Текст книги "Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)"

Упевненість у реальності, очевидність, ідею ми називаємо вірою в широкому смислі. Як наявне буття діє дещо, подібне до інстинкту, як свідомість взагалі − упевненість, як дух − переконаність. Але справжня віра є акт екзистенції, що усвідомлює трансценденцію в її дійсності.

Віра є життя із охоплюючого, є керівництво і наповнення за допомогою охоплюючого.

Віра з охоплюючого вільна, тому що вона не фіксована в абсолютизованому кінцевому. Вона носить характер чогось нестійкого (а саме, по відношенню до того, що може бути виражено, − я не знаю, чи вірую й у що я вірую) і разом з тим безумовного (активності й спокою, що виростають на практиці з рішення).

Для того щоб говорити про віру, потрібне проведення основної філософської операції − упевнитися в охоплюючому за допомогою виходу за межі всього предметного в завжди предметному мисленні…

У нас є дещо, що противиться цієї основної операції, а тим самим і філософському мисленню. Ми завжди хочемо мати дещо відчутне. Тому ми помилково сприймаємо філософську думку як предметне пізнання. Ми все знову й знову падаємо, як кішка на чотири лапи, у предметну осяжність. Ми противимося стану запаморочення, що охоплює нас у філософствуванні, противимося вимозі стояти на голові. Тримаючись за наші об’єкти, ми хочемо, так сказати, залишитися “здоровими” і прагнемо ухилитися від відродження нашої сутності в трансцендентуванні.

Але нам нічого не допоможе. Незадоволені, ми можемо повернутися до нашого так званого здорового глузду, але, прагнучи додати всьому його форму, ми віддаємося забобонам, сутнісна риса яких полягає в тому, що вони фіксуються у вигляді об’єкта і тим самим роблять відчутним те, що виходить за всяке розщеплення на суб’єкт і об’єкт і є саме буття. Тому філософська віра, володіючи совістю щодо забобонів, які є вірою в об’єкт, нездатна виразити себе в основоположеннях. Об’єктивне повинне залишатися в русі і немов би випаровуватися, щоб у зникаючій предметності саме завдяки зникненню ставало ясним наповнене усвідомлення буття. Тому філософська віра завжди перебуває в знімаючій себе діалектиці.

Діалектикадуже різниться за своїм смислом. Загальним для неї залишається лише те, що протилежності мають у ній істотне значення. Діалектикою називається логічний процес, що йде через антитезис до вирішення в синтезі. Діалектикою називається те, що реально відбувається під дією протилежностей, які зіштовхуються, поєднуються й створюють дещо нове. Але діалектикою називається й доведення протилежностей до антиномій, які не мають вирішення, занурення в невирішеність, у суперечливе; називається й приведення до меж, де буття виявляє себе абсолютно розірваним, де моє власне буття стає вірою, а віра − осягненням в абсурді.

У філософській вірі закладені структури подібних діалектик.

…

Філософська віра, щоправда, проходить через ніщо, але вона не виростає із безодні. Не починається заново, якщо вона споконвічна. Чому ти віруєш? − Так сказав мені батько. Цю відповідь Кьєркегора можна застосувати, видозмінивши, і до філософствування. Філософська віра − у сказанні.Хоча ця віра існує лише в мисленні окремої людини й позбавлена об’єктивної захищеності, що надається інститутом, вона є те, що залишається, коли все руйнується, і все-таки постає як ніщо, якщо в ній шукають допомогу в світі. Її присутність дана щораз, коли ми звертаємося до самих себе, підштовхуванні до того сказання. Тому філософія визначена її історією, і історія філософії стає щораз цілісністю, яка виникає з філософствування, так, як воно в сьогоденні відбувається.

У часі ніде ще не знайдена philosophia perennis (вічна філософія), і все-таки вона завжди присутня в ідеї філософствування й у загальному образі істини філософії як її історії за три тисячоріччя, які стають власне сьогоденням.

…

Подяка за можливість звертатися до цього сказання символічно персоніфікувала “філософію”. Для нас стало звичним говорити про неї як про істоту. Цицерон і особливо виразно Боецій здійснили цю персоніфікацію.

Однак філософська віра ставиться до традиційної філософії не з послухом, хоча й з повагою. Історія стає для неї не авторитетом, а присутністю духовної боротьби.

…

Лише виходячи з філософської віри, завжди спочатку, будучи здатним пізнавати себе в іншому, можна через накопичення відхилень знайти в історії філософії шлях до істини, що зародилася в ній.

Друга лекція

ЗМІСТ ФІЛОСОФСЬКОЇ ВІРИ.

Від філософії чекають переконливого розсудкового осмислення, чогось, що кожний повинен визнати правильним і що він може знати, а не чому він повинен вірити.

Насправді, філософія не посилається ні на одкровення, ні на авторитет. Однак те, з чим розумно виражає свою згоду філософствуючи людина, − щось значно більше, ніж переконливе розумове знання. Це те, що він осягає як істинне із власних витоків і привносить у сьогодення за допомогою всіх органів.

У філософствуванні людина здійснює прорив свого єства, але за допомогою власної сутності. Те, що він у цьому прориві схоплює як буття і як самого себе, і є його віра. У філософствуванні ми йдемо шляхом, який веде до витоків віри, властивий людині як людині.

У своїх началах філософські думки присутні в кожній людині, у найбільш чистому вигляді іноді в дітях. Виявляти такі міркування, проясняти їх і розкривати, повторювати їх і дізнаватися в них те, що мислилося протягом тисячоліть,− справа філософії як такої, що перетворилася в професійне ремесло мислення. До цього відноситься, по-перше, рефлексія щодо простору змісту віри(методичне осмислення), по-друге, рефлексія щодо змісту самої віри.

…

Простір змісту віри

Воно відкривається чотирма питаннями: Що я знаю? Що, власне, є? Що є істина? Яким чином я знаю? Виходячи з розроблених у першій лекції понять, ми відповідаємо:

Перше питання: Що я знаю?Відповідь зазначає: Усе, що я знаю, знаходиться у розмежуванні на суб’єкт і об’єкт, воно для мене предмет (об’єкт), явище, що існує не саме по собі. Однак у цьому розмежуванні суб’єкт і об’єкт пов’язані один з одним. Немає об’єкта без суб’єкта, немає й суб’єкта без об’єкта. Тому те, що я пізнаю як буття, завжди знаходиться в цілісності розмежування на суб’єкт і об’єкт, а не тільки на одній із цих сторін.

Розмежування на суб’єкт і об’єкт багатоаспектне: наявне буття виступає у своєму світі як навколишнє середовище; свідомість взагалі протистоїть предметам: дух живе в ідеях, екзистенція співвіднесена із трансценденцією. Однак навколишнє середовище, ідеї, трансценденція стають мислимими об’єктами тільки у свідомості взагалі за допомогою опредмечення в схемах і символах.

Отже, те, що я знаю, − завжди об’єктивність у свідомості взагалі й обмежене цим; але у своїй кінечності воно − можливий трамплін до трансцендентування.

Друге питання: Що, власне , є?Відповідь варто шукати й знаходити не в перерахуванні численного сущого, а в схоплюванні того, що саме по собі або справді є. Оскільки наше питання завжди припускає розмежування на суб’єкт і об’єкт, а буття повинне виходити за межі суб’єкта й об’єкта або охоплювати те й інше, то питання про буття є одночасно питання про того хто запитує. Відповідь повинна показати нам буття в нерозривному зв’язку з тим, що ми є самі; адже буття за допомогою сутності нашого буття має допускати можливість питання про нього й бути доступним цій запитальності до нього з таким питанням.

На питання щодо буття існує ряд типових відповідей, іноді влучних, іноді зовсім неправильних. Спочатку буттям або основою всього сущого вважали предметність , що зустрічаєтьсяу світі: матерію, просторові структури, картини миру. Буття є об’єкт.

Потім, навпаки, тим, із чого виходить буття, тим, що його створює, опредмечує, стали вважати суб’ єктивне .Буття є породженням “Я”.

Нарешті, буття, очищене від випадків матеріально визначеного, осмислюється як структури мислення (категорії), які дозволяють осягати буття тому, що вони самі містяться у самому бутті. У мисленні щодо буття стає безпосередньо достовірним, що буття є, не є, постає, існує, є щось, субстанція, причина й дія тощо. Буття є Логос.

Незадоволеність кожною такою онтологією веде до усвідомлення своєрідності філософської переконаності буття.

1) Якщо те, що справді існує, не є предметв якості об’єкту для суб’єкта, то воно недоступне для того типу пізнання, яке означає предметне знання чогось.

Однак оскільки все те, що постає для нас як предмет, змушує зрозуміти відмінність його наявності від самого по собі буття, то буття як явище вказує на справжнє буття, яке у ньому говорить і стає відчутним.

2) Якщо те, що справді існує, не є пережите в якості об’єкту для споглядаючої одиничної свідомості, то воно недоступне і психологічному пізнанню.

Однак оскільки все пережите є присутність буття, то спосіб існування в суб’єктивності є основне явище буття; переживати й розуміти − обов’язкові акти для знаходження впевненості в бутті.

3) Якщо те, що справді існує, не є структура мислення в категоріях, не Логос, то воно недоступне і логічному пізнанню.

Але так як все, що є для нас, повинне ввійти в спосіб мислення, то знання категорій − умова ясності філософствування.

Справжнє буття, що не є ні об’єкт, ні суб’єкт, а виявляє себе в цілісності розмежування на суб’єкт і об’єкт і повинне наповнити категорії, щоб додати їм смисл і значення, ми назвали охоплюючим.

Тому питання, що, власне, є, повинно знайти відповідь за допомогою висвітлення модусів охоплюючого − світу й трансценденції − наявного буття, свідомості взагалі, духу, екзистенції. Але тому що в основі всіх цих способів лежить єдине, то в остаточному підсумку відповідь повинна говорити: справжнє буття є трансценденція (або Бог), положення, істинне розуміння якого містить у собі всю філософську віру й все філософськи визначене мислення, що знаходить тільки один шлях − у послідовності всіх способів охоплюючого.

Третє питання: Що є істина?Відповідь говорить: У кожному модусі охоплюючого, яке є ми, знаходиться своєрідний смисл, властивому буттю істини.

У наявному буттізнаходиться істина як безпосередність чуттєво наявного, як вітальна користь, як інстинкт, як практичне й сприяюче.

У свідомості взагаліістина постає як несуперечність предметно мислимого в загальних категоріях.

В духовіістина постає як переконаність в ідеях.

В екзистенції − як справжня віра. Вірою називається усвідомлення екзистенції у співвіднесенні з трансценденцією.