Текст книги "Таємні стежки"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 24 страниц)

– Скільки не думай, пороху не видумаєш, – привітно посміхнувся старий. – Куди прямуєш?

– До вас, Денисе Макаровичу. А ви звідки так рано?

– Моя справа стареча… Ревматизм дошкуляє, не дає сидіти. От і прогулююсь.

Андрій зрозумів, що Ізволін ухиляється від відповіді. Денис Макарович не з тих, хто на світанку безцільно блукатиме по місту.

В Ізволіних на дверях висів замок. Денис Макарович, крекчучи, нагнувся, помацав рукою під плінтусом і дістав з щілини ключ.

– А де ж Пелагія Стратонівна? – поцікавився Андрій.

– Не відаю…

Із змістом радіограми Денис Макарович погодився. В ній повідомлялись зібрані розвіддані.

– Гната зараз нема дома, – попередив Ізволін. – Ти йди до Заболотька і почекай його. Він туди прийде.

– Добре, – відповів Андрій. – Мені, до речі, треба їм дещо передати. – І він показав на пакунок.

– Ти подробиці про Тряскіну чув? – спитав Ізволін.

– Знаю тільки, що вона була поранена, що двічі був у неї в лікарні начальник гестапо Гунке: докладно розпитував, звелів помістити в окрему палату. Якби не рани, Тряскіна, очевидно, так і не викрутилася б. А Роде? Наповал? – у свою чергу поцікавився Грязнов.

– Наповал! – махнув рукою Денис Макарович. – Гнат вліпив у нього три штуки.

Єдиний син Гната Несторовича Тризни Вовка, якого й мати і батько нестямно любили, хворів на черевний тиф і зараз лежав у нетопленій кімнаті. Сама Євгенія Дем'янівна готувалась знову стати матір'ю. Тризна побоювався за її здоров'я. Євгенія Дем'янівна часто втрачала свідомість і довго не приходила до пам'яті: давалися взнаки голод, нужда і нескінченні хвилювання, викликані страхом за чоловіка, який брався за найнебезпечніші справи.

Гнат Несторович і Андрій стояли біля ліжка хворого. Хлопець марив, його запалі щоки гарячково палали, очі напружено, але безтямно перебігали з однієї речі на іншу. Вовка весь час звільняв з-під ковдри схудлі руки, силкувався встати, але Гнат Несторович укладав його на місце і вкривав до самісінької шиї.

– Спи, карапузе мій… заплющ оченята, рідний…

Хлопчик знову скидав ковдру, бурмотів щось про шпаків, скаржився на кота Жулика, що втік із дому, просив пити…

Бліда, ледве тримаючись на ногах, Євгенія Дем'янівна напувала його з ложечки перевареною водою.

– Женя скоро ляже в лікарню. Хто ж тоді з Вовкою залишиться? – журився Тризна. – Доведеться, мабуть, віднести до діда.

Дід – батько Євгенії Дем'янівни, розбитий паралічем шістдесятидворічний старик – жив недалеко від них у власному будиночку.

Тризна неодноразово умовляв старого залишити халупу і перебратися до нього, але той навідріз відмовлявся. «Тут моя подружка померла, – казав він, – тут і я богу душу віддам».

– Чи зможе він Володю доглянути? – із сумнівом похитав головою Грязнов.

– Дати ліки і погодувати зможе. Старик він дбайливий і по хаті без сторонньої допомоги ходить… Ну, що ж, лізьмо до Леоніда, – зітхнувши, запропонував Гнат Несторович. – Женю, піди до хвіртки, подивись…

Леонід Ізволін зрадів приходу Андрія, бо давно вже його не бачив.

– Який тебе вітер приніс? – міцно потискуючи Грязнову руку, запитав він.

– Справи привели.

Андрій сів на тверду постіль Ізволіна і тільки тепер помітив купу вже надрукованих і облямованих акуратною вузенькою рамкою листівок.

«В Поліській області, – прочитав Андрій, – гітлерівці цілком знищили населені пункти: Шалаші, Юшки, Булавки, Давидовичі, Уболять, Зеленоч, В'язівці. В Пінській області лише в трьох районах спалено сорок три села і вбито чотири тисячі стариків, жінок і дітей. В селі Великі Мілевичі фашисти вбили вісімсот чоловік, у Лузичах – сімсот, у церкві села Хворостово під час відправи були спалені всі, хто там був, разом з священиком…»

– Мерзотники! – перериваючи читання, прошепотів Грязнов. – А про визволення Новгорода, Красного Села і Гатчини тобі відомо?

– Звичайно. В мене ж зв'язок з Москвою.

– А про другий фронт що там, в ефірі, чути?

Шкіра на чолі в Леоніда зібралася в зморшки.

– Поки що нічого… Але ми як-небудь здолаємо Гітлера і без союзників, – додав він.

– Безумовно здолаємо. – Андрій вийняв текст телеграми і передав її Леоніду. – На сьогоднішній сеанс.

Ізволін швидко пробіг текст очима і, присівши до столика, почав зашифровувати.

Андрій оглянув погріб. Все було як і раніше: в нішах лежали вибухівка, боєприпаси, капсулі, запальний шнур; на стіні висіли гвинтівка, автомати. Тільки в кутку він помітив щось нове. Там стояли великі червоні прапори на довгих древках.

– Для чого це? – поцікавився Андрій, звертаючись до Тризни, який сидів поруч з ним.

Але відповіді не було. Гнат Несторович, спершись ліктями на коліна і поклавши голову на руки, здавалося, дрімав, його великі, широко відкриті очі дивилися в одну точку. Може він думав про сина, який метався в гарячці, або про дружину, пригнічену нестатками і горем. «Зовсім погано», подумав Андрій і відвернувся.

В глибокій тиші чулося тільки постукування ключа передавача.

Леонід прийняв дві телеграми і передав одну.

– Все! – сказав він нарешті і зняв з голови навушники. – Тепер розшифруємо, що говорить Велика земля.

Гнат Несторович стрепенувся і обвів очима погріб.

– Давай закуримо, – запропонував він Андрію.

Грязнов вийняв пачку німецьких сигарет і подав їх Тризні. Той гидливо скривився і відсунув.

– Візьми кисет під подушкою! – розсміявся Леонід. – Дуже вже звик до махорки…

Андрій встав, дістав кисет з самосадом і подав його Тризні. Той скрутив велику цигарку і зібрався запалити, як раптом пролунав радісний вигук Леоніда:

– Браття! Товариші!

Тризна і Грязнов насторожилися і запитливо подивилися на Ізволіна.

– Це ж свято! Справжнє торжество!

– Що таке? Читай! – різко сказав Гнат Несторович.

– Без відома «Грізного» розшифровую військову таємницю. Слухайте! «Грізному крапка На ваше подання нагороджені двокрапка орденом Червоного Прапора тире Тризна Гнат Несторович, орденами Червоної Зірки тире Повелко Дмитро Федорович і Заломін Єфрем Власович крапка Вільний крапка».

Гнат Несторович встав, випростався на весь зріст, зробив кілька кроків і відразу, схопившись за груди, ліг на тапчан, намагаючись стримати кашель.

Леонід і Андрій перелякались. Ізволін підбіг до друга і схилився над ним:

– Гнате… рідний…

– Почекай, Льоню… почекай… – Гнат Несторович говорив глухо, уривчасто.

Приступ був тяжкий, болісний. Безсонні ночі, напружена робота остаточно підірвали здоров'я Гната Несторовича.

Нарешті він підвівся і сів на ліжку, судорожно ковтнувши повітря. Леонід і Андрій сіли по боках. Гнат Несторович ледве перевів подих і обняв друзів:

– Ні, це ще не кінець! У такий день помирати не можна, мої хороші хлопці! Ми ще поборемось!

Він устав, пройшовся по погребу і вже своїм звичайним тоном спитав, що пишуть у другій телеграмі. Леонід відповів:

– Сьогодні о двадцять третій годині радянська авіація буде бомбити залізничний вузол.

XVIII

Лікар не дозволив Микиті Родіоновичу вставати з ліжка. Всі книги, які знайшлися на полицях шаф, були перечитані, але і це заняття надокучило. Останнім часом усе частіше виникали думки про брата.

На Велику землю надіслали дві радіограми, що пояснювали становище. Їх, звичайно, зрозуміли і вжили заходів. «Гостя» зустрінуть, як належить. Костянтин, мабуть, уже все знає і допоможе влаштувати посланцю Юргенса належну зустріч.

Микита Родіонович посміхнувся від думки про те, що Юргенс і на цей раз прорахувався. Так, багато чого Юргенс не знає.

Не знає він, що батько і мати Микити Родіоновича були чесними радянськими людьми і разом з двома синами до двадцять другого року жили тут, у цьому місті, а потім перебралися на Україну, де їх і застала війна. Старі загинули одночасно: машина, на якій вони евакуювалися з Харкова, потрапила під бомби.

Молодший брат Микити Родіоновича, Костянтин, після поранення на фронті потрапив у Ташкент. Останній лист від нього Микита Родіонович одержав перед самим вильотом у тил ворога, до партизанів. Костянтин повідомляв, що ліва рука його не згинається – пошкоджений ліктьовий суглоб, через це довелося залишитись у тилу і знову взятись за геологію.

Зайшов Андрій.

– Микито Родіоновичу! – прошепотів він над його вухом. – Надзвичайні новини!

Не роздягаючись, Андрій сів на диван і розповів про нагородження товаришів.

Микита Родіонович схопився і зробив кілька кроків по кімнаті:

– В мене, здається, і спина перестала боліти!

– Ну, в це я не повірю. Доведеться вам ще полежати в ліжку… А я побіжу до товаришів – поздоровлю і попереджу про візит наших льотчиків.

Протиповітряна оборона гітлерівців дізналась про наближення радянських бомбардувальників, коли вони були ще на підході до міста. Їх зустріли зенітним вогнем. Але літаки впевнено йшли до мети.

Освітлювальні ракети повисли над вокзалом. У повітрі задзвеніло, зарокотало.

Грязнов, який підійшов до будинку Юргенса, щоб повідомити Кібіца і Зорга про те, що Ожогін на заняття не прийде, здивовано зупинився: з воріт вилетіла на повному ходу легкова автомашина. За нею – друга, третя. Коли ворота зачинилися, вартовий, впізнавши Грязнова, сказав:

– Нікого немає. Розбіглися.

Андрій здивовано знизав плечима і повернувся назад. На розі вулиці, біля пекарні, його наздогнав Гнат Несторович.

– Нам нема чого лякатись. Місто бомбити не будуть… Ходімо ближче до вокзалу – подивимось, що там робиться, – шепнув він Грязнову.

Ховаючись попід стінами будинків, щоб не потрапити під осколки зенітних снарядів, Тризна і Грязнов заспішили до вокзалу.

Коли вони добігли до будинку Держбанку, де містилося гестапо, до воріт під'їхала крита, пофарбована в білий колір машина з в'язнями. З кабіни вискочив гестапівець і, лаючись, затарабанив кулаками по оббитій бляхою брамі. Всупереч установленому порядку, їх не відчинили. Подумавши секунду, гестапівець зайшов у парадні двері і зник у приміщенні. Виліз, не заглушивши мотора, і шофер. Боязько поглядаючи на небо, він сховався у нішу біля воріт.

Рішення виникло раптово. Гнат Несторович одним стрибком опинився біля шофера і, схопивши його обома руками за шию, повалив на мерзлу землю.

– Поведеш машину? – кинув він уривчасто Андрію.

Андрій квапливо кивнув головою. Миттю залізли в кабіну. Грязнов включив зчеплення і пустив машину на повний хід.

Ззаду залунали крики, потім постріли. Раптом Андрій відчув пекучий біль у плечі і побачив кров, яка цівкою бігла з рукава. Міцно зціпивши зуби, він ривком підняв руку і поклав на кермо.

Машина неслася по вулицях міста з шаленою швидкістю. Тризна показував напрям: праворуч, потім ліворуч, ще поворот, ще один… Важко дихаючи, він ненароком схопив Грязнова за поранену руку, Андрій скрикнув і, заскреготівши зубами, зі стогоном промовив:

– Обережніше… Що ти!

Машина знову повернула ліворуч, пішла прямо, потім звернула праворуч. На повному ходу влетівши в подвір'я на краю міста, вона збила невеликий дерев'яний стовп, вкопаний у землю, і зупинилася біля муру.

Гнат Несторович вискочив з кабіни і, подивившись на дверцята тюремної машини, гукнув Грязнова. Андрій ледве виліз з кабіни, його похитувало від втрати крові.

– Гей! – гукнув Грязнов і затарабанив кулаком здорової руки у стінку кузова. – Ламайте зсередини. Бийте!

– Не допоможе! – з прикрістю промовив Тризна.

Але це допомогло. Всередині машини почулися шум, глухі удари, і нарешті задня стіна цілком відвалилася. З кузова вистрибнули один за одним дев'ять чоловік.

– Рятуйтеся! – глухо гукнув їм Гнат Несторович. – Рятуйтеся, не баріться!

– Спасибі, друзі.

Люди гаряче дякували Грязнову і Тризні. В районі вокзалу бухали розриви бомб, і величезна заграва освітлювала місто, перетворюючи ніч на день.

XIX

Член бюро обласного комітету партії комуніст «Грізний» до війни був у цьому місті лише один раз, і, власне, ця обставина й дозволила залишити його для організації підпільної боротьби з фашистськими загарбниками.

«Грізний» мав середню медичну освіту і після окупації міста без особливих труднощів улаштувався техніком-рентгенологом на німецький рентгенологічний пункт, який обслуговував кілька військово-польових госпіталів.

Жив він разом з дружиною і трирічною дочкою на околиці міста, на березі річки. Гітлерівці вважали його уродженцем міста Тамбова, а потрапив він у. ці краї на початку війни, повертаючись з відпустки, проведеної на Ризькому побережжі.

Справжнє прізвище «Грізного» було відоме лише чотирьом керівникам самостійних підпільних груп, і в їх числі – Денису Макаровичу Ізволіну.

Тому, коли «Грізний» висловив бажання побачити Ожогіна, Денис Макарович трохи здивувався. Сталося це на другий день після бомбардування вокзалу і поранення Грязнова. Можливо, «Грізний» хоче вислухати міркування Ожогіна про рацію, з якою працює Леонід? Але ж Денис Макарович доповів «Грізному» точку зору Ожогіна. Чи, може, «Грізний» вирішив включити Ожогіна і його друга в активну роботу підпілля?

… Микита Родіонович ішов по місту, вже повитому сутінками, і намагався не втратити з виду Ігорка.

Микита Родіонович радів, що нарешті побачить того, хто тримає в своїх руках усі нитки бойової роботи патріотів міста.

Ігорьок затримався на розі вулиці, покопирсався в своїх черевиках і пішов далі лише тоді, коли відстань між ним і Ожогіним значно зменшилась.

Микита Родіонович зрозумів: мабуть, мета недалеко.

Раптом Ігорьок зник.

«Куди ж він пропав?» подумав Ожогін, однак, не притишуючи ходи, пішов далі.

– Пройдіть вперед і вертайтесь. Двері будуть відімкнені, – долинув голос хлопчика із щілини в дверях невеликого, вкритого дошками будинку.

«Розумний! – подумав Микита Родіонович. – Чудово засвоїв конспірацію. Просто молодець!».

Ожогін пройшов до перехрестя і повернувся назад. Попереду видно самітну жіночу постать. Але ось зникла й вона. Микита Родіонович удавано посковзнувся, і озирнувся назад – нікого. Він відчинив двері і наштовхнувся на Ігорка.

– Там нікого немає? – хлопчик показав рукою на вулицю.

– Нікого.

– Тоді я піду, – і він шмигнув за двері.

Микита Родіонович залишився сам у темному коридорі, не знаючи, що зробити: зачинити двері чи залишити, як вони були, відчиненими.

В цей час з кімнати вийшла жінка із свічкою в руках:

– Заходьте, будь ласка, я сама зачиню.

Будинок мав дві невеликі кімнати. У другій кімнаті біля стола сидів чоловік. З появою Микити Родіоновича він підвівся:

– Товариш Ожогін?

– Так, Ожогін.

– Сідайте. Якщо курите – куріть. Я через хвилинку звільнюсь… Давай, Зіно, закінчимо, – звернувся він до жінки, яка зайшла до кімнати. – На чому ми зупинилися?

Тільки зараз Микита Родіонович помітив на столі портативну друкарську машинку.

Молода жінка – мабуть дружина «Грізного» – з гладко зачесаним назад світлим волоссям, сіла до столу, подивилась на аркуш паперу, закладений в машинку, і промовила:

– «… кожний, здатний тримати в руках зброю…»

– Так, пиши далі, – сказав «Грізний» і почав диктувати текст листівки.

Микита Родіонович утримався від куріння і став уважно розглядати «Грізного».

Ось він який, керівник радянських людей, що борються в підпіллі! Відверто кажучи, він чекав зустріти високу, дужу, широкоплечу людину, а «Грізний», мабуть, навіть нижчий за нього на зріст, з трохи посивілою головою. Темні довгасті очі спокійні і глибокі. Говорить грудним, м'яким голосом, не знижуючи і не підвищуючи його.

Коли закінчилось друкування листівки, Зіна накрила машинку чохлом і вийшла. «Грізний» витер сірник, спалив кілька аркушів копірки, загорнув попіл у клаптик газети і поклав біля лампи.

– Ну, я піду? – спитала жінка, повернувшись у кімнату.

– Іди, Зіно.

Жінка одягла на себе легеньке, зовсім не зимове, сіре пальто, пов'язала голову шаллю і, засунувши в рукав пачку листівок, вийшла.

«Грізний» навів порядок на столі, забрав з нього чистий папір і причинив двері в першу кімнату, яка виходила вікнами на вулицю. Потім сів навпроти Микити Родіоновича і спитав:

– Як по-вашому, Юргенс розумний розвідник?

Початок розмови був незвичайним.

– Здається мені, що розумний, – відповів Ожогін.

– То навіщо ж ви поводите себе так, наче вважаєте його за ідіота?

Ожогіну стало не по собі. Він одвик, щоб з ним розмовляли таким тоном.

– Ви, сподіваюсь, поясните свої слова?

«Грізний» відповів не одразу. Він ніби обмацував співбесідника очима. Микита Родіонович не витримав його погляду і похнюпився.

– Запам'ятайте раз і назавжди, – почав «Грізний: – поведінка будь-якого розвідника визначається завданням. Якщо розвіднику сказали: дивись і слухай, він повинен робити тільки це. Якщо перед ним стоїть завдання висадити в повітря ворожий об'єкт, він зобов'язаний всі сили віддати цій меті і не відволікатись іншими справами. Якщо розвіднику сказали добути «язика», – він повинен усі дії підпорядкувати цьому завданню. Зрозуміло?

Микита Родіонович кивнув головою. Він уже почав догадуватись, до чого зведеться розмова. Недарма він весь час намагався стримувати Андрія.

– Людина, яка не розуміє цієї простої істини, – продовжував «Грізний», – ніколи не зможе бути розвідником. Вона загубить і себе, і людей, і доручену їй справу. Ми не пошлемо розвідника-радиста знищувати есесівців, бо він тоді не зможе виконувати своє основне завдання. Ми не доручимо Ізволіну висаджувати в повітря електростанцію, бо йому визначене інше коло обов'язків. Ми не примусимо Тризну сидіти на одному місці і бути радистом-підпільником – цим займаються інші товариші… Для чого вас і Грязнова направили в розвідувальний пункт Юргенса?

Ожогін відповів, що їх завдання полягає в тому, щоб закріпитись у Юргенса, виявити ворожу агентуру, по можливості вивідувати задуми військової розвідки, збирати розвідувальні дані, які цікавлять партизанів і Велику землю.

– І все? – суворо спитав «Грізний».

– Так, усе.

– А чим ви займаєтесь?

Микита Родіонович промовчав, і «Грізний» продовжував:

– Як ви приховали від Юргенса, за яких обставин був поранений Грязнов?

– Пояснили, що це сталося в ніч нальоту російської авіації. Грязнов потрапив під кулю патруля, призначену для когось іншого. Поранення виявилось легким. Грязнов уже наступного дня почав ходити.

Але відповідь Ожогіна не задовольнила «Грізного»:

– Хто вас просив посилати Грязнова з Тризною на ліквідацію Роде? Заради чого Грязнов сів за руль арештантської машини? Добре, що куля попала йому в руку, а не в голову. Адже це просто випадок. А хто був у машині, Грязнов і Тризна знали? Може, там сиділи карні злочинці! Хоч ви й сказали мені, що не вважаєте Юргенса дурнем, але ваші вчинки спростовують це. Виявляється, він дурень, а ви розумні… Недалеко дивитесь, товаришу Ожогін, дуже недалеко! Час такий, що треба дивитись далі.

«Грізний» говорив спокійно, рівно, не підвищуючи голосу.

– Від імені партії я забороняю вам втручатись у бойову роботу. Зрозуміло?

– Так, – відповів Микита Родіонович.

Він почував усю правоту керівника підпілля.

– Ми знаємо вас, товаришу Ожогін, і вашого друга як справжніх комуністів, які виконують важливе завдання, а тому не допустимо, щоб ви займалися не тим, чим вам треба займатись. Ваша роль чітко визначена; ведіть її, звикайте до неї, не звертайте уваги, що іноді сверблять руки. Хочете допомогти порадою – будь ласка; виникне гостра необхідність зустрітися з товаришами з підпілля – будь ласка, але будьте обережні, не забувайте, що ви не в лісі, а в місті.

«Грізний» встав.

Ожогін теж підвівся, вважаючи, що розмова закінчена.

– Ви поспішаєте? – спитав «Грізний» і подивився на «ходики», що висіли на стіні.

Микита Родіонович також перевів погляд на годинник і сказав, що вільний час у нього є, до занять ще більше години.

– Коли так, то посидьте.

«Грізний» пройшовся по кімнаті, відчинив двері у другу, прислухався, потім зачинив і сів на своє місце.

– Там донька спить, – сказав він і посміхнувся.

– Велика?

– Ні, найщасливіший вік – три роки…

Багато питань можна було б задати «Грізному», людині, яка присвятила себе роботі, сповненій небезпеки і злигоднів. Хотілося дізнатися, як він живе, чого потребує, куди пішла його дружина.

– Вам скільки років? – раптом спитав «Грізний».

Ожогін, відповів.

– О, та ми з вами ровесники!.. Ну, а тепер давайте поговоримо про роботу радіостанції Леоніда Ізволіна. Ви вважаєте, що її тримати там не можна?

Микита Родіонович виклав свою точку зору. Він, як і раніше, вважає, що на стаціонарному положенні рація безумовно буде запеленгована і виявлена. І її не врятує навіть та обставина, що передачі на ній проводяться рідко. У гітлерівців вона, мабуть, давно на обліку. Ще два-три сеанси, і Леоніда схоплять.

– Так, ви маєте рацію, – сказав «Грізний». – Доведеться обмежитись тільки прийманням і в ефірі не з'являтись. . – Але в мене виник один варіант… Дозвольте?

«Грізний» трохи примружив свої розумні, уважні очі. Йому подобався Ожогін. Враження про нього після знайомства збіглося з уявленням, яке склалося у «Грізного» зі слів Ізволіна. Такі люди можуть упевнено йти до мети і добиватися її. Така людина може бути розвідником. А помилки бувають у всіх.

– Я вас слухаю, – промовив «Грізний».

Микита Родіонович висловив свою думку.

Під будинок Юргенса зроблено підкоп. Ожогіну добре відоме розташування кімнат. Там є кілька нежилих. Підкоп треба вдосконалити з таким розрахунком, щоб радіостанцію помістити під одну з нежилих кімнат, а Леоніда влаштувати жити в пекарню під виглядом робітника. Під будинком Юргенса рація може працювати спокійніше. У випадку запеленгування, нитки приведуть до будинку Юргенса, і цим уся справа й закінчиться, бо ті, хто займається пеленгуванням, безумовно знають, що у Юргенса є радіоцентр та кілька тренувальних станцій.

А апарат Юргенса не зможе виявити рацію, оскільки не має засобів пеленгування.

– Під будинок Юргенса? Цікаво! Дуже цікаво! – «Грізний» ходив по кімнаті і ніби розмовляв сам з собою. – Вірно… Риск виправданий. Мабуть, ми це здійснимо.

Коли Микита Родіонович почав прощатися, «Грізний» затримав його руку в своїй і, дивлячись в очі, сказав:

– Ось бачите, розумна порада часом дорожча від будь-яких подвигів, хоча випадок з машиною я й не вважаю за подвиг. Та й з Роде можна було справитись без участі вашого друга. Якщо вже бути відвертим, то я можу признатись, що іноді й мені хочеться взяти в руки гранату або пістолет і піти разом з Тризною. Є таке бажання, але ми всі – і я, і ви – повинні пам'ятати, на що нас поставила партія. Ось так… А тепер усього найкращого. Бажаю успіху…

XX

Єдина в місті лікарня знаходилася на колишній вулиці Чехова. Щоб добратися до неї, Гнату Несторовичу треба було пройти через усе місто.

Тризна йшов, не помічаючи, що робиться навколо нього. Він раз у раз розгортав поли ватяного піджака, розмотував шарф, важко зітхав і якось дивно піднімав ноги, наче йшов по воді.

Ніч Гнат Несторович провів неспокійно. Він не спав: то нерухомо сидів біля спорожнілого ліжка сина, то ходив з кутка в куток, то мовчки дивився у вікно. Вже над ранок, примостившись, на твердому дерев'яному тапчані, він спробував задрімати. Але сон не приходив, серце тривожно билося, груди боліли. Гнат Несторович думав про сина, про дружину. Євгенія Дем'янівна другу добу лежала в міській лікарні і, можливо, сьогодні вже розродилася. Вчора вона почувала себе погано, дуже погано, але Гнат Несторович все-таки сподівався, що роди пройдуть благополучно.

В непривітній, з обдертими стінами, приймальні Тризну зустріла чергова сестра. Він назвав своє прізвище і попросив дізнатися, чи родила його дружина. Сестра уважно подивилася на Гната Несторовича, наче щось пригадуючи, потім запропонувала йому сісти.

– Я покличу лікаря Шпигуна.

Тризна сів на низьку широку лаву і, відкинувшись на спинку, витягнув уперед довгі ноги. Із стоптаних чобіт на кам'яну підлогу стікала вода, утворюючи калюжі. Гнат Несторович дивився на чоботи, на калюжі і думав про лікаря Шпигуна. Позавчора він заправив з Гната Несторовича велику плату за те, що прийняв до себе Євгенію Дем'янівну. Лікарня Шпигуна була в місті єдиною, і Тризні довелось погодитися, хоч він не знав, чим буде розраховуватись.

Погані чутки ширилися про Шпигуна по місту. Говорили, що за його допомогою лікарі-гітлерівці провадять таємничі експерименти над радянськими військовополоненими, що з його ініціативи в села, які містяться в партизанській зоні, завозять вошей, знятих з тифозних хворих, що Шпигун оформляє актами всі «непередбачені випадки» смерті в катівнях гестапо.

Гнат Несторович пам'ятав жаркий серпневий день сорок першого року, коли з німецької комендатури його послали на медичний огляд. Тоді Шпигун сказав Тризні: «У Німеччину вас не пошлють, жити вам лишилося років зо два – не більше…»

Увійшла чергова сестра, а за нею – Шпигун. Побачивши калюжі навколо ніг Тризни, він зробив гидливу гримасу і, не підводячи голови, сказав:

– Сам дохлий, дружина дохла, а ще надумались плодити потомство! Не треба було й привозити її. Вона ще вчора ввечері, задовго до родів, богу душу віддала.

Гнат Несторович підвівся з лави. Стало нестерпно душно, важко. Щоб не впасти, вхопився рукою за спинку лави.

– Я ж вас попереджав, – стримуючи себе, сказав Тризна. – Ви могли її врятувати…

– А навіщо? – злісно промовив Шпигун. – Яка від цього користь? Не вчора, то під час родів, все одно.

Тризна здригнувся. Злість і ненависть спалахнули з такою силою, що він важко пішов на задкуючого Шпигуна…

Ввечері до Ожогіна прибіг Ігорьок. Очі його були заплакані.

Користуючись відсутністю хазяйки, Микита Родіонович пустив хлопчика в коридор і швидко розгорнув аркуш паперу: «Я загинув і провалив справу. Рятуйте Леоніда і догляньте за сином. В мій дім не заходьте – там засідка. Тризна».

– В чому справа, Ігорьок? Що трапилось?

Ігорьок розповів те, що чув від дорослих: тьотя Женя померла в лікарні, а Гнат Несторович, дізнавшись про це, вбив лікаря. Тепер його розшукують.

– Де Гнат? – тривожно спитав Ожогін.

Ігорьок відповів, що зараз Тризна лежить у Заболотька і ні з ким не розмовляє.

– Денис Макарович знає про це?

– Знає.

Сталося це так. Хлопчик ніс Леоніду радіограму. Зайшовши на подвір'я Тризни, він натрапив у дверях будинку на гітлерівців. Щоб не викликати підозри, Ігорьок прикинувся жебраком і, знявши шапку, попросив хліба. Німець дав йому стусана ногою і вигнав. Вже йдучи до Ізволіна, Ігорьок зустрів Гната Несторовича, розповів йому про все, і вони разом пішли до Заболотька. На прохання Гната Несторовича Ігорьок збігав до Ізволіна і повідомив про те, що трапилось…

– Дядько Гнат дуже просив доглянути Вовку, – додав Ігорьок і розплакався.

– Ну, чого ж ти плачеш? – Ожогін розгублено погладив хлопчика по голові.

Відпустивши Ігорка, Микита Родіонович розповів про все Андрію і схвильовано заходив по кімнаті. Передусім, мабуть, треба було з'ясувати подробиці.

– Піду до Ізволіна, – сказав він. – Подумаємо разом…

Андрій залишився сам. Рана його швидко загоювалась. Юргенс повірив розповіді про те, що Андрій був поранений біля самого будинку в ніч нальоту радянської авіації, і навіть тричі надсилав на квартиру лікаря-нім-ця, який робив Грязнову перев'язки.

Постоявши в роздумі біля вікна, Андрій повернувся до стола і розкрив зошити Микити Родіоновича з записами по радіо та розвідці. Треба було взяти себе в руки і підготуватися до занять.

Ізволіна вдома не було. Ожогіна зустріла Пелагія Стратонівна. Вона повідомила, що Денис Макарович щойно пішов до Заболотька.

– Нічого не сказав і пішов. І взагалі, сумний він сьогодні якийсь. Видно, що в нього клопіт серце крає, а мовчить. Мовчить і зітхає.

– Це вам, мабуть, здалося. Все йде добре, – спробував розвіяти підозри жінки Микита Родіонович. -

Радянська Армія визволила Ровно, Луцьк, Шепетівку, вісті радісні…

– Воно то так… – відповіла Пелагія Стратонівна і замовкла.

Ожогін уже зібрався йти, коли вона повідомила новини про Варвару Карпівну. Тряскіна одужує. Все книги читає та про Ожогіна питає: як там Микита Родіонович і чому він не прийде провідати її?

Ожогін подумав, що доведеться дійсно якось зайти до Варвари Карпівни і поговорити з нею.

Попрощавшись з Пелагією Стратонівною, Микита Родіонович поспішив до Заболотька.

Там були Тризна, Повелко, Заломін, мати і син Заболотьки. Гнат Несторович нерухомо лежав на великій лавці. У нього щойно був тяжкий приступ. Ганна Василівна витирала з підлоги кров.

Усіх мучило одне питання: що робити? Сховати Тризну в будинку Заболотька було неважко. Там, де є двоє, може поміститись і третій. Та це половина справи. Інша справа – як відвести загрозу від Леоніда Ізволіна, від радіостанції підпільників, сховища документів, зброї, вибухівки?

Ожогін висловив думку, що все залежатиме від того, як довго думають гестапівці сидіти в засаді:

– Вони чекатимуть Гната, – сказав Ізволін.

– Його вони не дочекаються, – додав Повелко.

– Дочекаються! – голосно промовив Гнат Несторович і, підвівшись, сів на лаві. – Дочекаються! Вислухайте мене спокійно, – сказав він і простягнув руку вперед, наче запобігаючи можливим запереченням.

Усі перезирнулися.

Тризна з півхвилини посидів мовчки, збираючись з думками, потім встав:

– Вихід є. Зараз я піду додому, і до ранку там від гестапівців і сліду не залишиться.

– Не розумію, – сказав Ожогін.

– Що ж тут незрозумілого! – з неприхованою досадою промовив Гнат Несторович. – Гестапівцям потрібний я, і я з'явлюсь.

Наступила гнітюча тиша. Всім було ясно, що, пожертвувавши собою, Тризна хоче врятувати Леоніда. Гітлерівці схоплять Гната Несторовича, зроблять, в найгіршому випадку, обшук у будинку і підуть.

– А ти подумав про те, хто тобі дозволить так зробити? – суворо спитав Денис Макарович. – За кого ж ти нас вважаєш?

– Я мушу так зробити, – швидко заговорив Гнат Несторович. – Ви, нарешті, самі повинні примусити мене це зробити. Я допустив помилку і мій обов'язок – виправити її. Мені недовго жити… Ви ж самі знаєте…

Він підійшов до стіни і, взявши з цвяха піджак та шарф, почав одягатись.

– Поки я і мої друзі живі, цього не буде! – різко сказав Денис Макарович і взяв Тризну за руку.

– Правильно, – підтримав Микита Родіонович. – Будемо шукати іншого виходу.

– І знайдемо його, – додав Повелко.

Гнат Несторович стояв, схиливши голову.

– Чекати немає часу, – заговорив він хрипко. – Катастрофа може статися кожної хвилини. Якщо не дозволите, я зроблю сам, як підказує совість. Я ж не брав у вас санкції вбивати Шпигуна…

– Це не доказ, – перервав його Микита Родіонович. – Можливо, що на твоєму місці і я, і будь-хто інший зробили б так само. Зараз про це судити важко.

– Не знаю… не знаю… – покрутив головою Тризна і тихо додав: – Я піду… Я вас розумію… добре розумію… Але іншого виходу нема, і ви його не знайдете. А якщо й знайдете, то буде пізно. Я думаю…

Він не закінчив речення. Піджак і шарф випали з рук. Горлом хлинула кров. Його підхопили під руки Ожогін і Повелко, але втримати не змогли. Тризна упав на коліна, затуливши руками, рот.