Текст книги "Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)"

Може скластись враження, що розвиток “капіталістичного духу” найлегше всього зрозуміти, глянувши на нього як на частковий випадок загального розвитку раціоналізму, –що змусило б нас зосередити увагу насамперед на його принциповому підході до останніх питань людського буття. При цьому історичне значення протестантизму звелося б лише до того, що останній зіграв певну роль як “предтеча” чисто раціоналістичного світогляду. Однак уже перші серйозні спроби такого роду засвідчують, що така спрощена постановка проблеми неможлива хоча б тому, що загальна історія раціоналізму ніякоюмірою не є сукупністю процесів прогресивного розвитку в окремих сферах життя, які розгортаються паралельноодин одному. Раціоналізація приватного права, наприклад, коли розуміти під цим впорядкування і систематизацію змісту права за допомогою юридичних категорій, досягла своєї вищої форми у римському праві доби пізньої античності і водночас здобула найменший розвиток в окремих з економічного погляду найбільш раціоналізованих країнах, зокрема в Англії, де рецепція римського права свого часу зазнала краху внаслідок протидії сильної корпорації юристів, тоді як у католицьких країнах Південної Європи продовжував мати місце його досить значний вплив. У XVIII ст. чисто посейбічна раціоналістична філософія знайшла свій притулок якраз не лише (і навіть не переважно) у найбільш розвинених капіталістичних країнах. Ще й сьогодні вольтер’янство лишається спільним надбанням вищих та –що з практичного боку більш важливо –середніх верств якраз у романських католицьких країнах. Якщо ж під “практичним раціоналізмом” розуміти той різновид життєвої поведінки, при якому світ оцінюється насамперед з точки зору посейбічних інтересів окремої особистості,то таке відношення було і залишається типовим для народів „liberum arbitrium“;.. воно увійшло у плоть і кров італійців та французів, і ми могли вже переконатися, що це зовсім не той грунт, на якому могло прорости те відношення людини до свого “покликання” як життєвої мети, яке необхідне для розвитку капіталізму. Життя можна “раціоналізувати” з досить різних точок зору і в найрізноманітніших напрямках (цю просту істину, про яку часто забувають, слід було б поставити на чільне місце у будь-якому дослідженні проблеми “раціоналізму”). “Раціоналізм” –це історичне поняття, яке криє в собі безодню суперечностей, і нам належить насамперед вияснити, від якого духу веде свій родовід та конкретна форма “раціонального” мислення і раціонального” життя, на ґрунті якої виросла ідея “покликання”, і та –як ми бачимо, цілком ірраціональна з погляду чисто евдемоністичних інтересів окремої особи –здатність до кінця віддавати себе роботів рамках свого фаху, котра завжди була і продовжує залишатися одною з найхарактерніших ознак нашої капіталістичної культури. Насцікавить тут насамперед походження тих ірраціональнихелементів, які складають основу такого, а також будь-якого іншого поняття “покликання”.

Макс Вебер. І. Постановка проблеми. 1. Віросповідання і соціальне розшарування. 2. “Дух” капіталізму. // Протестантська етика і дух капіталізму. – К.: Видавництво “ОСНОВИ”. – 1994. С. 38 – 69.

Фукуяма, Френсіс

(нар. 1952 р.)

Відомий американський соціолог, футуролог, філософ. Широка популярність до ФренсісаФукуями прийшла в 1989 році, після опублікування статті “Кінець історії?”. У соціально-філософському плані особливої уваги заслуговують його ідеї стосовно ідеологічної еволюції людства, форм правління суспільства та економічного прогресу.

ДОВІРА: СОЦІАЛЬНІ ДОБРОДІЇ І ШЛЯХ ДО РОЗКВІТУ.

Передмова до другого видання

…В кожній з колишніх соціалістичних республік цей перехідний етап тривав різний час і привів до різних результатів. Одні країни, такі як Угорщина та Чехія, перейшли до ліберальної демократії відносно швидко і вже стали членами Європейського Союзу. Інші – на зразок Туркменістану та Узбекистану – перетворилися на авторитарні держави. Хоча траєкторія руху України до ліберальної демократії й була ближча до країн Східної Європи, ніж до Середньої Азії, її успіхи на політичному та економічному фронтах виявилися куди більш незначними.

Той факт, що різні країни приходять до таких різних результатів, я пояснюю особливостями культури, соціальних засад і традицій… Будь-яке суспільство спирається на формальні закони та інститути, які кодифіковані в законодавчих актах. Але найбільш проникливі спостерігачі розвитку сучасної демократії вказують на те, що формальні інститути рідко самі по собі є гарантією політичної стабільності, економічного зростання і соціальної справедливості в суспільстві. Вони повинні бути підкріплені відповідними неформальними нормами й традиціями.

Токвіль, зокрема, стверджував, що однією з характерних особливостей американців є їх схильність створювати добровільні організації та інші структури громадянського суспільства, й саме вони є могутнім опертям для американської демократії. Він вказував на те, що довіра і соціальне партнерство міцні саме в США – факт, який разюче відрізняв Новий Світ від його рідної Франції, де, як він говорив, неможливо знайти десять французів, які б могли займатися спільною справою.

Проникливі спостереження Токвіля з того часу були не раз підтверджені незліченними емпіричними дослідженнями, в яких американське суспільство порівнювалося з іншими. Майже всі дослідники відзначали, що рівень соціальної довіри в США набагато вищий, ніж в інших країнах, як і схильність вступати в різні організації та групи – від спортивних клубів і релігійних громад до політичних партій та трудових спілок.

Сучасні соціологи назвали «мистецтво співтовариства» Токвіля «соціальним капіталом». Якщо вважати здатність спільно працювати на загальний результат формою капіталу, неможливо не визнати довіруцінним економічним активом, тобто потенційним джерелом добробуту і стабільності влади.

Окремі індивіди, які працюють самі по собі, слабкі. Їх могутність примножується, тільки якщо вони здатні об’єднатися у великі групи. Соціальний капітал – загальновизнані традиції та норми, які сприяють кооперації, – критично важливий, тому що він різко знижує «транзакційні витрати», які підвищують ціну формальної співпраці.

…Моє визначення таке: соціальний капітал – це загальноприйняті норми та цінності, що практикуються певною групою людей і дозволяють їм співробітничати. Насправді довіравторинна по відношенню до вже існуючої здатності людей взаємодіяти на основі загальних цінностей. Вона автоматично з’являється, коли для тісної кооперації в суспільстві вже існує необхідне підґрунтя.

Я написав «Довіру», щоб знайти відповідь на наступне питання: якщо люди по всьому світу намагаються створити життєздатні демократії та ринкові економіки, то які соціальні та культурні передумови забезпечать успіх цій справі? Досі було досить легко назвати й створити формальні інститути сучасного суспільства – куди складніше визначити його ментальні особливості, від яких залежить їх успішне функціонування. Очевидно, що довіраі соціальний капітал є основними складовими цього рівняння.

Довіраособлива важлива для таких посткомуністичних суспільств, як Україна. Марксизм-ленінізм створив централізовану ієрархічну партію-державу, мета якої полягала в тому, щоб цілком підпорядкувати собі громадянське суспільство – від ринку, ЗМІ та релігії до інших приватних форм самоорганізації. І хоча в комуністичних країнах були профспілки, газети, церкви, спілки письменників тощо – всі вони були всього лише еманаціями правлячої комуністичної партії. Цілеспрямовано руйнувалися горизонтальні зв’язки довіриміж індивідуумами в суспільстві та підмінялися вертикальними зв’язками партії-держави. Цей процес торкнувся навіть сімейних цінностей: культ Павлика Морозова вчив людей, що відданість державі вища за найміцніші сімейні узи.

Не дивно, що коли марксизм-ленінізм втратив роль провідної ідеології на просторі колишнього СРСР та в Східній Європі, у всіх пострадянських суспільствах виникла величезна проблема недовіри…

На жаль, говорити про існуючу проблему браку довірита про низький рівень соціального капіталу куди легше, ніж запропонувати конкретну стратегію їх заповнення. Соціальний капітал, будучи неформальною практикою розуму, виникає з найрізноманітніших джерел. Це може бути загальноприйнята в даній країні релігія, пережитий історичний досвід, здобута освіта або навіть пам’ять про спільну травму – війну або економічну кризу. Такі формальні інститути, як конституція або виборна система можуть бути введені майже негайно – набагато складніше створити прийнятні для більшості рамкові форми довіри. Довіру можна породити на мікрорівні – на рівні окремої приватної організації. Спонукати людей довіряти один одному на всіх рівнях суспільства вкрай складно…

Розділ 1. Про ситуацію людини в кінці історії

Мірою наближення до XXI століття глобальна конвергенція політичних і економічних інститутів стає все очевиднішою. Навпаки, більша частина сторіччя, що відходить, була часом глибокого ідеологічного розмежування суспільних систем. Монархія, фашизм, ліберальна демократія та комунізм люто билися за першість в політичній сфері, а в економіці держави вступали на шляхи протекціонізму, корпоративізму, вільного ринку і централізованого планування, що розходилися. І тим не менше сьогодні практично всі розвинені суспільства або вже мають ліберально-демократичні інститути, або намагаються їх заснувати, а в господарському плані більшість розвертається до ринку і орієнтується на участь в глобальному капіталістичному розподілі праці…

При цьому в умовах наростаючої складності та інформаційної насиченості сучасного життя будь-яке централізоване планування стає надзвичайно складним. Високий рівень добробуту, що забезпечується технологічно орієнтованим капіталізмом, у свою чергу служить живильним середовищем для ліберального режиму загального рівноправ’я, у встановленні якого боротьба за людську гідність досягає своєї кульмінації…

Сучасний процес конвергенції державних інститутів до моделі демократичного капіталізму зовсім не обіцяє зникнення соціальних проблем у майбутньому. В межах цієї самої моделі можуть існувати країни більш чи менш багаті, клімат суспільного і духовного життя в них може бути більш чи менш сприятливим. Як би там не було, одним із наслідків конвергенції, що відбувається в «кінці історії», стало широке визнання того факту, що в постіндустріальному суспільстві подальше вдосконалення не може бути досягнуте шляхом втілення в життя яких-небудь амбітних соціальних «проектів» – надії на те, що нам вдасться побудувати «велике суспільство» завдяки набору урядових програм, залишилися у минулому…

У епоху, коли ніхто вже не згадує про амбітні соціальні проекти, практично усі серйозні спостерігачі розуміють, що для існування ліберальних політичних й економічних встановлень життєво важливим є громадянське суспільство, яке здорове та динамічно розвивається. В свою чергу, «громадянське суспільство» – складне переплетення різних інститутів «середньої ланки», в число яких входять економічні підприємства, добровільні асоціації, освітні установи, клуби, спілки, ЗМІ, добродійні організації, церкви, – надбудовується над сім’єю як над первинним інструментом соціалізації. Саме у сім’ї людина знаходить культуру та навички, які дозволяють їй нормально існувати в суспільстві та через які цінності й досвід цього суспільства передаються від покоління до покоління.

Міцні та стійкі сімейні й суспільні інститути не можуть бути засновані урядовим декретом подібно до центрального банку або армії. Громадянське суспільство, що існує в реальних умовах, завжди спирається на людські звички, традиції та моральні засади – все те, на що політичні заходи здатні вплинути лише побічно і що найчастіше вимагає старанного виплекання, з підвищеною увагою і пошаною до культури.

Але справа не тільки в тій або іншій конкретній нації. Все більше значення культура має й в світовому масштабі, а саме – в світовій економіці та в системі міжнародних відносин. За іронією, одним з наслідків уніфікації державних інститутів, що намітилася після кінця «холодної війни», стало все глибше усвідомлення людьми свого культурного розмаїття…

Важливість культурних відмінностей надалі дійсно буде тільки зростати, і будь-якій країні дійсно доведеться надавати все більше уваги таким проблемам, причому не тільки у внутрішніх, але і в зовнішніх справах, – в цьому Гантінгтон безумовно має рацію. Проте набагато менш переконливим виглядає його твердження, що культурні відмінності обов’язково повинні призвести до конфлікту. Навпаки, культурне суперництво цілком здатне приводити не до конфлікту, а до творчого переродження, і прикладів такої крос-культурної стимуляції не так вже мало… Незалежно від того, веде протистояння культур до конфлікту або до прогресу і подальшої адаптації, сьогодні стало життєво важливим виробити глибше розуміння відносно того, що робить різні культури різними і що складає основу їх функціонування, – бо проблеми глобальної конкуренції, як політичної, так і економічної, все частіше формулюватимуться саме в термінах культури.

Зі всіх областей сучасного життя економіка є, мабуть, тією, де найпомітніше прямий вплив культури на добробут окремих країн і на міжнародний порядок в цілому. Хоча господарська діяльність нерозривно пов’язана з соціальними і політичними процесами, існує помилкова тенденція, що заохочується сучасною економічною думкою, розглядати економіку як самостійну сферу, керовану своїми особливими законами і відокремлену від решти життя соціуму. У такому світлі економіка постає якимсь ізольованим простором, в якому люди збираються разом лише для того, щоб задовольнити егоїстичні потреби і бажання, а вже потім повернутися до свого «справжнього» життя в суспільстві. Але насправді це хибна думка, оскільки в будь-якому сучасному суспільстві економіка є однією з найбільш базових і постійно мінливих сфер людського спілкування.Зі всіх форм економічної діяльності – від управління звичайною хімчисткою до виготовлення складних мікросхем – навряд чи існує така, в якій можна було б обійтися без соціальної взаємодії. Хоча, поступаючи на роботу на підприємства і в організації, люди бачать в цьому засіб задоволення власних потреб, сама діяльність неминуче виводить їх із замкнутого приватного простору і різними способами пов’язує їх з суспільством. Такий зв’язок із зовнішнім світом – вже не просто засіб (у даному випадку – забезпечити своє існування), але і важлива життєва мета. Бо наскільки людській особі властивий егоїзм, настільки їй властива і потреба бути частиною того або іншого суспільного цілого. За відсутності норм і правил, що пов’язують людину з собі подібними, вона зазнає гострого неспокою – стану, який Еміль Дюркгейм називав anomie,– і «робота» в нинішньому розумінні слова є тим місцем, де людина, частково або повністю, здатна від цього неспокою позбутися.

Відчуття повноцінності, яке вселяє в нас свідомість причетності до трудового колективу, має своє джерело в нашому базовому прагненні до здобуття визнання. Нагальність і фундаментальність цієї потреби роблять її, по суті справи, одним з головних рушіїв всього історичного процесу. На ранніх стадіях історії вона реалізувалась на полях битв, де королі і принци вели свою битву за першість, не жаліючи ні свого, ні чужого життя. У сучасну епоху боротьба за визнання перемістилася в економічну сферу, від чого суспільство в цілому тільки виграло: тепер ця боротьба сприяє вже не знищенню, а творенню матеріальних благ. Річ у тому, що заняття економічною діяльністю, якщо мова перестає йти про забезпечення прожиткового мінімуму, найчастіше має на меті не задоволення матеріальних потреб, а саме визнання. Матеріальних потреб, як указував Адам Сміт, не так вже багато, і задовольняються вони порівняно легко. Робота і гроші набагато більш значущі з погляду самоствердження і статусу, причому це стосується досягнень будь-якого рангу: від організації міжнародної медіа-імперії до отримання місця цехового майстра. У свою чергу, ці досягнення ніколи не є плодом зусиль однієї людини, вони існують тільки в контексті соціуму.

Таким чином, економічна діяльність є найважливіша частина соціального життя, і в ній принциповим чином задіяні різні норми, правила, моральні зобов’язання і інші суспільні навики людської істоти, з яких це життя складається.

***

З погляду навику в створенні добровільних об’єднань Сполучені Штати виявляють явну спорідненість з Японією і Німеччиною. Ці три держави в даному аспекті набагато ближче один до одного, чим, з одного боку, до китайських суспільств Гонконгу і Тайваню, а з іншої – до Італії і Франції. Хоча американці і вважають себе «закоренілими» індивідуалістами, США, подібно до Японії і Німеччини, завжди були суспільством з високим рівнем довіри, суспільством, орієнтованим колектівістськи.

Проте впродовж життя останніх двох поколінь американське мистецтво об’єднання зазнало досить радикальних трансформацій. Багато в чому США стають тепер тією країною індивідуалізму, якою американці її завжди і вважали: ліберальний режим вищості прав особи в своєму розширенні і примноженні самого числа таких прав наближається до своєї логічної межі, і в Америці практично не залишилося жодного співтовариства, чий авторитет не був би поставлений цим розширенням під питання. Падіння рівня довіри і міри соціалізованості в США простежується майже в будь-якій зміні, яка трапилася з країною за останній час: у зростанні числа насильницьких злочинів і цивільних тяжб, в руйнуванні традиційної структури сім’ї, в занепаді безлічі співтовариств «середньої ланки» (місцевих, церковних, професійних, клубних, добродійних), нарешті у відчутті, яке значно поширилося серед американців, що ніякий духовний інтерес більше не зв’язує їх між собою.

…США розтрачують не тільки фізичний капітал, але і суспільний. Якщо приріст валютних резервів, що зменшується, не дозволяє оновлювати промислові потужності і інфраструктуру, то і природне відтворення соціального капіталу останніми роками також йде на спад. Його накопичення – складний і багато в чому незрозумілий культурний процес. Наскільки легко для урядових заходів сприяти його виснаженню, настільки важко, майже неможливо зробити щось, щоб його заповнити.

…Для ефективного функціонування інститутів демократії і капіталізму потрібно, щоб вони могли співіснувати з різноманітними «до-сучасними» культурними навиками суспільства. Закон, договір, економічна доцільність є необхідним, але зовсім не достатнім базисом стабільності і добробуту в постіндустріальне століття – вони повинні спиратися на такі речі, як взаємодію, моральні зобов’язання, відповідальність перед суспільством і довіру, які, у свою чергу, живуть традицією, а не раціональним розрахунком. У сучасному суспільстві всі ці речі не стають анахронізмом, навпаки, вони суть запорука його успішного розвитку.

Справжня проблема Америки полягає в тому, що жителі країни не можуть дати вірну оцінку своєму суспільству і його комунітаристській орієнтації, що історично склалася…

Розділ 3. Масштаб довіра

Довіра не живе у поєднаних одна з одною мікросхемах чи оптико-волоконних лініях. Маючи своєю передумовою інформаційний обмін, вона аж ніяк не редукується до інформації…

Довіра – це очікування, яке виникає у членів спільноти, щодо того, що інші його члени будуть поводитись більш чи менш передбачувано, чесно і з розумінням потреб оточуючих, згідно деякими спільними нормами. Дещо з цих норм належить до сфери «фундаментальних цінностей» (наприклад, до розуміння Бога чи справедливості), однак до їх числа належать також цілком світські речі, як фахові стандарти і корпоративні кодекси поведінки…

Соціальний капітал – це певний потенціал суспільства або його частини, який виникає як результат наявності довіри між його членами. Він може бути втілений як у найменшому базовому соціальному колективі – сім’ї, так і в найбільшому колективі з можливих – нації, і в усіх колективах, існуючих у проміжку між ними. Соціальний капітал вирізняється з-поміж інших форм людського капіталу тим, що він зазвичай створюється і передається через культурні механізми – такі як релігія, традиція, звичай.

Розділ 4. Мова добра і зла

У суспільного капіталу, цієї матеріалізованої довіри, що відіграє принципову роль в створенні здорової економіки, – культурне коріння. Оскільки і по своїй природі, і по своєму способу буття культура є щось абсолютне нераціональне, твердження, що вона впливає на економічну ефективність, може на перший погляд видатися парадоксальним. Дійсно, як предмет наукового дослідження вона постійно виявляє свою невловимість. Економісти, що вважають себе найбільш тверезомислячими зі всіх суспільствознавців, до поняття культури звертатися, як правило, не люблять: йому дуже важко дати визначення, а тому його не можна взяти за основу для побудови ясної моделі людської поведінки… Культурні чинники не можна систематизувати у вигляді універсальних законів, і єдиним способом їх тлумачення залишається етнографічна методика обліку різноманітності і складності всякої окремої культури – те, що Кліффорд Гірц називає «щільним описом»…

У цій книзі я не стану користуватися дихотомією «культура-соціальна структура», оскільки відокремити одне від іншого дуже важко: цінності і уявлення, з одного боку, і конкретні суспільні відносини, з іншого, знаходяться в постійному процесі взаємовпливу. Китайська сім’я має патрілінейную структуру значною мірою саме тому, що конфуціанська ідеологія проголошує першість чоловіків і учить дітей шанувати своїх батьків. І навпаки, тому, хто сам виріс в китайській сім’ї, конфуціанська ідеологія видається чимось вельми розумним і обґрунтованим.

Визначення, до якого я удамся, має на увазі обидва вищеназвані аспекти і наближається до того розуміння слова, яке найбільш поширене: культура є успадкований етичний навик або звичка (habit).Етичний навик може полягати як в певній ідеї або цінності – наприклад, уявленнях про те, що у свині нечисте м’ясо або що корова є священним тваринам, – так і в соціальній традиції, що діє, – наприклад, японському звичаї, згідно якому старший син успадковує весь батьківський стан.

У цьому світлі культуру, напевно, було б легше визначити через те, чим вона не є. В першу чергу вона не є раціональним вибором – тим, що лежить в підставі економічної концепції людини як раціональної істоти, що максимізувала корисність. Треба уточнити, що, кажучи про «раціональний вибір», я маю на увазі не стільки раціональні цілі, скільки раціональні засоби – тобто облік альтернативних шляхів досягнення конкретної мети і вибір оптимального шляху в залежності від наявної інформації. Рішення, продиктовані культурою, суть рішення, продиктовані звичкою… Слідувати правилам свого суспільства люди научаються в ході елементарної адаптації: у крузі сім’ї, друзів, сусідів, нарешті, в школі.

Головним інституалізованим джерелом культурно обумовленої поведінки виступають історичні релігії і етичні системи (приклад останньої є конфуціанство). Етична система всякий раз створює моральну спільність, бо є тією мовою добра і зла, яка дозволяє таким, що володіє їм вести сумісне моральне життя. Будь-яке моральне співтовариство, незалежно від правил, яких воно дотримується, сприяє виникненню довіри як мінімум між його членами. Проте деякі зведення етичних правил, що включають в число своїх приписів чесність, милосердя, прихильність до суспільства в цілому, можуть сприяти встановленню довіри і в ширшому діапазоні. Саме це, стверджує Вебер, було одним з головних результатів пуританської доктрини благодаті, що встановила високу планку відповідальної поведінки в областях, що далеко виходили за рамки сім’ї. Довіра, що є, на думку Вебера, принциповим чинником господарського життя, завжди виникала в історії не як результат раціонального вибору, а як результат релігійного навику.

Ототожнення культури не з раціональним вибором, а зі звичкою не робить культуру чимось ірраціональним – вона нераціональна лише відносно засобів, якими користуються при ухваленні рішень. Культурна поведінка цілком може бути і глибоко раціональною. Скажімо, ввічлива мова, що до того ж містить спеціальні шанобливі звернення, може нести корисну інформацію про соціальний статус співбесідника. Фактично ми не проживаємо і дня без того, щоб звернутися до культури як неусвідомлено засвоєного навику. Навряд чи у когось є час або бажання робити раціональний вибір відносно переважної більшості щоденних ситуацій – наприклад, вирішувати, чи варто піти з ресторану, не сплативши по рахунку, чи варто бути ввічливим з незнайомцем, чи варто розкривати доставлений помилково лист в надії знайти в ньому гроші. Більшість людей просто звикли підтримувати якийсь мінімальний рівень чесності. Адже збір необхідної інформації і облік можливих альтернатив – процес досить витратний, і скоротити його, поклавшись на звичай або навик, не можна…

Сучасні економісти люблять ототожнювати раціональне визначення мети з максимізацією користі, причому зазвичай розуміють користь як найбільший можливий споживчий добробут. У цьому світлі багато традиційних культур (включаючи традиційну культуру Заходу) постають або не зовсім, або зовсім не цілераціональними – бо зовсім не ставлять економічний добробут на перше місце...

Немає ніякого сумніву в тому, що людина є істота фундаментально егоїстична і що вона реалізує свій егоїстичний інтерес раціональним шляхом – про що говорять нам економісти. Проте є в ній і етична сторона, що примушує її відчувати зобов’язання перед собі подібними, – сторона, яка нерідко конфліктує з її егоїстичним інстинктом. Як виявляється з самого слова «культура», найбільш складні етичні правила, за якими живе людина, завжди виростають на грунті повторення, традиції і прикладу. Ці правила можуть відображати глибоку «адаптивну» раціональність, вони можуть служити економічно раціональним цілям, нарешті, в обмеженому колі індивідів вони можуть бути результатом раціонально досягнутої угоди. Проте від покоління до покоління вони передаються як нераціональні навики суспільного життя. Ці навики, у свою чергу, гарантують, що поведінка людей ніколи не зводитиметься до голої максимізації егоїстично осягнутої корисності, про яку твердять економісти.

Розділ 5. Соціальні чесноти

Сьогодні людина, що порівнює різні культури, відчуває себе зобов’язаною утримуватися від оцінних думок. Проте з економічної точки зору одні етичні навики суть чесноти, інші суть пороки. І навіть з «добродійних» культурних рис у формуванні суспільного капіталу беруть участь зовсім не всі: щось має відношення до індивіда, що самостійно діє, щось – зокрема, взаємна довіра – може виникнути тільки в соціальному контексті. Оскільки соціальні чесноти, а саме чесність, відповідальність, здібність до співпраці, відчуття обов’язку перед оточуючими, принципово важливі для зародження чеснот індивідуальних, тим більше дивно, що першим було приділено так мало уваги в суспільствознавчих дискусіях останнім часом…

Розділ 7. Шляхи і манівці соціалізованості

…Як показав недавній прискорений розвиток економіки Італії і країн китайської культури, якщо решта культурних цінностей є, що називається, в належному стані, сімейність сама по собі не є бар’єром ні для індустріалізації, ні для швидкого зростання. Проте сімейність впливає на характерцього зростання, а саме – на доступні форми виробничої організації і на те, в яких галузях світового господарства країна зможе зайняти свою нішу. Фамілістичні суспільства зазнають серйозні труднощі при створенні крупних економічних інститутів, а це, у свою чергу, обмежує можливість вибору сфери діяльності на глобальному ринку.

Існують три головні шляхи прояву соціалізованості: перший заснований на сім’ї і спорідненості, другий – на добровільних асоціаціях неродинного типу (школах, клубах, професійних організаціях), третім шляхом є держава. Кожному шляху відповідає свій тип організації господарської діяльності: сімейний бізнес, корпорація з професійною системою управління і підприємство, яке або знаходиться у володінні держави, або нею фінансується. Історія свідчить, що перший і третій шляхи тісно зв’язані між собою: культури, в яких базовою формою соціалізованості є сім’я, з великими труднощами створюють крупні і стійкі економічні структури і, отже, потребують для цього діяльної участі держави. І навпаки, культури, що сприяють існуванню добровільних об’єднань, здатні створювати крупні економічні організації спонтанно і можуть дозволити собі обійтися без державної підтримки…

Практично будь-яка економічна організація починається як сімейна справа, тобто як підприємство, яким володіють і управляють родичі. Отже, базова одиниця соціальної спільності служить і базовою одиницею господарської діяльності: праця розподіляється між подружжям, дітьми, а також іншою близькою і – залежно від типу культури – віддаленою ріднею. Сімейні підприємства у вигляді селянських господарств існували всюди, причому не тільки в доіндустріальних аграрних суспільствах, але і в сучасніших, зокрема в Англії і США, і саме їхніми зусиллями був здійснений перший промисловий переворот.