Текст книги "Таємні стежки"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 24 страниц)

– Вам описати його зовнішність? – спитав Микита Родіонович.

– Ні, дякую, я вже маю уявлення, – сказав майор. – Мене цікавить поведінка Саткинбая, сама розмова.

Ожогін докладно, намагаючись не пропустити жодної фрази, передав розмову з несподіваним гостем.

– Я хотів простежити, куди піде Саткинбай, але не наважився, – додав він на закінчення.

– Правильно зробили, – промовив Шарафов. – Робіть тільки те, чого не можна не робити; відповідайте на запитання, на які не можна не відповісти. А далі буде видно.

III

«Припустимо, що автором листа є Саткинбай, або Ульмас Ібрагімов, – міркував Микита Родіонович. – Але Саткинбай явно і недвозначно сказав, що команда виходить від другої особи, ім'я якої він назвати не може. Хто ж керує ним?»

Коли о сьомій годині вечора Микита Родіонович підійшов до консерваторії, біля тротуару вже стояло таксі. За рулем сидів шофер. Номер машини збігався з тим, який назвав Саткинбай. На лобовому склі виднілася дощечка з написом: «Зайнята».

Ожогін відчинив передні дверцята і зустрівся з недоброзичливим поглядом шофера. Дуже худий, з великими очима і хворобливим кольором обличчя, він тримав у роті цигарку і мовчки дивився на Ожогіна. Погляд його немовби говорив: «Якого біса вам треба?»

– Здрастуйте, – різко сказав Ожогін. – Карагач.

– Сідайте, – кинув шофер і відвів очі. Машина рушила.

Шофер за всю дорогу не промовив жодного слова і не зробив жодного зайвого руху.

«Ще один ворог, – відзначив про себе Микита Родіонович, – і, здається, стріляний горобець».

На околиці міста машина зупинилася біля воріт. Шофер дав короткий сигнал.

– Виходьте! – кинув він, не дивлячись на пасажира.

Микита Родіонович вийшов, і перший, кого він побачив, був Саткинбай.

– Тут я живу, тут моє постійне житло, – пояснив він, узявши Микиту Родіоновича під руку.

Подвір'я було невелике, але чисте й затишне. Маленький саморобний хауз оточували кущі розквітлого золотого шару, на круглій клумбі серед пишних айстр красувалися бархатисті троянди; доріжка, що вела до будинку, була обсаджена уже відцвілими півниками.

Під розлогою шовковицею стояв низенький столик, по обидва боки якого були простелені килимові доріжки.

На столику лежали дешеві цукерки у крикливій обгортці, гіркою височіли виноград і персики, майже на самому краю столика примостилася купка коржів.

Саткинбай виніс з будинку два фарфорові чайники, сів біля стола, витер рушником піали і розлив чай.

– Ви мені все-таки розкажіть, – попросив Саткинбай, – чому Юргенс раптом вирішив покінчити з собою?

Микита Родіонович знизав плечима, поставив піалу на стіл. Важко відповісти на таке запитання. Він і сам добре не знав, що примусило Юргенса застрілитись. Видно, іншого вибору не було: гітлерівська Німеччина опинилася на краю прірви.

– І ви бачили, як його ховали? – продовжував цікавитись Саткинбай, підливаючи собі й Ожогіну чаю.

– Бачив на власні очі, як опускали в могилу, засипали землею, як плакала його дружина.

– От дружини його я не знав, – признався Саткинбай і похитав головою. – А все-таки він дурень! Не розрахував. Тепер такі, як він, потрібні там, у Західній Німеччині, їм дали роботу, і вони непогано живуть.

– А вам звідки це відомо? – посміхнувся Ожогін.

– Як звідки? – здивувався Саткинбай. – З преси, а потім я регулярно слухаю «Голос Америки». Іноді навіть чую деякі знайомі прізвища. Адже я трохи не всю Німеччину об'їздив, десяток років у ній пробув.

На подвір'ї ніхто не з'являвся. В куточку на сідалі півень буркотливо підштовхував курку, яка сіла на ночівлю. Сонце заходило, промені його ковзнули по бляшаній покрівлі акуратного будиночка. На східцях, біля входу в будинок, гралася кішка з кошенятами.

«Хто ж тут живе? – міркував Ожогін, слухаючи Саткинбая. – І чи дійсно це квартира Саткинбая?».

А Саткинбай, розважаючи гостя, докладно розповідав про своє перебування в Німеччині, про легке й сите життя без тривог і хвилювань, про те, як він старанно удосконалювався в російській і німецькій мовах, як гітлерівська розвідка цінувала і опікала його.

Микиту Родіоновича все це мало цікавило. Він сподівався почути про особу, яка керує Саткинбаєм і повинна керувати ним, Ожогіним.

Але Саткинбай навіть побіжно не згадав про жодного із своїх місцевих, знайомих, і Ожогін упевнився в своїй попередній думці, що Саткинбай обмежений функціями звичайного зв'язківця, а про справу з ним говоритиме хтось інший.

Час минав непомітно. Саткинбай подивився на годинник, вибачився і сказав Микиті Родіоновичу, що залишить його на кілька хвилин.

Господар зник у будинку і повернувся хвилин через десять. Розмова і чаювання відновилися.

– Хто цей шофер? – поцікавився Микита Родіонович.

– А що?

– Він мені показався дивним і дуже похмурим.

– Абдукарим завжди такий, і ви можете не дивуватись. Я з ним познайомився у прифронтовій смузі: він був у полоні в німців. Це ж його будинок. Він живе з старою матір'ю. І мене у себе влаштував. Він хороша людина, вміє мовчати, але от, здається, хоче зробити дурницю…

– Яку? – поцікавився Ожогін.

– Одружитися надумав. Наречена вже є. Я його відмовляю, але не допомагає. Мати на його боці: вона стара, і їй вигідно мати в домі молоду хазяйку…

За весь вечір Саткинбай так і не сказав нічого істотного.

– Власне, навіщо ви мене сюди запросили? – поцікавився Микита Родіонович.

– Так треба, – пояснив Саткинбай. – Я маю доручення показати вам цей будинок. Не виключено, що вам доведеться бувати тут не раз.

Нарешті розмова закінчилась. Саткинбай призначив день, місце і час для нової зустрічі і пояснив, як вона відбудеться. Певно, Ожогін знову мав провести час у товаристві Саткинбая з його нікчемним базіканням.

Абдукарим чекав Ожогіна в машині на вулиці. Над містом висіла легка курява, яка зливалася з темніючим небом.

«Добре, що хоч дізнався про другого мерзотника», подумав Микита Родіонович, скоса поглядаючи на шофера. Довізши Микиту Родіоновича до центрального парку,

Абдукарим зупинив машину і відкрив дверцята. Як і минулого разу, він не промовив жодного слова.

«Цей тип, – вирішив Ожогін, – мабуть, ще «краща» птиця, ніж Саткинбай. Добра виучка».

Майор Шарафов у розмові з Микитою Родіоновичем поцікавився лише одним:

– Ви не пам'ятаєте, чи не заходив хто-небудь на подвір'я під час вашого перебування у Саткинбая?

– Ні, – впевнено відповів Ожогін.

– А Саткинбай вас не залишав?

– Так, Саткинбай дійсно виходив.

– Епізод цей не випадковий, – сказав Шарафов, – і матиме свій дальший розвиток. Ви даремно недооцінюєте зустріч: вона нам дещо дала.

IV

Останнім часом Абдукарим дійсно змінився. Він ніколи не був балакучим, але тепер його похмурість і мовчазність навіть Саткинбаю впали у вічі. Саткинбай пояснював цю зміну в Абдукаримі майбутніми змінами в його житті.

«Забив свою дурну голову цим одруженням!» обурювався Саткинбай.

Вже кілька разів він намагався переконати друга відмовитися від свого наміру. Поява в будинку сторонньої людини не влаштовувала Саткинбая. Він мимохідь бачив наречену Абдукарима і чув від інших, що це дівчина письменна, енергійна і владна.

Але умовляння друга на Абдукарима не впливали: здається, він твердо вишірив одружитись.

– Що ти шукаєш в одруженні? Щастя? – питав Саткинбай.

– У кожного своя доля, – відповів Абдукарим. Саткинбай мав підстави непокоїтись за майбутнє

Абдукарима: адже він втягнув його у справу, познайомив з своїм минулим. Абдукарим возив на машині не тільки його, а й людину, яка керувала ним, виконував деякі доручення останньої. Абдукариму відомі квартири, про які ніхто не повинен знати. Особа, яка керувала Саткинбаєм, двічі питала його, чи надійний Абдукарим, і в обох випадках Саткинбай ручався за друга, як за самого себе.

Сьогодні Саткинбай і Абдукарим мали зустріти Ожогіна.

По дорозі Саткинбай знову почав розмову про одруження. Він постарався дати зрозуміти другу, що його одруження може негативно відбитися на загальній справі. Цей аргумент, як останній і найпереконливіший, він залишав про запас.

Абдукарим мовчав, похмуро дивлячись на дорогу.

– Чого ти мовчиш?

Абдукарим нарешті заговорив, заговорив неясно, туманно – слова його можна було розуміти двояко. Саткинбай ледве вловив основну думку: з неї виходило, що головне для людини – її особисте життя.

Таке закінчення розмови зовсім не влаштовувало Саткинбая.

– Ти хороший шофер, але поганий друг! – сказав він з досадою. – Не хочеш слухати мене – пошкодуєш.

Ранок цього дня приніс Микиті Родіоновичу несподівану радість: він одержав довгожданий лист від Інокентія Степановича Кривов'яза, який чотири роки тому послав його та Андрія в довгу й небезпечну дорогу – в лігво ворога.

Інокентій Степанович працював, зараз секретарем міськкому партії в тому місті, де Микита Родіонович і Андрій зустрілися з Юргенсом.

Після вигнання гітлерівських загарбників з рідного міста партизани Кривов'яза приєдналися до Радянської Армії. Сам Кривов'яз дійшов до Праги. Потім був перекинутий на Далекий Схід, де пробув до капітуляції Японії; після демобілізації знову повернувся на партійну роботу.

Багато приємного й радісного повідомляв у листі Інокентій Степанович. Живий Денис Макарович Ізволін. Сину його, Леоніду, який загинув від рук гестапівців, поставили пам'ятник. Ігорьок вчиться у десятирічці, живе разом з Ізволіними. Інокентій Степанович не забув і про інших товаришів по підпільній роботі – Повелка, Заболотька. Кілька рядків приділив Сашурці: він завідує гаражем міськкому партії. Всі шлють сердечні вітання і чекають вісточок.

Лист повернув Микиту Родіоновича до минулого, примусив ще раз пережити вже далекі дні.

Весь день Микита Родіонович був під враженням новин, одержаних від Кривов'яза, і навіть ідучи на чергове побачення з Саткинбаєм, обмірковував свою відповідь друзям. «Напишу всім один лист, – міркував Ожогін, _– і дам зрозуміти, що боротьба триває й зараз, тільки в іншій формі».

Заглиблений у свої думки, Микита Родіонович і не зчувся, як дійшов до умовного місця – трамвайної зупинки. Очікуючи, він став проходжуватись. Через кілька хвилин під'їхала знайома машина. Перше, що впало у вічі Ожогіну, – інший номер. Виходить, Абдукарим змінював номери. Треба розповісти про нову хитрість ворогів Шарафову. В машині, крім Абдукарима, сидів Саткинбай.

– Знову до вас? – поцікавився Микита Родіонович, коли машина рушила.

– Ні, тепер в інше місце, – відповів Саткинбай і чомусь підморгнув.

Абдукарим, як завжди, вів машину мовчки, обличчя його не виявляло ніякої цікавості до навколишнього, він жодного разу не повернув голови. Тільки обережні, м'які рухи рук свідчили про те, що він не спить.

«Куди ми їдемо?» намагався відгадати Микита Родіонович, не звертаючи уваги на базікання Саткинбая.

Машина збавила швидкість і несподівано зупинилася на зовсім безлюдній вулиці. Саткинбай відчинив дверцята, вийшов, а замість нього з'явилася нова особа, національність якої Микита Родіонович відразу навіть не міг визначити.

Це був невисокий на зріст чоловік, з короткою сріблястою борідкою. На вигляд йому було років під шістдесят.

Він з посмішкою вклонився Ожогіну й сів праворуч.

Абдукарим звернув у провулок, знову виїхав, здається, на ту саму вулицю і зупинив машину.

– Ідіть за мною на деякій відстані, – попередив Ожогіна новий супутник.

Він сказав щось Абдукариму по-узбецьки і вийшов.

– Запам'ятайте це місце, – кинув він уже на ходу Микиті Родіоновичу. – Тут машина візьме вас і відвезе додому.

Невідомий пішов у провулок, минув невеликий ринок і зник у низенькій хвіртці.

Микита Родіонович поспішив за ним.

Відгороджене глиняними стінами подвір'я було маленьке. Непоказний на вигляд будинок, який виходив фасадом у провулок, задньою стіною впирався у широкий арик, обсаджений вербами. Незнайомий стояв біля дверей будинку.

– Прошу сюди, – запросив він і ввів Микиту Родіоновича у невелику кімнату.

Долівка її була застелена стареньким килимом. Вся обстановка складалася з кількох стільців, стола, ліжка і шафи для посуду.

– Тут я живу, пояснив незнайомий. – А тут працюю. – І він одчинив двері у другу кімнату, з виходом на вулицю. – За спеціальністю я перукар, – додав він іронічно.

Цього можна було й не додавати – внутрішній вигляд другої кімнати говорив сам за себе: біля мармурового столика висіло дзеркало, вправлене у старовинну бронзову раму, на столику лежали перукарські речі, біля глухої стіни стояв твердий диван, а поряд – столик з накиданими газетами.

– Сідайте, – запропонував господар. – Я маю справу з Микитою Родіоновичем Ожогіним? Так, здається?

Микита Родіонович кивнув головою.

– З Юпітером?

Ожогін вдруге кивнув головою і спитав у свою чергу:

– А ви хто будете?

Господар сів навпроти і, розгладжуючи рукою скатертину, відповів:

– Звуть мене Раджимі, але це нічого нікому не говорить. Коли у мене було своє ім'я, мене звали інакше. Як бачите, я знаю, хто ви, і повинен знати Сатурна й Марса. Цього, на мою думку, досить, щоб відверто і по-діловому поговорити.

Раджимі продовжував водити рукою по скатертині. Ожогін звернув увагу на те, що рука у нього дуже вузька, з тонкими довгими пальцями.

Тепер можна було краще роздивитись на зовнішність господаря. Сухе обличчя, обтягнуте жовтуватою шкірою, заштриховане сіткою дрібних зморщок; густе для його віку чорне волосся, але дуже посивіле; погляд гострий.

– Ваше минуле і минуле ваших друзів мені відоме, – продовжував Раджимі, – і повертатися до нього не варто. Ви виявили готовність виконувати обов'язки, свого часу прийняті нами всіма?

– Так.

– Дуже добре.

Раджимі говорив з дуже помітним східним акцентом, голос у нього був вкрадливий, спокійний, співучий.

У вікно, яке виходило до арика, дивилися плакучі іви. Дзюркотіння води нагадувало ніжну мелодію. Раджимі навстіж відчинив обидві стулки вікна, і до кімнати полилася приємна прохолода.

– Так буде краще, – сказав він. – Мене цікавить, де працює Алім.

Микита Родіонович назвав гідроелектростанцію.

– А який настрій в Аліма? – поцікавився Раджимі.

– Тобто? Як це розуміти?

– Ну, чи готовий він сприяти нам?

– Не сумніваюся.

– Це головне, – закивав головою Раджимі і посміхнувся. – Мене саме це цікавить. Треба доручити Аліму, щоб він зібрав повні відомості про своїх земляків, які працюють разом з ним: хто вони, звідки родом, чи брали участь у війні, чи перебували в полоні.

Микита Родіонович пояснив, що не бачився з Алімом більше місяця, але гадає, він прийме доручення і постарається його виконати. Алім працює на підприємстві з дня повернення в Узбекистан, знає всіх робітників і службовців.

Микита Родіонович поцікавився, як швидко треба побачити Аліма і передати йому доручення.

– Я розмовлятиму з ним сам, – відповів Раджимі. – Ви напишіть йому кілька слів, щоб він зрозумів, з ким має справу.

– Зараз?

– Так, зараз.

Раджимі висунув шухляду стола, вийняв кілька аркушів чистого паперу, поклав перед Ожогіним і подав йому автоматичну ручку.

Не роздумуючи, Микита Родіонович написав:

«Дорогий друже! Пред'явник цього – мій близький знайомий. Він звернеться до тебе з проханням. Зроби для нього все можливе і залежне від тебе так, як зробив би для мене. М. Р».

Раджимі пробіг очима записку.

– Він зрозуміє, що означають ці дві літери?

– Безумовно, – запевнив Микита Родіонович.

Раджимі здивувався, дізнавшись, що Грязнов перебуває в Москві. Він вважав, що Грязнов тут і може бути використаний на роботі.

– Він тут і не збирався бути, – пояснив Микита Родіонович. – Грязнов родом з Уралу.

– Вірно, я випустив це з уваги, – сказав Раджимі. – Ну що ж, обійдемось і без нього. З ним зв'яжуться інші. А про те, що стосується вас особисто, ми поговоримо при наступній зустрічі. Приходьте прямо сюди. Знайдете?

– Гадаю, що знайду.

– Над дверима у мене вивіска. Поблизу перукарень немає. Тільки проходьте через подвір'я, в майстерні можуть бути клієнти. Двері в цю кімнату я залишаю відчиненими.

Раджимі назвав дату, час зустрічі і попросив не запізнюватись.

… Вечоріло. Вузенька вулиця була безлюдною. Микита Родіонович ішов поспішаючи. Вдивляючись у сліпі стіни будинків, він запам'ятовував орієнтири, щоб знайти будинок Раджимі наступного разу. Вивіска, розвалений дувал, три тополі, водопровідна колонка, ринок – все це треба було закарбувати в пам'яті.

В повітрі висіла густа мла, сонце потьмяніло. Воно було подібне до жовто-червоного місяця, на який можна дивитися не мружачись.

Побачивши здалека машину, Ожогін прискорив кроки.

«А що, коли спробувати самому заговорити з Абдукаримом? – майнула думка. – Невже він завжди мовчить?».

Ожогін сів у машину поруч з шофером.

– Кажуть, що коли сонце при заході в хмарах, то погода зміниться? – звернувся він до Абдукарима.

Шофер мовчав.

– Як зветься вулиця, по якій ми їдемо? – трохи згодом знову спитав Микита Родіонович.

– Не знаю, – похмуро відгукнувся Абдукарим.

Повірити, що шофер таксі не знає назви вулиці, Микита Родіонович не міг. Розмова з шофером так і не вдалася.

Недалеко від дому Абдукарим висадив його.

V

Телефон Шарафова не відповів. Не відповів раз, другий, третій…

Микита Родіонович хвилювався. Наближався день нової зустрічі з Раджимі, а Шарафов був відсутнім. Саткинбай також не показувався.

Виникла думка відвідати Саткинбая на його квартирі, але це було б необачно, могло насторожити ворога. Та й чим Микита Родіонович виправдав би свій візит?

За кілька годин до зустрічі з Раджимі, у другій половині дня, у відповідь на черговий дзвінок до Шарафова в телефонній трубці почувся знайомий голос майора. Микита Родіонович полегшено зітхнув. Він рішуче відмовився від обіду, який приготувала Антоніна, і поспішив на побачення з Шарафовим.

Шарафов під'їхав сам до заздалегідь умовленого місця на «газику», посадив Микиту Родіоновича поруч з собою і запропонував поїхати за місто.

Виявляється, Раджимі був відомий майору.

– Це старий, кваліфікований провідник контрабандистів, який набив собі руку на «чорній стежці», – сказав Шарафов. – З його кличок можна скласти цілий словник мусульманських імен і прізвищ. Раджимі – виходець з Ірану, довго жив у Самарканді. До революції його батько мав мануфактурний магазин і був одночасно мусульманським священнослужителем. Раджимі неодноразово переходив кордон, супроводжуючи контрабандистів, знову з'являвся в Туркменістані, двічі судився, і відбував покарання. Але арештовувати Раджимі передчасно: треба виявити його спільників… Між іншим, Раджимі саме та особа, заради якої Саткинбай залишав вас на десять хвилин, коли ви були його гостем.

Майор замовк, вдивляючись у дорогу, що стелилася перед ними.

Мелькали високі дували, які закривали чисті узбецькі подвір'я, потопаючі в зелені, виростали і миттю зникали за поворотами дороги новобудови, пропливали бавовняні поля.

Микита Родіонович звернув увагу Шарафова на те, що машина Абдукарима ходить під різними номерними знаками. Майор знав і про це.

– Нас цікавить з певних міркувань будинок Раджимі, – сказав він. – Його треба старанно оглянути, і бажано сьогодні.

– Якщо буде можливість? – спитав Ожогін.

– Гадаю, що буде.

– Під можливістю треба розуміти те, що я залишусь у будинку Раджимі сам? – уточнив Микита Родіонович.

– Ну звичайно. А коли це трапиться, до вас на допомогу прийде мій працівник. Він назве себе капітаном Кедровим.

Більше до цієї теми не поверталися.

Від'їхавши від міста кілометрів на двадцять, Шарафов повів машину назад.

Заговорили про перспективи розвитку народного господарства республіки. Шарафов захопився. Він був у курсі будівництва колгоспної електростанції, над якою шефствував його колектив. Знав, скільки родин і з яких областей добровільно виїхали на підкорення Голодного Степу; знав, з якими труднощами стикаються будівники нової залізниці, що має пересікати пустелю; міг сказати, які корисні копалини відкриті в республіці; називав цифри видобутку вугілля, виплавки металу; розповідав про оригінальну конструкцію бавовнозбиральної машини, її потужність, час, що витрачається на її випуск.

– Ех, і розбагатіє незабаром наша республіка! Хоч вона й зараз не бідна, – говорив Шарафов. – Усе в нас є: машини, метал, текстиль, вугілля, нафта, газ – усе… Я вже не кажу про бавовну, по бавовні ми були й будемо на першому місці… – Він на хвилину замовк, ніби збираючись з думками, і продовжував: – Приховувати нічого: в роки війни важкувато було. І зараз ще не зовсім легко, але вже починаємо розгортатися вшир і вглиб. Краще над усе переконувати прикладами й фактами, словами тепер нікого не здивуєш… Он, подивіться туди, – Шарафов показав уперед. – Колгоспна агрономічна лабораторія. Кілька днів тому відкрили. Ще недавно колгоспники могли тільки мріяти про це. – Він зменшив швидкість машини, вдивляючись у світлий будинок, оточений клумбами яскравих квітів, а потім заговорив знову: – І це ж не тільки у нас справа йде на піднесення. Послухайте, що кажуть товариші, які побували на правах гостей у країнах народної демократії. Серце радіє! Наші друзі так зміцніли, що за короткий строк обігнали багатьох західних сусідів. Ось що значить перевага суспільного ладу!

Машина в'їхала у місто. Прощаючись, майор попередив Ожогіна:

– Постарайтеся прийти до Раджимі хвилин на десять раніше.

Микита Родіонович перевів стрілку годинника на десять хвилин уперед.

Ринок… водопровідна колонка… три тополі… розвалений дувал… Усе на місці. Перукарня відчинена. Її Микита Родіонович побачив ще здалеку.

Двері в кімнату Раджимі він потягнув до себе, і вони подалися.

Не встиг Микита Родіонович зробити й кроку по кімнаті, як скрипнули другі двері і з перукарні виглянула голова Раджимі.

– Ага! Ви вже тут? Рано.

– Рівно шість. – І Ожогін показав на годинник.

– Виходить, мій відстає або ваш поспішає. Прошу пробачити: я трохи затримаюсь, у мене клієнт.

Голова зникла. Двері знову рипнули і зачинилися. Ожогін залишився сам.

Оглянути кімнату відразу Микита Родіонович не наважився. До того ж він пам'ятав слова майора про допомогу капітана Кедрова.

Микита Родіонович обмежився тим, що, сидячи на стільці, намагався визначити, що з обстановки треба оглянути. В першу чергу шухляду стола, потім шафу для посуду, ліжко. Більше нічого в кімнаті не було. Може, шухляду стола висунути зараз? Це неважко, варто лише трохи підняти скатертину. Ні, не можна: найменша помилка може видати його з головою і зіпсувати всю справу. Він сунув руку під стіл і спробував визначити розміри шухляди. Це йому вдалося. Вона була невелика.

«Мабуть, огляд доведеться відкласти до більш зручного випадку, – вирішив Микита Родіонович, – хоч майор квапить».

За дверима, в перукарні, почувся шум голосів. Потім шум посилився, залунали крики, лайка. Задзвеніло розбите скло, почалася метушня. Потім настала тиша. Микита Родіонович вловив кроки, які наближалися до дверей.

Цікавість настільки заволоділа Ожогіним, що він не втримався, встав з стільця і відчинив двері в перукарню.

Перед ним стояв невисокий на зріст ще молодий чоловік, у приношеному парусиновому костюмі.

– Ви Ожогін? – тихо спитав він.

– Так, – відповів Микита Родіонович, трохи розгубившись.

– Я капітан Кедров.

– Що тут трапилось?

– Нічого особливого, – відповів Кедров, замикаючи зсередини двері, що вели на вулицю. – Все дуже вдало і вчасно. Давайте приступимо до справи.

І хоч Микита Родіонович ще нічого не зрозумів і не знав, куди подівся Раджимі, але, пам'ятаючи вказівки Шарафова, разом з Кедровим почав оглядати квартиру.

Огляд перукарні зайняв усього кілька хвилин і нічого не дав. Перейшли у другу кімнату. В шухляді стола лежав чистий папір для письма, в шафі був тільки посуд. У матраці і під ним теж нічого не виявили.

Капітан Кедров зупинився посеред кімнати і, тихо посвистуючи, оглянув стелю, стіни.

– Так, так… – замислено промовив він і подивився на килим.

Стоптаний, місцями дуже витертий і порваний, він вкривав майже всю долівку кімнати.

Читаючи думки капітана, Микита Родіонович взяв килим за край і трохи підняв. Посипалась пилюка. Кедров зійшов з килима. Микита Родіонович трохи підняв другий край і показав на дерев'яні підйомні двері.

– От! – промовив капітан і почухав за вухом. Двері піддалися без особливих зусиль. Відкрився отвір у погреб.

Кедров вийняв кишеньковий ліхтарик і посвітив у отвір. Потім передав ліхтарик Ожогіну.

– Посвітіть мені, я спущуся, – сказав капітан і легко стрибнув униз.

Микита Родіонович світив, а Кедров старанно оглядав погреб. Нарешті він промовив:

– Щось знайшов… Ану, дайте світло ближче. – Він підійшов до отвору, тримаючи в руках невелику бляшану коробку з-під цукерок. – Що ж тут може бути?

Кришка коробки відкрилася легко. В коробці лежали фотоапарат «лейка», фотоматеріали і кілька котушок плівки, обгорнутих чорним світлонепроникним папером.

Кедров подав коробку Ожогіну, котушки сховав у кишеню і виліз із погреба.

– Це, здається, цікавить майора, – сказав Кедров. – Треба запам'ятати, як усе лежить, щоб не переплутати.

Микита Родіонович уже хотів опустити двері й покласти на місце килим, але капітан заперечливо похитав головою.

– Не треба, нехай все залишиться так, як є, – сказав він. Тільки зараз Ожогін помітив, що одна щока у Кедрова виголена, а друга – ні. – Чекайте мене і нікуди не виходьте. Я повернуся швидко, до приходу господаря. Замкніться і не хвилюйтесь.

Він вийшов на подвір'я, обережно відчинив хвіртку, просунув на вулицю голову і через секунду зник.

«Добре діло – «не хвилюйтесь!» – з досадою подумав Микита Родіонович. – А якщо господар зараз повернеться?»

Ніколи час не тягнувся так нестерпно довго, ніколи, здається, так не хвилювався Микита Родіонович.

«Треба забезпечити, на всякий випадок, найбільш підходящий варіант, щоб не бути захопленим зненацька, – думав він. – Проникнути в будинок через перукарню Раджимі не зможе – двері замкнені зсередини. Отже, він пройде через подвір'я в цю, жилу, кімнату. Треба позбавити Раджимі і такої можливості хоч би на деякий час, тобто, замкнути зсередини і другі двері». Поки господар буде стукати, Микита Родіонович встигне поставити все на місце. Подібні дії можна пояснити тим, що гість побоювався сторонніх і був наляканий раптовим зникненням господаря.

Але страх Микити Родіоновича виявився даремним: капітан Кедров був відсутнім не більше сорока хвилин.

Поклавши котушки на місце і уважно, не поспішаючи, перевіривши, чи потрапили ніжки стола й ліжка у видавлені ними заглиблення в килимі, Кедров пройшов у перукарню, відчинив двері на вулицю і сів на диван.

– Зачиніть свої двері, – кинув він, – сидіть і чекайте.

Знову настала тиша. Микита Родіонович викурив дві цигарки, а коли дійшов до третьої, почув за стінкою голос Раджимі:

– А ви й досі сидите тут? – спитав він капітана.

– Що ж мені, по-вашому, робити? Іти по місту з наполовину виголеною фізіономією? Пробачте, це не годиться… Давайте закінчувати.

– Як усе по-дурному вийшло! – промовив Раджимі. – Посидьте хвилинку, я переодягнуся.

Раджимі зайшов до кімнати, щільно причинивши за собою двері. Піджак його був забруднений, рукав відірваний.

– Як добре, що ви не залишили квартири! – вдячно прошепотів він. – І слава аллаху, що вас не втягли у цю історію.

Він почав швидко переодягатись.

– Що ж трапилось? – поцікавився Ожогін.

Раджимі вибухнув лайкою:

– Безглузда пригода! Зовсім безглузда. Я обслуговував клієнта, він і зараз чекає на мене. Заходять двоє п'яних і починають сперечатися, кому з них першому голитись. Суперечка перейшла в бійку. Я почав їх розбороняти. Тут, як на гріх, міліціонер, і нас трьох потягли в міліцію. Клієнта не взяли тому, що він був недоголений і в милі… – Раджимі подивився на годинник і похитав головою: – Все, що нам треба було зробити, зірвалося. Можете йти. Коли потрібно буде, я пришлю вам телеграму і запрошу на свій день народження… Який жаль! – бідкався він і наприкінці додав: – Між іншим, з вашим другом Алімом я бачився. Симпатичний хлопець… Ми про все домовились.

VI

Саткинбай вирішив ще раз відверто поговорити з Абдукаримом.

Весілля мало бути в найближчий час. Мати Абдукарима купувала продукти, солодощі, вино.

В будинку зробили перестановку. Ліжко Саткинбая перенесли в їдальню. Це обурило Саткинбая: він втратив можливість приймати в себе людей, слухати нічні радіопередачі.

Треба було, що б там не сталося, відговорити Абдукарима від одруження або, в крайньому випадку, хоч би відтягнути на деякий час весілля.

Саткинбай довго міркував, як побудувати розмову з Абдукаримом. Горілка завжди розв'язувала Абдукариму язик, він ставав балакучішим, відвертішим, і Саткинбай вирішив напоїти його.

Удвох вони довго блукали по ринку, відшукуючи чайхану, де було б менше людей. Але скрізь було багатолюдно, гамірно.

– Чого ми блукаємо? – незадоволено питав Абдукарим, не знаючи планів друга.

Нарешті місце знайшлося. Друзі сіли на дерев'яний поміст. Саткинбай поклав одну ногу під себе, другу звісив: він уже відвик сидіти по-східному. Абдукарим примостився поруч.

– Гей, чойчі! – покликав Саткинбай офіціанта і замовив йому, крім чаю, самсу і шашлик. Потім він вийняв пляшку і налив горілку в піали. – Сумно робиться, – почав він, помітивши здивований погляд Абдукарима. – Не знаю, куди себе подіти. Надокучило все, бачити нічого не хочеться… Коли повертався сюди, сподівався, що побачу хоч би частину того, до чого звик, що вважав рідним, а виявляється – все перетворилося на порох… Ніяк не можу примиритися з тим, що ці «нові люди» зруйнували все, що було раніш, забрали багатство наших батьків, наші будинки, землі… Дивишся на все – в очах темніє, нутро вивертається… – Саткинбай замовк.

Офіціант приніс кілька паличок шашлику, самсу, тонко, кружальцями нарізану цибулю, коржі. Абдукарим мовчав, ніби не чув сказаного. Випили. Закусили шашликом.

Обличчя в обох почервоніли, очі гарячково заблищали:

– Бачиш, – сказав Саткинбай, – я на тебе розраховував, гадав – допомагатимеш мені, а ти вирішив одружитись…

– І одружуся! – відрізав Абдукарим.

– Та хіба я тобі забороняю, чи що? Ну й одружуйся! Але невже не можна почекати трохи?

– Вирішив – і одружуся!

– Ти скажи правду, – якомога м'якше промовив Саткинбай і поклав руку на плече Абдукарима. – Тебе мати примушує?

Абдукарим нахмурився, відсунув від себе порожню тарілку:

– При чому тут мати? Я сам собі господар.

– Ну, я б цього не сказав… Не господар ти собі, над тобою стоїть хазяйка. А одружишся – друга стане, і будуть тобою верховодити.

– Нехай і так, а тобі що?

Саткинбая поривала злість. Він знав боягузливий характер свого друга і не думав, що він настільки упертий. Як можна помилятися в людині! Там, на тому боці, в інших умовах, він був зовсім іншим. Звичайно, він і тоді не відзначався хоробрістю, але зате слухав його, Саткинбая, погоджувався з ним, поділяв його думки. А тепер?..

– Тебе наче підмінили! – з гіркістю промовив Саткинбай.