Текст книги "Таємні стежки"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 24 страниц)

Зрідка зустрічалися поодинокі перехожі. Ще місяць тому, коли вперше з'явилися радянські літаки, населення евакуювалося: хто виїхав на захід, хто переховувався в навколишніх селах.

На південній околиці, за залізницею, починалися дачі. Ожогін і Грязнов зайшли у невеликий світлий котедж Тут жив капітан Вайнберг, до якого вони були прикомандирована

Їх зустріла одягнута по-зимовому, із слідами безсонної ночі на обличчі хазяйка дому. Звичайно привітна і люб'язна, зараз вона була небалакучою. На запитання друзів, де капітан Вайнберг, сухо відповіла, що він виїхав і більше не повернеться. Для них, росіян, він нічого не передавав. Грюкнувши дверима, жінка зникла.

Ожогін і Грязнов подивилися один на одного і замислились.

В іншому кінці міста жив якийсь Кредик. Йому капітан Вайнберг відрекомендував Ожогіна і Грязнова в перший же день їх приїзду. Треба було йти шукати Кредика. Але це виявилося нелегкою справою За словами господаря будинку, Кредик у нього не жив, а лише приймав відвідувачів. Протягом двох останніх тижнів Кредик тут взагалі не з'являвся. Але він дав адресу, за якою можна було його знайти. У вузенькій, кривій вуличці друзі відшукали будинок вдови Бергер, молодої, але вже дуже розповнілої німки.

– Пан Кредик ночує у Гольбаха, – поспішно відповіла вдова з розпатланим волоссям, у поношеному, всипаному блискітками халаті, вона, здавалось, тільки-що вирвалася з бійки.

Бергер пояснила, що Гольбах тримає магазин фотоапаратів у центрі міста, поруч з бензозаправною колонкою.

– Пацюк бездомний! – процідив крізь зуби Андрій, коли вони сходили з другого поверху.

Але у Гольбаха Кредика теж не виявилось. Він, за словами господаря, два дні тому перебрався кудись за місто. Куди саме, ніхто сказати не міг. Майже годину друзі ходили біля зруйнованого будинку радіоцентра, сподіваючись зустріти когось з операторів або техніків, які працювали в ньому.

Але ніхто не з'являвся.

– Під три чорти всю цю історію! – вилаявся спересердя Микита Родіонович.

Давався взнаки голод, але підкріпитися було ніде.

– От ускочили в халепу! – сказав Андрій. – Ще жебрачити доведеться…

Ожогін про щось зосереджено думав.

– Ходімо до комендатури, Андрію, нічого іншого не вигадаєш. Покажемо документи, а там буде видно…

На шляху до комендатури, біля згорілого триповерхового будинку націстської організації, хтось гукнув:

– Пане Ожогін!

Микита Родіонович і Андрій оглянулися… До них швидко підходила жінка з маленьким шкіряним саквояжем у руці.

– Я вас побачила з протилежного боку і ледве наздогнала. Як ви швидко ідете! – Жінка простягла руку Ожогіну, а потім Грязнову.

Це була дружина майора Зорга, в якого вони проходили перше навчання за завданням Юргенса.

– От несподівана зустріч! – привітав Микита Родіонович дружину Зорга. – Ви давно тут?

– Позавчора приїхала з чоловіком – і раптом цей страшний наліт російської авіації… А як ви опинилися в цьому місті?

Микита Родіонович розповів.

– Куди йдете?

– Власне кажучи, йти нам нікуди, – відповів Грязнов: – і місце служби, і житло зруйновані. Вирішили добратися до комендатури.

– О! Значить, ви бездомні? Ну, ходімо до нас. Чоловік буде дуже радий. Він часто вас згадував.

– Лаяв, напевно?

– Навпаки, рідко про кого з росіян він так добре відгукується. Він вважає вас справжніми друзями німців.

Дружина Зорга всю дорогу щебетала.

Перейшли критий ринок, посеред якого виднілося кілька воронок, і вийшли в провулок, увесь заставлений вантажними і легковими автомашинами. В кінці провулка, біля невеликого будиночка з нависаючим над тротуаром мезоніном, їх супутниця постукала у вікно. Двері відчинив сам Зорг. Він був у військових штанях, чоботях і спідній сорочці.

Зорг був вражений несподіваною появою своїх колишніх учнів і стояв, широко розкривши очі. Друзі не помітили в ньому ніякої зміни.

– Чого ж ми стоїмо? – раптом спитав господар. – От чудасія! Заходьте, будь-ласка!

Провівши гостей у столову, Зорг швидко одягнув мундир.

– Зараз ми організуємо сніданок… Клара, прошу!

Дружина Зорга підійшла до шафи і почала виймати посуд. Зорг допомагав їй. Розставивши на столі пляшки з вином, він розкупорив їх, потім відкрив рибні і м'ясні консерви, компот із груш, нарізав тоненькими кружальцями копчену ковбасу. Повісивши на плече рушник, дружина перетирала тарілки і бокали.

За сніданком панувало пожвавлення. Друзі здивувалися гостинності Зорга. Майор говорив відверто і повідомив, що тепер працює в розвідці міністерства закордонних справ.

– Війна програна, – сказав Зорг без тіні жалю і досади. – Мені це ясно було ще там, у Росії. Але занепадати духом я не збираюся. Завтра ми з дружиною вилітаємо до Аргентіни.

– До Аргентіни? – здивовано спитав Грязнов. – Чому так далеко?

Зорг посміхнувся. Він старанно пережовував шматок копченої ковбаси.

Друзі перезирнулися.

Дружина Зорга розілляла кофе в чашки. Розмова тривала.

Під час розмови хтось згадав ім'я Кібіца. Зорг посміхнувся:

– Ви правильно зробили тоді…

– Що саме? – наче не розуміючи натяку, спитав Ожогін.

– Що повідомили про записки цього мерзотника Юргенсу. Кібіц дістав те, що заробив: його розстріляли.

Ожогін і Грязнов поцікавились, що Зорг збирається робити в Аргентіні.

– Я їду туди як приватна особа. А робота знайдеться…

Ночували друзі у Зорга.

На світанку до його будинку підійшла машина: Зорг і дружина поспішали на аеродром.

Через годину з уцілілого приміщення комендатури Грязнов зв'язався по радіо з Долінгером і пояснив становище, в якому вони опинилися.

Опівдні була одержана коротка відповідь: «Виїжджайте».

X

Вдарили морози, але снігу не було. Сонце майже не з'являлось. На деревах і дахах будинків міцно тримався великий іній. Річки вкрилися льодом. Вночі мороз досягав десяти градусів.

Ожогін і Грязнов поверталися на попутних машинах, користуючись документами, одержаними в комендатурі.

Так і не вдалося їм знайти кого-небудь з представників радіоцентра, де вони проходили практику, і одержати відповідні атестати.

Їхати залізницею було майже неможливо. Через основні залізничні вузли, забиті составами, пропускали ешелони, що йшли до фронту, а поїздам, які їхали вглиб країни, приділяли мало уваги.

Друзі витратили чотири доби тільки на те, щоб проїхати сто двадцять кілометрів залізницею.

На автостраді водії, не знижуючи швидкості, мчалися мимо з тривожними, зосередженими обличчями. Не допомагали ніякі сигнали. Довелося пройти кілька кілометрів пішки, перш ніж удалося влаштуватись на попутну машину.

Ввечері, коли зовсім стемніло, машина зупинилася на площі, де не так давно в числі інших городян Ожогін і Грязнов копали окопи.

– Майже дома, – щулячись від холоду, сказав Микита Родіонович.

– Можна подумати, що ви забули, де знаходиться наш справжній дім, – посміхаючись сказав Андрій.

– А я, признатися, не бачу підстав не вважати будинок Альфреда Августовича своїм.

Друзі мовчки перейшли площу і рушили вузенькою вуличкою міста, яке поринуло у цілковиту темряву.

«Чи не скоїлось чогось із Вагнером та Алімом? – думав Андрій. – Чи не потрапили вони до лап гестапо? Чи продовжують свою бойову роботу?»

Микита Родіонович, який всю дорогу мовчав, був зайнятий іншими думками: його цікавило питання, що робитимуть з ними Марквардт і Юргенс. Курс підготовки закінчено, вони можуть працювати самостійно. Під яким приводом їх пошлють у Радянський Союз? Якими документами забезпечать? Як їх туди зашлють?

Події розгорталися незалежно від волі і бажання друзів. Залишалося підкоритися ходу подій…

Чи все можливе роблять вони з Андрієм для своєї Батьківщини?

Звичайно, можна зробити більше того, що вони роблять, але це зв'язано з риском, а рискувати їм не можна. Він згадав «Грізного», його слова: «Поведінка розвідника визначається завданням».

… Ось і знайома хвіртка у двір. Друзі тихенько обійшли будинок і зупинилися перед зачиненими дверима. Сад виглядав зараз сумним, дерева стояли ' голі, доріжки були всипані листям. Помітно виділялося дерево з дуплом.

Микита Родіонович постукав. За дверима почулися кроки і пролунав голос Аліма:

– Хто там?

– Свої.

– Хто – свої? – перепитав Ризаматов.

– От тобі й маєш! Навіть і по голосу не пізнаєш?

– Ой-ой!.. – захвилювався Алім. – Микита Родіонович… Андрій… Яка радість! Він відчинив двері і по черзі обняв Ожогіна й Грязнова. – А ми вже й надію втратили на зустріч.

– А ти куди зібрався? – поцікавився Андрій, побачивши, що Алім в пальті.

– Холодно в нас, топити нічим… Ходімо. – І, обнявши Андрія, він повів гостей у будинок.

Вагнер і Гуго, що був також тут, зустріли Ожогіна і Грязнова з щирою радістю.

Всі були в пальтах, з шарфами на шиї: температура в будинку була майже така, як і надворі.

– Можна не роздягатись? – посміхнувся Ожогін.

– Так, не рекомендується, – відповів Гуго.

– Ви, звичайно, хочете їсти? – занепокоєно спитав Альфред Августович.

– Востаннє їли учора ввечері.

Вагнер і Алім перезирнулися.

З'ясувалося, що в домі нічого немає, крім сурогатного кофе, але і його пити нема з чим.

– І холодно, і голодно, – сказав сумно Вагнер.

– А картопля, що ж, не вродила? – поцікавився Микита Родіонович.

Він знав, що Вагнер і Алім приділяли велику увагу обробітку картопляного поля.

Вагнер безнадійно махнув рукою:

– Прийшли ми якось уранці на поле, а на ньому порожньо: все викопали, до останньої картоплинки. Кажуть, що це зробили військові частини, які проходили мимо…

Доводилось лягати спати голодними. Холодний будинок здавався непривітним, незатишним.

– Нічого, одну ніч переночуємо, а завтра що-небудь зробимо, – заспокоїв старого Микита Родіонович. – Юргенс допоможе.

– Безумовно, – погодився Андрій. – Не в його інтересах псувати нам настрій в останні дні.

Спати вирішили в одній кімнаті. Знесли туди матраци, ковдри, подушки, верхній одяг.

Гуго теж лишився ночувати. У нього вийшло якесь непорозуміння з квартирною хазяйкою, і він уже другу добу не повертався додому.

– Що ж ти думаєш робити далі? – звернувся, до нього Вагнер.

Абіх спробував відбутися жартом:

– Думати в Німеччині заборонено. За всіх думає фюрер.

Усі, крім Вагнера, розсміялися.

– Я питаю серйозно, Гуго, а ти жартуєш, – з докором сказав він Абіху.

Той промовчав.

– Що у вас трапилось? – поцікавився Микита Родіонович.

Виявилось, що Гуго став безробітним. Після того, як згоріла лабораторія, його кілька разів допитували, але оскільки доказів ніяких не було, залишили в спокої. Лабораторію перевели в інше місто, а старий штат працівників звільнили. Знайти нову роботу було майже неможливо.

– Доведеться перечекати цей тяжкий час, – сказав Ожогін. – Швидко все зміниться, і роботи у вас буде скільки завгодно.

– Правильно, – схвалив Вагнер. – Живи поки що у нас.

– Гаразд, – коротко відповів Абіх. Більше до цієї теми не поверталися.

Друзі спитали, чи не цікавився ними хтось із людей Юргенса. Ні, за час їх відсутності ніхто про них не питав і ніхто до них не приходив.

– А як ідуть справи? Як живе Фель? – спитав Ожогін

Бойові справи розгорталися, і старому Вагнеру було про що розповісти.

Кількість підпільників зросла. Залучено кілька нових робітників-залізничників і навіть лікар військового госпіталю – старий знайомий Вагнера.

Протягом двох тижнів не працювала міська телефонна станція, три дні на центральному радіовузлі мовчали репродуктори, згорів отеплений гараж комендатури, вибухнули дві заправні бензоколонки; дві гранати, вдало кинуті вночі з автомашини в будинок військового коменданта, знищили шість чоловік. Майже щоденно випускалися листівки.

– У нас з'явився чудовий товариш! – радісно промовив Абіх. – Ім'я його Адольф Густ. Він двічі дезертирував з есесівських частин. Перший раз невдало: його спіймали, послали на передову, звідки з двома порціями свинцю він потрапив у госпіталь. Удруге втік уже з госпіталю. А зараз його переховує у себе член організації, лікар, про якого говорив Альфред Августович. Я вам про нього розповім один випадок…

Проте розповісти не вдалося: в передній настирливо пролунав дзвінок.

Усі замовкли, однак продовжували нерухомо лежати. Дзвінок повторився. Нікому не хотілося не тільки вставати, але й рухатись, щоб не втратити ледве зібране тепло. Дзвінок знову порушив тишу.

– Хто б це міг бути? – здивовано промовив Вагнер і, нехотя підвівшись, вийшов з кімнати.

А дзвінок деренчав майже безперервно.

Потім у залі почувся тупіт, виразний звук поцілунку і гучний голос:

– Дядечку, дорогий! Який я радий!..

– Племінник з'явився, – тихо сказав Алім, штовхнувши ліктем у бік Андрія, який лежав поруч.

– Він, – підтвердив Гуго. – Я його голос серед тисячі інших пізнаю.

– Ви знайомі з ним? – спитав Микита Родіонович.

– На жаль, так.

Відчинилися двері. Старий ввімкнув світло, і за його спиною показалася довга, ніби навмисне кимсь витягнута і вузька фізіономія. Рудольф Вагнер був в офіцерській шинелі з хутряним коміром без відзнак, хутряній шапці і фетрових чоботях, обтягнутих жовтою шкірою.

– Що тут у тебе діється, мій дорогий дядечку? – запитав Рудольф, не без здивування розглядаючи тих, що лежали на підлозі.

– Усі свої… усі свої, – заспокоїв його старий.

– Ба! Та сюди й Гуго затесався! – вигукнув племінник. – А цих не знаю…

– Це наші квартиранти, – відрекомендував Ожогіна і Грязнова Вагнер.

– Але чого всі вкупі?

– Холодно у нас, палива немає. Тому і разом, – відповів старий.

В руках у Рудольфа був маленький чемодан. Сівши на стілець, він поставив чемодан між ногами.

– Як же бути? Я в такому холоді спати не збираюся… прошу не ображатись. Мені не зрозуміло, як ти живеш у подібній обстановці. Невже не можна знайти палива?

Альфред Августович знизав плечима.

– Дістати паливо тепер нелегко, – сказав Абіх.

– Дурниці! – процідив крізь зуби Рудольф і, взявши в руку чемодан, підвівся. – Проведи мене, дядечку. Я прийду завтра, коли в будинку буде вже тепло. – І, ні з ким не попрощавшись, вийшов.

XI

– Я задоволений, що все кінчилось благополучно, – сказав Долінгер, вислухавши доповідь Ожогіна і Грязнова. – Зараз зв'яжуся з паном Юргенсом. Прошу хвилину почекати.

Він залишив друзів і вийшов у другу кімнату.

– Я так і думав. Пан Юргенс викликає вас зараз же до себе, – повернувшись, сказав він.

Микита Родіонович подивився на годинник: стрілка підходила до десятої години.

– Вас бентежить час?

– Ні. Я підраховую, скільки ще годин нам доведеться ходити з порожнім шлунком, – грубувато відповів Ожогін.

Долінгер здивовано подивився на нього.

– Не розумію. Поясніть.

– Пояснювати особливо нема чого. Протягом двох днів у нас, крім кипятку, нічого в роті не було.

– Чого ж ви мовчали? Я вам зараз можу дати грошей. – І Долінгер сунув руку у внутрішню кишеню піджака.

– Це мало допоможе справі. На марки тепер важко щось придбати, тим більше продукти харчування.

– Тоді треба скористатися з візиту до пана Юргенса і доповісти йому про все.

Друзі розпрощалися з Долінгером і попрямували до Юргенса.

Дув холодний, поривчастий вітер; він шарпав поли пальта, проникав у кожну шпарку, намагався зірвати кепки.

Юргенс зустрів Ожогіна і Грязнова з незвичайною для нього гостинністю. Він посадив їх на диван, а сам сів поруч.

– Признатись, я подумав, що ви загинули під час, нальоту авіації… Ну, розповідайте, мандрівники, як справи?

– Погано! – коротко і похмуро кинув Ожогін.

Юргенс звів брови і уважно подивився на Микиту Родіоновича.

– Що погано? – спитав він сухо.

Тон Ожогіна йому, видно, не сподобався. Микита Родіонович докладно розповів, у яке становище вони потрапили.

Юргенс терпляче слухав.

– Радіоцентр перестав існувати, і я, на жаль, не міг дізнатися про подробиці… А з вами вийшло справді поганувато. Я це негайно виправлю.

Юргенс встав з дивана, сів за стіл і, вирвавши аркушик з блокнота, щось написав. Коли в дверях з'явився служник, він передав йому аркушик.

– І, нарешті, останнє, – порушив мовчанку Ожогін. – Чи довго нам доведеться тут жити? Чи не пора внести ясність?

Замислившись, Юргенс пройшовсь по кімнаті.

– Поспішати не варто. Треба все робити поміркувавши, не кваплячись. Я вживу заходів до того, щоб ви ні в чому не мали нужди. До Росії ви повернетесь, очевидно, після закінчення воєнних дій на фронтах. Коли це станеться, ніхто, звичайно, точно не може сказати.

Було ясно, що питання про повернення відкладається на невизначений час.

Потім Юргенс спокійно, як про щось звичайне, сказав:

– Можу повідомити новину: і мій і ваш шеф – Марквардт – арештований і незабаром стане перед військово-польовим судом.

– За що?

– Важко сказати, але пісенька його закінчилась.

Побажавши друзям доброї ночі, Юргенс провів їх до дверей.

У будинку Вагнера топилися всі три грубки. Слідом за вугіллям, яке надіслав племінник, на другий день після розмови з Юргенсом прибула машина з дровами.

Рудольф заїхав вранці, попросив приготувати йому на вечір ванну і знову щез. Ні на хвилину він не розлучався з своїм маленьким чемоданом.

– Напевно, там у нього лежить щось важливе, – висловив здогад Алім.

– Цілком можливо, – погодився Микита Родіонович. – Не завадило б нам дізнатись.

– Складного тут нічого немає, – посміхнувся старий Вагнер. – Коли б він тільки залишився ночувати тут…

Вдень викупались у ванні всі мешканці будинку, включаючи Гуго. Вагнер виглядав життєрадісним, веселим. На його схудлому обличчі з'явився рум'янець. Надівши м'який волохатий халат, якого давно вже не виймали з шафи, і облямовані заячим хутром теплі хатні туфлі, він блукав по всіх кімнатах з ганчіркою в руках, стираючи пил з піаніно, картин, меблів, підвіконня.

– Ви сьогодні зовсім молодий, я вас не пізнаю, – сказав йому Алім.

Вагнер, припинивши на мить роботу, весело відповів:

– Оноре де Бальзак сказав: «Треба залишитись молодим, щоб розуміти молодість». І я намагаюся бути таким.

– Я ось про що думаю, – промовив Андрій, який сидів у глибокому кріслі і, мабуть, про щось мріяв. – Невже ми через деякий час розлучимось і ніколи не побачимось?

– Чому ж, мій друже? – відповів Вагнер. – Після цієї війни Німеччина стане іншою. І тоді вже ми обов'язково зустрінемось! Я приїду до вас познайомитись з Ленінградом, новою Москвою… – Вагнер заплющив розумні, втомлені очі і на кілька секунд замовк. – Навіть не уявляю зараз, з яким почуттям ступив би я на вашу землю…

Цього ж дня Ожогін і Грязнов дізналися, що під час їхньої відсутності у будинку кілька разів з'являвся Моллер. Як завжди, ці візити він пояснював бажанням побачити своїх колишніх жильців. Одного разу вночі Алім побачив, як він прогулювався перед їх будинком на протилежному боці вулиці. Це збігалося з тим часом, коли в будинку почав жити Гуго. Очевидно, гестапо цікавилося Абіхом.

Домовились, що в найближчі дні Гуго почне ходити по місту, а слідом за ним підуть Андрій і Алім. Якщо гестапо цікавиться Абіхом, то «хвости» будуть помічені.

Ввечері приїхав Рудольф Вагнер. Після ванни на його довгастому обличчі виступили червоні плями. Знайомлячи «недосвідченого» дядька з таємницями міжнародного становища, Рудольф немилосердно чухався – його мучила екзема.

– Де ти дістав цю погань? – з гидливою гримасою спитав старий, перериваючи базікання племінника.

– І сам не знаю, – відповів Рудольф.

– Чому ж ти не лікуєшся?

– Часу немає. Ти ж сам бачиш, як я, наче метеор, літаю з кінця в кінець.

Вагнер знизав плечима.

– Дядечку, дорогий… У мене до тебе важлива справа. Я вважаю тебе своєю людиною, а тому звертаюся до тебе з проханням, – несподівано промовив Рудольф. – Від тебе залежить моє майбутнє…

– Про що це ти? Мені не зовсім ясно, – сказав Вагнер.

Неспокійні очі Рудольфа бігали з однієї речі на іншу.

Він затримав погляд на дядькові, потім перевів його на заповітний чемодан, що стояв біля каміна, кілька секунд дивився на нього, голосно зітхнув, наче скинув з плечей якийсь тягар, поквапно заговорив знову:

– Прошу тебе тримати цю розмову в найсуворішому секреті… Ти бачиш оцей чемодан? – Рудольф встав з крісла, підійшов до каміна і, взявшись за міцну металеву ручку, підняв чемодан. – У ньому більше двадцяти кілограмів, – усміхнувшись, промовив він. – Було б краще, коли б він важив ще більше… Від нього залежить не тільки моє, а й твоє майбутнє. Ти самотній. Крім мене, у тебе нікого немає. Чим ти живеш?

– Надією на майбутнє, – спокійно відповів старий.

Рудольф нервово зареготав:

– На яке майбутнє?

– За поганим завжди йде добре, як за ніччю – день, як за бурею – хороша погода…

– Ти все філософствуєш і не враховуєш, що при будь-якому майбутньому потрібні гроші. Без них немислиме ніяке майбутнє. Дивись сюди… – Рудольф став на коліна, відімкнув маленьким ключем чемодан і обережно підняв кришку. – Дивись, дивись… Я б не довірив цього батькові, а тобі довіряю. Тільки тобі.

В чемодані було золото: самородки, злитки, монети різної вартості, кільця, брошки, браслети, табакерки, портсигари, ложки, футляри від годинників…

– І чого ж ти хочеш від мене? – спитав Вагнер.

– Щоб ти все це зберіг, – пошепки промовив Рудольф. – Я нікому не можу цього довірити. І возити з собою не можна: війна ще не закінчилася.

– Гаразд. Закрий, – трохи подумавши, сказав Вагнер.

– Я ж не знаю, де буду в момент розв'язки… Я хотів утекти за кордон, але Ріббентроп заборонив. Через золото я можу згубити себе.

– Гаразд. Закрий! – роздратовано повторив старий.

Вечеряли сьогодні мешканці будинку нарізно: Вагнер – з племінником. Ожогін – з Грязновим, Абіх – з Ризаматовим. Після вечері прийшов невідомий і запропонував Микиті Родіоновичу і Андрію йти за ним у гестапо.

Перед входом у гестапо Ожогін і Грязнов ледве не наштовхнулися на Моллера. Не звернувши на них уваги чи не помітивши їх, господар готелю швидкою ходою перейшов вулицю.

– Падлюка! – прошепотів Андрій.

– Так, напевно, Абіх має рацію, – сказав Микита Родіонович.

Приймав їх той самий майор Фохт, який колись викликав Вагнера і розмовляв з ним відносно вселення до нього Ожогіна й Грязнова.

В кабінеті плавали блакитнуваті хмари тютюнового диму, і можна було подумати, що незадовго до приходу друзів тут було щонайменше з десяток чоловік: велика попільниця була повна недокурків.

– Прошу сідати, – сказав, посміхаючись, майор. – Мене, звичайно, ви не знаєте, але ви мені відомі. Радий познайомитись! Розповідайте, як вам живеться у цього старого лиса – Вагнера.

Друзі насторожились. Вони не думали, що розмова почнеться саме з цього.

– Скарг у нас поки що немає, – поспішив відповісти Ожогін.

– Не заважає він вам?

– Ніскільки. Він, здається, боїться нас. а тому дуже люб'язний і гостинний.

Майор знову посміхнувся:

– Спробував би він бути іншим… Але, крім вас, у нього, як мені відомо, з'явилися ще квартиранти?

– Один був до нас, а другий поселився недавно, під час нашої відсутності, – відповів Ожогін, добре розуміючи, що приховати факт проживання в будинку Абіха неможливо.

Граючись великим шестигранним олівцем і намагаючись утримати його на кінчику свого пальця, гестапівець продовжував:

– Знаю. Знаю обох… Перший мене не турбує.

– Він учасник нашої групи, – твердо сказав Ожогін.

– Ах, ось навіть як! Чудово… Я забув, хто він за національністю?

– Узбек.

– Так-так, узбек. Цілком вірно… Військовополонений. Рудольф Вагнер говорив про нього. А якої ви думки про другого? – Фохт примружив очі.

Ожогін знизав плечима:

– Важко щось сказати про людину, яку так мало знаєш. Але він, на мою думку, справжній німець.

– У це поняття можна вкласти дуже багато, – сказав майор. – Мені хочеться знати, чим дихає цей Гуго Абіх.

Микита Родіонович усміхнувся:

– Як і всі ми: повітрям.

Посмішка на обличчі майора погасла, і холодні очі на кілька секунд затримались на Ожогіні.

– Це в прямому значенні, – сухо, але ввічливо промовив він. – Поки є можливість, нехай собі дихає. Мене цікавить його настрій.

– Коли б хто-небудь із нас трьох помітив у поведінці Абіха або Вагнера щось підозріле, то можу вас запевнити, що не більше як за півгодини про це знав би пан Юргенс.

Видно, відповідь і тон, яким говорив Ожогін, сподобались гестапівцю.

– Інакше й бути не може, – сказав він. – Пан Юргенс вами задоволений, але я особисто прошу вас бути уважнішими і добре дивитися за Абіхом.

Ожогін схилив голову на знак згоди.

– Ви повинні розуміти, – м'яко продовжував Фохт, – що сусідство з неблагонадійними людьми може пошкодити і вам, а в цьому ні ви, ні я, ні Юргенс не зацікавлені. Власне кажучи, з цього приводу я й вирішив з вами поговорити. Він, оцей Абіх, не догадується, хто ви насправді?

– Думаю, що ні, – відповів Микита Родіонович. – Ось тільки сьогоднішній виклик дасть привід для міркувань.

– Це дурниці! – сказав майор. – Ви можете сказати, що ми цікавилися вашим минулим.

Ожогін кивнув головою.

– Ще раз прошу бути уважнішими з Абіхом і про будь-що підозріле в його поведінці негайно повідомити мене. – Майор встав.

Коли Ожогін і Грязнов сходили з другого поверху, їм знову потрапив назустріч весь обсипаний снігом Моллер. Він, мабуть, квапився, бо не зупинився навіть поговорити і лише, жартівливо посварившись пальцем, кинув:

– Пропащі! Днями обов'язково забіжу провідати.

На вулиці йшов сніг, тротуари і брук були вкриті білим пухом.

Друзі перейшли вулицю і попрямували додому. Двері відчинив сам Вагнер.

– Ну як? – спитав він.

– Є про що поговорити! – весело відгукнувся Грязнов.

– У нас теж є що розповісти, – сказав Вагнер і, замкнувши двері, провів друзів у свій кабінет.

Там сиділи Гуго й Алім. Між ними лежав відкритий чемодан, наповнений золотом.

– Що це таке? – здивувалися Ожогін і Грязнов.

– Таємниця, яка вас цікавила.

– От так штука! Ну, а де ж сам племінник? – спитав Андрій.

– Ого! Він уже далеко.

Вагнер повідомив, з яким проханням звернувся до нього Рудольф, і розповів історію чемодана. Цінності, які зберігаються в ньому, – російські. Один із сподвижників Гітлера, Вільгельм Кубе, був призначений генеральним комісаром Білорусії: його ще минулого року партизани відправили на той світ. Частину золота, яке привласнив Кубе, сховав якийсь Манішка – з людей, близьких до Кубе. У Бресті Манішка зустрівся з племінником Вагнера. Там Манішка, за словами Рудольфа, підхопив висипний тиф, зліг і помер. Як видно, без Рудольфа тут не обійшлось, але це не має значення. Головне те, що цінності, привласнені Рудольфом, належать Радянській Росії, і їх треба повернути справжньому власникові.

– До цього ми ще повернемося, – промовив Микита Родіонович, коли Вагнер закінчив розповідь. – А тепер давайте поговоримо про Абіха і Моллера.

Вагнер, Гуго й Алім здивувалися.

– Так-так, – сказав Ожогін. – І розмова буде серйозною.

XII

Сніг колючими сухими патлами бився у вікно. Завивав поривчастий вітер. Усі мешканці будинку зібралися в мезоніні, який тепер регулярно опалювався, і скупчились навколо маленького столика, на якому лежали навушники. Крізь виття і свист бурі друзі жадібно ловили ледве чутний голос Великої землі, голос Москви.

Опівночі, коли обговорення подій було закінчено і всі почали готуватися спати, з'явився Моллер.

– Я вам не перешкодив? – спитав він, струшуючи сніг з шапки і оглядаючись на сліди, які залишив після себе.

Всі мовчали: в таку пізню годину хазяїн готелю ще ніколи не з'являвся з візитом.

Не чекаючи, запрошення і розтягнувши губи неначе посміхаючись, Моллер сів на стілець і засунув руку у внутрішню кишеню пальта і вийняв звідти якийсь аркушик.

– Ви добре читаєте по-німецьки, – сказав він, подаючи аркушик Ожогіну. – Прочитайте. Це ж комедія!

Микита Родіонович взяв аркушик і зразу визначив, що то одна з листівок підпільної антифашистської організації. Про це яскраво свідчили формат, папір, шрифт і звичайний підпис у кінці.

Зберігаючи на обличчі спокій, Ожогін почав про себе читати листівку, складену за його участю.

Присутні байдуже дивилися на Микиту Родіоновича, і на їх обличчях Моллер навряд чи міг що-небудь прочитати, хоч очі його метушливо перебігали з одного на іншого.

– Я прошу вас прочитати голосно, це ж дуже цікаво, – попросив Моллер.

– Нічого цікавого в цьому я не бачу, – різко відповів Микита Родіонович. – За читання, а тим більше за поширення таких речей ви можете заробити неприємності. Я дивуюся з вас, пане Моллер! Ви завжди передавали новини, про які ніхто, крім вас, нічого не знав, і тепер притягли якусь погань. Як вона до вас потрапила? – Ожогін шпурнув листівку Моллеру.

– Я знайшов її на східцях вашого будинку… – промовив Моллер після деякого замішання.

Ніхто нічого не сказав. Вагнер встав і, демонстративно грюкнувши стільцем, вийшов з кімнати.

Він не міг переносити присутності Моллера і вважав нижче своєї гідності розмовляти з ним. Навіть порада Микити Родіоновича терпляче ставитись до візитів Моллера і тримати себе в руках не допомогла: в цьому питанні Вагнер не йшов ні на які компроміси.

Вчинок Вагнера не збентежив Моллера. Не гаючи часу, він, з властивим йому азартом, почав повідомляти міські й міжнародні новини.

Микита Родіонович підморгнув Моллеру і, вийшовши з-за стола, піднявся до себе в мезонін.

Закінчивши розповідати чергову плітку, господар готелю теж побіг нагору.

– Я вас правильно зрозумів? – спитав він, зайшовши до кімнати. – Ви хочете залишитись зі мною віч-на-віч?

– Цілком вірно… Сідайте. Хочу з вами серйозно поговорити.

Зробивши здивовану міну, Моллер присунув до себе стілець і сів навпроти Микити Родіоновича.

– Скажу відверто, – почав він, – я не люблю серйозних розмов.

– Дурниці! – уривчасто кинув Ожогін і закурив. – Поводите ви себе щонайменше безглуздо.

Моллер насторожився.

– Зовсім безглуздо! – продовжував Микита Родіонович. – І якщо ви не зміните своєї поведінки, я, як собі хочете, змушений буду повідомити про вас у ту установу, де ми з вами недавно зустрічалися. Сподіваюсь, ви мене зрозуміли?

Моллер заперечливо покрутив головою і озирнувся на двері.

– Не прикидайтесь дурнем! – різко сказав Ожогін, – у серйозних справах я жартів не люблю.

– А хіба я жартую? – спитав Моллер.

– Не знаю. Я б на вашому місці так не робив. Нам нічого кривити душею один перед одним. Ви знаєте, хто ми, і, можливо, тільки ви один про це й знаєте. А про те, що ви співробітничаєте з гестапо, знають усі.

– Цього не може бути! – злякано пробелькотав Моллер і ще раз озирнувся на двері.

– Як не може бути, коли всьому місту добре відомі ваші зв'язки з гестапо!

Моллер зблід.

– Вас цікавить зараз людина, яка і нас цікавить не меншою мірою. Навіть дурень може зрозуміти, що ви ходите сюди заради Гуго Абіха.

– Абіх – підозрілий тип. Він безперечно має зв’язки з комуністами, – прошепотів Моллер.

– Коли б це було безперечно, – підвищив голос Микита Родіонович, – то він не був би зараз унизу, в їдальні, а сидів би в іншому місці. Це треба довести.

– І я доведу… доведу…

– Нічого ви не доведете! – обірвав Ожогін. – Ви тільки зриваєте роботу іншим. Ви провалите всю справу, якщо вже не провалили. Завтра я буду там і скажу свою думку майору Фохту. Ви не тільки заважаєте, ви кидаєте тінь на нас з Грязновим. Прикриваючи свої візити сюди дружбою з нами, ви насторожуєте проти нас Вагнера і Абіха. Якщо вас вважають співробітником гестапо, то почнуть вважати і нас. Ось чого ви доможетесь своїми відвідинами!