Текст книги "Таємні стежки"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 24 страниц)

ЕПІЛОГ

Минуло кілька років…

Експрес, залишивши позаду російські простори і такі схожі на них польські пейзажі, швидко мчав на захід. Довгий шлейф із диму й пари, то густо-чорний, то сірий, тягнувся слідом, слався по дахах вагонів, залітав у вікна і безслідно танув у синяві серпневого дня.

– Одер! – голосно сказав хтось.

І всі, хто сидів, лежав, читав, спав, потяглися до вікон. Поїзд пересікав кордон Німецької Демократичної Республіки.

Андрій та Алім – делегати від московського студентства на Всесвітній фестиваль молоді і студентів – теж підійшли до вікна і стали дивитись. Ось вона, Німеччина, та сама, звідки прийшла страшна війна, що залила кров'ю землю, спустошила міста й села… Друзі мовчали, згадуючи важкі картини недавнього минулого.

… Опівдні, у спеку, поїзд ввійшов до заскленої галереї Східного берлінського вокзалу і застиг біля перону. Заграв оркестр, долинув шум вітальних голосів.

Андрій і Алім, схвильовані, зупинилися біля виходу.

Вибратися з вагона було не так просто: перон заповнили тисячі юнаків і дівчат. Вони обіймали гостей, тиснули їм руки, підносили квіти.

Зазвучав гордий, бойовий Гімн демократичної молоді. Здалося, що перон розширився і навколо стало ще світліше, красивіше, святковіше.

… Напередодні відкриття фестивалю друзі прийшли на Потсдамську площу, на нічим не позначений і не окреслений кордон двох зон – західної і східної.

На тому боці юрмилася молодь, чулися вигуки суперечки. Вулицю перегороджували штуммівські поліцаї, які не пропускали у східний сектор Берліна. Вгодовані, озброєні пістолетами і кийками, вони відтісняли натовп, а він усе зростав і зростав. Молоді руки міцно тримали й піднімали високо над головою червоні прапори, плакати з зображенням голуба миру.

Зростав натовп, зростало напруження, зростав шум голосів… Перед поліцаями розгорнувся і замайорів на вітрі великий голубий прапор.

Прапороносець – засмаглий чоловік років тридцяти, з закачаними рукавами – подав команду:

– За мною! Хай живе мир у всьому світі! – і зробив крок вперед.

Усі заспівали. Натовп заворушився. Утворилася струнка колона. Поліцаї в заміщанні відступили, ланцюг розірвався, і колона вступила у східний сектор.

– Так було і в червні, у день всенімецького зльоту молоді, – сказав юнак, який стояв поруч з Андрієм. – Вони й тоді намагалися нас роз'єднати, а молодь прорвалася… Вагнер, здрастуй! – кинувся він назустріч прапороносцю, що наближався.

– Здрастуй, Едуард! – озвався той, витираючи спітніле обличчя.

– Прийшли?

– Як бачиш.

Прапороносець посміхнувся і потиснув руку другу.

Колона витягнулась і зупинилась.

Андрій, не відриваючись, дивився на прапороносця. Вагнер… Це прізвище говорило про щось знайоме і близьке:

– Карл Вагнер? – не втримався він і підійшов впритул до прапороносця.

– Авжеж.

– Син Альфреда Вагнера?

Прапороносець широко посміхнувся.

– Здається, я знаю, хто ви, – після деякого замішання сказав він по-російськи і простягнув руку.

– Карл!.. Карл!.. Рушили… – залунали голоси.

Колона прямувала по Берліну до Трептовського парку. До неї приєднувалися все нові й нові шереги.

Карл ішов, тримаючи під руки Аліма й Андрія.

– Я і батько залишилися там. Виїжджати було б неправильно. Ми не могли ухилятися від боротьби за майбутнє Німеччини… Ми – німці-патріоти – теж не сидимо склавши руки. Ми боремося за єдину демократичну Німеччину.

Очі в Карла були батьківські, такі самі ясні, правдиві. В них палав той самий невгасимий вогонь. Грязнов дивився на нього і думав, що в Німеччині тепер багато людей, які зможуть пройти не тільки через кордон штуммівських поліцаїв, але й через будь-які перешкоди.

– Я комуніст, – продовжував Вагнер. – Я довго думав, перш ніж став ним, і тепер усі мої сили належать комуністичній партії.

Вони проходили повз високий постамент, на якому стояла величезна постать радянського воїна-переможця. Він тримав у руках врятовану дитину. Біля ніг воїна лежала розбита, колись зловісна свастика – символ фашизму. Важкий меч розсік її і повалив у прах.

Сонце яскраво освітлювало обличчя воїна, який виконав свій священний обов'язок. Воно було суворо-спокійне і мужнє. Посланці народів підходили до підніжжя пам'ятника, клали квіти і, відійшовши вбік, дивилися на просте обличчя воїна. І в устах кожного з них всіма мовами звучала клятва: «За мир!».

Примітки
1

Гауптман – капітан.

2

Зимник – дорога, якою можна користуватися тільки взимку (обл.).

3

Джейрани – дикі тварини, подібні до антилоп. Водяться в Середній Азії і на Кавказі.

4

Кірка – лютеранська церква.

5

Імам – духовна особа у мусульман; завідує мечеттю, керує молитвою та ін.

6

Каймак – вершки з топленого молока.