! – сплеснув долонями Парамон, підхопив Марину, і вони закружляли в танці.

Кинув свого кашкета об землю Матвій і, моргнувши своїм єдиним оком Ганні, пішов по колу. Штовхнула ліктем Івана Ольга і, взявшись у боки, попливла по подвір’ю. Іван то наздоганяв її, то відпускав, щоб потім навприсядки перестріти. А Парамон, випнувши груди, крутився колесом, відкидав чортзна-куди свої ноги, ляскав руками по халявах, по животі, по Марининих стегнах і чомусь приказував:

– Асса-а! Асса-а!

– Марто, давай до нас!

Марта не вміла танцювати. Тобто вона думала, що не вміє, бо ніколи їй не доводилося танцювати. Підхоплена загальним весіллям, вона нерішуче підвелася, але через мить якась сила відірвала її од землі. Це був перший танець Марти, відколи вона народилася на світ, але танцювала так, ніби все своє життя тільки те й робила. Це вміння було закладено в її єстві природою, такої пластики і гармонії рухів не можна було навчитися. Коротенька широка Мартина спідничка надувалася парашутом, Максим бачив стрункі дівочі ноги, і світ йому йшов обертом: як би він хотів зараз бути на місці Івана, щоб перед ним отак танцювала Марта в щасливому самозабутті.

* * *

– Ой десь тут, тутечки,

Розгубила овечки! І-і-х!

* * *

– Ой куди ж я забрела,

Що не видно вже й села! Е-е-ех!

* * *

– Ой не видно меї хати,

Де ж я буду ночувати! Ех, давай, давай, давай!

* * *

– Асса-а! Асса-а!

– Відчиняй світлицю, мати,

Прийшли свати заміж брати, е-ех!

* * *

– Ой заграйте, музики,

В мене циці великі! І-і, ех!

– Асса!

Давно не було так весело на Овечому хуторі...