Текст книги "Таємні стежки"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 24 страниц)

Андрій подивився на Ожогіна, і злий вогник блиснув у його очах.

– Вам смішно… Вам завжди смішно, коли я говорю про себе! Вам байдуже до стану товариша… А мені… – він затнувся, – а мені нудно тут. Я так далі не можу…

Андрій відвернувся, але Микита Родіонович помітив, як важко він дихає. Ожогін підійшов до товариша.

– Це не моя приїйха, Андрію. Завдання, яке стоїть перед нами, ти знаєш. Знаєш також, що мені доручено керувати, і ти не вільний робити так, як тобі хочеться. Я теж не задля примхи нудьгую без справжнього діла.

Грязнов похилив голову.

– Допустіть мене до бойової роботи групи Ізволіна! Я справлюсь! – У голосі Андрія з'явилися прохальні інтонації.

– Кожному з нас, Андрію, визначена певна мета.

– А я не хочу сидіти склавши руки і киснути в цій норі!

– Ну, що ж, тоді роби так, як знаєш. Але спочатку раджу подумати: чи схвалить твій план партія?

– Інші активно борються. Чим я гірший від них?

– Твоя ділянка фронту тут.

Андрій відійшов од вікна і сів на стілець. Усе це він дуже добре розуміє, але все одно він повинен діяти. У нього немає більше сили' пасивно споглядати те, що відбувається. Нехай дадуть йому будь-яке завдання. Микита Родіонович може попросити про це Дениса Макаровича. Він погодиться. Андрій знає, він упевнений у цьому.

– Добре! Якщо ти дійсно хочеш одержати завдання…

– Дуже хочу.

– Будь ласка. Перше завдання – візьми себе в руки. – Микита Родіонович попрямував до дверей. – Я не жартую… Це завдання комуністу Грязнову. А про друге завдання поговоримо трохи пізніше.

Ожогін одягнув пальто і вийшов з кімнати.

Відчинивши зовнішні двері будинку, він побачив на східцях ґанку жалюгідного на вигляд, погано вдягнутого літнього чоловіка.

– Ви Ожогін? – спитав чоловік. – Оце вам. – Він витяг з рукава пальта складений удвоє конверт і подав Микиті Родіоновичу.

– Від кого це?

– Там усе сказано… Додати я нічого не можу… До побачення.

Незнайомий, зійшовши зі східців, незграбно вклонився і швидко задріботів по тротуару.

– Андрію! – голосно покликав Микита Родіонович.

– Чого? – відповів той, не змінюючи пози.

– Встань! Новини є. Листа одержав.

Грязнов швидко підвівся. Ожогін сів поруч з ним на диван, розірвав конверт і почав голосно читати:

«Я певний, що звертаюсь до товаришів, відданих владі більшовиків, і мене не бентежить те, що ви перебуваєте на службі розвідоргану «Абвер». Це навіть краще для справи. Я очолюю нелегальну боротьбу комуністичного осередку міста і хочу почати з вами переговори, від яких залежатиме ваша кар'єра. Прошу одного з вас прийти в четвер о восьмій вечора до будинку колишньої міської бібліотеки. Того, хто прийде, я впізнаю по обличчю».

Друзі розсміялися.

– Отже, Юргенс виконує пораду Марквардта, – сказав Грязнов. – Добре, що я під час їхньої розмови був у пекарні.

– Так, але придумали вони не дуже розумно. Стиль листа явно невдалий. Наші ніколи не напишуть: «владі більшовиків», «осередок», «ваша кар'єра»…

Андрій взяв листа з рук Микити Родіоновича і прочитав його про себе.

– А може, піти в четвер на побачення? – запропонував він. – Подивитись, що це за керівник осередку…

– Ні в якому разі! – заперечив Ожогін. – Тут не до цікавості. Юргенс, можливо, по секундоміру підраховує тривалість наших роздумів і вагань. Зробимо так: я піду до Дениса Макаровича, а ти – до Юргенса.

Треба потрапити до нього, показати листа і спитати, що робити. Простеж за його фізіономією. Це цікаво. Зрозумів?

– Зрозумів. Зараз піду! – охоче відповів Андрій.

– Ось тобі і доручення…

– Молодець, що прийшов! Молодець! – привітно зустрів Ізволін Ожогіна і повів його в другу кімнату.

Денис Макарович був збуджений. Не треба було ніяких пояснень, щоб зрозуміти його настрій. По очах старого Ожогін навчився майже безпомилково визначати, що робиться в його душі. Посміхаючись у вуса, Ізволін посадив Микиту Родіоновича і подав йому аркуш паперу, густо списаний дрібним почерком.

«Грізному, – прочитав Ожогін. – Ваші дії і плани на майбутнє вважаємо правильними. Постарайтеся зв'язатись по радіо з Інокентієм. Розвіддані передавайте щоденно. Юру і всіх зв'язаних з ним осіб постійно тримайте в полі зору. Негайно повідомте, хто персонально брав участь у затемненні міста. Вільний».

– То ви, виходить, «Грізний»?

Ізволін заперечливо похитав головою і посміхнувся.

– А хто ж це, якщо не секрет? – обережно спитав Микита Родіонович.

– Секрет, голубе, і великий секрет! Тобі я можу сказати одне: «Грізний» – член бюро обкому партії, і в місті з ним зв'язані лише чотири чоловіки, керівники самостійних груп. Бережемо ми «Грізного», як зіницю ока: адже він очолює підпільний райком, всю боротьбу.

– Мене і Андрія він знає?

– Аякже! Всіх він знає.

– Добре, – відповів Микита Родіонович, – але, напевно, мені не слід було говорити про нього?

– Чому? – здивувався Денис Макарович.

– Якщо встановлено найсуворіший порядок конспірації, то навіщо його порушувати…

– Значить, можна, коли порушую, – промовив Ізволін і, вийнявши з-під ліжка приношені нічні туфлі, сховав радіограму під устілку одного з них.

Покликавши дружину, Денис Макарович загорнув туфлі в газету і попросив віднести їх… Куди? Вона, певно, знала сама.

– Леонід прийняв радіограму? – спитав Микита Родіонович, коли залишився наодинці з Ізволіним.

– Так. А що?

– Мене цікавить, як часто він працює на передачі. – Леонід дуже обережний.

– Зрозумійте, Денисе Макаровичу, рано чи пізно гітлерівці запеленгують роботу рації і нагрянуть. Треба перенести рацію в інше місце, можливо, навіть за місто, на деякий час припинити передачу і обмежитися тільки прийомом.

Денис Макарович слухав Ожогіна і хмурився. Сховати рацію в іншому місці – справа нескладна, але ж треба знайти сховище і для Леоніда. Це вже важче. І в той же час не можна переривати зв'язку з Великою землею. Правда, є друга, запасна радіостанція, але про неї і про другого радиста не знає ніхто, крім «Грізного» й Дениса Макаровича. Зараз ця. рація перебуває на вимушеній консервації і не діє через відсутність живлення. Живленням, і то з великими труднощами, вдалося забезпечити одну рацію, на якій працює Леонід.

Припиняти роботу по передачі не можна.

Єдиний вихід – підшукати місце і винести рацію за місто.

Очевидно, найкраще винести за місто рацію другого радиста, який, зарекомендував себе як прихильник окупантів і жив легально. А втім, усе це треба в найближчі дні докладно обміркувати.

Не висловлюючи своїх міркувань Ожогіну, Денис Макарович вирішив перевести розмову на іншу тему.

– Як справи з Роде? – поцікавився він.

– Нічого реального, – відповів Ожогін. – Зараз я навіть не уявляю, як дочка Тряскіна зможе допомогти знищити Роде. Говорити з нею відверто небезпечно. Вірити тому, що Варвара Карпівна ненавидить гестапівця Роде і боїться кари за свій зв'язок з окупантами, рисковано. Хто може гарантувати, що Тряскіна не веде провокаційну лінію за завданням гестапо?

– Цю жінку я бачу наскрізь, – сказав Денис Макарович, – і вірю, що вона розкаюється у своїх зв'язках з гестапо. Вона не раз говорила про це і мені, і Пелагії Стратонівні. Правда, Роде залякав Варвару. За характером вона боягузлива, як заєць, а Роде здатний на всяку підлоту.

– Але чому вона до мене звернулася за порадою? – спитав Ожогін. Ізволін пояснив:

– Вона боїться звернутися до першого стрічного – раз. Знає зі слів горбаня, що Ожогін, як і вона, зв'язаний з гітлерівцями і, можливо, також у цьому розкаюється, – два. Нарешті, вона бачить, що Ожогін дружить з Ізволіним, а йому вона вже розповіла про свій настрій – три. Не можна також не враховувати, що жінка почуває особисту симпатію до Ожогіна.

В міркуваннях Дениса Макаровича Микита Родіонович відчував певну логіку.

– А Роде треба прибрати, і якомога швидше, – продовжував Денис Макарович. – Він заподіяв багато лиха нашим людям і продовжує творити мерзенні злодіяння. Знаєте, що я думаю? – Ізволін поставив стілець поряд із стільцем Ожогіна і обняв його за плечі. – Поговоріть з Варварою Карпівною відверто. Розмова буде без свідків. Уявімо собі, що вона має завдання вас перевірити… Але ж і ви можете в разі потреби виправдатися тим, що хотіли перевірити її. Га?

Ізволін мав рацію. Микита Родіонович погодився з його доводами. Маючи на рахунку «викриття» горбаня, Ожогін в разі провалу міг пояснити Юргенсу, чим були викликані його дії.

Він дав обіцянку Денису Макаровичу поговорити з Тряскіною відверто, розповів про щойно одержаний лист і розпрощався.

Зручна нагода поговорити з Тряскіною трапилася Ожогіну значно раніше, ніж він міг сподіватись. Вийшовши з дому, він віч-на-віч зустрівся з Варварою Карпівною, яка сиділа на ґанку.

– Здрастуйте, Микито Родіоновичу, – подаючи йому руку, промовила Тряскіна.

Ожогін потиснув їй руку.

– А я вас чекала. Бачила у вікно, як ви йшли до Ізволіна.

Помовчали. Потім Варвара Карпівна спитала:

– Ви обіцяли дати мені пораду… пам'ятаєте?

– Пам'ятаю. Але мені ще не ясно, що вас турбує.

Тряскіна заговорила схвильовано, плутано, перескакуючи з однієї думки на іншу. З усього сказаного нею Ожогін зрозумів, що вона дійсно боїться заслуженої кари і намагається спокутувати свою провину, але спокутувати так, щоб уникнути розправи з боку гітлерівців. Крім того, вона вважала, що й Ожогіну треба подумати про свою долю: йому теж не солодко буде, коли підуть окупанти. Коротше кажучи, Варвара Карпівна шукала надійного союзника.

– Я поділяю вашу думку, – зауважив Ожогін.

– Спасибі, але цього ще не досить, – зітхнула Варвара Карпівна.

– Розумію, – погодився Микита Родіонович. – Давайте спільно думати, що робити. Ви якось казали про Роде, що…

– Будь він проклятий, – гнівно перервала його Тряскіна. – Я не можу згадати про нього без тремтіння…

– Але ж ви його перекладачка?

– У цьому й все лихо. Він і зі мною зробить те, що робить з арештованими. Я ладна задушити його власними руками!

По тону, яким це було сказано, можна було зрозуміти, що Варвара Карпівна всіма силами душі ненавидить гестапівця.

– Роде буває де-небудь, крім гестапо? – поцікавився Микита Родіонович.

– Так. У місті є кілька квартир, які відвідує Роде. А розмови ведуться через мене, як через перекладача, бо Роде не володіє російською мовою.

– Він, звичайно, користується машиною?

– Пішки Роде в місті ніколи не показується. Його й мене підвозять за півкварталу до потрібної квартири, і лише якусь сотню метрів він іде пішки. Машина звичайно від'їжджає і повертається лише на призначену Роде годину.

– Вас заздалегідь повідомляють, на яку квартиру доведеться їхати? – спитав він Тряскіну.

– Іноді.

– Давайте домовимось: як тільки вам стане відомо, на яку адресу ви поїдете, попередьте мене хоча б за гри-чотири години…

– І тоді?

– Тоді буду діяти я.

– Добре, – не зовсім упевнено відповіла Варвара Карпівна.

Ввечері, по дорозі до Кібіца, Грязнов розповів Микиті Родіоновичу про побачення з Юргенсом. Грязнов спочатку зв'язався з ним по телефону і доповів, що одержано важливого листа, якого негайно треба показати йому, Юргенсу.

Юргенс на побаченні поводив себе так, наче й справді бачив листа вперше.

Почав розпитувати, хто його приніс і о котрій годині, який вигляд мав посланець і що сказав, передаючи листа.

Коли Грязнов запропонував піти на побачення з «підпільником», Юргенс покрутив головою і відповів: «Не варто. Цим займуться мої люди. Ми, очевидно, маємо справу з важливою пташкою».

На закінчення Юргенс подякував Грязнову і передав привіт Микиті Родіоновичу.

XV

Опівдні Ігорьок постукав, як звичайно, у вікно і вручив Грязнову заклеєний конверт без напису.

Грязнов повернувся в кімнату, розірвав конверт, прочитав кілька рядків і нічого не зрозумів.

Це була коротенька записка. Почерк нерівний, літери танцюючі.

«Вночі будемо в Рибацькому провулку, номер шість. Якщо хочете знати подробиці, заходьте; буду вдома п'ятої до восьмої години. В.».

Грязнов передав записку Ожогіну. Микита Родіонович прочитав, поклав записку в конверт і сховав у кишеню.

– Розумієш, у чому справа? – спитав Ожогін Андрія.

– Поки що ні.

– Це від Варвари Карпівни. Я піду до неї, а ти, Андрійку, іди до Гната Несторовича. Нехай він перевірить, що це за будинок у Рибацькому провулку під номером шість і як до нього можна непомітно підійти вночі.

Андрій був радий будь-якому дорученню, а тому, не чекаючи подробиць, почав одягатися.

Варвара Карпівна Тряскіна, закутавшись у велику сіру шаль, ходила по кімнаті. Коли ввійшов Ожогін, вона злякано подивилася на нього і мовчки простягнула руку.

– Що зі мною діється, сама не розумію…

– Нерви розігрались, – сказав Микита Родіонович. – Треба взяти себе в руки.

Тряскіна звела на Ожогіна очі.

– Страшно!.. – майже простогнала вона.

У Микити Родіоновича виникло побоювання: чи не-трапиться так, що в найостаннішу хвилину Тряскіна відмовиться від усього, не захоче ставити Роде під удар і, чого доброго, провалить усю справу?

– Невже ви ще не наважились? – спитав Ожогін.

– Я добре розумію, що іншого виходу для мене немає. Хоч би вже швидше, чи що…

– Все залежить від вас, – зауважив Микита Родіонович. – Що це за будинок у Рибацькому провулку?

– Звичайний приватний будинок. Я була зо два рази з Роде в цьому будинку. Він має п'ять чи шість кімнат, дві з яких надані в розпорядження Роде. В будинку живе сліпий старий чоловік з дочкою.

Варвара Карпівна взяла олівець і накреслила на клаптику паперу план будинку.

Микиту Родіоновича цікавило питання, чи не можна проникнути в будинок до приїзду Роде. Варвара Карпівна відповіла негативно: дочка господаря будинку впускає тільки по паролю.

– А ви його не знаєте?

– Здається, «Лейпціг», – відповіла Варвара Карпівна й запропонувала такий план: коли вони приїдуть разом з Роде, вона трохи загається на порозі і про людське око покрутить ключем у замку, але двері залишить відімкненими.

Варвара Карпівна попередила, що віконниці в будинку зачиняються зсередини. Якщо віконниця найближчого до парадних дверей вікна залишиться трохи відчиненою, то, значить, усе гаразд: двері незамкнені. Про це вона потурбується.

Попрощавшись з Варварою Карпівною, Ожогін зайшов до Дениса Макаровича. Замислившись, старий сидів біля грубки. Він погладив зігнутим пальцем акуратно підрізані сиві вуса, подивився на Ожогіна і спитав:

– Що вирішили?

Микита Родіонович передав зміст розмови з Тряскіною. Треба поспішати. Можливо, що іншого разу Тряскіна не зважиться на такий рискований крок.

Денис Макарович притулив руку до печі і замислився.

– Отже, доведеться проникнути в будинок, – наче самому собі тихо сказав він.

– Так, – підтвердив Микита Родіонович, – іншого нічого не вигадаєш. Роде й Варвара Тряскіна приїдуть машиною, і невідомо, хто ще в ній буде, крім них та шофера.

– Тому я вважаю, що доручити справу одному Гнату рисковано: надто вже він гарячий. До того ж можливе попереднє стеження за будинком. – Ізволін, не поспішаючи, погладив руками коліна і нерішуче продовжував: – А що, коли залучити Андрія? Він давно сумує за справжнім ділом.

Андрій повернувся додому лише присмерком. Він мовчки роздягнувся і сів за стіл.

– Ну як? – спитав Ожогін.

Андрій звів очі і відповів, що ходив з Тризною в Рибацький провулок.

– Знайшли?

– Знайшли. Під шостим номером – найпристойніший будинок у провулку, крім нього – дрібнота і руїни. Глухе місце… Я піду разом з Гнатом! – з якоюсь одчайдушною рішучістю закінчив він.

Ожогін замислився. Знаючи характер друга, Микита Родіонович боявся, що, поступившись перед ним один раз, доведеться поступитися і вдруге. А коли Андрій пізнає смак бойової роботи, відірвати його від неї буде важко. Виникне загроза основному завданню, на яке вони послані.

– Мало чого тобі захочеться, – спокійно сказав він. Грязнов почервонів, притиснув руку до грудей.

– Зрозумійте, Микито Родіоновичу…

– Дуже добре розумію. Але ми обидва відповідаємо за те, що нам доручено.

Збиваючись, Андрій почав палко доводити, що впевнений в успіху, що добре виконає завдання.

– Невже, Андрію, ти не зрозумів, чого я вагаюсь?

– Так… але чого ви самі… – Андрій обірвав фразу на півслові і підійшов до вікна, ставши до Ожогіна спиною.

– Бачу, що не зрозумів, – сказав Ожогін. Кілька хвилин тривало мовчання.

– Добре, Андрію, ти підеш з Тризною, – промовив нарешті Микита Родіонович, – що з тобою робити. Але це – твоє перше і останнє бойове доручення… Сподіваюсь, що все буде гаразд.

Він підійшов до Андрія і міцно обняв його за плечі.

Ніч. Затемнене. місто здається вимерлим. Ні світла, ні людської тіні. Тільки сніг, сніг і сніг… Ним засипані вулиці, тротуари, дахи будинків. Він як пух лежить на оголених деревах, тягне вниз проводи, утворює химерні шапки на верхівках стовпів.

Повітря нерухоме й чисте. Кроки дзвінко лунають у нічній тиші.

З-за рогу визирнула людина. Микита Родіонович і Андрій зупинились, придивилися. Це був Тризна. Привіталися мовчки.

– Що нового? – притишеним голосом спитав Гнат Несторович.

Ожогін передав зміст розмови з Тряскіною, пояснив розташування кімнат будинку в Рибацькому, розповів, що зробить Тряскіна.

– Треба проникнути в будинок до приходу Роде, користуючись тим, що відомий пароль, і зустріти гестапівця. До речі, нічну перепустку не забули? – раптом захвилювався він, знаючи, що патріоти ходять вночі з підробленими перепустками, які виготовляються підпіллям.

Гнат Несторович похитав головою, вийняв з кишені маленьку яйцеподібну гранату і подав Андрію:

– Сховай. На всякий випадок.

– А може Роде вже в будинку?

– Це я буду знати, – сказав Гнат Несторович, – у мене на вулиці вартує людина… Ну, ходімо!

Тризна завернув за ріг.

Андрій поспішно пішов за ним…

А в цей час у підвальному приміщенні Держбанку, де тепер містилося гестапо, тривав допит.

У кутку невеликої, під похмурим склепінням кімнати, освітленої гасовою лампою, на стільці сидів чоловік. Зарослий, схудлий, з синцями під очима, він здавався стариком.

Чоловік мовчав. Біля стола примостилася Тряскіна. Роде, заклавши руки в кишені, повільно ходив по кімнаті.

– Спитай його, – звернувся Роде до Варвари Карпівни, – хто йому дав розпорядження впустити асенізаторів на подвір'я електростанції?

Варвара Карпівна переклала запитання на російську мову.

Арештований байдуже, не змінюючи пози, не ворухнувшись, відповів, що такого розпорядження йому ніхто не давав.

– Значить, сам впустив? – засичав Роде.

Арештований ствердно кивнув головою.

Роде сердито вилаявся і підійшов до стола.

Варвара Карпівна опустила голову. Вона боялась дивитися в очі Роде. Їй здавалося, що він прочитає в її погляді потаємну думку, яку вона виношувала ці дні. Сьогодні він чомусь особливо пильно і довго дивився на неї. Тряскіній здавалося, що ось-ось тонкі губи Роде складуться в злісну посмішку і він скаже: «Все знаю, моя люба, все мені відомо. Ти хочеш прибрати мене… хе-хе… Скоріше помреш ти…». Але Роде тільки мружив очі і мовчав. Бували хвилини, коли Варвара Карпівна почувала, що ось-ось втратить свідомість. «Чого я про це думаю? Адже, крім мене і Ожогіна, ніхто нічого не знає. Хіба Роде може прочитати думку. Ні, ні… Просто нерви…». Варвара Карпівна зціплювала зуби, намагалася відігнати тривожні думки, але вони знову лізли в солову. А що, коли сам Ожогін уже видав її, пішов і розповів гестапо, і ось зараз після цього арештованого…

– Господи! – майже вголос промовила Тряскіна.

– Що ти бурмочеш? – спитав Роде.

Серце у Варвари Карпівни завмерло.

– Нехай скаже, хто ці асенізатори. Нехай назве їх прізвища, – зажадав він.

Варвара Карпівна квапливо переклала. Арештований не знав прізвищ нічних гостей, і ніколи їх до того не бачив.

– Сволото, – прохрипів Роде, і його худе обличчя стало страшним. – Зараз ти в мене заговориш!

Він зупинився перед в'язнем і став повільно закочувати рукава мундира.

– Мені можна йти? – спитала зблідла Тряскіна і підвелася з стільця.

– Іди, – кинув Роде. – Зайдеш через десять хвилин – поїдемо.

Через десять хвилин вона відчинила двері.

Тюремник-гестапівець тримав рушник і лив гарячу воду на руки Роде. Роде з гидливою гримасою змив з пальців кров, змочив їх одеколоном і витер…

У сорок хвилин на першу від будинку гестапо від'їхала малолітражна машина. В ній сиділи Роде і Варвара Карпівна. Обоє мовчали. Жінка намагалася не дихати, щоб не видати свого стану. Від однієї думки, що швидко, через якоїсь півгодини, а може й менше, станеться щось страшне, неминуче, вона здригалася. Їй здавалося, що вона стоїть на краю безодні і якщо сама не кинеться вниз, її все одно штовхнуть туди. Чекати далі було нестерпно, і Тряскіна в думці квапила шофера. А машина, як на зло, ледве повзла, борсаючись по вибоїнах дороги.

Нарешті вона зупинилась. Варвара Карпівна швидким рухом руки змахнула сльози і витерла хусточкою обличчя. Шофер відчинив дверцята. До будинку лишалася сотня метрів. Роде відпустив шофера і наказав йому під'їхати через годину.

На стукіт ніхто не озвався. Роде постукав удруге – тиша. На третій удар озвався жіночий голос:

– Хто там?

– «Лейпціг», – хрипкуватим, надтріснутим голосом відповів Роде.

… Не більше як через хвилину в будинку пролунали один за одним чотири глухі постріли – наче хтось ударив кілька разів палкою по пружинному матрацу, а ще через хвилину з'явилися Тризна і Грязнов.

Не поспішаючи, вони пройшли деяку відстань по тротуару, а потім розійшлися в різні боки.

XVI

Юргенс устав з ліжка, як звичайно, о дев'ятій ранку і зайнявся гімнастикою. Він любив твердий розпорядок дня. Навіть війна і зв'язані з нею тривожні події не порушили його звичок. Служник ніколи не питав, що йому робити сьогодні, завтра, через тиждень… Він знав свої обов'язки, як таблицю множення, і виконував їх абсолютно точно.

В їдальні чекав сніданок.

Юргенс уже хотів сідати за стіл, як раптом його увагу привернув незвичайний шум на вулиці. Він підійшов до вікна і розсунув шовкові завіски. Вулиця була заповнена солдатами, які йшли без усякого порядку. На голові в багатьох були пілотки, зверху пов'язані жіночими хустками, шапки-ушанки, фетрові капелюхи; поверх шинелей – фуфайки, кожушки, цивільні, простого покрою пальта; на ногах – валянки, чоботи, черевики, а в деяких – навіть постоли і личаки. Зрідка мелькали офіцерські кашкети.

– Яка гидота! – процідив крізь зуби Юргенс, запнув завіски і підійшов до телефону.

Начальник гарнізону охоче задовольнив цікавість Юргенса. Він пояснив, що в місто прибули на короткочасний відпочинок і переформування залишки розбитої німецької дивізії, яка вирвалася з оточення.

Через півгодини у вітальні залунав дзвінок, і служник ввів до кабінету відвідувача. Юргенс трохи не скрикнув від подиву: перед ним стояв його родич підполковник Ашингер. Він був одягнутий в куций подертий піджак. Крізь дірки в штанях просвічувала брудна білизна, на ногах теліпалися великі ерзац-валянки. Неголений, з обличчям землистого кольору і запалими щоками, він нічим не нагадував того вилощеного розв'язного офіцера, яким бачив його Юргенс останнього разу.

– Що за маскарад? – спитав Юргенс, хоч уже догадався про те, що трапилось.

Ашингер мовчки дійшов до крісла, впав у нього і, схиливши голову на руки, заплакав, неприродно пересмикуючи плечима.

– Цього ще невистачало! – незадоволено сказав Юргенс, виходячи з-за столу.

– Не можу… не можу… Яка ганьба! – видушив із себе підполковник, захлинаючись сльозами і по-хлоп'ячому шморгаючи носом.

– Що це за блазенське вбрання?

– Якби не воно, навряд чи залишився б я живим. – І Ашингер розповів подробиці розгрому дивізії.

– Але ж не можна доводити себе до такого стану! – докірливо похитав головою Юргенс.

– Тобі добре говорити! – заперечив Ашингер. – А я б хотів бачити твій стан після того пекла, в якому ми були!

– Гм, – мугикнув Юргенс, – з росіянами я познайомився трохи раніше за тебе, мій любий…

– Але, якщо я не помиляюсь, ти в першому ж бою підняв руки і здався в полон?

– Так треба було… – трохи зніяковівши, відповів Юргенс. – Ванну підполковнику… Швидко! – звернувся він до служника, що стояв у кабінеті.

Ванна справила благотворний вплив на Ашингера, п келих вина остаточно надав йому рівноваги, і він почив досить спокійно розповідати про пережите.

Після третього келиха підполковник уже ледве висловлював свої думки; він устав, нервово пройшовся по кімнаті і, почуваючи себе незручно в цивільному одязі, що погано сидів на ньому, знову сів за стіл. На його думку, не треба було зв'язуватися з Росією: не треба було лізти в це пекло.

Юргенс пильно подивився на підполковника:

– Останнім часом тобі варто тільки розкрити рота, і ти обов'язково скажеш якусь дурницю.

– Це не дурниця…

– Дурниця! У нас ще є найсильніша секретна зброя…

– В існування якої ти і сам не віриш! – розсміявся Ашингер.

Юргенс прикусив губу і нічого не сказав, йому було прикро, що Ашингер говорить те, що він сам думає і відчуває. Ашингер доводив, що справа не в зброї, а в тому, що до війни з Росією Німеччина погано підготувалася. В сімдесятому році, перед франко-пруською війною, начальник німецької поліції Штибер розмістив по всій Франції до тридцяти тисяч своїх людей, переважно серед сільського населення. Тільки по кафе і ресторанах у нього нараховувалось дев'ять тисяч жінок-агентів. На початок війни чотирнадцятого року в одних лише готелях Парижа німці мали близько сорока тисяч розвідників, а в Росії на Німеччину працювала більшість німців, які жили там. Нараховувалось же їх тоді більше двох мільйонів. А з чим прийшли німці до цієї війни? Що вони мали в Росії? І чи можна назвати це доброю розвідувальною сіткою? Більшовики вчасно завдали міцного удару по гітлерівських кадрах.

Це не Західна Європа. Там шпигуни проникли в армію, в промисловість, до уряду, заволоділи газетами, стали господарями радіо.

За вікном почувся далекий гул моторів. Ішло, мабуть, велике з'єднання бомбардувальників.

– Не наші, – сказав Юргенс, підійшовши до вікна і прислухаючись.

Ашингер зблід.

Юргенс відійшов од вікна і розсміявся.

– Розумій як хочеш, а бомб я не переношу, – зніяковіло сказав Ашингер.

– Розумію… розумію, – сказав Юргенс. – Але не будемо, мій любий, продовжувати розмову на цю тему. У мене є пропозиція: їдьмо краще повеселитись.

Ашингер здивовано подивився на свого свояка: серйозно він говорить чи жартує?

– У такий час?

– Сьогодні ми живі, а завтра… хто знає? Треба брати від життя все, що воно дає…

Будинок стояв у глибині саду, заметеного снігом. Від хвіртки до нього вела добре втоптана вузенька стежка. Відкритий ґанок був обплутаний сіткою шпагату, по якому влітку, мабуть, плівся виноград.

Вже сутеніло. Юргенс і Ашингер вийшли з машини і попрямували в супроводі шофера по сніговій стежці до входу. Тут Юргенс щось сказав шоферу і відпустив його.

В кімнаті, освітленій трьома свічками в підсвічниках, на невеликому круглому столі стояли пляшки з вином, закуска. Біля стіни – ліжко, покрите мереживним покривалом; у кутку – етажерка з книгами. На окремому столику – радіоприймач.

Ашингер розглядав кімнату і задоволено потирав руки. Це не те, що на фронті.

Юргенс познайомив його з хазяйкою – жінкою років сорока восьми, яка відрекомендувалася Микитюк. Юргенс уточнив, що пані Микитюк походить з родини, розкуркуленої радянською владою. Дуже привітна з німцями.

Поки Ашингер розмовляв з хазяйкою, Юргенс підійшов до приймача і включив його. Виступав німецький радіооглядач – генерал Мартін Галленслебен.

«Погода на Східному фронті взагалі покращала, – говорив він, – установився сніговий льодовий покрив…»

Юргенс невдоволено скривився. Генерал меле якісь дурниці. До чого тут сніговий покрив?

«В районі Ровно і Луцька бої тривають..:»

– Обурливо! – не втримався й Ашингер. – І те, й друге ми залишили два дні тому.

– Помовч, – сказав йому Юргенс і відрегулював настройку.

«Там, де натиск противника був дуже сильним, німецькі війська продовжували застосовувати тактику відриву від противника, яка себе виправдала… Характерною ознакою нинішніх оборонних боїв е залишення деяких територій, що слід розглядати як логічно необхідний захід…»

– Біс його знає, що за еластичні формулювання у цього радіогенерала!

Юргенс прислухався.

«Наше становище надійне. Ми повинні зробити його ще надійнішим, зміцнити, мобілізуючи останні сили».

– Виключи, бога ради! – не стерпів Ашингер.

Юргенс клацнув вимикачем.

Сіли за стіл…

У розпалі гулянки Юргенс, скориставшись із того, що сп'янілий підполковник запросив пані танцювати, обережно, кінчиками пальців, витяг з кишені жилету маленьку крихку ампулку і, відламавши довгу шийку, вилив її вміст у недопитий бокал Ашингера.

Коли замовк патефон і Ашингер з панею знову сіли за стіл, Юргенс, роблено посміхаючись, запросив випити за здоров'я хазяйки. Вузькою, білою рукою Ашингер узяв бокал, підніс до рота і… поставив на місце.

Юргенс від хвилювання напівзаплющив очі, а коли розплющив їх, підполковник уже допивав вино.

– Ну, я поїду. Не сумуйте тут. Радий був би побути з вами довше, та сьогодні в мене багато невідкладних справ.

Посміхаючись, Юргенс попрощався і вийшов з будинку.

О першій годині ночі телефонний дзвінок розбудив Юргенса. Він неохоче встав з ліжка, не поспішаючи підійшов до столу і взяв трубку. Говорив начальник гестапо Гунке. Він повідомив, що якась Микитюк, жінка без певних занять, отруїла підполковника Ашингера. Як речовий доказ на місці події під столом була виявлена порожня ампулка з-під сильнодіючої отрути. Є підозра, що Микитюк зв'язана з партизанами.

XVII

Гострий біль у крижах змусив Микиту Родіоновича лягти в ліжко. Всі турботи, які звичайно розподілялися між обома друзями, лягли тепер на одного Андрія. Справ передбачалося чимало. Передусім треба було піти до Дениса Макаровича і погодити з ним текст радіограми на Велику землю, потім побачитися з Гнатом Несторовичем і з'ясувати, коли він заступить на чергування в пекарні, передати Леоніду Ізволіну радіограму, а Заломіну і Повелку – трохи харчів.

Грязнов любив такі дні. Роботи було дуже багато, і вона захоплювала його цілком: він забував про їжу, про відпочинок, про необхідність готуватися до занять. Після операції в Рибацькому провулку він пожвавішав і ще з більшим завзяттям став виконувати завдання групи.

Вислухавши вказівки Ожогіна, Андрій поквапливо вийшов з дому, йому хотілось самостійно розв'язати питання, що стояли перед ним. При Микиті Родіоновичу, зовні завжди спокійному, він почував себе хлоп'ям, школярем, несміливо висловлював свою точку зору, інколи розгублювався. З перших же днів їх спільного перебування в місті – та, певно, ще раніше, по дорозі в місто – він відчув вплив Микити Родіоновича. Після зближення з Ожогіним Андрій часто починав дивитися на речі очима друга. «І завжди виходить так, що Микита Родіонович має рацію», міркував він.

Андрій так захопився своїми думками, що не помітив, як його наздогнав Ізволін.