Текст книги "Таємні стежки"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 24 страниц)

Георгій Брянцев
Таємні стежки

Частина перша

І

Опівночі біля під'їзду великого кам'яного будинку зупинилося двоє. Ніч була місячна, світла, але крони розлогих дерев кидали густу тінь на стіну будинку, ховаючи обличчя і одяг пришельців.

– Здається, тут, – тихо промовив один із них.

Тоненький промінь кишенькового ліхтарика забігав по масивних, прикрашених химерною різьбою дверях. З лівого боку дверей, на рівні очей, мелькнула кнопка дзвоника.

Один із супутників – трохи нижчий на зріст – піднявся на східці, збираючись натиснути кнопку, але в цей час двері безшумно відчинилися і хтось спитав із темряви прихожої:

– Вам кого?

Це було так несподівано, що відвідувачі на мить застигли в мовчанні.

– Хто вам потрібен?

– Пан Юргенс, – відповів високий і кашлянув. Кашель видав приховане хвилювання.

– Хто вас послав до нього?

– Пан Брехер.

– Що він просив передати?

– Речі благополучно відправлені…

Важкі двері безшумно зачинилися, клацнув вимикач, і яскраве електричне світло засліпило очі.

У прийомній, куди привели відвідувачів, стояли широкий, обтягнутий чорним дермантином диван і великий круглий стіл з гладко відполірованою поверхнею. Запросивши прибулих сісти, служник зник у дверях праворуч.

Нічні гості залишились самі.

Вони сиділи мовчки і терпляче чекали. Одному з них можна було дати років тридцять. На ньому були чорний піджак, сірі штани і стоптані черевики. Неспокійні темні очі дивилися стомлено.

Другий, молодший, був у тілогрійці і штанях, заправлених у чоботи. Обличчя свіже, з примруженими насмішкуватими очима.

Минуло кілька хвилин напруженого чекання. Нарешті двері відчинилися.

– Прошу, – промовила майже пошепки людина, яка їх зустріла.

Відвідувачі встали і пішли за нею.

Минули зал, зайшли в кабінет. Перше, що впало їм в очі, – був величезний абажур настільної лампи, його шовковий купол закріпили так низько, що лампа освітлювала лише стіл, а вся кімната губилася в напівтемряві. За столом хтось сидів, але розглядіти його обличчя було нелегко.

Напружене мовчання тривало кілька секунд. Потім чоловік устав, простяг руку до вимикача, і на стелі спалахнула невелика люстра. Не вітаючи прибулих і не подаючи руки, він жестом запросив їх сісти, а сам вийшов з-за стола і старанно оглянув маскування на вікнах. Упевнившись, що світло назовні не проникає, він знову підійшов до стола, сів, відкинувся на високу спинку крісла і поклав руки на підлокітники.

Це був досить високий, солідний військовий у чині майора, з випещеним, але енергійним обличчям і коротко підстриженим світлим волоссям. Він допитливо вдивлявся в обличчя гостей своїми великими сірими очима.

– Прізвище? – різко спитав він по-німецьки.

– Ожогін! – підвівшись, відповів старший.

– Грязнов! – сказав другий.

– Що маєте до мене? – Господар жестом запросив відвідувачів сісти. Голос у нього був густий, низький.

Ожогін розповів, що з ними двічі в посьолку Вільному розмовляв гауптман[1] Брехер. Коли вони прийняли всі умови гауптмана, той дав лист, назвав місто, пароль і направив обох сюди, до пана Юргенса. Ожогін вийняв з кишені і простягнув через стіл маленький рожевий конверт.

– Коли залишили посьолок? – спитав Юргенс, розпечатуючи лист.

– П'ятнадцятого вересня, – відповів Ожогін. – Гауптман Брехер дав нам військову машину, на якій ми доїхали до села Піщаного. Звідти добиралися пішки.

– Чому пішки?

– Вам, мабуть, відомо, пане Юргенс, що користуватись залізницею в цих місцях небезпечно. Гауптман Брехер настійно рекомендував нам бути обережними, і ми послухалися його поради.

Юргенс схвально кивнув головою.

– Обидва – жителі посьолку?

– Ні, – сказав Ожогін, – ми не місцеві.

– Довго жили в посьолку?

– Не більше двох тижнів.

– За цей час російська авіація бомбила Вільний?

– Один раз вночі, з тиждень тому. Залізничний вузол.

– Ви росіянин?

– Так, росіянин.

– І ви? – звернувся Юргенс до Грязнова.

– І я росіянин, – відповів Грязнов.

– Земляки? Знайомі?

– Ні те ні те, – Грязнов похитав головою. – Ми познайомились у гауптмана Брехера. Я дезертирував з Червоної Армії на початку сорок третього року. Тоді ж перейшов лінію фронту. Довго переховувався в селах, уникаючи зустрічі з партизанами, а коли почали наступати радянські війська, пішов на захід.

Ожогін розповів, що народився в колишній Оренбурзькій губернії, виїхав звідти з батьками незабаром після революції і більше на батьківщину не повертався. Єдиний його брат живе в Середній Азії. Інших родичів немає.

– Хто брат?

– Інженер-геолог.

Юргенс кілька разів стукнув пальцями по столу, дістав із кишені піджака великий срібний портсигар і, поставивши його на ребро, почав розглядати. Потім вийняв сигарету й закурив.

– Спеціальність? – звернувся він до Ожогіна.

– Інженер-електрик і зв'язківець.

– Освіту одержали за радянської влади?

– Звичайно.

– Що ж вас примусило стати нашим другом?

Юргенс стулив на кілька хвилин важкі повіки.

– Як вам сказати… – криво посміхнувшись, почав Ожогін після невеликої паузи. – Причин є багато, і розповідати можна довго, але я скажу найголовніше: мій батько помер у в'язниці, мати не перенесла його смерті. Я і молодший брат були озлоблені за батька…

– За що ж його посадили до в'язниці?

– Він був запеклим ворогом радянського ладу.

– А ви? – Юргенс перевів погляд на Грязнова.

– Особливих причин немає, – відповів той.

Юргенс встав з-за стола і твердими, розміреними кроками пересік кімнату по діагоналі від стола до книжкової шафи і назад.

– Що ж трапилося з вами? – спинившись позад прибулих, знову звернувся він до Грязнова.

– Зі мною нічого не трапилось. Мій батько народився і живе в Сибіру, в Іркутській області. Там же знаходиться молодша сестра. Є ще дядько по матері, зле я не знаю, де він. Я перед війною закінчив педінститут. На ваше запитання, мабуть, і не відповім. Я навіть не задумувався над тим, чим ви цікавитесь.

Хмарка тютюнового диму попливла над головами Грязнова й Ожогіна.

Задзвонив настільний телефон. Юргенс попрямував до стола і спокійним рухом зняв трубку.

– Слухаю… Так, я. Трохи зайнятий… Хто тебе повідомив?.. А… а!.. Ну, що ж, коли не спиться – приходь.

Юргенс поклав трубку на місце.

– Ще про що говорив з вами гауптман? – знову звернувся він до відвідувачів.

Ожогін розповів. Одержавши згоду Ожогіна і Грязнова співробітничати з німецькою розвідкою, Брехер попередив їх, що «справжній» роботі має передувати тривала підготовка і що працювати доведеться, можливо, після закінчення війни.

– Так, найімовірніше саме після закінчення війни, – підкреслив Юргенс, – і незалежно від її наслідків. Це треба запам'ятати.

Говорив він з невеликими паузами, але чітко і коротко, переводячи погляд з одного на другого.

– Передусім – старанна конспірація, найстаранніша, – повчав Юргенс.

Ніхто не повинен знати про їх зв'язок з німцями. Із співробітниками Юргенса вони зустрічатимуться щоденно, але лише з настанням темряви. Юргенс дозволяє і навіть рекомендує мати найширші зв'язки серед російського населення міста, але приховувати від нього свої симпатії до німців. Чим ширші й глибші ці зв'язки, тим краще для справи. Дозволяється навіть висловлювати невдоволення на адресу німецької адміністрації, але обережно, в міру. Треба також продумати і вирішити питання проте, чим вони будуть тут займатись, бо жити без роботи не можна. Це викличе підозріння. Свої міркування з цього приводу вони повинні завтра ж доповісти Юргенсу. Для них уже приготовлена квартира. До себе вони можуть запрошувати кого завгодно, крім осіб німецького походження, зв'язок з якими може їх скомпрометувати в очах місцевого населення.

Про харчування турбуватись не доведеться. Це покладено на квартирну хазяйку.

В сусідній кімнаті залунали кроки, і в. кабінет увійшов худий високий німець в чині підполковника. На носі в нього було пенсне, з-під якого тьмяно дивилися маленькі очі.

– Хайль Гітлер! – привітав він господаря, викинувши вперед руку.

Юргенс відповів тим же.

– Що це за пани? – зробивши презирливу гримасу, спитав прибулий. Він розвалився в кріслі, що стояло біля письмового стола, і витягнув худі, довгі ноги.

– Мої люди.

Підполковник трохи підняв брови, уважно подивився на Ожогіна і Грязнова, примружив очі і одвернувся.

Юргенс вийняв з ящика стола два папірці і подав їх Ожогіну.

– Це перепустки для ходіння по місту в будь-який час, – пояснив він. – Проставте свої прізвища по-російськи і по-німецьки. Зараз вас проведуть на квартиру. Ідіть і відпочивайте. Про все інше наступного разу…

– Ганс, ти пам'ятаєш Брехера? – звернувся Юргенс до підполковника, коли Ожогін і Грязнов вийшли.

– Дуже добре. І завжди відзивався про нього дуже схвально. Ця людина ще зробить собі кар'єру.

– Його кар'єра вже закінчилась.

– Не розумію…

– Прочитай – і зрозумієш. – Юргенс простягнув підполковнику Ашингеру аркуш паперу, заповнений дрібним друкованим шрифтом.

«Повідомляю вас, що в ніч на вісімнадцяте вересня сорок третього року радянська авіація зробила наліт на залізничний вузол і посьолок, – прочитав Ашингер. – З батальйону СС двадцять чоловік убито і близько вісімдесяти поранено. На резиденцію гауптмана Брехера впала і зруйнувала все дощенту півтонна бомба. Знайдені лише шматок портупеї і права рука гауптмана…»

– Так… безглуздо, – повільно сказав Ашингер, – Брехер убитий далеко від фронту, – а я беззмінно в районі передової – і живий.

– Ти невдоволений цим?

– Не невдоволений, а здивований, вражений… – Ашингер встав з крісла і, заклавши руки за вузьку, суху спину, пройшовся по кімнаті.

На деякий час запанувало мовчання.

– Так… доля Брехера сумна, – знову заговорив підполковник, – але я прийшов повідомити ще більш гнітючі новини.

– А саме?

– Впали Новоросійськ, Брянськ, Бєжиця… – Ашингер зупинився навпроти Юргенса і широко розставив ноги. – Під загрозою падіння Чернігів, Полтава, Рославль…

Обличчя Юргенса залишалося спокійним. Він продовжував мовчки дивитися на співбесідника.

– Ти не задумувався, Карл, над питанням, що чекає нас, коли росіяни прийдуть у Німеччину? – спитав Ашингер.

– Ні, – відповів Юргенс. – Не бажаю забивати собі голову марними думками.

– Ти сьогодні в поганому настрої, Карл. – Ашингер обійшов стіл і, ставши позад Юргенса, поклав свої тонкі руки з довгими пальцями на його плечі. – А думати треба…

– Не хочу уподібнюватись щуру, який втікає з корабля. – Юргенс повів плечима, скинув руки Ашингера і вийшов з-за стола.

– Даремно. Ти відстаєш від життя, від подій. Не цікавишся новинами…

– До біса новини! – Юргенс заходив по кімнаті, глибоко затягуючись димом цигарки. – В мене дуже багато роботи.

Ашингер почекав, поки Юргенс вернувся назад до стола.

– Не будемо нервувати і сваритися, Карл, – сказав він тихо, намагаючись стримати хвилювання. – Скажу тобі по секрету одну новину. Генерали, офіцери і солдати фельдмаршала Паулюса звернулися до німецької армії та німецького народу із закликом… вимагати відставки фюрера і його кабінету. Я чув це по радіо на власні вуха годину тому.

– В мене голова тріщить від цих новин, – сказав Юргенс роздратовано.

Ашингер ображено знизав плечима.

Будинок, відведений для Ожогіна і Грязнова, складався з чотирьох кімнат. Одну займала хазяйка, три віддавалися квартирантам.

Спальня з двома ліжками і книжковою шафою мала два вікна, що виходили в сад.

Коли хазяйка залишила квартирантів самих, Ожогін зменшив світло гасової лампи, відчинив вікно і мовчки сперся ліктями на підвіконня.

Він добре знав це місто. Поруч, за рогом, починалася вулиця Луначарського; на ній, в будинку номер тридцять вісім, Ожогіни жили безвиїзно п'ятнадцять. років. Там народилися він, його брат…

Ожогін заплющив очі і, напружуючи пам'ять, почав відновлювати знайомий маршрут від дому до школи. Саме в цьому кварталі жив відомий у місті дитячий лікар Доброхотов. Трохи далі стояв будинок видного царського чиновника Солодухіна, який безслідно зник у дев'ятнадцятому році. Поряд із солодухінським будинком була аптека, в яку йому часто доводилося бігати з рецептами, замовляти ліки для матері і бабусі.

Микита Родіонович відійшов од вікна і подивився на ліжко Грязнова. Той міцно спав, змучений довгою дорогою.

Ожогін тихо роздягнувся, погасив лампу і ліг.

… Першим прокинувся Грязнов. У відчинене вікно дивилося вересневе сонце. Із саду долинало неспокійне пташине щебетання. Обережно вставши, щоб не збудити Ожогіна, юнак тихо підійшов до вікна. В кущах бузку з яскравим, ще не зачепленим жовтизною листям шумно вовтузилися горобці. По гілках крислатої яблуні весело стрибали якісь червоногруді пташки.

– Як гарно! – голосно сказав Грязнов.

Змірявши відстань між підвіконням і землею, він вистрибнув у сад. Горобці з криком розлетілися.

В саду було холоднувато. Босі ноги зразу стали мокрими від рясної роси. Юнак пройшов до самого тину. Сад був занедбаний, всі його стежки і алеї густо заросли травою.

– Андрію! Де ти подівся? – почувся з вікна голос Ожогіна.

– Тут, Микито Родіоновичу, іду! – відгукнувся юнак.

Він повернувся до будинку, поклав руки на підвіконня і, легко підтягнувшись, сплигнув на підлогу.

Коли Ожогін і Грязнов умилися і одяглися, до кімнати, постукавши, зайшла хазяйка. Вона сказала, що йде в місто, і дала жильцям ключі від парадного входу та кімнат.

Друзі вирішили оглянути будинок.

Насамперед обслідували горище. Воно було завалене мотлохом: поламаними меблями, битим посудом, якимсь ганчір'ям і круглими картонними коробками з-під капелюшків.

Унизу, в кімнаті хазяйки, стояли ліжко, ветхий комод, одежна шафа і старе, облізле дзеркало в бронзовій рамі. Ця кімната відокремлювалася від спальні жильців товстою, фундаментальною стіною. Затримавшись тут, Ожогін попросив приятеля піти в спальню. Грязнов голосно промовив із спальні кілька слів – розібрати їх Микита Родіонович не зміг. Виходило – в їх кімнаті можна було розмовляти вільно, не побоюючись, що хтось почує.

У великій їдальні були тільки стіл і стільці. У вітальні, застеленій строкатим паласом, стояли дві шафи, наповнені книгами, диван з високою спинкою і розстроєне піаніно, яке давало такі тяжкі, нестерпні звуки, що до нього страшно було доторкнутись. Над піаніно, на стіні, висіла гітара.

– Здається, нам тут буде непогано, – сказав Грязнов і провів пальцями по струнах гітари. Вони озвалися дзвінко, мелодійно.

– Зовсім непогано, – з посмішкою погодився Ожогін, – як на курорті.

– Цілковита воля дії – ось що дивно.

– Нічого дивного немає. Юргенс дуже добре знає, що люди, які близько стоять до німців, знаходяться під наглядом партизанів, і якщо він почне надміру піклуватися про них, то…

До вітальні тихо ввійшла хазяйка з пакунком у руках.

– Зараз будемо їсти, – похмуро кинула вона і зникла.

Сніданок складався з м'ясних консервів, смаженої картоплі, салату.

Снідали разом з хазяйкою. Це була жінка років сорока п'яти з крупним невеселим обличчям, вкритим зморшками, їла вона мовчки, похиливши голову, і її мовчання трохи бентежило квартирантів.

Нарешті Грязнов не витримав.

– Як же називати вас, хазяєчко? – люб'язно спитав він.

Жінка перестала їсти, підвела голову і подивилася на Грязнова похмурими очима.

– Так і називайте, – відповіла вона.

– Це незручно.

– Кому незручно?

– І нам, і вам.

– Мені нічого.

Вона встала з-за столу, вийшла і через хвилину з'явилася з чайником, який мовчки поставила на стіл.

Друзі зрозуміли, що далі питати марно, і взялися до чаю.

Вночі Ожогіна і Грязнова викликав Юргенс. Заповнили анкети, написали докладні біографії, довго розмовляли про майбутнє навчання. Юргенс сказав, що вночі їх навчатимуть радіотехніці і розвідувальній справі два інструктори – Кібіц і Зорг. Вдень можна ходити куди завгодно, відпочивати, заводити друзів. Все це, однак, не повинно відбиватися на навчанні.

Вирішили, що Ожогін прийматиме замовлення на виготовлення вивісок і написів на склі, а Грязнов, який грає на акордеоні, даватиме уроки музики.

– А інструмент у вас є? – поцікавився Юргенс.

Ожогін відповів негативно.

– Але ми не вважаємо це проблемою, – пояснив він. – Варто лише оголосити про бажання придбати акордеон – і пропозицій надійде багато. Ми в цьому певні.

Після розмови Юргенс наказав служнику провести Ожогіна і Грязнова до інструкторів.

Будинок, в якому жили Кібіц і Зорг, примикав задньою стіною до особняка Юргенса, а фасадом виходив на іншу вулицю. Подвір'я було спільним.

В кімнаті Кібіца панувало безладдя. На столі, заваленому паперами і деталями радіоапаратури, лежали шматки хліба, яєчна шкаралупа, кістки від риби, недогризки ковбаси. Другий стіл, притиснутий до плити, був завалений кульками і пакунками. У простінку між двома вікнами красувався великий портрет Гітлера, густо засиджений мухами. Велика, на довгому шнурі, електрична лампочка була підтягнута шпагатом до маленького стола біля вікна. З розчиненої одежної шафи виглядали портативні радіостанції, лампи різних конструкцій і розмірів, витки дроту і електрошнура, плоскогубці, маленькі та великі ножівки.

Кібіц, хрипкуватий голос якого пролунав з другої кімнати, вийшов не зразу. Коли він з'явився, Ожогін і Грязнов мимоволі поморщилися.

Він був увесь якийсь вузький, плескатий, з великою, зовсім лисою головою, з настороженими, колючими очима.

– Не бентежтесь. – Кібіц зобразив щось подібне до посмішки. – Я тут сам хазяйную. Проходьте.

Друга кімната мало відрізнялася від першої. На письмовому столі був хаос, ліжко було незастелене, одяг валявся на стільцях. На одному підвіконні лежали мило, бритва, осколок дзеркала

Не запрошуючи гостей сідати, Кібіц сказав, що заняття з радіосправи почнуться завтра, потім звернувся до служника і запропонував відвести учнів до пана Зорга. На половині Зорга хтось грав.

«Турецький марш» Моцарта», відмітив про себе Грязнов.

Зорг виявився високим, струнким, із спортивною фігурою німцем у цивільному костюмі. Обличчя у нього було біле, сухорляве. Він запросив гостей до кімнати і зачинив двері, щоб приглушити звуки музики.

– Це грає моя дружина. Прошу сідати, – сказав він, сідаючи поруч Ожогіна. – Ви від пана Кібіца?

Зорг відзначався товариськістю, – говорив швидко і багато. Він пояснив, що заняття з розвідки і топографії буде провадити після уроків Кібіца.

З другої кімнати несподівано вийшла молода білява німкеня. Вона побіжно глянула на гостей, взяла з письмового стола ноти і знову пішла до себе.

Проводячи гостей, Зорг поцікавився, чи знайдуть вони дорогу додому, і коли Ожогін запевнив, що знайдуть, сказав на прощання:

– Радий мати справу з культурними людьми. Ви обидва прекрасно володієте німецькою мовою, і сподіваюсь, що справи у нас підуть успішно.

Повернувшись додому, друзі побачили в залі два чемодани, а на дивані купу одягу і взуття.

– Це вам принесли, – коротко пояснила хазяйка.

Покінчивши з примірюванням і розклавши всі речі по своїх місцях, Ожогін сів до столу і почав писати об'яви. Грязнов, проходжуючись по кімнаті, зрідка зупинявся біля стола і дивився, як Микита Родіонович старанно і водночас легко й швидко виводить чіткі друковані літери.

– «Шукаю акордеон фірми «Гонер». З пропозицією звертатися на адресу: Адміністративна, 126», – нарешті прочитав він і посміхнувся: – Я гадаю, що трьох об'яв, вивішених у центрі міста, вистачить: хто має акордеон, швидко з'явиться.

II

Денис Макарович Ізволін прокинувся від нестерпного болю в ногах – давався взнаки застарілий ревматизм. Спустивши ноги з ліжка, він довго розтирав хворі суглоби, поки не відчув деякого полегшення. Потім підійшов до вікна, зірвав з нього байкову ковдру і виглянув на вулицю.

– Так і є, – зітхнувши, промовив він. – Недарма всю ніч ноги крутило.

Небо було затягнуте густою сірою пеленою. Важкі хмари пливли низько над дахами будинків.

Денис Макарович пощулився, повів плечима і протер спітнілу шибку кінцем ковдри. Тепер стало видно, що за вікном мрячить дрібний осінній дощ.

Берези, що росли біля будинку, сумно скидали пожовкле листя. Ось один листочок ударився об скло, прилип до нього, потім відірвався і впав на землю.

Місто поволі, наче нехотя, прокидалося. Пройшла з брезентовою торбинкою Фокіївна, сусідка. В неї троє малят; треба їх прогодувати, добути шматок хліба. Щоранку Денис Макарович бачить, як вона квапливо йде на базар, зігнута, виснажена, з обличчям, яке нічого не виражає, крім хворобливої втоми, з очима, що горять неприродним, гарячковим вогнем. Денис Макарович ніколи не чув, щоб Фокіївна щось говорила – все робить мовчки, тихо.

Ось три жебраки – не йдуть, а тягнуть ноги. І теж мовчки. За ними шкандибає хлоп'я у великій кепці, що сповзає на очі. Воно безперервно кашляє і спльовує на брук. Крізь спітнілі від дощу шибки Денису Макаровичу видно його схудле, маленьке обличчя; здається, що на ньому, крім великих сірих очей і напіввідкритого рота, нічого нема.

З'являються два німецькі солдати, які, мабуть, повертаються з нічного обходу, – підняті коміри шинелей, насунуті кашкети. Пройшли мимо і зникли.

Початок звичайного дня. Все це таке знайоме Денисові Макаровичу.

Щулячись від холоду, Денис Макарович підійшов до грубки і почав вигортати попіл. З перших днів окупації міста грубка була пристосована для опалення соняшниковим лушпинням. Денис Макарович висипав із відра лушпиння, полив його гасом і чиркнув сірником. Вогонь спалахнув швидко, і грубка відразу загула. Приємне тепло огорнуло тіло. Денис Макарович хвилинку спостерігав, як виграє полум'я в грубці, потім відійшов до стола. Треба було поголитись. Вуса Денис Макарович беріг уже багато років, лише зрідка підрівнював ножицями, а от бороду виголював старанно через кожні два дні. Сьогодні чергова процедура. Він поставив дзеркальце, розвів мило.

На постелі застогнала Пелагія Стратонівна. Дружина часто хворіла під час війни: організм літньої жінки став кволий від нескінченних нестатків і злигоднів.

Намагаючись рухатись якомога тихше, Денис Макарович умився і одягнув пальто. Мала відбутися вранішня прогулянка, що стала традиційною. Причинивши за собою двері, Денис Макарович вийшов на вулицю. Було вже зовсім видно. Як і раніше, мрячило. Далина вулиці ховалася в тумані.

Ізволін йшов не поспішаючи, зупиняючись на перехрестях, де звичайно вивішувались накази комендатури, оголошення й афіші.

Цілі квартали були зруйновані. Зараз ці руїни, оповиті сизою млою, здавались особливо похмурими.

Денис Макарович добрався до центра міста. Біля великого, пофарбованого в коричневий колір будинку поліції вже зібрався натовп. Тут жителі міста, за наказом коменданта, щотижня проходили реєстрацію. Незважаючи на дощ, людей сьогодні було особливо багато: напевне, оголосили повторну реєстрацію. Не помітивши в натовпі нікого із знайомих, Ізволін пішов далі. Через чотири будинки розташувалася міська управа, на розі – біржа праці. Рябіли знайомі написи російською і німецькою мовами: «Пасиршейн форцайген!» – «Покажи перепустку!», «Дурхфарт ферботен!» – «Проїзд заборонено!», «Ейнтріт ферботен!» – «Вхід заборонено!»

Назустріч, під конвоєм німецьких автоматників, брела велика група городян. Куди їх вели? У в'язницю? На гітлерівську каторгу? Скільки таких нещасних бачив останнім часом Денис Макарович?

Після розгрому німецьких військ під Орлом і Бєлгородом у місті посилилися репресії. Щоденно проводилися арешти і облави, йшло насильне вербування робочої сили для відправки в Німеччину. Солдатам видавалися премії за кожних десять чоловік, доставлених на збірний пункт, і солдати старалися заслужити премію – право на відсилку додому десятикілограмового продовольчого пакунку. Але найбільш надійним засобом окупанти вважали зондеркоманди, які влаштовували облави і зганяли жителів до збірного пункту.

Останнім часом фашисти проявляли надмірну нервозність. На вулицях з'явилися зенітні батареї, на дахах високих будинків стирчали здвоєні і строєні кулеметні установки. Одну таку установку Денис Макарович побачив сьогодні навіть на дзвіниці зруйнованої церкви. У місті ширилися чутки, що за дев'ять кілометрів від вокзалу будується сильний оборонний рубіж. Чуткам можна було вірити, тому що кожного дня за місто виганялася велика кількість городян із заступами.

Нервозність гітлерівців приносила Ізволіну величезне задоволення.

Ось ще один наказ. Денис Макарович з цікавістю придивився до великого сірого аркуша – «До всіх жителів міста».

Несподівано тишу порушили постріли – один, другий, третій… Стріляли десь поруч, за рогом. Денис Макарович інстинктивно притулився до стіни. З сусідньої вулиці лунали крики, було чути тупіт ніг. Перехожі кинулися до місця події. Ізволін теж побіг на шум, але натовп, що спочатку заповнив тротуар, почав швидко танути. Люди поспішали відійти якнайдалі. Біля самого бруку Денис Макарович побачив людину, яка лежала в калюжі крові. Це був гітлерівець у формі есесівця. Патруль, що підбіг, метушився на тротуарі. Високий кістлявий офіцер з пістолетом у руці різким, верескливим голосом подавав команду солдатам і поліцаям.

Офіцер підняв руку і зупинив легкову машину, що проходила мимо. «Бенц», глухо рокочучи, покотив у бік комендатури.

Патруль і поліцаї почали поспішно оточувати вулицю. Офіцер хапав перехожих і перевіряв документи. Зустріч із патрулем не віщувала нічого приємного. Денис Макарович обережно озирнувся, прискорив кроки, завернув за ріг і швидкою ходою попрямував по вулиці Луначарського до міського скверу.

На розі Садової, як і вчора, висіло кілька об'яв. Денис Макарович пробіг їх очима і хотів уже піти, але помітив на стіні, трохи вище поштової скриньки, акуратно наклеєний невеликий аркушик. На ньому було написано: «Шукаю акордеон фірми «Гонер». З пропозицією звертатися на адресу: Адміністративна, 126».

– Мати моя рідна! – прошепотів схвильований Денис Макарович.

Він знову прочитав об'яву і відійшов убік. Серце його прискорено забилося. Він ішов по тротуару, дивлячись на похмуру, залиту холодним осіннім дощем вулицю, не помічаючи калюж. Стомлений швидкою ходою, але збуджений, з усмішкою на обличчі, Ізволін повернувся додому.

Пелагія Стратонівна вже поралась біля грубки, готуючи невибагливий сніданок із картоплі.

– Поленько, піди Ігорка поклич. До зарізу потрібний.

– Що з тобою? – дружина здивовано подивилася на збуджене обличчя чоловіка. – Наче іменинник…

– Більше, ніж іменинник! – сміючись, відповів Денис Макарович. – Біжи за Ігорком!

Пелагія Стратонівна одягнула стьобанку і, закутавшись у стару шаль, тихо вийшла з кімнати.

Ось і знайомий напівзруйнований будинок. Темним, сірим коридором Пелагія Стратонівна добралася до комірчини під сходами і постукала у фанерну перегородку.

– Увійдіть! – озвався зсередини голос.

– Можна до вас?

– Заходьте.

Комірчина була така мала і тісна, що в ній ледве розміщалися дерев'яне ліжко, маленький столик і залізна грубка. В кутку кімнати сидів на дерев'яному ящику молодий чоловік без однієї ноги і прилаштовував до чобота підметку.

– Мені Ігорьок потрібен, – сказала Пелагія Стратонівна, не переступаючи порога.

– Зараз появиться хлопчак, – з посмішкою відповів швець. – Десь бігає… Та заходьте ж, сідайте…

Пелагія Стратонівна пройшла до ліжка, сіла і почала терпеливо чекати.

Одинадцятирічний Ігорьок жив у цій комірчині разом із безногим шевцем уже понад два роки. Велика щира дружба міцно з'єднала цих людей різного віку. Швець багато дечим був зобов'язаний хлопцеві – Ігорьок врятував йому життя. Пелагія Стратонівна добре знала цю не зовсім звичайну історію.

В останні дні перед приходом фашистів на _ місто часто налітали бомбардувальники. Ігорьок жив із матір'ю. Батько був на фронті. Одного разу вночі, під час чергового нальоту, почалися пожежі. Жителі залишали охоплене полум'ям місто. Мати Ігорка поклала чемодан на завалену речами підводу, посадила на неї дев'ятирічного сина, а сама сіла на задню підводу. В цей час майже поруч впала бомба. Задньої підводи не стало, і тільки їдкий дим, важкий, непроникний, повз з того місця в різні боки. Вибухом перекинуло грузовик, що проїжджав мимо. З кузова вивалилися люди і миттю розбіглися. Тільки один залишився на місці. Він тяжко стогнав. Оглушений Ігорьок машинально сплигнув з підводи і підбіг до нього. Це був боєць із госпіталю.

– Хлопчику, – вимовив боєць, – тікати треба, а ноги немає. Хоч би яка поганенька конячина трапилася…

Ігорьок озирнувся на всі боки, кинувся назад у темряву – і заплакав. Кінь, запряжений у його підводу, підібгавши передні ноги і уткнувшись головою в брук, залишався нерухомим. Голосно плачучи, хлопчик вернувся до пораненого.

– А ти чий, хлопчику? – важко дихаючи, спитав каліка.

– Я он з того будинку.

– А плачеш чого?

– Всі поїхали… і мама теж… я один тепер.

– Слізьми горю не зарадиш. Кріпись, хлопче! Як тебе звати?

– Ігор.

– Давай, Ігорю, поповземо у твій будинок, а там розберемося. Веди!..

Каліці-бійцю і хлопчику притулок дала комірчина під сходами, в якій до війни жив двірник.

На світанку в місто вступили німці.

Ігорьок ні на крок не відходив від свого друга. Він добував для нього шматки хліба, їжу, а коли Василь Терещенко – так звали бійця – остаточно зміцнів і взявся за знайоме ремесло шевця, Ігорьок забезпечив його замовниками. Незабаром Василь увійшов до групи Ізволіна і став підпільником.

Зараз, дивлячись на Василя, Пелагія Стратонівна з сумом думала про тяжку долю цієї людини.

– Важко вам? – тихо спитала вона.

– Нічого… Страшне минуло. Залишилося недовго чекати… – Василь жартівливо підморгнув. – Скоро хліб-сіль готувати треба і справжніх господарів зустрічати.

Дзвінко чхнули в коридорі, і в кімнату вбіг худенький білявий хлопчик.

– Ось! – сказав він з гордістю і висипав на ліжко купку дрібних мідних гвіздків.

– Ну й молодець! – похвалив Василь. – Таких гвіздків удень з вогнем не знайдеш. Ось ми їх зараз і заженемо в підошву!

– Ти чого це не вітаєшся зі мною? – Пелагія Стратонівна притягнула хлопчика до себе і кілька разів поцілувала розкуйовджену голівку. – Ходімо, – додала вона, – Денис Макарович чекає.

Ідучи поруч Пелагії Стратонівни, Ігорьок жваво розповідав новини, які він почув на базарі. Жінка мовчки кивала головою, але не вдумувалась у слова хлопчика: була зайнята своїми думками.

– І чого я чекаю? Сьогодні ж поговорю з Денисом, – промовила вона голосно.

Здивований Ігорьок зупинився.

– Що ви сказали, тьотю Полю?

– Я? – зніяковіла жінка. – Я кажу, що от ми і прийшли.

III

Світало. Легкий вітерець ворушив верхівки дерев. Лісові хащі, ще оповиті нічною млою, поволі, наче неохоче, розлучалися з солодкою дрімотою.

Над озером танула голубувата хмарка туману, а на верхів'ях могутніх сосен, які гордо розкинули свої шатра, вже заграли перші промені сонця. Всюди нудотний аромат папороті, моху, прілі, перестояних грибів.

Десь за озером закричала іволга, закричала голосно, тривожно.