Текст книги "Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)"
Автор книги: Л. Губерский
Жанр:
Философия
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 52 страниц)
…
Додаток.Ідея як процес проходить у своєму розвитку три щаблі. Перша форма ідеї є життя,тобто ідея у формі безпосередності. Другою її формою є форма опосередкування чи разрізненності (Dif-ferenz), і це є ідея як пізнання,яке виступає в подвійному образі, в образі теоретичноїідеї й в образі практичноїідеї. Процес пізнання має своїм результатом відновлення збагаченого відмінностями єдності, і це дає третю форму − форму абсолютної ідеї;цей останній щабель логічного процесу виявляється разом з тим справді першою й лише за посередництвом себе сущим щаблем.
…
с. Абсолютна ідея
§ 236. Ідея як єдність суб’єктивної й об’єктивної ідеї є поняття ідеї, для якого ідея як така є предмет, об’єкт, який охоплює собою всі визначення. Ця єдність є, отже, абсолютнай повна істина, осмислююча себе ідея, і саме мисляча себе в якостімислячої, логічноїідеї.
…
§ 244. Ідея, суща для себе, розглянутаз боку цієї своєї єдностііз собою, є споглядання,і ідея, що споглядає, є природа.Але як споглядання ідея покладена зовнішньою рефлексією в однобічному визначенні безпосередності або заперечення. Але абсолютна свободаідеї полягає в тому, що вона не тільки переходить у життя й також не тільки в тому, що вона як кінцеве пізнання дозволяє життю світитися видимістю(scheinen) у собі, а в тому, що вона у своїй абсолютній істині наважуєтьсявільно вивести із себемомент своєї особливості або першого визначення й інобуття, безпосереднюідею як свою видимість (Widerschein), наважується ізсебе вільно відпуститисебе в якості природи.
Гегель Г.В.Ф. Наука логики: т. 1 // Энциклопедия философских наук. − М.: “Мысль”, 1974. − С. 215−424
Кант, Іммануїл
(1724 – 1804)
Німецький філософ. Видатне місце Канта в історії світової філософської думки визначається насамперед тим, що він осмислив і узагальнив основні проблеми філософії взагалі і особливо Нового часу, подав їх у вигляді співвідношень: чуттєвість і мислення, розсудок і розум, річ у собі і явище, апріорне і апостеріорне, свобода і причинність, пізнавальність світу та її межі. Головна риса його вчення – проблемність і проблематичність.
Зокрема, Кант визначив категорії як розсудкові апріорні поняття, які об’єднують, синтезують матеріал чуттєвості. Вони є гранично загальними “поняттями про предмет взагалі”. Кант подав “таблицю категорій” дещо інакшу, ніж у Аристотеля: в ній відсутня категорія сутності(бо сутність він вважає непізнаваною), простору і часу (вважав їх формами споглядання, а не поняттями); вдосконалено рубрику категорії відношення, куди входять субстанція і акциденція, причина і дія, взаємодія; введено категорію модальності (можливість – неможливість, існування – не існування; необхідність-випадковість); до того ж на першому місці у нього стоять категорії кількості (єдність, множинність, цілокупність). Ці особливості кантівської таблиці Канта, пояснюються як властивостями його філософського вчення, так і розвитком математики і природознавства в Новий час.
ПРО ДОРОГОВКАЗ ДО ВІДКРИТТЯ ВСІХ ЧИСТИХ
РОЗСУДКОВИХ ПОНЯТЬ.
АНАЛІТИКИ ПОНЯТЬ .
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Про дороговказ до відкриття всіх чистих розсудкових понять
Коли пускають у дію пізнавальну спроможність, тоді виділяються з різних приводів усілякі поняття, які вможливлюють пізнання цієї спроможності й дозволяють також зібрати себе в більш або менш докладному реєстрі, якщо спостереження їх велося довший час або з більшою проникливістю. Та за такого немовби механічного підходу ніколи не вдається з певністю визначити, де ж це дослідження буде завершене. Тa й ті понятая, що їх відкривають лише так, принагідно, постають без жодного порядку й систематичної єдності, і щонайбільше тільки зводяться в пари за подібністю та вишиковуються за кількісним показником їхнього змісту – від простого до складнішого – в ряди, будовані аж ніяк не систематично, хоча й у певному сенсі методично.
Трансцендентальна філософія має тут перевагу, але водночас і обов’язок, відшукувати свої поняття згідно з певним принципом, бо ж вони виникають із розсудку як абсолютної єдності, чистими й незмішаними, і якраз тому мають бути пов’язані між собою згідно з одним поняттям чи ідеєю. Такий зв’язок, одначе, дає нам до рук правило, за яким а priori можна визначити для кожного чистого розсудкового поняття його місце, а для сукупності їх – її повноту, тоді як інакше це все залежало б від сваволі або від випадку.
ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИЙ ДОРОГОВКАЗ
ДЛЯ ВІДКРИТТЯ ВСІХ
ЧИСТИХ РОЗСУДКОВИХ ПОНЯТЬ
СЕКЦІЯ ПЕРША
Про логічне застосування розсудку взагалі
...Ми не можемо здійснювати ніякого споглядання незалежно від чуттєвості. Отже, розсудок не є спроможністю споглядання. Але окрім споглядання немає більше жодного способу пізнавати, як тільки через поняття. Отже, пізнання кожного, принаймні людського, розсудку є пізнанням через поняття, не інтуїтивним, а дискурсивним. Усі споглядання, як чуттєві, ґрунтуються на враженнях іззовні (auf Affektionen),а поняття, відповідно, на функції. Я розумію, одначе, під функцією єдність тієї діяльності, що підводить різноманітні уявлення під одне спільне. Поняття ґрунтуються, таким чином, на самодіяльності мислення, як чуттєві споглядання на сприйнятливості до вражень. Для цих понять розсудок може мати тільки один-єдиний ужиток: судити через них. А що жодне уявлення безпосередньо не виходить на предмет, як споглядання, то поняття ніколи не відноситься безпосередньо до предмета, лише до якогось іншого уявлення про нього (воно може бути або спогляданням, або теж поняттям). Судження є, отже, опосередкованим знанням предмета, себто уявленням уявлення про нього. У кожному судженні є поняття, що має значущість для багатьох [уявлень], і разом із цими багатьма охоплює й дане уявлення, яке безпосередньо відноситься до предмета. Так, наприклад, у судженні: усі тіла є подільнимипоняття подільного стосується різноманітних інших понять; але тут воно віднесене до поняття тіла, а те – до певних явищ, що трапляються нам. Отже, ці предмети уявляються опосередковано, через поняття подільності. Усі судження є, таким чином, функціями єдності серед наших уявлень, бо для пізнання предмета замість безпосереднього уявлення вживається якесь вище, котре включає в себе його разом з багатьма [іншими], і таким чином багато можливих знань збираються в одно. Але ми можемо всі дії розсудку звести до суджень, так, що розсудокузагалі можна зобразити як спроможність здійснювати судження. Адже згідно з викладеним вище він є спроможністю мислити. Мислення є пізнання через поняття. Поняття ж, як предикати можливих суджень, відносяться до якогось уявлення про неокреслений іще предмет. Так, поняття тіла означає щось таке, – наприклад, метал, – що може бути пізнане через це поняття. Воно, отже, є поняттям тільки завдяки тому, що містить інші уявлення, за посередництвом яких може відноситися до предметів. Таким чином, воно є предикатом до можливих суджень, наприклад, ’’кожен метал є тіло’’. Отож усі функції розсудку можуть бути виявлені, якщо ми зможемо вичерпно викласти функції єдності в судженнях. А що це є цілком здійсненним, буде ясно показано в наступній секції.
ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИЙ
ДОРОГОВКАЗ ДО ВІДКРИТТЯ ВСІХ ЧИСТИХ
РОЗСУДКОВИХ ПОНЯТЬ
СЕКЦІЯ ДРУГА
[§ 9]. Про логічну функцію розсудку в судженнях
Якщо ми абстрагуємося від усього змісту судження взагалі і зважатимемо тільки на його чисту розсудкову форму, то виявимо, що функцію мислення в ньому можна підвести під чотири рубрики, кожна з яких містить три моменти. Вони можуть бути зручно подані в наступній таблиці.
1
Кількість суджень
Загальні
Окремі
Одиничні
2 3
Якість Відношення
Ствердні Категоричні
Заперечні Гіпотетичні
Нескінченні Диз’юнктивні
4
Модальність
Проблематичні
Асерторичні
Аподиктичні
Цей поділ у деяких, хоча й не істотних деталях видається не згідним зі звиклою технікою логіків, тож не зайвим буде наступне застереження від прикрих непорозумінь.
1. Логіки слушно стверджують, що при вживанні суджень в умовиводах одиничні судження можна трактувати врівні з загальними. Адже саме через те, що вони не мають жодного обсягу, їхній предикат не може бути віднесений тільки до дечого, що міститься в понятті суб’єкта, а з дечого бути вилучений. Він стосується, отже, всього поняття без винятку, немовби воно було загальнозначущим поняттям, з обсягом, що його в цілості стосувалося б значення предиката. Якщо порівняти натомість одиничне судження з загальнозначущим просто як знання, за величиною, то воно відноситься до того як одиниця до нескінченності і, отже, саме по собі суттєво відрізняється від нього. Отже, якщо я оцінюю одиничне судження (judicium singulare) не просто за його внутрішньою значущістю, а ще й як знання взагалі за величиною, що її воно має порівняно з іншим знанням, то воно безумовно відрізняється від загальнозначу-щих суджень (judicia communia) і заслуговує на окреме місце у вичерпній таблиці моментів мислення взагалі (хоча, звісно, не в тій логіці, що обмежується вживанням суджень у їхніх взаємних відношеннях).
2. Так само в трансцендентальній логіці нескінченні судженнямають відрізнятися від ствердних, хоча в загальній логіці вони слушно зараховуються до них і не становлять окремого члена класифікації. Загальна логіка абстрагується від усякого змісту предиката (хоч і заперечного) і дивиться тільки на те, чи приписується він суб'єктові, а чи протиставляється йому. Трансцендентальна ж логіка розглядає судження також і з боку вартості або змісту цього логічного ствердження за посередництвом суто заперечного предиката, і з погляду тієї користі, яку приносить воно для пізнання в цілому. Коли я кажу про душу, що вона не є смертною, то через таке заперечне судження я принаймні запобігаю помилці. А от моє речення: душа є безсмертною, за логічною формою справді ствердне, оскільки я включаю душу до необмеженого обсягу безсмертних істот. Оскільки ж із цілого обсягу можливих істот Смертне становить одну частину, а Безсмертне другу, то своїм висловлюванням я сказав тільки те, що душа є однією з нескінченної множини речей, які залишаться, якщо я усуну все Смертне. Але тим самим нескінченна сфера всього можливого обмежується лише настільки, що від неї відділяється Смертне, і в позосталий простір її обсягу вміщується душа. Цей простір, попри зазначений виняток, лишається й надалі нескінченним, і багато ще його частин можуть бути вилучені, та поняття про душу від того анітрохи не зросте і не отримає ствердного визначення. Отже, ці нескінченні з погляду логічного обсягу судження насправді є просто обмежувальними з погляду змісту знання взагалі, і силою цього вони мають бути не обійдені в трансцендентальній таблиці всіх моментів мислення в судженнях, бо здійснювана в них функція розсудку, не виключено, може виявитися важливою в царині його чистого пізнання а priori.
3. Усі відношення мислення у судженнях є такі: а) відношення предиката до суб’єкта, b) підстави до наслідку, с) у розділеному знанні – відношення зібраних членів цього поділу поміж собою. У першому виді суджень розглядаються у співвіднесенні тільки два поняття, у другому – два судження, у третьому – більша кількість суджень. Гіпотетичне висловлювання: якщо досконала справедливість існує, то запеклого лиходія буде покарано, – містить, власне, відношення двох висловлювань: існує досконала справедливість, і: запеклого лиходія буде покарано. Чи обидва ці висловлювання самі по собі є істинними, залишається тут невирішеним. Через це судження мислиться лише висновок. Врешті, диз'юнктивне судження містить відношення двох або більше висловлювань стосовно одне одного, проте відношення не наслідку, а логічного протиставлення, оскільки сфера одного виключає сферу другого, але водночас і спілкування ( der Gemeinschafif )оскільки вони разом виповнюють сферу властивого пізнання, отже, відношення частин сфери пізнання, бо сфера кожної частини є доповненням сфери іншої до цілої сукупності розділеного знання; наприклад: світ існує або через сліпий випадок, або через внутрішню необхідність, або через зовнішню причину. Кожне з цих висловлювань обіймає частину сфери можливого знання щодо існування світу взагалі, а всі разом цілу сферу. Усувати знання з однієї з цих сфер означає включати їх до однієї з інших, і навпаки, включати їх до однієї сфери означає усувати з інших. Отже, у диз'юнктивному судженні є певний взаємний стосунок знань, який полягає в тому, що вони взаємно виключають одне одного, але тим самим визначають істинне знання в цілому, оскільки, узяті разом, вони творять увесь зміст єдиного даного знання. Оце стільки я знайшов за потрібне зазначити тут в інтересах подальшого [викладу].
4. Модальність суджень є цілком особлива їх функція, яка сама по собі має ту відмітну рису, що вона нічого не вносить до змісту судження (бо, крім величини, якості та відношення, немає більше нічого, що витворювало б зміст судження), а стосується лише оцінки зв’язки в стосунку до мислення взагалі. Проблематичні судженняє ті, у яких ствердження або заперечення приймається просто як можливе(довільне); асерторичні– ті, у яких воно розглядається як дійсне (істинне); аподиктичні– у яких воно бачиться як
необхідне*. Так, обидва судження, що з їх відношення постає гіпотетичне судження (antec[edens] і consequ[ens]), як і ті, що в їх взаємодії полягає диз'юнктивне (члени поділу), – усі вони є тільки проблематичними. У наведеному вище прикладі висловлювання “існує досконала справедливість“ не виповідається асерторично, а лише мислиться як довільне судження, яке, можливо, хтось приймає; і тільки висновок є асерторичним. Тому такі судження, хоч би вони й були вочевидь фальшивими, можуть, однак, узяті як проблематичні, бути умовою пізнання істини. Так, судження: світ існує через сліпий випадоку диз’юнктивному судженні має тільки проблематичне значення, а саме те, що хтось може приймати це положення бодай на якусь мить, і все ж таки слугує знаходженню істинного шляху (як показник хибного серед усіх тих, які можна обрати). Проблематичне висловлювання є,
отже, таким, що виражає тільки логічну можливість (яка не є об'єктивною), себто вільний вибір визнати таке висловлювання за значуще, чисто свавільно прийняти його в розсудок. Асерторичне стверджує логічну дійсність або істинність, – як от у гіпотетичному умовиводі, де передумова ( Antezedens )у більшому засновку виступає як проблематична, а в меншому засновку як асерторична, – і вказує, що висловлювання вже пов’язане з розсудком за його законами. В аподиктичному висловлюванні мислиться асерторичне як визначене через ці закони самого розсудку і тому а priori ствердне, і виражається в такий спосіб логічна необхідність. Оскільки ж тут усе поетапно включається (einverleibt)до розсудку, так, що спочатку висловлюється щось проблематичне, потім воно ж асерторично приймається як істинне, і врешті стверджується як нерозривно пов’язане з розсудком, себто як необхідне й аподиктичне, отож ці три функції модальності такою ж мірою можна називати й моментами мислення взагалі.
ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИЙ ДОРОГОВКАЗ
ДО ВІДКРИТТЯ ВСІХ ЧИСТИХ
РОЗСУДКОВИХ ПОНЯТЬ
СЕКЦІЯ ТРЕТЯ
§ 10. Про чисті розсудкові поняття, або категорії
Загальна логіка, як не раз уже було сказано, абстрагується від усього змісту знання і очікує, щоб їй звідкілясь, звідки завгодно, були дані уявлення, аби найперш обернути їх на поняття, що відбувається аналітичним шляхом. Натомість трансцендентальна логіка а priori має перед собою. Різноманітне чуттєвості, яке їй надає трансцендентальна естетика, аби чисті розсудкові поняття отримали матеріал, без якого вони були б позбавлені всякого змісту, себто порожні. Простір і час містять Різноманітне чистого споглядання а priori, але при тому належать до умов сприйнятливості нашої душевності, що лише за них можуть бути отримані уявлення про предмети, а отже, повсякчас мають впливати на (affizieren)поняття про них. Проте самодіяльність нашого мислення вимагає, щоб це Різноманітне було насамперед у певний спосіб проглянуте (durchgegangen),засвоєне (aufgenommen)і пов’язане, аби отримувати з нього знання. Цю дію я називаю синтезом.
Я розумію, однак, під синтезом у найзагальнішому значенні дію, що сполучує різні уявлення одні з одними й охоплює їх розмаїття в одному знанні. Такий синтез є чистим,коли Різноманітне дане а priori ([подібно] як розмаїття в просторі й часі), а не емпірично. Перед будь-яким аналізом наших уявлень вони мають бути дані наперед, і жодне поняття з погляду змістуне може виникнути аналітичним шляхом. Щойно синтез Різноманітного (хоч дане воно емпірично, хоч а priori) продукує знання, яке, щоправда, на початку ще може бути сирим і заплутаним, а отже, потребувати аналізу; проте саме синтез є тим, що, власне, зводить елементи в знання і об'єднує в певному змісті; отже, синтез є найпершим, чому ми маємо приділяти увагу, якщо хочемо судити про початок виникнення нашого знання.
Синтез узагалі, як ми згодом побачимо, є виключно діяння уяви, сліпої, хоча й необхідної функції душі, без якої ми не мали б жодного знання і яку ми, одначе, лише зрідка собі усвідомлюємо. Тільки приведення цього синтезу до поняттяє тією функцією, що належить розсудкові, і через неї він найперше добуває нам знання у властивому значенні.
Чистий синтез у загальному плані (allgemein vorgestellt)дає чисте розсудкове поняття. Під цим синтезом я розумію той, що ґрунтується на синтетичній єдності а priori: так, наша лічба (особливо це помітно у великих числах) є синтезом за поняттями, бо відбувається на спільній підставі єдності (як от десяткової системи). Під цим поняттям, отже, єдність у синтезі Різноманітного стає необхідною.
Аналітичним шляхом різноманітні уявлення підводяться під якесь поняття – цією справою займається загальна логіка. Трансцендентальна ж логіка вчить підносити до поняття – і то не уявлення, а чистий синтез уявлення. Найперше, що нам має бути дане задля пізнання усіх предметів а priori, – це Різноманітнечистого споглядання; а друге – синтезцього Різноманітного через уяву, але тут знання ще не дається. Поняття, які надають цьому чистому синтезові єдністьі полягають лише в уявленні цієї необхідної синтетичної єдності, становлять третє, [що необхідно] для пізнання наявного предмета, і ґрунтуються на розсудку.
Та сама функція, яка об'єднує різні уявлення в одному судженні, надає також єдності чистому (bloßen)синтезу різних уявлень у одному спогляданні, ця єдність, загально виражена, називається чистим розсудковим поняттям. Отже, той самий розсудок і через ті самі дії, якими він у поняттях за посередництвом аналітичної єдності створює логічну форму судження, вносить також у свої уявлення, за посередництвом синтетичної єдності розмаїття у спогляданні взагалі, трансцендентальний зміст, з огляду на який вони звуться чистими розсудковими поняттями, а priori відносячися до об'єктів, чого загальна логіка дати не може.
У такий спосіб виникає рівно стільки чистих розсудкових понять, які а priori відносяться до предметів споглядання взагалі, скільки в попередній таблиці містилося логічних функцій у всіх можливих судженнях: розсудок-бо цілковито вичерпується на згаданих функціях, і його здатність цілком вимірюється ними. Ми назвемо ці поняття, слідом за Арістотелем, категоріями,оскільки наш і його замір є ідентичними у своїх початках, хоча й дуже відмінні у виконанні.
Таблиця категорій
1
КІЛЬКОСТІ:
Одиничність
Множинність
Тотальність ( Allheit )
2 З
ЯКОСТІ: ВІДНОШЕННЯ:
реальність належностій самостійності
заперечення(substantia et accidens)
обмеження причиновостій залежності
(причина і діяння)
спілкування(взаємодія між діяльним і пасивним)
4
МОДАЛЬНОСТІ:
можливість– неможливість
існування– небуття
необхідність– випадковість
Оце й є реєстр усіх первісних чистих понять синтезу, що їх розсудок містить у собі а priori і що лише завдяки їм він є чистим розсудком, оскільки лише через них він щось розуміє в розмаїтті споглядання, себто може мислити якийсь його об’єкт. Цей поділ одержано систематично з одного спільного принципу – зі спроможності судити (яка є те саме, що й спроможність мислити), він не постав рапсодично (rhapsodistisch)з розпочатого навмання пошуку чистих понять, щодо комплектності яких ніколи не можна бути певним, бо ж вони виводяться тільки через індукцію, не згадуючи [вже] про те, що за такого способу ніколи не збагнути, чому чистому розсудкові притаманні саме ці, а не інші поняття. Гідним проникливого мужа був замір Арістотелярозшукати ці підставові поняття. Та, не маючи жодного принципу, він збирав їх у міру того, як вони йому траплялися, і вишукав спочатку десять, назвавши їх категорії (предикаменти). Згодом він, як йому видалося, відкрив іще п’ять таких, долучивши їх [до попередніх] під назвою постпреди-каменти. Проте його таблиця так і лишилася неповною. Окрім того, там знаходяться також деякі модуси чистої чуттєвості (quando, ubi, situs, разом з ними – frius, simul) ,а також один емпіричний (motus), які зовсім не належать до цього родовідного реєстру розсудку, а ще там є похідні поняття, зараховані до первинних (actio, passio), тоді як деяких з останніх цілком бракує.
Щодо первинних понять слід іще зауважити, що категорії, як істинні корінні поняттячистого розсудку, мають і свої, так само чисті, похідні поняття,які в жодному разі не можуть бути обійдені в повній системі трансцендентальної філософії, але в суто критичній спробі я можу вдовольнитися лише згадкою про них.
Нехай буде мені дозволено назвати ці чисті, але похідні розсудкові поняття предикабіліямичистого розсудку (на протилежність предикаментам). Маючи первинні, прості (primitive) поняття, легко додати до них і похідні та підрядні, змалювавши повністю родовідне дерево чистого розсудку. А що мені тут ідеться про повноту не системи, а лише принципів до системи, то я прибережу це доповнення для іншої праці. Зрештою, цієї мети неважко досягти, взявши до рук підручник онтології й, наприклад, до категорії при-чиновості допасувати як підрядні їй предикабілії сили, дії, пасивності (des Leidens);до категорії спілкування – предикабілії присутності, опору; до предикаментів модальності – предикабілії виникнення, проминання, зміни і т.д. Категорії, пов'язані з модусами чистої чуттєвості або також і між собою, дають велику силу похідних апріорних понять, що їх повідзначати і, якщо можливо, вичерпно викласти – заняття корисне і не позбавлене приємності, але тут зайве.
* * *
§ 11
З приводу цієї таблиці категорій виникають цікаві міркування, які, можливо, здатні вилитись у важливі висновки стосовно наукової форми всіх розумових знань. Адже що ця таблиця в теоретичній частині філософії надзвичайно корисна, навіть необхідна, аби накреслити завершений план цілої науки, оскільки вона ґрунтується на поняттях а priori, і математично розділити її за певними принципами, – це є очевидним уже з того, що згадана таблиця містить усі елементарні поняття розсудку, та й саму форму їхньої системи в людському розсудку, отже, вказує всі моментизадуманої спекулятивної науки, ба навіть їх порядок, як то я вже дав зразок у іншому місці. Ось деякі з цих зауваг.
Найперша– те, що цю таблицю, яка містить чотири класи розсудкових понять, спочатку можна розділити на два відділи, перший з яких стосується предметів споглядання (як чистого, так і емпіричного), а другий – існування цих предметів (у відношенні або один до одного, або до розсудку).
Перший клас я назвав би класом математичних, а другий – динамічних категорій. Перший клас не має, як бачимо, жодних корелятів, які можна виявити лише в другому. Ця відмінність мусить мати якусь підставу в природі розсудку.
2-а заувага. Кожен клас має однакову кількість категорій, а саме три, і це також спонукає до роздумів, бо в інших випадках усякий апріорний поділ через поняття має бути дихотомічним. До цього слід іще додати, що в кожному класі третя категорія виникає з поєднання другої з першою.
Так, тотальність(цілість) є не що інше, як множинність, розглядувана як одиничність, обмеження– не що інше, як реальність, поєднана з запереченням, спілкуванняє причиновість субстанції у взаємному визначенні з іншою, врешті, необхідністьє нічим іншим, як існуванням, даним через саму можливість. Але не слід гадати, що третя категорія через це є лише похідним, а не корінним поняттям чистого розсудку. Адже поєднання першого й другого понять, аби створити третє, вимагає особливого акту розсудку, не тотожного з тим, що здійснюється в першому й другому. Так, поняття числа(що належить до категорії тотальності) не завжди можливе там, де є поняття множини й одиниці (наприклад, в уявленні нескінченного), а з того, що я поєдную поняття причини і субстанції, ще не відразу збагнути вплив, себто як субстанція може стати причиною чогось у іншій субстанції. Звідси ясно, що для цього потрібен особливий акт розсудку, і так само й щодо інших.
3-я заувага.Для однієї категорії, а саме стосунку, що знаходиться під третьою графою, узгодження з відповідною їй у таблиці логічних функцій формою диз’юнктивного судження не так впадає у вічі, як у випадку з іншими.
Щоб упевнитися в цьому узгодженні, слід відзначити, що в усіх диз’юнктивних судженнях сфера [кожного поняття] (множина всього того, що входить до нього) постає перед нами як Ціле, поділене на частини (підрядні поняття), і, позаяк одна не може міститися в іншій, вони мисляться як скоординованіодна з одною, а не субординовані, так, що вони визначають одна одну не однобічно,як у ряді, а взаємно,як у аrреrаmі(якщо встановлюється один член поділу, то всі позосталі виключаються, і навпаки).
Подібний зв’язок мислиться і в Цілому речей,де одна як діяння не підпорядковуєтьсяіншій як причині її існування, вони водночас і взаємно координуютьсяяк причина з погляду визначення іншої (наприклад, у тілі, що його частини взаємно притягуються і заразом відштовхуються); що є цілком іншим типом пов'язання, ніж той, котрий наявний у простому відношенні причини до діяння (підстави до наслідку), у якому наслідок не визначає своєю чергою взаємно підставу і через те не утворює з нею цілого (як Творець світу зі світом). Той самий спосіб дії розсудку, коли він уявляє собі сферу якогось розділеного поняття, зберігається й тоді, коли він мислить річ як подільну; і так само як члени поділу в першому [випадку] виключають один одного, будучи, проте, об’єднаними в одній сфері, так само він уявляє собі частини останньої незалежними в своєму існуванні (як субстанцій) одні від одних, проте об’єднаними в одному Цілому.
Кант Іммануїл. Про дороговказ до відкриття всіх чистих розсудкових понять // Критика чистого розуму. – К.: Юніверс, 2000. С. 84 – 97.
Сковорода, Григорій Савич
(1722 – 1794)
Український філософ, письменник. Характерними рисами філософії Сковороди є її діалогізм і бароковий символічно-образний стиль мислення. Засадничою є концепція про дві натури і три світи, найважливішою проблемою – проблема людського щастя. Згідно з концепцією Сковороди про дві натури і три світи, світ складається з двох натур – видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тварі і Бога. Вчення про дві натури пов’язане з концепцією про три світи, яке все існуюче поділяє на три види буття, або світи – великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний – Біблія. Шлях пізнання невидимої натури – Бога через пізнання людиною самої себе, на думку Сковороди, можливий і єдино правильний. Людське самопізнання дає змогу пізнавати внутрішні закони буття зовнішньої природи, а розшифрування біблійної символіки скеровує людину на правильний шлях пошуку Бога – невидимої натури, тобто істини і добра.
Сковорода був переконаний, що духовне відродження людей, здійснення ними “сродної” праці автоматично призведуть до злагодженого функціонування суспільства. Філософії Сковороди властиве зосередження на людинознавчій, етико-гуманістичній проблематиці, акцентування і піднесення в людині її духовної першооснови.
КОЛЬЦО .
Милостивый государь!
Идут к вам два разговора, жаждущія вашего лицезренія. Удостойте их своего пріятія. Они уже прежде рожденія своего определены доброму вашему духу. Почтеніе мое к человеколубному и кротчайшему батюшке Вашему, усердіе мое к Вам и доброжелательство к целой фамиліи вашей приносит оные. Душа есть mobile perpetuum – движимость непрерывная. Крила ея есть мысли, мненія, советы; она или желает чего, или убегает от чего; желая, любит, убегая, боится. Естли не знает, чего желать, а чего убегать, тогда недоумеет, сомневается, мучится, суда и туда наш шарик качается, метется и вертится, как магнитная стрела, доколь не устремит взор свой в дражайшую точку холоднаго севера.
Так и душа, наконец, когда нашла того, кого нигде нет и везде есть – щастлива. Сей один довлеет ее насытить, а без сего глотает воздух с ядущим вся дни живота своего землю змієм.
Мненія подобны воздуху, он между стихіями не виден, но твердее земли, а сильнее воды; ламает дерева, низвергает строенія, гонит // волны и корабли, ест железо и камень, тушит и разъяряет пламень.
Так и мысли сердечные – они не видны, как будто их нет, но от сей искры весь пожар, мятеж и сокрушеніе, от сего зерна зависит целое жизни нашей дерево; естли зерно доброе – добрыми (в старости наипаче) наслаждаемся плодами; как сееш, так и жнеш.
Весьма я рад буду, естли сія книжечька в прогнаніи только нескольких дней скуки послужит, но как я доволен, естли она хоть в капле внутренняго міра поспособствует. Вседражайшій сердечный мір подобен самым драгоценным камушкам: одна крошечька цену свою имеет, естли станем его одну каплю щадить, тогда можем со временем иметь целую чашу спасенія.
Разливши мысли наши по одним наружным попеченіям, и не помышляем о душе, не разсуждая, что от нее всякое дело и слово проистекает, а естли семя зло, нельзя не последовать худым плодам, все нас сирых оставит, кроме сего неотъемлемаго сокровища. //
Представте себе смесь людей во всю жизнь, а паче в кончину лет своих, тоскою, малодушіем, отверженіем утех, задумчивою грустью, печалью, страхом, среди изобилія отчаяніем без ослабы мучащихся, и вспомните, что все сіє зло и родное нещастіе родилось от преслушанія сих Христовых слов: «Ищите прежде царствія божія...» «Возвратися в дом твой...» «Царствіе божіе внутрь вас есть...» «Омый прежде внутренность стакана...»
Но благодареніе всевышнему за то, что никогда не бывает поздный труд в том, что для человека есть самонужнейшее.
Царствіе божіе вдруг, как молнія, озаряет душу, и для пріобретенія верынадобен один точію пункт времени.
Дай боже, вам читать слово божіесо вкусом и примечанием, дабы исполнилось на вас: «Блаженны слышащи словоб[ожіе] и хранящ[iе]».
