Текст книги "Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)"
Автор книги: Л. Губерский
Жанр:
Философия
сообщить о нарушении
Текущая страница: 34 (всего у книги 52 страниц)
2.224 3 самого образу не можна дізнатися, правдивий він чи хибний.
2.225 Немає образу, правдивого апріорі.
3 Логічним образом фактів є думка.
3.001 Якщо ми скажемо: «Про певний стан речей можна подумати», то це означає: ми можемо створити собі його образ.
3.01 Сукупність правдивих думок є образом світу ... с 25-29
4.001 Сукупність речень є мовою.
4.002 Людина має здатність творити мови, якими може виповісти кожен зміст, не маючи при тому уявлення, як і що кожне слово означає. Так само й говорять, не знаючи, як вимовляються окремі звуки.
Побутова мова є частиною людського організму, такою самою складною, як і він.
Виводити безпосередньо з неї логіку мови по-людському неможливо.
Мова маскує думку. І маскує так, що з зовнішньої форми маски не можна скласти уявлення про форму замаскованої думки, бо форму маски утворено зовсім не для того, щоб із неї можна було впізнати форму тіла.
Надзвичайно складно шукати зручних шляхів до зрозуміння побутової мови.
4.003 Більшість речень, написаних на філософські теми, і філософських питань, не хибні, а беззмістовні. Тому ми взагалі не можемо відповідати на такі питання, можемо тільки стверджувати, що вони беззмістовні. Більшість питань і суджень філософів зумовлені тим, що ми не розуміємо логіки своєї мови.
(Вони того самого плану, що й питання, чи добро рівнозначне чи не зовсім рівнозначне красі).
І не дивно, що найглибші проблеми – властиво, зовсім непроблеми. 4.0031 Уся філософія – це «критика мови» (щоправда, не в розумінні Маутнера). Рассел показав, що на вигляд логічна форма речення не конче має бути його справжньою формою; у цьому полягає його заслуга.
4.01 Речення є образом дійсності.
Речення є моделлю дійсності, такої, якою ми собі її уявляємо.
4.011 На перший погляд речення – десь таке, як ми його бачимо надрукованим на папері, – не здається образом дійсності, про яку в ньому йдеться. Але й нотне письмо на перший погляд не здається образом музики, а наше фонетичне (літерне) письмо – образом нашої мови.
А проте ці системи умовних знаків виявляються і в звичайному розумінні образами того, що вони показують … с 36-37
.
4.022 Речення показуєсвій зміст.
Речення, коливоно правдиве, показує,як стоять справи. І каже,що справи стоять так.
4.023 Речення повинне закріпити дійсність, поділивши її на «так» або «ні».
Для цього воно повинне цілком описати її. Речення є описом стану речей.
Як опис описує предмет за його зовнішніми властивостями, так речення описує дійсність за її внутрішніми властивостями.
Речення конструює світ з допомогою логічного риштування, а тому, колиречення правдиве, з нього можна побачити, як стоять справи з усім логічним. З хибного речення можна робити висновки.
4.024 Розуміти речення означає знати, як стоять справи, коли воно правдиве.
(Отже, його можна зрозуміти, не знаючи, чи воно правдиве).
Ми розуміємо його, коли розуміємо його складові частини.
4.025 Переклад з однієї мови на іншу полягає не в тому, що кожне реченняоднієї мови перекладають реченняміншої. Перекладають лише складові частини речень.
(А словник перекладає не лише іменники, а й дієслова, прикметники, сполучники і т. д., і трактує їх усі однаково).
4.026 Щоб ми зрозуміли значення простих знаків (слів), нам треба його пояснити.
Але ми розмовляємо реченнями.
4.027 Речення має властивість подавати нам новийзміст.
4.03 Речення мусить подавати новий зміст за допомогою старих висловів.
Речення повідомляє нам про певну ситуацію, отже, його зв’язок із ситуацією має бути важливим.
А його зв’язок із ситуацією саме в тому й полягає, що той зв’язок є її логічним образом.
Речення виповідає щось лише остільки, оскільки воно є образом.
4.031 У реченні ситуацію немовби зіставляють із чимось на пробу.
Замість казати: це речення має той чи той зміст, можна було б просто сказати: це речення показує ту чи ту ситуацію.
4.0311 Одна назва заступає одну річ, інша – іншу річ, і вони зв’язані між собою; так уся цілість – немов живий образ – репрезентує стан речей.
4.0312 Можливість речення ґрунтується на засаді репрезентування предметів знаками.
Моя основна ідея полягає в тому, що «логічних постійних величин» ніщо не репрезентує. Що логікифактів репрезентувати не можна ... с 38-39
4.1 Речення показує існування й неіснування того чи іншого стану речей.
4.11 Сукупність правдивих речень становить собою цілість природознавства (або сукупність природничих наук).
4.111 Філософія не належить до природничих наук. (Слово «філософія» має означати щось таке, що стоїть понад природничими науками або нижче від них, але не поряд із ними).
4.112 Мета філософії – логічне пояснення думок. Філософія – не вчення, а діяльність. Філософська праця складається великою мірою з пояснень.
Підсумок філософії – не «філософські судження», а пояснення суджень.
Філософія повинна пояснювати й чітко розмежовувати думки, що звичайно бувають доволі темні й невиразні.
4.1121 Психологія не більше споріднена з філософією, ніж будь-яка інша природнича наука.
Теорія пізнання є філософією психології.
Хіба моє вивчення системи умовних знаків не відповідає вивченню процесів мислення, якому філософи надавали такого великого значення для філософії логіки? А вони здебільшого лише заплутувались у неважливих психологічних дослідженнях, і така сама небезпека існує і в моєму методі. 4.1122 Теорія Дарвіна має з філософією не більше спільного, ніж будь-яка інша природнича гіпотеза.
4.113 Філософія обмежує коло суперечних питань у природознавстві…………….. с 41-42
4.126 У тому самому розумінні, в якому ми говоримо про формальні властивості, ми можемо говорити й про формальні поняття.
(Я впроваджую цей термін, щоб з’ясувати причину змішування формальних понять із справжніми поняттями, що проходить червоною ниткою через усю давню логіку).
Не можна виразити реченням того, що якась річ підпадає під формальне поняття як його предмет. Але це видно з самого знаку того предмета. (З назви видно, що вона означає якийсь предмет, з цифри – що вона означає число, і т. д.).
Адже функція не може репрезентувати формальні поняття, як вона репрезентує справжні поняття.
Бо функції не виражають їхніх прикмет, формальних властивостей.
Вираз формальної властивості є рисою певних символів.
Отже, знак для прикмет формальної властивості є характерною рисою всіх символів, значення яких підпадають під те поняття.
Отже, вираз формального поняття є змінною речення, в якій сталою є тільки ця характерна риса.
4.127 Змінна речення визначає формальне поняття, а її значення – предмети, що підпадають під те поняття.
4.1271 Кожна змінна є знаком якогось формального поняття. Бо кожна змінна репрезентує якусь сталу форму, яка має всі її вартості і яку можна вважати формальною властивістю тих вартостей … с 44-44
5.55 Тепер нам треба апріорі відповісти на питання про всі можливі форми елементарних речень.
Елементарне речення складається з назв. Та оскільки ми не можемо подати числа назв з різними значеннями, то й не можемо подати складу елементарного речення.
5.551 Наша головна засада така: кожне питання, яке взагалі можна розв’язати з допомогою логіки, має бути негайно розв’язане.
(А якби ми опинилися в становищі, коли таку проблему треба було б вирішувати через споглядання світу, то це свідчило б, що ми йдемо цілком хибним шляхом).
5.552 «Досвід», якого ми потребуємо, щоб зрозуміти логіку, не є тим досвідом, що каже: з чимось стоять справи так чи так, а тим, що каже: щось є; але якраз це неє досвідом.
Логіка передуєдосвідові, що каже: з чимось справи стоять так.
Вона передує проблемі «як», а не проблемі «що».
5.5521 І якби це було не так, то як би ми могли застосувати логіку? Можна було б сказати: якби була якась логіка, хоч би світу й не існувало, то як же тоді може бути логіка, коли світ існує?
5.553 Рассел казав, що є прості стосунки між різними кількостями речей (осіб). Але між якими кількостями? І як це можна визначити? Досвідом?
(Немає числа, що переважало б інші числа).
5.554 Визначення будь-якої спеціальної форми було б цілком довільним.
5.5541 Повинна існувати можливість визначати апріорі, чи я, наприклад, можу опинитися в такому становищі, коли мусив би позначити щось знаком двадцятисемичленного стосунку.
5.5542 Але чи ми взагалі маємо право ставити так питання? Чи ми можемо утворити якусь форму знаку, не знаючи, чи їй щось відповідає?
Чи має сенс запитання: що має бути, абищось могло бути фактом?
5.555 Ясно, що ми маємо поняття про елементарне речення, незалежно від його особливої логічної форми.
Але там, де символи можна утворювати за певною системою, там логічно важлива саме та система, а не окремі символи.
І як би я міг у логіці мати справу з формами, які сам здатен винайти? Навпаки, я мушу мати справу з тим, що мені дає змогу їх винаходити.
5.556 Не може бути ієрархії форм елементарних речень. Ми можемо передбачити тільки те, що самі конструюємо.
5.5561 Емпірична реальність обмежена сукупністю предметів. Та межа знов виявляється в сукупності елементарних речень.
Ієрархії є і мають бути незалежно від реальності.
5.5562 Якщо ми знаємо з чисто логічних міркувань, що мають існувати елементарні речення, то це повинен знати кожен, хто розуміє речення в їхній неаналізованій формі.
5.5563 Усі речення нашої побутової мови фактично – такі, як вони є, – цілком упорядковані логічно. Те найпростіше, що ми маємо ними висловити, є не параболою правди, а самою цілковитою правдою.
(Наші проблеми не абстрактні, а, може, найконкретніші з усього, що є).
5.557 Застосуваннялогіки вирішує, які елементарні речення існують.
Логіка не може передбачати того, що міститься в застосуванні.
Ясно, що логіка не може збігатися зі своїм застосуванням.
Проте логіка має стикатися зі своїм застосуванням.
Отже, логіка та її застосування не можуть втручатися одне в одне.
5.5571 Якщо я не можу подати апріорі елементарних речень, то якби я захотів їх подати, це б мало призвести до очевидної нісенітниці.
5.6 Межі моєї мовиозначають межі мого світу.
5.61 Логіка заповнює світ; межі світу є і її межама … с 69-70
6.371 Весь сучасний світогляд грунтується на хибному уявленні, що так звані закони природи є поясненнями її явищ.
6.372 Тож сучасні люди дивляться на закони природи як на щось непорушне, як стародавні – на Бога й долю.
І ті, й ті мають слушність, і одночасно не мають її. Правда, погляди стародавніх були настільки ясніші, що вони визнавали чіткий кінець своїм знанням, тим часом як за сучасної системи створюється уявлення, що з'ясоване все.
6.373 Світ незалежний від моєї волі.
6.374 Якби навіть усе, що ми хочемо, ставалося, то й тоді це була б тільки, так би мовити, ласка долі, бо між волею і світом немає логічногозв’язку, який би це гарантував, а, знову ж, хотіти того гаданого фізичного зв'язку ми самі не можемо.
6.375 Так само, як існує тільки логічнанеобхідність, існує також тільки логічнанеможливість.
6.3751 Неможливо, наприклад, і саме логічно неможливо, щоб дві барви були одночасно в тому самому місці поля зору, бо це виключає логічна структура барви.
Подумаймо, як ця суперечність виявляється у фізиці: приблизно так, що частка не може одночасно мати дві швидкості; або що частка не може бути одночасно в двох місцях; або що частки, які перебувають одночасно в двох різних місцях, не можуть бути ідентичні.
(Ясно, що логічний добуток двох елементарних речень не може бути ні тавтологією, ні суперечністю. Твердження, що якийсь пункт поля зору має одночасно дві барви, є суперечністю).
6.4 Усі речення рівноцінні.
6.41 Сенс світу має перебувати поза ним. У світі все таке, як воно є, і все діється, як діється; уньому немає жодної вартості – а якби була, то не мала б вартості.
Якщо є якась вартість, що має вартість, то вона має перебувати поза всім, що діється і так-існує. Бо все, що діється і так-існує, –випадкове.
Те, що робить його невипадковим, не може перебувати у світі, бо тоді воно знову ж таки було б випадковим.
Воно мусить перебувати поза світом.
6.42 Тому не може також бути етичних речень.
Речення не можуть виражати нічого вищого.
6.421 Ясно, що етики не можна виповісти.
Етика трансцендентальна.
(Етика й естетика – одне).
6.422 Перша думка, що з’являється під час формулювання етичного закону у формі «Ти повинен...», така: а що, коли я цього не зроблю? Але ж ясно, що етика не має нічого спільного з карою і нагородою у звичайному розумінні. Отже, питання наступностідії не повинне бути важливе. Принаймні ця наступність не може бути подією. Бо в цьому питанні все-таки є щось слушне. А саме, повинна існувати своєрідна етична нагорода й кара, але існувати в самій дії.
(І ясно також, що нагорода має бути чимось приємним, а кара – чимось неприємним).
6.423 Не можна говорити про волю як носія етики. А воля як феномен цікавить тільки психологію.
6.43 Якщо добра чи зла воля міняє світ, то вона може змінювати лише його межі, а не факти; не те, що можна віддати мовою.
Одне слово, світ тоді має стати через це взагалі іншим. Має до певної міри як ціле звузитись або розширитись.
Світ щасливих інший, ніж світ нещасних.
6.431 Так як зі смертю світ не міняється, а кінчається.
6.4311 Смерть не є подією життя. Бо смерть не переживають.
Якщо під вічністю розуміють не нескінченну тривалість часу, а безчасовість, то живе вічно той, хто живе в сучасності.
Наше життя так само нескінченне, як наше поле бачення – безмежне.
6.4312 Безсмертя людської душі в часі, тобто її вічне життя й після смерті, не тільки ніяк не гарантоване, а й, коли припустити, що воно є, зовсім не дає того, чого ми завжди хочемо досягти ним. Чи розв’яже якусь загадку той факт, що я житиму вічно? Чи те вічне життя не є таке саме загадкове, як і теперішнє? Розв’язання загадки життя у часі й просторі лежить позачасом і простором.
(Ідеться ж бо не про розв’язання природничих проблем).
6.432 Якийє світ, для вищої сили цілком байдуже. Бог не об’являється усвіті.
6.4321 Усі факти належать тільки до завдання, а не до розв’язання.
6.44 Містика полягає не в тому, якийсвіт, а в тому, що він є.
6.45 Погляд на світ sub specie aeterni є поглядом на нього як на якусь обмежену цілість.
Відчуття світу як обмеженої цілості – містичне відчуття.
6.5 Для відповіді, яку не можна висловити, не можна висловити й запитання.
Загадкине існує.
Якщо якесь питання взагалі можна поставити, то на нього можнай відповісти.
6.51 Скептицизм – ненезаперечний, але вочевидь безглуздий, коли він хоче сумніватися там, де нема про що питати.
Сумнів можливий тільки там, де можливе якесь питання; питання – тільки там, де можлива відповідь; а відповідь – тільки там, де щось можебути сказане.
6.52 Ми відчуваємо, що якби навіть знайшлася відповідь на всі можливінаукові питання, наші життєві проблеми ще зовсім не були б порушені. Щоправда, тоді б уже не було жодних питань, і саме це і є відповіддю.
6.521 Розв’язання проблеми життя помічають з того, що ця проблема зникає.
(Чи не це є причиною того, що люди, яким після тривалих сумнівів став зрозумілий сенс життя, не могли потім сказати, в чому ж той сенс полягає).
6.522 Звичайно, є й невимовне. Воно виявляється,це й є містичне.
6.53 Правильний метод філософії був би, власне, такий: не казати нічого, крім того, що можна сказати, тобто крім тез природничих наук, – а отже, крім того, що не має нічого спільного з філософією, а якби потім хтось схотів сказати щось метафізичне, – довести йому, що він певним знакам своїх суджень не надав жодного значення. Цей метод не задовольнив би того другого – він не мав би почуття, що ми його вчимо філософії, – але тобув би єдиний бездоганно правильний метод.
6.54 Мої тези надають ясності через те, що кожен, хто мене розуміє, наприкінці визнає їх безглуздими, коли завдяки ним – по них – підійметься над ними (так би мовити, мусить відкинути драбину, спершу піднявшись по ній).
Він мусить їх подолати, тоді його погляд на світ буде правильний.
7 Про те, про що не можна сказати, треба мовчати ... с 83-86
Вітгенштайн Людвіг. Tractatus Logico - Philosophicus ; Філософські дослідження. – К.: Основи,1995. – 311 с. Tractatus Logico - Philosophicus . С 22-86.
Гантінгтон, Самуель Філліпс
(нар. 1927 р.)
Відомий американський соціолог і політолог. Автор багатьох робіт у галузі соціальної модернізації, міжнародних відносин, теорії демократії і імміграції. Велику популярність отримала його концепція “зіткнення цивілізацій”, яка описує динаміку сучасних соціальних відносин крізь призму конфліктів на цивілізаційній основі.
ЗІТКНЕННЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙ.
МОДЕЛЬ ПРИЙДЕШНЬОГО КОНФЛІКТУ
Світова політика вступає в нову фазу, й інтелектуали негайно обрушили на нас потік версій щодо її майбутнього обличчя: кінець історії, повернення до традиційного суперництва між націями-державами, занепад націй-держав під напором різнонаправлених тенденцій – до трайбалізму й глобалізму – і ін. Кожна із цих версій вхоплює окремі аспекти реальності, що народжується. Але при цьому втрачається самий істотний, осьовий аспект проблеми.
Я думаю, що у світі, що народжується, основним джерелом конфліктів буде вже не ідеологія й не економіка. Найважливіші межі, що розділяють людство, і переважні джерела конфліктів будуть визначатися культурою. Нація-Держава залишиться головною діючою особою в міжнародних справах, але найбільш значимі конфлікти глобальної політики будуть розвертатися між націями й групами, що належать до різних цивілізацій. Зіткнення цивілізацій стане домінуючим фактором світової політики. Лінії розлому між цивілізаціями – це і є лінії майбутніх фронтів.
Прийдешній конфлікт між цивілізаціями – завершальна фаза еволюції глобальних конфліктів у сучасному світі. Протягом півтора століть після Вестфальского миру, що оформив сучасну міжнародну систему, у західному ареалі конфлікти розверталися головним чином між государями – королями, імператорами, абсолютними й конституційними монархами, що прагнули розширити свій бюрократичний апарат, збільшити армії, зміцнити економічну могутність, а головне – приєднати нові землі до своїх володінь. Цей процес породив нації-держави, і, починаючи з Великої Французької революції, основні лінії конфліктів стали пролягати не стільки між правителями, скільки між націями. В 1793 р., говорячи словами Р.Р.Палмера, "війни між королями припинилися, і почалися війни між народами".
Дана модель зберігалася протягом усього XIX в. Кінець їй поклала перша світова війна. А потім, у результаті російської революції й відповідної реакції на неї, конфлікт націй поступився місцем конфлікту ідеологій. Сторонами такого конфлікту були спочатку комунізм, нацизм і ліберальна демократія, а потім – комунізм і ліберальна демократія. Під час холодної війни цей конфлікт втілився в боротьбу двох наддержав, жодна з яких не була нацією-державою в класичному європейському сенсі. Їхня самоідентифікація формулювалася в ідеологічних категоріях.
Конфлікти між правителями, націями-державами й ідеологіями були головним чином конфліктами західної цивілізації. У.Лінд назвав їх "громадянськими війнами Заходу". Це настільки ж справедливо відносно холодної війни, як і відносно світових воєн, а також воєн XVII, XVIII, XIX сторіч. Із закінченням холодної війни підходить до кінця й західна фаза розвитку міжнародної політики. У центр висувається взаємодія між Заходом і незахідними цивілізаціями. На цьому новому етапі народи й уряди незахідних цивілізацій уже не виступають як об'єкти історії – мішень західної колоніальної політики, а поряд із Заходом починають самі рухати й творити історію.
ПРИРОДА ЦИВІЛІЗАЦІЙ
Під час холодної війни світ був поділений на "перший", "другий" і "третій". Але потім такий розподіл втратив зміст. Зараз набагато доречніше групувати країни, ґрунтуючись не на їх політичних або економічних системах, не за рівнем економічного розвитку, а виходячи з культурних і цивілізаційних критеріїв.
Що мається на увазі, коли мова йде про цивілізацію? Цивілізація являє собою якусь культурну сутність. Села, регіони, етнічні групи, народи, релігійні громади – всі вони мають свою особливу культуру, що відбиває різні рівні культурної неоднорідності.
... Отут ми доходимо до суті справи. Тому що західний світ, арабський регіон і Китай не є частинами більше широкої культурної спільності. Вони являють собою цивілізації. Ми можемо визначити цивілізацію як культурну спільність найвищого рангу, як самий широкий рівень культурної ідентичності людей. Наступний щабель становить уже те, що відрізняє рід людський від інших видів живих істот. Цивілізації визначаються наявністю загальних рис об'єктивного порядку, таких як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, – а також суб'єктивною самоідентифікацією людей. Є різні рівні самоідентифікації: так житель Рима може характеризувати себе як римлянина, італійця, католика, християнина, європейця, людини західного світу. Цивілізація – це самий широкий рівень спільності, з якою він себе співвідносить. Культурна самоідентифікація людей може мінятися, і в результаті міняються склад і межі тієї або іншої цивілізації.
Цивілізація може охоплювати більшу масу людей – наприклад, Китай, про який Л.Пай якось сказав: "Це цивілізація, що видає себе за країну".
Але вона може бути й досить нечисленної – як цивілізація англомовних жителів островів Карибського басейну. Цивілізація може містити в собі кілька націй-держав, як у випадку із західною, латиноамериканською або арабською цивілізаціями, або одну-єдину – як у випадку з Японією. Очевидно, що цивілізації можуть змішуватися, накладатися одна на іншу, включати субцивілізації. Західна цивілізація існує у двох основних варіантах: європейському і північноамериканському, а ісламська підрозділяється на арабську, турецьку й малайську. Незважаючи на все це, цивілізації являють собою певні цілісності. Межі між ними рідко бувають чіткими, але вони реальні. Цивілізації динамічні: у них буває підйом і занепад, вони розпадаються й зливаються. І, як відомо кожному студентові-історикові, цивілізації зникають, їх затягують піски часу.
На Заході прийнято вважати, що нації-держави – головні діючі особи на міжнародній арені. Але вони виступають у цій ролі лише кілька сторіч. Більша частина людської історії – це історія цивілізацій. По підрахунках А.Тойнбі, історія людства знала 21 цивілізацію. Тільки шість із них існують у сучасному світі.
ЧОМУ НЕМИНУЧЕ ЗІТКНЕННЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙ?
Ідентичність на рівні цивілізації буде ставати усе більш важливою, і вигляд світу буде значною мірою формуватися в ході взаємодії семи-восьми великих цивілізацій. До них відносяться західна, конфуціанська, японська, ісламська, індуістська, православно-слов'янська, латиноамериканська й, можливо, африканська цивілізації. Самі значні конфлікти майбутнього розгорнуться уздовж ліній розлому між цивілізаціями. Чому?
По-перше, розбіжності між цивілізаціями не просто реальні. Вони – найбільш істотні. Цивілізації несхожі по своїй історії, мові, культурі, традиціям і, що найважливіше, – релігії. Люди різних цивілізацій по-різному дивляться на відносини між Богом і людиною, індивідом і групою, громадянином і державою, батьками й дітьми, чоловіком і дружиною, мають різні уявлення про співвідносну значимість прав і обов'язків, свободи й примусу, рівності й ієрархії. Ці розходження складалися сторіччями. Вони не зникнуть у доступному для огляду майбутньому. Вони більше фундаментальні, чим розходження між політичними ідеологіями й політичними режимами. Звичайно, розходження не обов'язково припускають конфлікт, а конфлікт не обов'язково означає насильство. Однак протягом сторіч самі затяжні й кровопролитні конфлікти породжувалися саме розходженнями між цивілізаціями.
По-друге, світ стає більш тісним. Взаємодія між народами різних цивілізацій підсилюється. Це веде до росту цивілізаційної самосвідомості, до поглиблення розуміння розходжень між цивілізаціями й спільності в рамках цивілізації. Північноафриканська імміграція у Францію викликала у французів вороже відношення, і в той же час зміцнила доброзичливість до інших іммігрантів – "добропорядним католикам і європейцям з Польщі". Американці набагато хворобливіше реагують на японські капіталовкладення, чим на інвестиції з Канади і європейських країн. Все відбувається по сценарію, описаному Д.Хорвицем: "У східних районах Нігерії людина народності ібо що може бути ібо-оуеррі, або ж ібо-оніча. Але в Лагосі він буде просто ібо. У Лондоні він буде нігерійцем. А в Нью-Йорку – африканцем." Взаємодія між представниками різних цивілізацій зміцнює їхня цивілізаційна самосвідомість, а це, у свою чергу, загострює що йдуть у глиб історії, або, принаймні, сприймаються в такий спосіб розбіжності й ворожість.
По-третє, процеси економічної модернізації й соціальних змін в усьому світі розмивають традиційну ідентифікацію людей з місцем проживання, одночасно слабшає й роль націй-держави як джерела ідентифікації. Лакуни, що утворилися в результаті, по більшій частині заповнюються релігією, нерідко у формі фундаменталістських рухів. Подібні рухи склалися не тільки в ісламі, але й у західному християнстві, іудаїзмі, буддизмі, індуїзмі. У більшості країн і конфесій фундаменталізм підтримують освідченні молоді люди, висококваліфіковані фахівці із середніх класів, особи вільних професій, бізнесмени. Як помітив Г.Вайгель, "десекуляризація світу – одне з домінуючих соціальних явищ кінця XX ст.". Відродження релігії, або, говорячи словами Ж.Кепеля, "реванш Бога", створює основу для ідентифікації й причетності зі спільністю, що виходить за рамки національних меж – для об'єднання цивілізацій.
По-четверте, ріст цивілізаційної самосвідомості диктується роздвоєнням ролі Заходу. З одного боку, Захід перебуває на вершині своєї могутності, а з іншого, і можливо саме тому, серед незахідних цивілізацій відбувається повернення до власних коренів. Все частіше доводиться чути про "повернення в Азію" Японії, про кінець впливу ідей Неру й "індуізації" Індії, про провал західних ідей соціалізму й націоналізму до "реісламізації" Близького Сходу, а останнім часом і суперечки про вестернізацію або ж русифікації країни Бориса Єльцина. На вершині своєї могутності Захід зіштовхується з незахідними країнами, в яких досить прагнення, волі й ресурсів, щоб надати світу незахідного вигляду.
У минулому еліти незахідних країн звичайно складалися з людей, найбільшою мірою пов'язаних із Заходом, що одержали освіту в Оксфорді, Сорбоні або Сандхерсте, і західні цінності, що засвоїли, і стиль життя. Населення ж цих країн, як правило, зберігало нерозривний зв'язок зі своєю споконвічною культурою. Але зараз усе перемінилося. У багатьох незахідних країнах іде інтенсивний процес девестернізації еліт і їхнього повернення до власних культурних коренів. І одночасно із цим західні, головним чином американські звичаї, стиль життя й культура здобувають популярність серед широких верств населення.
По-п'яте, культурні особливості й розходження менш піддаються змінам, чим економічні й політичні, і внаслідок цього їх складніше дозволити або звести до компромісу. У колишньому Радянському Союзі комуністи можуть стати демократами, багатії перетворитися в бідних, а бідняки – у багатіїв, але росіяни при всьому бажанні не зможуть стати естонцями, а азербайджанці – вірменами.
У класових і ідеологічних конфліктах ключовим було питання: "На чиїй ти стороні?" І людина могла вибирати – на чиїй вона стороні, а також міняти раз вибрані позиції. У конфлікті ж цивілізацій питання ставиться інакше: "Хто ти такий?" Мова йде про те, що дане й не підлягає змінам. І, як ми знаємо з досвіду Боснії, Кавказу, Судану, давши невідповідну відповідь на це питання, можна негайно одержати кулю в чоло. Релігія розділяє людей ще більш різко, ніж етнічна приналежність. Людина може бути напів-французом і напів-арабом, і навіть громадянином обох цих країн. Куди складніше бути напів-католиком і напів-мусульманином.
І, нарешті, підсилюється економічний регіоналізм. ... З одного боку, успіх економічного регіоналізму зміцнює свідомість приналежності до однієї цивілізації. А з іншого боку – економічний регіоналізм може бути успішним, тільки якщо він корениться в спільності цивілізації. Європейське Співтовариство спочиває на загальних підставах європейської культури й західного християнства. Успіх "НАФТА (північноамериканської зони вільної торгівлі) залежить від триваючого зближення культур Мексики, Канади й Америки. А Японія, навпроти, зазнає труднощів зі створенням такого ж економічного співтовариства в Південно-Східній Азії, тому що Японія – це єдине у своєму роді суспільство й цивілізація.
... Якщо спільність культури це передумова економічної інтеграції, то центр майбутнього східноазіатського економічного блоку швидше за все буде в Китаї. По суті справи цей блок уже складається. От що пише із цього приводу М. Вайденбаум: "Хоча в регіоні домінує Японія, але на базі Китаю стрімко виникає новий центр промисловості, торгівлі й фінансового капіталу в Азії. Цей стратегічний простір має у своєму розпорядженні потужний технологічний і виробничий потенціал (Тайвань), кадрами з видатними навичками в області організації, маркетингу й сфери послуг (Гонконг), щільною мережею комунікацій (Сінгапур), потужним фінансовим капіталом (всі три країни), а також неосяжними земельними, природними й трудовими ресурсами (материковий Китай)... Це впливове співтовариство, багато в чому споруджуване на розвитку традиційної кланової основи, простирається від Гуанчжоу до Сінгапуру й від Куала-Лумпура до Маніли. Це – кістяк економіки Східної Азії".
Визначаючи власну ідентичність в етнічних або релігійних термінах, люди схильні розглядати відносини між собою й людьми іншої етнічної приналежності й конфесії як відносини "ми" і "вони". Кінець ідеологізованих держав у Східній Європі й на території колишнього СРСР дозволив висунутися на передній план традиційним формам етнічної ідентичності й протиріч. Розходження в культурі й релігії породжують розбіжності по широкому колу політичних питань, будь то права людини або еміграція, комерція або екологія. Географічна близькість стимулює взаємні територіальні претензії від Боснії до Мінданао. Але що найбільше важливо – спроби Заходу поширити свої цінності: демократію й лібералізм – як загальнолюдські, зберегти військову перевагу й затвердити свої економічні інтереси натрапляють на опір інших цивілізацій. Урядам і політичним угрупованням усе рідше вдається мобілізувати населення й сформувати коаліції на базі ідеологій, і вони все частіше намагаються домогтися підтримки, апелювати до спільності релігії й цивілізації.
