Текст книги "Таємні стежки"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 24 страниц)

– А чого ж? – поцікавився Раджимі.

– Знову за грішми, – ледве не простогнала Соня. – Я винна перед вами… Я дуже добре усвідомлюю, що ставлю вас у скрутне становище, але в мене немає іншого виходу… На вас уся надія…

Раджимі сів і уважно «подивився на хазяйку дому.

– Скільки потрібно? – помовчавши, запитав він.

– П'ятнадцять тисяч, – сказала вона і з надією подивилася на гостя.

– Які ще цінності у вас є? – спитав Раджимі.

– У нас більше нічого немає, а гроші потрібні чоловікові. Скоро має бути ревізія – він сам загине, а через нього й інші.

Усе остаточно прояснилося.

– Коли повинна бути ревізія? – запитав Раджимі.

– Наприкінці місяця.

– Часу ще багато, але надій мало, – тихо й співчутливо промовив Раджимі. – Я вам нічого не можу обіцяти. Спробую. Докладу всіх зусиль.

Хазяйка встала, підійшла до гостя, взяла його за руку:

– Благаю вас, врятуйте мене… і чоловіка! Я навіть не уявляю, що може статися. Адже…

– А тут і нема чого уявляти. – Раджимі встав і звільнив руку. – На речі треба дивитися розсудливо, – в тому ж тоні продовжував він. – Ви самі чудово розумієте, що нічого іншого не вигадаєш.

– Але ж ви сказали, що…

– Я можу повторити те, що сказав, – знову перебив її гість. – Спробую, докладу всіх зусиль, використаю всі можливості, але обіцяти нічого не можу. Адже сума чималенька…

– Який жах! – прошепотіла хазяйка.

Раджимі спало на думку з'ясувати ще одну деталь.

– Коли ви так довірливо до мене ставитесь, то будьте відверті, – звернувся він до неї. – Скажіть правду: на що він витратив таку кругленьку суму? На вас?

– Не все, – відповіла хазяйка. – Більшу частину програв у карти. А гроші взяв під звіт у касі. З касиром він у добрих стосунках…

– Та-ак. Добре, спробую виручити вашого чоловіка, але сумніваюся в успіху. Гроші на слово не дають, – закінчив Раджимі.

Він був цілком задоволений візитом. Раджимі дізнався про все, про що слід було дізнатися.

На другий день рано-вранці, виходячи від тітки, Раджимі ледве не зіткнувся з Сонею. Вона плакала. Взявши жінку під руку, він одвів її від будинку і стурбовано запитав:

– Що ще трапилось?

– Він прислав мене до вас, – відповіла Соня, стримуючи ридання.

– Ми на вулиці! – суворо нагадав Раджимі. – Вмійте стримувати себе.

– Вам удалось дістати гроші? – І жінка з надією подивилася на Раджимі.

Той заперечливо похитав головою:

– В моєму розпорядженні була лише ніч, а це зовсім небагато.

– Але є надія?

– Я вам уже говорив: дуже невелика. Скажу правду: всю суму покрити ми не зможемо.

– Господи, що ж робити?

– Не падайте духом. Завтра ввечері я зайду до вашого чоловіка і розмовлятиму з ним особисто. Нехай почекає мене і нікуди не виходить.

Юргенс був задоволений діями Раджимі.

Вони сиділи за накритим столом. Юргенс помішував срібною ложечкою міцний чай у склянці, а Раджимі відривав ягоди від грона винограду, що лежало у вазі, висмоктував з них сік і клав шкірки на блюдце. Нарешті він витер серветкою свої тонкі пальці і замислився.

Деякий час Юргенс сидів мовчки, великими ковтками відпиваючи холодний чай, потім сказав:

– Гроші він одержить лише за документацію. Так йому і скажіть.

Раджимі запобігливо підняв руку:

– Можливо, що гроші й не потрібні будуть.

Юргенс відсунув від себе порожню склянку і здивовано зиркнув на співбесідника.

– Як це розуміти?

Раджимі відповів не зразу. М'яко ступаючи, він пройшовся по кімнаті, потер руки і сів на свій стілець.

– Мейєрович згоден тікати звідси, – притишено сказав він.

– Куди?

– Хоч світ за очі. – І Раджимі посміхнувся.

– Чия це вигадка? – Юргенс встав, розправив плечі і пильно глянув на Раджимі.

– Моя.

Раджимі пояснив.

П'ятнадцять тисяч – сума досить-таки пристойна. Звичайно, в разі потреби можна пожертвувати нею, але навіщо допускати зайві витрати? Згода Мейеровича дає змогу не витрачати грошей і зберегти зоставлені цінності. Він, Раджимі, заробив їх…

Юргенс засміявся: він зрозумів суть комбінації, задуманої Раджимі.

– Погодиться? – запитав він.

– А куди йому діватись?

– Ви забули про дружину.

– Запевнимо його, що дружину переправимо слідом за ним негайно.

Юргенс вийняв портсигар і закурив. Помічник його, звичайно, має рацію. Де пройде один, там завжди пройде і другий. Але який смисл у всій цій вигадці? Кому потрібен на тому боці Мейєрович? А тут ще його дружина… Скільки мороки! Чи не можна зробити простіше?

Юргенс кілька разів оглянув кімнату від стіни до стіни і сплеснув долонями.

– Приймаємо ваш варіант, але з невеликою поправкою, – сказав він. – По дорозі з Марком Аркадійовичем може що-небудь трапитись.

На знак згоди Раджимі схилив голову.

Того ж дня ввечері Микита Родіонович, викликаний телеграмою, йшов у перукарню Раджимі.

Телеграма, як і минулого разу, була підписана: «Рамі», але Ожогін відчував, що мають бути побачення і розмова з Юргенсом.

Поява покійного шефа не тільки приголомшила Ожогіна, але й зайвий раз показала, на що здатна імперіалістична розвідка.

Микита Родіонович ішов і думав про те, які заплутані, звивисті й небезпечні таємні стежки. Вони ідуть через моря й кордони, по лісах і безкраїх степах. І скільки треба пильності, впертості, вміння й мужності, щоб виявити їх і знайти на них ледве помітні сліди!

Ожогін не помилився: в квартирі Раджимі його зустрів Юргенс.

– Ну от, тепер ми докладно поговоримо, – сказав він, потискуючи руку Микиті Родіоновичу, і замкнув двері.

Ожогін сів за стіл, Юргенс навпроти. Під самою стелею горіла матова лампочка. Бліде розсіяне світло від неї падало на обличчя Юргенса, і Микита Родіонович міг уважно розглядіти його. Юргенс майже не змінився, тільки погладшав.

– Ну, а ваші справи як? – Юргенс поклав перед гостем портсигар і сірники.

Микита Родіонович коротко розповів про пригоди, які трапилися з ним і його друзями з часу «похорону» Юргенса.

Юргенс слухав розповідь, не перебиваючи, а коли Ожогін закінчив, спитав:

– Ви до Блюменкранца навідувались?

– Ми його не знайшли. Тобто знайшли його квартиру, але в ній виявився зовсім інший мешканець.

– Ну, це не так важливо. Важливо те, що ви всі цілі, влаштувалися, добре себе почуваєте.

Голос Юргенса, жести, манера тримати себе залишалися колишніми. Він, як і раніше, говорив дуже самовпевнено, владно. Як і раніше, любив робити паузи в розмові.

– Моє доручення виконали?

– Щодо Мейєровича?

– Так.

Микита Родіонович відповів, що через обмеженість часу він не зміг зібрати про нього повних даних.

– Чим я ще можу бути корисним? – поцікавився він.

– Дрібницями я вас більше не турбуватиму. Є серйозніші завдання. Для вас, як і для мене, цілком ясно, що тут – я маю на увазі Середню Азію – сталися великі зміни. Старі топографічні карти втратили всяке значення. На них треба нанести поправки. Не кваплячись, спокійно, методично постарайтеся нанести на карти все нове. Виникли нові міста, – дайте їм повну характеристику. Поцікавтеся, де обладнано нові аеродроми, де збудовано нові енергетичні вузли. Підрахуйте енергетичні й паливні ресурси.

– А строки?

– Строками я не обмежую. В міру нагромадження матеріалів передавайте їх Раджимі… Як у вас з коштами?

– Я нічого не потребую.

– Якщо виникне потреба в грошах, зверніться до Раджимі, він усе влаштує.

Розмова забрала приблизно годину. Юргенс ще раз підкреслив, що Раджимі можна довіритись у всьому: він досвідчений у справах Сходу і добре розбирається в людях.

– От поки що і все, – закінчив Юргенс. – Ми зустрінемося ще не раз… До речі, південні райони республіки вам знайомі?

– Так. Я часто виїжджаю туди у відрядження.

– Їх мета?

– В основному приймання збудованих електростанцій і перевірка роботи вже існуючих.

– Чудово. До цього питання ми ще повернемось.

День нової зустрічі Юргенс не призначив.

Увечері Раджимі зайшов до Мейєровичів.

Чоловік і жінка були вдома. На вітання вони відповіли якось мляво.

На столику у величезній попільниці з панцера черепахи лежала купа недокурків.

– Марко Аркадійович, – м'яко почав Раджимі, – чи правда, що ваші справи такі погані?

Мейєрович кілька раз кивнув головою і опустив її на груди.

Його дружина напружено застигла, очікуючи продовження розмови.

– Прошу вас, – звернувся до неї Раджимі, – залиште нас самих.

Жінка міцно стулила губи і явно неохоче залишила кімнату.

– Ви знаєте, в чому ваш єдиний порятунок? – запитав Раджимі.

– Дружина говорила… Я згоден тікати куди завгодно, в найглухіший куток нашої країни.

Раджимі посміхнувся:

– Ні, тут усюди знайдуть. Вас чекатиме в'язниця, а у вашому віці це неминуча смерть… Єдиний вихід – залишити межі Росії.

Мейєрович здригнувся.

Настала довга пауза. Господар дивився на гостя широко розплющеними очима.

– Гаразд… Але я мало вірю, що з цього що-небудь вийде, – вимовив він нарешті якимсь неприродним, тонким голосом.

– Про це потурбуюсь я і ще одна людина, мій великий впливовий друг.

Обличчя Мейєровича залишалося розгубленим.

– Але… – Раджимі важко зітхнув і зробив рукою невиразний жест, – усе буде можливе при одній умові.

– Якій? – хрипкувато запитав Мейєрович і провів рукою по шиї, намагаючись заглушити наростаюче хвилювання.

– В конструкторському бюро вашого заводу зберігається документація на відому вам машину, яка пройшла всі випробування і на початку минулого року запланована до випуску. Ця документація мусить бути на тому боці.

Мейєрович зблід, обличчя його відразу постаріло. Він встав, випростався, але зразу ж безпорадно опустився в крісло.

– Коли має бути ревізія? – м'яким, вкрадливим голосом запитав Раджимі.

– Днів через п'ятнадцять.

– От на цей час я вас і переправлю.

Раджимі встав, вважаючи, що на цьому розмову можна закінчити, але Мейєрович раптом схаменувся:

– А як же дружина? Що буде з нею?

– Все передбачено, – заспокоїв його Раджимі. – Двох одразу переправити неможливо, але тижнів через два вона буде з вами.

Вийшовши з будинку, Раджимі за звичкою озирнувся і полегшено зітхнув.

XI

Абдукарим сидів у своїй машині на стоянці таксі. Вже кілька днів підряд він уникав зустрічі з Саткинбаєм, вставав раніше, ніж звичайно, і тихенько йшов на роботу; а ввечері, перш ніж зайти в дім, заглядав у вікна, бажаючи переконатись, спить його пожилець чи ні. Але так довго тривати не могло. Абдукарим чудово це розумів. Та й з якої речі він мусить почувати себе у власному домі незручно!

«Негідник!» в думці вилаяв свого пожильця Абдукарим і здригнувся: біля машини стояв Саткинбай.

– Відчини, – попросив він.

Не без вагань Абдукарим відчинив дверцята. Саткинбай заліз на заднє сидіння.

– Виручи, – сказав він, – заплачу. Не хотів з тобою зв'язуватись, та, як на зло, немає жодної машини. А часу обмаль.

Абдукарим вийшов нібито для того, щоб перевірити покришки. Він постукав по кожній з них ногою і глянув навкруги: справді, жодної машини на стоянці не було. Абдукарим не знав, що Саткинбай спеціально протягом кількох годин чекав цього зручного випадку.

– Куди? – коротко спитав Абдукарим, заводячи мотор.

– Туди, де нас перший раз чекав Раджимі.

Рушили. Деякий час їхали мовчки, потім Саткинбай сказав:

– Давай про все забудемо. Нам сваритися невигідно…

Абдукарим насторожився: тон був незвичайний.

– А я й не хотів сваритися, – відказав він.

Знову замовкли. Машина летіла по безлюдних нічних вулицях міста. Миготіли освітлені вікна. Асфальт закінчився, почалася брукована дорога.

– Коли весілля? – пролунав ззаду голос Саткинбая.

– На тому тижні.

– Запросиш?

– Ти живеш у нашому домі, навіщо тебе запрошувати!

– А твоя мати інакше міркує: хоче відмовити мені в квартирі.

– Живи скільки хочеш, – коротко відповів Абдукарим і відчув на своїй потилиці гаряче дихання Саткинбая.

– От і добре! – відповів Саткинбай. – А коли тобі важко буде з грішми – скажи, я завжди виручу.

Абдукарим мовчав. У душі наростала тривога: чому сьогодні Саткинбай сів не поруч з ним, як звичайно, а ззаду?

Минули другий місток. Десь унизу шумів канал. З-за хмар виплив місяць і залив усе навкруги блідим молочним сяйвом. Поряд з містком зрідка стояли хати, ліворуч починався пустир.

– Бери ліворуч, – сказав Саткинбай і поплескав Абдукарима по плечу. – А тепер поверни назад, ми тут хвилин п'ять почекаємо.

Абдукарим зупинив машину і виключив мотор. Відразу стало тихо, і від цієї тиші йому зробилося моторошно. Хвилювання все посилювалось і, бажаючи приховати його, Абдукарим поліз у кишеню за цигарками.

– А машину ти водиш добре! – сказав Саткинбай. – Дай і я закурю.

Абдукарим хотів чиркнути сірником, як раптом на його голову щось звалилось, перед очима спалахнули вогні, які поволі згасали…

Саткинбай нагнувся над тілом і прислухався: дихання не чути. Потім вийшов з машини, витяг Абдукарима, легко підняв на руки і поніс. На краю обриву поклав його на землю, помацав кишені і вийняв коробку цигарок та пачку грошей – денну виручку. Все це він переклав у свою кишеню, а тіло зіпхнув униз.

– Отак буде краще, – спокійно промовив він і пішов до машини.

Микита Родіонович дав Шарафову щойно одержану перед виходом із дому телеграму від Ризаматова. Майор прочитав:

«Інститут терміново викликає здавання іспитів Москву. Як бути?»

Шарафов замислився. Брови його зійшлися на переніссі

– Так, ми не врахували наближення осені, – з прикрістю сказав він. – Ви, здається, попереджали мене, що Ризаматов вступає в інститут…

– Місяців два тому.

Майор потарабанив пальцями по столу.

– Що ж, затримувати не будемо, – сказав він, повертаючи Ожогіну телеграму. – Хай їде. – І, помітивши здивування на обличчі Микити Родіоновича, додав – Телеграма підказала мені цікаву думку. Я гадаю, що від'їзд Ризаматова треба навіть прискорити. Нехай сяде в поїзд не завтра, а сьогодні вночі.

… Через два дні, о дев'ятій годині вечора, Юргенс надів окуляри і вийшов на звичайну прогулянку.

Як і завжди, він, не поспішаючи, попрямував до центра міста. Він намагався триматися весь час у затінку, уникав освітлених місць і, хоч усвідомлював, що така обережність зайва, все-таки, за звичкою, не нехтував нею. Зайшовши в сквер, уповільнив кроки і сів на лаву біля густої зеленої огорожі літнього ресторану. Оркестр виконував попурі з якоїсь оперети. За сусіднім столиком двоє голосно розмовляли.

– Та ти толком розкажи, – просив один, – кого вбили?

– Не вбили, а хотіли вбити шофера нашої бази.

– Як же це сталося?

– Машина з бази пішла вранці, а вночі на пустирі помітили людину. Підібрали. Виявився шофер двадцять шостої машини. Голова розбита, ледве дихає… Викликали швидку допомогу і відправили в лікарню.

Оркестр заграв марш і заглушив голоси.

Юргенс всіляко напружував слух, але тепер нічого розібрати не міг.

Незважаючи на всю свою витримку, він не зміг стримати дрібного неприємного тремтіння ніг. Очевидно, Абдукарим живий. Треба було негайно вживати заходів, і Юргенс поспішив додому.

Не встиг він переступити поріг, як назустріч підвівся Раджимі.

– Я маю погану звістку, – сказав він.

– Так… – не то спитав, не то підтвердив Юргенс.

– Зник Алім Ризаматов.

Удар був несподіваним. Юргенс як стояв, так і застиг в напруженій позі, але на його обличчі нічого не можна було помітити.

– Як зник?

Раджимі підняв плечі, розвів руками:

– його сусідка по квартирі розповіла мені, що позавчора підійшла невідома машина. Алім відпочивав після обіду. До кімнати зайшли двоє, повернулися з Ризаматовим, посадили його і повезли.

– Що це? Провал? – глухо промовив Юргенс і став швидко ходити по кімнаті. – Негайно йдіть на квартиру Саткинбая і попередьте його, щоб він сховався: Абдукарим живий. Я чув це на власні вуха. Біжіть швидше!

Раджимі остовпів.

– Не гайтесь, біжіть! – грубо крикнув Юргенс.

Раджимі метнувся до дверей.

Минула година.

«Цок-цок… Цок-цок…» – монотонно вицокував маятник годинника.

Юргенс ходив, сідав на качалку, знову вставав, курив, намагаючись заспокоїти збуджені нерви.

Бліда й нерівна смужка місячного сяйва падала на розстелений на долівці килим.

«Цок-цок… Цок-цок… Цок-цок…»

Юргенс швидко підійшов до годинника і зупинив маятник: він починав впливати йому на нерви.

Рипнули двері, хтось тихо ввійшов, і в напівтемній кімнаті застигла невиразна постать людини. Це був Раджимі.

Він зайшов, сперся на одвірок і важко перевів подих. Юргенс чекав, нетерпляче постукуючи ногою.

– Нове лихо! Саткинбая учора вдосвіта арештували.

– Як це трапилося? – глухо запитав Юргенс.

Раджимі мовчав. З таким же запитанням і він міг звернутися до Юргенса.

Хто міг сподіватися, що все так вийде! Треба було згортати широко задумані плани. Знімалося з порядку денного так і не розв'язане питання про одержання даних щодо стратегічної сировини республіки. Не могло бути й мови про використання будинку тітки Раджимі під нелегальну радіостанцію.

Обстановка вимагала прискорити викрадення документів Мейєровичем.

Прийнятий раніше варіант втечі самого Мейєровича тепер уже не підходив: залишати його дружину – означало рискувати справою. Повинен був зникнути і Раджимі.

На думку Юргенса, провал Саткинбая не означав неминучої загрози Справі: Саткинбай вмів тримати язик за зубами, знав, як поводитися. Вся історія могла пройти як карний злочин, а це вже не так страшно. Значно більшу тривогу викликало зникнення Ризаматова. Як міг він провалитися? Адже Раджимі зустрічався з ним лише один раз!

Усі думки Юргенса були спрямовані зараз до однієї мети: зберегти Раджимі й Ожогіна, одержати в свої руки документацію на машину нової конструкції і втекти за кордон.

XII

В кімнаті Раджимі, як і звичайно, тьмяно горіла електролампочка.

– От ми й знову зустрілися! – бадьоро заговорив Юргенс і потиснув руку Ожогіну. – Які новини?

Микита Родіонович знизав плечима:

– Все йде по-старому. Працюю над завданням, яке ви передо мною поставили минулого разу. Я багато думав і дещо навіть зробив.

Раджимі розіслав на столі карту Середньої Азії.

– Це добре, – сказав Юргенс. – А свого друга Ризаматова ви давно бачили?

– Аліма? – перепитав Микита Родіонович..

– Так.

– До свого від'їзду у відрядження.

Микита Родіонович догадувався, до чого веде Юргенс: мабуть, хоче перевірити, чи знає він про зникнення Аліма.

– Ризаматов сидить на ГЕС безвиїзно? – продовжував цікавитись Юргенс.

– Майже. Тільки зрідка приїжджає у місто.

– До вас заходить?

– Так, не було випадку, щоб він не заглянув до мене хоч раз на місяць. Але зараз чомусь не поспішає. Мабуть, зайнятий. У мене була можливість побувати у нього, та от Раджимі випередив. Але, якщо треба, я зможу вибрати час і з'їздити.

– Та ні… мабуть, не варто. Інша справа, коли він сам до вас приїде. Як ви гадаєте? – звернувся Юргенс до Раджимі.

– Вірно, – поквапно відповів той. – Спеціально їхати нема ніякої потреби.

– От що, – тим же спокійним тоном вів далі Юргенс. – Це стосується вас обох: треба припинити користування машиною Абдукарима. Це не зовсім зручно. І додому до нього ви не ходіть. Саткинбая там зараз немає, він у від'їзді… А до вас у мене прохання, – звернувся він до Ожогіна.

– Слухаю, – з готовністю відповів Микита Родіонович.

Юргенс присунув ближче до себе карту і схилив над нею голову.

– Цей пункт вам знайомий? – спитав він, показуючи олівцем.

Микита Родіонович глянув на карту:

– Знаю, це районний центр сусідньої республіки. Я в ньому бував кілька разів.

Юргенс відірвався від карти, відкинувся на спинку стільця і звів очі на Раджимі, який стояв біля стола.

– В яких справах ви туди їздили? – знову звернувся він до Ожогіна.

Микита Родіонович розповів, що два колгоспи, розташовані на території двох сусідніх республік, порушили питання про спільне будівництво гідроелектростанції на гірській річці. В завдання Ожогіна входило з'ясувати можливості будівництва ГЕС.

– А результати? – поцікавився Юргенс.

– Питання поки що розглядається, воно ще не вирішене.

Юргенс встав з-за стола і пройшовся по кімнаті, смикаючи свою коротку борідку.

Микита Родіонович помітив, що ні Юргенс, ні Раджимі, здається, не стурбовані провалом своїх спільників, а якщо й стурбовані, то старанно приховують це.

Юргенс, ходячи по кімнаті, викурив цигарку, потім знову сів навпроти Ожогіна, спершись грудьми на стіл.

– Я не вважаю за потрібне стирчати весь час саме тут, у цьому місті, – почав Юргенс. – Що ви скажете, коли я переберусь у той райцентр?

– Вам видніше, – знизав плечима Микита Родіонович.

– Але я хочу порадитися з вами, – твердо сказав Юргенс.

Микита Родіонович замислився. Він не сподівався, що Юргенс звернеться до нього за порадою.

– Що я можу сказати… – відповів він. – Знайти там квартиру неважко, але…

– Що «але»? – перебив Юргенс.

– Частина цього району є прикордонною зоною.

– Це мені відомо, тому я вас і питаю… Я гадаю, що все залежатиме від того, з якими документами я там з'явлюся.

– Авжеж, – погодився Ожогін. – Мабуть, це головне.

– А документи нам добудете ви. – І Юргенс поклав свою руку на руку Микити Родіоновича.

– Я?

– Еге ж, ви. Припустімо, що для остаточного вирішення питання про будівництво ГЕС знову треба уточнити деякі деталі на місці і туди послали кількох спеціалістів. Це реально?

– Цілком.

– Так ось, на вас покладається обов'язок дістати мені чотири бланки командировочних посвідчень без зазначення прізвищ, але з підписами і печатками.

– Чотири? – перепитав Ожогін.

– Так, чотири, – підтвердив Юргенс.

Він пояснив, чому чотири. З ним поїде Раджимі, і кожному з них треба буде по два бланки. Чим це викликано, Юргенс розповість Ожогіну пізніше.

– А на який строк? – поцікавився Микита Родіонович.

– Ну, діб на двадцять-двадцять п'ять. Далі буде видно, – відповів Юргенс. – Ви зможете це зробити?

Ожогін сказав, що спробує.

– Це половина завдання, – продовжував Юргенс. – Друга його половина полягає в тому, щоб ви раніш виїхали туди самі, знайшли дві квартири, дали телеграму і зустріли нас.

Микита Родіонович замислився.

– Друга половина завдання важча, – відповів він. – Підстав для виїзду в мене немає.

– Треба знайти, – твердо сказав Юргенс.

– Важко.

– Без труднощів нічого не буває, і не мені вам говорити про це. Спробуйте довести дирекції, що так необхідно.

Юргенс нахмурився, обличчя його стало сердитим.

– Є один варіант, – подумавши, сказав Микита Родіонович. – Виїхати за власним бажанням, і не виїхати, а вилетіти, попросивши відпустку в сімейних справах на три-чотири дні.

– Я був упевнений, що ви знайдете вихід, – сказав Юргенс підкреслено офіціально.

– Коли потрібно мені вилетіти? – запитав Микита Родіонович.

– Чим швидше, тим краще. Бажано – завтра.

– Коли так, то прошу відпустити мене. – І Ожогін подивився на годинник. – Можливо, я ще встигну застати на роботі кого-небудь з начальства.

– Я вас чекатиму тут до першої години ночі, – попередив Юргенс. – Повертайтесь, але… з позитивними наслідками.

… Повернувшись через кілька. годин назад, Микита Родіонович застав Юргенса за дивним заняттям: він сидів за столом у кімнаті Раджимі біля закріплених маленьких тисків і працював над борідкою великого ключа. Перед ним на столі були розкидані напилки, кусачки, плоскогубці, кілька ключів різної конструкції.

Прихід Ожогіна не збентежив Юргенса. Запросивши гостя сідати, він продовжував працювати, і так старанно, що на лобі у нього виступили краплі поту.

– Ви й ключі вмієте робити? – спитав Ожогін.

– Це один із багатьох додатків до моїх складних обов'язків, – посміхнувся Юргенс. – Чим порадуєте?

Микита Родіонович розповів, що все склалося вдало: чотири бланки командировочних посвідчень добуто. О п'ятій годині ранку він вилітає.

Ожогін не чекав, що Юргенс прийме це так спокійно: він навіть не припинив свою роботу і обмежився короткою відповіддю:

– От і добре. Їдьте. Чекатиму телеграми.

XIII

Опівдні пасажирський поїзд зупинився біля маленької залізничної станції, що стояла серед голого степу. Залізничні будівлі, обрамлені живою огорожею з дерев і кущів, були ніби невеличким оазисом.

З різних вагонів поїзда вийшли дві пари: Юргенс і Раджимі та Мейєрович з дружиною.

Подружжя поспішило в тінь, що падала від великих карагачів. Юргенс, не бажаючи показуватись на очі своїм супутникам, обійшов невеличкий будиночок вокзалу і зупинився, очікуючи Раджимі.

– Розташовуйтесь тимчасово тут або в залі. Я за вами приїду, – сказав Раджимі, підходячи до Мейєровича.

… Першим помітив Ожогіна Юргенс. Микита Родіонович під'їхав на півторатонному грузовику, виліз із кабіни, озирнувся і заспішив до вокзалу. Побачивши Юргенса й Раджимі, він підійшов до них і тихо доповів:

– Все як слід. Квартири знайшов.

Юргенс закивав головою:

– Я вами цілком задоволений.

– Їдьмо, – запропонував Микита Родіонович, пустивши комплімент повз вуха. – В мене обмаль часу: я повинен обов'язково виїхати шестигодинним поїздом.

Попрямували до грузовика. Юргенс сів поруч з шофером, Ожогін і Раджимі залізли в кузов.

Сонце пекло немилосердно, і годинний шлях від станції до районного центра видався Юргенсу справжньою мукою. Ні трохи підняте лобове скло, ні швидкість руху машини – ніщо не пом'якшувало виснажливої спеки. Нагріте повітря змішувалось із запахом бензину.

Районний центр був невеликим новим посьолком з трьома рівними вулицями і зеленими рядами нових дерев.

Машина зупинилась біля білого будиночка. Вистрибнувши з кузова, Раджимі шепнув Юргенсу:

– Я зараз повернусь на станцію і привезу їх, а ви поки що займіться своїми справами.

Машина рушила далі, пересікла весь посьолок і під'їхала до глинобитного будинку з плоским дахом.

Кімнату Юргенсу дали маленьку, але чисту, заслану килимом, з вікном на захід. Оглянувши її, він висловив бажання побачити господаря.

– Тут хазяйка, – пояснив Микита Родіонович, – удова. В неї син і дві дочки – колгоспники, всі на збиранні бавовни. А з нею я можу вас познайомити, вона в саду.

Вийшли на подвір'я. Юргенс допитливо оглядав кожну річ. Навіть заглянув у діжку, що стояла під карагачем. Вода в ній була затхла, темна. Юргенс гидливо скривив губи.

Хазяйка йшла назустріч, несучи в пелені стиглі яблука.

Це була літня жінка, що погано володіла російською мовою. Вона привітно закивала головою і дала зрозуміти, що зараз приготує чай.

– В мене до вас прохання, – звернувся Юргенс до Ожогіна. – Чи можна дістати в посьолку пляшку хорошого вина, з етикеткою? Щось на зразок портвейну?

– Гадаю що можна.

– Попрошу вас, підіть купіть, а я тимчасом займуся туалетом.

Вийшовши від Юргенса, Микита Родіонович замислився. Чи має рацію Шарафов, що не дав наказу затримати Юргенса і Раджимі в місті? Адже наміри ворогів перебратися через кордон були ясними вже тоді.

Шарафов вважав, що в прикордонній зоні у Раджимі повинні бути старі спільники, люди, на допомогу яких Раджимі, мабуть, розраховував.

Саме їх і слід було обов'язково виявити. В розмові з майором Ожогін погодився з його точкою зору, але тепер Микиту Родіоновича не залишало почуття тривоги: Юргенс поводився дуже впевнено, він безперечно на щось сподівався.

Хвилин через десять Ожогін повернувся з пляшкою вина

– Ого! Швидко справились! А я ще не встиг і поголитись, – сказав Юргенс.

– Та магазин же через вуличку, зовсім близько.

Юргенс обережно відкупорив пляшку, вийняв з кишені штанів бумажник, дістав з нього маленьку ампулу і, відбивши кінчик, вилив вміст у пляшку. Потім, знову закривши пробкою, поставив пляшку на вікно.

Проробивши це, Юргенс швидко скинув з себе спідню сорочку, підперезався довгим полотняним рушником і, виходячи з кімнати, з посмішкою сказав:

– Тільки не здумайте самі пробувати вино. Це не для всіх… Я зараз…

Юргенс міг і не попереджати Ожогіна, що вино не для всіх. Микита Родіонович відразу зрозумів, що воно отруєне. Але кого ж Юргенс збирається частувати? Ворога чи друга? Та загинути ніхто не повинен. Якщо це ворог, його треба обов'язково передати слідчим органам живим.

План дій виник раптово. Переконавшись, що Юргенс захоплений своїм туалетом, Микита Родіонович побіг у магазин. Він повернувся через кілька хвилин. В його руці була ще одна пляшка з вином…

Юргенс зайшов до кімнати трохи згодом, енергійно розтираючи біцепси, груди, шию полотняним рушником, і, кинувши мимохідь погляд на вікно, де, як і раніше, стояла пляшка з вином, поцікавився, чи немає в Ожогіна до нього запитань.

– Я тому вас питаю, – уточнив Юргенс, – що не знаю, коли ми з вами зустрінемось. Адже я не сиджу на одному місці… Давайте вип'ємо цього зілля, – запропонував він і, сівши на килим біля стола, трохи підняв кришечку чайника й подивився всередину. – Як ви гадаєте, чай не з тієї води, що в діжці?

Микита Родіонович розсміявся.

Кожен налив собі в піалу запашного зеленого чаю… Юргенс подув у піалу і, відпивши кілька ковтків, заговорив:

– Коли у вас нема до мене запитань, то дещо хочу сказати я. Ви зрозуміли, що пас цікавить? Дотримуйтесь схеми, яку я накидав вам минулого разу. Ну, і, крім цього, не забувайте про людей. Інтерес до них повинен бути вашою повсякденною турботою. Шукайте і беріть на замітку всіх, хто якщо не тепер, то в недалекому майбутньому може бути для нас корисним. Ми знайдемо слушну нагоду для розмови з ними…

– Ви кажете «ми», «нас», – перебив співбесідника Микита Родіонович. – Дещо з ситуації, яка склалася, мені незрозуміло, і я хотів би уточнити…

– Що саме? – здивувався Юргенс.

– Я і мої друзі свого часу запропонували вам послуги, як представнику німецької розвідки, але потім сталися події, з яких я зрозумів, що інша секретна служба дістала на нас такі самі права, як і ви. Чи так я зрозумів?

Юргенс посміхнувся»

– Так-так, далі…

– Мої припущення підтвердив містер Кліфтон, який піклувався про нас трьох… Ну, і, нарешті, ваш візит…

Юргенс відповів не зразу. Він поставив піалу і задумливо подивився у вікно.

– Ви правильно зрозуміли, – заговорив він після, довгої паузи. – Важлива кінцева мета, а які будуть союзники в боротьбі за її досягнення, питання не таке вже істотне. Німеччина залишиться Німеччиною. Після першої світової війни ми опинилися в такому самому становищі, якщо не в гіршому. А як повернулася справа? Кажуть, історія не повторюється. Дурниці!

Розмова затяглася. Юргенс відпустив Ожогіна тільки на початку п'ятої.

– До повернення Раджимі я б вам не рекомендував зустрічатись з Ризаматовим, – попередив Юргенс. – Він ще молодий, недосвідчений, і все можливо… – порадив він, проводжаючи Микиту Родіоновича. – Ну, а коли знову почуєте, що я покійник, – не дивуйтесь. До побачення!

XIV

Лише на другу добу, опівночі, Раджимі вдалося дійти до аулу, розташованого в прикордонній зоні. Давно тут не бував Раджимі, ой, як давно! На обрії, на світлому небі, вимальовувалися зубчасті обриси одного з хребтів – відрогів Копет-Дагу.

По вуличках села весело дзюркотів арик. Раджимі нахилився і припав пересохлими від спраги губами до води – вона була прохолодна, смачна. Напившись досхочу, він підвівся, витер мокре обличчя і поглянув навколо. Як змінилося селище! Скрізь ростуть сади, з'явилися виноградники, за кишлаком розкинулись безкраї бавовняні поля.