Текст книги "Таємні стежки"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 24 страниц)

Повернувшись додому, Юргенс вирішив було подзвонити Гунке по телефону і «поздоровити його». Але потім роздумав: нехай він дізнається про провал від своїх співробітників.

Юргенс прийняв і друге рішення: Ожогіну і Грязнову сказати, що вони дійсно спіймали комуніста. Навіщо їм знати, що між гестапо і військовою розвідкою іде гризня?..

… Перед самим сном Андрій поліз у свій чемодан – дістати чисту хустинку і, відкривши кришку, тихо свиснув: на білизні лежала жіноча шпилька. Як вона могла опинитися тут?

Він узяв шпильку, покрутив і подав Ожогіну, який лежав у постелі.

– Що це? – здивувався той.

– По-моєму, шпилька.

– А як вона до тебе потрапила?

Грязнов розповів.

– Добре, – сказав Ожогін. – Лягай і гаси світло. А шпильку, мабуть, загубив той, хто цікавився твоїм чемоданом.

На цьому інцидент із шпилькою був вичерпаний.

Через кілька днів ранком Микита Родіонович відкрив свій чемодан і помітив, що речі в ньому лежать не так, як він їх укладав.

– Ти до мене в чемодан не лазив? – спитав він Грязнова.

– Це навіщо?

– Гм… цікаво… Адже він був закритий на замок.

Чемоданами друзів забезпечив Юргенс. Запасні ключі від замків він, мабуть, залишив у себе, і тепер, з відома Юргенса, хтось перевіряє, чи немає в їх чемоданах чого-небудь підозрілого.

– Ось що, Андрюшо, – звернувся Микита Родіонович до Грязнова, – полізь у грубку і нашкреби трохи сажі.

Грязнов підняв брови.

– Так-так, – підтвердив Микита Родіонович, – небагато, з чайну ложку, а для чого – побачиш.

Дивуючись, Андрій, проте, виконав прохання друга. Микита Родіонович зверху на речі поклав чорну сатинову сорочку, посипав її сажею, зачинив і замкнув чемодан.

– Зрозумів? – підморгнув він Грязнову.

Той розсміявся.

На густий віковий ліс спустилася ніч. Глухо, неспокійно шуміли дерева. По небу, яке стало темнішим від землі, блукали спалахи, тривожні бліки. Моторошно. Тяжко. Морок настільки густий, що, здається, наче щось важке давить на груди…

Подолавши хащі, Сашурка вийшов на шосе, зупинився і важко перевів подих. Якусь хвилину він вдивлявся у проріз дороги, що виднівся між деревами, вслухався в тишу, потім рушив далі. Пройшовши з кілометр по шосейній дорозі і не зустрівши ні душі, Сашурка зійшов на ґрунтовий шлях, що пересікав дорогу.

Четвертий день брів він лісом; змучений важкою дорогою, ледве пересував ноги. Все було б добре, якби не трапилася напередодні ввечері біда: обходячи болото, Сашурка в темряві потрапив у трясовину і ледве-ледве вибрався. Сам виліз, а торбину з харчами загубив.

Цілу добу він не їв. Голод давався взнаки – Сашурка відчував нудоту, яка дедалі посилювалась.

Ґрунтовий шлях вивів до галявини, а потім до зимника[2], зовсім зарослого зів'ялою травою. Незабаром довелося залишити і його. Сашурка звернув на ледве помітну звивисту стежку. Часто вона губилася, і він змушений був нахилятись і відшукувати її трохи не на дотик. Стежка привела до невеликого озера. На його темній поверхні відбивалися поодинокі зірки. Озеро наглухо відгородилося від лісу чорною осокою. Чувся гомін птахів, які готувалися до перельоту.

Побачивши обважнілу від червоних грон горобину, Сашурка підійшов до неї і, зриваючи ягоди, почав класти їх у рот цілими пригорщами. В роті стало гірко й терпко. Сашурка опустився на землю. Потім, долаючи втому, встав і зробив кілька кроків. Перед очима попливли різнокольорові кола. Він простягнув руку до тоненької надламаної сосни і сперся на неї. Стало трохи легше.

«Треба йти, треба йти…» Шлях перегородила гадюка, яка переповзала дорогу. Сашурка здригнувся і, не рухаючись, почав стежити, як змія квапливими судорожними рухами заповзає в кущі.

Сашурка пересік ярок і спустився до джерела, що дзюркотіло на дні. Пити не хотілось – мучив голод. Ягоди майже не допомогли, але треба було чимсь наповнити шлунок, який стискався від колік. Зробивши кілька жадібних ковтків холодної води, Сашурка встав і подивився на руки. Вони були вкриті грязюкою, закривавлені. Він помив їх у прозорій воді, витер об траву.

Сашурка пройшов ще трохи і зупинився перед великим болотом, вистеленим килимом водяних лілій. Потім вийняв з-за пазухи шматок карти-п'ятиверстки і подивився на неї. Болото повинно було залишитись осторонь, а він наблизився до нього впритул. Тут загибель. Варто лише зробити крок вперед – і неминуча смерть.

«Ну й глушина!».

Відійшовши вбік, Сашурка потоптався на місці, потім ліг на вологу траву і скрутився в клубочок.

Стомлене, ослабле тіло вимагало відпочинку, і Сашурка швидко заснув. Його збудив передранковий холод. Сашурка встав і знову пішов лісом. Ранкові тіні вкривали стежку. Вся вона була густо встелена опалими сосновими голками. Роса краплинками іскрилася на поодиноких осінніх листях. Сашурка глибоко вдихав холодне повітря, наповнене терпким ароматом хвої. Ось і велика галявина, помічена на карті. Але позначеного поруч із нею маленького сільця немає: від нього лишились тільки поодинокі комини. Село спалили гітлерівці. Не зупиняючись на пожарищі, Сашурка знову заглибився в ліс, відшукав стежку, що губилася, і пішов швидше, хоча обважнілі, наче налиті свинцем, ноги не хотіли слухатись.

Стежка привела до протоку. В темно-зеленій воді билися риби. Сашурка нахилився над водою і почав стежити за грою риб. Вони вилися біля берега, ледве помітні для очей. Сашурці здалося, що він зможе зловити одну з них руками. Націлившись, він занурив пальці у воду і з жалем зітхнув: риби зникли. Повторивши спробу кілька разів, Сашурка встав, безнадійно махнув рукою і попрямував далі.

Він ступнув на хиткий місток, невідомо ким і коли перекинутий через протік. Прогнилі жердинки під його вагою ладні були зламатися. Тепер стало видно, де протік з'єднується з болотом.

Болото було безтурботно спокійне. Не хотілося вірити, що під його принадним бархатистим покривалом ховаються страшні ями.

Сашурка обережно ступнув ногою на край болота. Грунт заколихався, наче живий.

«Навколо ліс, всередині – болото, а в болоті – біс», майнула в голові стара лісова приказка.

Сашурка зовсім знесилився. Боролися два протилежні бажання: іти в обхід болота – і лягти, лягти хоч на п'ять-десять хвилин…

Ліс, болота, протоки, озера, галявини з великими лисинами, золотаві березові гайки, знову ліс, ліс і ліс…

Іти швидше, якомога швидше, щоб випередити зрадника Зюкіна, який втік, і раніше за нього з'явитися в місті! Сашурка ішов уже нерівною, важкою ходою і вперто твердив одне:

– Вперед… вперед…

Раптом нестерпний біль різонув шлунок. Сашурка скривився, застогнав і, впавши на коліна, уткнувся головою в землю. Мозок заволокло туманом, думки сплуталися в хаотичному клубку. Хотілося плакати, кричати. Він відчував, що знесилюється і перестає розуміти навколишнє.

Сашурка простягнув уперед руки, щоб ухопитись за яку-небудь річ, але зустрів порожнечу. Здалося, що він падає в безодню. І він втратив свідомість…

А Ожогін і Грязнов у цей час сиділи в гостях у Ізволіна.

Пелагія Стратонівна розливала чай. На столі з'явилися мед і маленькі пшеничні булочки. Микита Родіонович одержав три кілограми борошна за виготовлення вивіски. Грязнов заробив уроками музики глечик меду. Все це вони принесли Ізволіним і передали Пелагії Стратонівні.

Коли вона вийшла в другу кімнату, Денис Макарович сів трохи ближче до Ожогіна.

– Потрібна ваша допомога в одній справі, – сказав він.

Друзі дізналися, що в місті перебуває на нелегальному становищі син Дениса Макаровича – Леонід, надісланий з Великої землі для налагодження зв'язку з підпіллям. Леонід спустився на парашуті з рацією місяців зо три тому і щасливо пробрався до міста. Друзі сховали його, але при приземленні був пошкоджений передавач, і зараз працює тільки приймач.

– Юргенс навчає вас радіосправі, – додав Денис Макарович. – Може, подивитесь рацію і виручите нас з біди? Льоня довго сам копирсався, але налагодити передавач не зміг. Допомагав йому ще один хлопець – і теж марно.

– Спробуємо. Обов'язково спробуємо, – пообіцяв Микита Родіонович.

– Тільки про одне прошу, – попередив Денис Макарович: – При Пелагії Стратонівні про Леоніда ні слова. Вона не знає, що він тут. А дізнається, – захоче побачитись, хвилюватися почне… Взагалі, ви мене розумієте.

– Тряскін сина вашого знав? – поцікавився Андрій.

– Не міг він його знати. До війни Тряскін тут не жив. Адже я говорив якось про це Микиті Родіоновичу…

Друзі зібралися вже іти, як раптом двері відчинилися і в кімнату зайшов Тряскін. Він був напідпитку і не зовсім упевнено тримався на ногах.

– Ось де ви замаскувалися! – засміявся він, подаючи руку Ожогіну і водночас розглядаючи Грязнова. – А цього молодого чоловіка я не знаю…

– Це мій друг, – відрекомендував Андрія Микита Родіонович.

– Грязнов, – назвав себе Андрій.

– Дуже радий, дуже радий! – Тряскін поздоровкався з Грязновим і звернувся до Ізволіна: – Прошу всіх до мене… на обід… Твої гості – мої гості.

Ожогін і Грязнов, посилаючись на відсутність вільного часу, спробували відмовитись від запрошення, але Тряскін не захотів слухати ніяких пояснень. Він, мовляв, людина проста, сам не соромиться і всім так радить.

Друзі завагалися. Із скрутного становища їх вивів Ізволін. Він пообіцяв зайти до Тряскіна через кілька хвилин і привести з собою своїх гостей.

– Ну, дивись, Денисе Макаровичу! – Тряскін посварився пальцем. – Строку тобі десять хвилин. – І вийшов.

– З вовками жити – по-вовчому вити, – тихо промовив Ізволін. – Відносин псувати не слід. Ходімо посидимо.

Доводи Дениса Макаровича були слушними: відмовлятись від дружби з Тряскіним не варто було – мало що могло трапитись попереду!

У квартирі Тряскіна грав патефон. На великому столі, застеленому білою скатертю, стояли спиртні напої, закуска.

Крім самого Тряскіна, в кімнаті було ще четверо: його дружина Мотрона Силантіївна, дочка Варвара Карпівна, подруга дочки і, нарешті, на подив Ожогіна і Грязнова, – горбань, той самий горбань, який з'явився на квартиру друзів під виглядом комуніста. Друзі не подали виду, що пізнали його.

Мотрона Силантіївна запросила всіх до столу.

Варвара Карпівна, окинувши поглядом Ожогіна і Грязнова, заявила, що Микита Родіонович сидітиме поруч з нею, а Грязнов – з її подругою.

Мотрона Силантіївна розмістила своє величезне тіло на стільці і шумно зітхнула.

– Ну, чого очі вирячив? – звернулася вона до чоловіка. – Частуй гостей!

Тряскін заметушився – потягнувся до горілки, зачепив чарку, та вдарилася об тарілку і розбилася. Тряскін розгубився і винувато подивився на грізну дружину.

Мотрона Силантіївна витримала невелику паузу, начебто збираючись з силами, і випалила спересердя:

– Руки тобі повикручувати, незграбі, треба! Чим ти дивишся тільки! Та скло хоч прибери…

– Чи не можна трохи ввічливіше? – не втрималась Варвара Карпівна. Їй не хотілося, щоб нові знайомі одразу визначили звичаї цього дому.

– А твоє діло – сторона! – огризнулася мати. – Теж, лялька!

Горбань, який, видно, звик до подібних сцен, голосно сказав:

– Тільки без сварок… тільки без скандалів.

– А тут ніхто і не скандалить! – відрізала Мотрона Силантіївна… – Розливай краще горілку.

– Горілка – найстрашніше зло, – почав горбань, беручи пляшку, – страшнішого немає нічого. Із знайомством! – проголосив він, звертаючись до гостей і піднімаючи чарку.

Мотрона Силантіївна вміло перехилила чарку, крякнула по-чоловічому, розсміялася:

– Отак краще! – і почала їсти.

Горбань говорив голосно.

З того, що він часто вживав вирази, подібні до: «це віднесемо у дебет», «сальдо сюди, з ним потім розберемось», «одержуйте по акредитиву», «підіб'ємо баланс», – можна було судити, що за професією він бухгалтер чи економіст.

– Ну як, розібрав, що пив? – спитав горбань Тряскіна після чергової чарки.

Той заперечливо похитав головою.

– А вона тебе розібрала? – зайшовся горбань булькаючим смішком.

– Розібрала, – скрушно відповів Тряскін.

Мотрона Силантіївна заколихалася і розкотисто зареготала. Від випитої горілки вона розчервонілася і стала наче ще товстішою. Взявши зі столу порожній графин, Тряскіна вийшла в сусідню кімнату. Звідти залунали звуки вальса. Це Мотрона Силантіївна завела патефон. З'явившись у дверях, вона вигукнула, ляснувши в долоні:

– Ану, гості, танцювати!

– Ходімо? – запросила Варвара Карпівна Микиту Родіоновича, підвівшись з стільця.

– Не танцюю.

– Зовсім?

– Зовсім.

– Шкода! Ну, нічого, – заспокоїла вона Ожогіна, – з часом я вас навчу. Пристойний мужчина обов'язково повинен танцювати.

– А вас, Варваро Карпівно, – в'їдливо сказав горбань, – вивчив танцювати обер-лейтенант Роде? Га?

– Хто такий Роде? – зацікавився Микита Родіонович.

– А ви його не знаєте?

Ожогін заперечливо похитав головою. Варвара Карпівна пояснила:

– Роде – слідчий гестапо, який користується великою прихильністю самого начальника гестапо Гунке. Гунке – чудова людина, а от Роде… Роде – це…

Сп'янілий горбань раптом розреготався і посварився пальцем на Ожогіна.

– Ви думаєте, я вас не пізнав? І вас теж. – Він кивнув у бік Грязнова. – Обох пізнав, як тільки ви зайшли… Панове! – звернувся він до всіх. – Ці джентльмени видали мене. Так! Буквально-таки видали і віддали з рук у руки гестапівцям. (Усі з подивом і цікавістю подивилися на Ожогіна та Грязнова). Своя своїх не познаша, як говорить давнє слов'янське прислів'я. А ви, звичайно, здивувалися, зустрівши мене тут? Гадали, що я і справді комуніст?

– Я і не підозрював, що це ви, – знайшовся Ожогін.

– І я б ніколи не подумав, – додав Грязнов, який зрозумів тактику друга.

– Це можливо. Мені тоді так обробили фізіономію, що, глянувши у дзеркало, я сам перелякався. Але я вас запам'ятав.

– У чім справа? Що трапилось? – залунали голоси.

Горбань сумлінно розповів про все, що трапилось.

– Молодці! – схвально сказав Ізволін, і всі погодилися з ним.

– Нічого не розумію, хоч убийте! – сказала Мотрона Силантіївна.

Горбань махнув рукою і, скориставшись з того, що Варвара Карпівна вийшла з кімнати, підсів до Ожогіна.

– Все-таки здорово вийшло! – Він дістав портсигар, закурив і поклав його на стіл. – Не спохватись ви вчасно і не притягни цього Юргенса, – не викрутилися б у Гунке. Їй-богу! Він не любить Юргенса, а той – його. Вони на ножах. І Юргенс вас не відбив би. Ні-ні, вже повірте мені… – Горбань притиснув руку до грудей, закивав головою і перейшов на шепіт: – Вам я можу дещо сказати – я тепер розумію, хто ви, але тільки нікому про це ні слова. Варвара Карпівна просто боїться обер-лейтенанта Роде. Дуже боїться. А Роде – це сила. Роде тримає її при собі як перекладачку, крім того, залицяється до неї, ну, а їй це не зовсім, бачите, приємно, тому що Роде дуже страшний…

– Карпе! – пролунав раптом різкий голос Мотрони Силантіївни.

Сп'янілий Тряскін спав, поклавши голову на стіл.

Гості, не прощаючись, потяглися до дверей. Варвара Карпівна встигла сказати Ожогіну, що скоро будуть її іменини і що Ожогін повинен прийти обов'язково.

Попрощавшись у коридорі з Денисом Макаровичем, друзі вийшли на вулицю. Зразу стало легше, наче з серця звалилося щось важке і брудне.

Треба було вирішити, чи повідомляти про зустріч з горбанем Юргенса, чи ні. Ожогін і Грязнов прийшли до висновку, що гестапівського донощика слід добре провчити.

За годину до занять Ожогін подзвонив по телефону Юргенсу і доповів, що є необхідність бачити його особисто. Юргенс дозволив зайти.

– Знову надзвичайна подія? – зустрів він питанням Микиту Родіоновича.

– Продовження надзвичайної події… – відповів Ожогін.

– Друга серія? – вже не приховуючи іронії в голосі, спитав Юргенс.

– Щось подібне до цього.

– Слухаю. Викладайте.

– Комуніст, який з'явився в нашому будинку і був заарештований за вашим наказом як небезпечний злочинець, зараз на волі…

– Що-о?! – заревів Юргенс, і кров прилила до його обличчя. – Де ви могли бачити його?

Ожогін розповів, що зустріч з горбанем сталася зовсім випадково, у знайомого їм столяра міської управи Тряскіна. З'ясувалося, що горбань не комуніст, а співробітник якогось Гунке, за завданням якого і діяв.

– Ідіоти! – буркнув Юргенс.

Ожогін додав, що про свій зв'язок з гестапо горбань розказував у присутності Тряскіна, його дружини, дочки і подруги дочки. Ожогіна і Грязнова горбань тепер вважає своїми, і немає ніякої гарантії, що він не буде ляпати про них язиком де не слід. Ожогін і Грязнов не можуть бути певними в тому, що зможуть при таких обставинах зберегти в таємниці свої відносини з Юргенсом.

– Ясно! Досить! – перервав Юргенс Микиту Родіоновича.

– Ми вважаємо, що зробили правильно, вирішивши відразу доповісти про це вам… – знову почав Ожогін.

– І надалі робіть так само, – схвалив Юргенс. – До речі, чи не знаєте ви хоча б прізвища цього мерзотника?

– На жаль, не поцікавились.

Коли Ожогін хотів уже залишити Юргенса, той спитав:

– Акордеон знайшли?

– Так.

– Дуже добре. Я бачив мимохідь вашу об'яву, але не дуже вірив у її успіх. А в кого купили?

– У сусіда Тряскіна.

– У цього Тряскіна ви зустріли мерзотника горбаня?

– Цілком вірно.

VII

Зранку несподівано запорошив дрібний сніжок. Він лягав рівним тоненьким покривалом на брудний, засипаний бурим листям брук, на дахи будинків. Місто стало невпізнанним: воно наче помолоділо, дуже змінилося.

Дивлячись крізь вікно на вулицю, Грязнов радісно потирав руки. Ось вона, довгождана зима! Несподівано у вікні показалася знайома постать Ізволіна, і хлопчачий запал у Андрія відразу зник. Він прожогом вискочив на ґанок.

– До нас, Денисе Макаровичу?

– А то куди ще! – відповів, посміхаючись, Ізволін. – Звичайно, до вас.

Андрій допоміг йому обтрусити з шапки і пальта сніг і роздягнутись.

Прихід Ізволіна викликав подив. Денис Макарович ще жодного разу не був у них – боявся, що це може викликати підозру.

– Надумав подивитись, як мій акордеон тут поживає, – жартівливо пояснив свій прихід Ізволін. – Ану, покажіть.

– У добрих господарів йому не сумно, – відповів Грязнов і вийняв акордеон з футляра.

– Бачу, бачу – не скаржиться, – продовжував Денис Макарович, любовно оглядаючи інструмент. – Славна річ. Що не кажи, славна. Бережіть її, хлопці… – Він озирнувся на двері, що вели до сусідньої кімнати.

– Не турбуйтеся, Денисе Макаровичу, – перехопив його погляд Ожогін: – хазяйка виїхала з дозволу Юргенса на село і повернеться через тиждень, не раніше.

– Якби вона була дома, – посміхнувся Денис Макарович, то я б і не прийшов до вас. Зрозуміло?

Розташувалися в їдальні за круглим столом.

– Є справа, і справа невідкладна, – трохи помовчавши, заговорив Денис Макарович.

Ожогін ствердно кивнув головою.

– Нашу підпільну організацію цікавить будинок, в якому живе і працює Юргенс. Треба дізнатися: і хто відвідує Юргенса, і про що розмовляє Юргенс із своїми людьми, і які готує плани. Завдання не з легких, що й казати, але виконати його треба будь-що.

Денис Макарович виклав свій план. Він був простий, але сміливий.

У справу, крім Ожогіна і Грязнова, вводилося ще три товариші. За всіх можна було ручатися головою.

Наступного дня у приміщення міської управи зайшли три зовсім різні за зовнішнім виглядом і одягом чоловіки. Вони мовчки піднялися по сходах на другий поверх, пройшли довгим коридором у самий кінець, де була прийомна бургомістра, і приєдналися до групи відвідувачів, що чекали прийому.

Найстарший з прибулих, він же найменший на зріст, був одягнутий у чумарку, перешиту з угорської шинелі. На голові у нього була хутряна шапка, на ногах – валянки. Обличчя відвідувача було насуплене. Сумними очима дивився він собі під ноги і, здавалося, щось наполегливо обмірковував.

Наймолодший і найвищий, у засмальцьованій тужурці поверх шерстяного светра і таких же засмальцьованих спортивних штанях, заправлених у чоботи, був страшенно худий. Здавалося, він тільки-но піднявся з ліжка після довгої, виснажливої хвороби. Великі очі неприродно яскраво блищали.

Він примітив останнього з тих, що сиділи на довгій лаві в чеканні прийому, і уважно стежив, щоб ніхто не пройшов поза чергою.

На третьому відвідувачі було дуже потерте шкіряне пальто, на ногах – нові хромові чоботи. Фетровий, синього кольору капелюх насунутий на самі вуха. Добродушний на вигляд, він з цікавістю розглядав присутніх, і здавалося, що його обличчя ось-ось без усякої причини розпливеться в посмішці.

Бургомістр, видно, поспішав, – ніхто в його кабінеті не затримувався довше двох-трьох хвилин. Ось вийшла звідти, схлипуючи і тримаючи хусточку біля очей, літня жінка, і троє відвідувачів квапливо зайшли до кабінету.

– Чому одразу всі? – суворо спитав бургомістр.

Він сидів за величезним столом, відкинувшись на високу спинку крісла. Тонкий, зовсім прямий проділ ділив його голову на дві рівні частини. Сіро-зелені примружені очі дивилися на відвідувачів прямо, не кліпаючи.

– Ми всі в одній справі, – відповів найвищий, бгаючи в руках волохату заячу шапку.

– Так, слухаю… – сіро-зелені очі стали зовсім маленькими.

– Уклінно просимо, пане бургомістре, вашого дозволу здати нам в оренду підвал під згорілим будинком по Садовій, номер сорок два. Ось… – І високий подав аркуш паперу.

– Це… – бургомістр заплющив одне око і подивився на стелю, щось пригадуючи. – Це з приводу пекарні?

– Цілком вірно. Пекарню хочемо заснувати, немовби як компаньйони…

– А справитесь? – бургомістр узяв подану заяву і, віддаливши її від себе на відстань витягнутої руки, почав читати.

Відвідувачі мовчали.

– Справитесь? – повторив бургомістр.

– Нас троє, а потім, можливо, ще будуть.

– Хто з вас Тризна?

– Я, – відгукнувся високий.

– Пекар за професією?

– Так. Шість років на хлібозаводі працював.

– А я Курдюмов. – Старик у чумарці вийшов наперед. – Ви знаєте мене?

– Звідки мені вас знати! – гидливо скривився бургомістр. – Тут ось говориться, що ви раніше на Кавказі кондитерську тримали.

– Вірно, вірно, тримав, і зараз не погано було б…

– Добре! – різко перервав бургомістр. – Третій! Ви – Швидков?

– Так, я.

– Заповзятливі люди нам потрібні. Якщо ви збудуєте пекарню і добру піч, ми вас підтримаємо. – Він розгонистим почерком наклав резолюцію і встав. – Ідіть!

Юргенс підійшов до вікна, розсунув завіски і уважно подивився на протилежний бік вулиці. Там стояв кістяк двоповерхового, колись красивого цегляного будинку, знищеного вогнем. Дах, перекриття – все згоріло. Збереглися тільки емалева дощечка з написом: «Садова, 42», і залізобетонний фундамент, який відділяв підвальне приміщення від першого поверху.

Ось уже який день підряд біля будинку і на подвір'ї метушились якісь люди. Завозили цеглу, глину, дошки, акуратні березові й дубові поліна…

Юргенс постояв біля вікна кілька хвилин, знизав плечима і, підійшовши до телефону, набрав номер.

– Едуард?

– Так.

– Це я, Юргенс.

– Слухаю.

– Що за будівництво починається навпроти мого будинку?

– Навпроти твого? на Садовій?

– Так-так, на Садовій, сорок два.

– Звичайне будівництво. Можеш не хвилюватись.

– А все ж таки?

– Пекарню будуватимуть у підвалі.

– Це справа далекого майбутнього?

– Мабуть, ні. Тут приватна ініціатива.

– Будівники підозрінь не викликають?

– З якого боку?

– Так… взагалі…

– Немовби, ні.

– Ну, от і все.

– Будь ласка.

Юргенс поклав трубку і знову підійшов до вікна. Високий хлопець у брудному піджаку і спортивних штанях розвантажував підводу. Він швидко скидав цеглу, покриту засохлим вапняковим розчином. В одному з чорних проваль підвального вікна з'явився шматок дахового заліза з маленьким круглим отвором. Через хвилину

З нього вилізла бляшана труба. Друге вікно закрили зсередини фанерою. Високий хлопець розвантажив підводу, сів на передок і, смикнувши віжками, виїхав з двору.

В будинку під номером сорок два по Садовій вулиці кипіла робота. У підвалі невтомно працювали три чоловіка. День тут починався вдосвіта і закінчувався пізно вночі. Старик Курдюмов уже склав піч, залишалося лише вивести комин. Було готове й корито для тіста. Невистачало тільки стелажів, столів, форм. Підлогу прибрали, підмели. Навісили троє дверей з міцними замками. На стелі закріпили дві «летючі миші», які освітлювали невеликий підвал.

Сьогодні майбутні пекарі зібралися раніше, ніж звичайно. Тризна закрив зсередини двері і сказав:

– Ну, пішли!

Він узяв ліхтар і попрямував у дальній куток підвалу

За ним рушили Курдюмов і Швидков, несучи маленькі ломики і саперні лопати.

Дерев'яні підйомні двері були добре замасковані землею і різним сміттям. Тризна обережно зняв вершковий шар землі і підняв їх за кільце.

Дихнуло сирістю і холодом. Тризна сміливо опустився в отвір і, ставши міцно на ноги, сказав, щоб дали ліхтар. За ним поліз Швидков. Курдюмов залишився зверху. В його обов'язок входило охороняти вхід. При найменшому натяку на небезпеку він повинен був опустити двері і засипати їх землею.

Тунель мав у висоту не більше метра, а в ширину ледве досягав п'ятдесяти сантиметрів. Лише у двох місцях – в середині і в кінці – він розширювався і давав людині можливість сісти, а якщо треба, то й стати на весь зріст. Звідси в різні боки йшли три лази.

Вчора вночі тут довелося багато попрацювати. Тризна і Швидков старанно розчистили тунель у тому місці, де він проходив через міцний кам'яний фундамент будинку Юргенса. Прохід треба було прорити безшумно, щоб звуки не дійшли до жильців будинку, і друзі, збиваючи руки до крові, годинами видирали сковані цементом шматки бутового каменю, перш ніж добралися до невеликого підпілля будинку.

… Тризна і Швидков проповзли у самий кінець тунелю, де він, розширюючись, збільшувався, і завмерли. Над головою було чути кроки, окремі слова і шум від пересування стільця.

На обличчі у Швидкова з'явилася посмішка: чутність добра, роботу можна вважати закінченою.

Почекавши кілька хвилин, вони рушили назад і знову повзком пройшли весь шлях, що привів їх у підвал пекарні.

Підкоп був готовий. Завдання підпільної організації – виконане.

VIII

Юргенс сидів у своєму кабінеті, проглядаючи газети і роблячи помітки на аркуші паперу. Зрідка він позирав на годинник, виявляючи видиме нетерпіння. Юргенс чекав свояка – підполковника Ашингера. Ашингер завтра має виїхати на фронт і перед від'їздом хотів переговорити з ним. Час умовленої зустрічі минув, а підполковника все ще не було. Це дратувало пунктуального Юргенса.

Нарешті в передній пролунав мелодійний дзвінок, і ввійшов Ашингер. Він мовчки потиснув руку Юргенса і опустився в крісло.

– У тебе багато роботи? – спитав Ашингер, поглядаючи на кипу газет, що лежала посеред столу.

Юргенс відірвався від читання і кинув олівець.

– Ні, сьогодні небагато. Між іншим, в англійському щотижневику є цікава стаття: «Німеччина у 1950 році». Якийсь Стронг висловлює цікаву думку про необхідність збереження Німеччини для утворення рівноваги між Сходом і Заходом.

Ашингер підняв брови.

– Бар'єр? Не нове і не цікаве. Наша мета…

Юргенс іронічно посміхнувся.

– Наша мета – це не мета сорок першого року…

Ашингер встав з крісла і заходив по кімнаті. Нарешті він почув-таки з вуст Юргенса відверту думку! Кожному німцеві, мабуть, уже зрозуміло, що велика гра програна. Все тріщить по швах, і передусім гине ідеально налагоджена і випробувана на заході Європи військова машина, створена фюрером.

Юргенс не тільки колега Ашингера, він його близький родич. Їх дружини – рідні сестри. Значить, у Юргенса і Ашингера одна доля. Ашингер не може скинути з рахунку такий важливий фактор, як спадщина, яку вони з нетерпінням чекають від свого тестя. Хіба це не зближує їх, не поєднує інтересів, не примушує спільно думати про своє завтра перед лицем катастрофи, що загрожує?

Юргенс запропонував повечеряти.

Гість погодився, і вони пішли в суміжну з кабінетом кімнату й сіли за круглий стіл, застелений білою скатертиною.

Вино випили мовчки. Юргенс, зайнятий їжею, не мав бажання про щось говорити. Ашингер почав шукати зручного приводу для задуманої розмови.

– Що ти збираєшся робити з двома росіянами, яких я нещодавно застав у тебе? – поцікавився Ашингер.

– Здадуться для майбутнього – для нової, післявоєнної обстановки.

– Кому?

– Звичайно, не більшовикам.

– Ти оптиміст, Карл.

– Хіба це погано?

– Можливо, що й не погано, – відповів Ашингер, – але в такий час, коли на фронті поразка слідує за поразкою, не все виглядає так весело, як хочеться і здається.

Він підніс до очей бокал і подивився крізь вино на світло. Потім, після паузи, спитав, чи давно Юргенс мав лист від дружини.

Останнього листа від Гертруди Юргенс одержав з півмісяця тому.

– Як вона?

– Хвалитися нема чим.

– Треба діяти, Карл.

– А саме?

– Необхідно виїхати з Німеччини – заради Гертруди, заради Рози. Зараз виїзд не становитиме особливих труднощів, але може наступити час, коли він буде виключений. Ти спитаєш: куди? І на це можна відповісти. Поки що є вибір: Іспанія, Португалія, на гірший випадок – Південна Америка. Там можна влаштувати життя.

Юргенс відкинувся на спинку стільця і голосно зареготав.

Цей сміх образив Ашингера. Чого сміється Юргенс, коли смішного нічого немає? Юргенс не гірше від нього знає Робертса, знає дуже добре, що «Абвер» людьми не розкидається і що піти від доктора Грефе не легше, ніж від полковника Шурмана, і все-таки Робертс пішов. Він сидить собі спокійно в Барселоні і їсть апельсини. Чим же Юргенс і Ашингер гірші від Робертса?

– Треба мати гроші, щоб поселитися за межами Німеччини, – промовив Юргенс, – а де вони у нас?

Тепер розсміявся Ашингер. З невластивою йому швидкістю він підвівся і підійшов до Юргенса:

– Гроші? Вони будуть. Треба тільки потрусити тестя. Ми ніколи його не чіпали. Поки тесть ще остаточно не з'їхав з глузду, він повинен зрозуміти, що краще, коли його грошики потраплять до зятів, його єдиних законних спадкоємців, ніж до більшовиків…

Після третього бокалу Ашингер розкис. Рідке волосся на його голові збилося на один бік. Пенсне він зняв і поклав на тарілку. Без пенсне його очі дуже косили.

Ашингер розбазікався. Він викладав зараз усе, що вже здавна виношував у собі, не наважуючись нікому розповісти. Він не приховував своїх побоювань щодо завтрашнього дня і вважав, що час зробити переоцінку цінностей.

… Цієї ночі Юргенс перевертався з боку на бік, довго, не кліпаючи, дивився на синю нічну лампу, намагаючись стомити очі, щільно стискував повіки, але сон не приходив. Настирливі думки лізли в голову і не давали спокою.

Юргенс належав до категорії тих людей, які не розбираються в засобах для досягнення мети. Так, у дев'ятсот чотирнадцятому році, під час першої світової війни, він врятував собі життя тим, що при зручній нагоді здався в полон росіянам. Повернувшись із полону, він, як і більшість кадрових офіцерів, записався в напівлегальну військову організацію «чорний рейхсвер», що об'єднувала реакційні сили пруської вояччини, яка мріяла про реванш за поразку в програній війні. Але перебування в рейхсвері не могло забезпечити зрослі потреби Юргенса. Тоді він ще не мав багатого тестя, а старий батько, відставний військовий, сам жив на пенсію. Юргенс незабаром влаштувався на службу в американську комісію, очолювану якимсь Гольдвассером, що приїхав із США для подання економічної допомоги Німеччині за планом Дауеса.