Текст книги "Таємні стежки"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 24 страниц)

За півсотні кроків від кишлака стояв карагач, старий карагач, який багато дечого бачив на своєму віку. Він ріс тут і двадцять років тому.

Раджимі присів, сперся на його могутній стовбур, замислився. Все змінилося, крім цього карагача, все… Треба шукати Убайдуллу, прозваного за його довгі ноги Узунаяком. Скільки разів за своє життя Раджимі переходив на той бік, скільки разів повертався назад! А що йому все це дало? Немає в нього ні власної хати, ні родини, ні близьких людей.

Убайдулла-Узунаяк… Скільки тепер йому років? Коли Раджимі вперше вивів його на контрабандну стежку, Убайдулла мав двадцять років. Виходить, що йому тепер біля п'ятдесяти. Довгі ноги в Убайдулли! Важко було йти за ним по гірських стежках.

Останнього разу він бачив Узунаяка в тридцять сьомому році, його трусила пропасниця. Убайдулла виліз із своєї юрти, добрався за його допомогою ось до цього карагача, і вони довго сиділи вдвох, згадуючи минуле. Тоді Раджимі не сказав Убайдуллі, чого він приходив. Не сказав тому, що Убайдулла був хворий і ні до чого не здатний, а тепер… Тепер треба буде сказати.

Раджимі встав, відійшов і озирнувся. Величезна чорна шапка карагача зливалася з небом і немовби розчинялася в ньому. Раджимі пішов до аулу. На протилежному кінці селища гавкали кимсь розтривожені собаки. Прислухався. Виразно почув шум мотора. Він наростав, ставав гучнішим і вже заглушив гавкання собак. Світло фари полоснуло по дувалу, і Раджимі шмигнув у першу-ліпшу хвіртку.

Машина проїхала, залишивши за собою хмару густої-куряви, від якої на вулиці стало ще темніше.

Подвір'я Убайдулли він знайшов одразу. Воно як стояло четвертим від входу в селище, так і залишилося четвертим. А ось чинар тут був один, а тепер аж три. Раджимі ввійшов через незамкнену хвіртку на подвір'я, постукав у двері. Тиша. Постукав ще раз. Почулись якісь, звуки, і двері відчинилися.

Господар придивлявся в темряві до гостя і нарешті, сказав:

– Ой-є! Кіїк? Яким тебе вітром принесло?

Голос належав Убайдуллі. «Кіїк» – означає «гірський козел», і тільки один Убайдулла, учень Раджимі, колись називав його так.

– Салям, друже! – привітався Раджимі.

– Салям, – відповів Убайдулла. – Проходь, гостем-будеш.

Кімната була майже порожня, стіни ще не висохли після побілки, пахло свіжим вапном. Господар вніс лампу.

– Там, – Убайдулла махнув рукою в бік другої половини хати, – всі сплять. Посидьмо тут… Ти надовго? Чи по дорозі? Чого ти так вбого одягнутий? Де ти пропадав?..

Запитань було багато, але Раджимі не було коли відповідати на них. Він зразу приступив до справи.

– Ти мені потрібен, – сказав він тим тоном, яким колись звертався до Убайдулли.

– Інакше б ти не прийшов до мене, – посміхнувся господар. – Я відразу подумав про це, як тільки впізнав тебе. Кажи.

– Проведеш на той бік?

Убайдулла розсміявся й похитав головою:

– Ай-яй!.. Все такий же! Що тобі там треба?

– Треба, – коротко відрізав Раджимі.

Веселий настрій Убайдулли йому не подобався.

Але господар не хотів, очевидно, говорити серйозно: він посміхався.

– Хіба ти не чув мого запитання? – майже сердито сказав Раджимі.

– Чув, – з обличчя Убайдулли зникла посмішка, – і шкодую, що чув. З цим проханням до мене вже давно ніхто не звертався.

– І це каже старий контрабандист Довгі ноги?

– Вони в мене стали короткими… Я знайшов собі нове життя і про старе не хочу згадувати.

– Боїшся? – посміхнувся Раджимі, встав і причинив двері.

– Ні, не боюся, – спокійно відповів господар, – і двері можеш не зачиняти. Всі знають, ким був Убайдулла і ким його зробила радянська влада… І спасибі їй, що вона багато чого простила Убайдуллі і дозволила жити в рідному гнізді! І тільки зла людина може дорікати Убайдуллі старими гріхами. А я злих не боюся, на злих я сам злий.

Раджимі зрозумів, що зробив невірний крок, і швидко змінив тактику. Він знав добрість Убайдулли і прикинувся нещасним.

– Так, – промовив він, зітхаючи, – усі відвертаються від давніх друзів… Хоч здихай на дорозі, як бездомна собака!

Убайдулла подивився на Раджимі, на його старий, зношений халат і відчув жаль до цієї людини, з якою провів разом немало днів.

– Скажи, чим допомогти, і Убайдулла простягне руку другу.

Раджимі замислився.

– У мене немає іншого прохання. Я повинен піти на той бік, тут мені кінець.

– Чого ж так? – співчутливо запитав Убайдулла.

Раджимі знову зітхнув:

– Кінець.

Піймавши співчутливий погляд Убайдулли, Раджимі почав вигадувати історію:

– Я давно, як і ти, кинув стару справу, тримав перукарню, жив спокійно. Але знайшлася зла людина, яка знала мене раніше, і повідомила куди слід. Три дні тому мене викликали в міліцію і почали розпитувати. Спочатку обережно, натяками, але я зрозумів, до чого це приведе. Тієї ж ночі я втік з міста. Ховався, як міг, спав у чайхані, в степу і нарешті добрався до тебе… Виручи, Убайдулла, це моє останнє прохання!

Убайдулла поклав руку на плече Раджимі:

– Ти помиляєшся, Кіїк… Минулого, звичайно, не зітреш, як пилюку з каменя, але за нього тебе не покарають. Я теж носив контрабанду, теж робив погане. Та коли мене спитали, я все розповів, і мені простили. Тепер у мене легко на душі… Легко…

«Трухлява душа! – зі злістю подумав Раджимі. – його не повернеш назад. Краще піти…». Він стиснув голову руками.

Це розчулило Убайдуллу.

– Друже, – сказав він м'яко, – не муч себе. Я завжди робив так, як ти хотів, а тепер послухай мене.

Раджимі встав і попрямував до виходу.

– Якщо треба гроші, – квапливо мовив Убайдулла, – я дам, скільки зможу.

– Ні, грошей мені не треба. На зворотний шлях у мене є, а там – воля аллаха…

– Не занепадай духом. На рідній землі завжди краще, ніж там. – І Убайдулла багатозначно кивнув головою.

Раджимі подивився на двері, постояв з хвилину мовчки, наче обдумуючи своє рішення, потім твердо промовив:

– Нехай будуть слова твої щасливими!

Господар провів гостя до хвіртки і тепло попрощався з ним.

Якби Раджимі всі свої надії покладав лише на довгоногого Убайдуллу, він не рискнув би з'явитися в цих краях, не привіз би сюди Юргенса.

Раджимі попрямував у протилежний кінець кишлака, де жив Джаліл.

Джаліл був глухуватий на обидва вуха, сам ніколи не носив контрабанди, але завжди мав двох-трьох вірних людей, якими розпоряджався, як хотів. Раджимі його послугами не користувався, бо вважав Убайдуллу людиною більш надійною, але тепер міг і Джаліл стати в пригоді.

Джаліл збудив дружину і почав частувати пізнього гостя.

Їли мовчки, непомітно, спідлоба поглядаючи один на одного, думаючи кожний про своє. Раджимі вирішив відпочити, попоїсти і тільки тоді заговорити про справу. А Джаліл із ввічливості чекав, поки заговорить гість.

Коли нарешті Раджимі, добре попоївши і випивши п'ять піал чаю, сказав, чого він прийшов, Джаліл коротко відповів:

– Подумаю. Думати треба.

Скільки не намагався Раджимі викликати господаря на відвертішу розмову, той незмінно відповідав:

– Думати треба.

Раджимі так і не зміг добитися від Джаліла іншої відповіді.

Лігши на ватні ковдри, він почав чекати. Господар теж ліг і швидко заснув. У кімнаті стало тихо. Стомлений за день Раджимі задрімав, але незабаром прокинувся: здалося, що хтось ходить по кімнаті. Він подивився на постіль Джаліла: вона була порожня. «Пішов», майнула думка. Раджимі встав і підійшов до прочинених дверей. Тиша… Ледве чутно донісся голос Джаліла з другої кімнати:

– Іди швидше і зараз же повертайся.

Заговорила жінка, напевно, дружина господаря:

– Замкни двері і вартуй… Навіщо ліг в одній кімнаті з ним?..

Раджимі миттю зірвав з гвіздка халат, безшумно, наче ящірка, шмигнув у двері і крадькома поспішив геть з подвір'я.

Залишився один Бахрам-ходжа, але до нього – добрий десяток кілометрів. Встигнути б тільки до світанку! Раджимі йшов, з кожним кроком втрачаючи віру в успіх справи, і в його душі накипала злість.

– Піду звідси і більше не повернуся! – шепотів він крізь зуби. – Нехай буде проклятий той день, коли я погодився залишитись тут!

Певності в тому, що виручить Бахрам-ходжа, було мало, але Раджимі йшов до нього, йшов тому, що іншого виходу не було. Можливо, Бахрам-ходжа все-таки виручить. Він людина іншого ладу. Він усе життя був імамом[5], другом батька Раджимі, разом з ним ходив у Мекку. Бахрам-ходжа знає в горах усі стежки. Якщо Бахрам-ходжа і відмовить у допомозі, то ніколи не видасть.

На сході гасли зірки, блідло небо, коли Раджимі досягнув мети. В будинок Бахрам-ходжі він зайшов без побоювань, але й без надій.

Імам уже встав. Обличчя його, помережане глибокими зморшками, було схоже на горіхову шкаралупу; вузька, довга борода сягала до поясної хустки.

Але Бахрам-ходжа був ще бадьорий, ходив твердо, жартував, у голосі його і жестах відчувався душевний спокій.

– З очима тільки поганувато, – поскаржився він.

Це помітив і Раджимі. Очі імама сльозилися, він раз у раз витирав їх.

Згадав Бахрам-ходжа і свого друга – батька Раджимі.

Дім імама свідчив про достаток. Кімнати були застелені м'якими килимами, скрізь – пишні ковдри, подушки, у стінних нішах багато посуду.

Раджимі подумав, що служити аллаху не так уже й погано.

Починати розмову відразу про справу було незручно. Це не Убайдулла і не Джаліл, це імам – поважна людина, яка тричі ходила в Мекку. Він може й образитись. Треба було терпляче слухати господаря.

А старий перебирав минуле, називав давно забуті імена.

Сонце вже залило подвір'я яскравим світлом, коли сіли до їжі. Масло, каймак[6], цукор, кишмиш, коржі з білої муки, запашне бараняче м'ясо, виноград…

«Великий і милостивий аллах, і нема кінця його щедротам», згадав Раджимі і вперше за добу посміхнувся своїм думкам.

Про справу говорили після ситої їжі, попиваючи чай. Імам уважно вислухав гостя, але сам вести його через кордон не погодився.

– Підете самі, а дорогу покажу я, – сказав він.

Раджимі був радий і цьому: іншого вибору все одно не було.

– А туди, на той бік, я дам листа до Мамед-ходжі, він дасть вам притулок і про все потурбується. Мамед-ходжа перебуває при гробниці великого імама Рези, і в нього багато вірних шиїтів. Він знав твого батька. Утрьох ходили ми в Мекку…

До гостя повертався хороший настрій. Імам говорив спокійно, впевнено, і Раджимі здавалося, що все уже залишилось позаду. І тривога за завтрашній день, і боязнь провалу – все-все… В думках він уже бачив себе в чужому далекому місті, де таким людям, як він, – боятися нічого.

– Тільки не баріться, – попередив Бахрам-ходжа: – через два дні треба відвозити корм худобі на ферму. Повезу я сам і вас захоплю.

XV

Мейєрович з дружиною цілий день нудився від неробства й чекання. Суворо дотримуючись вказівок Раджимі, вони навіть не визирнули з подвір'я на вулицю.

Коли зовсім стемніло, у двері постукали. Це були. Раджимі і Юргенс. Господар почав квапливо засвічувати лампу. В кімнаті стало світло.

– Знайомтеся, – промовив Раджимі. – Це мій друг. Ваша доля в його руках.

Юргенс назвав себе Казіміром Станіславовичем, люб'язно потиснув подружжю руки і сів на поданий стілець. Згорток, який був у нього, він передав Раджимі, а сам попросив дозволу закурити.

Мейєрович з цікавістю розглядав нового знайомого, його солідна зовнішність, упевнений голос, манера триматися справляли добре враження. «З таким не пропадеш», подумав він.

Дружина вибігла з кімнати і повернулася з вазою, наповненою виноградом.

– Прошу, вгощайтесь, – запропонувала вона і уважно подивилась на гостя. П думка збіглася з думкою чоловіка.

– Спасибі, встигнемо, – подякував Юргенс і з посмішкою додав: – Давайте спочатку поговоримо… З документами все гаразд? – звернувся він до Мейєровича.

– Гаразд, – поквапно відповів той.

– Вони при мені, – пояснила дружина, – весь час при мені.

– Це не зовсім зручно. Передайте їх Раджимі. Сьогодні вночі все вирішиться, – сказав він і подивився на годинник. – Останнє, що нам необхідно зробити, – це продумати все так, щоб позбавити ваших земляків змоги завдати вам неприємностей в майбутньому.

Мейєрович широко розплющив очі: йому було незрозуміло, про які неприємності може йти мова.

– Я вам зараз поясню, – вів далі Юргенс. – Зникнення документів, очевидно, вже викликало переполох. Не виключена можливість, що ваші вороги нападуть на ваш слід… Ну, припустимо, через тиждень, через два… і тоді ви можете опинитись у скрутному становищі, навіть перебуваючи за кордоном. Адже в зв'язку з розтратою вами державних коштів совєти можуть звернутись до сусідньої держави з вимогою видати карного злочинця. Тому нам треба щось вигадати.

Мейєрович зблід.

– А якщо вони на тому боці назвуться вигаданими іменами? – підказав Раджимі.

– Не підходить! – відрізав Юргенс. – Буде ще гірше.

Раджимі нахмурив лоб і смикав борідку. Соня дивилася на нього з надією.

– Є ідея! – майже крикнув Раджимі. – Треба поширити чутку, ніби Марк Аркадійович і його дружина, потрапивши в. скрутне становище, покінчили рахунки з життям.

– Ідея непогана, – відповів Юргенс, – але як і через кого ви пустите подібну чутку? Я пропоную інше. Нехай Марк Аркадійович напише записку, в якій повідомить, що він і його чарівна дружина пішли з цього світу, а записку підкинемо на завод.

– Вірно, це краще, – погодився Мейєрович і вийняв автоматичну ручку.

– Пишіть, я буду диктувати, – запропонував Юргенс. – «Маючи велику провину перед державою, яку нічим не спокутувати, ми вирішили померти. Прощайте…». Ось так, підписуйтесь.

Чоловік і жінка поставили підписи і вручили лист Раджимі.

– А тепер я не від того, щоб випити бокал доброго вина за ваші майбутні успіхи, – сказав Юргенс. – У нашому розпорядженні близько години.

Раджимі взяв з підвіконня згорток, розгорнув його і поставив на стіл пляшку. Юргенс відкупорив її.

– Гадаю, що найближчим часом ми матимемо можливість випити в іншій обстановці, – продовжував він, розливаючи вино по склянках. – І якщо я запропоную зараз тост за нашого вірного друга Раджимі, то, гадаю, ви до мене приєднаєтесь.

Усі підняли склянки. Раптом Юргенс прислухався і повернув голову до дверей:

– Здається, там хтось ходить…

Подружжя перезирнулося. Дружина Мейєровича поставила склянку, підійшла до дверей і виглянула у двір. Юргенс подивився на Марка Аркадійовича:

– Непогано було б запнути вікно.

Мейєрович схопився і почав завішувати вікна. Раджимі вкрутив вогонь у лампі і, швидким рухом виплеснувши вино під стіл, припав губами до склянки. Те саме зробив і Юргенс.

Через хвилину жінка повернулася.

– Надворі нікого немає, – сказала вона, сідаючи за стіл.

– Тоді все гаразд. Обережність ніколи не завадить, – відповів Юргенс. – Безглуздо спіткнутися на останньому кроці. Отже, за успіх! Черга за вами, – сказав він, тримаючи в руці порожню склянку.

Мейєровичі цокнулись і випили вино.

Через кілька хвилин двері будиночка прочинились, і з нього вийшли Юргенс та Раджимі.

– Швидше, – прошепотів Юргенс. – Через півгодини вони будуть покійниками.

XVI

До супутника Раджимі Бахрам-ходжа поставився з повагою і цікавістю. Старий імам багато бачив людей на своєму віку, і йому не треба було пояснювати, що Казімір Станіславович «своя» людина. Він це зрозумів одразу, як тільки Раджимі ввів Юргенса до нього в дім, зрозумів по ледве помітних ознаках, на які хтось інший і не звернув би уваги.

Старий імам непогано володів російською мовою і вільно розмовляв з гостем. Бахрам-ходжа ще дужче зацікавився Юргенсом, коли дізнався, що тому доводилось бувати в Афганістані, Ірані, Індії.

Розмова відбувалася в саду, без свідків. Юргенс і Раджимі лежали в холодку крислатої шовковиці, а Бахрам-ходжа готував «піті» – персидську страву, про яку згадав Юргенс.

Імам сидів на маленькій лавочці. Перед ним стояли три невеликі глиняні горщики. Він складав у них шматочки свіжої жирної баранини, молоду картоплю, зелений горошок, шафран, нарізану тоненькими кружальцями моркву, цибулю, червоний перець, додержуючи при цьому відомої лише йому пропорції.

Коли горщики були наповнені, Бахрам-ходжа налив у них масла, щільно закрив і, покликавши дружину, загадав поставити їх у піч.

Звільнившись від куховарських справ, імам вимив руки і почав розповідати гостям про свої подорожі на Схід. Це була його улюблена тема. Він з посмішкою згадував про священну Мекку, про багатства еміра бухарського, палаци й мінарети хівінського хана.

Повечеряли пізно.

«Піті» дуже сподобалось Юргенсу. Він їв не поспішаючи, багато й ситно, почував себе спокійно. Не вірилося, що через годину-дві почнеться небезпечна й важка подорож.

Коли місяць сховався за деревами, Бахрам-ходжа приніс гостям два старенькі довгі халати і дві овечі кудлаті шапки.

– Одягайте! – наказав він.

Один з халатів був знайомий Раджимі: в ньому він уперше відвідав імама. Халат, що дістався Юргенсу, виявився не менш старим, потріпаним. Друзі одяглися, оглянули один одного і залишились задоволеними.

– Тоді, в шістнадцятому році, такий самий халат став мені у великій пригоді, – промовив Юргенс. – Буду сподіватись, що він виручить мене й тепер.

– Виручить! – запевнив Раджимі. – Інакше Бахрам-ходжа і не взявся б за цю справу.

Через півгодини господар запросив гостей на подвір'я. Під навісом стояла гарба з високими полудрабками.

– Лягайте! – наказав він.

Юргенс і Раджимі мовчки вилізли на гарбу і лягли на її дно.

Імам самостійно, без сторонньої допомоги, почав накладати на гарбу в'язки сухої люцерни, яку мав відвезти для прикордонної тваринницької ферми. Працював він уміло, не кваплячись.

Місяць сховався за обрій. Бахрам-ходжа сів на передок і сіпнув за віжки. Виїхавши з кишлака, він спустився в сухе русло гірського потоку, і копита коней дзвінко зацокали по кам'янисто-піщаному дну.

Їхали порівняно довго. На півдорозі хтось зупинив підводу і спитав Бахрам-ходжу, куди він прямує; той відповів, що везе корм на ферму. Зустрічний побажав доброї дороги. Потім підвода зупинилась; імам зліз з свого місця, і Юргенс та Раджимі почули його кроки, що віддалялися.

Панувала тиша. Тільки фиркали, притомлені коні та десь у нічній далині підпадьомкали перепели.

Хвилин через двадцять імам повернувся, скинув з гарби на землю кілька в'язок люцерни і тихо сказав:

– Вилазьте.

Без особливих зусиль Юргенс і Раджимі вилізли з-під зеленого покриву, випростались, подивилися довкола. Зовсім близько невиразно вимальовувались контури гірського хребта. Ліворуч блимали ледве помітні для ока самітні вогники, легенький вітерець доносив приглушене мукання корів. Праворуч, метрів за сто, довгою темною смугою тягнувся гай.

– Там ферма, – „показав рукою ліворуч імам, – а вам треба йти прямо ось цією стежкою. Прямо і прямо… Тут півгодини ходи, Як перейдете неглибокий ручай, ідіть уже сміливо… Хай допоможе вам аллах!

Бахрам-ходжа поклав на підводу в'язки, сів сам і рушив.

Нічна темрява поглинула гарбу.

Юргенс відхилив борт халата, застромив руку за пазуху і помацав хрусткий папір.

Вони стояли кілька секунд мовчки. Потім Раджимі став рачки, придивився до ледве помітної стежки і підвівся.

– Ходім… – ледве чутно сказав він і різко змахнув рукою.

Йшли поволі, крадучись, прагнучи не робити ніякого шуму. Раджимі попереду, Юргенс – позаду.

«Фр-рр…» щось вилетіло з-під ніг. Обидва здригнулись і завмерли.

«Туртушка! Куріпка! – з полегкістю подумав Раджимі. – Це хороша ознака… Але як вона налякала!». Рушили далі.

Поли халата чіплялися за колючки кущів, під ногами почало траплятися каміння. Десь близько дзюркотів ручай. Стежка спустилась у неглибокий ярок. Вона звивалася між кущами і нарешті вивела нагору. Величезні кам'яні брили стали на шляху.

Раджимі на мить зупинився, вдивляючись уперед, і пішов уже сміливіше.

– Стій! Хто йде? – пролунав з темряви голос.

Відповіддю була тиша. Юргенс і Раджимі, наче по команді, кинулись на землю.

– Хто тут? Виходь! – вимогливо наказав хтось праворуч.

Раджимі, звиваючись, наче гадюка, поповз назад, у яр, по його дну. Юргенс насилу встигав за ним рачки.

Бах! – гримнув постріл і голосно віддався у вухах. – Бах!.. Бах!..

Позад втікачів почулися стримані голоси. Юргенс озирнувся – нікого не видно.

«Тікати! Втекти!.. Темно – не знайдуть».

Попереду чорнів гай. Там, і тільки там, порятунок!

Ось і сухе русло. Тепер до гаю недалеко. І тут можна бігти, вже не пригинаючись. У роті пересохло. Дихання виривалося зі свистом. Раджимі біг попереду, і Юргенс ледве наздогнав його.

– Прокляття! Як могло трапитись таке?.. Кому ми довірилися? – прошепотів він.

Знову пролунали один за одним три постріли. Кулі зі свистом пройшли горою, і знову почувся вимогливий і грізний вигук:

– Лягай! Не втечете!

Юргенс вийняв з кишені восьмизарядний «вальтер». Треба було перепочити, відбитися і виграти хоч би одну-дві хвилини.

Мозок працював, незважаючи на фізичну втому, чітко і ясно. Юргенс добре розумів, що мертвий він нікому не потрібен, що стріляють не по ньому, а вгору, лякають, що його хотять вимучити, загнати і взяти живцем.

– Стій! – вже зовсім близько пролунав вимогливий голос.

– Стій! – луною відгукнувся другий.

Юргенс зважився на останній захід: він дав Раджимі підніжку, збив з ніг і прикрився його тілом.

– Що ви робите? – з хрипом вирвалось у Раджимі.

– Лежіть! – наказав Юргенс і послав у темряву один за одним чотири постріли.

У відповідь пролунав чийсь стриманий сміх. Юргенс вистрілив ще раз.

– За що ви губите мене? – почав благати Раджимі і попробував вирватися з-під важкої руки Юргенса.

– Тихше… – прошипів Юргенс.

Раджимі вдруге спробував звільнитись.

Юргенс заскреготів зубами і пустив шосту кулю в потилицю Раджимі. Той здригнувся і завмер.

«Залишилося дві кулі», підсумував Юргенс. Дихати стало легше. Він поплазував назад і відчув під собою траву. Виходить, гайок зовсім поруч. Він повз хвилину… другу… третю по м'якій запашній траві. А коли ноги вперлися в кущі, швидко схопився на ноги. Схопився – і наче вріс у землю: перед ним стояла людина. Удар… «Вальтер» відлетів убік. Рука повисла, як батіг.

– Сюди, товаришу майор! – гукнула людина.

Підійшли двоє. Людина чиркнула сірником, запалила цигарку Юргенс подивився в її обличчя.

Перед ним стояв Ожогін.