Текст книги "Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)"
Автор книги: Л. Губерский
Жанр:
Философия
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 52 страниц)
Нам це здається неможливим. Маніпулювання звичайними речами інтерпретують, наприклад, як розуміння їх. Проте розширення поняття пізнання виправдовується в цьому прикладі випередженням відомих об’єктів. Воно здійснюється попри все, що можна тут мати від до теоретичного залучення у маніпулюванні “інструментами”. В лоні маніпулювання суще є випередженим у самому русі, який ним оволодіває, й можна впізнати в цьому “по-той-бік”, яке є необхідним для присутності “поряд із...”, власне маршрут розуміння. Це випередження не містить у собі тільки попередню з’яву “світу” щоразу, коли ми торкаємося маніпульованого, як того бажає Гайдеґґер. Воно також вимальовується у володінніоб’єктом й у використаннійого. Нічого подібного немає, коли йдеться про мої взаємини з іншим. Тут також, якщо хочете, я розумію буття в іншому, поза особливістю сущого; особу, з якою маю взаємини, я називаю буттям, але, називаючи її буттям,я промовляю через нього до неї. Я думаю не тільки про те, що вона є, я розмовляю з нею. Вона – мій спільник унадрах відносин, які повинні лише представити її мені. Я говорив з нею, тобто не помічав універсального буття, яке вона втілює, щоб триматися особливого буття, яким вона є. Тут формула “до перебування у стосунках з певною істотою треба, щоб я зрозумів її як буття” втрачає своє точне значення; розуміючи істоту, я водночас повідомляю їй про своє розуміння.
Людина – це єдина істота, яку я не можу зустріти, не виражаючи водночас ставлення до цієї зустрічі. Саме цим зустріч відрізняється від знайомства. У будь-якому ставленні до людини відведене місце привітанню – хай навіть це відмова вітатися. Перцепція не проектується тут на обрій – поле моєї свободи, моєї влади й власності, щоб на цьому знайомому тлі посягнути на індивідуальність. Вона стосується справжнього індивіда, сущого як такого. Й це, власне, означає, коли вдаватися до термінів “розуміння”, що моє розуміння сущого як такого вже є виразом того, що я йому дарую це розуміння.
Така неможливість підійти до іншого, не заговоривши з ним, означає, що тут думка невід'ємна від висловлювання. Але висловлювання не полягає в переливанні якимось чином думки стосовно іншого в розум іншого. Це відомо з часів не тільки Гайдеґґера, але й Сократа. Висловлювання не полягає і в артикулюванні розуміння, яким я одразу ж і вже ділюся з іншим. Воно полягає – ще до будь-якої участі у змісті, спільному через розуміння, – у встановленні здатності жити у суспільстві через нередукованість взаємин, – і, отже, у розумінні.
Таким чином, взаємини з іншим не є онтологією. Цей зв’язок з іншим, який зводиться не до репрезентації іншого, а до звертання, де звертанню не передує розуміння, ми називаємо “релігією”. Сутністю дискурсу є молитва. Думку, зосереджену на об’єкті, від зв’язку з іншою особою, відрізняє те, що в ньому артикулюється звертання: те, що є названим, є одночасно покликаним.
Обираючи термін “релігія”, – не вимовивши ще ні слово Бог, ні слово “священний”, – ми думали спочатку про значення, яке йому надає Огюст Конт на початку “Позитивної політики”. Жодна теологія, жодна містика не приховується за аналізом, який ми щойно застосували для зустрічі іншого і в якому нам важливо було підкреслити формальну побудову: об’єкт зустрічі водночас даний нам і спільний з нами, й ця подія усуспільнення не може звестися до якогось привласнювання, яке виявляється в даності, через те, що пізнання не може обійняти усуспільнення. Якщо слово “релігія” має тим часом проголошувати, що взаємини з людьми, які не обмежуються розумінням, віддаляються цим від реалізації влади, хоча через людські обличчя приєднуються до Нескінченності, – ми приймемо це етичне відлуння слова й усі ці кантівські відгуки.
“Релігія” залишається взаємопов’язаною із сущим як таким. Вона полягає не в осягненні його як сущості, дії, де сущий є вже асимільованим, навіть коли це асиміляція закінчується звільненням його як сущого, дозвілом йому бути. Вона не полягає також і в тому, щоб встановити невідомо яку приналежністьчи наштовхнутися на ірраціональне в зусиллі зрозуміти суще.Може, раціональне зводиться до влади над об’єктом? Може, розум є володарюванням, де опір сущого як такого долається не в закликові до цього спротиву, а немовби хитрістю мисливця, котрий впольовує те, що в сущому є міцного й нескорочуваного, починаючи від його слабкостей, від його зречення власної особистості, починаючи від його місця на обрії універсального буття? Хіба здатна розумність як хитрість, розумність боротьби й насильства, створена для речей, на те, аби встановлювати людський порядок? Нас парадоксальним чином привчено шукати в боротьбі прояв розуму як такий та його реальність. Проте чи порядок розуму не складається радше в ситуації, коли “говорять”, коли опір сущого як такого не розтрощений, а заспокоєний? Прагнення сучасної філософії звільнити людину від категорій, адаптованих виключно до речей, не повинно задовольнятися протиставленням статики інертності, детермінованості речей, динамізму, тривалості, трансценденції або свободі як сутності людини. Не йдеться тут про спонуки такого протиставлення сутності одного сутності іншого, ствердження, що є природою людини. Йдеться передусім про те, щоб знайти місце, починаючи з горизонту буття, де людина більше не матиме до нас відношення, припинить із нами взаємини, тобто принесе себе в жертву нашій владі. Суще як таке (а не як утілення універсального буття) здатне бути лише в стосунках, коли до нього звертаються. Суще – це людина, і саме як ближня людина є доступною. Як лице.
5. Етичне значення іншого
Розуміння, через свою зв’язаність зі здатністю сущого відкривати буття, набуває значення починаючи з буття. В розумінні суще не звертається до буття, а лише називає його. І, таким чином, здійснює стосовно нього насильство і заперечення. Часткове заперечення, яке є насильством. І ця частковість (раrtie l litе)описується як той факт, що сущий, не зникаючи, опиняється в моїй владі. Часткове заперечення, яке є насильством, спростовує незалежність сущого – він є моїм. Володіння – спосіб, згідно з яким сущий, повноцінно існуючи, є частково запереченим. Йдеться не лише про факт, що сущий – інструмент і знаряддя, тобто засіб; він є також метою –споживним, і приносить себе в жертву з насолодою, віддається, є моїм. Такий погляд вимірює, звичайно, мою владу над об'єктом, але він вже є насолодою. Зустріч іншого полягає у тому, що, попри тривалість панування над ним та його підлеглості, я ним не володію. Він не є повністю у відкритості буття, де я вже тримаюся, немовби на полі власної свободи. І він йде на зустріч зі мною не від буття взагалі. Все, що переходить до мене від буття взагалі, звичайно, надається моєму розумінню і моєму володінню. Я розумію його з його історії, його середовища, його звичок. Те, що в ньому уникає мого розуміння, – це він, сущий. Я не здатен, збагнувши його, володіючи ним, заперечувати його цілісне буття насильством, як частку. Інший – то єдиний сущий, заперечення якого може оголоситися лише як тотальність: як убивство. Інший – то єдине буття, яке я можу бажати вбити.
Можу бажати. А тим часом така влада є цілковитою протилежністю влади як такої. Тріумф цієї влади є її поразкою як влади. Тієї ж миті, коли моя здатність убити здійснюється, інший зникає для мене. Я можу, звичайно, досягтипевної мети, вбиваючи, можу вбити, наче на полюванні, або як зрубують дерево й забивають тварин, – але тому, що тоді я збагнув іншого у відкритості буття взагалі, як елемент світу, де сам перебуваю, я зауважив його на обрії.Я не дивився йому в обличчя, не зустрічав його лиця. Спокуса суцільного заперечення, яке вимірює нескінченність цієї спокуси та її неможливість, – це є наявність обличчя. Мати взаємини з іншим віч-на-віч – це не могти вбити. Це також ситуація дискурсу.
Якщо речі є лише речами – це тому, що стосунки з ними встановлюються як розуміння: сущі дозволяють захопити їх зненацька, починаючи з буття, починаючи з сукупності, що їм надає значущості. Безпосередня данність свідомості протирічить собі в термінах. Віддатися – це підставити себе хитрості розуміння, бути збагненним через посередництво задуму, світла буття взагалі, через манівці, за компанію; віддатися – це означувати, виходячи з того, чим не є. Взаємини з обличчям, факт спільності – слово – це взаємини із сущим саме як із по-справжньому сущим.
Нехай взаємини із сущимбудуть зверненням до обличчя й уже словами, ставленням радше з глибиною, ніж з обрієм, – шпариною в обрії, – нехай мій ближній буде переважно сущим, – все це може здатися досить дивним, якщо дотримуватися концепції сущого як такого, що саме по собі є незначним і є просто окресленням на осяйному обрії, силуетом, який набуває значущості лише цією присутністю на обрії. Обличчя є значущим ( signifi е)в інший спосіб. У ньому нескінченний опір сущого нашій владі стверджується саме проти вбивчої мети, якій він протистоїть, бо зовсім оголений – а ця голизна обличчя не просто стильова фігура – вона є І значущим як така. Не можна навіть сказати, що початком було (обличчя; це було б перетворенням на пов’язане з довколишньою наповненістю.
Чи здатні речі набувати обличчя? Хіба мистецтво – не гака діяльність, яка позичає обличчя речам? А фасад будинку – не будинок, який дивиться на нас? Аналізу, який ми проводили, не досить, аби відповісти. Проте ми запитаємо себе, чи безособовий рух ритму не підмінюється в мистецтві, чаруючому й магічному, соціальністю, обличчям, словом? Розумінню і означуванню, охваченим з обрію, ми протиставляємо значущість обличчя. Хіба здатні короткі зівки, якими вводимо це поняття, заздалегідь передбачити свою роль у розумінні як такому та всіх його умов, що вимальовують царину взаємин, про які ледве підозрюють?
Але те, що ми передбачаємо, здається навіяним філософською практикою Канта, якого відчуваємо особливо близьким.
У чому споглядання обличчя не є більше баченням, але слуханням і словом (коли зустріч обличчя – тобто совість – може бути описана як умова свідомості й буття), в який спосіб свідомість стверджується як неможливість убити? Якими є умови появи обличчя, тобто спокуси й неможливості вчинити згубу? Якими є умови намагання й неможливості вбивства, яким чином я можу проявитися стосовно себе як обличчя, нарешті, якою мірою стосунки з іншим чи з суспільством є нашими стосунками – незводимими до розуміння – з нескінченністю? Такі теми випливають з цього першого заперечення примату онтології. Філософське дослідження в жодному випадку не задовольнилося б рефлексією про себе чи про існування. Рефлексія надає нам лише оповідь про пригоду особисту, власної душі, яка невпинно вертається до самої себе, навіть тоді, коли, здається, вже втекла від себе. Людське виявляє себе лише у взаєминах, які не є владою.
Еманюель Левінас. Чи є онтологія фундаментальною? // Між нами. Дослідження думки – про іншого. – К.: Дух і Літера. Задруга. – 1999. С. 5 – 16.
Дильтей, Вільгельм
(1833, Бібрих – 1911)
Німецький філософ, історик культури. Один із провідних теоретитиків філософії життя і герменевтики, який зробив вагомий внесок в методологію гуманітарних наук та близьких до них ділянок і форм історичного пізнання. Філософські досягнення Дильтея охоплюють кілька чільних тем : філософія життя; вчення про філософські категорії як форми репрезентації життя; теорія світоглядів; науки про дух (своєрідність гуманітарно – історичного знання порівняно з природознавством); історизм; співвідношення історичного розуміння та природничонаукового пояснення.
ТИПИ СВІТОГЛЯДУ І ВИЯВЛЕННЯ ЇХ У МЕТАФІЗИЧНИХ СИСТЕМАХ.
I. Життя й світогляд
…
Життєвий досвід
З міркувань над життям виникає життєвий досвід. Окремі події, породжені зіткненням наших інстинктів і почуттів усередині нас із тим, що оточує нас і долею поза нами, узагальнюються в цьому досвіді в знання. Як людська природа залишається завжди однієї й тієї ж, так і основні риси життєвого досвіду являють собою щось притаманне для всіх. …
…
До цього життєвого досвіду відноситься також і та визначена система відносин, у якій наше Я пов’язане з іншими людьми й предметами зовнішнього світу. Реальність цього Я, інших людей і речей, що оточують нас як і закономірні відносини між ними, утворюють основи життєвого досвіду та емпіричної свідомості, що виникає в ньому. … І що б не застосовувало філософське мислення, як би воно не намагалося відволіктися від тих або інших окремих факторів або відносин між ними, вони все-таки залишаються визначальними передумовами самого життя, непорушні як саме життя й не доступні зміні з боку мислення, тому що коріння їх закладені в життєвому досвіді незліченної кількості поколінь. Серед цих проявів життєвого досвіду, що лежать в основі реальності зовнішнього миру й моїх відношень до нього, найважливішими є ті, які обмежують мене, чинять на мене тиск, якого я уникнути не можу, які несподіваним і безповоротним чином обмежують мене в моїх намірах. Сукупність моїх індукцій, моїх знань базуються на цих передумовах, що ґрунтуються у свою чергу на емпіричній свідомості.
Загадка життя
Перед мисленням, увага якого спрямована на загальне й ціле, постає з даних досвіду життя, повний протиріч спосіб самого життя: життєвість і разом з тим закономірність, розум і свавілля; в окремих частинах може бути й щось зрозуміле, але в цілому щось зовсім загадкове. Душа прагне об’єднати ці життєві відносини й заснований на них досвід в одне струнке ціле, але досягти цього не в змозі. Осередок усього незрозумілого становлять народження, розвиток і смерть. …
Закон утворення світоглядів
...
…Тут на основі життєвого досвіду, обумовленого різноманітними життєвими відношеннями індивідуумів до світу, застосовуються і здійснюються спроби вирішення загадки життя. Саме в світоглядах у більш високих формах особливо часто застосовується один метод − пояснення деякого незрозумілого даного за допомогою даного більш зрозумілого. Ясне стає засобом розуміння й пояснення незрозумілого. Наука здійснює аналіз і потім встановлює загальні відношення між ізольованими таким чином однорідними групами фактів; релігія, поезія й первісна метафізика виражають значення й зміст цілого. Перша (тобто наука) вивчає, пізнає, а ці останні − розуміють. Таке тлумачення світу, яке його багатоманітну сутність пояснює за допомогою більш простого, постає вже в мові. Воно розвивається далі в метафорі у вигляді заміни одного погляду іншим, подібним до нього і в тому чи іншому сенсі пояснює його, в уособленні, у якому роз’яснення досягається за допомогою уподібнення людині, або у висновках за аналогією, у яких менш знайоме визначається за аналогією зі знайомим, роблячись у такий спосіб більш доступним науковому мисленню. Скрізь, де релігія, міф поезії або первісна метафізика намагаються створити що-небудь зрозуміле, знаходить застосування саме цей метод.
Будова світогляду
Усі світогляди, коли вони намагаються вирішити загадки життя, виявляють зазвичай одну й ту саму будову. Вони являють тоді одну струнку систему, у якій на основі однієї картини світу вирішуються питання про значення й сенс світу, і звідси виводиться ідеал − вище благо, основні принципи життя. Ця система визначається психічною закономірністю, згідно якої концепція дійсності кладеться в основу поділу станів й речей на приємні й неприємні, ті що викликають задоволення й невдоволення, гідні схвалення або осуду, а така оцінка життя постає у свою чергу основою, що визначає Нашу волю. … Усякий прояв життя розвивається в єдине ціле, у якому структурно пов’язані одні й ті самі відношення до світу. Так і світогляди являють собою системи, у яких проявляється ця будова нашого духовного життя. Основою їх є завжди деяка картина світу, що виникає в результаті закономірної послідовної роботи нашого пізнання. Ми спостерігаємо внутрішні процеси й предмети зовнішнього миру. Утворенні в такий спосіб сприйняття ми прояснюємо собі, виділяючи в них за допомогою елементарних розумових процесів основні співвідношення дійсного. Коли сприйняття закінчуються, вони відбиваються й систематизуються у світі наших уявлень, які піднімають нас над випадковістю сприйняття. … Але над цим світоглядом будується потім інша типова діяльність в аналогічній закономірній послідовності. Відчуваючи своє власне я, ми насолоджуємося цінністю нашого буття; ми приписуємо навколишнім речам і особам певне значення й дію тому, що вони піднімають і розширюють наше буття: ми визначаємо цінність через здатності цих речей приносити нам користь або шкоду; ми їм оцінюємо й для цього шукаємо який-небудь безумовний масштаб. Таким чином, стани, особи й речі одержують відоме значення у відношенні до єдності всієї дійсності, та й сама єдність одержує відомий смисл. У міру того як протікають ці етапи в житті наших почуттів, поступово наростає другий шар у структурі нашого світогляду: картина світу стає основою в оцінці життя й розумінні світу. І в такій же закономірності духовного життя, з оцінки життя й розуміння світу виростає вищий стан свідомості: ідеали, вище благо й вищі принципи, що вперше надають світогляду практичну енергію, свого роду вістря, за допомогою якого вони впроваджуються в людське життя, у зовнішній світ і в глибину самої душі. Тоді світогляд стає створюючим, реформуючим. …
Багатоманіття світоглядів
Світогляди формуються при різних умовах. Клімат, раси, нації, створені історією й тим або іншим державним порядком, обумовлені часом розподілу на епохи й століття, в яких живуть нації, впливаючи один на одного, − ось основні передумови, що впливають на багатоманіття світоглядів. …
І тут вбачається одна закономірність: пригнічена безперервною зміною вражень, негараздами долі й силою зовнішнього світу, душа повинна прагнути до внутрішньої стійкості, щоб бути в силах всьому цьому протистояти, і тому від мінливості, плинності, так би мовити, свого змісту, своїх світоглядів вона звертається до більш довготривалих оцінок життя й твердо поставлених цілей. …
Серед гаданої випадковості цих світоглядів існує в кожному з них відомий взаємозв’язок цілей, що випливає із взаємозалежності питань, що знаходяться в загадці життя і зокрема з постійного відношення, що існує між картиною світу, оцінкою життя й цілями, які ставить собі воля. Одна спільна людська натура й відомий порядок індивідуалізації перебуває у міцно встановлених життєвих відношеннях до дійсності, а ця остання залишається завжди однієї й тієї ж, життя показує завжди ті самі сторони.
…
Підсумовуючи все вищесказане в одному загальному положенні, яке підтверджується у всякому пункті порівняльно-історичним методом. Світогляди не є витвором мислення. Вони не виникають у результаті лише однієї волі пізнання. Осягнення дійсності постає важливим моментом у їхньому утворенні, але тільки один з моментів. Вони − результат зайнятої у житті позиції, життєвого досвіду всієї структури нашого психічного цілого. Піднесення життя до усвідомлення в пізнанні дійсності, оцінка життя й діяльності − ось та повільна й важка робота, яку здійснило людство в розвитку світоглядів.
Це основне положення вчення про світогляд підтверджується, якщо розглядати весь хід історії в цілому.
…
Типи світогляду в релігії, поезії й літературі
… Вона (наука) перебуває в найтіснішому зв’язку із практикою життя, і так як вона підлегла закону поділу праці, тому кожний дослідник обмежує своє завдання певною областю пізнання й навіть певним місцем у ній. Навіть філософія в деяких своїх проявах підлегла поділу праці. Тільки релігійний геній, поет і метафізик творять у тій області, яка звільняє від ярма суспільства, від обмеженості завдань, від рамок, що наперед визначають кожній історичній епохі межі досяжного. … У цьому царстві волі створюються й розвиваються могутні й цінні світогляди.
Але ці світогляди різні в релігійного генія, у генія художнього й у метафізика, як по своїй структурі, своєму типу, так і за законом свого виникнення.
Релігійний світогляд
Джерелом релігійних світоглядів є споконвічна доля людини. … Неминуче повторення народження, смерті, хвороби, сновидіння, божевілля, благодійного й злого втручання в людське життя демонічних сил, своєрідне сплетіння в природі порядку, що говорить про цілепокладаючого творця, і випадок, руйнування, − все це створює перші релігійні уявлення. Друге Я в людині, божественні сили на небі, сонце, зірки, духи лісів, боліт і води − ці уявлення, що виникли природно − точка відліку для створення світу фантазії, що викликаний почуттями та отримавший багатий матеріал в релігійному досвіді. Вплив незримого − основна категорія елементарного релігійного життя. Думка будує з релігійних ідей вчення про походження світу й людини, про душу і її батьківщину.
… Світ наповнений окремими, кінцевими речами й людьми, які мають певне відношення до незримого, завдяки якому їм властива прихована сила цього незримого. Таке відношення до надчуттєвого визнається за священними місцями, святими, зображеннями богів, символами, таїнствами: у релігії воно означає те ж, що символ у мистецтві й поняття в метафізиці. …
… Релігійний геній замінює окремі розрізнені моменти відносин між людиною й вищими істотами внутрішнім злиттям з незримим. Ця концентрація релігійного досвіду утворює із релігійних ідей релігійні світогляди, сутність яких полягає в тому, що відношення до незримого визначає собою розуміння дійсності, оцінку життя й практичні ідеали. Вони знаходять вираження в образах і у віровченнях; основою вони мають уклад життя. Вони розвиваються в молитві й у релігійному спогляданні (meditation).
…
У століття релігійного підйому ми зустрічаємо боротьбу типів релігійного світогляду, явно споріднену боротьбі метафізичних систем. Іудео-християнський монотеїзм, китайські й індійські форми пантеїзму й на противагу їм натуралістичне відношення до життя й спрямування думок − ось перші сходинки й вихідні точки для подальшого розвитку метафізики. Але тлом релігійного світогляду завжди залишається спілкування з божеством за допомогою магії, таїнств, людей, святинь, релігійної символіки, знаків, − як нижній прошарок, підґрунтям церковного будівництва завжди залишається народ. У цих світоглядах міститься завжди темне, специфічне релігійне зерно, усвідомити й обґрунтувати яке ніколи не дано теологам з їхніми спекулятивними прийомами. Ніщо не має сил перебороти однобічність досвіду, заснованого на молитовному, жертовному спілкуванні з вищими істотами, властивості яких визначаються із сутності відношення до них людської душі.
У силу цього релігійні світогляди закладають основу для метафізичних, але ніколи цілком на них не перетворюються. Іудео-християнське вчення про духовне буття, творця-Бога та душі, створені по його образу, перетворилося в монотеїстичний ідеалізм свободи; різні форми релігійного вчення про всеєдність підготували метафізичний пантеїзм; індійська спекулятивна філософія, містерії, вчення гностиків розвинули ідею походження багатоманітного світу з початкової єдності й повернення до неї, ідею, що знайшла своє завершення в неоплатонізмі, філософії Бруно, Спінози й Шопенгауера. Зрозумілим постає зв’язок між монотеїзмом і схоластичною теологією іудейських, арабських і християнських мислителів і наступність цього зв’язку в Декарта, Вольфа, Канта й філософів-романтиків. Скільки б не наближували праці теологів релігійний світогляд з метафізикою, але внутрішній закон його існування і його структури все-таки незмінно відокремлює його від метафізичного мислення. Межею, що його охороняє, виявляється однобічність релігійного життє– і світорозуміння. Релігійне почуття непорушне у своєму досвіді. …
Сітогляд у поезії
… Релігійне заглиблення мистецтва привело до вільного вираження художником свого життєрозуміння, і в цьому полягає сутність історичного розвитку відносин між мистецтвом і світоглядом. Вираження світогляду не може бути вкладене у твір мистецтва, але воно визначає його внутрішню форму. Гідна зауваження спроба знайти в самій формі твору живопису відбиття типових світорозумінь, що лежать в основі натуралістичного, героїчного й пантеїстичного світоглядів. …
Поезія виділяється із середовища інших мистецтв своїм особливим відношенням до світогляду. Засіб, яким вона користується, − мова − робить доступним їй ліричне вираження й епічне або драматичне зображення всього, що може бути пережито, усього, що доступно зору й слуху. … Звільняючи яку-небудь подію з-під влади минущого й перетворюючи його в безумовне вираження сутності життя, поезія рятує душу від тягаря дійсності, значення якої вона разом з тим відкриває. Вона вгамовує таємну тугу людини, обмеженої долею або власним рішенням, тугу за тими життєвим можливостям, які виявилися їй недоступними. І відкриваючи для неї їх в образі фантазії, вона розширює її самосвідомість і обрій життєвого досвіду. Вона відкриває її погляду світ більш високий і більш могутній. У всьому цьому виражається основне відношення, що слугує підставою поезії: життя − її вихідний пункт; відношення до людей, речей, природи − живе зерно для неї. Так, з потреби об’єднати досвід життя виникають світові настрої; єдність окремо пережитого й утворює у свідомості поета його розуміння значення життя. Такі світові настрої (Lebensstimmung) ми зустрічаємо в Іові й у псалмах, у хорі античної трагедії, у сонетах Данте й Шекспіра, у грандіозній заключній частині “Божественної комедії”, у піднесеній ліриці Ґете, Шиллера й романтиків, у “Фаусті”, в “Нібелунгах” Вагнера, в “Емпедоклі” Гельдерліна. …
Який висновок можна зробити? Черпаючи із джерела життя, поезія неминуче повинна у всьому, що вона трактує, виражати життєрозуміння. Це життєрозуміння дається поетові самим життям, що він сприймає через призму своєї індивідуальності. … Поезія виявляє безмежну силу бачити, оцінювати й творчо перетворювати життя. Подія стає символом, щоправда, не думки, а побаченого в житті співвідношення, схопленого поетом через призму свого життєвого досвіду. … Таким чином, типи поетичного світогляду готують шлях метафізиці і є посередниками між нею й суспільством.
Типи світогляду в метафізиці
…У глибині світових релігій завжди приховане щось своєрідне й ірраціональне, пояснення чому потрібно шукати в містичності релігійних переживань, у штучно підтримуваному священнослужителями прагненні душі до невидимого позамежевого. … Коли світогляд піднімається до поєднаного раціонального (begrifflichs) цілого, коли він науково виправдовується й заявляє домагання на загальну значимість, тоді виникає метафізика. …
…
Структура метафізичних світоглядів спочатку визначалася їхньою залежністю від науки. Чуттєвий образ світобудови замінився астрономічним, світ почуття й волі знайшов предметність у поняттях цінності, блага, мети й закону; необхідність мислити в поняттях і обґрунтовувати привела дослідника світової загадки до логіки й теорії пізнання як першооснов знання. Робота над вирішенням цих проблем сама собою підштовхнула думку від обмеженого й визначеного до поняття загального буття, першопричини, вищого блага й кінцевої мети. Метафізика перетворилася на систему, яка при розробці незрозумілих понять і уявлень, висунутих життям і наукою, змушена була створити допоміжні поняття, що виходять за межі досвіду.
…
… Кожна метафізична система обумовлена місцем, яке вона займає в історії філософії; вона залежить від постановки проблеми й визначається поняттями, що випливають із неї. Так складається структура метафізичних систем − їхня логічна єдність і разом з тим їхня неминуча неправильність: вони завжди є представниками певного стану наукового мислення, а звідси їхня одиничність і неповторність.
…
У зв’язку із цим у метафізичних системах прослідковуються відмінності, обумовлені раціональним характером метафізичної творчості. … Звертаючись до обґрунтувань метафізики, ми відзначаємо протилежність емпіризму й раціоналізму, реалізму й ідеалізму. В основу переробки дійсності кладуть протилежні поняття − єдиного й багатоманітного, становлення й буття, причини й мети, і ними визначаються відмінності систем. Різноманіття точок зору на відношення світової сутності до світу й душі до тіла відображається в вченнях деїзму й пантеїзму, матеріалізму й спіритуалізму. Проблеми практичної філософії визначають нові відмінності систем, серед яких я відзначу евдемонізм, який поступово перетворюється в утилітаризм, і теорію абсолютних прав морального поведінки. …
…
Не можна не відзначити важливості цієї спекулятивної роботи, здійснюваною філософією на всіх поприщах. Вона характеризує самостійні науки; вона їх поєднує. Про це я докладно говорив раніше. Але метафізику відокремлює від позитивних наук прагнення підкорити світ і життя єдності наукових методів, створених для окремих галузей знання. Маючи на увазі (безумовне) абсолютне, метафізика виходить за межі методологічних прийомів конкретних наук.
… Історична самосвідомість робить своїм змістом сутність фактичного співвідношення ворогуючих систем. Вона розкриває залежність від релігії й поезії шляхом метафізичної творчості. Вона показує, що спекулятивній метафізиці не вдалося зробити ні єдиного кроку, який наблизив би її до загальнозначущої системи. Ми бачимо, що протиріччя метафізичних систем обумовлено самим життям, життєвим досвідом, відносинами до проблеми життя. У самих цих відносинах закладене різноманіття систем і разом з тим можливість розрізняти певні типи. Кожний такий тип охоплює пізнання дійсності, оцінку життя й целепокладальну ідею. …
…
… Важливіше всього зрозуміти зв’язок життя й метафізики, зрозуміти, що заглиблення в життя є центральною крапкою всякої системи, що системи, у яких виражається яке-небудь типове розуміння життя, тісно й глибоко пов’язані, − скільки б ми їх не розмежовували й не ділили. …
У такому сенсі я пропоную розрізняти три основні типи. Єдиним засобом такого розподілу виявляється історичне порівняння: всякий метафізичний розум підходить до вирішення загадки життя з особливої точки зору, що визначається його відношенням до життя й обумовлює неповторну одиничність його системи. …
Натуралізм
Людина вбачає себе природно визначеною. Вона охоплює і його тіло, і зовнішній світ. Стан тіла, тваринні інстинкти, що володіють ним визначають для людини її відчуття життя. Погляд на життя, у силу якого життєвий шлях повинний проходити, задовольняючи тварині інстинкти і підкоряючись силам природи, старий, як саме людство. Відчуваючи голод, статевий потяг, старіючи й помираючи, людина відчуває себе у владі духів, що населяють природу. …
