Текст книги "Таємні стежки"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 24 страниц)

– Ех, ви! – Тимошенко встав і, різко штовхнувши ногою двері, вийшов.

За дверима стояв конвоїр.

Грязнова і Ризаматова помістили в шостому бараці. Оскільки вони виїхали з дому, не взявши навіть постільної білизни, комендант табору дозволив Грязнову під конвоєм з'їздити додому і привезти все необхідне.

Грязнов застав дома лише капітана Аллена. Останній був надзвичайно засмучений всім, що сталося.

На третій день перебування в таборі друзям оголосили, що вони потрапили сюди як військовополонені, на загальних підставах. Ніякі протести і звертання до табірної адміністрації не вплинули.

Що робити? Відкривати адміністрації табору і американському командуванню справжні причини свого перебування в Німеччині вони не мали права. Продовжувати версію, вигадану для майора Ніксона, не було ніякої рації, оскільки і він в неї, очевидно, не вірив.

Обурювало знущальне ставлення адміністрації табору до в'язнів.

– Падлюки! – всю ніч обурювався вразливий Андрій. – Як це можна допускати таке свавілля!

– Тихше, Андрію, – стримував його Алім. – Не псуй даремно нервів.

– Не можу… Завтра ж вчиню скандал!

Алім був зовні спокійний, але серце його стискалося від люті. Він згадав свої сподівання того ранку, коли вперше побачив американців. Зараз він сміявся над своєю наївністю і простотою. Юнак болісно переживав зникнення Ожогіна і ув'язнення Вагнера й Туго. Він так зріднився з старим архітектором, що не міг без болю уявити його у вогкій камері в'язниці.

На четверту добу серед в'язнів шостого бараку Грязнов ледве пізнав Іоахіма Густа, з яким колись випадково познайомився у місті. Іоахім помирав. Підірваний війною і неодноразовими пораненнями організм не витримав. Разом з Густом була арештована і його вісімнадцятирічна дочка Ганна.

Іоахім просив покликати дочку, але в побаченні було відмовлено. Іоахіма винесли на сонце. Маленький поляк Йозеф Ідзяковський сказав:

– Нехай він востаннє побачить сонце…

XX

На дев'ятий день Грязнова й Ризаматова викликали до слідчого Фліта.

– Яка трапилася помилка! – з удаваним співчуттям промовив він і похитав головою. – Чому ж ви відразу нічого не сказали?

Грязнов і Ризаматов здивовано перезирнулись.

– Не хочете розуміти? – Фліт жартівливо посварився пальцем. – Мені доручено об'явити, що ввечері ви будете вільними. – Він подивився на ручний годинник: – У вашому розпорядженні година… Зберіть речі.

Швидко зібравшись, Грязнов і Ризаматов сіли біля воріт, чекаючи машину, обіцяну комендантом табору. Не минуло й десяти хвилин, як на стовпі біля вартового захрипів репродуктор. Спочатку по-англійськи, а потім по-німецьки диктор передав коротке повідомлення про те, що радянські війська Першого Українського і Першого Білоруського фронтів увійшли в Берлін. Далі повідомлялося, що між союзними військами і військами Радянської Армії відстань лише в кілька десятків кілометрів. Весь табір заворушився.

– Ось чому нас звільняють! – радісно сказав Андрій.

– Наші, наші ввійшли в Берлін!.. Перші ввійшли! – збуджено вигукував Алім.

Помітивши Андрія, Тимошенко підбіг і міцно потис його руку:

– Перемога! Велика перемога! Вас звільняють першими, але тепер і ми дочекаємось цієї радісної години.

Підійшла машина. Попрощавшись із Тимошенком та іншими в'язнями, Андрій і Алім залишили табір.

Машина зупинилася біля красивої металевої огорожі. В глибині подвір'я, закритий листям бузку, що розвивався, стояв невеличкий будиночок.

Супровідник ввів до будинку Грязнова й Ризаматова і, залишивши в кімнаті, вийшов.

Відразу ж до кімнати швидко зайшов маленький, кругленький панок. Окинувши поглядом друзів і потираючи руки, він промовив чистою російською мовою, без акценту:

– Здрастуйте!

Грязнов і Ризаматов піднялися з місця і відповіли на привітання. Майнула думка, що перед ними стоїть представник радянського командування, завдяки турботам якого вони опинилися на волі. Але думка ця зникла, як тільки незнайомий заговорив.

– Марс? Сатурн? Не помиляюсь? – спитав він. Це були клички-паролі, присвоєні Юргенсом.

– Не хвилюйтеся, – додав незнайомий, помітивши, як збентежились Андрій та Алім, – усе йде так, як мусить іти. Про те, що ви люди Юргенса, відомо небагатьом. Я ледве відшукав вас: не уявляв, що ви опинитесь у Таборі. Але це непогано… навіть краще, що так трапилось. Давайте познайомимось. – І він потиснув їм по черзі руки. – Завтра, прямо зранку, зберемось і обміняємось думками. Я почуваю, що вам уже надокучило стирчати тут без діла.

– З нами був ще Юпітер, – замість відповіді швидко заговорив Андрій, – але він безслідно зник перед приходом американських військ. Ми б хотіли дізнатися про його долю.

Незнайомець посміхнувся.

– Більші планети, – пожартував він, – легше виявити. Юпітер уже дома.

Друзі радісно перезирнулися: невже вони побачать Микиту Родіоновича?

– Сподіваюсь, ви маєте намір приєднатись до нього?

– Безумовно, – швидко відповів Андрій.

– От і чудово… Якщо нема ніяких прохань до мене, не буду вас затримувати.

У Грязнова майнула думка, яку він одразу й висловив:

– Дозвольте доповісти: до нас поставилися по-свинському, і винен у цьому якийсь майор Ніксон. Через дурну сварку, затіяну ним, потерпіли не тільки ми, але й господар квартири та його квартирант.

– Тобто? – звівши брови, перепитав незнайомий.

– Нас відвезли до табору, а їх до в'язниці.

– Це буває в таких нестійких обставинах. Чого ви хочете?

– Негайного звільнення з в'язниці Вагнера й Абіха.

Незнайомий сприйняв усе сказане спокійно.

– Якщо для вас це важливо, – сказав він, – то не може бути ніяких перешкод.

– Дуже важливо, – підкреслив Грязнов. – У нас склалися певні відносини з цими людьми. Якщо нас звільнять, а вони залишаться у в'язниці, можуть виникнути підозріння.

– Зрозуміло, – перервав незнайомий. – Завтра ви матимете приємність розмовляти з своїм господарем і цим… як його… Повторіть їх прізвища, я запишу.

Андрій назвав прізвища і адресу. Незнайомий заніс їх до маленької записної книжечки.

– До побачення… Гуд бай! За вами я надішлю машину, – сказав він, прощаючись.

– Ще питання, – вже на порозі сказав Грязнов. – Ми не опинимося ще раз у таборі, якщо знову поскандалимо з майором Ніксоном?

– Ні. Якщо до вас хтось почне чіплятися, скажіть, що ви люди Гольдвассера.

Увечері, після радісної зустрічі з Микитою Родіоновичем, друзі взялися докладно обговорювати події.

– Можна гадати, що архіви секретної служби німців, зокрема Юргенса, потрапили до рук американців, – міркував Микита Родіонович. – З них вони могли дізнатися і про наші паролі. А втім, у німців було досить часу для того, щоб заздалегідь потурбуватися про архіви…

– До речі, – перебив Грязнов Ожогіна, – ми бачили в місті Фохта… розумієте, того Фохта…

– Фохта? – здивовано перепитав Ожогін. – Коли?

– Вже при американцях.

Коли всі почали лягати спати, у домівку прийшла нова радість: повернулися звільнені з в'язниці і Вагнер і Абіх.

Лише перед самим світанком мешканці будинку нарешті поснули. Але сон їх був недовгим: під'їхав «джипп», обіцяний американцем, і шофер почав настирливо подавати сигнали сиреною.

Ожогін, Грязнов і Ризаматов встали і швидко одяглися.

Місто, яке вони пересікли з кінця в кінець, ще спало. «Джипп» зупинився біля знайомого вже особняка. Слідом за друзями до кабінету зайшов у супроводі товстуна високий чоловік років сорока п'яти, в цивільному костюмі. Кинувши на друзів побіжний погляд, він уклонився і щось сказав по-англійськи.

Легко було зрозуміти, що товстун його підлеглий. Він запросив гостей сісти, І. сам продовжував стояти, не зводячи очей з начальства. Кілька хвилин тривало мовчання.

– Ми маємо честь розмовляти з паном Гольдвассером? – спитав Микита Родіонович.

Запитання було несподіване. Американець, що сидів за столом, різко підвів голову і здивовано подивився на Ожогіна.

– Який Гольдвассер вас цікавить? – спитав він.

Микита Родіонович пояснив, що йдеться про людину, ім'я якої вони вчора вперше почули в стінах цього будинку.

Перекладач почервонів. Неважко було догадатись, що, він допустив помилку.

– Ніякого Гольдвассера тут немає, і цей пан, – американець кивнув у бік перекладача, – щось наплутав. Якщо ви хочете знати моє ім'я, я вам можу його назвати, це не таємниця. Мене звуть Альбертом. Але це значення не має. Давайте приступимо до справи. Ви вже обміркували питання, чим виправдаєте перед Совєтами своє перебування в Німеччині?

Ожогін доповів про розмову, яка мала місце в Юргенса.

– Все це не годиться, – нетерпляче похитав головою американець. – Зовсім безглуздо: потрапили в полон. А далі що? Де були весь час? Що робили?.. Ні, це не те, не те! Так не піде. Лій вигадаємо що-небудь розумніше. Не можна допустити, щоб на вас упала підозра, це до добра не приведе. Що, коли ви з'явитесь у Росію з документами югославських партизанів?

Американець пояснив свою думку. Вони могли потрапити в полон до німців у різний час: одного вивезли до Югославії з німецькими військами як вантажника на автомашинах; другого ув'язнили в табір де-небудь в Австрії, на кордоні з Югославією, і він утік з табору й потрапив до партизанів; з третім трапилось теж що-небудь подібне. До партизанського загону вони один одного не знали і зустрілися лише там.

Друзі закивали головами.

– Я гадаю, що такий варіант найбільш прийнятний. Своє перебування в німецькому полоні вам треба скоротити до гранично мінімального строку. Не заперечуєте?

Ніхто не заперечував.

– До цього питання повертатися більше не будемо. – І американець рухом олівця викреслив це питання з числа інших, занесених у блокнот. – Підемо далі…

Він сказав, що по приїзді в Москву треба буде відшукати за адресою, яку він повідомить, надійного, довіреного чоловіка, на прізвище Блюменкранц. Коли вони впевняться, що перед ними саме він, а не хтось інший, треба попросити його позичити восьмий номер журналу

«Війна і робітничий клас» за цей рік. Якщо він принесе журнал і порекомендує прочитати редакційну статтю, можна говорити з ним відверто.

– Про що? – поцікавився Грязнов.

Головна мета візиту до Блюменкранца полягатиме в тому, щоб розробити спосіб дальшого зв'язку. Блюменкранц забезпечуватиме їх засобами до життя і допоможе знайти роботу, якщо на шляху до цього виникнуть труднощі. Адресу й прізвище його треба запам'ятати. Американець ще щось викреслив у своєму блокноті.

Він вважав, що друзям після повернення до Радянського Союзу в першу чергу слід зайнятися влаштуванням своїх особистих справ, вибором місця проживання й роботи. Він не обмежує їх ніякими строками, не ставить ніяких умов – вони можуть поселитися, де їм забажається.

Після того як вони остаточно «осядуть», можна буде говорити про практичну розвідувальну роботу, тому в даний момент він не бачить необхідності ставити перед ними якісь завдання. Вони визначаться залежно від службового становища кожного. І, крім того, те, що актуальне зараз, завтра, можливо, не матиме ніякого значення. Час і міжнародне становище підкажуть, що і коли доведеться робити. Слід пам'ятати головне: війна майже закінчена і те, що було добре у військовий час, буде непотрібним і недоречним у мирний. Паролі залишаються ті ж самі.

– Коли ви гадаєте нас відправити? – спитав Ожогін. – Хоча б орієнтовно.

– Я скажу точно – першого травня.

– Ми маємо право взяти з собою особисті речі?

– Будь ласка.

– Ви з нами ще будете розмовляти?

– Не бачу в цьому потреби. Коли у вас є якісь питання, давайте вирішимо зараз.

– Ми самі виїдемо?

– Ні.

Американець пояснив, що першого травня вранці, годині о п'ятій-шостій, до них прийде його людина, у військовій формі, в званні лейтенанта. Вона буде супроводжувати їх до Югославії і там зв'яже з необхідними людьми. На цьому її функції обмежаться. Розмова закінчилась. Друзі попрощалися з Гольдвассером, який назвав себе Альбертом, щоб уже ніколи з ним більше не зустрічатись.

XXI

Зацвіли сади. Зацвів і сад Вагнера. Яблуні й жасмин у біло-рожевому весняному вбранні мали святковий вигляд. Над квітами в чистому, запашному повітрі дзвеніли бджоли.

Вагнер вийшов у свій сад. Озброївшись заступом, він почав підчищати доріжки, розпушувати стужавілу за зиму навколо дерев, на грядках, клумбах землю, але колишнього захоплення роботою, що приносило радість і задоволення, не було. Старий часто припиняв роботу і, спершись на заступ, замислювався, його, стару людину, лякала майбутня самотність. Друзі, до яких він звик, яких полюбив, залишали його. А його син, про якого він думав дні і ночі, був ще десь далеко. Та й чи повернеться він додому?

Вагнёр очистив доріжки від торішнього гнилого листя, посипав їх жовтим піском і розпушив землю навколо яблунь.

Опівдні до нього на допомогу прийшли друзі. Клумби і грядки були скопані й приведені в порядок.

Увечері з'явився Генріх Фель. Він змарнів, схуд. Коли Микита Родіонович спитав, як йому живеться, Генріх ухилився від відповіді і заговорив на іншу тему. Слідом за ним прийшов Абіх.

За столом під час вечері обмірковували майбутній від'їзд друзів.

– Я гадаю, що й нам тут стирчати нема чого, – заговорив Абіх.

– Тобто як? – здивувався Вагнер.

– Дуже просто. Один будинок і сад не дадуть тобі щастя. Треба йти туди, де буде створюватись дійсно вільна демократична Німеччина.

Гуго зачепив болючу тему. Звичайно, і будинок, і сад, і пам'ять про світлі й важкі дні, проведені тут, ще не можуть дати сили для того, щоб жити. А що, коли Гуго має рацію?

– Я не згоден з Абіхом, – перервав думки старого Фель. – За вільну демократичну Німеччину можна боротись і тут.

До Генріха приєдналися Ожогін і Грязнов.

– Так, можливо, що саме тут ми принесемо більше користі, – погодився Вагнер.

Пізно вночі, коли Ожогін, Грязнов і Ризаматов зайнялися укладанням речей, в мезоніні з'явився Альфред Августович з чемоданом у руці. Він приніс цінності, залишені на зберігання його племінником.

Зав'язалася суперечка. Микита Родіонович категорично відмовився брати золото. Вагнер наполягав.

– Ці цінності належать Росії, – сказав він. – Поверніть їх своїй Батьківщині.

– А що ви скажете племіннику, коли він приїде сюди?

Вагнер похмурнів:

– Мені не важко буде виправдатись арештом і хазяйнуванням у будинку сторонніх людей.

– Все одно, – сказав Ожогін. – Взяти золото ми поки що не можемо. Ми не знаємо, як складуться обставини нашого повернення. А рискувати нам не можна.

Прийшли до висновку, що золото буде надійно сховано в будинку Вагнера і при першій-ліпшій нагоді повернено Радянському Союзу.

Рано-вранці на машині Ожогін, Грязнов і Ризаматов прибули на аеродром.

З-за лісу блиснули перші промені сонця. Вони залляли величезну галявину і осяяли групу літаків, розміщених уздовж забетонованої доріжки.

– Прошу, панове! – сказав офіцер в американській формі, що супроводив їх, і пішов до маленького чистенького будиночка, – який стояв віддалік.

В кімнаті була лише одна людина – сержант. Коли друзі зайшли, він підняв зі столу голову, позіхнув і, не встаючи, поздоровкався. Офіцер сказав йому щось по-англійськи і показав на своїх супутників. Той оглянув кожного з ніг до голови і вийшов. Через хвилину почувся рокіт мотора. Він то посилювався, то спадав – літак вирулював на старт.

Сержант, що стояв біля літака, нетерпляче замахав рукою, кваплячи пасажирів. Друзі підійшли до машини разом з офіцером, який першим сів у літак.

Причинилися дверцята. Заревли мотори. Літак затремтів, стоячи на місці, а потім, рвонувшись, помчав уперед по бетонованій доріжці.

XXII

– Югославія! – крикнув у вухо Ожогіну офіцер, що супроводив їх.

Ожогін, Грязнов, Ризаматов підсунулися до засклених целулоїдом віконець.

Внизу повільно, ніби їх несла тиха вода, пропливали відроги гір, переліски, шосейна дорога.

Виразно було видно зруйновані мости, далекі об'їзди.

Обабіч доріг чорніли спалені й розбиті танки, перевернуті догори колесами вантажні й легкові автомашини, понівечені гармати.

Льотчик збавив газ. Тепер гул моторів уже не заглушав голосів Попереду, ліворуч, з'явилося місто.

– Белград! – голосно сказав супровідник і повторив: – Белград.

Місто було вже під літаком і вимальовувалося, як на карті, що лежить на столі. Чітко вирізнялися сквери, площі, стара фортеця, місце злиття Сави з Дунаєм.

Літак, швидко втрачаючи висоту і дуже нахилившись набік, зробив півколо над містом. Вулиці його були заповнені людьми. Потім місто сховалося під крилом, літак пішов на посадку і нарешті торкнувся колесами землі.

Впритул до літака під'їхав «б'юїк». Усі четверо сіли в нього: американський офіцер – поруч з водієм, друзі – на задньому сидінні.

Коли машина рушила, офіцер обернувся й попередив:

– Запам'ятайте: ви партизани із загону Бровича.

По вулицях, певно, до центра міста плив суцільний людський потік. Люди були з гвинтівками, ручними кулеметами, автоматами, гранатами; вони несли полотнища, портрети, плакати, червоні прапори. Мелькали постаті жінок, одягнутих у чоловічі костюми. З дорослими йшли діти. Величезне людське море плескотіло, шуміло, співало, раділо. Машини, затиснуті в живому людському морі, ледве-ледве посувалися вздовж вузьких тротуарів.

На площі Терезії – головній площі міста – «б'юїк» зупинився: їхати далі було неможливо.

З репродукторів голосно лилися знайомі радянські мелодії.

Навколо лунала чимсь знайома, чимсь дуже близька і в той же час незрозуміла мова.

– Живіо СРСР! Живіо!.. Живіо!.. – скандували тисячі голосів.

– Що відбувається? Що за торжество? – ні до кого не звертаючись, поцікавився Ожогін.

– Зараз дізнаємось. – І офіцер вийшов з машини. Через хвилину він знову сів на місце. – Все зрозуміло – впав Берлін, – байдуже промовив він і звернувся до шофера: – Рушайте. Сигнальте сильніше й рушайте.

Гаряча радість заповнила серце Микити Родіоновича. Він подивився на Андрія, на Аліма По виразу облич, по блиску очей без слів можна було зрозуміти, що відбувається в душі кожного з них.

Офіцер сказав: «Впав Берлін». Він не додав, що впав під ударами радянських військ, але це було ясно.

«Ось де довелося відчути радість перемоги! В Югославії, в Белграді… – подумав Микита Родіонович. – Наші воїни принесли визволення Софії, Бухаресту, Белграду, Будапешту, Варшаві. Вони увірвалися в лігво фашистського звіра, увірвалися туди, звідки прийшла війна. Переможні прапори армії-визволительки майорять тепер майже по всій Європі».

«Б'юїк» знову зупинився. Чоловіки, жінки, старики, підлітки, взявшись за руки і дружно наспівуючи веселий мотив, виконували колективний національний танок «Коло». Як тільки величезний живий ланцюг раптом розпався на велику кількість дрібних кружків і утворився прохід, шофер рушив далі.

Незабаром машина зупинилася на малолюдній вулиці, біля тінистого скверу. Супровідник вийшов.

– Погуляйте. Я зараз, – сказав він, пересік вулицю і зайшов у малопримітний, двоповерховий будинок.

Ожогін, Грязнов і Ризаматов теж вийшли з машини і попрямували у сквер. Вузенька, всипана свіжим піском алея йшла мимо кількох могил. По написах, зроблених на чорних дощечках, було видно, що тут поховані югославські партизани і бійці Радянської Армії. На кожній могилі жевріли лампадки. Друзі зняли кепки й кілька хвилин постояли мовчки.

– Хеллоу! – гукнув офіцер. Він стояв біля «б'юїка» з невідомою людиною в цивільному одязі. – Ідіть сюди!

Незнайомий був кістлявий і невисокий на зріст. На вигляд йому можна було дати за п'ятдесят.

– Прошу за мною, – сказав він.

Американець попрощався й заспішив на аеродром, де його чекав літак.

Друзі, йдучи за незнайомим, зайшли в будинок, де вже побував офіцер, що супроводив їх, і піднялися на другий поверх.

У першій кімнаті, куди вони потрапили, стояли дві широкі тахти, кілька крісел, круглий стіл, накритий важкою оксамитовою скатертю. Стіл прикрашала велика мармурова ваза з живими квітами. На відкритих вікнах колихалися від вітру легкі шовкові занавіски.

– Вас попереджали, за кого себе видавати? – спитав незнайомий, коли друзі сіли.

– Так, – відповів за всіх Ожогін. – Ми партизани із загону Бровича.

– Як потрапили до загону – знаєте?

– Знаємо.

– Врахуйте, що загін Бровича тут поки що мало відомий: він ще не зійшов з гір.

Незнайомий докладно розповів, де оперував загін, з кого він складався, які бої провів з гітлерівцями, як загинув його командир Брович і хто його замінив.

– Це на всякий випадок, – додав він. – А зараз ви матимете можливість побачити містера Кліфтона, який знає вас як Юпітера, Сатурна й Марса.

Незнайомий зник у дверях і повернувся в супроводі людини, набагато вищої за нього на зріст, з великою головою і вузьким обличчям. Ставши посеред кімнати і глибоко засунувши руки в кишені, Кліфтон холодно, з гидливою міною кивнув у бік гостей і відразу заговорив по-англійськи, його промова була короткою. Переклав її незнайомий. В Белграді друзі не залишаться, а поїдуть у Загреб. Післязавтра, вже в Загребі, їм вручать документи, які підтверджуватимуть їх «участь» у народно-визвольній боротьбі югославських партизанів з фашистськими загарбниками. Бравірувати цими документами в Загребі особливо не варто. Із Загреба місцева влада відправить їх радянським літаком на батьківщину.

Аудієнція закінчилась. Кліфтон, очевидно задоволений тим, що йому не задали жодного запитання, кивнув так само, як і при зустрічі, і вийшов.

До Загреба потрапили пізно ввечері наступного дня. Той самий «б'юїк» зупинився на набережній Сави.

– Бачите он той будиночок? – супровідник показав

Пальцем на маленький котедж, який стояв кроків за двісті. – Там живе якийсь Марко Рибар. Він учитель, комуніст, усю війну партизанив. Добре володіє російською мовою. Вам треба самим попроситися до нього на ночівлю. Мені з вами показуватись незручно.

– А якщо він не пустить? – спитав Грязнов.

– Говоріть з ним по-російськи. Росіяни для нього – завжди бажані гості, – відповів супровідник. – Скажіть, що ви з загону Бровича, спустилися з гір першими. Розповідайте що завгодно. Він буде радий таким гостям. А коли в будинок до нього прийде людина з перев'язаною лівою рукою і спитає, де живе лікар дитячих хвороб, – знайте, що це посланець від мене. Знайдіть привід і виходьте з дому. Йдіть за ним на віддалі. – І супровідник відчинив дверцята машини.

Охайний невеличкий будиночок, який відгородився від тротуару кущами жасмину, дивився на вулицю трьома віконцями, запнутими тюльовими завісками. Ожогін, підійшовши до дверей, постукав. Двері відчинилися, і на порозі з'явився літній чоловік, з білим волоссям.

– Ми росіяни. Просимось на ніч, – промовив Ожогін.

– Росіяни? – здивовано спитав по-російськи господар.

– Так, росіяни.

Господар з посмішкою обвів уважним поглядом усіх трьох.

– Я бачу… я зрозумів… Дуже радий! – сказав він схвильовано. – Заходьте, заходьте, будьте моїми гістьми! Давно у нас в Югославії?

– Тільки що з гір. Ми партизани із загону Бровича… – Микита Родіонович сказав неправду і відчув ніяковість.

– Бровича… Бровича… – Господар потер чоло, силкуючись щось пригадати. – Загонів було так багато, що не втримаєш усі в голові. Та це й не важливо… Ось сюди проходьте, – показав він. – Я теж партизан… і дружина.

Микита Родіонович пояснив, що їх загін базувався дуже далеко, майже біля кордону з Австрією.

– Давайте знайомитись! – уже не приховуючи радості й садовлячи гостей, промовив господар. – Я Марко Рибар. – І він подав усім тонку, худу руку.

В кімнаті було убого, але чисто. Тут стояли стіл, накритий узорчатою клейонкою, кілька неоднакових стільців, стара шафа для посуду. Горіла гасова лампа.

Відразу зав'язалася невимушена, майже дружня розмова.

Ожогін, не подаючи виду, уважно придивлявся до господаря.

Добрі очі Рибара, його відкрите обличчя приваблювали.

– Незабаром я повернуся до своєї професії, – сказав господар. – Я вчитель. До війни викладав рідну мову, а зараз почну викладати й російську…

Коли прийшов час Вечеряти, з другої кімнати з'явилася літня, років шістдесяти, жінка з заспаними очима – мати господаря. Тихо й мовчки рухаючись по кімнаті, вона накривала на стіл.

Повечерявши, відразу лягли спати. Обмінятись враженнями за минулий день не вдалося.

Вранці разом з господарем пішли оглядати місто. Вилізли на гору Цмрок, звідки Загреб – столиця Хорватії, – обрамлений, наче зеленою рамкою, садами й виноградниками, був видний як на долоні. На східній околиці було видно великий парк з ставками й довгими тінистими алеями. Від міста, яке й до цього часу зберегло вузенькі вулички, провулки, закутки, віяло старовиною.

– Он Театральна площа, – показував і пояснював Рибар. – На ній оперний театр. А ото будинок університету Наше місто – хранитель вікової культури хорватського народу.

Господар довго і багато говорив про страждання й боротьбу хорватів з німцями та італійцями за свою свободу і незалежність, називав імена письменників, поетів, що оспівували дружбу між слов'янами, закликали народ до боротьби проти гнобителів.

– А там бачите заводик? – показав він на південну частину міста. – Раніше цей заводик належав німцю Сіменсу Він випускав телефонні апарати, трансформатори, електрообладнання. Тепер хорватський народ буде його власником.

Ожогін слухав Рибара, а думав про своє. Таємні стежки, які почалися в партизанській зоні, довели їх до Югославії – до Белграда, Загреба. Але й тут вони не закінчувались…

Перед обідом Рибар сказав:

– Я дістав у друзів пляшку доброї слив'янки. І ми її зараз розіп'ємо.

Старенька подала на стіл варену картоплю з приправою із смаженої цибулі, кисле молоко… Господар розлив слив'янку в маленькі скляночки.

– За зустріч і за дружбу! – сказав він. Чокнулися й випили. Рибар запропонував новий тост.

– За партизанів! За тих, хто загинув. За мою дружину Лолу…

Коли випили, почувся стукіт у двері. Рибар вийшов у передню і через кілька секунд повернувся.

– Серед вас дитячого лікаря немає? – спитав він.

– Ні, ні! – відповів Ожогін.

– Отже, я не помилився.

Почекавши деякий час, щоб господар не міг зв'язати їх відхід з появою посланця, друзі сказали, що їм треба обов'язково потрапити до радянської комендатури, і вийшли з будинку. На другому кінці кварталу їх чекала людина з забинтованою рукою. Через півтори-дві години Ожогін, Грязнов і Ризаматов уже розмовляли з радянським комендантом, у званні майора.

– Виходить, відвоювалися? – посміхнувся майор, повертаючи проглянуті документи. – Завтра вже будете в Москві. Скажіть свою адресу. Я раненько пришлю машину, а то до аеродрому далеко. А поки що відпочивайте.

… Як і минулої ночі, господар розіслав на підлозі густу повстину, накрив її грубошерстою ковдрою, простирадлами, поклав подушки.

– Лягайте раніше, якщо рано вставати, – порадив він і пішов у другу кімнату.

Друзі лягли, і майже відразу в кімнаті запанувала тиша… О восьмій годині ранку вони зайняли місця в багатомісному радянському літаку Через десять хвилин літак відірвався від землі, зробив коло й ліг на курс Хотілося підігнати його, щоб він летів швидше, швидше…