Текст книги "Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)"
Автор книги: Л. Губерский
Жанр:
Философия
сообщить о нарушении
Текущая страница: 24 (всего у книги 52 страниц)
Таким чином, нам немов демонструється те, що раніше говорилося про свідоме Я,а саме – що воно насамперед є “тілесним Я”.
ІІІ
Я ТА НАД-Я (Я-ІДЕАЛ).
Якби Ябуло лише частиною системи Воно, яка визначається впливом системи сприйняття, тільки представником реального зовнішнього світу в душевній області, все було б просто.
В іншому місці вже пояснювалися мотиви, які наштовхнули нас робити припущення щодо існування декотрої інстанції в Я,яку можна назвати Я-ідеаломабо Над-Я. Ці мотиви цілком правомірні. Те, що ця частина Яне так міцно пов’язана зі свідомістю, є несподіванкою, яка вимагає пояснення.
Нам доведеться розпочинати здалеку. Нам поталанило зрозуміти мученицьке страждання меланхоліка завдяки припущенню, що в Я відтворений загублений об’єкт, тобто відбулася заміна прихильності до об’єкту ідентифікацією. У цей же час, однак, ми ще не зрозуміли усього значення цього процесу і не знали, наскільки часто він повторюється. З тих пір ми кажемо: така заміна відіграє велику роль у формуванні Я, а також має істотне значення в у творенні того, що ми називаємо характером.
На початку примітивної оральної фази розвитку індивіда важко відрізнити володіння об’єктом від ідентифікації. Пізніше можна вдатися до припущення, що бажання оволодіти об’єктом походить з Воно, яке відчуває еротичний потяг як потребу. Спочатку ще кволе Яотримує від прихильності до об’єкту знання, задовольняється ним або прагне ліквідувати його шляхом витіснення.
Якщо ми маємо потребу в сексуальному об’єкті або нам доводиться відмовитися від нього, з Янерідко відбуваються зміни, які, на кшталт меланхолії, потрібно розуміти як вторгнення об’єкта в Я; найближчі подробиці цього заміщення нам поки що невідомі. Можливо, за допомогою такої інтроспекції (вторгнення)… Яполегшує або уможливлює відмову від об’єкта. Можливо, це ототожнення взагалі є тією умовою, за якої Воновзагалі відмовляється від своїх об’єктів. У будь-якому випадку цей процес, особливо на ранніх стадіях розвитку спостерігається дуже часто: він дає нам можливість припустити, що характер Яє осадом відкинутих прихильностей до об’єкта, що він містить історію цих виборів об’єктів. Оскільки характер особистості відкидає або приймає ці впливи з історії еротичних виборів об’єкта, природно припустити цілу шкалу супротиву. Ми вважаємо, що в рисах характеру жінок, які мали великий досвід з кохання, легко знайти відзвук їхньої прихильності до об’єкта. Необхідно також взяти до уваги випадки одночасної прихильності до об’єкта та ідентифікації, тобто зміни характеру до того, як відбулася відмова від об’єкта…
Інший підхід до явища демонструє, що таке перетворення еротичного вибору об’єкта на змінене Яє також тим способом, яким Яотримує можливість оволодіти Воноі поглибити свої відносини з ним, правда, ціною вагомої поступливості щодо його переживань. Приймаючи риси об’єкта, Янемов нав’язує Воносамого себе у якості об’єкта кохання, намагається відшкодувати йому його втрату, звертаючись до нього такими словами: “Дивися, ти вже можеш кохати мене – я так схоже на об’єкт”.
Перетворення об’єкт-лібідо в нарцистичне лібідо, вочевидь, несе з собою відмову від сексуальних цілей, відому десексуалізацію, а отже, своєрідну сублімацію. Більше того, тут виникає питання, яке заслуговує на уважний розгляд, а саме: чи не є це звичайний шлях до сублімації, чи не відбувається будь-яка сублімація за рахунок втручання Я,яке на початку перетворює сексуальне об’єкт-лібідо на нарцисичне лібідо для того, щоб в майбутньому переслідувати, можливо, іншу мету? До цього питання ми ще повернемося.
Хоча ми і відхиляємося від нашої мети, однак необхідно зупинити на деякий час нашу увагу на об’єктних ідентифікаціях Я. Якщо такі множаться, стають занадто численними, потужними та несумісними одна з одною, то це легко може призвести до патологічного наслідків. Справа може дійти до розчеплення Я,оскільки окремі ідентифікації завдяки протистоянню відокремлюються одна від одної і таємниця так названої “множинної особистості”, можливо, полягає як раз у тому, щоб окремі ідентифікації по черзі оволодівають свідомістю. Навіть якщо справа не заходить так далеко, все-таки створюється підгрунтя для конфліктів між різними ідентифікаціями, на які розкладається Я, конфліктів, які в кінцевому рахунку не зажди можуть називатися патологічними.
Як би не зміцнів у майбутньому супротив характеру щодо впливу відкинутих прихильностей до об’єкта, все ж таки вплив перших ідентифікацій, які виникли ще в ранньому дитинстві буде широким та стійким. Ця обставина змушує нас повернутися назад до моменту виникнення Я-ідеалу, оскільки за ним прихована перша і найважливіша ідентифікація з батьком в самий ранній період історії розвитку особистості. Така ідентифікація, гадаю, не є наслідком або результатом прихильності до об’єкта; вона є прямою, безпосередньою і більш ранньою, аніж будь-яка інша прихильність до об’єкта. Однак, вибір між об’єктами, який має відношення до першого сексуального періоду стосовно батька та матері, за нормальних умов призводить, гадаю, до такої ідентифікації і тим самим підсилює первинну ідентифікацію.
Всі ці стосунки настільки складні, що виникає необхідність розглянути їх докладніше. Існує два моменти, які зумовлюють цю складність: трикутне розташування Едипового відношення і початкова бісексуальність індивіда.
Спрощений випадок для дитини чоловічої статі виглядає наступним чином: досить рано дитина відчуває до матері об’єктну прихильність, яка розпочинається з материнських грудей і постає типовим вибором об’єкта у якості опори; з батьком же хлопчик ідентифікується. Ці відношення існують деякий час паралельно, допоки посилення сексуального потягу до матері і усвідомлення того, що батько є перешкодою для такого потягу, не викликає Едипового комплексу. Ідентифікація з батьком віднині набуває ворожого забарвлення і перетворюється на бажання усунути батька і замінити його собою. З тих пір ставлення до батька має амбівалентний характер, створюється враження, ніби наявна з самого початку в ідентифікації амбівалентність стала явною. “Амбівалентна установка” у ставленні до батька і лише ніжний об’єктний потяг до матері складають для хлопчика зміст простого, позитивного Едипвого комплекса.
При руйнації Едипового комплексу необхідно відмовитися від обєктної прихильності до матері. Замість неї можуть з’явитися дві речі: або ідентифікація із матір’ю, або посилення ідентифікації з батьком. Останню ми зазвичай розглядаємо як більш нормальний випадок, який дозволяє зберегти певною мірою ніжне ставлення до матері. Завдяки зникненню Едипового комплексу мужність характеру хлопчика, таким чином зміцнилася. Відповідно аналогічним чином Едипова установка маленької дівчинки може завершитися ідентифікацією з матір’ю, яка зміцнюватиме жіночний характер дівчинки.
Ці ідентифікації не відповідають нашим очікуванням, так як вони не вводять полишений об’єкт в Я; проте і такий наслідок є можливим, причому у дівчаток він легше спостерігається, аніж у хлопчиків. В аналізі досить часто доводиться стикатися з тим, що маленька дівчинка, після того, як їй довелося відмовитися від батька як об’єкта кохання, виявляє мужність та ідентифікує себе з батьком, тобто з загубленим об’єктом. Зрозуміло, що все це залежить від того, чи достатньо потужні її чоловічі задатки, у чому б вони не полягали.
Таким чином, перехід Едипової ситуації в ідентифікацію із батьком або матір’ю залежить в обох статях, гадаю, від відносної сили задатків тієї чи іншої статі. Це один спосіб, яким бісексуальність втручається у долю Едипового комплексу. Інший спосіб ще більше важливий. Насправді, виникає таке враження, що простий Едипів комплекс взагалі не є найбільш частим випадком, а відповідає деякому спрощенню чи схематизації, яка практично здійснюється, правда, досить часто. Більш докладне дослідження відкриває в більшості випадків повний Едипів комплекс, який буде двояким – позитивним та негативним – в залежності від первинної бісексуальності дитини, тобто хлопчик перебуває не лише в амбівалентному ставленні до батька та зупиняє свій ніжний вибір на матері, однак у той же час він поводиться як дівчинка, проявляє ніжне жіноче ставлення до батька і відповідно ревнощі та ворожість до матері. Це вторгнення бісексуальності досить ускладнює аналіз відносин між первинними виборами об’єкта та ідентифікаціями і перешкоджає зрозумілому описанню їх. Можливо, що встановлена у ставленні до батьків амбівалентність має бути повністю віднесена на рахунок бісексуальності, а не виникає, як я досі стверджував, з ідентифікації внаслідок суперництва.
Я гадаю, що ми не помилимося, коли припустимо існування повного Едипового комплексу взагалі у всіх людей, особливо у невротиків. Аналітичний досвід відкриває незабаром, що у відомих випадках та чи інша складова частина цього комплексу зникає, залишаючи лише ледве помітний слід, так що створюється ряд, один кінець якого займає позитивний комплекс, інший кінець – зворотний, негативний комплекс, тоді як середні ланки зображують повну форму з неоднаковою участю обох компонентів. При зникненні Едипового комплексу чотири потяги, які він вміщує сполучаються у такий спосіб, що з них виходить одна ідентифікація з батьком та одна з матір’ю, причому ідентифікація з батьком утримує об’єкт-мати позитивного комплексу та одночасно заміняє об’єкт-батька зворотного комплексу; аналогічні явища мають місце при ідентифікації з матір’ю…
Таким чином, можна зробити грубе припущення, що в наслідок сексуальної фази, яка характеризується пануванням Едипового комплексу, в Я накопичується осад, що складається з утворення обох названих, деяким чином узгоджених одна з одною ідентифікацій. Ця зміна в Я зберігає особливе положення: вона протистоїть іншому змісту Я як Я-ідеал або над-Я.
Натомість Над-Яне є простим осадом від першого обрання об’єкту, здійсненим Воно, йому притаманне також значення енергійного реактивного утворення по відношенню до них. Його відношення до Яне вичерпується вимогою “ти мусиш бути таким самим як (батько)”, воно виражає також заборону: “Таким (як батько) ти смієш бути, тобто ти не смієш робити усе те, що робить батько, деякі вчинки залишаються виключно його правом”. Це подвійне обличчя Я-ідеалузумовлено тим фактом, що над-Янамагалося витіснити Едипів комплекс, більше того – могло виникнути лише завдяки цій різкій зміні. Витіснення Едипового комплексу було, вочевидь, нелегким завданням. Так як батьки, особливо батько, усвідомлюється як перешкода щодо здійснення Едипових потягів, то інфантильне Янакопичувало сили для цього витіснення через створення в собі такої ж самої перешкоди. Ці сили воно запозичувало відомим чином у батька, і таке запозичення є актом, вищою мірою здатне викликати наслідки. Над-Язбереже характер батька, і чим сильніший був Едипів комплекс, тим стрімкіше було його витіснення (під впливом авторитета, релігії, освіти, читання), тим строгіше незабаром над-Ябуде панувати над Я як совість, а можливо, і як несвідоме почуття провини. Звідки береться міць для такого панування, звідки його примусовий характер, який набуває форми категоричного імперативу, – з цього приводу я ще висловлю свої міркування.
Зосередив ще раз увагу на описаному вище виникненні над-Я, ми помітимо у ньому результат двох надзвичайно важливих біологічних чинників: тривалої дитячої безпорадності і залежності людини та наявності в неї Едипового комплексу, який був нами редукований навіть до перерви у розвитку лібідо, що утворився завдяки латентному періоду, тобто до двократного начала статевого життя. Ця остання обставина є, мабуть, специфічною особливістю людини, згідно з психологічною гіпотезою, наслідок того поштовху до культурного розвитку, який був насильницьким чином викликаний у льодовий період. Таким чином, відокремлення над-Явід Яне випадково, воно відображає найважливіші риси розвитку як індивіда, так і роду і навіть більше: надаючи батьківському впливу тривалого вираження, воно увіковічує існування чинників, яким зобов’язано своїм походженням.
Нескінченну кількість разів психоаналізу дорікали тим, що він не цікавиться вищим, моральним, над особистісним в індивіді. Таке дорікання несправедливе двічі – історично і методологічно. Історично – тому що психоаналіз з самого початку приписував моральним та естетичним тенденціям в Япрагнення до витіснення, методологічно – внаслідок небажання зрозуміти, що психоаналітичне дослідження не могло виступати, на кшталт філософської системи, з завершеним колом своїх положень, однак повинно було крок за кроком просуватися у розумінні складного душевного життя шляхом аналітичного розчленування як нормальних, так аномальних явищ. Тепер, коли ми зважилися підійти, наостанку, до аналізу Я, ми можемо відповісти всім, хто, вражений від власної моральної свідомості, наполягав на необхідності вищого в людині: “Воно безперечно повинне існувати, але Я-ідеалчи над-Я,вираження нашого ставлення до батьків, як раз і є вищою істотою. Ще в дитинстві ми знали цих вищих істот, були здивовані ними і відчували жах перед ними, однак незабаром ми прийняли їх у самих себе”.
Таким чином Я-ідеалє спадкоємцем Едипового комплексу, отже, вираженням найміцніших рухів Воно та долі його лібідо. Висунувши цей ідеал, Язмогло оволодіти Едиповим комплексом і в той же час підкоритися Воно.У той час, коли Япереважно є представником зовнішнього світу, реальності, над-Явиступає йому назустріч як довірена особа внутрішнього світу, або Воно. І ми тепер підготовлені до того, що конфлікти між Ята Я-ідеалому кінцевому рахунку відображатимуть суперечність реального та психічного, зовнішнього та внутрішнього світів.
Все, що біологія і людська історія створили в Вонота зафіксували в ньому, – все це приймається Яу вигляді утворення ідеалу і знову індивідуально переживається ним. Унаслідок історії формування Я-ідеалмає найтісніший зв’язок із філогенетичною та архаїчною спадщиною індивідуума. Те, що в індивідуальному душевному житті належало найглибшим шарам, набуває завдяки утворенню Я-ідеалунайвищого з боку наших оцінок змісту людської душі… Неважко показати, що Я-ідеалвідповідає всім вимогам, які висувають стосовно вищого початку в людині. Як пристрасна прихильність до батька він місить у собі зерно, з якого зросли всі релігії. Судження про власну недовершеність у порівнянні Язі своїм ідеалом викликає релігійне почуття благоговіння, на яке спирається пристрасно віруюча людина. У подальшому розвитку роль батька перейде до вчителям та авторитетам; їх заповіді та заборони зберігають свій вплив в Я-ідеалі, здійснюючи в якості совісті моральну цензуру. Неузгодженість між вимогами совісті та діяльністю Явідчувається як почуття провини. Соціальні почуття грунтуються на ідентифікаціях з іншими людьми на основі однакового Я-ідеалу.
Зігмунд Фройд “Я та Воно”.(ЭКСМО-ПРЕСС, Москва ФОЛИО, Харьков 2001, С. 841-860).
Вибрала і впорядкувала (переклад з російської мови) к.ф.н., доц. Сайтарли І.А.
Гуссерль, Едмунд
(1859 – 1938)
Німецький філософ, засновник феноменології і відповідного їй методу аналізу свідомості, з допомогою якого прагнув надати філософії характеру точної науки . Він обстоює тезу, що феноменологія та притаманний їй метод редукції є шляхом абсолютного виправдання повновартісного людського існування, способом реалізації морально – етичної автономії людини.
ІДЕЇ ДО ЧИСТОЇ ФЕНОМЕНОЛОГІЇ ТА ФЕНОМЕНОЛОГІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ.
ВСТУП
Чиста феноменологія... у її намірах продемонструвати роль фундаментальної філософської науки, – це наука істотно нова, у наслідок своєї принципової своєрідності далека від природного мислення, а тому лише у наш час починає розвиватися. Вона іменує себе наукою про “феномени”. Інші, з давніх часів відомі науки також мають відношення до феноменів. Так, можна почути, що психологію називають наукою про психічні, природознавство – наукою про фізичні “явища”, або “феномени”; так само в історії часом говориться про історичні, у культурології – про культурні феномени; аналогічно для всіх наук про реальність. Як би не відрізнявся у всіх цих речах зміст слова “феномен” і які б значення воно б не мало окрім усього цього, беззаперечним є те, що феноменологія пов’язана зі всіма цими “феноменами” відповідно зі всіма значеннями, однак за умови цілковито іншої установки, за допомогою якої своєрідно модифікується будь-який смисл “феномена”, який зустрічається у звичних для нас науках. У феноменологічну сферу він потрапляє не інакше, як… чиста феноменологія,до якої ми тут маємо намір вторувати шлях… – це не психологія і що віднесення її до психології є неможливим не через випадкове розмежування області та термінологічно, а й через принципові засади… – усе-таки вона (вже як наука про ідеї) є зовсім не психологія, як і геометрія – не природнича наука. І більше того – виявляється, що відмінність все більш радикальна, аніж у цьому порівнянні. При цьому, нічого не змінюється від того, що феноменологія має справу зі “свідомістю”, зі всіма різновидами переживань, з актами та їх корелятами… – ми почнемо створювати метод “феноменологічної редукції”, згідно з... зможемо долати обмеженість пізнання, невіддільну від будь-якого природничого способу дослідження, і абстрагуватися від притаманного йому однобічного спрямування погляду – поки нарешті не отримаємо вільний горизонт “трансцендентально” очищених феноменів, а тим самим і поле феноменології у нашому специфічному розумінні.
…Чиста, або трансцендентальна феноменологія отримає своє обгрунтування не як наука про факти, а як наук про сутності (як наука “ейдетична”),як наука, яка має наміри констатувати виключно “пізнання сутності” – ніякі не “факти”.
...Феномени трансцендентальної феноменології отримують свою характеристику як ірреальні.Інші редукції – специфічно трансцендентальні очищують психологічні феномени від того, що надає їм реальності, а тим самим відбувається включення у реальний “світ”… усіх трансцендентально очищених “переживан.” – суть ірреальності – які покладаються за межі будь-якого включення у “дійсний світ”. Саме такі ірреальності досліджує феноменологія, проте не лише як одиничні та окремі, а у їх “сутності”…
С. 80 –94
Розділ другий
ФУНДАМЕНТАЛЬНО-ФЕНОМЕНОЛОГІЧНІ РОЗМИСЛИ.
Глава друга
СВІДОМІСТЬ ТА ПРИРОДНА ДІЙСНІСТЬ.
П. 36. Інтенціональне переживання. Переживання як таке.
…Те, що переживання – це переживання чогось, наприклад, вигадка – це вигадка кентавра, а сприйняття – сприйняття “реального” предмета, судження – судження про відповідне положення справ і т.п. – все це має відношення не до переживання факту у світі, зокрема у фактичному психологічному взаємозв’язку, а має стосунок до чистої сутності, яка осягається за допомогою ідеації[8] просто як ідея. До сутності переживання належить не лише те, що воно є свідомість, а й те, щосаме усвідомлюється, а також, у якому визначеному чи невизначеному смислі воно є щось… Під переживаннями у самому широкому сенсі слова ми розуміємо все і всяке, що тільки знаходиться у потоці переживання, отже, не самі інтенціональні переживання, актуальні і потенціальні cogitationes, узяті у всій їхній конкретизації, а й взагалі будь-які реальні моменти, які знаходяться у цьому потоці та його окремих частинах.
Неважко помітити, що не будь-якому реальному моменту конкретної єдності інтенціонального переживання самому по собі притаманний засадничий (основополагающий) характер інтенціональності, тобто властивість бути “свідомістю чого-небудь”. ...У переживанні сприйняття ось цього аркушу білого паперу, ми за допомогою належного руху наших очей отримуємо дане у відчутті “біле”. Це біле є невід’ємним від сутності конкретного сприйняття – належить (йому) як реальна конкретна складова… постає носієм інтенціональності, однак само по собі воно не є свідомістю чого-небудь. Так само стосовно інших даних переживання, наприклад, стосовно так званих чуттєвих емоцій. Про це ми ще докладніше поговоримо далі…
Не маючи наразі можливості глибше зануритися в описовий аналіз сутності чистих переживань, виокремимо деякі моменти, на які слід звернути увагу для наступного викладу. Якщо інтенціональне переживання актуально, тобто здійснюється по способу cogito (осмислення), то у ньому суб’єкт “спрямовує” себе на інтенціональний об’єкт. Від самого же cogito є невід’ємним іманентний йому “погляд-на” об’єкт, погляд, який з іншого боку випромінюється з “Я”, так що неможливо заперечувати його існування. Такий погляд Я на що-небудь є, в залежності від акту, то сприймаючий у сприйнятті, то вигадуючий у вигадці, то симпатизуючий тому, що подобається, то бажаючий у бажанні і т.п. Отже, це означає, що це невід’ємне від сутностіcogito… не є особливий акт і, почасти, не може бути змішаним ні зі сприйняттям (навіть у будь-якому широкому сенсі), ні з іншими різновидами актів, які властиві сприйняттю. Необхідно звернути увагу на те, що інтенціональнийоб’єкт свідомості, – якщо взяти його як повний корелят останньої, – аж ніяк не є тим самим, що і схоплений (у сприйнятті) об’єкт... Якщо говорити про річ, то до неї ми можемо звернутися не інакше як через “схоплювання її”, – і так до всіх інших “просто уявних” предметностей… Однак в акті оцінювання ми звертаємося до цінності, в акті радості – до радісного, в акті любові – до улюбленого, в діянні – до дії, і усе це ми ніколи не схоплюємо. Інтенціональний об’єкт – цінне, радісне, улюблене, очікуване як таке, діяння як діяння – усе це перетворюється на схоплений предмет лише в особливому “опредметненому” повороті. Звернутися до чого-небудь в оцінюванні – у цьому і полягає схоплювання цього щось, проте не це щось, а ціннеабо цінність– ось що є тут повним інтенціональним корелятом акту оцінювання.Звідси, “звертатися до чого-небудь в оцінюванні” ще не означає “отримати цінність як предмет” у тому особливому смислі схоплювання, у якому ми повинні отримати предмет, для того, щоб робити предикативні висловлювання про нього; і так само щодо всіх логічних актів, які мають відношення до цінностей.
Отже, у всіх актах, подібних до оцінювання, ми маємо інтенціональний об’єкту двоякому сенсі: нам необхідно розрізняти просто “щось” і повний інтенціональний об’єкті відповідно до цього подвійну інтенцію,як подвійну спрямованість-на. Якщо в акті оцінювання ми спрямовані на щось, то це спрямування на щосьє увага до нього і схоплювання його; при цьому ми спрямованні також і на цінність – проте на за способом схоплювання. Модус “актуальність” притаманний не лише сприйняттю чогось, а й оцінюванню його. Однак до цього ми маємо негайно додати, що лише в простих актах оцінювання ситуація є настільки простою. Загалом акти душевного ладу та волі фундуються більш високою мірою, і відповідним чином множиться інтенціональна об’єктивність… У всякому акті панує один із модусів уваги. Однак, якщо така не зводиться до простого споглядання чого-небудь,якщо в такій свідомості фундується ще інше, яке “виражає своє ставлення” до цього щось свідомості, це щосьта повний інтенціональний об’єкт(наприклад “щось” і “цінність”), рівно як і увагата володіння в духовному поглядірозходяться між собою…
П.39. Свідомість та природна дійсність. “Наївна” людина з її осягненням.
Усі ці набуті нами сутнісні характеристики переживання і свідомості – необхідні попередні кроки до досягнення мети, яка постійно нас скеровує, а саме до осягнення сутності тієї “чистої свідомості”, якою визначається феноменологічне поле… Адже ми не полишали поле природної установки. Індивідуальна свідомість двояким чином переплітається з природним світом – це свідомість якої-небудь людиниабо твариниі це… усвідомлення цього світу. Проте що може тоді означати, унаслідок такого переплетення з реальним світом, те, що у свідомості – власна сутність, вона утворює з іншою свідомістю замкнений у собі, визначений виключно цими власними сутностями взаємозв’язок, взаємозв’язок потоку свідомості? Питання – оскільки свідомість ми можемо тлумачити у якому завгодно широкому сенсі, який у решті решт перекривається поняттям переживання смислу – торкається власної сутності потоку переживань і всіх його компонентів. Якою мірою спочатку матеріальний світмає бути принципово чимось принципово однорідним, який виключено із власної сутності самих переживань?І якщо це так, то матеріальний світ є – відносно будь-якої свідомості і її власної сутності – “чужий”, “інобуття”,то як може сплітатисяз ним свідомість – з ним, отже зі всім чужим свідомості світом? Адже не важко переконатися, що матеріальний світ – не який-небудь випадковий шматок природного світу, а його фундаментальна структура, з якою сутніснопов’язане будь-яке реальне буття. Чого йому не вистачає, так це душі – людей чи тварин, нове, що несуть із собою ці останні, – це насамперед їхні “переживання”, які пов’язують їх, по мірі свідомості з оточуючим їх світом… Для того, щоб досягти тут ясності, звернемося до того крайнього джерела, яким живиться генеральна теза світу, яку я здійснюю у своїй природній установці, – саме вона уможливлює те, що я, по мірі свідомості, набуваю, як існуючого переді мною, сущого тут світу речей, приписую собі у цьому світі тіло і можу вписувати себе у цей світ. Вочевидь, це крайнє джерело – чуттєвий досвід.Проте для досягнення наших цілей достатньо розглянути чуттєве сприйняття, -серед усіх актів, які складають досвід, воно найкращим чином відіграє роль одвічного досвіду…Будь-якій сприймаючій свідомості притаманна та особливість, що вона є усвідомленням живої тілесної співприсутності індивідуального об’єкту, який в чисто логічному сенсі є індивідом або логіко-категоріальною модифікацією такого. У нашому випадку – випадку чуттєвого сприйняття, точніше, сприйняття речі, логічний індивід – це річ; і буде достатнім, якщо ми будемо оперувати сприйняттям речі як з прикладом усіх інших сприйнять (сприйняттям властивостей, процесів тощо).
Звичайне бадьоре життя нашого Я – це постійне актуальне чи неактуальне сприйняття. Постійно і світ речей, і в ньому наше тіло суть існуючі, по мірі (їх) сприйняття. Як же виокремити і як може бути виокремлена звідси сама свідомість –сама свідомість як конкретне буття у собі,як – усвідомлене ним, те, що сприймається як те, що “напроти”свідомості, як “у собі і для себе”?
… Я постійно споглядаю ось цей стіл. Я ходжу навколо нього, увесь час змінюючи своє місцезнаходження у просторі, – при цьому мені безперервно притаманне усвідомлення живої речовинної присутності тут ось цього одного і того самого стола, причому того ж самого, який залишається в самому собі незмінним. Однак сприйняття стола – постійно змінюється, воно є безперервність мінливих сприймань. Закрий очі. Усі інші мої почуття ніяк не пов’язані зі столом. Тепер я його зовсім не сприймаю. Відкрию очі – і маю знову сприйняття стола. Те саме сприйняття? Будемо точними. Повторюючись, сприйняття ніколи, ні за жодних обставин не залишається, як індивідуальне, одним і тим самим. Лише стіл – той самий; як тотожний, він усвідомлюється синтетичною свідомістю, яка поєднує нове сприйняття з пригадуванням… Само сприйняття, будучи тим, чим воно є, перебуває у постійному потоці свідомості є постійним потоком: безперервно “за раз” сприйняття відходить до свідомості, яка поєднується з ним ось тільки що минулого і разом із тим вже спалахує нове “тепер” і т.д. Як і сама сприйнята річ взагалі, як і все та будь-що, що йому належить – частини, сторони, моменти, – згідно усюди однаковим засадам сприйняття необхідно є трансцендентними – не має значення, називаються вони первинними чи вторинними, якостями. Колір побаченої речі – це принципово не реальний момент усвідомлення кольору, – він являється. Однак, допоки він являється, явище, яке підтверджує досвід, може і повинне безперервно змінюватися. Один і той самийколір являється у безперервному розмаїтті кольорових нюансів… Один і той самий образ (як один і той самий тілесно даний) безперервно являється усе “новим і новим чином”, у нових проекціях свого образу…У той час річ – це інтенціональна єдність: те, що усвідомлюється як тотожно-єдине у безперервно упорядкованому протіканні багатоманітних сприйнять, що переходять один в одне, – і цим останнім, багатоманітним сприйняттям постійно притаманний свій певний дескриптивний склад, який по мірі сутності, наданий такій єдності. Так, наприклад, до кожної фази сприйняття необхідно належить конкретне наповнення кольоровими нюансами, проекціями образу і т.п. Останні відносять до “даних відчуття”, до даних особливого регіону з певними родами, у межах – кожного такого роду дані сходяться у конкретні єдності (синтези) переживання… поряд із тим, такі дані… одухотворюються у кожній конкретні єдності сприйняття через “осягнення”, отже, будучи одухотвореними, виконують “ репрезентуючу функцію”,або разом із нею складають те що ми називаємо “явищем”кольору, образу і т.п. Все це, сплітаючись ще з іншими характеристиками, вичерпує реальний склад сприйняття – сприйняття яке є усвідомленням однієї і тієї ж речі … Необхідно увесь час чітко бачити, що ті дані відчуття, які виконують функцію нюансування кольору, нюансування фактури, проектування образу і т.д. – функцію “репрезентування”, самим принциповим чином відрізняються від кольору як такого, фактури як такої, образу як такого, інакшу кажучи – від будь-яких різновидів моментів речі. Нюанс – хоча йому терміново знаходиться ім’я – має відношення до принципово іншого роду, аніж нюансоване. Нюанс – це переживання.Переживання є можливим лише як переймання чимось, а не як дещо просторове. А нюансоване принципово можливе лише як просторове (воно у своїй сутності і є просторове), однак воно не можливо як переживання…
п. 42. Буття як свідомість та буття як реальність. Принципова відмінність способів споглядання.
Підсумком проведених нами міркувань стала трансцендентність речі у відношенні до її сприйняття, а надалі у відношенні до будь-якого її усвідомлення як такого – не просто у тому розумінні, що річ не можлива як реальна складова свідомості, однак це положення речей у цілому споглядається ейдетично: в абсолютно безумовній всезагальності, або ж необхідності річ не може бути дана реально-іманентно у жодному сприйнятті, у жодній свідомості як такій. Таким чином, постає фундаментальна істотна відмінність між буттям як переживанням та буттям як річчю.Принципово до регіональної сутності “переживання” (особливо до регіональної специфікації cogitatio) належить те, що воно сприймається в іманентному сприйнятті, до сутності просторово-речового (буття), що воно не сприймається подібним чином… До речі як такої, до всякої реальності у справжньому сенсі… у сутності цілком “принципово” належить нездатність бути іманентно-сприйнятою, а тим самим бути взагалі отриманою у взаємозв’язку переживань. Отже річ сама по собі називається трансцендентною. Саме у цьому полягає принципова відмінність способів буття, яка взагалі існує у світі – відмінність між свідомістю та буттям.
