Текст книги "Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)"
Автор книги: Л. Губерский
Жанр:
Философия
сообщить о нарушении
Текущая страница: 43 (всего у книги 52 страниц)
Отже, моральний світ, світ, розірваний на цьогобічністьі потойбічність,і моральний світогляд − це форми духу, їхні рух і повернення у просте для-себе-сутнє Я духу розвиватимуться, і з них як їхня мета і результат постане реальне самоусвідомлення абсолютного духу.
А. Істинний дух. Моральність
Дух у своїй простій істині є свідомістю і роз’єднує свої моменти. Діяльністьподіляє дух на субстанцію і усвідомлення цієї субстанції, а також поділяє і субстанцію, і свідомість, що усвідомлює. Субстанція як універсальна сутністьі метапротиставлена собі як сингуляризованійреальності; безмежна середня ланка між цими термінами − це самоусвідомлення, яке, будучи в собієдністю себе і тієї субстанції, стає тепер для себе,об’єднує універсальну сутність і свою сингуляризовану [одиничну] реальність, підносить цю реальність до рівня універсальної сутності й діє морально, а також понижує цю сутність до рівня одиничної реальності і здійснює мету, цю суто помислену субстанцію; самоусвідомлення продукує єдність себе і субстанції як свій витвір,а отже, і як реальність.
У розпаді свідомості проста субстанція, з одного боку, зберігає свою протилежність самоусвідомленню, а з другого − репрезентує таким чином у собі природу свідомості, яка полягає в тому, щоб диференціюватись у собі, немов якийсь світ, почленований у своїх сферах. Субстанція, таким чином, розпадається за диференційовану моральну сутність, на людський закон і на божественний закон. Водночас і протиставлене їй самоусвідомлення приписує себе, відповідно до своєї сутності, одній із цих сил, а як знання розпадається на незнання того, що воно робить, і на знання про те, що воно робить, − знання, яке через те є оманливим. Отже, у своїй дії воно відразу дізнається про суперечність тих сил,на які роздвоюється субстанція, та їхнє взаємознищення, а водночас і про суперечність між знанням про моральність своєї діяльності і тим, що є моральним у собі і для себе, і знаходить свою власнузагибель. Але фактично завдяки цьому рухові моральна субстанція стала реальним самоусвідомленням,або ж цеЯ стало Я, що існує в собі і для себе,проте саме внаслідок цього моральність гине.
Гегель Г.В.Ф. Феноменологія духу / З нім. пер. П. Таращук; Наук. ред. пер. Ю. Кушаков. − К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2004. − С. 20-305
Маркс, Карл
(1818 – 1883)
Німецький мислитель, суспільний діяч, засновник марксизму. Маркс розробив власний метод – матеріалістичну діалектику і застосував її до аналізу суспільних явищ. На цьому шляху він розвинув нове їх тлумачення – матеріалістичне розуміння історії. Головний його принцип – вирішальна роль матеріального виробництва в житті суспільств, тому анатомію їх слід шукати в політичній економії, у відносинах власності і боротьбі класів як носіїв цих відносин.
ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ І КОМУНІЗМ.
РІЗНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ
КОМУНІСТИЧНИХ ПОГЛЯДІВ.
ГРУБИЙ, ЗРІВНЯЛЬНИЙ КОМУНІЗМ
І КОМУНІЗМ ЯК СОЦІАЛІЗМ, ЩО ЗБІГАЄТЬСЯ З ГУМАНІЗМОМ.
...Але протилежність між відсутністю власностіі власністює ще індиферентною протилежністю; вона ще не береться в її діяльному співвідношенні,в її внутрішньомувзаємовідношенні і ще не мислиться як суперечність,аж поки її не розуміють як протилежність між працеюі капіталом. Ця протилежність може виражатися в першійформі і без наявності розвиненого руху приватної власності (у Стародавньому Римі, в Туреччині і т.д.). У такому вигляді ця протилежність ще не виявляєсебе як зумовлена самою приватною власністю. Але праця, суб’єктивна сутність приватної власності, як щось таке, що виключає власність, і капітал, об’єктивована праця, як щось таке, що виключає працю, – така приватна власністьяк розвинена до ступеня суперечності форма відзначеної протилежності, а тому як енергійна, напружена форма, що спонукає до розв’язання цієї суперечності.
...Ліквідація самовідчуження проходить той самий шлях, що й самовідчуження. Спочатку приватна власністьрозглядається тільки зі свого об’єктивного боку, – але праця все-таки мислиться як її сутність. її формою існування є через те капітал,що підлягає знищенню “як такий” (Прудон). Або ж особливий характерпраці – праця нівельована, роздроблена і через те невільна – мислиться як джерело згубностіприватної власності і її відчуженого від людини існування – Фур’є,який, подібно до фізіократів, знову-таки вважає землеробську працюпринаймні найкращимвидом праці, тоді які за Сен-Сімоном,навпаки, суть справи полягає в промисловій праціяк такій, і він відповідно до цього домагається неподільногопанування промисловців і поліпшення становища робітників. І, нарешті, комунізмє позитивневираження, ліквідації приватної власності; на перших порах він виступає як всезагальнаприватна власність. Беручи відношення приватної власності в його всезагальності,комунізм
1) у його першій формі є лише узагальненнямі завершеннямвідношення приватної власності. Як це завершення він має двоякий вигляд: по-перше, панування речовоївласності над ним таке велике, що він прагне знищити всете, чим, на началах приватної власності,не можуть володіти всі; він хоче насильноабстрагуватися від таланту і т. д. Безпосереднє фізичне володінняуявляється йому єдиною метою життя й існування; категорія робітникане ліквідується, а поширюється на всіх людей; відношення приватної власності залишається відношенням усього суспільства до світу речей; нарешті, цей рух, що прагне протипоставити приватній власності всезагальну приватну власність, виявляється у зовсім тваринній формі, коли він протиставляє шлюбові(який, справді, є певною формою виключної приватної власності) спільність дружин,де, виходить, жінка стає суспільноюі всезагальноювласністю. Можна сказати, що ця ідея спільності дружинрозкриває таємницюцього ще зовсім грубого і непродуманого комунізму. Подібно до того як жінка переходить тут від шлюбу до загальної проституції так і весь світ багатства, тобто предметної сутності людини, переходить від виключного шлюбу з приватним власником до універсальної проституції з усім суспільством. Цей комунізм, який скрізь заперечує особистістьлюдини, є лише послідовне вираження приватної власності, яка є цим запереченням. Загальна і конституйована як влада заздрістьявляє собою ту приховану форму, якої набуває користолюбствоі в якій воно себе лише іншимспособом задовольняє. Всяка приватна власність як така відчуває – принаймніпо відношенню до багатшоїприватної власності – заздрість і жадобу нівелювання, так що ці останні становлять навіть сутність конкуренції. Грубий комунізм є лише завершенням цієї заздрості і цього нівелювання, яке виходить з уявленняпро певний мінімум. У нього – певна обмеженаміра. Що така ліквідація приватної власності аж ніяк не є справжнім освоєнням її, видно саме з абстрактного заперечення всього світу культури і цивілізації, з повернення до неприродноїпростоти бідноїлюдини, яка не має потреб і яка не тільки не піднеслася над рівнем приватної власності, але навіть і не доросла ще до неї.
Для такого роду комунізму спільність є лише спільність праціі рівність заробітної плати,яка виплачується общинним капіталом, общиноюяк всезагальним капіталістом. Обидві сторони взаємовідношення піднесені на ступінь уявлюваноївсезагальності: праця– як призначення кожного, а капітал– як визнана всезагальність і сила всього суспільства. У відношенні до жінки,як до здобичі і служниці суспільного любострастя, виражена та нескінченна деградація, в якій, людина перебуває у відношенні до самої себе, бо таємниця цього відношення знаходить своє недвозначне,рішуче, відкрите,явне вираження у відношенні чоловікадо жінкиі в тому, як мислиться безпосереднє, природнеродове відношення. Безпосереднім, природним, необхідним відношенням людини до дини є відношення чоловіка до жінки.У цьому природномуродовому відношенні відношення людини до природи є безпосередньо її відношення до людини, а її відношення до людини є безпосередньо її відношення до природи, її власне природнепризначення. Таким чином, у цьому відношенні виявляєтьсяв чуттєвомувигляді, у вигляді наочного фактуте, наскільки стала для людини природою людська сутність, або наскільки природа стала людською сутністю людини. На підставі цього відношення можна, виходить, судити про ступінь загально культури людини. З характеру цього відношення видно, якою мірою людинастала для себе родовою істотою,стала для себе людиноюі мислить себе такою. Відношення чоловіка до жінки є найприроднішевідношення людини до людини. Тому в ньому виявляється, в якій мірі природнаповедінка людини людською,або в якій мірі людськасутність стала для неї природноюсутністю, в якій мірі її людська природастала для неї природою.З характеру цього відношення видно також в якій мірі потребалюдини стала людськоюпотребою, тобто в якій мірі іншалюдина як людина стала для неї потребою, в якій мірі сама вона, у своєму найіндивідуальнішому бутті є разом з тим суспільною істотою.
Таким чином, перше позитивне скасування приватної власності, грубийкомунізм, є тільки форма проявумерзенності приватної власності, яка хоче утвердити себе як позитивна спільність.
2) Комунізм α)ще політичного характеру, демократичний або деспотичний; β)із скасуванням держави, але в той же ще незавершений комунізм, який усе ще перебуває під впливом приватної власності, тобто відчуження людини. І в тій і в другій формі комунізм уже мислить себе як реінтеграцію повернення людини до самої себе, як знищення людського само відчуження; але оскільки він ще не усвідомив позитивної сутності приватної власності і не збагнув ще людськоїприроди потреби то він теж ще перебуває в полоні у приватної власності і заражений нею. Правда, він збагнув поняття приватної власності але не зрозумів ще її сутності.
Комунізмяк позитивнескасування приватної власності– цього самовідчуження людини– і через те як справжнє привласнення людськоїсутності людиною і для людини; а тому як повне, свідоме і з збереженням усього багатства досягнув того розвитку, повернення людини до самої себе як людини суспільної,тобто людяної. Такий комунізм, як завершений натуралізм, = гуманізмові, а як завершений гуманізм, = натуралізмові; він є справжнєрозв’язання суперечності між людиною і природою, людиною і людиною, справжнє розв’язання спору між існуванням і сутністю, між опредмечуванням і самоутвердженням, між свободою і необхідністю, між індивідом і родом. Він – вирішення загадки історії, і він знає, що він є це вирішення.
Тому весь рух історії є, з одного боку, дійснийакт породження цього комунізму – роди його емпіричного буття, – а з другого боку, він є для мислячої свідомості комуністів осягуванимі пізнаванимрухом його становлення.Вищезазначений же, ще незавершений комунізм шукає для себе історичногодоказу в окремих історичних утвореннях, що протистоять приватній власності, шукає доказу в існуючому, вириваючи окремі моменти руху (особливо люблять гарцювати на цьому конику Кабе, Вільгардель та ін.) і фіксуючи їх на доказ своєї історичної чистокровності; але цим він тільки доводить, що незрівнянно більша частина історичного руху суперечить його твердженням і що коли він коли-небудь існував, то саме не його минулебуття заперечує його претензію на сутність.
Неважко побачити необхідність того, що весь революційний рух знаходить собі як емпіричну, так і теоретичну основу в русі приватної власності,в економіці.
Ця матеріальна,безпосередньо чуттєваприватна власність є матеріальним, чуттєвим вираженням відчуженого людськогожиття. її рух – виробництво і споживання – є чуттєвийпрояв руху всього попереднього виробництва, тобто він являє собою здійснення або дійсність людини. Релігія, сім’я, держава, право, мораль, наука, мистецтво і т.д. є лише особливівиди виробництва і підпорядковані його всезагальному законові. Тому позитивне скасування приватної власності,як привласнення людськогожиття, є позитивне скасування всякого відчуження, тобто повернення людини з релігії, сім’ї, держави і т.д. до свого людського,тобто суспільногобуття. Релігійне відчуження як таке відбувається лише у сфері свідомості,у сфері внутрішнього світу людини, але економічне відчуження є відчуження дійсного життя,– тому його скасування охоплює обидві сторони. Зрозуміло, що коли у різних народів цей рух починаєтьсяабо в одній, або в другій з цих сфер, то це залежить від того, чи проходить справжнє визнанежиття даного народу переважно у сфері свідомості, чи може у сфері зовнішнього світу, чи є воно більш ідеальним, чи може реальним життям. Комунізм відразу ж починає з атеїзму (Оуен),а атеїзм на перших порах далеко ще не є комунізм;адже і той атеїзм, з якого починає комунізм, є ще переважно абстракція. Тому філантропія атеїзму з самого початку є лише філософська,абстрактна філантропія, тоді як філантропія комунізму відразу ж є реальноюі націлена безпосередньо на дію.
Ми бачили, як при припущенні позитивного скасування приватної власності людина виробляє людину – саму себе й іншу людину; як предмет, який є безпосереднім продуктом діяльності її індивідуальності, разом з тим виявляється її власним буттям для іншої людини, буттям цієї другої людини і буттям останньої для першої. Але таким же самим способом і матеріал праці і людина як суб’єкт є і результатом і вихідним пунктом руху (в тому, що вони повинні служити цим вихідним пунктом,у цьому і полягає історична необхідністьприватної власності). Таким чином, суспільнийхарактер властивий всьому рухові; яксаме суспільство виробляє людину як людину,так і вона виробляєсуспільство. Діяльність і користування її плодами, як за своїм змістом, так і за способом існування,мають суспільнийхарактер: суспільнадіяльність і суспільнекористування. Людськасутність природи існує тільки для суспільноїлюдини; бо тільки в суспільстві природа є для людини ланкою, яка зв’язуєлюдину з людиною,буттям її для іншої і буттям іншої для неї, життєвим елементом людської дійсності; тільки в суспільстві природа виступає як основаїї власного людськогобуття. Тільки в суспільстві її природнебуття є для неї її людськимбуттям і природа стає для неї людиною. Таким чином, суспільствов закінчена сутнісна єдність людини з природою, справжнє воскресіння природи, здійснений натуралізм людини і здійснений гуманізм природи.
Суспільна діяльність і суспільне користування існують аж ніяк не тількиу формі безпосередньоколективної діяльності і безпосереднього колективногокористування, хоч колективнадіяльність і колективнекористування, тобто така діяльність і таке користування, які проявляються і утверджують себе безпосередньо в дійсному спілкуванніз іншими людьми, будуть наявними всюди, де вищевказане безпосереднєвираження суспільності обґрунтоване в самому змісті цієї діяльності або цього користування і відповідає його природі.
Але навіть і тоді, коли я займаюсь науковоюі т. п. діяльністю, – діяльністю, яку я тільки в окремих випадках можу здійснювати в безпосередньому спілкуванні з іншими, – навіть і тоді я зайнятий суспільноюдіяльністю, тому що я дію як людина.Мені не тільки дано, як суспільний продукт, матеріал для моєї діяльності – навіть і сама мова, якою працює мислитель, – але й моє власнебуття є суспільна діяльність; а тому й те, що я роблю з моєї особи, я роблю з себе для суспільства, усвідомлюючи себе як суспільну істоту.
Моя загальнасвідомість є лише теоретичнаформа того, живоюформою чого є реальнаколективність, суспільність, але в наші дні загальнасвідомість являє собою абстракцію від дійсного життя і, як така абстракція, вороже протистоїть йому. Тому і діяльністьмоєї загальної свідомості як така є моїм теоретичнимбуттям як суспільної істоти.
Особливо слід уникати того, щоб знову протиставити “суспільство”, як абстракцію, індивідові. Індивід є суспільна істота.Тому всякий прояв його життя – навіть коли він і не виступає в безпосередній формі колективного,здійснюваного разом з іншими, прояву життя, – є проявом і утвердженням суспільного життя.Індивідуальне і родове життя людини не є чимось відмінним,хоч неминуче спосіб існування індивідуального життя буває або більш особливим,або більш загальнимпроявом родового життя, а родове життя буває або більш особливим,або загальниміндивідуальним життям.
Як родова свідомість,людина утверджує своє реальне суспільне життяі тільки повторює в мисленні своє реальне буття, як і навпаки, родове буття утверджує себе в родовій свідомості і в своїй загальності існує для себе як мисляча істота. Тому, коли людина є якийсь особливийіндивід і саме її особливість робить з неї індивіда і дійсну індивідуальнусуспільну істоту, то вона в такій же мірі є також і тотальність,ідеальна тотальність, суб'єктивне для-себе-буття уявлюваного і відчуваного суспільства, так само як і в дійсності вона існує, з одного боку, як споглядання суспільного буття і дійсне користування ним, а з другого боку – як тотальність людського прояву життя.
Таким чином, хоч мислення й буття і відмінніодне від одного, але в той же час вони перебувають у єдностіодне з одним.
Смертьздається суворою перемогою роду над певниміндивідом і неначе суперечить їх єдності; але певний індивід є лише якась певна родова істота іяк така смертна.
4) Подібно до того як приватна власністьє лише чуттєвим вираженням того, що людина стає в один і той же час предметноюдля себе і разом з тим чужим для самої себе і нелюдським предметом, що її прояв життя виявляється її відчуженням від життя, її прилучення до дійсності – виключенням її з дійсності, чужоюдля неї дійсністю, – так само і позитивне скасування приватної власності, тобто чуттєвепривласнення людиною і для людини людської сутності і людського життя, предметної людини і людських витворів,слід і розуміти не тільки у значенні безпосереднього,однобічного користуванняріччю, не тільки у значенні володіння, обладання.Людина привласнює собі свою всебічну сутність всебічним способом, тобто як цілісна людина. Кожне з її людськихвідношень до світу – зір, слух, нюх, смак, дотик, мислення, споглядання, відчуття, хотіння, діяльність, любов, – словом, усі органи її індивідуальності, так само як і ті органи, які безпосередньо, за своєю формою, існують як суспільні органи, – є у своєму предметномувідношенні, або у своєму відношенні до предмета,привласненням цього предмета, привласненням людськоїдійсності, їх відношення до предмета є здійснення на ділі людської дійсності...це – людська дієвістьі людське страждання,тому що страждання, яке розуміється у людському значенні, є одним із способів, за допомогою якого людина сприймає своє “я”.
Приватна власність зробила нас такими дурними й однобічними, що який-небудь предмет є нашимлише тоді, коли ми ним володіємо, тобто коли він існує для нас як капітал або коли ми ним безпосередньо володіємо, їмо його, п’ємо, носимо на своєму тілі, живемо в ньому і т.д., – одним словом, коли ми його споживаємо,– хоч сама приватна власність усі ці види безпосереднього здійснення володіння у свою чергу розглядає і лише як засіб до життя,а те життя, для якого вони служать) засобом, є життя приватної власності– праця і капіталізування.
Тому на місце всіхфізичних і духовних почуттів стало просте відчуження всіхцих почуттів – почуття володіння.Ось до якої абсолютної бідності повинна була бути доведена людська істота, щоб вона могла породити з себе своє внутрішнє багатство. (Про категорію володіннядив. статтю Гессау збірнику “Двадцять один аркуш”.)
Тому скасування приватної власності означає повну емансипаціювсіх людських почуттів і властивостей; але воно є цією емансипацією саме тому, що почуття і властивості ці стали людськимияк у суб’єктивному, так і в об’єктивному розумінні. Око стало людськимоком так само, як його об’єктстав суспільним, людськимоб’єктом, створеним людиною людини. Тому почуттябезпосередньо у своїй практиці стали теоретиками.Вони мають відношення до речізаради речі, але сама ця річ є предметне людськевідношення до самої себе і до людини, і навпаки. Внаслідок цього потреба і користування річчю втратили свою егоїстичнуприроду, а природа втратила свою голу корисність,через те що користь стала людськоюкористю.
Так само почуття і насолоди інших людей стали моїм власнимнадбанням. Тому, крім цих безпосередніх органів, утворюються суспільніоргани, у формісуспільства. Так, наприклад, діяльність у безпосередньому поєднанні з іншими і т.д. стала органом проявумого життяі одним із способів засвоєння людськогожиття.
Ясно, що людськеоко сприймає і насолоджується інакше, ніж грубе нелюдське око, людське вухо– інакше, ніж грубе, нерозвинене вухо, і т.д.
Ми бачили, що людина не втрачає саму себе у своєму предметі лише тоді, коли цей предмет стає для неї людськимпредметом, або опредмеченою людиною. Це можливо лише тоді, коли цей предмет стає для неї суспільнимпредметом, сама вона стає для себе суспільною істотою, а суспільство стає для неї сутністю в даному предметі.
Тому, з одного боку, в міру того як предметна дійсність всюди в суспільстві стає для людини дійсністю людських сутнісних сил, людською дійсністю, отже, дійсністю її власнихсутнісних сил, усі предметистають для неї опредмечуваннямсамої себе, утвердженням і здійсненням її індивідуальності, їїпредметами, а це значить, що предмет стає нею самою.Те, яквони стають для неї їїпредметами, залежить від природи предметаі від природи відповідної їй сутнісної сили;бо саме визначеністьцього відношення створює особливий, дійснийспосіб утвердження. Окомпредмет сприймається інакше, ніж вухом,і предмет ока – інший, ніж предмет вуха.Своєрідність кожної сутнісної сили – це саме її своєрідна сутність,отже й своєрідний спосіб її опредмечування, її предметно-дійсного,живого буття.Тому не тільки в мисленні, але й усімапочуттями людина утверджує себе в предметному світі.
З другого боку, з боку суб’єктивного: тільки музика пробуджує музикальне чуття людини; для немузикального вуха найпрекрасніша музика позбавленазмісту, вона для нього не є предметом, бо мій предмет може бути тільки утвердженням однієї з моїх сутнісних сил, тобто він може існувати для мене тільки так, як існує для себе моя сутнісна сила, будучи суб'єктивною здатністю, тому що смисл якого-небудь предмета для мене (він має смисл лише для відповідного йому почуття) сягає рівно настільки, наскільки сягає моєпочуття. Ось чому почуттясуспільної людини є іншіпочуття, ніж почуття несуспільної людини. Лише завдяки предметно розгорнутому багатству людської істоти розвивається, а частково і вперше з’являється, багатство суб’єктивної людськоїчуттєвості: музикальне вухо, око, яке відчуває красу форми, – коротше кажучи, такі почуття,які здатні до людських насолод і які утверджують себе як людськісутнісні сили. Бо не тільки п’ять зовнішніх чуттів, але и так звані духовні почуття, практичні почуття (воля, любов і т.д.), – одним словом, людськепочуття, людяність почуттів, – виникають лише завдяки наявності відповідногопредмета, завдяки олюдиненійприроді. Виникненняп’яти зовнішніх чуттів – це робота всієї всесвітньої історії, що минула до цього часу. Почуття,яке перебуває в полоні у грубої практичної потреби, має лише обмеженийсмисл. Для зголоднілої людини не існує людської форми їжі, а існує тільки її абстрактне буття як їжі: вона могла б з таким же успіхом мати найгрубішу форму, і неможливо сказати, чим відрізняється це поглинання їжі від поглинання її твариною.Пригнічена турботами, нужденна людина несприйнятлива навіть до найпрекраснішого видовища; торговець мінералами бачить лише меркантильну вартість, а не красу і не своєрідну природу мінерала; у нього нема мінералогічного почуття. Таким чином, необхідне опредмечення людської сутності – як у теоретичному, так і в практичному відношенні, – щоб, з одного боку, олюдинити почуттялюдини, а з другого боку, створити людське почуття,відповідне всьому багатству людської і природної сутності.
Подібно до того як завдяки рухові приватної власності,її багатства і злиднів – матеріального і духовного багатства і матеріальних і духовних злиднів – виникаюче суспільство знаходить перед собою весь матеріал для цього утворювального процесу,так виниклесуспільство виробляє, як свою постійну дійсність, людину з усім цим багатством її сутності, виробляє багату і всебічну, глибоку в усіх її почуттях і сприйняттяхлюдину.
Ми бачимо, що тільки в суспільному стані суб’єктивізм і об’єктивізм, спіритуалізм і матеріалізм, діяльність і страждання втрачають своє протиставлення одного одному, а тим самим і своє буття як такі протилежності; ми бачимо, що розв’язання теоретичнихпротилежностей саме виявляється можливим тільки практичнимшляхом, тільки за допомогою практичної енергії людей, і що тому їх розв'язання аж ніяк не є завданням тільки пізнання, а являє собою дійснежиттєве завдання, яке філософіяне могла розв’язати саме тому, що вона бачила в ній тількитеоретичне завдання.
Ми бачимо, що історія промисловостіі виникле предметнебуття промисловості є розгорнутоюкнигою людських сутнісних сил,чуттєво посталою перед нами людською психологією,яку досі розглядали не в її зв’язку з сутністюлюдини, а завжди лише під кутом зору якого-небудь зовнішнього відношення корисності, тому що, – рухаючись у рамках відчуження, – люди вбачали дійсність людських сутнісних сил і людську родову діяльністьлише у всезагальному бутті людини, в релігії, або ж в історії в її абстрактно-загальних формах політики, мистецтва, літератури і т.д. У звичайній, матеріальній промисловості(яку в такій же мірі можна розглядати як частину вищезгаданого всезагального руху, в якій сам цей рух можна розглядати як особливучастину промисловості, через те що вся людська діяльність була досі працею, тобто промисловістю, відчуженою від самої себе діяльністю) ми маємо перед собою під виглядом чуттєвих, чужих, корисних предметів,під виглядом відчуження, опредмечені сутнісні силилюдини. Така психологія,для якої ця книга, тобто саме чуттєво найбільш відчутна, найбільш приступна частина історії, закрита, не може стати дійсно змістовною і реальноюнаукою. Що взагалі думати про таку науку, яка зарозуміловідвертається від цієї величезної частини людської праці і не відчуває своєї власної неповноти, коли все це багатство людської діяльності їй не говорить нічого іншого крім того, що можна висловити одним терміном “потреба”, “звичайна потреба”?
Природничі наукирозгорнули колосальну діяльність і нагромадили безперервно зростаючий матеріал. Але філософія залишилася для них такою ж чужою, як і вони залишалися чужими філософії. Короткочасне об’єднання їх з філософією було лише фантастичною ілюзією.Існувала воля до об'єднання, а здатності не було. Навіть історіографія бере до уваги природознавство лише між іншим, як фактор освіти, корисності, окремих великих відкриттів. Але зате тим більше практичноприродознавство за допомогою промисловості ввірвалося у людське життя, перетворило його і підготувало людську емансипацію, хоч безпосередньо воно змушене було довершити перетворення людських відносин на нелюдські. Промисловістьє дійснимісторичним відношенням природи, а значить і природознавства, до людини. Тому коли її розглядати як екзотеричнерозкриття людських сутніснихсил, то зрозумілою стане і людськасутність природи, або природнасутність людини; в результаті цього природознавство втратить свій абстрактно матеріальний або, правильніше, ідеалістичний напрям і стане основою людськоїнауки, так само як воно вже тепер – хоч і в відчуженій формі – стало основою дійсно людського життя, а брати однуоснову для життя, іншу для науки– це значить з самого початку припускатися неправди. Становлена в людській історії – цьому акті виникнення людського суспільства – природа є дійсноюприродою людини; тому природа, якою вона становиться – хоч і в відчуженійформі – завдяки промисловості, є істинна антропологічнаприрода.
Чуттєвість(див. Фейєрбаха) повинна бути основою всієї науки. Наука є дійсноюнаукою лише тоді, коли вона виходить з чуттєвості в її двоякому вигляді: з чуттєвоїсвідомості і з чуттєвоїпотреби; отже, лише тоді, коли наука виходить з природи. Уся історія є підготовкою до того, щоб “людина”стала предметом чуттєвоїсвідомості і щоб потреба “людини як людини” стала [природною, чуттєвою] потребою. Сама історія є дійсноючастиною історії природи,становлення природи людиною. Згодом природознавство включить у себе науку про людину в такій же мірі, в якій наука про людину включить у себе природознавство: це буде однанаука.
Людинає безпосередній предмет природознавства; бо безпосередньою чуттєвою природоюдля людини безпосередньо є людська чуттєвість (це – тотожний вираз), безпосередньо як іншачуттєво сприймана нею людина; бо її власна чуттєвість існує для неї самої, як людська чуттєвість, тільки через іншулюдину. А природає безпосередній предмет науки про людину.Перший предмет людини – людина – є природа, чуттєвість; а особливі людські чуттєві сутнісні сили, що предметно втілюються тільки в предметах природи,можуть знайти своє самопізнання тільки в науці про природу взагалі. Навіть елемент самого мислення, елемент, у якому виявляється життя думки – мова,– має чуттєву природу. Суспільнадійсність природи і людськеприродознавство, або природознавча наука про людину,це – тотожні вирази.
Ми бачимо, як на місце політико-економічного багатстваі політико-економічної злиденностістає багата людинаі багата людськапотреба. Багаталюдина – це в той же час людина, яка терпить нуждув усій повноті людських проявів життя, людина, в якій її власне втілення виступає як внутрішня необхідність, як нужда.Не тільки багатстволюдини, але й бідністьїї набирає при соціалізмі в однаковій мірі людськогоі тому суспільного значення. Вона є пасивний зв’язок, який примушує людину відчувати потребу в тому величезному багатстві, яким є іншалюдина. Панування предметної сутності в мені, чуттєвий спалах моєї сутнісної діяльності є пристрасть,яка, таким чином, стає тут діяльністюмоєї істоти.
5) Яка-небудь істотає у своїх очах самостійною лише тоді, коли вона стоїть на своїх власних ногах, а на своїх власних ногах вона стоїть лише тоді, коли вона завдячує своїм існуваннямсамій собі. Людина, яка живе з ласки іншої, вважає себе залежною істотою. Але я живу цілком з ласки іншого, якщо я завдячую йому не тільки підтриманням мого життя, але, крім того, ще й тим, що він моє життя створив,що він – джереломого життя; а моє життя неодмінно має таку причину поза собою, якщо воно не є моїм власним витвором Ось чому витвірє таким уявленням, яке дуже важко витіснити з народної свідомості. Народній свідомості незрозумілечерез-себе-буття природи і людини, тому що це через-себе-буття суперечить усім відчутним фактампрактичного життя.
