Текст книги "Таємні стежки"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 24 страниц)

Це був перший зв'язок з Великою землею. Якщо в умовах залишеного ними окупованого міста робота майже кожної нелегальної радіостанції могла бути виявлена ворогом, то тут, у Німеччині, така можливість значно зростала. Отже, треба було щось таке вигадати, що виключило б можливість провалу.

Допоміг справі Долінгер. Йому було ліньки складати своїм учням двічі на день тексти для тренувальних передач, і вони одержали можливість передавати депеші довільного змісту.

Після довгих роздумів друзі вирішили так складати депеші, щоб вони не викликали підозрінь у Долінгера і водночас містили в собі дані, які цікавлять Батьківщину.

Передусім це рішення треба було передати на Велику землю. Туди необхідно було передати і умовний код, щоб у слові або фразі, які нічого не означають для Долінгера, свої могли знайти те, що вклали в них Ожогін і Грязнов, – те, що цікавило Батьківщину.

Через дванадцять хвилин Грязнов закінчив передачу і одержав з Великої землі підтвердження, що вона прийнята. Тепер треба було чекати відповіді.

Андрій згорнув рацію, закрив чемодан і сховав його.

– Як? – спитав Ожогін.

– Прийняли… Слухати наказали через три години.

Три години – це багато: можна і відпочити. Спати, звичайно, не хотілося. Друзі прилягли на одне ліжко і почали розмовляти.

Сьогодні – четверта ніч на новому місці. Вони уважно придивлялися до господаря будинку – Вагнера, про якого багато чули частково від Юргенса, частково від Долінгера. Вагнер у гітлерівців вважався людиною не зовсім благонадійною: тому їх до нього й поселили. Старший син старого архітектора, комуніст, задовго до війни був арештований, і з ним, здається, розправилися гестапівці. Молодший син, Карл, пропав без вісті на Східному фронті. Але чи так це насправді? Відомості вимагали перевірки.

Від очей Ожогіна і Грязнова не приховалися відносини, що були між Вагнером та його робітником. Віч-на-віч вони поводилися один з одним дуже просто; у присутності сторонніх Вагнер на робітника покрикував.

За яких обставин Алім потрапив у полон? Як заволодів ним Вагнер?

Не залишилось для друзів непоміченим і те, що в будинку Вагнера кілька разів з'являлися сторонні особи, з якими господар залишався на самоті. Мета їх приходу була неясною. А два дні тому Ожогін став свідком цікавого епізоду.

Рано-вранці Микита Родіонович через вікно виліз на дах будинку і почав установлювати антену. Промені сонячного світла били в обличчя, в очі, заважали працювати. Ожогін повернувся спиною до сонця, сів біля стіни мезоніна і почав з'єднувати два куски дроту. Внизу лежало подвір'я, далі – сусідній сад, а ще далі починався лісок. Микита Родіонович хотів уже встати і підвісити антену, коли побачив у саду робітника Вагнера. Той підійшов до великої яблуні, озирнувся довкола, швидко сунув руку в дупло, вийняв звідти чи то згорток, чи то вузлик невеликого розміру і сховав у кишеню. Потім так само швидко повернувся в будинок.

«Оце номер… – сказав про себе Микита Родіонович і спробував запам'ятати яблуню. – Що ж він там ховав?»

Закінчивши встановлення антени і повернувшись до кімнати, він розповів про все бачене Андрію.

– Давайте… далі… постежимо, – запропонував Андрій.

Протягом двох днів друзі по черзі стежили за яблунею. Вагнер і його робітник підходили до неї двічі. Кожного разу вони щось виймали з дупла і відносили в будинок.

Характерно, що поява господаря або робітника в саду біля яблуні збігалася з приходом у дім когось із сторонніх.

Одного разу прийшов жебрак, іншим разом – майстер-водопровідник, після нього – сажотрус, потім – електромонтер, який перевіряв лічильник.

– Тут безперечно щось не так, – міркував Микита Родіонович.

– Єдиний вихід – самим залізти в дупло і переконатися наочно, що там зберігається, – запропонував Андрій.

Микита Родіонович не заперечував.

Уночі, коли в будинку все затихло, Андрій вийшов у сад і, засунувши руку в дупло, вийняв досить великий згорток, перев'язаний шпагатом. Сховавши його в кишеню, юнак повернувся в мезонін, де його з нетерпінням чекав Микита Родіонович.

У згортку виявилось кілька сот листівок, розміром не більше від поштових листівок.

– Розумієш, у чому справа? – спитав Ожогін, виймаючи із згортка одну листівку. – Швиденько піди і поклади на місце. Можливо, вони будуть потрібні раніше, ніж ми гадаємо.

Андрій поклав листівки в кишеню і тихенько пішов униз.

У листівці йшлося про те, що чесні німці повинні сприяти перемозі союзників, знищувати гестапівців, есесівців – справжніх ворогів майбутньої Вільної Німеччини.

Тієї ночі друзі довго не могли заснути.

– Що ж це виходить, Микито Родіоновичу? – питав Андрій. – Куди ми потрапили?

– У дуже цікавий будинок! – весело відповідав Ожогін. – Тільки обережність, обережність і ще раз обережність! Можна гадати, що наш господар зв'язаний з якоюсь патріотичною організацією німців. За допомогою листівки я спробую викликати його на відверту розмову.

… Час минув непомітно, і за кілька хвилин до початку радіосеансу Грязнов вийняв з чемодана рацію.

З яким хвилюванням чекали друзі першої вісточки, першого привіту з Великої землі! Якими довгими здавались короткі хвилини!

Андрій старанно застругав п'ять олівців, поклав їх перед собою, взяв прес-пап'є і притиснув кілька аркушів паперу, щоб вони не рухалися, та прилаштував навушники.

І нарешті Батьківщина заговорила…

Ожогін збуджено ходив по кімнаті, а Грязнов наносив на папір знаки.

Майже півгодини тривав прийом, але це вже не хвилювало друзів: чим більше передавала Велика земля, тим краще.

– Нате… – промовив Андрій, скидаючи навушники і простягаючи списаний аркуш старшому товаришеві.

Андрій почав укладати рацію, а Ожогін сів за розшифровку депеші. Минула добра година, поки незрозумілі на перший погляд рядки набули певного змісту.

Ініціатива розвідників-патріотів була схвалена. Більше того: їм подавався розширений код, який значно полегшував передачі у відведений для роботи з Долінгером час. Батьківщину цікавили певні дані, і про все це було сказано чітко і ясно.

– Микито Родіоновичу, ми знову не самі, знову разом з усіма! – Андрій, веселий, збуджений, бігав по кімнаті.

– Так, Андрійку, – Микита Родіонович обняв друга за плечі, – ми знову на бойовій вахті, і від нас чекають активних дій.

Головне полягало в тому, що в майбутньому, проводячи сеанси з Великою землею, друзі могли не боятися за наслідки: адже вони просто «працюють» з Долінгером, виконують його завдання.

Відразу ж склали текст радіограми на завтрашній денний, сеанс. Треба було запитати Велику землю, чи відома їй доля німецького солдата Карла Вагнера.

Приблизно через годину Ожогін погасив світло, зняв маскування з вікна і навстіж розчинив його.

– Постіймо так, Андрійку, – тихо сказав Микита Родіонович, – помріємо кожен про себе.

V

Удень все населення міста вигнали на земляні роботи. У садах, скверах, у тінистих алеях поспіхом копали довгі й короткі зигзагоподібні щілини, окопи. В дворах і на площах обладнували криті, з кількома виходами бомбосховища.

Від робіт нікого не звільняли. Недалеко від готелю разом з усіма суху землю копали старий Вагнер, його робітник Алім, Ожогін і Грязнов. Німці працювали неохоче, ніби не розуміли, що відбувається; тривожними поглядами проводжали літаки, що пролітали в небі.

На місто за всі роки війни не впало жодної бомби, але біженці – берлінці, мюнхенці – розповідали стільки жахливого, що кров застигала в жилах. «Невже дійде черга і до нас?» думало багато городян.

Раптом насунула гроза, і робота припинилася. Поривчастий вітер підняв до неба стовпи пилюки, сонце затьмарилося, почався дощ.

Усі кинулися врозтіч. Ожогін і Грязнов, загубивши Вагнера і його робітника, хотіли бігти додому, але дощ посилювався з кожною хвилиною. Довелося заховатися в готелі Моллера.

Моллер зрадів несподіваній появі колишніх пожильців і відразу ж провів їх до своєї конторки.

– Як не соромно! – почав докірливо господар. – Як тільки виїхали з готелю, так і забули про нас. Невже не можна викраяти годинку-другу, щоб забігти в готель і провідати своїх щирих друзів?.. До речі, – раптом спохватився він. – Я зовсім забув спитати: у кого ви зупинилися на квартирі?

– У Вагнера, на Альбертштрассе, – відповів Микита Родіонович.

Моллер почухав за вухом і, примружився на стелю, ніби щось пригадуючи.

– Чи не архітектор ваш Вагнер?

– Цілком вірно, – підтвердив Грязнов. – Ви його знаєте?

Господар готелю загадково посміхнувся і підморгнув Ожогіну:

– Господар у вас теє… птах!

– Не розумію, – здивовано підняв брови Ожогін. – Ви що-небудь про нього знаєте?

– Аякже, навіть знайомий трохи, хоч афішувати таке знайомство в наш час небезпечно. Сам Вагнер, власне кажучи, ні риба ні м'ясо, а от старший син – справа інша.

– Виходить, птах не він, а старший син? – вніс поправку Грязнов.

– Цілком вірно, – засміявся Моллер, – саме старший син. Він був комуністом, його вбили під час демонстрації.

Ожогін і Грязнов непомітно перезирнулися.

– Ви сказали – старший сип? – удаючи, що не надає значення почутому, спитав Микита Родіонович. – Отже, у нього були ще сини?

– Молодший теж загинув, але на фронті, в сорок першому році. Здається, під Москвою.

Моллер замовк, потім енергійно струснув головою і продовжував:

– А ви сьогодні теж працювали?

– Так, разом з усіма трудилися.

– Не розумію, для чого це! Невже й наше місто будуть бомбити?

– Важко сказати, – промовив Микита Родіонович, – скидається на те, що будуть.

– Як по-вашому, – не вгавав Моллер, – хто кращий: росіяни чи американці?

Ожогін ухилився від відповіді. Відчинивши вікно, він глянув на вулицю:

– Дощ, здається, перестав. Ходімо, Андрію.

Друзі встали і, незважаючи на умовляння Моллера посидіти ще з півгодинки, попрощалися й залишили готель.

Увечері, побачивши Вагнера, який з газетою в руках сидів на лаві в саду, Микита Родіонович підійшов до нього і подав листівку, взяту вночі з дупла старої яблуні:

– Це я підняв учора на підлозі в їдальні.

Старий зблід і швидко відвів очі від пильного погляду Ожогіна. Він розгубився і, вдаючи, ніби знайомиться із-змістом листівки, намагався виграти час, щоб відповісти що-небудь переконливе і не викрити себе.

Микита Родіонович продовжував мовчки стояти біля Вагнера, йому було жаль старого, але інтереси справи і становище друзів вимагали надзвичайної обережності, суворої перевірки.

Вагнер розумів, що він надто довго читає листівку, що час уже відповісти квартирантові, але що сказати, він так і не придумав, – лише безпорадно розвів руками і подивився на Ожогіна. Крапельки поту, наче дрібні росинки, виступили на його лобі.

– Не можу нічого сказати, – промовив він нарешті. – Я просто не розумію… як могла така річ опинитися в моєму домі…

– Можливо, ваш робітник приніс? Він як, надійна людина?

– Що ви! Що ви! – запротестував старий. – Це виключено, його зовсім не, цікавить політика. Він – сумлінний батрак, і все… – І він знову відвів очі під пильним поглядом Ожогіна.

– Так, але як же тоді пояснити… – продовжував Микита Родіонович.

– Не знаю… не знаю… Тут якась провокація. Серед знайомих, що інколи відвідують мене, немає підозрілих осіб, які б займалися такими справами.

– За це, – перервав старого Ожогін на півслові, – по голівці не погладять. Особливо зараз… Отже, вам важка відповісти? – І Микита Родіонович простягнув руку до листівки, бажаючи взяти її назад.

– Вона вам потрібна? – спитав Вагнер і зніяковів.

– Мені – так, а вам, на мою думку, не потрібна, – відповів Ожогін і, заховавши листівку в кишеню, пішов у будинок.

Кілька хвилин Вагнер сидів нерухомо, ніби закам'янілий, втупивши невидющі очі й одну точку.

Не помітивши газети, що впала з лави, старий повільно встав, відчуваючи слабість у всьому тілі, і непевно попрямував до будинку.

Спостережливий Алім відразу помітив зміну, що сталася з Вагнером.

– Що трапилось? – стривожено запитав він.

Вагнер важко опустився на кухонний табурет.

– Погано. Аліме, дуже погано… Нас з тобою чекають великі неприємності… – І він розповів про те, що трапилось.

Начистивши картоплі, Ризаматов поклав ножа, витер руки і щільно причинив кухонні двері.

Як могла потрапити листівка в їдальню? Ні він, ні Вагнер не заходили туди з листівками. Вони приносили їх у міру потреби на кухню і тут передавали кому слід.

– Тут щось не так, – сказав Алім. – Чи не знайшли вони дупло?

Вагнер нахмурив лоб і замислився:

– Навряд… А зрештою, хто знає…

Вагнер і Алім просиділи на кухні до пізньої ночі, висловлюючи різні припущення і здогади. Настрій старого і юнака ще погіршав, коли квартиранти вийшли з дому.

– Пішли доповідати, – зробив висновок Вагнер.

– Падлюки! – із злістю сказав Алім і стиснув кулаки.

Варена картопля стояла на столі і вже прохолола, але до неї ніхто не доторкався. Про вечерю забули. Кожної хвилини чекали арешту.

– В дуплі у нас нічого немає? – спитав Вагнер.

– Порожньо, – відповів Алім.

– Ми нічого не знаємо, нічого не бачили, ніхто до пас не ходить… Так і будемо казати. А наших треба попередити про всякий випадок… Ти завтра на поле не йди.

Старий встав, пройшов у спальню і ліг, однак заснути він не міг і здригався від кожного звуку, кожного шарудіння.

Алім не лягав спати зовсім, вирішивши дочекатись приходу квартирантів.

Опівночі в будинку почулися кроки і стриманий гомін. Старий і Алім насторожились.

То повернулися квартиранти. Вони пройшли нагору, і в будинку знову запанувала тиша.

Тільки на світанку Вагнер і Алім заснули, але сон не приніс відпочинку напруженим нервам.

Вагнер не знав, що й думати. Він не сумнівався в тому, що листівка вже перебуває в руках якого-небудь Фохта і той розробляє план викриття і арешту як авторів, так і розповсюджувачів листівок. Але чому ж ніхто не прийшов? Треба обов'язково попередити решту.

Через деякий час Алім вийшов на вулицю і зайнявся дивною справою: озброївшись заступом, він почав зчищати траву, що росла на тротуарі між кам'яними плитами.

Приблизно через півгодини на вулиці з'явилася людина. Порівнявшись з Алімом і почувши від нього кілька слів, вона минула будинок, не зайшовши до Вагнера. Ще через півгодини Алім припинив роботу і повернувся в дім.

– Попередив, – посміхнувся Грязнов, який обережно стежив з вікна мезоніна за Алімом.

– Налякали ми їх, Андрію, – сказав Ожогін. – Я розумію їх стан і переконуюсь у тому, що цього разу ми маємо справу з чесними людьми. Треба швидше все з'ясувати, а то тільки напсуємо.

… Вночі, повернувшись з занять у Долінгера, друзі не зайшли в будинок, а непомітно заглибилися в сад і сіли на одну з віддалених лав. Звідси, з-за кущів бузку, було добре видно більшу частину саду. Протягом години тиша нічим не порушувалася, друзі вже хотіли залишити свій спостережний пункт, як раптом виразно почули, що хтось сплигнув із задньої стіни й затих. Минуло кілька хвилин. Почулися обережні кроки. Стежкою, в трьох метрах від друзів, пройшла людина. Ожогін і Грязнов затамували подих. Людина наблизилась до яблуні, затрималася біля неї на кілька секунд і пішла назад. Друзі не побачили, а відчули, як вона видерлась на стіну і сплигнула по той бік.

– У дуплі знову щось є, – пошепки сказав Ожогін.

– Про це ми зараз дізнаємось, – відповів Андрій.

Обидва вийшли із схованки і обережно наблизилися до яблуні. Нетерплячий Андрій встромив руку в дупло:

– Ото! Знову листівки, і багато…

– Тихше, – попередив його Микита Родіонович. – Виймай.

Тверда пачка листівок була перев'язана шпагатом. Ожогін витяг з середини кілька штук, а решту поклав назад. Ледве він встиг зробити це, як скрипнули двері. Друзі швиденько сховалися за стовбурами дерев. З ганку зійшов старий Вагнер і пішов по стежці. На півдорозі він зупинився, постояв з півхвилини, ніби щось обмірковуючи, а потім підійшов до яблуні. Вийнявши з дупла згорток, старий потримав його, тяжко зітхнув і поклав назад.

Вагнер не знав, що робити. Він хотів зустріти людину і попередити її, але запізнився. Як же бути? Вийняти листівки з дупла і віднести додому – рисковано й нерозумно; залишити тут – теж. Спалити! Це, мабуть, найвірніший засіб, найкращий вихід з становища. Взяти зараз їх з собою на кухню, облити гасом і спалити, щоб сліду не лишилось. Але Вагнер вагався. Він дуже добре знав, скільки коштують ці маленькі аркушики паперу, скільки ночей, сили, здоров'я забирають вони у патріотів, яка небезпека загрожує товаришам, що їх випускають. Невже те, що створено впертою, сповненої небезпеки працею, що повинно завтра, позавтра розійтися по руках, він, Вагнер, візьме і знищить за кілька хвилин?

«Ні-ні! – прошепотів старий. – Нехай лежать. Нехай буде, що буде…»

… Ця ніч була ще тривожнішою, ніж минула. Вагнер чекав обшуку, але ніхто не з'являвся. Не прийшли і вдень. Це ще більше занепокоїло старого. Вагнер побоювався стеження, тому Алім постійно чергував біля вікна. Всі товариші, крім Гуго Абіха, були попереджені. Гуго був товаришем сина Вагнера – Oтто. Тоді, при вбивстві Отто, він чудом вирвався з лап гестапо: йому вдалося приховати свою приналежність до компартії.

Гуго не взяли в армію через велику короткозорість, і він працював креслярем у лабораторії авіаційної фірми «Фокке-Вульф».

Але Гуго не приходив. Невже з ним що-небудь трапилось?

Вагнер і Ризаматов не знаходили собі місця, з хвилини на хвилину чекаючи появи гестапівців.

Ожогін і Грязнов навмисне уникали зустрічі з господарем, але уважно стежили за ним. Згорток так і лежав у дуплі, і їм було ясно, що Вагнер, під загрозою провалу, не бере його. Але комусь він все-таки повинен віддати листівки!

Минуло три дні. Микита Родіонович лежав на ліжку, обмірковуючи текст радіограми, яку вони повинні були передати на Велику землю.

– На подвір'я зайшла незнайома людина, – пролунав голос Андрія.

Ожогін встав з ліжка.

– Наглядай за садом, – попередив Микита Родіонович.

Грязнов роззувся, відчинив вікно і, подивившись на всі боки, виліз на дах. Він ліг біля стіни мезоніна, звідки було видно сад, і почав стежити. Від нагрітого сонцем даху було жарко. Припікало живіт, руки, груди. Але Андрій терпів. Не раніше ніж через півгодини в саду з'явився Вагнер. В руках у нього була клейончата сумка. Він поволі пройшов центральною доріжкою вглиб саду, постояв кілька хвилин біля стіни, а на зворотному шляху підійшов до яблуні, швидко вийняв з дупла згорток і поклав його в сумку. Тримав себе старий непевно, насторожено, наче відчував, що за ним хтось стежить.

– Листівки в будинку, – доповів Грязнов, повертаючись у кімнату.

– Ну, піду побалакаю з старим одверто, – рішуче сказав Ожогін. – Я вірю, що і в Німеччині є справжні патріоти – антифашисти, які зрозуміють нас, з якими нам по дорозі. Якщо ж усе-таки ми наштовхнемось на зраду, то зуміємо пояснити гестапо, що ми, як «співробітники» Юргенса, повинні були піти на провокацію з метою викриття підпільної організації.

– Правильно, Микито Родіоновичу, – погодився Андрій, – думка хороша. Треба діяти, а викрутитись ми завжди зможемо.

Микита Родіонович одягнув піджак, поклав у кишеню взяті з дупла листівки і спустився вниз. По м'якій килимовій доріжці він тихенько дійшов до кабінету. Прислухався.

До вуха долетіли уривки приглушеної розмови між господарем і гостем.

– Я боюсь арешту. Відчуваю, що мені його не минути, – промовив Вагнер.

Ожогін хотів зайти, але роздумав і залишився у вітальні, розглядаючи велику вазу, оздоблену ляпіс-лазур'ю.

Нарешті двері кабінету відчинилися, і у вітальню вийшов гість Вагнера – худорлявий блондин років двадцяти семи, середнього зросту. Він на мить зупинився і, зустрівши байдужий погляд Ожогіна, попрямував до виходу.

Почекавши деякий час і бачачи, що Вагнер не появляється, Микита Родіонович вирішив сам зайти до нього.

Вікна кабінету виходили в сад і зараз були задрапіровані важкими портьєрами. На стінах у рамках висіли проекти створених рукою архітектора будинків, які одержали свого часу право на життя. Кутом стояв різьблений письмовий стіл, а біля нього – два зручних важких крісла. Старий сидів за столом, спершись головою на руки і затуливши долонями обличчя. Він так заглибився у власні думки, що не помітив появи Ожогіна. Коли Микита Родіонович поклав перед ним пачку листівок, Вагнер здригнувся, відкинувся на спинку стільця і, злякано дивлячись на Ожогіна, завмер у нерухомій позі.

– Я хотів лише попередити вас, – м'яко почав Микита Родіонович, – щоб ви ні мене, ні мого друга не боялися…

Вагнер мовчав. Ліва щока його помітно тіпалась. Старий не знав, як поводитися з небезпечним квартирантом, не знав, що йому відповісти. Він не міг позбутися думки, що гестапо спеціально підіслало до нього своїх лазутчиків і через них намагається викрити патріотичну діяльність антифашистів.

– Ще раз повторюю, – продовжував Ожогін, – що ви можете нас не боятися і продовжувати свою добру справу. Нам відомо, що до вас приносять листівки і що ви їх розповсюджуєте. Людина, яка щойно пішла від вас, понесла листівки, які у вас зберігалися. Нам відомо й дещо інше. – Ожогін вийняв з кишені аркушик паперу і подав Вагнеру.

На аркушику були написані прізвища, ім'я і рік народження його сина, час призову на військову службу, номер частини, в якій він служив.

– Не розумію, що ви хочете цим сказати! – схвильовано промовив Вагнер.

– Йдеться про вашого сина Карла, який нібито загинув на фронті. Але ваш син живий. Взимку сорок другого року він, знищивши спочатку двох гітлерівських офіцерів, пішов до радянських партизанів і зараз працює у них перекладачем, – адже Карл володіє російською мовою.

Старий архітектор узявся за серце, очі його зробилися вологими. Прощання з сином у той далекий літній день постало перед ним з усіма подробицями. Він згадав слова, які сказав Карл, прощаючись: «Тату! Воювати з росіянами я не хочу. Не тому, що я боягуз, що не люблю батьківщини, а тому, що треба бути таким самим чесним німцем, яким був брат». Тоді Вагнер палко обняв сина, поцілував у очі і нічого не сказав.

Потім прийшло повідомлення, що Карл Вагнер загинув на фронті.

– Хто ви такі? – не зміг утриматись Вагнер. – Звідки ви?

– Я і мій друг – росіяни, – відповів Ожогін.

Цього старий ніяк не сподівався.

– Так, росіяни, – підтвердив Микита Родіонович. – І не ті, за кого ви пас вважаєте.

Перебування сина Вагнера серед радянських партизанів, про що було одержано повідомлення з Великої землі, давало підставу говорити з господарем будинку відверто, а відгуки Юргенса і Моллера про нього зайвий раз свідчили на користь старого архітектора. Був, звичайно, в усьому цьому певний риск, але риск розсудливий, який виправдував себе.

А в душі Вагнера боролися протилежні почуття. Він знав, на що здатні гестапівці. Їм не дорого оголосити, що Карл живий, коли він насправді мертвий, або що Карл перейшов на бік радянських партизанів. Якщо всьому повірити, легко потрапити в підготовлену пастку. Чим міг квартирант підтвердити свої слова? Нічим.

– Не говоріть про сина… Не жартуйте з старою людиною… з батьком, – промовив нарешті Вагнер, підводячись. – Це злі жарти.

Микита Родіонович відчував боротьбу в душі Вагнера і вирішив вдатись до останнього, найрішучішого аргументу, який міг розвіяти всі сумніви старого архітектора.

– Повірте мені, Вагнер, як російському комуністу. Карл живий. Але мене цікавить інше… Скажіть, де зберігається партійний квиток вашого покійного сина Отто?

Вагнер здригнувся, різко підвів Голову. Про це знали тільки він і Карл. Отто пішов з дому тоді, востаннє, з партійним квитком. Старому Вагнеру не вдалось і поховати сина. Про це потурбувалися гестапівці. А його партійний квиток приніс Гуго. Вагнер з молодшим сином сховали квиток. Куди – про це, крім них, не знала жодна жива душа.

– Ви мовчите, – продовжував Ожогін. – Ну що ж, я можу показати вам сам, де зберігається квиток, разом у кладовку.

– Вірю, вірю, не треба… Це міг сказати вам тільки Карл… – І, схопившись рукою за край стола, Вагнер важко опустився в крісло.

VI

Снідали вп'ятьох – п'ятим був Гуго Абіх. Сніданок проходив пожвавлено. Розмова йшла про останні події.

У ставці Гітлера розірвалася бомба. Кілька чоловік з оточення фюрера було поранено, двоє вмерло. Гітлер відбувся невеликими синяками: замах не досяг мети.

– Незрозуміло, як потрапила бомба в це лігво, адже туди ходять не всі, – сказав Вагнер.

Гуго Абіх був більш інформований про подію. Він розповів, що портфель з бомбою залишив полковник Штауффенберг після доповіді. За чутками, у змові брали участь видні військові. Гуго перерахував відомі всім імена: генерал-фельдмаршал фон Вінлебен, генерал-лейтенант фон Хазе, генерал-полковник Бек, генерал-полковник Геппнер, генерал Ольбріхт, генерал-майор Штиф. Їм нібито вдалося захопити вузол зв'язку, приміщення верховного командування сухопутної армії. Але все закінчилось провалом…

– Базікають багато, – продовжував Гуго. – Одні кажуть, що мова йде про змову купки офіцерів, інші – про справжній генеральський бунт проти бездарного військового керівництва Гітлера. В усякому разі, хто б не були змовники, цей замах знаменний.

– Я дуже радий тому, що трапилось, – сказав Вагнер. – Німці піднімаються на боротьбу з Гітлером. Наш народ повинен розбити гітлерівський режим.

– Так, народ повинен це зробити, – твердо промовив Гуго, – але змовники – це не народ: це купка, мізерна купка офіцерів, яка вирішила ціною смерті свого колишнього куміра врятувати власну шкуру. Вони зрозуміли – правда, дуже пізно, – що Гітлер веде їх у безвихідь, до поразки. Виникає питання: де вони були, ці пани, раніше, коли Гітлер починав свою криваву авантюру? Хіба вони – в тому числі Бек, Геппнер та інші – не підтримували його план походу на схід? Хіба вони не бачили, до чого веде безрозсудна політика фюрера? Чому вони досі мовчали? Навіть зараз – чому вони не звернулися до народу, до солдатів, а вирішили провести «двірцевий переворот»? Ні, народ тут не при чому! – Абіх перевів подих і, вставши з-за столу, почав ходити по кімнаті.

Грязнов і Ожогін з посмішкою стежили за Абіхом. Він подобався їм дедалі більше.

Мружачи короткозорі очі, Гуго Абіх старанно протирав носовою хусточкою скельця рогових окулярів.

У розмову втрутився Микита Родіонович:

– Мені здається, друзі, що змовники такі самі фашисти, як і Гітлер, але вони не хочуть разом з ним іти в могилу, вони сподіваються врятувати кадри націстів, кадри офіцерства, врятувати армію, не допустити вторгнення в Німеччину радянських військ. Може, вони навіть пестять надію домовитися з англійцями та американцями, щоб з меншими втратами вийти з кризи, зберегти сили.

– Це скидається на істину, – погодився Гуго.

Він подивився на годинник і почав прощатись: не можна було спізнюватись на роботу.

В кімнаті було душно. Всі вийшли в сад. Під його тінистими деревами трималася прохолода. Ожогін і Вагнер сіли на лаву, Андрій та Алім проти них на траву. Закурили.

Вагнер спитав:

– Скажіть правду: росіяни. з презирством ставляться до нас, німців, після того, що трапилось?

Микита Родіонович похитав головою:

– Наш народ, Альфреде Августовичу, ненавидить фашизм. Ми знаємо, що гітлерівці винні в духовному виродженні Німеччини. І ніщо не зупинить росіян, які прагнуть розгромити фашизм.

– Так… – тихо промовив Вагнер, ніби не чуючи сказаного Ожогіним і продовжуючи свою думку. – Добре, що є на світі Радянська Росія. Пройшовши через велику гіркоту поразки, німецький народ підніметься і створить справді вільну Німеччину… – Старий замовк, але його думка продовжувала працювати, і він замість слів тільки кивав головою і мружив свої розумні очі.

В останні дні Вагнера не залишало почуття величезної радості: про що б він не думав, перед ним поставало обличчя молодшого сина.

Вночі Ожогін і Грязнов провели черговий радіосеанс з Великою землею. Налагодився регулярний зв'язок: можна було радитись, одержувати вказівки, дізнаватися про події в Радянській країні і на фронтах.

Війна посувалася до кордонів Німеччини. Місто, від якого фронт був ще далеко, вже готувалося до захисту з повітря, і з землі. На його дальніх підступах ішло будівництво оборонних рубежів. Але тільки зі сходу: на західній околиці ніяких робіт не велося.

Вранці Вагнер показав Микиті Родіоновичу нову листівку. В ній говорилося, що радянські війська спільно з польською армією пересікли радянсько-польський кордон і вступили на територію Польщі.

Дочитати листівку Ожогін не встиг: у парадні двері постукали. Вагнер пішов на стукіт і відчинив двері. Перед ним стояв Оскар Моллер.

– Скільки літ, скільки зим! – радісно привітав він Вагнера, чекаючи, що той подасть йому руку.

Але старий стояв, заклавши руки за спину, і сухо спитав непроханого гостя:

– Ви до мене?

Це не збентежило Оскара Моллера:

– І до вас, і не до вас… У вашому будинку поселилися мої хороші друзі, які довгий час жили у мене в готелі. І я хотів би їх бачити…

Вагнер повів Моллера до зали, де сидів Микита Родіонович. По обличчю Ожогіна старий одразу побачив, що і він не дуже радий приходу непроханого гостя. Але Моллера, певно, було важко чим-небудь спантеличити або збентежити Він швидко задріботів до Ожогіна, схопив його руку і почав трясти:

– Дружина мені спокою не дає: запроси, каже, обох до нас на обід… Так-так, не посміхайтесь…

Микита Родіонович хоч і помітив холодність, з якою Вагнер прийняв гостя, все ж змушений був запросити Моллера сісти.

Моллер тільки того й чекав:

– Ви чули, що робиться?

– Що саме?

– Змова, змова!

– А-а… – протягнув Ожогін. – Про це всі знають.

– Але зверніть увагу… – Моллер зробив паузу. – Змовники тепер усюди. Позавчора солдати піхотного полку, недавно сформованого в місті, відмовилися вантажитись і їхати на фронт. Так-так… Довелося викликати есесівців. Ті приїхали на броньовиках. Зав'язалася перестрілка… – Моллер несподівано замовк.

– Ну, і що ж далі? – поцікавився Микита Родіонович.

– Все-таки поїхали… Але розгардіяш був величезний. Кажуть, що командир полку пустив собі кулю в лоб…

Микита Родіонович бачив, що Вагнер кусає губи, поглядає на стіни, стелю, виявляючи нервозність.

Вичерпавши накопичений запас новин і пліток, Моллер звернувся до Вагнера:

– А як ви розцінюєте обстановку, старина?

Вагнер примружив очі.

– Раджу читати газети і не задавати таких запитань, – відповів він.

Микита Родіонович здивовано подивився на Вагнера, намагаючись зрозуміти, чому він тримає себе з гостем підкреслено різко.

– Я не розумію… – почав було Моллер.

Але старий перебив його:

– І розуміти нема чого… Ви, я бачу, знову взялися за старе ремесло?

– Я б вам не радив…

Моллер несподівано встав, грюкнув стільцем, випростався і, кинувши на старого погляд, сповнений люті, швидко попрямував до виходу.

– З ним треба бути дуже обережним. Це відомий гестапівський агент, – збуджено промовив Вагнер, ходячи по кімнаті.