Текст книги "Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)"
Автор книги: Л. Губерский
Жанр:
Философия
сообщить о нарушении
Текущая страница: 27 (всего у книги 52 страниц)
...Відносність зіставлення істини і помилки полягає перш за все в тому, що в реальному процесі пізнання немає істини в чистому вигляді, вільної від моментів нє істини, тобто помилки. Істина, як і все інше, в чистому вигляді існує тільки в абстракцій; а кожний дійсний процес руху пізнання означає рух від неістинного до істинного, і він не вільний від моментів ілюзорності, помилок. Будь-яка теорія містить елементи, неістинність яких виявляється подальшим ходом розвитку науки.
Але не тільки в цілому об'єктивно-істинне знання містить в собі моменти помилок. На певному етапі розвитку пізнання виявляється, що деякі положення науки були помилкою. Наприклад, положення хімії XVIII ст. про неподільність атома було для свого часу науковим твердженням, здобутим дуже складним і довгим шляхом. Проте в кінці XIX ст. воно перетворилося в оману, яка гальмувала прогрес в пізнанні будови речовини, і потрібно було ще багато зусиль, щоб подолати цю помилку.
Буває і навпаки: в нових умовах помилка знаходить свою істинну сторону і стає частиною істини. Так, наприклад, наука XVIII ст. відкинула як абсолютно помилкову ідею алхімії про перетворення неблагородних металів в благородні. Ця ідея здавалася у принципі безглуздою і суперечила уявленню про атом як замкнуту і незмінну систему. Зараз ідея перетворення будь-якого хімічного елементу в будь-який інший (не виключаючи золота) є правильною, науковою ідеєю. Правда, ніхто не займається пошуками філософського каменя, за допомогою якого можна одержати таке перетворення, проте в реальності цього процесу сумніву вже давно немає.
Але може виникнути питання: якщо в русі реального процесу пізнання протилежність істини і помилки відносна, то чи існують які-небудь об'єктивні критерії відмінності істини від помилки? Насправді, якщо в істинному виявляється момент помилки, а в помилці – істинна сторона, то як їх розрізняти? Кількісно? Навряд можна встановити, скільки моментів істинного є в теорії, яка приймається наукою за істину. Її істинні моменти можуть бути знайдені тільки подальшим ходом розвитку пізнання, тим більше що такий кількісний підрахунок нічого не може дати, навіть якщо ми його потім проведемо, бо виявиться, що деякі теорії (наприклад, флогістона), що вважалися істинами науки, кількісно містили стільки ж істинних думок, скільки і деякі біблійні розповіді.
Залишається тільки один шлях – виявити якісну відмінність між істиною і помилкою. І це можливо зробити, якщо розглядати істину як процес, а не стан. Істина і помилка відрізняються одне від одного по тенденції, напряму, а отже, результатом руху пізнання. В істині процес руху мислення йде по шляху об'єктивно-вірного віддзеркалення дійсності, створення пізнавального образу, який глибоко і всебічно осягає об'єктивну реальність, в її дійсних і можливих формах. Цей процес включає і відхилення від істини, але на цих неістинних моментах він не зупиняється, а йде далі, вони долаються в ході руху самого пізнання.
Помилка – протилежний істині процес руху мислення, що йде по дорозі спотвореного, збоченого відображення дійсності; в цьому процесі істинні моменти проступають як випадкові, не випливають з об'єктивної спрямованості самого процесу. Тому, щоб відповісти на питання, куди відноситься конкретний результат пізнання – до істини або помилки, треба проаналізувати і визначити його місце в русі людського пізнання: до якого процесу він відноситься, чи виник історично як рух пізнання по шляху об'єктивної істини або ж по шляху помилки. Наприклад, теорія флогістону з'явилася результатом розвитку хімічної науки, яка прагнула спіткати об'єктивну природу речовини, і неістинні моменти, що були в ній, були подолані в ході розвитку самої хімії.
Але це не означає, що людський розум буде повністю вільний від будь-яких моментів помилок та ілюзій. Вони, безумовно, залишаться, але не як самостійний шлях, а як моменти руху пізнання до об'єктивної істини, як результат того, що об'єктивна істина досягається не відразу і не в повному об'ємі та шлях до неї важкий, складний і суперечливий. Ці моменти ілюзорності, помилки знаходяться в рамках руху пізнання від відносного до абсолютного.
Абсолютна й відносна істини протилежні одне одному, але не в тому ступені, як істина і помилка. Вони знаходяться в рамках одної й тої якості – процесу руху пізнання по шляху об'єктивної істини, відмінність між ними полягає в ступені повноти, глибини збагнення об'єктивної природи предмету.
Насправді істина одна – об'єктивна. Але оскільки вона існує тільки як процес, то виникає ряд понять, які характеризують його з різних сторін. Абсолютне, відносне і конкретне є поняттями, що розкривають процес руху об'єктивно-істинного знання.
Термін „абсолютна істина” вживається в нашій літературі неоднозначно. Часто під ним мають на увазі повне і закінчене знання про світ в цілому, яке виступає як межа прагнень людського розуму. У такому разі говорять про абсолютну істину в кінцевій інстанції тощо. Але в цьому значенні вона містить те, що вкладається в поняття суверенності людського пізнання, і нічого іншого не дає. Визнавши пізнання за суверенне, ми начебто відповіли на питання, як і яким чином можливе повне, остаточне знання об'єктивної реальності.
Під абсолютною істиною мають на увазі також фактичне знання про окремі явища, процеси природи і суспільне життя, достовірність якого не викликає сумніву. Воно називається ще „вічною істиною”, основною чеснотою якої є незмінність. Деякі метафізики вважали, що досягнення таких вічних, незмінних істин складає мету пізнання. Чи є такі вічні, незмінні істини? Звичайно, є, наприклад «двічі два – чотири», «Київ стоїть на Дніпрі», «Лев Толстой народився в 1828 році».
«Абсолютна істина в останній інстанції», «вічна істина» – це химери, гонитва за якими може збити пізнання з шляху істини і привести під виглядом «вічних істин» до найбільших помилок часу. Як не пригадати у зв'язку з цим чудові слова Ф. Енгельса: «Що двічі два чотири, що у птахів є дзьоб, і тому подібні речі оголошує вічними істинами лише той, хто збирається з факту існування вічних істин взагалі зробити висновок, що і в історії людства існують вічні істини, вічна мораль, вічна справедливість і т. д... І тоді можна бути цілком упевненим, що цей самий друг людства заявить нам при першій слушній нагоді, що всі колишні фабриканти вічних істин були більшою чи меншою мірою ослами і шарлатанами, що всі вони знаходилися у владі помилок, що всі вони помилялися і що їх заблудження і їх помилки цілком природні і є доказом того, що все істинне і правильне тільки у нього». (К. Маркс, Ф.Енгельс. Твори. Т. 20, стор. 90.).
«Абсолютна істина в останній інстанції» і «вічна істина» представляються зовні процесу руху пізнання, вони мисляться як його закінчення, і в цьому їх слабкість, беззмістовність, бо весь свій об'єктивно-істинний зміст пізнання набуває в русі. Справжня абсолютність знання можлива тільки як процес, що приводить до досягнення об'єктивного вмісту в мисленні. Всяка об'єктивна істина, узята як процес, є одночасно і абсолютною.
Отже, немає окремо абсолютної істини й відносної, а існує одна об'єктивна істина, яка одночасно є абсолютно-відносною. Абсолютність і відносність – це характеристики зрілості процесу, що носить ім'я об'єктивної істини, яка ніколи не буває тільки або абсолютною, або відносною. Пошуки тільки абсолютного зведуть її до банальностей «вічних істин», а відносна істина, позбавлена моменту абсолютності, змикається з помилкою. А між «вічною істиною» і помилкою різниця незначна, часто вічні істини перетворюються на помилки епохи.
Ототожнення об'єктивної істини з абсолютною в кінцевій інстанції і вічною істинами веде до догматизму, а з відносною – до релятивізму. Догматичне мислення на перший погляд задається дуже благородною метою – досягти істин, які у всі часи і за всіх умов були б істинними. Але цей благий намір знаходиться в суперечності з дійсним процесом пізнання.
Оголошення реальних результатів науки, вирваних з процесу і абсолютизованих, вічними істинами приводить по суті до відриву знання від об'єктивної реальності, до спрямованості пізнання на шлях помилки. Об'єктивна реальність багатоманітна, суперечлива і нескінченна в своїх проявах, її безперервний рух народжує нові форми. Як бути пізнанню, щоб схопити в своєму змісті цю невичерпність форм руху об'єктивної реальності? Застигнути в якомусь одному пізнавальному образі, перетворивши його на вічну істину і тим самим позбавивши себе об'єктивності? Або, можливо, самому безперервно зраджуватися, щоб уловити об'єктивність руху самого предмету? Звичайно, наука може вибрати тільки останнє. А раз так, то вона не може зупинятися на якомусь результаті, узявши його за абсолютну істину в останній інстанції або вічну істину, яка не підлягає ніколи і ніякій зміні. Свою об'єктивність і абсолютність істина може одержати тільки в процесі руху і безперервної зміни, інакше вона відірветься від об’єктивної реальності і перетвориться на свою протилежність – оману.
Догматизм небезпечний скрізь, але він особливо небезпечний у філософії, яка покликана спрямовувати рух пізнання, а не омертвляти його. Що мають місце у деяких «теоретиків» марксизму спроби перетворити на догму положення марксистської діалектики, представити їх вічними і незмінними істинами, що не вимагають ніякого розвитку, небезпечні не тільки для розвитку філософії, але і для пізнання в цілому. В марксистській літературі відносно самого змісту марксистсько-ленінської філософії вживається термін «вічна істина марксизму-ленінізму». Автори його думають тим самим прославити марксизм-ленінізм, а насправді вони прирівнюють його положення до банальних істин, ніби «двічі два – чотири», «птахи мають дзьоб», «Волга впадає в Каспійське море». Але марксизм-ленінізм сильний не тим, що володіє набором деяких положень, які знаходяться на рівні «вічних істин», а, як всяка наука, своєю здатністю до зміни, до отримання нового знання, яке повніше, точніше і з усіх боків відображає об'єктивну реальність, тобто має здатність в своєму розвитку не відходити від об'єкта, а ближче, повніше, конкретніше його осягати.
Але виникає питання: яке повинне змінюватися пізнання, чи важливий для нас рух заради руху, або зміна пізнання має свої об'єктивні підстави?
Релятивізм розуміє цю зміну як рух у сфері чисто суб'єктивних уявлень, а тому схиляється по суті до агностицизму. Він охоче погоджується з тим, що ніяких вічних, абсолютних істин в кінцевій інстанції не існує, оскільки, як вважають його прихильники, об'єктивної істини взагалі немає. Як аргумент береться історія розвитку окремих наук, яка свідчить про неминучу загибель теорій, безперервну зміну їх.
Релятивізм виникає як суб'єктивістське осмислення прогресу наукового знання, революційних зсувів в ньому. На відміну від догматизму він виходить з розуміння істини як процесу, проте позбавляє цей процес найголовнішого – об'єктивного змісту. Тому він приводить до заперечення існування об'єктивної істини. Як метафізики, релятивісти об'єктивність пізнання пов'язують з незмінністю, з раз і назавжди даним станом. Якщо істина є процес, то вона, на їх думку, вже нічим не відрізняється від помилки, а рух пізнання означає перехід від однієї помилки до іншої.
П.В. Копнин Гносеологические и логические основы науки – М. 1974. Глава V. С. 131 – 150.
Рассел, Бертран
(1872 – 1970)
Англійській філософ, логік, суспільний діяч, засновник сучасної філософії логічного аналізу. За Расселом сутність філософського пізнання полягає не в проясненні філософської термінології, а в систематичному розумінні навколишнього світу. Доктрина “знання через безпосереднє знайомство “ посідає центральне місце в епістемології Рассела. Суспільно – політичні погляди Рас села поєднували лібералізм, антифашизм і антикомунізм.
Основні твори : “Критичний розгляд філософії Ляйбніца” (1900); “Principia mathematika”, у співавт. У 3т.(1910 –1913); “Наше пізнання зовнішнього світу”(1914); “Аналіз свідомості” (1921); “Аналіз матерії” (1927); “Освіта і соціальний лад” (1932); “Історія західної філософії” (1947); “Людське пізнання : його обсяг і межі” (1948); “Автобіографія Бертрана Рас села. 1872 – 1914”. У 3 т. (1967).
ЛЮДСЬКЕ ПІЗНАННЯ. ЙОГО СФЕРА ТА МЕЖІ.
РОЗДІЛ I
ІНДИВІДУАЛЬНЕ І СУСПІЛЬНЕ ПІЗНАННЯ
Наукове пізнання прагне стати абсолютно безособовим і намагається затверджувати те, що відкрите колективним розумом людства. В цьому розділі я розгляну, наскільки воно досягає успіху в досягненні цієї мети і якими елементами індивідуального пізнання слід пожертвувати для досягнення можливої міри успіху в цьому.
Колектив знає і більше, і менше, ніж індивідуум: він знає, як колектив, весь зміст енциклопедії та всі внески праць наукових установ, але він не знає тих близьких до серця й інтимних речей, які складають колорит і саму тканину індивідуального життя. Коли людина говорить: "Я ніколи не зможу передати того жаху, який я пережив, побачивши Бухенвальд" або: "Ніякі слова не можуть виразити моєї радості, коли я знову побачив море після довгих років тюремного ув’язнення", вона говорить про щось таке, що є істинним в найстрогішому і точнішому значенні слова: вона володіє через свій досвід пізнанням, яким не володіють ті, чий досвід був іншим, і яке не піддається повному виразу в словах. Якщо вона першокласний художник слова, вона може створити у сприйнятливого читача стан свідомості, не у всьому відмінний від її власного, але якщо вона спробує скористатися науковими методами, потік її досвіду буде безнадійно загублений в запорошеній пустелі.
Мова, наш єдиний засіб повідомлення наукового знання, соціальна по своїй суті, походженню і головних функціях. Звичайно, якби математик потрапив на безлюдний острів із зошитом і олівцем, він, ймовірно, спробував би прикрасити свою самотність обчисленнями за допомогою мови математики; правда також, що людина може писати щоденник, який вона приховує від усіх, окрім себе. У повсякденному житті більшість з нас користується словами при роздумі на самоті. Проте головною метою мови є спілкування, і для того, щоб служити цій меті, вона має бути народним, а не особистим діалектом, винайденим саме тим, хто говорить.
... Існує два способи взнати, що позначає слово: один – шляхом визначення значення слова за допомогою інших слів, що називається вербальнимвизначенням; інший – коли часто чуємо слово у присутності об'єкту, який воно позначає, що називається наочнимвизначенням. Ясно, що наочне визначення спочатку є єдино можливим, оскільки вербальне визначення, припускає знання слів, що вживаються у визначальній частині. За допомогою вербального визначення ви можете взнати, що п'ятикутник є плоска фігура з п'ятьма сторонами, проте дитина не цим способом взнає значення таких повсякденних слів, як "дощ", "сонце", "обід" або "ліжко". Таким словам навчають, вимовляючи потрібне слово з особливим наголосом, коли дитина бачить відповідний об'єкт. Внаслідок цього значення, яке дитина повинна пов'язати із словом, є продуктом її особистого досвіду і має відмінності відповідно до обставин та її здатності сприймати. Дитина, яка часто бачить дрібний дощ, що мжичить, пов'яже із словом "дощ" іншу ідею, ніж дитина, яка бачила тільки тропічні зливи. Короткозора і та, що нормально бачить дитина зв'яжуть різні образи із словом "ліжко".
Правда, освіта веде – і не без успіху – до знеособлення мови. "Дощ" представляється вже не явищем особистого досвіду, а "краплями води, що падають з хмар на землю", і "вода" – вже не тим, що може нас намочити, а Н 2О. Що ж до водню й кисню, то вони одержали вербальні визначення, які мають бути вивчені напам'ять, причому не має значення, розумієте ви їх чи ні. Отже, в процесі вашої освіти світ слів все більше і більше відділяється від світу відчуттів; ви опановуєте мистецтвом правильного використовування слів, як ви могли б оволодіти мистецтвом гри на скрипці; врешті-решт ви стаєте таким віртуозом в маніпулюванні словами, що вам навряд чи потрібно пам'ятати, що слова мають значення. Тепер ви стаєте цілком суспільною людиною, і навіть найпотаємніші ваші думки виявляються цілком відповідними для енциклопедії. Зате ви вже не можете більше сподіватися стати поетом, і якщо ви спробуєте виконувати роль закоханого, ви знайдете, що ваша знеособлена мова не дуже придатна для виразу почуттів, що переживаються вами. Ви пожертвували виразом ради повідомлення, і те, що ви можете повідомити, виявляється абстрактним і сухим.
Вельми важливим фактом виявляється те, що чим більше ми підходимо до закінченої абстрактності логіки, тим меншою стає неминуча різниця в значеннях, які різні люди пов'язують із словом. Я не бачу підстави, чому взагалі повинна бути якась відмінність між двома освіченими людьми в розумінні значення ідеї, що повідомляється їм словом "3481". Слова "або" і "ні" мають кожне абсолютно одне і те ж значення для двох різних логіків. Чиста математика у всіх її частинах працює поняттями, що мають цілком суспільний і безособовий характер. Причиною цього є те, що математичні поняття нічого не одержують від відчуттів, а джерелом всього особистого є саме відчуття. Тіло є апарат, що відчуває та реєструє, що постійно передає роздратування із зовнішнього світу; роздратування одного тіла ніколи не бувають абсолютно однаковими з роздратуваннями іншого, хоча практичні й соціальні потреби навчили нас не звертати уваги на відмінності між сприйняттями двох осіб, що стоять поряд. В побудові фізики ми підкреслювали просторово-часовий аспект наших сприйнятів, тобто аспект, найабстрактніший і споріднений логіці та математиці. Це ми зробили, прагнучи до популярності, заради того, щоб повідомити доступне для повідомлення, і для того, щоб покрити інше темним покривом забуття.
Проте простір і час, наскільки люди знають їх, насправді зовсім не так безособові, як наука зображає їх. Теологи зображають Бога тим, що дивиться на простір і час ззовні, без пристрасті і з повним усвідомленням цілого; наука намагається наслідувати цю безсторонність з деяким видимим успіхом, але успіх цей до певної міри ілюзорний. Людські істоти відрізняються від Бога теологів тим, що їх простір і час мають свої тут і тепер. Те, що знаходиться тут і тепер, – живо, а то, що далеке від нас, ховається в тумані, що поступово все більше згущується. Все наше пізнання розповсюджується з просторово-часового центру, який є крихітним відрізком, що ми займаємо в кожний даний момент. "Тут" – дуже невизначений термін, – в астрономічній космології Чумацький Шлях може розглядатися як "тут"; при вивченні Чумацького Шляху "тут" є сонячною системою; при вивченні сонячної системи "тут" – це земля; в географії це місто або район, в якому ми живемо; у фізіологічному вивченні відчуття – це мозок в його протилежності всій решті тіла. Ширші "тут" завжди містять в собі менш широкі "тут" як свої частини; всяке "тут" містить в собі мозок того, хто говорить, або, принаймні, частину його. Подібні ж міркування застосовні й до "тепер".
Наука претендує на усунення "тут" і "тепер". Коли на поверхні землі відбувається будь-яка подія або явище, ми визначаємо його положення в просторово-часовому різноманітті, приписуючи йому широту, довготу і дату. Ми розробили техніку, що дозволяє всім кваліфікованим спостерігачам з точними інструментами дійти одного і того ж визначення широти, довготи і дати. Внаслідок цього в цих визначеннях немає більше нічого особистого, оскільки ми задовольняємося числовими свідченнями, значення яких не дуже детально досліджено. Довільно вирішивши, що довгота Грінвіча і широта екватора рівні нулю, відповідно розраховують інші широти й довготи. Але що таке "Грінвіч"? Цей термін навряд чи є відповідним неупередженому погляду на всесвіт, і його визначення не є математичним. Щоб краще визначити "Грінвіч", треба привести людину до нього і сказати: "Ось Грінвіч". Якщо хто-небудь вже визначив широту і довготу місця, де ви знаходитеся, то "Грінвіч" може бути визначений широтою і довготою по відношенню до цього місця; він знаходиться, наприклад, на стільки-то градусів на схід і на стільки-то градусів на північ від Нью-Йорка. Але це не позбавляє від „тут”, яким тепер замість Гринвіча є Нью-Йорк.
Більше того, абсурдно визначати як Грінвіч, так і Нью-Йорк по їх широті й довготі. Грінвіч є реальне місце, населене реальними людьми і забудоване будинками, які існували ще до того, як він став пунктом відліку довгот. Ви можете, звичайно, описати Грінвіч, але завжди може знайтися інше місто з тими ж ознаками. Якщо ви хочете бути упевненим, що ваш опис не буде віднесено ні до якого іншого місця, ви повинні згадати його відношення до якого-небудь іншого місця – наприклад, сказати, що він знаходиться в стількох-то милях вниз по Темзі від Лондонського моста. Але тоді ви повинні буде визначити "Лондонський міст". Раніше або пізніше ви все-таки встанете перед необхідністю визначити якесь місце як те, що знаходиться "тут", і це буде егоцентричним визначенням, оскільки місце, про яке йтиме мова, не буде "тут" для всіх. Можливо, й існує спосіб уникнути цього; пізніше ми повернемося до цього питання. Але не існує, проте, явного і легкого способу, і поки цей спосіб не знайдений, всі визначення широти і довготи страждають суб'єктивністю цього "тут". Це значить, що хоча різні люди приписують одному й тому місцю одну й ту саму широту і довготу, вони все ж таки в останньому рахунку приписують не одне і те ж значення цифрам, до яких вони приходять.
Звичний світ, в якому, як ми упевнені, ми живемо, є конструкція частково наукова, частково ж донаукова. Ми сприймаємо столи як круглі або прямокутні всупереч тому факту, що художник, щоб відтворити їх вигляд, повинен малювати еліпси або не прямокутні чотирикутники. Ми бачимо людину такою, що має приблизно одні й ті самі розміри, чи знаходиться вона від нас в двох футах або в дванадцяти. Поки нашу увагу не привернуто до фактів, ми абсолютно не усвідомлюємо ті поправки, які досвід примушує нас робити при інтерпретації фізичних явищ. Є величезна дистанція від дитини, яка малює людину в профіль з двома очима, до фізика, який говорить про електрони і протони, але протягом усієї цієї дистанції існує прагнення до одної й тої самої мети: усунути суб'єктивність відчуття і замінити його знанням, яке було б одним і тим для всіх сприймаючих.
... При обговоренні підстав для віри в будь-яке емпіричне твердження ми не можемо уникнути сприйняття зі всією його особистою обмеженістю. Наскільки інформація, яку ми одержуємо з цього дефектного джерела, може бути очищена фільтром наукового методу і блискуче вийти з цього фільтру богоподібною в своїй безсторонності й об'єктивності – є важким питанням, з яким нам доведеться багато мати роботи. Проте одне ясне із самого початку: тільки в тій мірі, в якій початкові дані заслуговують на довіру, може існувати якась підстава для прийняття обширної космічної будівля висновку, яка ґрунтується на них.
Я зовсім не припускаю, що початкові дані сприйняття мають бути визнані безперечними; цього я зовсім не думаю. Є добре відомі методи підтвердження або ослаблення сили індивідуального свідоцтва; певні методи використовуються в судах, інші – дещо відмінні – використовуються в науці. Але всі вони виходять з того принципу, що деяке значення має бути приписано всякому свідоцтву, оскільки тільки завдяки цьому принципу вважається, що відоме число свідоцтв, що узгоджується одне з одним, дають високий ступінь ймовірності. Індивідуальні сприйняття є основою всього нашого пізнання, і не існує ніякого методу, за допомогою якого ми можемо починати з даних, які є загальними для багатьох спостерігачів.
С. 14-20.
РОЗДІЛ XI
ФАКТ, ВІРА, ІСТИНА І ПІЗНАННЯ
А. Факт
"Факт", у моєму розумінні цього терміну, може бути визначений тільки наочно. Все, що є у Всесвіті, я називаю "фактом". Сонце – факт; перехід Цезаря через Рубікон був фактом; якщо у мене болить зуб, то мій зубний біль є факт. Якщо я що-небудь стверджую, то акт мого твердження є факт, і якщо це твердження істинне, то є факт, через який воно є істинним, проте цього факту немає, якщо воно помилкове. Припустимо, що господар м'ясної лавки говорить: "Я все розпродав, це факт", – і безпосередньо після цього в лавку входить знайомий господарю покупець і одержує з-під прилавка відмінний шматок молодого баранчика. В цьому випадку господар м'ясної лавки збрехав двічі: один раз, коли він сказав, що все розпродав, і інший – коли сказав, що цей розпродаж є фактом. Факти є те, що робить твердження істинними або помилковими. Я хотів би обмежити слово "факт" мінімумом того, що повинно бути відоме для того, щоб істинність або помилковість усякого твердження могла витікати аналітично у тих, хто затверджує цей мінімум. Наприклад, якщо пропозиції: "Брут був римлянин" і "Касій був римлянин" кожне затверджує факт, то не можна сказати, що речення: "Брут і Касій були римляни" затверджує новий факт. Ми вже бачили, що питання про те, чи існують негативні і загальні факти, пов'язано з труднощами. Ця тонкість, проте, в своїй більшості – лінгвістичного характеру.
Під "фактом" я маю на увазі щось є, незалежно від того, визнають його за таке чи ні. Якщо я дивлюся в розклад потягів і бачу, що є уранішній потяг о десятій годині до Едінбургу, то, якщо розклад правильний, існує дійсно потяг, який є "фактом". Твердження в розкладі саме є фактом", незалежно від того, істинне воно чи ні, але воно тільки затверджує факт, якщо воно істинне, тобто якщо є дійсний потяг. Більшість фактів не залежить від нашого волевияву, тому вони називаються "суворими", "упертими", "неусувними". Фізичні факти в більшій своїй частині не залежать не тільки від нашого волевияву, але навіть від нашого досвіду.
Все наше пізнавальне життя є з біологічної точки зору частиною процесу пристосування до фактів. Цей процес має місце, більшою чи меншою мірою, у всіх формах життя, але називається "пізнавальним" тільки тоді, коли досягає певного рівня розвитку. Оскільки не існує різкої межі між нижчою твариною і найвидатнішим філософом, остільки ясно, що ми не можемо сказати точно, в якому саме пункті ми переходимо зі сфери простої поведінки тварини у сферу, заслуговуючу по своїй гідності найменування "пізнання". Але на кожному ступені розвитку має місце пристосування, і те, до чого тварина пристосовується, є середовище фактів.
Б. Віра
"Віра", до розгляду якої ми переходимо, володіє властивою їй за її природою і тому неминучою невизначеністю, причина якої лежить в безперервності розумового розвитку від амеби до homo sapiens. В її найрозвиненішій формі, досліджуваній головним чином філософами, вона виявляється в затвердженні пропозиції. Понюхавши повітря, ви вигукуєте: "Боже! В будинку пожежа!" Або, коли затівається пікнік, ви говорите: "Подивіться на хмари. Буде дощ". Або, знаходячись в потягу, ви хочете охолодити оптимістично налаштованого супутника зауваженням: "Останній раз, коли я їхав тут, ми спізнилися на три години". Такі зауваження, якщо ви не маєте на увазі ввести в оману, виражають віру. Ми так звикли до вживання слів для виразу віри, що може здатися дивним говорити про "віру" в тих випадках, коли слів немає. Але ясно, що навіть тоді ,коли слова уживаються, вони не виражають суть справи. Запах горіння примушує вас спочатку думати, що будинок горить, а потім з'являються слова, але не як сама віра, а як спосіб убирання її в таку форму поведінки, завдяки якій вона може бути повідомлена іншим. Я зараз маю на увазі, звичайно, віру, яка не є дуже складною і витонченою. Я вірю, що сума кутів багатокутника рівна такому числу прямих кутів, яке рівне подвійному числу його сторін мінус чотири прямі кути, але людина повинна б була мати надлюдську математичну інтуїцію, для того, щоб повірити в це без слів. Але простіший вид віри, особливо коли вона викликає дію, може обходитися повністю без слів. Йдучи з супутником на станцію залізниці, ви можете сказати: "Нам потрібно бігти; потяг зараз повинен відійти". Але якщо ви знаходитеся наодинці, ви можете мати ту ж саму віру і так само швидко бігти без жодних слів.
Я пропоную тому трактувати віру як щось таке, що може мати доінтелектуальний характер і що може виявлятися в поведінці тварин. Я схильний думати, що іноді чисто тілесний стан може заслуговувати назви "віра". Наприклад, якщо ви входите в темряві у вашу кімнату, а хтось поставив крісло на незвичне місце, ви можете натикнутися на крісло тому, що ваше тіло вірило, що в цьому місці немає крісла. Але для нашої мети зараз розрізнення у вірі того, що відноситься на частку думки, а що на частку тіла, не має великого значення. Віра, як я розумію цей термін, є певний стан або тіла, або свідомості, або й того, й іншого. Щоб уникнути багатослівності, я називатиму її станом організму та ігноруватиму різницю між тілесними і психічними чинниками.
Однією з характерних рис віри є те, що вона має відношення до чогось зовнішнього в значенні, розібраному вище. Простим випадком, який може спостерігатися біхевіористично, є те, коли завдяки умовному рефлексу наявність А викликає поведінку, властиву В .Це відноситься до важливого випадку дії відповідно до одержаної інформації: тут А позначає слова, що чуються, а В – те, що ці слова позначають.
... У тварини або дитини віра виявляється у дії або в серії дій. Віра собаки в присутність лисиці виявляється в тому, що вона біжить по сліду лисиці. Але у людей, в результаті володіння мовою і затриманих реакцій, віра часто стає більш менш статичним станом, що містить в собі, можливо, вимовлення або уява відповідних слів, а також відчуття, що становлять різні види віри. Що стосується цих останніх, то ми можемо назвати: по-перше, віру, пов'язану з наповненням наших відчуттів висновками, властивими тваринам; по-друге, згадку; по-третє, очікування; по-четверте, віру, нерефлекторно породжувану свідоцтвом, і, по-п'яте, віру, що виникає з свідомого висновку. Можливо, що цей перелік є одночасно і неповним і, частково, занадто повним, але, звичайно, сприйняття, згадка і очікування відрізняються один від одного відносно пов'язаних з ними відчуттів. "Віра" тому є широким родовим терміном, а стан віри не відрізняється різко від близьких до нього станів, які звичайно не вважаються вірою.
Коли слова тільки виражають віру, яка відноситься до того, що вони означають, віра, що виявляється словами, в такому ж ступені невизначена, в якій невизначене значення слів, що її виражають. Зовні галузі логіки і чистої математики не існує слів, значення яких було б абсолютно точним, не виключаючи навіть таких, як "сантиметр" і "секунда". Тому навіть тоді, коли віра виражається в словах, що мають той вищий ступінь точності, до якої тільки здібні емпіричні слова, все-таки залишається більш-менш неясним питання про те, що є тим, в що ми віримо...
