Текст книги "Таємні стежки"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 24 страниц)

На другий день після похорону в особняку Юргенса розмістився штаб військової частини. Дружина, син і вірний служник покійного виїхали з міста.

Самогубство Юргенса викликало у друзів розгубленість. У критичний момент, коли було вже очевидно, що в місто повинні прийти американці, Ожогін, Грязнов і Ризаматов лишилися самі, без будь-якого плану дій, не маючи зв'язку з Батьківщиною. Все, що намічалося німецькою розвідкою по відношенню до них, зруйнувалося.

– Погана справа! – сказав Андрій, коли вони повернулися з похорону. – Я пропоную пробиратися назустріч нашим, на схід.

Ожогін замислився.

Наближення американських військ, не могло його не турбувати. Через якихось три-чотири дні місто буде окуповане американцями. Звичайно, вони союзники, вони повинні допомогти росіянам, які перебувають у цьому місті, повернутися на батьківщину. Але як пояснять американцям свою присутність тут Ожогін і Грязнов? Вони не військовополонені, не перебувають у таборах, не мають будь-яких документів, що свідчили б про їх належність до Радянської Армії. До того ж у місті залишаться гестапівці, які з помсти або просто вислужуючись перед американцями видадуть Ожогіна й Грязнова. Тоді – а це найімовірніше – американці поставлять їх обох, а разом і Аліма, перед військово-польовим судом і, чого доброго, розстріляють. Можна, звичайно, наполягати, щоб американці запитали радянське командування, але вони можуть погодитись на це, а можуть і відмовити. Варіант, запропонований Андрієм, безумовно привабливий, але… чи мають вони право кинути довірену їм Батьківщиною ділянку роботи?

Треба виходити з того, що б вони робили, якби насправді вважалися людьми німецької розвідки. Він і Андрій повинні виконати свою роль і вони виконають її будь-що!

XVI

Микита Родіонович прокинувся рано. Встав, умився, вийшов у сад. Уже зійшло сонце, легкий вітерець шепотів у вітах дерев.

Ожогін пройшовся вздовж алеї, торкнув рукою гілку яблуні. Вона налилася живлючою вологою, бруньки набубнявіли, округлилися, стали яскравішими, йшла весна, і Микита Родіонович раптом гостро, до болю, відчув, що десь дома теж шумлять по-весняному дерева, теж наливаються бруньки яблунь.

«Додому… як хочеться додому!»

Микита Родіонович сів на вологу лаву і затулив обличчя руками.

Ні! Так не можна. Вони надто звикли до ролі утриманців Юргенса. Треба робити нові кроки, обов'язково щось робити… Ожогін устав з лави і попрямував додому.

Майнула думка піти в гестапо, спробувати дізнатись про обстановку і, на крайній випадок, порадитися з майором Фохтом.

Ожогін подивився на годинник – було коло восьми годин ранку.

«Піду… Спробую».

Він піднявся у свою кімнату, одягнувся й вийшов.

Вулиці були майже порожніми. Правда, біля хлібного магазина стояла черга, але ніхто не галасував, як звичайно. Під вікном висів великий жовтий аркуш паперу з написом: «Продажу немає». Однак люди, очевидно, чекали появи господаря, сподіваючись, що він повідомить щось втішне.

На центральних вулицях, зрідка траплялися перехожі, рухалися навантажені машини – майже всі під охороною. Біля гестапо панувало незвичайне пожвавлення: підходили і відходили грузовики, взвод автоматників перегородив значну частину вулиці і нікого не пропускав.

Коли Ожогін підійшов, патруль зупинив його і зажадав перепустку. Микита Родіонович подав дозвіл, одержаний ще взимку від майора. Солдат покрутив його в руках, повів плечем і покликав лейтенанта. Той заявив, що в будинок гестапо вхід стороннім заборонено.

Микита Родіонович почав придумувати найпереконливіші доводи.

– В будинок пропускаються тільки співробітники, – перервав лейтенант і додав: – У них особливі перепустки.

– Я прошу доповісти майору, – спробував умовити есесівця Микита Родіонович.

– Це не входить у мої обов'язки, – ліниво відповів лейтенант і широко позіхнув.

По обличчю видно було, що він не спав усю ніч, і його в дану хвилину більше цікавив відпочинок, ніж розмова.

– Мені дуже потрібно, – наполягав Ожогін.

– Нічим не можу допомогти, – відповів лейтенант і, бажаючи закінчити розмову, підвів підсумок: – Отак-то…

– Я почекаю кого-небудь з працівників, – не здавався Микита Родіонович.

Лейтенант відійшов, знизавши плечима.

Микита Родіонович сів на східцях будинку навпроти і почав спостерігати. З подвір'я гестапо майже через рівні проміжки часу виходили і прямували у північну частину міста машини.

«Вивозять справи», подумав Ожогін.

Кожну машину супроводжувала охорона. На одній навіть стояв кулемет.

Майже з усіх коминів будинку валив сірий дим: гестапівці палили папери й документи.

Микита Родіонович просидів хвилин двадцять. Безсонна ніч давалася взнаки: відчувалася втома, голова здавалася важкою, скроні боліли. Ожогін сперся на стіну будинку і заплющив на мить очі. По тілу почала розпливатися млість, здавалося, ніби він кудись стрімголов падає. Опам'ятавшись, підвів голову і побачив перед собою гестапівця з важким, похмурим обличчям і широко посадженими очима.

– Що ви тут робите? – спитав гестапівець, розглядаючи Ожогіна.

Від несподіванки Микита Родіонович розгубився.

– Я вас питаю! – майже крикнув німець.

– Мені потрібен майор Фохт, – тихо відповів Ожогін.

Гестапівець посміхнувся.

– Я майор Фохт, – сказав він твердо і примружив очі. – Що ви хочете?

Ожогін оторопів. Розгублено, намагаючись зрозуміти значення цього жарту, він промовив:

– Я вас не знаю…

– Не знаєте тому, що не знаєте майора Фохта, вам просто треба проникнути в будинок. Сволота! Встати! – крикнув гестапівець і дав Ожогіну ляпаса.

Микита Родіонович підвівся, і досі не розуміючи, що відбувається. Удар був не дуже сильний, але щока його палала. Шалена лють спалахнула миттю. Ожогін ніколи в житті не відчував приниження побитої людини. Обличчя почервоніло від сорому, руки стислися в кулаки. Гестапівець дивився на нього нахабно, визивно. Микиті Родіоновичу нестерпно хотілося, не думаючи про наслідки, дати фашисту здачі, збити його одним ударом з ніг, розтоптати. На мить злість затьмарила свідомість, але він, майже із стогоном, стримав її. Розум переміг.

– Ви не маєте права так поводитися з людиною, яка… – глухо, задихаючись, сказав він, – яка виконує доручення особливого органу… Проведіть мене до майора!

Гестапівець безцеремонно згріб Ожогіна за плече і, штовхнувши, скомандував:

– Вперед! Я тобі покажу майора Фохта!

Микита Родіонович покірно пішов до входу. Вартовий відступився і пропустив його в коридор. Гестапівець ішов ззаду на деякій відстані. Коридор тягнувся до кінця будинку, з обох боків мелькали двері. Частина з них була відчинена; звідти доносилися голоси, стукіт друкарських машинок. Гестапівці, які йшли назустріч, кудись поспішаючи, несли папки, купи паперів.

– Ліворуч! – грубо крикнув гестапівець і, не чекаючи, поки Ожогін відчинить двері, сам розчинив їх навстіж і штовхнув його в кімнату. – Ще один ваш поклонник! – сказав він з посмішкою чоловіку в цивільному, який сидів за столом.

Той підвів голову, без усякої цікавості подивився на Ожогіна і знову заглибився в папери. Він швидко гортав аркуш за аркушем, зрідка попльовуючи на пальці. Худе, з запалими щоками довгасте обличчя, гостре підборіддя, вузькі плечі, бліді кістляві руки, що не знали фізичної праці, – ось що. помітив Микита Родіонович. Гестапівець, який привів Ожогіна, вказавши йому на лазу, заявив тоном наказу:

– Чекайте! – І пішов.

Микита Родіонович сів. Минуло кілька хвилин. Здавалося, що присутності Ожогіна не помічали. Микита Родіонович тихо кашлянув, але і це не вплинуло. Гестапівець навіть не відірвав очей від паперів, які проглядав.

Лише через десять-п'ятнадцять хвилин він відклав справу і звернувся до Ожогіна.

– Як ви сюди потрапили? Чого?

– Я і мої друзі – працівники Юргенса. У нас немає ніяких документів, – пояснив Микита Родіонович.

– Про це повинен був потурбуватися Юргенс, – відповів гестапівець, – і якщо не потурбувався, значить вважав зайвою або небажаною наявність у вас документів.

– Але Юргенса немає в живих, а часи змінилися, – намагався виправдати свою точку зору Ожогін.

– Що ви цим хочете сказати? – зі злістю спитав гестапівець.

– Без документів ми позбавлені можливості взагалі перебувати в місті, нас може кожної хвилини арештувати військова влада.

Гестапівець встав з крісла.

– Арештувати… – повторив він повільно, наче щось обмірковуючи. Потім знову сів і почав ритися в паперах.

Несподівано задзвонив телефон. Гестапівець зняв трубку і приклав її до вуха.

– Я… Так, закінчую… – Обличчя його зблідло. – Вже, зараз? – спитав він розгублено і, поклавши трубку, повільно підійшов до дверей, розчинив їх навстіж і голосно гукнув у коридор: – Мейєр!

Не чекаючи, поки хто-небудь відгукнеться, гестапівець повернувся до стола і почав збирати папери. Робив він це невпевнено, наче не знав, куди що покласти.

Зайшов штурмшарфюрер, низенький на зріст, з круглим обличчям й високою талією, і, ставши струнко, доповів про себе.

– Машини готові? – спитав гестапівець.

– Так, готові!

– Якщо в першій є місце, посади оцього. – Він показав на Ожогіна. – По групі «Б». Зрозуміло?

Штурмшарфюрер ствердно кивнув головою і підійшов до Ожогіна. Не розуміючи, що відбувається, Микита Родіонович звернувся до гестапівця:

– Це непорозуміння. Я наполягаю, щоб мене вислухали…

– Веди! – коротко кинув гестапівець.

– Моє прохання в інтересах розвідки… – продовжував Микита Родіонович.

Штурмшарфюрер потягнув Ожогіна до дверей і безцеремонно виштовхнув у коридор, а звідти на подвір'я.

Микита Родіонович побачив темно-сірі цегляні стіни і велику кількість маленьких вікон з гратами. Подвір'я було заасфальтоване, в усіх кутках стояли автоматники. В центрі височіла вишка з кулеметною установкою. Біля неї стояло кілька закритих машин. Дверцята однієї з них були відчинені. Поруч стояли два солдати і про щось тихо розмовляли. Штурмшарфюрер відвів Ожогіна вбік і став поруч з ним.

– Конвой, сюди! – пролунала раптом голосна команда.

Біля десятка автоматників поспішно вишикувалось ланцюжком між машиною і в'язницею.

Через кілька хвилин почали виводити в'язнів. Один з них був одягнутий у форму гестапо, але без знаків, нашивок і ременя. Коли він наблизився, Ожогін здригнувся: це був майор Фохт. Він ішов спокійно, з гідністю, поглядаючи навкруги.

– Що тут відбувається? – тихо спитав Ожогін штурмшарфюрера, який стояв поруч.

– Нічого. Відправляють в'язнів, – спокійно відповів той.

– Але це ж майор Фохт!

– Був майор. І не Фохт, а Ціслер, – знехотя пояснив штурмшарфюрер.

– Якась комедія! – прошепотів Ожогін.

Дверцята за Фохтом захлопнулися, і машина виїхала з. подвір'я. Зараз же почали виводити в'язнів для посадки в другу машину. Деякі з них не могли йти самі, їх тягли під руки.

Штурмшарфюрер показав Ожогіну на дверцята і енергійно потягнув його за рукав.

– Куди ви мене тягнете? – запротестував Ожогін. – Без балачок!

– У вас немає підстав для цього!

Підбіг старший гестапівець, який керував посадкою:

– В чому справа? Що тут таке?

Штурмшарфюрер відповів, що повинен посадити цю людину за розпорядженням старшого слідчого Лемана.

– Я не прийму, – безапеляційно заявив старший. – Машина їде по спеціальному маршруту. До того ж я не буду брати на свою відповідальність в'язня без наряду.

– Я не в'язень, – сказав Ожогін.

– Тим більше.

Залишивши Ожогіна, штурмшарфюрер побіг у будинок.

Старший гестапівець підійшов до машини, щось сказав шоферу, і той завів мотор. Черговий почав відчиняти ворота.

У Микити Родіоновича гулко билося серце. В думках він квапив людину біля воріт, бо розумів, що з від'їздом арештантської машини зникне небезпека.

З будинку, розмахуючи папірцем, вибіг штурмшарфюрер. Начальник конвою, який сидів уже в кабіні шофера, незадоволено зморщився. Пробігши очима записку, він поволі виліз з кабіни і відчинив дверцята.

– Ну, швидше! – наказав він Ожогіну.

Серце у Микити Родіоновича завмерло, він відчув неприємну слабість у всьому тілі.

«Все!» – майнула страшна думка. Треба щось робити, спробувати… Він зробив кілька непевних кроків і подивився на гестапівця. Той стояв, чекаючи. Мотор торохтів, відпрацьований газ густим струменем обдав обличчя Ожогіна. Начальник конвою глянув на Микиту Родіоновича і підштовхнув його в закритий кузов.

Дверцята захлопнулись, і вузенька смужка світла зникла.

Нудотно війнуло вогкістю й потом від арештантського одягу.

Машина затремтіла всім кузовом, похитнулась і плавно рушила по асфальту.

Всі сиділи мовчки. В темряві не можна було розрізнити жодного обличчя. Малюсіньке вічко з кабінки конвоїра кидало тьмяну пляму світла на плече одного з в'язнів, і Ожогін бачив лише клаптик смугастої тканини, який рухався то праворуч, то ліворуч, у такт кузову машини, що плавно похитувався.

Крізь гул мотора було чути важкі зітхання людини, яка сиділа поруч з Микитою Родіоновичем.

Приблизно через півгодини асфальт закінчився. Машина то різко нахилялася, то підстрибувала, то ніби падала вниз.

Несподівано вона зупинилась. Мотор затих.

Почулися кроки, дзвякання ключа в замку, і двері відчинилися навстіж. Яскраве сонячне світло хлинуло всередину машини і осліпило в'язнів. Микита Родіонович заплющив очі.

– Виходьте! – скомандував унтерштурмфюрер.

В'язні почали вилазити з машини. Перед ними була в'язниця.

XVII

День минув тривожно. Ще вранці, піднявшись у мезонін, щоб покликати друзів снідати, Вагнер помітив відсутність Ожогіна. Це його здивувало. Старий повернувся вниз, вийшов у сад і покликав Микиту Родіоновича. Ніхто не відгукнувся. Вважаючи, що Ожогін пішов ненадовго, Вагнер вирішив почекати. Без Микити Родіоновича сідати за стіл не хотілося.

Минула година.

Ожогін не повертався. Вагнер почав турбуватись. У місті було неспокійно, перехожих без перепусток, а часто і з перепустками затримували. Про свої побоювання старий розповів Гуго.

Абіх, який щойно встав з ліжка і ще не встиг одягнутись, стояв біля умивальника.

– Як ти гадаєш, куди він міг подітись? Можливо, його затримали? – висловив своє побоювання старий.

Гуго замислився.

– Важко сказати… Треба спитати в Андрія – він напевно знає.

Піднялися нагору і розбудили Грязнова.

Андрій вважав тривогу Вагнера безпідставною: Ожогін міг піти в центр міста, щоб розвідати обстановку. До обіду він обов'язково повернеться.

Але Микита Родіонович не повертався. Прийшов і минув час обіду, наближався вечір. Тривога охопила всіх. Андрій і Гуго, які двічі виходили на розшуки, вирішили піти втретє, та Вагнер запротестував:

– Сидіть дома! Невже ви гадаєте, що він ходить по вулиці або забув дорогу додому? Тут щось інше… Чи не потрапив вій до рук патруля?

– Це неможливо, – заперечив Алім. – Микита Родіонович – людина обережна.

Вагнер похитав головою. Яке значення має в такий час обережність! Вбивають без попередження зовсім невинних людей.

Накинувши пальто, Алім спустився вниз і став за хвірткою на вулиці.

Прохожі не з'являлися. Настали сутінки, і фіолетова тінь лягла на невисокі, вкриті черепицею будинки. Вікна лишалися темними. Місто не подавало ніяких ознак життя Аліму стало сумно, тривога змінилася важким передчуттям.

У тиші залунали кроки. Алім притиснувся до хвіртки, щоб на випадок появи патруля тихенько сховатись у дворі. Але побоювання були даремними: з-за рогу з'явився Андрій. Він повертався з міста після чергових розшуків

– Ну що? – спитав Алім.

– Те саме, – відповів невесело Грязнов і пішов до кімнати.

Зникнення Микити Родіоновича було дивним. Усі мешканці будинку зібралися в їдальні і почали обговорювати становище.

Висловлювались найрізноманітніші припущення, але всі вони були невтішними Дивував той факт, що Ожогін нікому нічого не сказав перед тим, як піти, і не залишив записки.

– Незрозуміло, нічого незрозуміло… – шепотів старий.

О другій годині ночі друзі розійшлися по своїх кімнатах. Треба було відпочити. Але відпочивати довелося недовго. Щойно Грязнов заснув, як його збудив Ризаматов.

– Андрійку, – тихо покликав він друга, послухай…

Андрій підняв голову. За вікном», десь далеко, – можливо, за містом, – народжувалися невиразні звуки, схожі на рух поїзда. Гул зростав, посилювався. Андрій схопився з ліжка і підійшов до вікна.

– Що там таке? – в свою чергу спитав він Аліма.

Той знизав плечима:

– Бій. Або, може, літаки.

Андрій швидко одягнувся і спустився на подвір'я. В нічній тиші виразно було чути рух танків. Десь ішло військо.

– Ідуть танки, – повідомив він Аліму, – але чиї і куди, невідомо.

Треба було чекати ранку.

Як тільки розвиднілося, Андрій, Алім і Гуго пішли на розвідку. Ледве вони дійшли до сусідньої вулиці, як дорогу їм перепинили грузовики з солдатами. Потік «студебеккерів» і «доджів» тягнувся вздовж вулиці і зникав за поворотом.

– Союзники! – вигукнув Алім.

– Так, американці, – підтвердив Андрій і пішов по тротуару, розглядаючи машини і людей на них.

Йому вперше доводилося бачити американців. Солдати жваво розмовляли, перегукувалися, жартували, безтурботно сміялися.

– Ходімо назад, – запропонував Андрій.

Друзі звернули в провулок і попрямували додому.

– Напевно, незабаром кінець війні, – висловив свою думку Алім. – От було б добре!

Андрій «нічого не відповів. Він швидко йшов, не озираючись. Вагнер зустрів їх біля хвіртки.

– Ну як? – стривожено запитав він.

– У місті американці, – відповів Грязнов.

– Прийшли все-таки, – похитавши головою, сказав старий і, зачинивши хвіртку, замкнув її.

Постоявши деякий час біля огорожі, він подивився в сад, потім пройшов по алеї до яблуні і повернувся назад, його погляд зупинився на залишеному біля дерева заступі. Вагнер не допускав безладдя в господарстві, але зараз він, здається, не помітив заступа. Він байдуже дивився кудись у простір, очі його були широко розплющені, і глибокий сум заслав їх вологою поволокою.

XVIII

На п'ятий день після вступу американських військ у місто Вагнеру об'явили, що в його будинку житимуть два офіцери, і наказали приготувати кімнату. Вагнер мовчки, зовсім байдуже вислухав квартирмейстера і кивком голови дав згоду. Коли двері зачинилися, він зайшов до їдальні і важко опустився в крісло. Останнім часом Вагнер став невпізнанним: змарнів, постарів. Усе рідше й рідше виходив у сад, хоч там уже наливалися соком дерева і розпукувалися набубнявілі бруньки. Він ніби забув про свої любимі яблуні, про свій сад.

– Не того, не того я чекав, – весь час сумно повторював він.

Повідомлення про нових квартирантів було ще одним ударом для нього.

– Куди ж ми їх помістимо? – спитав Алім у Вагнера.

Вагнер, здавалося, не чув запитання. Він навіть не обернувся до свого друга і тільки глибоко зітхнув. Алім поклав руку йому на плече і спробував відвернути його увагу від безрадісних думок.

– Пустимо їх у спальню, там вони не заважатимуть нам, а самі перейдемо до вашого кабінету.

– Мені однаково. Робіть, як хочете.

Вагнер встав, підійшов до піаніно і замкнув його, вийняв свічки, які останній раз запалювала покійна дружина, взяв скрипку і відніс її до кабінету. Звідти він уже не повертався до самого обіду.

– Погано старому, зовсім погано, – сказав Алім.

Андрій розумів стан Вагнера. З приходом американців у нього підірвалася віра в майбутнє, зникла надія на спільне життя з сином. Старий архітектор відчував, що його син, який став радянським партизаном, не захоче тепер повернутися сюди, коли в місті американці

Старого ледве впросили вийти в їдальню. Він так само мовчки сів у своє крісло і неохоче почав їсти.

Тільки-но друзі закінчили перше, як до кімнати,_ не постукавши, зайшов один із квартирантів. Це був кістлявий майор, високий на зріст, з пихатим виразом обличчя. За ним ішов негр-солдат з двома великими чемоданами, оббитими жовтою шкірою.

– Хеллоу! – кинув майор сухо і, не чекаючи відповіді, спитав: – Де кімната?

Алім мовчки встав з-за столу і провів майора у спальню.

Через хвилину Алім повернувся і тихо повідомив:

– Влаштовується, розкладає речі.

Знову взялися за перерваний обід, але закінчити його не вдалося. Майор вийшов у їдальню і, ні до кого не звертаючись, зажадав, щоб йому приготували ванну. Вагнер мовчки подивився на американця і знизав плечима. Майор повторив вимогу. Тоді Альфред Августович встав і, стримуючи обурення, промовив:

– У будинку немає слуг.

– Немає, так будуть!

– Сумніваюсь.

Майор окинув Вагнера холодним поглядом і ступив крок до нього. Але між ним і старим став Андрій.

Андрій був трохи нижчий за американця, та ширший у плечах і в грудях.

– А ви хто? – не змінюючи пози боксера, що готується до бою, процідив американець.

– Він офіцер Радянської Армії, – відповів за Андрія Абіх.

– Союзник? – здивовано перепитав майор.

Андрій кивнув головою.

– А як ви сюди потрапили?

– Це не його вина, – сказав Гуго.

– Он воно що!.. Розумію… Вашу руку! Я майор Ніксон.

Андрій, переборовши себе, подав руку.

– А цей? – спитав Ніксон, кинувши вбік Вагнера.

– Теж союзник. В його будинку Грязнов живе з своїми друзями майже рік, – пояснив Гуго.

– Дивна колізія! – промовив Ніксон.

На цьому інцидент був вичерпаний.

Другий постоялець, капітан Джек Аллен, прийшов двома годинами пізніше і без супроводжуючих. Крім маленького легкого саквояжу і великої польової сумки з планшетом, у нього нічого не було. Повісивши шинель і вмившись, він попросив дозволу оглянути будинок. З великою цікавістю розглядав архітектурні проекти, розвішані на стінах, і коли дізнався, що Вагнер архітектор, довго й тепло тис йому руку.

Змінив свою поведінку і Ніксон. Це стало помітно після того, як Андрій розповів, що син Вагнера б'ється в рядах Радянської Армії.

Але Ніксон вважав себе переможцем і намагався підкреслити своє право бути господарем у будинку.

– Такі люди вносять неспокій у життя і перетворюють все добре на його протилежність, – говорив Аллен про Ніксона, коли його не було.

Грязнов і Ризаматов домовилися видавати себе за радянських офіцерів, закинутих у тил німців з спеціальним завданням, а своє перебування в будинку Вагнера пояснити тим, що син Вагнера, який перейшов на бік радянських військ, дав їм адресу батька, в якого вони й знайшли притулок під виглядом військовополонених. Тепер вони могли говорити, що. завгодно, не боячись бути викритими ні юргенсами, ні марквардтами, ні долінгерами, про яких почали забувати.

Остаточного визволення залишалось недовго чекати. Радянські війська вступили в Кенігсберг, Ганновер, Ессен, Відень, Штутгарт. Війська Першого Білоруського і Першого Українського фронтів рвалися до Берліна. Швидко повинен був наступити день – з'єднання союзних військ, день розв'язки.

Якось уранці, блукаючи по місту, Андрій і Алім зустріли на бульварі майора Фохта. Він ішов у новенькому цивільному костюмі і м'якому велюровому капелюсі сірого кольору з великими полями. Майор зробив вигляд, що не пізнав Андрія.

– Не розумію, що відбувається, – тихо сказав Грязнов Аліму, показуючи на Фохта. – Це гестапівець, той, який викликав Вагнера і нас з Микитою Родіоновичем. І він на волі…

– Можливо, ховається, – промовив Алім.

– Біс його знає! Можливо.

Після вечері Вагнер сказав:

– Добре, коли б ця війна була останньою!

Ніксон зареготав:

– Нова війна прийде швидше, ніж ви гадаєте.

– Це, на вашу думку, обов'язково? – спитав Вагнер.

– Обов'язково.

Ніксон вийняв з кишені невеличку записну книжечку, порився в ній і, знайшовши потрібне, сказав:

– Ось що пише Фокс: «Побідоносні генерали і адмірали більше дивитимуться на своїх союзників у перемозі, щоб виявити своїх можливих противників у майбутній війні… Вони будуть менше зайняті Німеччиною, ніж один одним».

– Дивна точка зору, – промовив Вагнер. – На щастя, є інший документ, який викликає надію на більш приємне майбутнє. Я маю на увазі рішення Ялтинської конференції.

– Під яким поставив свій підпис наш покійний Рузвельт, – додав Аллен.

– Старий переборщив, – розв'язно промовив Ніксон. – Та хіба можна допустити руйнування, навмисне руйнування індустріальної могутності Німеччини?

– Промисловість у Німеччині не належить народу, – зауважив Вагнер.

– А кому ж вона належить – мавпам чи папугам? – В голосі Ніксона з'явилися саркастичні нотки.

– Капіталістам, – коротко відповів Абіх.

– Це доктрина комуністів, і давайте не будемо говорити на цю тему.

Ніксон встав, підійшов до дивана і, розвалившись на ньому, простягнув свої довгі ноги.

– Капітане! – звернувся він до Аллена.

– Що? – відповів той.

– Дивізія простоїть у місті ще десять днів. Ви, здається, цікавилися саме цим питанням у начальника штабу?

– Можливо…

– Потім, ви просили, щоб вам дозволили перебратись на іншу квартиру.

– Можливо…

– Ви заявили, що не хочете жити разом зі мною…

– Заявив.

– А на якого біса вам усе це потрібно?

– Це моя, а не ваша справа, – відповів Аллен.

– Тоді я вам наб'ю фізіономію. І так наб'ю, як вам ще не били за все ваше життя.

Аллен засміявся. Всі насторожено чекали, чим закінчиться сварка.

– Ви мені якось показували дірку на своїй голові, – спитав Аллен Ніксона.

– Це рана, а не дірка, – відповів Ніксон. – Рана, яку я дістав від Роммеля в Африці. Я гордий…

– Можете гордитися скільки завгодно. – промовив Аллен. – Я хочу сказати, що через неї у вас, напевно, витекла частина мозку.

– Стара мавпо! – заревів Ніксон і, піднявшись з дивана, кинувся до Аллена.

Аллен з невластивою йому швидкістю схопився з стільця. Але дорогу Ніксону перегородив Андрій.

Ніксон зупинився із стиснутими кулаками, подивився на Андрія, перевів погляд на Аллена і, вилаявшись, пішов у спальню.

Звідти він вийшов одягнутий і, залишаючи кімнату, кинув:

– Ви ще запам'ятаєте майора Говарда Ніксона! Так-так, запам'ятаєте…

Приблизно через годину до будинку під'їхали два «джиппи». Молодий офіцер у формі «МР» – американської військової поліції – зайшов у кімнату і вийняв з кишені аркушик:

– «Грязнов… Ризаматов…» Є?

– Є.

– «Вагнер… Абіх»?

– Тут.

– А я за вами за всіма… Доведеться на деякий час залишити цю хатину під наглядом капітана Аллена. Це ви, якщо не помиляюсь?

– Так, я, – відповів Аллен.

Грязнова і Ризаматова офіцер посадив у свою машину, Вагнера й Абіха – в іншу, і «джиппи» роз'їхалися у протилежні боки.

XIX

Слідчий Фліт зробив два проколи кишеньковим ножиком у банці із згущеним молоком і перекинув її над великою чашкою з гарячим какао. Густе молоко, схоже на зубну пасту, товстим тягучим струменем полилося в чашку.

Фліт старанно розмішав какао, попробував його і, як видно, задоволений, вийняв зі столу бісквіти, загорнуті в целофановий папір.

Відкушуючи маленькі шматочки бісквіта, він повільно запивав їх гарячим какао, не звертаючи уваги на людину, яка сиділа напроти нього.

Фліт любив попоїсти. Він був гурманом і мав такі роки, коли їжа – для людей, подібних до нього, – є найвищою насолодою. Після обіду або вечері, він не був схильний ні до справ, ні до розмов.

Чоловік, який сидів навпроти слідчого, був до того худий, що нагадував скелет, обтягнутий шкірою.

Вже одинадцять днів він нічого не їв. Він оголосив. голодовку і зараз випробовував залишки своєї волі, не зводячи очей з Фліта, який з апетитом їв.

Покінчивши з їдою, слідчий запалив люльку і, затягнувшись, ліниво сказав:

– Я не розумію, що примусило вас голодувати…

– Ви питаєте про це вже вдруге, – тихо, ніби боячись витратити останні сили, заговорив в'язень, – і я вдруге відповідаю: вже шість років я сиджу в тюрмі…

– Але зараз же ви не в тюрмі? Табір і тюрма – не одне і те ж.

– За що? За що? Дайте мені відповідь! – Людина опустила бліді, тремтячі повіки.

– Гаразд, ми розберемось… Ви, здається, комуніст? – спитав наче випадково Фліт.

– Не здається, а точно. Був ним і помру ним.

– Добре, ідіть. – І слідчий подзвонив.

На дзвінок увійшов конвоїр. Фліт надів окуляри в ромбоподібній роговій оправі, озброївся олівцем, викреслив у списку, що лежав перед ним, прізвище комуніста і. назвав конвоїру чергове прізвище, під номером дев'ятим:

– Росіянина Тимошенка!

Чекаючи на «дев'ятого», слідчий підняв з стільця своє важке тіло, розігнув спину, ступив кілька кроків по кімнаті і зупинився біля вікна.

Звідси було видно майже всю територію цегельного заводу, перетвореного американцями на концентраційний табір. Люди розташувалися під навісами, де раніше сушилася цегла й черепиця. Вони спали на широких, нашвидку збитих нарах, вкритих солом'яними матрацами. Навіси називалися тепер бараками, відокремлювались один від одного густими рядами колючого дроту, і кожен з них мав свій номер.

Фліт дивився у вікно доти, поки в полі зору не з'явилася фігура конвоїра, що супроводжував викликаного для розмови росіянина, потім повернувся на своє місце.

Росіянин був невисокий на зріст, худорлявий, з остриженою головою, з великими карими очима, років двадцяти семи – двадцяти восьми.

– Ви офіцер? – спитав Фліт російською мовою, якою непогано володів.

– Так.

– Капітан?

– Так.

– Артилерист?

– Цілком вірно.

– Командували дивізіоном гвардійських мінометів?

– Командував.

– Коли здалися в полон німцям?.. Сідайте… Чого ви стоїте?

Тимошенко посміхнувся і сів.

Він пояснив Фліту, що в полон не здавався, а що його, тричі пораненого, непритомного, підібрали на полі бою рік тому. Він почав розповідати, як це сталося.

– Добре, добре! – зробив нетерпеливий жест Фліт. – Це не так важливо… Я, власне кажучи, викликав вас для того, щоб об'явити…

– Лора, пора!

– Що пора? – насторожився Фліт. – Звідки ви знаєте, що я хочу сказати?

– Догадуюсь, – добродушно посміхнувся Тимошенко. – Ви хочете об'явити, що я вільний.

– Про це доведеться говорити, коли з'єднаємося з вашими військами і прибудуть ваші представники. Зараз ще рано… Я маю на увазі інше.

– А саме?

– Вам доведеться виїхати у Сполучені Штати.

– А для чого це? – спитав Тимошенко, і в його очах спалахнули іскорки гніву.

– Не гарячіться… Ви людина молода і ще не бачили світу. Я певний, що ви вперше потрапили за межі своєї країни, будучи військовополоненим.

– Правильно.

– Ви не бачили таких чудових міст, як Нью-Йорк, Чікаго, Вашінгтон. Ви не бачили океану, по якому вам доведеться плисти. Ви не уявляєте собі всієї чарівності цієї подорожі.

– Уявимо…

– І все це безплатно. Зовсім безплатно, на всьому готовому, на. повному пансіоні.

– Чудово.

– Ви зрозуміли мене?

– Зрозумів.

– Отже, згодні?

– Ні.

Фліт невдоволено скривився. Зовсім даремно він витратив кілька. хвилин. Він встав, пройшовся по кімнаті і, підсунувши стілець, сів навпроти в'язня.

– Сказати «ні» ніколи не пізно, – знову почав слідчий. – Ви стоїте перед ділемою: чекати в таборі своїх представників, які сюди, можливо, і не доберуться, а якщо й доберуться, то не дуже скоро, або стати зовсім вільним… через кілька днів.

– Віддаю перевагу першому.

– Даремно! Зовсім даремно! Ніхто не повірить тому, що ви потрапили в полон не за власним бажанням. Ви хочете повернутися героєм? Подумайте добре… Приймаючи нашу пропозицію, ви нічого не втрачаєте, абсолютно нічого. Ви можете змінити професію, можете продовжити військову освіту. Перед вами відкривається нове життя…