Текст книги "Таємні стежки"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 24 страниц)

Абдукарим знизав плечима і встав.

– Ходім, у мене голова болить, – запропонував він.

Умовляння Саткинбая випити ще по склянці не вплинули: Абдукарим відмовився. Настрій у Саткинбая зіпсувався – він і на цей раз нічого не добився, тільки марно потратив гроші іі час.

«Треба щось робити, – подумав Саткинбай. – Цей осел або не бажає згадувати минуле, або дійсно вже забув про нього».

– Підлий боягуз! – злісно прошепотів він, ідучи слідом за Абдукаримом. – Від боягузтва й загинеш, жалюгідна ти душа!

Невеликий на зріст чоловік з вузькими плечима і жовтуватим обличчям зупинився біля Аліма. Зовнішнім виглядом він нагадував східного сановника. Таких Аліму доводилося бачити лише на малюнках.

Переконавшись, що він має справу саме з тим, з ким треба, незнайомий спокійно, з тонкою посмішкою на губах кинув:

– Юпітер передає сердечне вітання Сатурну. Примруженими очима він дивився на Аліма і немовби питав: «Що ви на це скажете?»

Хоч зустріч була несподіваною, Алім зовсім не збентежився.

– Я нічого не зрозумів…

– Я від Юпітера з привітом до Сатурна, – повторив незнайомий.

– А при чому тут я? – спитав Алім навмисне здивовано.

Незнайомий примружив очі. Його маленька сива борідка різко контрастувала з густими чорними бровами, з-під яких дивилися вузькі чорні очі.

– Ви Алім Ризаматов? – спитав він уже не зовсім упевнено.

– Так.

– Тоді ви жартівник.

Ризаматов знизав плечима.

Незнайомий вийняв із верхньої кишені акуратно складений папірець і подав Аліму.

Ризаматов розгорнув записку і пізнав почерк Микити Родіоновича.

– Чого ж ви одразу не сказали, що ви від Ожогіна, і не показали листа?

– Вважав, що зробити це ніколи не пізно, – з тією самою посмішкою відповів незнайомий і відрекомендувався: – Звуть мене Раджимі. Мені треба з вами поговорити.

Ризаматов круто повернувся:

– Ходімте.

– Куди?

– До мене на квартиру.

– Ні, квартира – непідходяще місце.

– А куди б ви хотіли?

– Вам видніше. Ви не менше від мене зацікавлені в тому, щоб ця розмова залишилася між нами.

Алім промовчав.

… Широкі степові простори перерізав повноводий канал. По обох його берегах вишикувалися стрункі шпалери тополь, зеленіла соковита трава. До вух долітало приємне рокотання води, що спадала каскадами. Ліворуч стояли веселі, чепурні котеджі, оточені клумбами квітів, повиті густим хмелем.

– Гарно тут у вас! – сказав Раджимі. – Як у місті.

– Може й так, – погодився Алім.

Посьолок лишився позаду.

Біля відвідного каналу розмістилася птахоферма. Крик качок, лопотіння крил наповнили повітря. Далі були городи, ставки.

Раджимі й Алім ішли вузенькою стежкою по берегу каналу.

– Ви працюєте начальником протипожежної охорони? – поцікавився Раджимі.

– Помічником, – відповів Алім.

– Давайте сядемо, – запропонував Раджимі.

Трохи помовчали.

– Ваш старший друг уже діє, – сказав Раджимі, наважившись почати ділову розмову. – Настав час і вам діяти за його прикладом.

– Постараюсь зробити все, що від мене залежить, – відповів Алім, згадавши розмову, яка відбулася свого часу з майором Шарафовим.

Майор попереджав тоді, що лазутчики іноземної розвідки можуть нагрянути несподівано, а тому до цього весь час треба бути готовим і поводити себе відповідно до обставин.

– Багато на цьому підприємстві працює наших земляків? – спитав Раджимі.

Звичайно, Алім міг задати зустрічне питання: кого саме має на увазі Раджимі під словом «земляк», бо Алім ще не міг визначити, до якої національності належить його співбесідник, але він відповів:

– Дуже багато. Процентів шістдесят, а то й сімдесят.

– Це добре, – сказав Раджимі. – Ось ними в першу чергу ми з вами і займемось.

Намір його був зрозумілий: з'ясувати, скільки осіб з місцевих національностей зайнято на ГЕС, що це за люди, звідки вони, хто їх батьки, родичі, друзі; чи є серед них учасники останньої війни, – в даному випадку Раджимі цікавився тільки тими, хто був у полоні. Щодо них, треба було дізнатися про все, що тільки можливо: як вони потрапили в полон, як довго перебували в ньому, ким і коли звільнені…

– І вам, і мені зрозуміло, – пояснив Раджимі, – що завдання це відразу не виконаєш… Дійте поступово, але систематично, про все цікаве повідомляйте мене. Нам потрібно невтомно шукати людей для виконання наших завдань. Як ми їх використаємо – підкаже обстановка.

Алім кивнув головою.

Як хотілося йому зараз взяти цього жовтого, з пергаментним обличчям посланця іноземної розвідки, підняти в повітря і вдарити об землю!

Розмова тривала довго. Домовились, що за першою інформацією Раджимі з'явиться через кілька днів.

– Будемо сподіватись, що аллах допоможе вам, – сказав на прощання Раджимі. – Аллах – всемогутній паш заступник.

Алім ледве чутно скрипнув зубами.

VII

Микита Родіонович старанно вивчав маленьку фотокарточку. З неї дивилася людина з великими лисинами на лобі, з короткою борідкою, яка на кінці трохи кучерявилася.

Ні, це обличчя йому незнайоме. Широкий крутий лоб і владні, різко окреслені губи, правда, когось нагадують, але кого саме – згадати не вдалося. Якби на обличчі не було темних окулярів, то, можливо, воно виглядало б інакше. Головне – очі, а вони сховані.

– Ну як? – спитав майор Шарафов.

Ожогін похитав головою.

– Цієї людини я не знаю. А хто це?

– Поки що сказати важко, – відповів Шарафов, – але сподіваюсь, що спільними зусиллями ми відгадаємо цю загадку. В усякому разі, ця людина відома Раджимі, а цього досить, щоб вона зацікавила і нас.

Микита Родіонович передав картку Шарафову.

– Чи не з'їздити мені до Ризаматова? – запропонував він. – На останньому побаченні Раджимі сказав, що залишився задоволеним зустріччю з Алімом.

– Їздити до товариша Ризаматова немає потреби. Він також задоволений наслідками зустрічі, і знає, як поводитись. Я, між іншим, хотів вибачитись, що примусив вас так довго сидіти в перукарні Раджимі…

– Огляд кімнати дав наслідки?

– Дав! І навіть більші, ніж я розраховував. Тепер ясно, що разом з Раджимі, Саткинбаєм і Абдукаримом діє ще одна людина. Але вона перебуває тут тимчасово, з певною місією. Для користі справи я можу вам дещо розповісти.

Органи державної безпеки перехопили донесення, призначене для відправки через кордон.

У ньому повідомлялося, що автор донесення опинився в місті Н. і знайшов «чотирьох друзів». Далі автор дякував адресатові за те, що той дав йому можливість зустріти тут «справжнього друга, який коштує подорожче, ніж чотири інші», друга, з яким його зв'язує дуже багато дечого в минулому.

Майор Шарафов гадав, що під чотирма друзями треба розуміти Саткинбая, Ожогіна, Ризаматова і Абдукарима. Справжнім другом міг бути Раджимі.

– Не виключено, – зауважив майор, – що автор донесення і людина, знята на цій фотокартці, – одна і та ж особа.

Він узяв знімок, подивився на нього зблизька, потім на відстані витягнутої руки і сказав:

– Але є в цьому донесенні місця темні й незрозумілі. Ось, наприклад. – Майор поклав фотознімок, підсунув до себе списаний аркуш паперу і голосно прочитав: – «Транзитник перестав існувати в С-м Чікаго. Вдало були подолані перешкоди, які заважали маршрутові…»

– Як? В якому місті? Прочитайте ще раз!

Шарафов прочитав фразу вдруге.

– Чікаго?.. Чікаго?.. – наче щось пригадуючи, промовив Ожогін. – Десь я читав… один літератор порівнював наш Новосибірськ з Чікаго. Він назвав Новосибірськ – Сибірським Чікаго.

– Вірно, – посміхнувся Шарафов. – Я дав завдання ще раз перевірити.

– Ви зможете дати мені на годину цю фотокартку? – спитав Ожогін майора.

Той звів широкі брови:

– Навіщо?

– Дозвольте поки що не висловлювати своїх припущень. Я збираюся показати цю картку дружині брата. Вона жила і вчилася у Новосибірську і недавно повернулася звідти. Все може бути…

– Будь ласка. – Шарафов подав картку Микиті Родіоновичу.

Микита Родіонович відімкнув квартиру своїм ключем, запалив світло і, постукавши в кімнату до Антоніни, попросив її вийти.

Поки Антоніна одягалася, Микита Родіонович схвильовано ходив з кутка в куток. Розповідь Антоніни наштовхнула його на думку, що людина в окулярах, яка їхала з нею через Новосибірськ, – та ж особа, що й зображена на фотокартці.

Увійшла Антоніна.

– Подивись, будь ласка, – це не твій супутник? – простягнув їй фотокартку Микита Родіонович.

Антоніна взяла її в руки і здригнулася.

– Він? – спитав Микита Родіонович.

– Він, – тихо промовила Антоніна і занепокоєно подивилася на Микиту Родіоновича. – Як потрапила до вас ця картка?

– Взяв її у майора Шарафова, щоб показати тобі. Я чомусь відчував, що ми маємо справу з однією і тією ж особою.

– З якою однією особою?

– Цього, Тонечко, сказати не можу. Тут уже таємниця.

– Розумію, – зніяковіла Антоніна. – Але, звичайно, він сфотографований до смерті?

Микита Родіонович розсміявся:

– Якщо він справді помер, то до смерті. Спасибі, Тонечко! Я побіжу до Шарафова. Спи і не хвилюйся… Кость не дзвонив? – І, не дочекавшись відповіді, Ожогін вибіг з будинку…

– Чому ж ви раніше не розповіли про цю історію з вашою родичкою? – докірливо сказав Шарафов.

– Відверто кажучи, я не надав їй належного значення, тим більше, що відповідні органи займалися розслідуванням, – відповів Ожогін.

– А-я-яй! – похитав головою майор. – Як це недобре з боку досвідченого розвідника.

Висновок напрошувався сам собою: автором донесення, призначеного для відправки за кордон, був іноземець-транзитник, що їхав у Шанхай, безслідно зник по дорозі і опинився в Узбекистані.

Бентежила лише одна обставина: Антоніна передавала, що труп іноземця нібито був виявлений. В чому ж тоді справа?

– В усякому разі, ясно поки що одне, – резюмував Шарафов: – у місті сховався ще один ворог.

VIII

Пізно вночі на малолюдній вулиці околиці міста зупинилася машина. З неї вийшли двоє і зникли в провулку. Одним з них був високий, широкоплечий, другий – маленький, щуплий. У високого був у руках портфель і на плечі макінтош.

Супутники мовчки підійшли до хвіртки одного з будинків і зупинилися. Маленький на зріст чоловік вийняв з кишені ключ, відімкнув хвіртку і ввів свого супутника на довге подвір'я, в глибині якого стояв будинок. До нього вела вузенька стежка, посипана піском.

Зійшовши на ґанок, маленький чоловік раз і вдруге натиснув на кнопку дзвоника. Крізь вузькі щілини у віконницях тоненькими смужками почало пробиватися світло.

За дверима пролунав деренчливий старечий голос:

– Хто там?

– Це я, тітонько, Раджимі.

Загуркотів важкий засув, клацнув ключ у внутрішньому замку, і двері відчинилися.

Раджимі та його супутник зайшли.

– Ось, тітонько, мій старий друг по Самарканду, про якого я вам казав, – відрекомендував Раджимі свого супутника. – Казімір Станіславович Заволоко… (Високий люб'язно вклонився). Він у вас поживе деякий час.

– Будь ласка, будь ласка. Я вже все приготувала. – Обличчя старої не було видно – вона затуляла його широким рукавом плаття.

Крім неї, в будинку ніхто не жив.

Стара вела життя замкнуте, на вулицю майже ніколи не виходила, а якщо й виходила, то в паранджі, яка закривала, за старим мусульманським звичаєм, її обличчя чорною сіткою. Гостей стара не приймала, та до неї ніхто й не напрошувався. Щодня вранці в будинку з'являлася літня жінка. Вона приходила з продуктами та овочами і годин до п'яти поралась: готувала сніданок і обід, прибирала кімнати, прала білизну. Потім вона йшла, щоб прийти наступного ранку.

Зрідка, головним чином весною і восени, з'являвся старий садівник. Кілька днів він обкопував і підрізував дерева, вирівнював єдину доріжку, що вела від хвіртки до будинку, упорядковував клумби, садив квіти.

У звичайні дні в будинку панувала тиша.

Поява сторонньої людини була надзвичайною подією. в одноманітному житті старої. Два дні вона провела в метушні: перетягувала кращі меблі у відведену тимчасовому пожильцю кімнату, вибивала килими і ковдри, витирала шибки у вікнах. Казімір Станіславович був задоволений відведеною йому кімнатою. Особливо йому припала до вподоби віденська качалка.

Раджимі приходив до гостя тільки вночі, і тоді вони довго розмовляли.

Казімір Станіславович сидів звичайно в качалці з подушкою під головою, Раджимі – в низенькому, глибокому і зручному кріслі.

На шостий день свого перебування тут Казімір Станіславович спитав Раджимі:

– А як справи з документами, які цікавлять наших шефів?

– Можу доповісти, – виявив готовість Раджимі.

Він підсунув крісло до качалки і, нахилившись уперед, потер свої вузькі руки з тонкими пальцями.

Казімір Станіславович курив, відкинувшись головою на подушку.

– Спочатку я мало надіявся на можливість виконання цього доручення, – почав говорити Раджимі тихим, вкрадливим голосом, – але потім, коли несподівано склалися нові обставини, я повідомив, що мета буде досягнута. Можу вам коротко викласти…

– Тільки не коротко, – перервав його гість. – Навпаки, якомога докладніше, щоб я все зрозумів. Це, можливо, головна причина мого приїзду сюди.

Раджимі часто закивав головою на знак згоди і продовжував:

– Тоді мені доведеться повернутись до далекого минулого… Ви, мабуть, пам'ятаєте, що в Самарканді поряд з магазином мого батька жив власник одного з бавовноочисних заводів. У нього була єдина донька, тоді ще дівчинка, на ім'я Соня. Вона частенько приходила до нас у магазин з матір'ю, була веселою і всім подобалась. Непомітно Соня стала гарненькою дівчиною і приблизно років у дев'ятнадцять вийшла заміж. Як говорили всі, вдало. Чоловік її, людина літня, колишній представник німецької фірми по переробці кишок, вважався багатієм. Я від когось чув, що він попався на валютних операціях і потрапив у в'язницю.

Час минав, я забув про існування Соні. І якось на початку цього року мене перед входом у кіно зупинила незнайома жінка: «Здрастуйте! Не впізнаєте?»

Я признався, що не впізнаю. Тоді вона назвала себе. Це була Соня. В короткій розмові вона підтвердила, що її перший чоловік засуджений, а вона вийшла заміж удруге. На цьому наша розмова закінчилась. А місяців через два тітка повідомила, що приходила Соня, дуже стурбована, хотіла побачити мене і обіцяла зайти в неділю.

Жінка, справді, прийшла. Хвилюючись, вона розповіла, що домашні обставини змушують її закласти свої цінності, які дістались їй у спадщину від бабусі. Соня розраховувала на мою допомогу. Вона, нібито, ні до кого іншого не зверталась. Я поцікавився, яка сума грошей їй потрібна. Вона назвала велику суму – двадцять п'ять тисяч. Я погодився. У мене були і є люди, які зможуть позичити таку суму за певний процент. Соня залишила мені цінності і навіть не попросила розписки. Тут були браслет з п'ятьма брильянтовими камінцями, по карату білої води в кожному, брильянтовий кулон у платиновій оправі, сережки і три золоті каблучки.

Гроші я дав Соні на місяць. Вона їх повернула своєчасно. Взяла цінності, а через тиждень прийшла знову, їй потрібно було ще двадцять п'ять тисяч. Я допоміг удруге. Вийшло так, що гроші я мав принести на квартиру сам. Я приніс і там познайомився з її чоловіком – Марком Аркадійовичем Мейєровичем. І що б ви думали, ким він виявився?

Заволоко знизав плечима.

– Він виявився, – поважно і спроквола сказав Раджимі, – комерційним директором того самого заводу…

– Який нам потрібен? – перебив Заволоко.

– Цілком вірно, – підтвердив Раджимі.

Казімір Станіславович енергійно підвівся з качалки і відштовхнув її ногою.

– То це ж напрочуд вдало! – сказав він.

– Я теж так подумав, – ствердив Раджимі, улесливо посміхнувшись, – а тому й повідомив, що мета може бути досягнута.

Заволоко заходив по кімнаті.

– Ну, і що за один цей… як ви його назвали?.. – Заволоко нетерпляче поляскав пальцями.

– Мейєрович, – підказав Раджимі.

– Так, так… Що він являє собою?

Не поспішаючи, Раджимі поважно і спокійно розповів, що в минулому Мейєрович був агентом зінгерівської фірми, бував за кордоном у різних країнах. Зі встановленням радянської влади працює в господарських організаціях, а з деякого часу став комерційним директором машинобудівного заводу.

– А його погляди? – поцікавився Казімір Станіславович.

– Він безпартійний. Ніколи ні в якій партії не був. Ділок, програє величезну кількість грошей в карти і, звичайно, не з своєї зарплати.

– Якого віку? – спитав Заволоко.

– Точно не скажу, але, в усякому разі, молодший від мене і трохи старший за вас.

– На який строк ви позичили гроші?

– На два місяці.

– Коли строк закінчується?

– Два дні, як закінчився.

– А ви певні, що гроші потрібні саме йому, а не дружині?

Раджимі приклав руку до серця і схилив голову.

– Твердо впевнений, – сказав він. – А днями і ви переконаєтесь.

– Коли його дружина обіцяла принести гроші?

– За грішми я повинен піти сам, – пояснив Раджимі. – Я не хочу, щоб вона сюди приходила.

– Не бачу необхідності зволікати справу, – зауважив Казімір Станіславович. – Ви з ним говорили про документи?

– Я чекав вашого приїзду. Треба було порадитись…

Гість встав і подивився на Раджимі зверху вниз.

Так, старіючи, Раджимі став надто обережним. Почасти це правильно, і лаяти його не слід. Поспішність у серйозних справах неприпустима, але…

– Якщо ви певні, що грошей у них немає, – повагом, з притиском заговорив Казімір Станіславович, – не відкладайте розмови і беріть за горло. Церемонитись нічого.

– Я й не думаю, – відповів з посмішкою Раджимі, – але хочу спершу дізнатися, навіщо їм потрібні гроші.

– Розумна думка, ділова думка, – схвалив Заволоко. – Спробуйте дізнатись… А тепер скажіть, як мені побачитись з Ожогіним.

– Коли ви хотіли б?

– Завтра.

Раджимі на кілька хвилин замислився, пригладив рукою свою коротеньку борідку, наморщив лоб. Він вважав, що першу зустріч можна влаштувати поза квартирою.

– Ви маєте намір довго з ним розмовляти?

– Ні, – відповів Казімір Станіславович. – П'ять, максимум десять хвилин.

– Чудово. Тоді зробимо так. Ви пам'ятаєте будинок телеграфу? Я вам показував.

– Пам'ятаю.

Казімір Станіславович Заволоко вже непогано орієнтувався в місті.

– Без п'яти вісім ви підійдете до телеграфу. Побачите машину Абдукарима. Сідайте в неї. Рівно о восьмій в машину сяде Ожогін.

– А Абдукарим? – звів брови Заволоко.

– Абдукарим у цей час буде зі мною в чайхані. Я його затримаю хвилин на п'ятнадцять-двадцять.

– Можна й так, – погодився Казімір Станіславович. – Не забудьте тільки повісити на машину номер, відомий Ожогіну.

… На другий день Микита Родіонович одержав телеграму за підписом «Рамі». В ній говорилося:

«У мене сьогодні день народження. Буду радий бачити вас о пів на восьму».

Точно в строк Ожогін прибув на квартиру Раджимі. Той вийняв товстий кишеньковий годинник і, поглядаючи на циферблат, м'яко, але водночас вимогливо сказав:

– Рівно о восьмій, не раніше й не пізніше, підійдіть до телеграфу й сідайте в машину Абдукарима. У вашому розпорядженні двадцять вісім хвилин. Вистачить?

– Цілком.

Присмерк окутав місто, густішав. На небі замерехтіли перші зірки. Коли Ожогін дійшов до телеграфу, стемніло зовсім. Великий циферблат висячого годинника показував без трьох хвилин вісім.

Знайома машина стояла на місці. Микита Родіонович підійшов до неї ззаду, відчинив дверцята і сів. Лише через хвилину, коли машина їхала містом через – канал, Ожогін придивився до шофера і зрозумів, що за рулем сидить не Абдукарим. Це здивувало і схвилювало Микиту Родіоновича. Він удруге подивився на шофера, і серце його похололо: на місці шофера сидів кремезний чоловік з непокритою головою, в темних окулярах. Щось дуже знайоме було в його постаті.

– Виходить, не впізнаєте або не хочете впізнати? – сказав незнайомий, і його голос змусив Ожогіна здригнутися.

Микита Родіонович мовчав.

Машина виїхала на широку асфальтовану вулицю, під'їхала до тротуару, в густу тінь розлогих дерев, і плавно зупинилася.

– Ну, здрастуйте! Не впізнали! Не чекали старика Юргенса? – І шофер зняв окуляри.

Микита Родіонович усе ще мовчав.

– Здивовані? – розсміявся Юргенс і поклав важку руку на плече Ожогіна.

Тільки тепер остовпілий Микита Родіонович отямився.

– Здивований – це не те слово. Вражений… Убитий… – сказав він. – Адже я особисто, та й не я один, бачив, як везли домовину з тілом Юргенса на кладовище, як опускали в могилу, як засипали землею, як плакала дружина…

Юргенс знову розсміявся:

– Зі мною трапилась така сама пригода, як з Ісусом Христом. Різниця лише в тому, що той воскрес до похорону, а я після… Давайте поздоровкаємось: – І він потиснув руку Ожогіна. – Ви не раді бачити мене?

– Дуже радий… але цього я ніяк не можу зрозуміти…

– Я теж радий, що ви здорові, – продовжував Юргенс. – Розумію ваш стан, але поговоримо ми потім. Зараз я не маю часу і хочу лише потурбувати вас маленьким дорученням… Запам'ятайте одне: Юргенса немає, Юргенс мертвий для всіх. Є тепер лише Заволоко Казімір Станіславович, вихідець із Західної України, людина, яка цікавиться східним фольклором… Зрозуміли?

– Я завжди вас розумів, – відповів Ожогін.

– Чудово. Отже, мене цікавить у даний момент комерційний директор машинобудівного заводу. Поцікавтеся ним і з'ясуйте, яке політичне і громадське обличчя цього пана.

– Коли це вам потрібно?

– Через два-три дні, не пізніше.

– Постараюсь.

– Ну, а тепер до побачення. Раджимі вас знайде… До речі, запам'ятайте: Раджимі – людина своя, йому можна вірити в усьому. Якби не він і… – Юргенс зробив невелику паузу, – і не ви, то я б, мабуть, не рискнув появитися в цих краях… Ну, всього найкращого! До скорої зустрічі…

Ожогін вийшов. Загув мотор. Машина круто повернула і за хвилину зникла.

… Юргенс не спав. Сидячи в зручній качалці, він поринув у спогади. Як був вражений під час зустрічі з ним Ожогін! З часу його «смерті» минуло майже три роки. Взагалі тоді все вийшло непогано. Він сам підібрав покійника. Це було нелегкою справою: довелося облазити трохи не всі госпіталі, лікарні, морги, перш ніж вдалося знайти підходящий труп. Все інше не являло собою великих труднощів.

Дружина Юргенса тремтіла від однієї думки, що її Карл буде вважатися покійником, але потім примирилася. На другий день після похорону Юргенс відвідав кладовище, навіть сфотографував «свою» могилу.

Та хіба мало дечого траплялося в житті! От сьогодні він сказав Ожогіну, що Раджимі – вірна людина, що коли б не він, Юргенс не наважився б появитися тут. Він не додав: «появитися вдруге». Ожогіну цього знати не слід.

Карл Юргенс народився у 1891 році. Батько його був полковником артилерії. Після закінчення юнкерського училища Юргенса відправили на фронт і незабаром призначили організатором опорного розвідувального пункту, прикомандирувавши до штабу корпусу австро-угорської армії. Це було в 1914 році. З того часу Юргенс став розвідником.

21 серпня 1914 року зовсім несподівано на розташування австрійців обрушилися гвардійці однієї з дивізій, Преображенського і Семенівського полків. Юргенс потрапив у полон. Війна для нього закінчилася.

В числі інших полонених його відправили в одне з міст Середньої Азії. Військовополонені користувалися там відносною волею – їх відпускали до вечірньої перевірки з табору в місто. Чимало з них знайшли собі заняття, кожний по своїй професії.

У п'ятнадцятому році Юргенс познайомився з сином власника мануфактурного магазина Раджимі. Рухливий і завзятий, він ще тоді сміливо і безкарно проводив через кордон і назад контрабандистів. Раджимі допоміг Юргенсу втекти з полону. Діставши листа одного з сановників бухарського еміра до купців у Кабул, він повів Юргенса шляхом, уже пройденим такими ж втікачами значно раніше.

Юргенс добре пам'ятає цей шлях. Пам'ятає темну ніч, швидку і примхливу Аму-Дар'ю… Каюк, переправу, афганський берег… Прикордонний пункт… Ночівлю і перехід до міста Мазар-І-Шеріф. Ночували в напівзруйнованих караван-сараях. Грязюка, сморід, тіснота, паразити… Сухі коржі, шовковиця, урюк, кок-чай…

У Мазар-і-Шеріфі відпочивали дві доби, потім, у супроводі двох конвоїрів, взяли напрям на Кабул, через Таш-Курган і Кундуз-Дар'ю.

Камінна пустеля, скелясті стіни, провалля й міжгір'я, підйоми і спуски, дика, невідома природа Гіндукуша – і, нарешті, перевал, який підняв їх на висоту трьох з половиною тисяч метрів…

І тільки на підході до міста, назва якого в перекладі означає «квітка весни», стало веселіше на душі: вздовж дороги появилися розкішні фруктові сади й виноградники.

З Раджимі Юргенс розлучився в Кабулі. Минуло тридцять років, і ось вони зустрілися знову.

«Так, Раджимі – вірна людина, – ще раз подумав Юргенс і почав роздягатись. – З ним не пропадеш».

IX

Юргенс і Раджимі сиділи на веранді, густо обплетеній хмелем. Вечоріло. З подвір'я линув запах м'яти й тютюну.

– Скоро осінь, – раптом сказав Юргенс, порушуючи ділову розмову.

Раджимі здивовано глянув на нього, трохи звів брови, зморщив лоб, але промовчав.

– Ви пам'ятаєте ту осінь у Кабулі?

– Пам'ятаю, – не розуміючи, до чого веде співбесідник, відповів Раджимі.

Він чекав, що скаже про осінь у Кабулі Юргенс, але той раптом заговорив про інше:

– То чому ж вас турбує Абдукарим?

– Він підозріло себе поводить.

– Тобто?

– Саткинбай хвилюється, боїться зради. Він уже двічі доповідав про нього.

– А ваша думка?

– Така ж сама.

Раджимі пояснив. Погляди Абдукарима змінилися, він ухиляється від виконання доручень, від грошей, натякає, що в недалекому майбутньому Саткинбаю, можливо, доведеться шукати іншу квартиру.

– Це ще нічого не означає, – сказав Юргенс. – Абдукарим по своїй природі людина похмура, нетовариська…

– І нестійка, – додав Раджимі.

– А тому кращого від нього й не можна чекати, – відстоював свою думку Юргенс. – Лихо може прийти з іншого боку. А ви й Саткинбай цього недооцінюєте.

Раджимі насторожився, примружив очі.

– Як звати старого, який вигнав з дому Саткинбая і якому він усе розпатякав?

– Ширмат.

– От з такими людцями жартувати не можна. Він де-небудь бовкне про відвідини Саткинбая, тоді все пропало.

– Згоден, – сказав Раджимі, – але вважаю, що Абдукарим небезпечніший, бо знає не лише Саткинбая, але й мене і Ожогіна. Він возив вас…

– Але ж він не догадується, хто я.

– Це нічого. Зате він знає мій дім, він возив мене до Ризаматова і бачив його.

– Про що ж ви думали раніше? – скипів Юргенс, але відразу стримав себе і вже спокійним повчальним тоном додав: – Не можна було діяти так необережно і довіряти свою долю і долю всієї справи якомусь пройдисвіту. Що, у вас у місті мало машин?

– Винен Саткинбай.

– Саткинбай дурень! – знову підвищивши тон, сказав Юргенс. – Але ж не він керує вами, а ви ним. Куди ж ви дивитесь!

Раджимі нервово смикав свою борідку. Виправдуватися він не хотів, та й чого виправдуватись, коли ясно, що допущена помилка. Він думав зараз про інше: як вийти з цього становища.

– Перевірте Абдукарима, – подумавши, порадив Юргенс. – Доручіть йому… е… цю стару руїну, Ширмата. І відразу стане ясно – наша людина Абдукарим чи не наша.

Обличчя Раджимі стало зосередженим. Так, він сам до цього не додумався б.

– Мед вам в уста, дорогий друже, за добру пораду! – відказав він шанобливо.

Юргенс пом'якшав.

– Нехай візьметься за це Саткинбай, – попередив він, – самі не вплутуйтесь.

Саткинбай зловтішався, передбачаючи задоволення, яке він матиме від наступної розмови з Абдукаримом. Нехай він тепер спробує викрутитись, відмовчатись або відбутися порожніми словами! Не вдасться! Саткинбай діє не від свого імені, а від імені Раджимі. А Абдукарим боїться Раджимі, в цьому Саткинбай уже не раз переконувався.

Довго Саткинбай ламав голову над тим, як розрахуватись з Ширматом. Досвідчений провокатор, який пройшов гітлерівську виучку, він чудово розумів, що одна справа – дати доручення, і зовсім інша – виконати його. Не можна було не рахуватися з характером Абдукарима. На те, на що здатний він, Саткинбай, не здатний Абдукарим. Для Абдукарима треба все підготувати, створити необхідні умови. І Саткинбай поспішав виконати задуманий план.

Цієї ночі він ліг на подвір'ї, щоб прокинутися раніше і не проґавити виходу Абдукарима на роботу. Абдукарим звичайно йшов з дому о восьмій ранку. Однак, незважаючи на вжиті заходи, Саткинбай ледве не проспав. Прокинувшись, він побачив, що Абдукарим уже сидить під шовковицею і п'є чай.

Не можна було гаяти ні хвилини. Саткинбай миттю схопився, одягнувся, зайшов у дім і повернувся із згортком в руках.

– Я до тебе з дорученням, – сказав він, сідаючи навпроти Абдукарима. – І з серйозним.

– Що це за доручення? – спитав Абдукарим, не глянувши на друга.

– Ось, – і Саткинбай поклав перед ним на край столика згорток. На газетному папері проступали великі масні плями. – Відвези Ширмату і скажи, що надіслав Вахід Ахматов. Це давній його приятель.

Абдукарим насупився.

– Навіщо це? – понуро запитав він.

– Я тобі все розповім. – Саткинбай пильно глянув йому в очі. – Ширмат, старий шакал, любить «кази». Тут аж півкіло. – Саткинбай притиснув згорток рукою. – Так би мовити, ковбаса з начинкою… Ширмат – людина ненадійна, він може всіх нас занапастити. Так радить Раджимі. Зрозумів? Віддай сьогодні, і якнайскоріше. А то начинка може видихатись.

Очі Абдукарима зробилися круглими і більшими, ніж звичайно. Він відсунув від себе страшний згорток і встав.

– Навіщо ти мене вплутуєш у цю історію? – спитав Абдукарим.

Він і досі тримав піалу з недопитим чаєм, рука. Його тремтіла.

Саткинбай нещиро засміявся.

– Що? Злякався?

– Я не повезу, – тихо сказав Абдукарим.

– Повезеш! – різко кинув Саткинбай. – Раджимі наказав.

– Не повезу! Вені сам. І взагалі, переїхав би ти жити в інше місце.

– Ах, он як? – Обличчя Саткинбая вкрилося плямами. – Я давно помітив, що ти вернеш ніс в інший бік. Пізно!

– Я нікому не думаю завдавати шкоди, – знову стиха промовив Абдукарим. – Але я прошу дати мені спокій. Коли б я хотів, я б давно повідомив про все куди слід. Проте я цього не зробив і не зроблю. Так і скажи Раджимі.

Гнів Саткинбая спав. Абдукарим – боягуз. Боягуз, який тремтить за свою шкуру. І боятися його нічого, на зраду він не здатний. Але все-таки Саткинбай сказав:

– Дивись! В разі чого – ти перший поплатишся, – і швидко, не обертаючись, вийшов з двору.

«Нехай вони ідуть своїм шляхом, а я – своїм, – міркував Абдукарим, підходячи до автобази. – Я їм не заважатиму, вони – мені. Так буде краще».

X

Прийшовши ввечері до Мейєровичів, Раджимі застав тільки Соню. Вона була бліда і відповіла на привітання гостя ледве вловимим кивком голови.

– Що з вами? – з удаваною тривогою в голосі спитав Раджимі.

Соня мовчала.

Раджимі наблизився до неї, взяв її руку і чемно поцілував.

Хазяйка зітхнула:

– Ви прийшли за грішми?

Раджимі нахилив голову.

– Господи! Що нам робити? – з відчаєм вигукнула Соня. – Я сьогодні сама збиралася йти до вас…

– З грішми? – спокійно запитав Раджимі, хоча, переступивши поріг, він уже зрозумів, що розраховувати на повернення грошей зараз нема чого.

Хазяйка безнадійно похитала головою.