Текст книги "Таємні стежки"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 24 страниц)

Інокентій Степанович Кривов'яз здригнувся і прокинувся.

– Тьху, чорт! – спересердя вилаявся він. – Невже заснув?

Машинально застебнувши кожанку, Кривов'яз підвівся з оброслого мохом пня і озирнувся.

– Погано! – з докором у голосі сказав він, наче осуджуючи день, що народився, за його золотистий розсип променів, за ясну синяву неба і крики іволги.

Інокентій Степанович був незадоволений тим, що ранок застав його зненацька. Цілу ніч пильнувати, боротися зі сном – і перед самим світанком заснути! Кривов'яз від холоду пересмикнув плечима, роздратовано засмоктав люльку і раптом помітив, що чубук її ще теплуватий. Це заспокоїло і навіть розвеселило його – значить, він тільки задрімав, можливо, якихось десять хвилин усього й спав.

Він розпалив люльку, з насолодою затягнувся і відчув ледве помітне сп'яніння чи то від тютюну, чи то від чистої ранкової свіжості. Пройшовшись кілька разів твердо й крупно по галявині від пня до найближчого куща і назад, він остаточно вийшов з напівсонного стану.

Прохолода викликала легкий озноб. Кривов'яз підійшов до багаття і простягнув руки до тепла. Вогонь ще горів, полум'я ліниво долизувало поліна.

Кривов'яз довго з теплою посмішкою дивився на партизанів, прислухаючись до їх рівного, спокійного дихання.

Від багаття над галявиною піднімався легенький димок, линув до неба тонкою, рівною струминкою. День обіцяв бути погожим. Це було до речі. Попереду лежало ще багато кілометрів шляху – без доріг, без стежок. Очолювана Кривов'язом група партизанів після запеклого дводенного бою вже третю добу пробивалася лісами до стоянки бригади.

Сонце вставало над лісом, – по-осінньому ясне, але не гаряче. Час будити хлопців.

– Сашурко! – голосно покликав він свого ординарця. – Як справи з рибою?

Розбуджені окликом партизани вставали, мружили засліплені сонцем очі і мовчки починали прибирати свої нехитрі постелі: плащ-палатки, маскувальні халати, пальта, шинелі, стьобані ватники.

З-за кущів показалася голова Сашурки. Він лукаво посміхнувся і крикнув:

– Одну хвилинку, товаришу комбриг!

І дійсно, не пізніше як через хвилину він вийшов з-за кущів, тримаючи в руках чотири шомполи з густо нанизаними на них карасями, засмаженими на вогні багаття.

Витягнувши вперед шомполи, Сашурка попрямував до Кривов'яза. Ходив він швидко, дрібними кроками, перевалюючись, носками всередину. Невеликий на зріст, широкий у плечах, він нагадував ведмежа. Йому було вже під тридцять, але лляне кучеряве волосся і відкриті сині, як волошки, очі надавали його обличчю дитячого виразу. На перший погляд Сашурка здавався підлітком. Усі в бригаді, з ініціативи Кривов'яза, називали його просто на ім'я, а Олександром Даниловичем Мухортовим він числився тільки в списках партизанів.

До війни Сашурка возив на «емці» секретаря райкому партії Кривов'яза. Разом з ним пішов у ліс і вже більше двох років був його беззмінним ординарцем. Сашурка супроводжував свого командира всюди, куди кидала їх сувора війна. Бували дні, коли вони розлучались: Сашурка, який добре знав тутешні місця, ходив у розвідку. Але траплялося це рідко.

– Як рибка на вигляд? – спитав з лукавою посмішкою ординарець і поклав шомполи на спеціально настелену осторонь від багаття хвою.

Від карасів ішов приємний запах, який збуджував апетит.

– Спробуємо – тоді скажемо, – відповів Кривов'яз і сів на траву.

Партизани наслідували приклад свого командира. З речових мішків і протигазових сумок виймалися сухарі, житні коржі, недоїдена напередодні печена картопля.

– Про хлопців не забув? Залишив? – спитав Кривов'яз.

– Залишив, – відповів Сашурка.

Мова йшла про партизанів, які несли кругову дозорну службу.

Їли мовчки.

Сонце піднімалося все вище. Жовтіюче листя дзвеніло від легкого вітерця. Ледь вловимою прохолодою тягло від озера.

Кривов'яз встав з трави і, вийнявши з кишені люльку, почав набивати її тютюном.

– Що ж, будемо збиратися, хлопці, – сказав він, ні до кого не звертаючись. – Погостювали, час додому…

Інокентій Степанович нахилився до багаття, щоб розпалити люльку, але, не дотягнувшись до нього, «завмер. Здавалось, що хтось біжить лісом. Кривов'яз підвів голову. Тепер виразно було чути тупіт ніг і тріск сухого хмизу. Видно, людина поспішала, бігла, не розбираючи дороги.

За мить з гущавини вискочив наймолодший з бійців бригади. Він був стурбований, важко дихав.

– Товаришу командир, нещастя! – Боєць ковтнув повітря. – Зюкін старший утік!

Кривов'яз здригнувся.

– Що?! – чи то спитав, чи то прокричав він зі злістю.

– Вночі… коли йшли болотом, – намагався пояснити партизан. – Стріляли, та хіба в такій темряві влучиш!

Кулаки в Інокентія Степановича стислися, кісточки пальців побіліли від напруження.

– Роззяви! Шляпи! – Він сердито, грубо вилаявся. – Кого проґавили!.. Ех!..

Партизан розповів, що Зюкіна шукали до ранку, але не знайшли.

– Негайно прочистити всю ділянку, – розпорядився Кривов'яз, – до самого шляху в місто! Кожен куш обшукати і знайти!.. Сашурко! – гукнув він. – Швидко до мене начальника розвідки!

Весь день партизани блукали по лісу. Але пошуки виявились марними: Зюкін наче у воду впав.

Незабаром треба було вирушати. Кривов'яз і начальник розвідки бригади Костін сиділи вдвох на березі озера. У воді билась, залишаючи кола, велика риба. Ніжно-голубе небо було спокійне і перламутром відбивалося у воді озера.

Кривов'яз посмоктав погаслу люльку, скривився і сплюнув – до рота потрапила гіркота. Він обережно вибив тютюн, підвівся з землі і, закинувши голову, уважно подивився на небо, намагаючись знайти там хоч єдину хмарку.

Костін дивився на ставну, масивну постать Кривов'яза і милувався ним. Вище середнього зросту, огрядний, з широким, трохи вилицюватим обличчям, він здавався втіленням сили і здоров'я.

Як командир Кривов'яз, на думку начальника розвідки, відповідав усім необхідним вимогам. Робив він усе не кваплячись, зваживши і обдумавши, робив так, що переробляти не доводилось. При виконанні вже прийнятих рішень був невмолимий. Міг простити і часто прощав підлеглим одну помилку, за другу примушував дорого розплачуватись.

– Більше нема кого посилати, Інокентію Степановичу, – порушив довгу мовчанку начальник розвідки.

– Так-таки й нема кого? – Кривов'яз знову сів на траву, вийняв кисет і почав набивати люльку.

– Ви мене не так зрозуміли. – Костін зняв окуляри і протер їх чистим шматочком бинта. – Саме цього разу посилати когось іншого явно недоцільно.

Йшлося про те, щоб послати в місто надійного, спритного партизана: треба було попередити про небезпеку друзів, які знаходилися в місті.

Завдання відповідальне, і потрібен був здібний виконавець.

– Ну, то як же вирішимо? – знову заговорив Костін, бачачи, що Кривов'яз мовчить.

– О-хо-хо!.. – протяжно зітхнув Інокентій Степанович. Він зняв кепку і погладив свою голену голову. – Давай ще подумаємо. На, закури!

Костін узяв простягнутий кисет, звернув незграбну цигарку і, затягнувшись, зачхав, закашляв. Він був некурящим, але коли частував Кривов'яз, – не відмовлявся.

– Ну, коли ви нізащо не хочете відпустити Сашурку, – перевівши подих, тихо промовив Костін, – є ще одна кандидатура…

– Немає іншої кандидатури! – з досадою промовив Кривов'яз і відвернувся. – Клич краще Сашурку.

Начальник розвідки підвівся з землі і пішов… Через хвилину Сашурка вже сидів навпроти командира бригади і начальника розвідки.

– Значить, ти добре пам'ятаєш, у кого ми їли останній раз вареники з вишнями? – спитав Кривов'яз.

– Дуже. добре пам'ятаю. Це на тій вулиці, де була автобаза споживспілки.

– Вірно.

– А частував варениками ваш родич, музикант…

– Не музикант, а настройщик музичних інструментів.

– Зрозумів.

– Документи в тебе будуть добрі, одягнешся під поліцая… Особливо побоюватись нема чого.

– А я не з боязких, – упевнено промовив Сашурка.

Кривов'яз схилився над картою, що лежала на траві, повів пальцем.

– Вийдеш на шлях, шляхом – до залізниці, а потім знову лісом і лісом до самого міста. Так ближче.

– Авжеж, – підтвердив Сашурка і уважно подивився на карту.

– Прийдеш до Ізволіна, спитай: «Коли будуть вареники з вишнями?». Зрозумів?

– Зрозумів.

– Якщо буде можливість, принеси звідти лист. Якщо ні – завчи і запам'ятай добре усе, що скаже Ізволін. Іди одягайся, час не жде.

IV

Сніданок уже закінчився. Хазяйка мовчки прибирала з стола посуд, але Ожогін і Грязнов не вставали з своїх місць. Андрій переглядав газети, зрідка позіхаючи. Вчорашнє заняття у Зорга затягнулося допізна, і Андрій відчував утому. Ожогін стежив за хазяйкою і чекав, коли вона нарешті піде.

Непогожі дні, які говорили про наближення зими, наганяли на Микиту Родіоновича смуток. Він усе частіше й частіше сумував за. людьми, яких недавно залишив. Гнітило непевне становище, в яке вони потрапили. Дивувало, що Юргенс не виявляв ніяких ознак нервозності, хоч війна наближалася до кінця.

– Просто незрозуміло! – голосно промовив Ожогін, коли хазяйка нарешті вийшла з кімнати.

– Що не зрозуміло, Микито Родіоновичу? – спитав, не відриваючись від газети, Грязнов.

– Чому майор Юргенс байдужий до всього?

– До чого?

– Армія гітлерівців терпить поразку, а пан Юргенс спокійний. Більше того: він піклується про нас з тобою – про свої майбутні кадри, – наче ніяка небезпека не загрожує Німеччині.

Грязнов уважно подивився на Ожогіна. Дійсно, чим пояснити поведінку Юргенса?

– Можливо, у німців є яка-небудь секретна зброя, на яку вони покладають надії? – нерішуче висловив своє припущення Грязнов.

– Навряд! – кинув Ожогін і заходив по кімнаті. – Якби вона була, вони давно застосували б її. Тут щось інше.

Ожогін зупинився і подивився на Грязнова довгим поглядом, наче на обличчі його друга була написана відповідь на це питання.

– Навіщо їм потрібні зараз ми й подібні до нас? Навіщо? Це необхідно зрозуміти: не можна йти з заплющеними очима.

– Не можна, звичайно, – погодився Андрій і почав знову переглядати першу сторінку німецької газети.

– Я гадаю, – продовжував Ожогін, – що тут дальній приціл…

Андрій відклав газету і запитливо подивився на Ожогіна.

В цей час у передній пролунав дзвінок.

– До нас? – здивувався Грязнов.

– Зараз дізнаємось.

Микита Родіонович встав і вийшов з кімнати. Біля вхідних дверей стояв хлопчик років одинадцяти в стьобаному ватнику.

– Я по об'яві… Акордеон вам, чи що, потрібен?

– Так, потрібен. А ти хто такий?

– Я поведу вас до одного дядечки. У нього є хороший акордеон. Підете?

– Що ж, веди, – погодився Микита Родіонович і уважно подивився на хлопчика.

На голові у нього була кепка, що спадала на очі, на ногах – великі солдатські черевики; ватник теж був, мабуть, з чужого плеча.

Помітивши на собі цікавий погляд дорослого, хлопчик зніяковів і опустив очі.

– Тоді одягайтесь, я поведу вас, – сказав він і шморгнув носом.

– Я зараз, почекай хвилинку…

Коли Ожогін вийшов, хлопчик стояв на тротуарі.

– Ідіть прямо, прямо по цій вулиці, – пояснив він. – Коли треба буде зупинитись, я скажу.

Микита Родіонович пішов по тротуару, не обертаючись. Минув один квартал, другий, третій… Хлопчик ішов ззаду; зрідка чувся його тихий кашель. Нарешті, наблизившись до Ожогіна, він тихо промовив:

– Он біля стіни дідусь читає газету. Підійдіть до нього.

Черевики дрібно застукотіли по бруку – хлопчик перебігав на протилежний бік вулиці.

Микита Родіонович побачив метрів за п'ятдесят від себе чоловіка, який, витягнувши шию, уважно читав вивішену на стіні газету. Ожогін підійшов до нього і зупинився.

– Ви, здається, продаєте акордеон? – спитав він через деякий час.

Незнайомий озирнувся, подивився Ожогіну в обличчя:

– Так, фірми «Гонер».

– Розмір?

– Три чверті.

– Справний?

– Ні. Трохи западають два баси.

– Я можу його побачити?

– Приходьте о п'ятій годині на вулицю Муссоліні, номер дев'яносто два. Я вас зустріну.

– Добре.

– Всього найкращого.

Старик трохи нахилив голову і пішов у бік парку. Ожогін ще деякий час постояв біля газети, вдаючи, ніби читає її. Потім поволі пішов додому. З-за рогу з'явився Грязнов.

– Акордеон знайдено, Андрюшо! – дивлячись у схвильоване обличчя друга, промовив Микита Родіонович і, посміхаючись, ляснув Грязнова по плечу. – Тепер почнемо грати…

V

Денис Макарович біг додому, майже не відчуваючи ніг. Давно так прискорено не билося серце, давно він не відчував такого припливу радості. Біля дверей будинку Денис Макарович зупинився, щоб віддихатись, надав обличчю звичайного зосередженого виразу і, глибоко зітхнувши, відчинив двері.

– Ну й погодка! – сказав він, скидаючи пальто і сідаючи на улюблене місце біля грубки. – В такий день тільки кістки гріти біля вогню.

Пелагія Стратонівна підкинула соняшникового лушпиння в грубку і, грюкнувши дверцятами, зачинила їх.

– Рано від холоду ховаєшся, ще зими немає.

– Нічого не вдієш, старість бере своє! Радий би не скаржитись, та не виходить. – Денис Макарович заходився розтирати коліна долонями рук.

– Не такий вже старий, як наговорюєш на себе.

– Старий, старий! – посміхаючись, заперечив Ізволін. – Як не кажи, а шостий десяток пішов – піввіку з рахунку скидай.

Пелагія Стратонівна слухала чоловіка і в його голосі відчувала хвилювання. Обличчя Дениса Макаровича світилося радістю, зморшки біля очей, завжди такі глибокі, здавалось, розгладилися, і на губах притаїлась ледве помітна посмішка. «Сам усе розповість», подумала вона, вдивляючись в обличчя чоловіка. Але Денис Макарович мовчав. Пелагія Стратонівна відвернулась і почала зосереджено дивитись на полум'я в грубці. Ізволін зрозумів настрій дружини.

– Ну, чого ти, Поленько? – Він устав і ніжно взяв дружину за плечі.

Пелагія Стратонівна подивилася на чоловіка, і їй раптом захотілося розповісти йому про те заповітне, про що думала багато днів сама, що хвилювало її материнське серце:

– Може, візьмемо Ігорка до себе, як сина? Так жаль хлопчика.

Денис Макарович давно помітив, як тягнеться дружина до Ігорка, як гаряче голубить його і по-материнському піклується про нього, йому й самому подобався кмітливий, спритний хлопчина. Але жити було важко. Ізволін ледве перебивався з дружиною, і хлопчику, звичайно, доведеться не солодко. Обережно пояснив це дружині.

– Розумію, – схвильовано відповіла вона, – сама знаю, але люблю його, як рідного…

Денис Макарович прихилив до себе сиву голову дружини, погладив:

– Я теж люблю його, але є й інша причина, Поленько…

– А яка?

– Василя шкода. Хороша він людина, звик до Ігорка, полюбив його. Візьмемо ми до себе хлопчика – залишиться Василь як без рук.

Пелагія Стратонівна замислилась. Чоловік сказав правду: вона забула про Василя. Дійсно, йому самому буде важко. Трудно навіть сказати, хто з них кому більше потрібен: Ігорьок Василю чи навпаки.

– То як же бути? – Пелагія Стратонівна нерішуче подивилася на чоловіка.

– А так і бути, Поленько: піклуватися треба і про того, і про іншого, а розлучати їх не слід. Нехай Ігорьок частіше у нас буває… Підбери йому що-небудь з Льоніної одежини – він зовсім обірвався, а зима вже під самим носом…

На комоді дзвінко цокав годинник. Денис Макарович підніс його до світла – стрілки показували без п'яти п'ять. Він вийшов на ґанок. На вулиці було ще досить людно, але Денис Макарович одразу помітив покупця акордеону, який наближався до будинку: «Не терпиться, мабуть. Раніше, ніж треба, прийшов». І, відчинивши зовнішні двері, він запросив гостя йти за ним.

В голові Дениса Макаровича ще ворушилися сумніви: «Можливо, не від Інокентія? Можливо, щось погане трапилось, а я, дурень, радію…».

На Ожогіна дивились уважні, трохи близькозорі голубі очі. Сиві обвислі вуса надавали обличчю Ізволіна м'якого виразу.

Микита Родіонович кинув погляд на Пелагію Стратонівну, яка стояла в дверях другої кімнати. Денис Макарович помітив це:

– Моя дружина. Говоріть вільно… Від кого ви?

– Від Інокентія Степановича…

– Рідний ви мій! – Денис Макарович кинувся цілувати зніяковілого і не менше, ніж він, схвильованого Ожогіна. – Рідний ви мій! Значить, живий Інокентій Степанович?

– Живий, здоровий і б'є фашистів.

– Тихше! Тихше! – Ізволін підійшов до дверей і потягнув на себе ручку. – У нас тихше треба говорити – сусіди не теє… – Він зробив рукою якийсь невиразний жест.

– Денисе! – докірливо сказала Пелагія Стратонівна. – Та ти роздягни, посади людину…

– Пелагія Стратонівна… Знайомтесь, – квапливо промовив Ізволін, стягуючи з плечей Ожогіна пальто.

Микита Родіонович вклонився і потиснув руку Пелагії Стратонівні.

– Сідайте… сідайте… – метушився Денис Макарович. – Їсти хочете?

– Ні, спасибі, ситий, – відповів Микита Родіонович, з цікавістю стежачи за господарем, якого так сполошив його прихід.

– Коли від Інокентія Степановича?

– П'ятнадцятого вересня.

…Ізволін слухав розповідь Ожогіна про бойове життя Кривов'яза і його партизанів, і перед ним поставав Інокентій Степанович таким, яким він бачив його останнього разу в тривожну червневу ніч. Обнявши на прощання друга, Кривов'яз тоді сказав: «Не занепадай духом, старий. Поборемося з фашистами. Я там, у лісі, ти – тут. Ще подивимося, хто кого! Прийде наш день – зустрінемось. Нехай Поленька тоді такі самі вареники приготує. Поїмо і згадаємо бойові дні».

Ожогін докладно пояснив, з яким завданням з'явилися він і його друг Грязнов у Юргенса. Розповів усе, не криючись, як і рекомендував зробити Кривов'яз.

… Почалося все з того, що партизани Кривов'яза одинадцятого вересня натрапили на двох людей, які йшли в місто. Їх допитали, і виявилось, що вони мають лист до якогось Юргенса. В листі говорилося таке:

«… Надійніших людей (назвуть вони себе самі) у мене зараз немає. Обидва знають німецьку мову, мають родичів у далекому тилу і готові служити фюреру. Тут їх ніхто не знає, вони не місцеві, а тепер про них зовсім забудуть. Ваш Брехер».

Інакше кажучи, два брати-зрадники Зюкіни йшли на службу до німців, і їх характеризували як надійних людей. Партизани вирішили скористатися з цього випадку і послати до німців Ожогіна і Грязнова.

Денису Макаровичу сподобався план Кривов'яза.

– Але становище ваше небезпечне, – попередив він Микиту Родіоновича. – Тут потрібно мати і витримку, і кмітливість, вдень і вночі прислухатись і міркувати, що до чого…

Сутеніло.

– До речі, – згадав Ожогін, – як же бути з акордеоном? Адже він нам і справді потрібний.

Денис Макарович лукаво підморгнув і вийшов у другу кімнату.

Ожогін підійшов до вікна, його погляд зупинився на двох людях, що стояли біля сходів будинку. Один був горбатий, маленький на зріст, другий – вгодований, високий.

– Що це за люди? – спитав Ожогін.

– Де? – озвався Ізволін з другої кімнати.

– Біля вашого будинку.

Обережно наблизившись до вікна, Ізволін подивився на вулицю.

– Погані люди… Горбань – агент гестапо, а другий – мій сусід, теж зрадник. Приятелі. На їх совісті багато замучених радянських людей.

Горбань і сусід Ізволіна піднялися на ґанок. Коли їх кроки стихли в коридорі, Денис Макарович розкрив принесений футляр і вийняв акордеон.

– Ось вам і музика! – сказав він розсміявшись. – Ми теж не ликом шиті.

Микита Родіонович побачив красивий, білий з чорними клавішами інструмент.

– Фірма «Гонер», розмір три чверті, – продовжував Денис Макарович. – І баси не западають, зовсім новенькі, його привіз мені син з Риги у сороковому році.

– У вас є син?

– Цсс… – Денис Макарович приклав палець до губів і, озирнувшись, додав: – Є, є… Розповім як-небудь і про нього. Не все зразу.

Ожогін не наполягав. Відстебнувши ремінь, він почав оглядати акордеон. У цю мить двері відчинилися і в кімнату зайшов сусід, якого Микита Родіонович тільки що бачив у вікно в компанії горбаня.

– У вас, виявляється, гість? – промовив він і розвів руками

– Так, покупець.

Микита Родіонович поклав акордеон у футляр, встав і подав відвідувачеві руку.

– Тряскін, – відрекомендувався той.

– Ожогін.

Рука у Тряскіна була гаряча й липка.

– Я за тютюнцем, Денисе Макаровичу, – потираючи руки, заговорив він. – Позичте трохи. Гість завітав, а в мене весь вийшов.

Микита Родіонович вийняв портсигар, наповнений сигаретами, відкрив його і подав Тряскіну.

– Прошу.

– Матінко моя! – вигукнув Тряскін. – Справжні сигарети… Мені навіть незручно.

– Беріть, беріть, у мене є ще. І знаємо, де взяти.

– Дивіться! – розтягнувши червоне лице в посмішку, здивувався Тряскін. – Дуже вдячний… Приємне знайомство! – Він захопив з десяток сигарет. – Сподіваюся, ще побачимось… Спасибі.

Незграбно повернувшись, Тряскін вийшов.

– Ходімо в ту кімнату, – запропонував Ізволін, – поторгуємось за акордеон.

Увійшла Пелагія Стратонівна.

– Темно вже, – промовила вона. – Вікна завісити чи що?

– Завісь, завісь, – погодився Ізволін. – Доведеться при коптилці посидіти: в наш район світла не дають.

Пелагія Стратонівна принесла коптилку, зроблену з консервної банки, і запалила гніт. Коптилка світила тьмяно, непривітно: кімната відразу втратила свій затишок.

Денис Макарович заговорив про свого сусіда – Карпа Тряскіна. Він розповів, що коридор розділяє їх будинок на дві однакові двокімнатні квартири. Тряскін займає другу половину. Він столяр-червонодеревець. До приходу німців квартиру займала дружина райвоєнкома з того самого району, де до війни працював і жив Тряскін. Райвоєнком пішов у партизани, а дружину з дочкою залишив тут. Тряскін, з'явившись у місті, пронюхав про це, доніс, і в грудні сорок першого року матір і дочку арештували. Управа передала квартиру Тряскіну. У Тряскіна є дружина і дочка – перекладачка гестапо.

– Небезпечне сусідство… – похитав головою Ожогін.

– Аніскільки!

Ожогін здивовано підняв брови,

Денис Макарович ще раз підтвердив, що сусідство цілком безпечне. Після того, як Тряскін поселився в квартирі, зовсім припинилися візити німців та поліцаїв, і Ізволін почав жити спокійно. До знайомства з Тряскіним він ходив на реєстрацію в комендатуру щотижня, а тепер ходить раз на місяць. Тряскін ні в чому Ізволіна не підозрює.

– От друг Тряскіна – горбань – більш небезпечний. Він давно живе в місті, примічає кожну нову людину, стежить за нею, а результати повідомляє в гестапо. Він видав уже кількох чоловік.

– До речі, вам не здавалось, що за вашим будинком хтось стежить? – спитав раптом Денис Макарович.

Ожогін не звернув уваги на тон, яким було задане це питання, і не помітив лукавих вогників у примружених очах Дениса Макаровича.

– Хіба вже стежать? – у свою чергу спитав Микита Родіонович, вважаючи стеження, організоване Юргенсом, цілком природним і закономірним.

Денис Макарович розсміявся і поклав руку на плече гостя.

– Зважаючи на те, кого ви маєте на увазі, – сказав він. – Якщо німців, то не знаю; а якщо наших – то стежили, а тепер уже не будемо. Будинок, де вас поселили, – продовжував Денис Макарович, – нам добре відомий. Ми знаємо, що німецька військова розвідка використовує його під конспіративну квартиру. В ньому з часу окупації міста по два, по три місяці, іноді й довше мешкали різні особи, а ми за ними наглядали. Коли вас поселили, мені доповіли, що з'явилися нові квартиранти. Ясно?

… За розмовою просиділи години півтори. Коли Ожогін вийшов з будинку, на вулиці було вже темно. Промінь розвідувального прожектора накреслив на небі вогняну смугу, освітив на мить вулицю і погас. Микита Родіонович повісив через плече акордеон і пішов по затемненому місту.

VI

Вечір проходив, як звичайно. Наближався час занять: подорожування по грязюці спочатку на квартиру Кібіца, а потім – Зорга. Микита Родіонович уже зібрав розкладені на столі деталі радіоприймача і хотів одягатись, але несподівано почув за вікном квапливі кроки. Кроки завмерли біля ґанку, і за мить почувся сильний грюкіт. Хтось немилосердно гатив кулаком у двері.

Друзі перезирнулись. У таку пізню годину, коли місто вже спало, поява гостей була несподіваною. Та й ніхто до них, крім Ігорка, ще ні разу не заходив.

Грюкіт ставав дедалі наполегливішим.

Запаливши від свічки маленький недогарок, Андрій пішов у передню.

– Хто? – спитав він голосно.

– Відчиніть! Рятуйте, якщо ви чесні люди… За мною погоня! – озвався благаючий голос з-за дверей.

Грязнов, не роздумуючи, повернув ключ, відкинув ланцюжок. На нього навалився маленький чоловік з блідим, закривавленим обличчям.

– Рятуйте… рятуйте!.. – несамовито хрипів він. – Я комуніст…

Ледве зробивши крок, чоловік упав навзнак, Андрій розгубився. Незнайомий лежав на підлозі і глухо стогнав.

На вулиці знову почулися поспішні кроки кількох людей.

Андрій швидко захлопнув двері і накинув ланцюжок.

– Микито Родіоновичу! – покликав він. – Ідіть швидше сюди!

Побачивши на підлозі в передній чоловіка, Микита Родіонович зупинився.

– Комуніст… просить врятувати… – сказав Грязнов.

Микита Родіонович узяв з рук Андрія недогарок свічки, нахилився над незнайомим і освітив його обличчя, йому пригадалося щось знайоме. Він десь уже бачив цю людину… А-а, та це ж той самий горбань, гестапівський агент, який стояв біля будинку Ізволіна! Гестапівський агент – і раптом комуніст! Зрадник, який загубив, за словами Дениса Макаровича, багато радянських людей, шукає порятунку?.. Ні, тут інше…

– Що будемо робити? – розгублено спитав Андрій. – Чого ми стоїмо?

Так, Андрій має рацію. Дійсно, стояти нічого. Андрій не знає, хто прийшов до них під виглядом комуніста. Микита Родіонович забув розповісти йому, що познайомився в Ізволіна з Тряскіним і бачив там горбаня.

– Бери, понесемо… – похмуро промовив Микита Родіонович і відчинив двері в кімнату.

Горбань не рухався.

– Він, здається, помер, – тихо сказав Андрій, коли горбаня внесли і поклали на підлогу в залі.

– Можливо, – погодився Ожогін. – Але так чи інакше, його треба сховати. А куди?

До зали вбігла перелякана хазяйка. Побачивши на підлозі закривавлену людину, вона скрикнула, перехрестилася і, затуливши обличчя руками, кинулася до своєї кімнати.

«Куди сховати? Куди?» думав Ожогін. Погляд зупинився на дивані. Микита Родіонович швидко підійшов і підняв пружинний матрац. Відкрився порожній просторий ящик.

– Вірно, тільки сюди, – промовив Грязнов, який ще не опам'ятався від хвилювання.

Горбаня опустили в ящик. Він не застогнав, не зітхнув. Поклали на місце матрац.

– А зараз я придумаю, як нам краще сховати його, – голосно сказав Ожогін.

Він підійшов до вішалки, одягнув пальто, надів шапку і пальцем поманив до себе Грязнова. Біля самих дверей сказав Андрію:

– Це зрадник, агент гестапо. Докладно розповім потім. Зараз не можна гаяти жодної хвилини. Юргенс хоче перевірити нас – я постараюсь залишити його в дурнях.

Він відчинив зовнішні двері і майже бігом кинувся в бік кінотеатру. Там, біля каси, висів телефон для загального користування, а саме він і потрібний був Ожогіну.

В голові юрмилися неспокійні думки. Юргенс у ньому і в Андрії невпевнений. Це вже погано. Буде ще гірше, якщо Ожогін не встигне здійснити те, що задумав, перш ніж до них з'являться люди Юргенса. Що вони з'являться, в цьому у нього немає сумнівів. Питання – коли?

Ось і кінотеатр. Ожогін пробіг відстань у три квартали так швидко, що сам здивувався. Набираючи номер, Микита Родіонович бажав тільки одного – застати Юргенса.

– Є надзвичайно термінова справа! – задихаючись від швидкої ходи, випалив Ожогін, як тільки в трубці почувся голос Юргенса.

– Що таке? Кажіть.

– Не можу… Необхідне ваше втручання.

– Гм… Ну, і чого ж ви хочете?

– Щоб ви негайно приїхали до кіно, я вас тут чекатиму… Ви чуєте мене?

– Чую… чую… Надзвичайна, кажете?

– Так-так…

– Зараз приїду.

Микита Родіонович полегшено зітхнув, витер вологе обличчя, закурив.

Із залу для глядачів долинали звуки музики, голоси. Ожогін подивився на годинник. Прикинув, що раніше, ніж за п'ять-сім хвилин, Юргенс, при всій його оперативності, не прибуде. Значить, сигарету можна викурити тут, у вестибюлі. Юргенс, напевно, вже здогадався, що провокація зірвалася. Можливо, радий цьому; можливо, незадоволений. Судячи з його голосу, він не чекав дзвінка. Але ж провокація могла б досягти мети, якби він, Микита Родіонович, не побачив горбаня раніше і не пізнав його тепер.

Коли Ожогін вийшов з кінотеатру, на протилежному боці вулиці зупинився автомобіль. За рулем сидів Юргенс.

– Що трапилось? – спитав він Ожогіна, який підбіг.

Микита Родіонович коротко доповів про подію.

Юргенс мовчав. Важко було сказати, яке враження справило на. нього повідомлення Ожогіна, бо обличчя шефа ховала темрява. Після довгої паузи Юргенс знову спитав:

– Він сам сказав, що комуніст?

– Так, сам.

– Ви його раніше не зустрічали?

– Ніколи.

– Сідайте…

А в цей час перед Грязновим стояли два гестапівці і перекладач. Вони з'явилися в будинок у ту мить, коли Ожогін, стоячи біля машини, доповідав Юргенсу про подію. І зараз Андрій не знав, на що зважитись. Поспішаючи, Микита Родіонович не встиг сказати, що треба робити Грязнову.

– У вашому будинку сховався комуніст, – сказав перекладач.

Грязнов знизав плечима і зобразив на обличчі подив, його не було вдома. Він тільки що прийшов і взагалі не розуміє, про кого йде мова. Якщо про його друга, якого зараз немає, то він не комуніст. Якщо про нього, Грязнова, то він теж не комуніст.

– Брешеш! Де сховав? – заверещав один із гестапівців.

Грязнов знову знизав плечима, йому незрозуміло, чого від нього хочуть. Ні про якого комуніста він не має найменшої уяви. Пани, мабуть, помилились, потрапили не на ту адресу.

– Мовчати!.. Собака! Паршивець! – Гестапівець замахнувся автоматом, але не вдарив. – Шукати… Верх… низ… шукати…

Перекладач і другий гестапівець, мигаючи кишеньковими ліхтариками, почали нишпорити по всьому будинку, а коли повернулися до зали, там уже стояли Юргенс і Ожогін.

На Юргенсі була важка формена шинель. Гестапівці виструнчились, завмерли в нерухомих позах.

– Де? – коротко кинув Юргенс, не виймаючи рук з кишень.

Ожогін подивився на Грязнова і кивнув головою вбік. Андрій швидко підняв матрац, і з ящика, стогнучи, виліз горбань.

– Ви хто? – спитав його Юргенс чистою російською мовою.

– Я комуніст… утік з тюрми… Хотів врятуватись, а вони… вони… – він по черзі подивився на Ожогіна і Грязнова.

Обличчя Юргенса скривила гидлива гримаса.

– Заберіть цю погань! – наказав він гестапівцям і, потиснувши руки Ожогіну і Грязнову, вийшов.

Слідом за ним гестапівці вивели під руки збентеженого горбаня.

… Юргенс їхав додому і сердячись, і торжествуючи одночасно. Він був абсолютно певний, що провокацію організував начальник відділення гестапо Гунке. Якого біса цей Гунке лізе до людей Юргенса! йому нічого совати носа у справи військової розвідки. Розберуться і без нього. Він хоче довести, що він розумник, а інші дурні, хоче скомпрометувати Юргенса, підкласти йому свиню, донести кому слід, що агентура Юргенса не перевірена і здатна на зраду. Юргенс злісно покусував губи. Хотілося з'явитися зараз до Гунке і змазати його по морді. Ні, Юргенс не тримає біля себе таку шантрапу, як цей горбань. І нічого він, Гунке, розумнішого не придумав, як підіслати під виглядом комуніста такого ідіота! З тюрми втік… Дурень, дурень! Та хто із здравомислячих людей повірить, що з німецької тюрми можна втекти? Де це бачено? Ну, тепер уже горбаню це так не минеться! Гунке з нього три шкури здере.