Текст книги "Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)"

_______

«Нове вчення істинне, але непрактичне, не для народу». Говорячи так, ти лише доводиш, що сам ще у розладі з новим вченням, для тебе воно є теоретичною, а не загальноприйнятою істиною, що воно ще не заволоділо всім твоїм єством. Якщо щось є суттєвим для тебе самого, то це надає тобі впевненості, що воно колись стане також всенародною справою, правда, по-своєму.

_______

«Що мені до людства! Німецький дух – ось наш лозунг. Ми – німці і хочемо ними бути». Я не заперечую; але чому ваш патріотизм повстає лише проти висновків із християнства, проти людства, а не проти самого християнства? Християнство не вчить нас: бог та німецький Міхель одне й теж саме, а вчить нас тому, що бог та людина – одне й теж саме.

_______

Зазвичай на практиці люди представляють протилежність тому, чим вони являються теоретично, що, мабуть, було б краще у якості символу віри висунути ненависть до людей, а не любов до них. Зараз люди релігійно, тобто теоретично, один одного люблять, практично ж – один одного ненавидять; можливо, вони тоді, навпаки, теоретично ненавиділи б один одного, а в житті любили б один одного.

_______

Чуттєва дія складає сутність язичництва; «дух», іншими словами, абстрактне слово, – сутність християнства. Врешті-решт слово боже значить не що інше, як божественність слова, а священне писання є нічим іншим, як святістюписання. Подібну «сутність християнства» зрозуміли та реалізували «глибоко по-християнські» налаштовані німці. Тому німцям і за їх природою, і за тим, чим вони володіють, все дано словесно, але нічого – на ділі, все дано у думці, але нічого – чуттєво, все дано духовно, але нічого – тілесно, іншими словами, все дано на папері, але нічого – в дійсності.

_______

1843-1844

«ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ФІЛОСОФІЇ»

Моєю першою думкою був бог, другою – розум, третьою та останньою – людина. Суб’єкт божества – розум, а суб’єкт розуму – людина.

_______

«Страх перед богом – початок мудрості», але не кінець її.

_______

«Об’єктивний дух!» – Що це таке? Мій дух, яким він є для інших, дух моїх творів. Але цей об’єктивний дух чи не є суб’єктивним духом, чи не є це мій дух, дух цієї людини? Хіба не пізнаю я людину за її творінням? Хіба я не читаю Гете, коли читаю твори Гете?

_______

Звідки ж взялася людина? Спочатку запитай, що такелюдина? Якщо ти з’ясував її сутність, то тобі зрозуміло і її походження. Питання що? – ставить дорослий, питання – звідки? – дитина.

_______

«Чи можна виокремитилюдину із природи?» Ні! Але людина, що виникла безпосередньо із природи, і була лише суто природною істотою, а не людиною. Людина не є витвором людини, а продукт культури, історії. Багато рослин, навіть тварин, так змінилися завдяки турботливій людській руці, що їх прототипу більше вже не знайти в природі. Чи ти при поясненні їх походження хочеш вдатися до поняття чуда (dues ex machine)?

_______

Звідки прогалини у нашому знанні про природу та межі цього знання? Пояснюються вони тим, що знання не складає ані основи, ані цілі природи.

_______

«Наука не розв’язує загадок життя». Нехай, але що з цього випливає? Що ти звернешся до віри? Це значило б потрапити із вогню та й в полум’я. Що ти перейдеш від життя, до практики? Тісумніви, котрих не розв’язує теорія, розв’яже тобі практика.

_______

«Як може людина виникнути із природи, – іншими словами, як із матерії може виникнути дух?» Перш за все дай мені відповідь на наступнезапитання: як може матерія виникнути із духу? Якщо ти не знайдеш відповіді на це, у будь-якому разі розумне, питання, то ти зрозумієш, що лише протилежне питання приведе тебе до цілі.

_______

«Людина – найвища істота природи, тому я повинен виходити із сутності людини, покласти її в основу, коли я хочу з’ясувати походження та хід природи». Цілком вірно, але як раз в людині «розум приходить лише з роками», матерія передує духові, несвідомість – свідомості, безцільність – цілі, чуттєвість – розумові, пристрасть – волі.

«Ти виходиш із людини без усяких околичностей». – Яке право ти маєш дорікати мені в цьому? На жаль, я прийшов до людини лише через заперечення людини. Я визнаю її лише після того, як я дізнався та показав, що передбачувана ,на відміну від природи, сутність людини зводиться до неї, як до свого джерела та передумови: отже, моє ствердження людини менш за все асерторичне судження, але опосередковане «запереченням заперечення».

_______

Чи відомо тобі, в якому єдиному значенні ти філософствуєш без передумов? Тоді, коли ти подаєш філософії досвід, мисленню – споглядання, але не уявним, ілюзорним способом, подібно до умоглядної філософії, а фактично та воістину.

_______

Хто усвідомлено та навмисно нічого не припускає, той несвідомо у якості істини припускає саме те, що він ще повинен нам довести. Лише той дійсно мислить генетично, у кого результат знаходиться у прямому протиріччі з його свідомимначалом.

_______

Перше повинно бути також і останнім; цілком вірно, – саме тому, якщо ти дійсно, а не лише заради форми починаєш із споглядання, ти врешті-решт повинен повернутися до споглядання ж.

_______

У чому ж полягає мій “метод”? В тому, щоб за допомогою людини звести все надприродне до природи, і за допомогою природи все надлюдське звести до людини, але незмінно лише спираючись на наочні, історичні, емпіричні факти та приклади.

_______

Перший твій обов’язок полягає в тому, щоб зробити щасливим самого себе. Якщо ти сам щасливий, то ти зробиш щасливими й інших. Щасливий може бачити лише щасливих навколо себе.

_______

Якщо ти безумовно засуджуєш «егоїзм», тобто себелюбство, то, будучи послідовним, ти повинен також осудити і любов до інших. Любити – значить бажати і робити добро іншим, відповідно, визнавати егоїзм інших, як дещо законне. Навіщо ж ти хочеш заперечувати всобі те, що ти визнаєш у інших?

_______

Моїм першим бажанням було зробити філософію загальнолюдською справою.Але хто одного разу ступає на цей шлях, неминуче приходить врешті-решт до того, щоб зробити людину предметом філософської діяльності та відторгнути саме філософію, так як вона лише тому стане загальнолюдською справою, що вона перестане бути філософією.

Колись метою життя для мене було мислення, тепер життя є для мене метою мислення.

_______

Істинна філософія полягає не в тому, щоб творити книги, а в тому, щоб творити людей.

_______

Ніякоїрелігії! – така моя релігія; ніякоїфілософії! – така моя філософія.

_______

Ти мене запитуєш, що я таке? Почекай, коли мене не буде.

_______

Фейєрбах Л. Избранные философские произведения// Фрагменты* к характеристике моей философской биографии. В 2-х т. - Т.1 – М.: Госполитиздат, 1955. – 676 с.

Шелер, Макс

(1874 – 1928)

Німецький філософ. Філософські погляди Шелера еволюціонували у бік розробки феноменологічної теорії цінностей та феноменологічної етики. Прагнучи подолати суб’єктивно – релятивістський та формалістський підходи до цінностей, Шелер наголошував на їхній об”єктивній природі; подібно до математичних істин і реальних речей цінності є цілковито незалежними від суб’єкта.

ПОЛОЖЕННЯ ЛЮДИНИ В КОСМОСІ

Якщо запитати досвідченого європейця, про що він думає, почувши слово “людина”, майже завжди в його свідомості починають стикатися три цілковито несумісні між собою кола ідей. По-перше, це коло уявлень іудео-християнської традиції про Адама і Єву, про творення, рай і гріхопадіння. По-друге, це греко-античне коло уявлень, у якому самосвідомість людини вперше у світі підійнялася до поняття про її особливе положення, про що говорить теза, що людина є людиною завдяки тому, що у неї є “розум”, логос, фронесіс, тощо (логос означає тут і мову, і здатність до осягнення всіх речей). З цим поглядом чітко пов’язане вчення про те, що в основі всього універсуму знаходиться надлюдський “розум”, до якого причетна й людина, і тільки вона єдина з усіх істот. Третє коло уявлень – це коло уявлень сучасного природознавства і генетичної психології, яке також давно стало традиційним, згідно з яким людина є достатньо пізнім підсумком розвитку Землі, істотою, яка відрізняється від форм, що передують їй у тваринному світі, тільки ступенем складності поєднання енергії та здібностей, які самі по собі вже зустрічаються в нижчій порівняно з людською природі. Між цими трьома колами ідей немає ніякоїєдності. Таким чином, у нас є природничо-наукова, філософська і теологічна антропології, які не цікавляться одна одною, єдиної ж ідеї людини ми не маємо. Крім того, спеціальні науки, що займаються людиною і весь час зростають у своїй кількості скоріше приховують сутністьлюдини, аніж розкривають її. І якщо узяти до уваги, що названі три традиційні кола ідей тепер скрізь підірвано, особливо зовсім підірвано дарвінівське рішення проблеми походження людини, можна сказати, що ще ніколи в історії людина не ставала настільки проблематичною для себе, як у нинішню добу. Тому я взявся за те, щоб на найширшій основі дати новий досвід філософської антропології. Нижче я б хотів розглянути лише деякі моменти, які стосуються сутності людини в порівнянні з твариною та рослиною і особливого метафізичного положення людини, і доповісти про невелику частину результатів, до яких я дійшов.

Вже слово і поняття “людина”містить підступну двозначність, без усвідомлення якої неможливо навіть підійти до питання про особливе положення людини. Слово це повинно, по-перше, вказувати на особливі морфологічні ознаки, якими людина володіє як підгрупа роду хребетних і ссавців. Зрозуміло, що який би не мав вигляд результат такого утворення поняття, жива істота, яку названо людиною, не тільки залишається підкореноюпоняттю тварини, але й складає порівняно невелику частку тваринного царства. Таке становище речей зберігається і тоді, коли, разом з Ліннеєм, людину називають “вершиною ряду хребетних ссавців” – що, зрештою, є дуже суперечливим і з точки зору реальності, і з точки зору поняття, – адже і ця вершина, як всяка вершина будь-якої речі, відноситься ще до самої речі, вершиною якої вона є. Але цілковито незалежно від такого поняття, яке фіксує в якості конститутивних для єдності людини певну суму ознак, якими є прямоходіння, перетворення хребта, врівноваження черепа, потужній розвиток людського мозку та перетворення органів внаслідок прямоходіння (наприклад, кисть з протиставленим великим пальцем, зменшення щелепи і зубів тощо), те ж самеслово “людина” означає в буденній мові всіх культурних народів дещо цілком інше, тому навряд чи знайдеться інше слово людської мови, яке має аналогічну двозначність. А саме слово “людина” повинно означати сукупність речей, яка є гранично протилежною поняттю “тварини взагалі”, у тому числі всім ссавцям і хребетним, і протилежну їм у тому ж самомузначенні, в якому протилежні, наприклад, і інфузорії ...; хоча навряд чи можна сперечатися, що жива істота, яка зветься людиною, морфологічно, фізіологічно й психологічно незрівнянно більш схожа на шимпанзе, аніж людина і шимпанзе схожі на інфузорію.

Зрозуміло, що це друге поняття людини повинно мати цілковито інший зміст, цілковито інше походження, ніж перше поняття, яке визначає лише невелику підгрупу роду хребетних тварин. Я хочу назвати це друге поняття сутнісним поняттям людини,на противагу першому поняттю, яке підпорядковано природній систематиці. Правомірневзагалі це друге поняття, яке надає людині як такій особливе положення, яке не можна порівняти з будь-яким іншим особливим положенням будь-якого роду живих істот, – це і є темоюнашої доповіді.

Особливе положення людини може стати для нас зрозумілим тільки тоді, коли ми розглянемо всю будову біопсихічного світу. Я виходжу при цьому із ступенів психічних сил і здатностей, які поступово виявляються наукою. Що ж стосується межі психічного, то вона співпадає з межею живого взагалі. Поряд з об’єктивними сутнісно-феноменальними властивостями речей, які ми називаємо живими ( тут я не можу розглядати їх детально; наприклад, само рух, само формування, само диференціювання, само обмеження в просторовому і часовому відношенні), суттєвою їх ознакою є той факт, що живі істоти по суті не тільки предмети для зовнішніх спостерігачів, але й володіють для себе і усередині-себе-буттям , в якому вони виявляють самі себе . Це та ознака, структура і форма перебігу якої, як можна показати, знаходяться у близькій буттійній спорідненості з вказаними вище об’єктивними феноменами життя...

Тут виникає запитання, яке має вирішальнезначення для всієї нашої проблеми: якщо тварині властивий інтелект, то чи відрізняється взагалі людина від тварини більше, ніж тільки за ступенем?Чи є тоді ще істотнавідмінність? Сформулюємо по-іншому: чи існує в людині крім досі розглянутих істотних ступенів ще щось зовсім інше, специфічноїй властиве, що взагалі не порушується і не вичерпується виробом та інтелектом?

Тут шляхи різко розходяться. Одніхочуть залишити інтелект і вибір за людиною і відмовити в них тварині. Вони стверджують, таким чином, істотнувідмінність, але стверджують її саме в тому, в чому, на мою думку, немає ніякоїістотної відмінності. Інші,особливо всі еволюціоністи дарвінівської і ламарківської шкіл, заперечують разом з Дарвіном, Швальбе і В.Келером існування якої-небудь кінцевої відмінності між людиною і твариною, саме тому, що вже тварина володіє інтелектом. Тим самим вони в якійсь формі наслідують велике вчення про єдність людини, яке називається теорією “homo faber” – і, зрозуміло, не знають тоді ніякого метафізичного буття і ніякої метафізикилюдини, тобто ніякого відмінного відношення людини як такоїдо світової основи.

Що стосується мене, то я повинен самим рішучим чином відкинути обидвавчення. Я стверджує: сутність людини і те, що можна назвати її особливим положенням, підноситьсянад тим, що називають інтелектом і здатністю до вибору, і воно не було б досягнуто, навіть якщо уявити собі, що цей інтелект і здатність до вибору виросли у кількісному відношенні довільно високо, хоча й безкінечно. Але невірно було б і мислити собі те нове, що робить людину людиною, тільки як новий суттєвий ступінь психічних функцій і здатностей, який додається до інших психічних ступенів, – чуттєвому пориву, інстинкту, асоціативній пам’яті, інтелекту і вибору, так що пізнання цих психічних функцій і здатностей, які належать до вітальноїсфери, знаходилося б ще в компетенції психології. Новий принцип,що робить людину людиною, лежить позамежами всього того, що в найширшому розумінні, з внутрішньо-психологічного або зовнішньо-вітального боку ми можемо назвати життям. Те, що робить людину людиною, є принципом, протилежним усьому життю взагалі, він, як такий, взагалі не може бути зведеним до “природної еволюції життя”, і якщо його до чого-небудь і можна звести, то тількидо вищої основи самих речей – до тієї основи, частковою маніфестацією якої є “життя”. Вже греки стверджували такий принцип і називали його “розумом”. Ми хотіли б вживати для означення цього Х більш широке за змістом слово, слово, яке містить у собі і поняття розуму, але поряд з мисленням в ідеях охоплює і певний рід споглядання, споглядання першофеноменів або суттєвого змісту, крім того – і певний клас емоційних і вольових актів, які ще мають бути охарактеризовані, наприклад, доброту, любов, каяття, шанування тощо, – слово дух. Центр цих актів, в якому дух з’являється всередині конечних сфер буття, ми будемо називати особистістю, на відмінувід усіх функціональних “життєвих” центрів, які, при розгляді їх з внутрішнього боку, називаються також “ душевними”центрами.

Але що ж таке цей “дух”,цей новий і настільки вирішальний принцип? Рідко з яким словом обходились так не коректно і лише мало хто розуміє під цим словом щось визначене. Якщо головним в понятті духу вважати особливу пізнавальну функцію, рід знання, яке може дати тільки він, тоді основним визначенням “духовної” істоти буде її екзистенціальна незалежність, свобода, відчуженістьїї – чи її центру існування – від примусу і тиску, від залежності від органічного,від “життя” та усього, що належить “життю”, отже, і її власного, пов’язаного з потягами інтелекту. Така “духовна” істота більше не прив’язана до потягів та навколишнього світу, але “вільна від навколишнього світу” і, як ми будемо це називати, “відкрита світові”. У такої істоти є “ світ”. Одвічно надані їй центри “опору” і реакції навколишнього світу, у якому екстатичнорозчинюється тваринне, вона здатна піднести до “предметів”, здатна в принципі осягнути власнетак-буття цих “предметів”, без тих обмежень, яких зазнає цей предметний світ або його даність через вітальну систему потягів та її чуттєвих функцій і органів чуття.

Тому дух є предметність, здатність визначатися так-буттям самих речей.І “носієм” духу є така істота, у якої принципове відношення до дійсності поза нею є прямо протилежнимпорівняно з твариною.

...Я б сказав, що тварина, в сутності, привернута до життєвої дійсності, яка відповідає її природному стану, ніколи не осягає її “предметно”. Отже, предметне буття є формальною категорією логічної сторони “духу”.

...У тварини, на відміну від рослини, є, мабуть, свідомість, але у неї, як вже помітив Лейбніц, немає самосвідомості. Вона не володіє собою, сама собі не господар, а через це й не усвідомлює себе. Зосередження, самосвідомість і здатність і можливість опредмечення споконвічного опору відносно потягу утворюють, таким чином, одну єдину нерозривну структуру, що, як така, властива лише людині. Разом з цією самосвідомістю, цим новимвідхиленням і центруванням людського існування, можливим завдяки духові, дано відразу ж і другусуттєву ознаку людини: людина здатна не тільки поширити навколишній світ у вимір “світового” буттяі зробити опір предметним, але також, і це найпримітніше, знов опредметнити власне фізіологічне та психічне становищеі навіть кожне окреме психічне переживання. Лише через це вона так само вільноможе відмовитись від життя. Тварина і чує, і бачить – не знаючи, що вона чує і бачить; щоб частково пірнути в нормальний стан тварини, потрібно згадати про вельми рідкі екстатичні стани людини – ми зустрічаємось з ними у стані виходу із гіпнозу, вживаючи деякі наркотики, далі при наявності відомої техніки деактивізації духу, наприклад, у всякого роду оргаїстичних культах. Імпульси своїх потягів тварина переживає не як своїпотяги, а як динамічну тягу і відштовхування, яке виходить від самих речей навколишнього світу. Навіть примітивна людина, яка в низці рис ще близька до тварини, не говорить : “я” відчуваю відразу до цієї речі, – але говорить : – ця річ – “табу”. У тварини немає “волі”, яка існувала б незалежно від імпульсів потягів, що змінюються, зберігаючи неперервністьпри зміні психофізичних станів. Тварина, так би мовити, завжди потрапляє в якесь інше місце, ніж вона спочатку “хотіла”. Глибоко і вірно говорить Ніцше: “Людина – це тварина, здатна обіцяти”.

Отже, є чотири сутнісних ступенів, на яких все суще являє собою внутрішнє і самостійне буття. Неорганічніутворення взагалі не мають такого внутрішнього і самостійного буття; тому в них немає і центру, який би онтично належав їм. Все, що ми називаємо єдністю в цьому предметному світі, безпосередньо до молекул, атомів і електронів, залежить виключно від нашої здатності розкладати тіла в реальності чи ж у мисленні. Кожна тілесна єдність є такою лише відноснопевної закономірності її впливу на інші тіла. Навпаки, жива істота завжди є онтичнийцентр і завжди сама утворює “свою” просторово-часову єдність і свою індивідуальність; вони виникають не по милості нашогосинтезу, який сам біологічно обумовлений. Жива істота – це Х, який сам себеобмежує. Але непросторові силові центри, які викликають явище протяжності у часі, – ми повинні покласти їх в основу тілесних утворень – суть центри взаємодіючихсилових точок, в яких сходяться силові лінії поля. Чуттєвому пориву рослинивластиві центр і середовище, в яке помістили живу істоту, відносно незавершену в своєму рості, беззворотної звістки її різноманітних станів. Але у рослини є “внутрішнє буття” взагалі, а тим самим – одухотвореність. У твариниє відчуття і свідомість, а тим самим – центральне місце зворотної звістки про стан її організму; таким чином, вона дана собі вже другийраз. Але людина дана собі ще і третій разу самосвідомості і здатності опредмечувати всі свої психічні стани. Саме тому особистістьлюдини слід міркувати як центр, який возвеличується надпротилежністю організму і оточуючого світу.

Не виглядає чи це так, як , ймовірно, існує деяка послідовність ступеней, підіймаючись по яким при побудові світу, першосутнісне буття все більше відхиляється до самого себе, щоб на більш високих ступенях і у все нових вимірах впізнавати себесамо, щоб нарешті, в людині повністюволодіти собою і осягати себе?

...Тільки людина оскільки вона є особистістю – може піднятись над собоюяк живою істотою і, виходячи з одного центру як би по той бікпросторово-часового світу, зробити предметом свого пізнання все, у тому числі і саму себе.

Але цей центрлюдських актів опредмечення світу, свого тіла і своєї душі не може бути сам “частиною” саме цього світу, тобто не може мати ніякого певного “де” або “коли”, – він може знаходитися лише у вищій основі самого буття. Таким чином, людина – це істота, яка перевершує саму себе і світ.Як така вона здатна на іронію та гумор, які завжди містять в собі піднесення над власним існуванням. Вже І.Кант у суттєвих рисах прояснив у своєму глибокому вченні про трансцендентальну апперцепцію цю нову єдністьмислення – “умову всього можливого досвіду і тому також усіх предметів досвіду” – не тільки зовнішнього, але й того внутрішнього досвіду, завдяки якому нам стає доступним наше власне внутрішнє життя. Тим самим він вперше возвеличив “дух” над “душею”і категорично заперечував, що дух – це лише функціональна група так званої душевної субстанції, зобов’язана своїм фіктивним визнанням лише неправомірному здійсненню актуальної єдності духу.

Тим самим ми вже визначили третєнайважливіше визначення духу: дух є єдино можливим буттям, яке не можесаме стати предметом, і він є чистаактуальність, його буття полягає лише у свободному здійсненні його актів. Центр духу, особистість, не являється, таким чином, ні предметним, ні суттєвим буттям, але є лише постійно самоздійснюючав собі самому ( сутнісновизначена) упорядкована будова актів. Душевне нездійснює “само себе”; воно являється рядом подій “у” часі, який ми в принципі можемо спостерігати саме із центру нашого духу і який ми можемо опредметнити у внутрішньому сприйнятті і спостережені. Щоб бути особистістю, ми можемо лише зібратисебе саму в буття нашої особистості, сконцентруватися до неї, але не об’єктивувати її. Інші особистості як особистості не можуть бути предметами. Досягнути участі в них ми можемо, лише здійснюючи услід за ними і разом з ними їх свободні акти, “ідентифікуючи” себе, як ми звично говоримо, з волінням, любов’ю, тощо, будь-якої особистості, і тим самим – з нею самою...