Текст книги "Таємні стежки"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 24 страниц)

XI

Про рішення підпільної організації висадити в повітря міську електростанцію Ожогіна повідомив Денис Макарович Ізволін. При відступі радянських військ устаткування станції було виведене з ладу, але висадити її в повітря не встигли.

Німці тільки недавно відбудували станцію. Вона постачала енергію заводу по ремонту танків, створеному на базі МТС, млину, паровозному депо. Крім того, світло одержували аеродром, залізничний вузол, концентраційний табір, комендатура і різні установи окупантів, а також кілька кварталів міста, заселених переважно німцями та їх ставлениками. Підпільній організації було відомо, що перед тим, як радянські війська залишили місто, станція була замінована. Схему мінування знали два чоловіка. Один загинув у перші ж дні окупації, а другий, електромонтер Повелко, довго переховувався в. селі, за двадцять кілометрів від міста. Він повинен був зв'язатися по умовному паролю з підпільниками тільки в тому випадку, якщо станція стане до ладу. Дізнавшись, що станція дійсно почала працювати, Повелко пішов у місто, але по дорозі його схопили гестапівці: з документами було не все гаразд. Після слідства Повелка кинули до концентраційного табору.

Патріоти, довідавшись про це, почали думати, як зв'язатися з в'язнем. Вони обміркували десяток способів, поки не наштовхнулися на один, який здавався найбільш надійним.

В таборі був асенізаційний обоз, що мав нічні перепустки для вільного виїзду за місто.

Серед робітників цього обозу підпільники знайшли підхожу людину – старика Заломіна. Після перевірки його залучили до роботи.

Протягом тижня Заломін налагодив з полоненим зв'язок. За допомогою старого був розроблений і план визволення Повелка з гітлерівського табору.

Щоденно на допомогу асенізаторам адміністрація табору виділяла команду із в'язнів, до якої потрапляли ті, хто чим-небудь порушував табірний розпорядок. Варто було невчасно встати при появі коменданта в бараці, затриматися на півхвилини в їдальні, без дозволу сісти відпочити під час роботи, закурити там, де не дозволялося, заспівати пісню – і винного зараховували до «оздоровчої» команди.

Таку назву команді дав ув'язнений француз: «асенізація» походить від французького слова «оздоровлення».

Щоб мати можливість зустрічатися з Заломіним, Повелко почав частенько потрапляти в число «оздоровників».

Морозяний грудневий день згасав. Сутінки густішали, пом'якшуючи різкі тони і, розливаючись по місту, затягали все навкруги густою вечірньою синявою. Тіні розпливалися, втрачали свої обриси.

Обоз, гуркочучи бочками, повз засніженою вулицею. Заломін сидів на передку старого однокінного воза, впираючись ногами в голоблі, а спиною – у велику обледенілу бочку. Інші три вози з такими ж бочками рухалися слідом – коні були прив'язані до задків передніх возів.

Старик не без хвилювання вдивлявся в тьмяні, невиразні обриси будинків.

На небі замерехтіла перша зірочка. Стало ще морозяніше. Сніг під колесами рипів дзвінко, різко.

Кінь бадьоро тюпав, і Заломіну здавалося, що сьогодні він біжить упевненіше, ніж звичайно.

Обігнувши занедбаний цегельний завод, Заломін поїхав у бік табору.

В морозяному повітрі попливли звуки табірного дзвона, що відбивав години.

Ось і табір, повитий морозяним серпанком, огороджений трьома рядами колючого дроту, через який пропущено електричний струм. Заломін виїхав на розбиту, вибоїсту бруковану дорогу, загриміли бочки. Вартовий, ще здалеку почувши звуки, залишив свою будку і відчинив ворота.

Асенізаційний обоз був єдиним видом транспорту, що не підлягав затримці і огляду з боку вимуштруваної і причепливої охорони табору.

Заломін риссю в'їхав у двір і, притримавши коня, перевів його на ходу. Минувши бараки, крізь віконні щілини яких вузенькими смужками пробивалося тьмяне світло, він пересік оглядовий майданчик, де щодня шикувалися в'язні, і направив коня до вигрібних ям.

Вартовий біля воріт, пропустивши обоз у двір табору, натиснув електричну кнопку дзвоника. Сигнал був добре знайомий в'язням.

Всіх, хто був призначений у команду, швидко вигнали на оглядовий майданчик, і вартовий повів їх до місця роботи.

Поставивши підводи і відкривши відкидні кришки бочок, Заломін став чекати. Через кілька хвилин підійшло четверо робітників. Вартовий зупинився на пристойній відстані. Великий комір кожуха затуляв його обличчя. Мороз не дозволяв стояти на одному місці, і вартовий рухався вперед і назад, то наближаючись, то віддаляючись від смердючого місця.

– Берись за роботу, хлопці! – голосно сказав Заломін, побачивши Повелка.

Порядок було встановлено раз і назавжди: дві наповнені бочки виїжджали за ворота, а в цей час команда починала наповнювати решту.

Підійшовши до Повелка, Заломін тихо спитав:

– Готовий?

– Нормально.

– А ці троє?

– Вірні.

– Тоді давай, – заквапив Заломін.

– А не задихнуся? – посміхнувся Повелко.

– Та що ти! Бочка чиста… в ділі не була.

Повелко наблизився до передньої підводи. Дочекавшись, коли вартовий почав віддалятися від підводи, він швидко шмигнув у отвір бочки.

Заломін захлопнув відкидну кришку і, сівши на передок, рушив.

– Ну, я пішов, підганяй тут! – гукнув він вартовому.

– Гут, гут, – озвався той і махнув рукою.

Біля воріт усе пройшло без затримки. Нахльостуючи коня, Заломін об'їхав цегельний завод, потім трохи підвівся і відкинув кришку бочки. Серце його шалено билося. Незважаючи на мороз, старий не відчував холоду і тільки на півдорозі помітив, що тримає віжки голими руками, а рукавиці стирчать за поясом.

– Урятував… урятував! – шепотів Заломін і нещадно підганяв конячину.

Побачивши праворуч від себе руїни комунгоспівського будинку, старий зупинив підводу і стукнув ліктем у днище бочки.

– Чи знайоме тобі місце? – тихо спитав він у Повелка, який вистромив голову.

– Знайоме.

– Біжи прямо до альтанки в саду. Там хлопці чекають з документами і одягом.

Повелко спритно зіскочив з підводи і, крадучись, побіг до зруйнованого будинку. Через хвилину він зник серед руїн.

ХІІ

На іменини Варвари Карпівни друзі потрапили тільки ввечері. Їх чекали з нетерпінням. Це було видно з того, як заметушилися господарі і як тепло вітала Микиту Родіоновича сама іменинниця.

В їдальні було гамірно.

Іменинниця познайомила гостей. Першим від дверей сидів літній німець у цивільному одягу, маленький, з великим животом і шиєю, як у індика, – він назвав себе Брюнінгом. Поруч з ним був німець у солдатській формі, із забинтованою рукою – його звали Паулем. Біля Пауля примостилася білява дівчина, нова подруга Варвари Карпівни. По другий бік столу розмістилися червонолиций комірник міської управи Крамсалов з дружиною. Хоч Крамсалов говорив мало, Ожогін помітив, що він дуже заїкається.

Варвара Карпівна поставила стілець для Микити Родіоновича біля свого і тихо сказала, що, оскільки горбаня в числі гостей немає, їй ніхто не зіпсує настрою.

– Чому ж ви його не запросили? – спитав Ожогін. – Він дуже цікава людина.

– Роде за якісь гріхи далеко запроторив його. Більше він, мабуть, взагалі не появиться.

Варвара Карпівна поставила перед Ожогіним склянку, наповнену вином.

– Усім, усім наливайте і поздоровляйте іменинницю! – гучним голосом подала команду Мотрона Силантіївна.

Тряскін почав квапливо розливати вино у склянки.

– Розвеселіть нас, Микито Родіоновичу, – звернулася Мотрона Силантіївна до Ожогіна, – а то сидять усі, носи повісивши, і тільки про політику дзвонять.

– Мотенько, Мотенько! – благальним голосом звернувся до дружини добре-таки підпилий Тряскін.

– Чого? Ну, чого? – огризнулася Мотрона Силантіївна і суворо подивилася на чоловіка.

– Господи, – забелькотів Тряскін, – я хотів розповісти новину…

– Мадам Тряскін, – звернувся до хазяйки ламаною російською мовою Брюнінг, – ваша чоловік має сказати новина. Це… це гут, зер гут, ми любимо сенсацій, ми просимо пан Тряскін…

– П-п-равильно… п-просимо, – трусячи головою, ледве вимовив Крамсалов. – Н-нехай…

Дружина ущипнула його за руку, він скривився і замовк.

Сп'янілий Тряскін виліз з-за стола і непевними кроками попрямував у другу кімнату.

– Зараз зробить якусь дурницю, – сказала Варвара Карпівна. – Їжте, не звертайте уваги. – І вона поклала Ожогіну на тарілку кусок риби.

Брюнінг, який сидів праворуч від Ожогіна, перекладав солдату Паулю з російської мови на німецьку. Від Брюнінга смерділо нафталіном, і Микита Родіонович трохи відсунув свій стілець.

– Хто вони? – киваючи в бік німців, тихо спитав Варвару Карпівну Ожогін.

Вона пошепки розповіла: Пауль – солдат, лікується в госпіталі, Брюнінг – знайомий батька.

Він, здається, експедитор якоїсь німецької фірми, яка займається збором і відправкою в Німеччину антикварних речей. Тряскін пакує картини, посуд, меблі, різні цінності в ящики, а Брюнінг їх відправляє.

– Ось! Ось! – повернувшись, вигукнув Тряскін, розмахуючи двома папірцями. – Хочете знати, що пишуть комуністи?

– Чортяка ледачий! – не стрималась Мотрона Силантіївна.

– П-п-рок-ламації! – зблід Крамсалов.

– Так! – твердо сказав Тряскін і сунув папірці Грязнову. – В нашій шановній компанії це можна прочитати… Як ви гадаєте, пане Брюнінг?

– Будь ласка, пане Тряскін, мі май цікавість до цій дурниця, мі вас слушайт, – прошамкав беззубим ротом Брюнінг і подивився на всіх, чекаючи схвалення.

– Ану, прочитай-но, Андрію, – попросив Денис Макарович, – що це за дурниці?

– Де ти їх узяв? – поцікавилася Варвара Карпівна.

– Де? В управі. Для інтересу. Їх принесли туди з півсотні, – відповів Тряскін.

Андрій тримав у руках листівку і обводив усіх запитливим поглядом. Здавалося, він запитував: «Читати чи не читати?»

– Давай, Андрійку! Раз просять, то читай, – сказав Денис Макарович і, перехилившись через стіл, підсунув до Грязнова лампу.

«Дорогі товариші, що стогнуть в ярмі німецьких фашистів, – прочитав Андрій, і голос його ледве помітно затремтів. – Кожен день наближає визволення нашої Батьківщини і перемогу над ворогом. Ініціатива на всіх фронтах остаточно перейшла до рук Радянської Армії.. Німецький фашизм і його збройні сили стоять перед катастрофою. Наближається час суворої розплати. Не втекти паліям війни від невмолимого суду народів, не втекти катам і вбивцям, грабіжникам і насильникам від караючої руки радянських людей, не втекти їх підсобникам і зрадникам Батьківщини від заслуженої кари!

Переможно, долаючи всі перешкоди, рухається Радянська Армія вперед, звільняючи від фашистської погані села і міста». – Андрій, перервавши читання, вдивлявся у стерті рядки. На його блідому обличчі виступили плями. – «Товариші! – Голос Андрія залунав сильніше. – Всі, хто має сили, піднімайтеся на боротьбу із смертельно пораненим, але ще не добитим звіром! Допомагайте героїчній Радянській Армії і доблесним партизанам добивати ворога! Наближайте час перемоги! З Новим роком, дорогі друзі! Смерть фашистським загарбникам!

Радянські патріоти».

Всі мовчали. У Тряскіна тремтіло підборіддя. Крамсалов сидів блідий, наче примара; його дружина судорожно вчепилася йому в плече. Подруга Варвари Карпівни мовчки відсунулася від солдата Пауля. Той здивовано дивився на всіх, і його обличчя готове було розпливтися в безглуздій посмішці. Мотрона Силантіївна важко дихала. Вона люто, не кліпаючи, дивилася на чоловіка.

Люди завмерли, наче до кімнати влетіла бомба, яка ось-ось розірветься.

– Жах! – порушила тишу Варвара Карпівна.

– А в другій що? – спитав Ізволін.

Грязнов прочитав другу листівку. Вона була коротша за першу. В ній повідомлялося, що з п'ятнадцятого по вісімнадцяте грудня в Харкові Військовий трибунал Четвертого Українського фронту розглядав справу трьох фашистських катів та їх підсобника і присудив усіх до страти через повішення.

– Це є неможливо, – прошамкав Брюнінг. – Слюхайте, я вам буде говорит. – Він підвівся і розмістив частину живота на столі. – Більшовицька байки. Патріот? Блеф, нема ніякий патріот. Є провокацій… – І вже менш упевнено додав: – Завтра провокацій буде капут. Не треба, мадам Тряскін, ніс вішайт. Прошу краще пляшку вина. Це дуже карашо. Хайль Гітлер!

– Хайль! – гаркнув і підпилий Пауль.

І без того невеселий настрій компанії зіпсувався остаточно. Не поліпшили його і нові пляшки вина.

Крамсалова почала умовляти чоловіка йти додому. Подруга Варвари Карпівни злякано поглядала на Пауля. Той по-німецьки розмовляв з Брюнінгом, розпитував про зміст листівок.

– Ходімте в другу кімнату, – запропонувала Варвара Карпівна Ожогіну.

Микита Родіонович мовчки пішов слідом за іменинницею.

– Але ж насправді погано, – сказала Варвара Карпівна, сідаючи на маленький низький диванчик. – Хто б міг подумати, що все так вийде! Ми прорахувалися…

– Хто – ми?

– Ну, я, батько, хоч би от Люба, Крамсалови, та й ви… І хто б міг подумати! В той час, у сорок першому році, все було так ясно, а зараз, здається, знову Радянська влада повернеться. Я от тільки боюся, що почнуться переслідування, арешти… Я за останні дні втратила сон, апетит. Все з рук падає, не хочеться ні за що братись, усе остогидло. Ходжу як сновида, як тварина, що чекає: ось-ось вдарять або потягнуть на бойню… Що ж робити? -

Почуття огиди охопило Ожогіна, захотілося встати й піти. Але він стримав себе і сказав:

– Про те, що робити, треба було думати значно раніше. І мені, і вам.

– Мені ніколи так не хотілося жити, як зараз, ніколи! Ви хоч пораду дайте…

– У вас є порадник, кращий за мене…

– На кого ви натякаєте?

– На Роде, звичайно.

– Не називайте це ім'я! – Варвара Карпівна рвучко схопилася на ноги. – Він приніс мені стільки лиха, стільки лиха…

– Значить, ви його ненавидите?

Варвара Карпівна мовчки почала ходити по кімнаті. Останнім часом ставлення Роде до неї змінилося. І раніше не ввічливий, Роде тепер став відверто грубим. Ні про яку Німеччину вона вже не мріяла, хоч ще зовсім недавно говорила про майбутню поїздку, як про вирішене питання. Ні, в Німеччину ЇЇ не візьмуть, але й живою не залишать. Роде вона боялася навіть більше, ніж повернення Радянської влади. Радянська влада не простить, зради – покарає, засудить; а Роде – знищить. Занадто багато знає Варвара Карпівна, як перекладачка гестапо, як живий свідок. На карту ставиться життя, а порадитися-нема з ким. Думка поділитися з Ожогіним, який, за словами горбаня, був близький до військової розвідки і який здався Варварі Карпівні розумною людиною, виникла в неї недавно. Але чим може допомогти Ожогін, що знаходиться в такому самому становищі, як і вона?

– Він мене уб'є! – вихопилося у Варвари Карпівни, і вона озирнулася на двері, з-за яких було чути голоси гостей. – Він мені одного разу сказав: «Ви знаєте занадто багато для живої людини». Я почуваю себе приреченою… Як бути? Де знайти вихід?

Микита Родіонович мовчав, уважно розглядаючи свої нігті. Він вагався: поставити питання руба чи зробити тільки натяк, пробний крок, розвідку?

– Знайти вихід, звичайно, можна, але зробити це нелегко, – сказав він.

– Невже можна? – з надією в голосі спитала Варвара Карпівна.

Він ствердно кивнув.

– Що ж, на вашу думку, для цього потрібно?

– На мою думку, багато чого.

– А саме?

– Сміливість, рішучість, бажання…

– І тільки? – полегшено зітхнувши, сказала Варвара Карпівна, наче сумніви, що тривожили її, відразу зникли.

– Це не так мало, на мій погляд.

– Ви гадаєте, в мене немає бажання?

– Бажання, можливо, і є, а от…

– Ви маєте на увазі сміливість і рішучість? – перебила Варвара Карпівна.

– Так. Саме це.

– Ви не знаєте мене. Але як? Як? – раптом схаменулася вона, згадавши, що головного ще не з'ясувала.

Відповісти Микита Родіонович так і не встиг. До кімнати зайшов Брюнінг. Побачивши пару, що розмовляла, він розгублено пробурмотів:

– Ах! Вибачайт! – і швидко вийшов.

На зміну Брюнінгу з'явився Тряскін. Він ледве тримався на ногах.

– Що буде, того не минути, – промимрив він. – Хробак є хробак… Народжений повзати, літати не може…

– Я добре обдумаю все і дам вам пораду, як діяти, – тихо сказав Микита Родіонович, щоб закінчити розмову.

Тряскіна кивнула головою.

XIII

Після втечі з табору Повелка сховали у Заболотька. Будинок Заболотька стояв на околиці і не викликав підозрінь у окупантів. Мати Бориса Заболотька – вдова

Ганна Василівна – працювала прибиральницею в комендатурі, а сам Борис – електромонтером в управі.

У п'ятницю ввечері в будинок Заболотька прийшов Тризна. Обговорювали те ж саме питання – про висадження в повітря електростанції. Здійснення наміченого плану зривалося з причин, незалежних від підпільників. Повелко ніяк не міг удень потрапити на подвір'я електростанції, а без нього не вдавалося знайти місце виходу шнура. Борис Заболотько, як монтер управи, бував на станції і двічі намагався розшукати те місце, але марно.

Справа в тому, що від вибухової речовини, закладеної глибоко під майданчики і фундаменти основних агрегатів станції, свого часу був протягнутий детонуючий шнур, його поклали в ізоляційну трубу, яка не псується, вивели назовні крізь глуху стіну електростанції на відстані півметра від землі. Оцей кінець шнура і потрібно було знайти.

– Самі зрозумійте, – виправдувався Заболотько, хоч його ніхто і не думав звинувачувати, – не дуже зручно виходить: двічі з'являвся на станції. Можуть помітити…

– Не годиться, хитав головою Тризна.

– Ну, першого разу я ще зміг на стіну подивитися, а вдруге… не вийшло: люди ходять. Якби вночі, тоді інша справа.

– Значить, нічого не помітив? – спитав Повелко.

– Нічого. Відміряв від рогу, як казали, рівно вісім кроків, оглянув усі цеглини в стіні…

Повелко обома руками пошкріб підстрижену потилицю. Ні, він не помилився – рівно вісім кроків від рогу і восьма цеглина від землі.

– Може, там снігу намело? – висловив припущення Гнат Несторович.

– Снігу багато. Дуже багато, – сказав Заболотько, наче шукаючи виправдання.

Повелко, роздумуючи, похитав головою:

– Снігу дійсно навалило силу-силенну. Від землі, можливо, шнур на рівні восьмого ряду цеглин, а от від сніжної кучугури…

Гнат Несторович, що, як звичайно, ходив по кімнаті, зупинився перед товаришами, схрестив на грудях руки і після невеликої паузи повільно сказав:

– Заболотька більше не можна посилати на станцію. Треба придумати щось інше.

Що «інше», Тризна так і не сказав. Настала тиша.

Вітер сердито завивав у комині, пробивався, з димом через палаючу грубку в кімнату. Слабеньке полум'я двох недогарків свічок коливалося, на обличчях танцювали тіні.

– Не може бути! – Повелко стукнув кулаком по столу. Полум'я здригнулося. – Невже відмовимося від плану? Вибрався з табору, а допомогти справі не можу!

Раптом у вікно хтось постукав.

Перезирнулися. Заболотько дав знак Повелку, і той миттю зник у кухні. Стукіт повторився.

– Піду, – сказав Заболотько. – Не хвилюйтеся, – додав він, одягаючи пальто й шапку.

Гнат Несторович сів за стіл.

У передній залунали кроки, почулася голосна розмова, і до кімнати зайшов, увесь запорошений снігом, старий Заломін.

Тризна мимоволі полегшено зітхнув. Але сказав, незадоволено похитавши головою:

– Носить тебе лиха година! Попереджали ж, що треба відсидітись, а ти ходиш.

Після визволення Повелка Заломін відразу перейшов на нелегальне становище.

– А я обережно, з оглядкою, – відповів Заломін, старанно струшуючи рукою сніг з подертого кожушка. – Не розумію я, чи що?

Повернувся Повелко. Він радо обняв старого:.

– Що чувати про табір?

Заломін розповів, що всі бочкарі «дістали відставку», їх не допитували, але саме ця обставина викликала підозру. Можливо, фашисти щось затівали.

Заломін сів за стіл і вийняв з кишені кисет.

– Я сьогодні спробую зовнішність собі трохи попсувати. Так буде краще, – посміхнувся він.

– Як це – попсувати? – зацікавився Повелко.

– Та так… Поголю начисто голову, вуса, бороду, та й брови за компанію. Бог дасть, згодом відростуть.

Він поволі крутив цигарку. Великі, обвітрені, в шрамах і саднах пальці його діяли впевнено. Помовчавши, він спитав:

– Ну, а ваші справи як?

– Справи погані, – коротко кинув Гнат Несторович.

– Що таке?

Тризна стисло розповів про становище.

– Виходить, уся справа в Повелку? Як потрапить він на подвір'я електростанції, то й діло буде зроблене?

– Виходить, що так.

– Ну, гаразд, радьтесь, а я піду… – Заломін несподівано встав і почав одягатись.

На другий день на квартиру Ожогіна і Грязнова знову прибіг переодягнений жебраком Ігорьок. Коли Ожогін виніс йому шматок хліба, хлопчик поспішно передав, що у Заболотька Микиту Родіоновича чекають Ізволін і Тризна.

Як і раніше, Грязнов пішов за Ожогіним для того, щоб виявити можливе стеження.

Через двадцять хвилин Ожогін уже стукав у вікно знайомого будинку.

Виявилося, що переполохав усіх старий Заломін. Він з'явився до Тризни годин зо дві тому чисто виголений і запропонував «скликати всіх», бо він «буде доповідати раціоналізацію». Довелося скликати.

– А де ж він сам? – спитав Микита Родіонович.

– Побіг щось уточнювати, зараз повернеться.

Заломін прийшов через кілька хвилин.

– Роздягатись не буду, часу обмаль, – почав він, ні з ким не привітавшись. – Так… Що я безробітний, усім відомо?

– Ну? – Тризна здивовано підняв брови, не розуміючи, до чого веде старий.

– Дві бочки у мене управа конфіскувала, а дві залишила, – сказав Заломін.

Усі здивовано перезирнулися. Тризна закашлявся і вийшов.

– Почекаємо трохи, – продовжував Заломін. – Нехай віддишеться: – І він байдуже почав попихкувати цигаркою.

Запанувала тиша.

Нарешті повернувся блідий Гнат Несторович. Від приступу кашлю очі в нього зробилися червоними і наповнилися сльозами, він весь час витирав їх хусточкою.

Заломін скрушно похитав головою і знову заговорив:

– А поки що і коні, і дві бочки вдома.

Нервовий Тризна не витримав:

– Що ти мелеш? Де твоя раціоналізація?

Заломін несподівано голосно розсміявся:

– Зараз і раціоналізацію викладемо. Розвідку я недаремно зробив. Електростанція вже місяць як заявку подала в управу на очистку. Раз! – Він загнув один палець. Обличчя у всіх витягнулися. – А ми візьмемо з Повелком та вночі і приїдемо до них. Два. – Він загнув другий палець. – Вночі ніхто перевіряти не буде. Три… Завтра у мене все можуть відібрати дочиста. Чотири… Значить, не зівай, Хомко, на те ярмарок! П'ять. Ось вона і раціоналізація!

В першу мить від подиву і несподіванки ніхто не промовив ні слова. Потім Повелко кинувся до старого, притис його голову до грудей і поцілував.

Заломін зніяковів і часто закліпав очима.

Ожогін підійшов до старого, міцно потиснув йому руку. Старий розчулився, губи у нього затремтіли, і скупі сльозинки покотилися по грубих обвітрених щоках.

– Старий кінь борозни не псує, – так кажуть, батьку? – спитав Заломіна Микита Родіонович.

– Так, синку… І ще кажуть: «Або пан, або пропав». Тільки от що… Діло треба починати зараз, у мене все готове. На подвір'ї станції я бував до війни разів з п'ять, порядки знаю…

– Проберетесь? – спитав Ожогін.

– Звичайно, проберемось… А от куди мені потім пробиратися?

Вирішили, що після операції Заломін ховатиметься в будинку Заболотька разом з Повелком. Усі розуміли, як ризикує старий, йому треба було піти додому, запрягти коней і показатися в місті, а це не так просто, коли знаєш, що за тобою, можливо, стежать. Але Заломін був упевнений, що все мине благополучно…

О дев'ятій годині вечора на вулиці, де містилася електростанція, з'явилися Дві підводи з бочками. На одній сидів Заломін, на другій – Повелко. Підводи ледве рухалися.

Вулиця була не забрукована, вся у воронках від розривів бомб, у вибоїнах. Бочки підкидало, хилило з боку на бік, колеса грузли в заметах. Повелко почував себе непевно в новій ролі і ледве тримався на передку. Зате Заломін енергійно поганяв коня.

Ось і електростанція. Тут Повелко відпрацював чотири роки. Вона начебто й не змінилася за роки війни, тільки стіни перефарбовані з білого в сірий колір. Огорожа ціла, цілі й залізні ґратчасті ворота, крізь які видно велике подвір'я. Глухо й ритмічно постукують маховики. Світла не видно – все замасковане.

Передній кінь уперся в ворота. Заломін зіскочив з передка і постукав. Показався поліцай з гвинтівкою.

– Гостей приймай та ніс затуляй! – пожартував Заломін.

– Фью! – свиснув поліцай. – З поля вітер, з лісу дим…

– Давай ворушись, а то нам і ночі невистачить.

Поліцай впустив підводи на подвір'я і спитав:

– Знаєш де?

– Не перший раз.

– Ну, давай! – І вартовий зник у кам'яній сторожці.

Заломін повів коня на поводі до самої вбиральні.

Повелко поглянув навкруги. Просторе подвір'я захаращене. З-під снігу видно штабелі вогнетривкої цегли, купи іржавого дахового заліза, порожні дерев'яні бочки, носилки, купи бутового каменю, довгі двотаврові балки…

– Я пішов, – тихо промовив Повелко. – В разі чого – кашляни.

– Помагай боже! Буду пильнувати.

Повелко пригнувся і почав пробиратися між штабелями цегли до задньої стіни електростанції. Сніг був глибокий, і на ньому залишався дуже помітний слід. Це збентежило Повелка – на мить він зупинився, але потім рішуче рушив далі. Біля самої стіни вийшов на протоптану стежку, яка вела до куп вугілля.

… Вісім кроків від рогу. Повелко відрахував їх і повернувся. Тепер восьмий ряд цеглин знизу. Нахилився. Одна, дві, три… всі вісім… Ні, потрібної цеглини немає. Стіна зовсім гладка. Гнат Несторович має рацію: мабуть, причина в снігу. Повелко підвівся, потім став на коліна і почав швидко розгрібати сніг.

Ось нарешті і те місце. Штовхнув цеглину носком чобота, і половина її вийшла з стіни. Повелко вийняв цеглину, поклав біля себе. Рукою поліз в отвір, що утворився, намацав детонуючий шнур і витяг його назовні. Руки тремтіли від збудження, стало душно. З кишені вийняв два запали з кінцями бікфордового шнура, наклав їх на детонуючий шнур, швидко скріпив гумою. Потім вийняв невеликий клейончатий пакуночок, де були ампули з кислотою і запалювальною сумішшю, закріпив його на обох кінцях бікфордового шнура. Уважно оглянув і, переконавшись, що все зробив правильно, стис пакуночок пальцями. Ампули хруснули. Так, усе на місці. Тепер – справа часу. Кислота почне роз'їдати оболонку: на це їй визначено п'ятнадцять годин. Коли вона просочиться на запалювальну суміш, а та запалить шнур і полум'я дійде до запалів, тоді все буде обчислюватись секундами, долями секунди…

Поклавши цеглину назад у стіну і замаскувавши це місце снігом, Повелко пішов назад. Він поспішав. Серце билося гучно і радісно, в ушах стояв дзвін…

– Ну, – спитав Заломін.

– Повний порядок.

– Встигнемо ноги винести?

– Що ти! – засміявся Повелко. – Це трапиться не раніше дванадцятої години дня…

– Тю!.. – Старий взяв коня за вуздечку і почав виводити його до воріт. – Гей, друже! Нагостювалися і досить! Випускай! – крикнув Заломін поліцаю.

Той, позіхаючи, вийшов із сторожки:

– Усе?

– Що – усе?.. Наші черпаки не беруть. Даремно час згаяли.

– Замерзло, кажеш? – засміявся поліцай.

– Піди полюбуйся.

– Чорт його не бачив! – вилаявся поліцай і відчинив ворота.

Була неділя. День видався напрочуд ясний, сонячний. На вулицях юрмилися городяни. Вони мовчки дивилися на німецькі військові частини, які проходили через місто. Шосе, що пролягло з заходу на схід, розділяло місто на дві половини, утворюючи пряму, як стріла, вулицю. Рух по ній не припинявся ні вдень, ні вночі. На схід безперервно йшли танки, бронетранспортери, численні автомашини з різним вантажем, бензозаправники, мотоцикли і навіть прості підводи. На них сиділи німці, призвані в армію по тотальній мобілізації, – похмурі, різного віку, без властивої кадровим служакам виправки, з жовчними незадоволеними обличчями, з пов'язаними, наче в старих баб, головами.

А назад, на захід везли переважно поранених солдатів.

Городяни обережно кидали на адресу окупантів сердиті репліки.

В міському парку було людно. Біля самого входу, праворуч, де раніше стояла естрада, тепер розмістилося офіцерське кладовище, з рівними рядами одноманітних березових хрестів. Кладовище безперервно розширювалось. Іноді похоронні процесії прибували сюди двічі-тричі на день. Мерців везли з місцевого госпіталю і з фронту.

Сьогодні ховали якихось видних вояк, і в траурній процесії йшов взвод автоматників.

Уже перевалило за дванадцяту. Маленька закрита машина відокремилася від процесії і на великій швидкості в'їхала в алею парку. З кабіни вийшов кульгавий гітлерівець – комендант міста. Він постояв, подивився навколо себе. Сказав щось ад'ютанту. Той послужливо відвернув йому сірий каракулевий комір, і обидва попрямували до кладовища. Біля могил метушилися солдати з вірьовками і заступами. Комендант по черзі заглянув у всі вісім ям і вісім разів кинув «гут». Потім подивився на складені осторонь березові хрести, штовхнув один з них носком чобота і невиразно похитав головою. Заклавши руки за спину, він почав походжати по алеї. Комендант мав виголосити промову біля могил, і зараз наспіх, напівголосно, репетирував свій виступ.

Процесія наблизилася до ям.

Комендант підійшов і махнув рукою, даючи. сигнал до поховання Шкіряна рукавичка, сковзнувши з його руки, впала в яму. Він щось крикнув своєму ад'ютантові; той вже хотів плигнути в яму, як раптом громохкий вибух струснув повітря і прокотився багатоголосим схом по місту. З країв ям посипалася земля. Люди кинулися геть з парку. Комендант хотів було щось сказати солдатам, але потім рвучко повернувся і пошкутильгав до машини.

– Швидше в комендатуру! – кинув він шоферу тремтячим від хвилювання голосом.

XIV

Крізь приємну дрімоту, яку, здавалося, ніяк не можна було відігнати, Микита Родіонович почув мелодійні звуки акордеону. Звуки линули з вітальні. Андрій грав із захопленням, вкладаючи в гру всю душу.

«Кисне хлопець, – подумав Ожогін, – треба з ним щось робити». Але що саме робити, Микита Родіонович не знав.

Акордеон замовк. Микита Родіонович розплющив очі.

Зайшов Андрій. Не дивлячись на Ожогіна, він почав перебирати нотні зошити, що лежали на вікні. Він здавався засмученим, і це відразу насторожило Микиту Родіоновича. «Ну-ну, побачимо, що буде далі», вирішив Ожогін і, не запитуючи Андрія про причини його поганого настрою, почав одягатися.

День почався за розпорядком. Снідали о десятій.

За столом мовчали, бо говорити в присутності хазяйки не хотілося. Подавши термос з кип'ятком і чайник з заваркою, вона нарешті вийшла.

Андрій, не допивши чаю, встав із-за стола і підійшов до вікна. Відсунувши завіску, він мовчки дивився на вулицю.

Микита Родіонович вирішив нарешті втрутитися.

– Що з тобою коїться в останні дні? – спитав він.

Грязнов обернувся і уважно подивився на Ожогіна..

– Нічого особливого.

– А все ж таки?

– Надокучило мені це курортне життя! – різко сказав Грязнов.

Ожогін ледве помітно посміхнувся.

– І ти, виходить, вирішив його змінити?

– Так, вирішив…

Микита Родіонович відкинувся на спинку стільця.

– Так, так… Товариш Грязнов хоче самовільно змінити наказ, даний йому як комуністу. Так? Може, зі мною поділитесь своїми планами?