Текст книги "Таємні стежки"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 24 страниц)

Друзі підняли його, перенесли в сусідню кімнату. Ганна Василівна вибігла на подвір'я і повернулася з мискою, наповненою снігом, але було вже пізно.

– Товариші… Вовко… Простіть… – тихо промовив Гнат Несторович і затих.

Вранці до Леоніда ніхто не прийшов, не приніс хліба і кип'ятку, не передав радіограми. Це було незвичайно. Леонід попросив Велику землю провести сеанс опівдні. Але Гнат Несторович не прийшов знову. Сеанс перенесли на вечір. Леонід дуже хвилювався. Що могло трапитись? Йому було відомо, що Євгенія Дем'янівна в лікарні, що Вовка у діда, дома один Гнат. Але куди він подівся? Що змусило його забути про Леоніда, зірвати роботу?

Як і більшість людей, які самотньо проводять час, Леонід розмовляв сам з собою.

– Невже попався? – міркував Ізволін. – Не може бути! На час хвороби дружини і сина батько заборонив Тризні займатися бойовими справами. Тоді в чому ж справа? Може, захворів, лежить у пекарні або в Заболотька?

Леонід з тривогою чекав настання темряви.

Стрілка на годиннику підійшла до восьмої, але ні Гната Несторовича, ні звичайних сигналів не було. Леонід почав нервуватись. Він включив приймач і одягнув навушники. Довго крутив регулятор настройки, але так і не зміг заспокоїтись.

«А що як він лежить дома і йому так погано, що не може встати? Чого ж я чекаю? Може йому самому потрібна моя допомога?» раптом подумав Леонід.

Двічі він сам вилазив назовні. В обох випадках усе пройшло вдало. Власне кажучи, вийти з погреба неважко: треба тільки трохи підняти важкі підйомні двері, зсунути з них будку з Вірним – і вихід відкритий. Інша справа – повернення назад. Тут без допомоги Гната Несторовича або Євгенії Дем'янівни Леонід ніколи не обходився. Вони опускали двері і ставили на місце собачу будку.

Хвилюючись і вагаючись, Леонід вийшов у передню частину погреба, піднявся по драбині, приклав вухо до підйомних дверей і прислухався. Ніщо не порушувало тиші. Він обережно натиснув головою на двері – вони легко піддалися, і утворилася вузька щілина. В неї Леонід просунув кисті рук. Війнуло прохолодою. Він знову прислухався: як і раніше, тихо. Крізь пилину було виразно видно сніг, частину неба з яскравими зірками і частину будинку – самий ріг.

– Вірний! Вірний! – пошепки покликав собаку Леонід.

Але той не йшов на поклик і нічим не видавав своєї присутності.

Почулося шарудіння, наче хтось пройшов мимо. Видно, Вірний був десь недалеко.

Леонід покликав собаку голосніше. Як і раніше, тиша.

Він постояв ще кілька хвилин, вдихаючи нічне морозяне повітря і відчуваючи, як защеміло від холоду, що проходив через руки, все тіло. Хотів уже підняти двері й лізти наверх, але роздумав і вирішив почекати.

Пройшло ще п'ять напружених хвилин. Ніде ні шарудіння, ні стукоту, ні голосу. Далеко-далеко загавкав собака, вітерець доніс гудок маневрового паровоза… Руки вже почали терпнути, тіло тремтіти…

«Чого ж я чекаю? Так можна і всю ніч простояти», подумав Леонід. Він піднявся ще на східець, уперся головою в підйомні двері, і вони повалилися на собачу будку, що скотилася з них. Леонід висунувся до пояса – він захотів роздивитись, але не встиг: щось важке впало на його голову. На мить мелькнули перед очима зоряне небо, подвір'я, вкрите снігом, потім усе розсипалося на міріади вогнів…

XXI

Уже вечоріло, коли до будинку Юргенса під'їхав пофарбований в білий колір лімузин. Шофер різко загальмував і, не виключаючи мотора, відчинив дверцята.

З машини вийшов Марквардт. На ньому були пальто з хутряним коміром і хутряна шапка.

Поява шефа була для Юргенса несподіваною. Гість застав Юргенса в кабінеті, де той, сидячи за столом, робив записи в блокноті.

Марквардт був серйозний і холодний.

– Сподіваюсь, ви догадуєтесь про причину мого раптового візиту? – не відповівши на привітання Юргенса, заговорив він офіціальним тоном.

Тривога виникла раптово, і Юргенсу коштувало зусиль не показати цього. Він спробував запобігти розпитуванням:

– Гадаю, що ваші відвідини зв'язані з смертю підполковника Ашингера. Це трапилось так безглуздо, так несподівано…

– Почасти і заради цієї брудної історії…

Юргенс почервонів, що не приховалося від пильного погляду шефа.

– Виявляється, ви ще не втратили здатності червоніти. Це чудово… – Він обійшов стіл, сів на місце Юргенса, вирвав з блокнота аркушик і взяв олівець. – Видно, в Німеччині є ще люди, які зберегли деякі риси порядності. До числа їх, мабуть, належите і ви, пане Юргенс. З вашим характером, з вашими справами – і червоніти! – Він розвів руками і зареготав.

Вихватка шефа спантеличила Юргенса. Він не знав, як реагувати на тон і поведінку Марквардта. Вирішив, що краще за все образитись, але шеф випередив його маневр і спитав, чи відомо пану Юргенсу, як на фронті поводяться з людьми, які фабрикують фальшиві документи.

Тепер нарешті Юргенс зрозумів, у чому справа.

– Половина вашого грошового звіту за рік побудована на грубо підроблених розписках. А ви знаєте, чим це пахне?

Юргенс театральним жестом обхопив голову руками і опустився в крісло.

Марквардт іронічно посміхнувся. Він може заспокоїти Юргенса: звіт далі не пішов, він привіз його з собою. Ним вони займуться пізніше. Однак він сподівається, що Юргенс не буде більше зловживати його довір'ям…

Юргенс шумно і з полегшенням зітхнув. Вдячно подивившись на шефа, він витер хусточкою чоло.

– Доповідайте новини і все, що мені потрібно знати, – запропонував Марквардт і, нахилившись над столом, почав щось креслити на аркуші паперу.

Юргенс розповів про вибух на електростанції, вбивство Роде, спіймання підпільника.

Марквардт, не відриваючись від паперу, слухав.

Юргенс уже спокійно, звичайним діловим тоном доповів про хід підготовки агентури, призначеної для перекидання через лінію фронту. Стежачи за рукою шефа, Юргенс машинально зупинив погляд на аркуші паперу і затамував подих: в куточку великими цифрами виразно було написано дробове число «209/902». Не підводячи голови, шеф обвів дріб кружечком і поставив праворуч від нього великий знак питання.

Юргенс схвильовано відвів очі вбік і вже не так упевнено продовжував доповідь. У голові зародилася підозра. Якщо за звіт він дістав лише попередження, то розкриття цієї цифри загрожувало арештом, слідством, військово-польовим судом.

– Досить… Нудно… – перервав доповідь Марквардт і, відклавши олівець, спитав: – Ну, а з Ашингером, як?

– Гадаю…

– Гадати тут нема чого. Історія брудна і задумана нерозумно.

– Тобто?

– Точніше – по-дурному. Ви, сподіваюсь, догадуєтесь, що я маю не тільки вашу інформацію.

Юргенс розгубився. «Гунке доніс», майнула у нього тривожна думка.

– Мені все-таки незрозуміло… – почав він і замовк, не знаючи, що сказати.

– Сьогодні ви чомусь особливо нетямущі, а між іншим ця історія може принести вам серйозні неприємності. Полковник Шурман зацікавився нею.

– Причому ж тут я? – втрачаючи самовладання, майже скрикнув Юргенс.

Марквардт устав.

– Не намагайтесь здаватися дурнішим, ніж ви є насправді! – сказав він різко. – І не вважайте мене ідіотом.

Юргенс зблід від досади, гніву і страху, а Марквардт продовжував говорити, і його слова били по напружених нервах Юргенса, наче удари палкою.

І як тільки вистачає, м'яко кажучи, сміливості в Юргенса питати, причому тут він! Було два претенденти на спадщину тестя, що становить кругленьку суму, а тепер залишився один.

Марквардт пройшовся по кімнаті. Він дав Юргенсу зрозуміти, що не зацікавлений в його викритті, але поводить себе Юргенс щонайменше нерозумно. Створюється враження, ніби він має мету самому собі накинути зашморг на шию.

– Тільки ця цифра, – Марквардт тикнув пальцем в аркуш паперу, – змушує мене витягати вас із петлі.

– Ви знаєте?.. – скрикнув Юргенс.

– Без запитань, – обірвав його Марквардт. – Не час. Але врахуйте, якщо ви, всупереч здоровому глузду, полізете далі в петлю, я за вами лізти не збираюсь. Гадаю, зрозуміли?

Юргенс кивнув головою і, вийнявши з кишені хусточку, знову витер вологе чоло і спітнілі руки.

Марквардт сів на своє місце. Тепер цю тему він вважає вичерпаною. Нехай краще Юргенс розповість, яким вітром віє з фронту.

Юргенс дав докладну інформацію про становище на фронті. Він говорив упевнено, навіть з піднесенням, бо тепер бачив в особі Марквардта не тільки шефа. Юргенс намагався змалювати становище німецької армії найпохмурішими фарбами. Він певний, що росіяни не обмежаться визволенням своєї території: вони прийдуть у Німеччину.

– Це не новина, – зауважив Марквардт. – Але вони не прийдуть, а приповзуть, стікаючи кров'ю. Приповзуть знесилені, не здатні твердо стояти на ногах і говорити на весь голос. Ситуація дуже оригінальна: Росія і Німеччина обидві переможуть і обидві будуть переможені.

Юргенс зсунув брови:

– Звичайно, така рівновага можлива, але лише в тому випадку, коли союзники Росії не висадяться в Європі. Вона порушиться на користь росіян, як тільки відкриється цей горезвісний другий фронт. Тоді Німеччині буде гірше.

– Дурниці! – безапеляційно сказав Марквардт. – Проте, власне кажучи, з Росією не слід було зв'язуватись. Одна справа Чехословаччина, Франція, Польща, а Росія – це зовсім інше. В червні сорок першого року фюрер зробив страшенну помилку. Але те, що сталося, повинно було статися.

Марквардт пройшовся по кімнаті і зупинився біля великої карти Німеччини, що висіла на стіні. Заклавши руки за спину, він довго і зосереджено вдивлявся в павутиння червоних, блакитних, чорних ліній.

– Це місто вам знайоме? – Марквардт тикнув пальцем у чорну крапку.

– Дуже добре.

– Я обрав його для вашої майбутньої резиденції. Містечко зручне.

– Це на той випадок, якщо… – почав Юргенс.

– Так-так-так… саме на той випадок! – І Марквардт голосно зареготав.

XXII

Опам'ятався Леонід Ізволін на кам'яній підлозі. Голова палала від нестерпного тупого болю. Ледве розплющивши очі, він почав роздивлятися навкруги. Перед ним – сіра стіна, мабуть цементна, в кутку на лавці – два німецькі солдати з автоматами. В кімнаті тихо…

Леонід заплющив очі і спробував відновити в пам'яті те, що сталося. Але біль не давав можливості зосередитись. Він тихо застогнав. Мозок заслало туманом.

Один з солдатів нахилився, щоб підвести Леоніда, але він напружив усі сили і встав сам. У голові запаморочилось, біль став ще гострішим. Леонід захитався і в ту ж мить відчув на зап'ястях холодний дотик металевих наручників, його штовхнули в двері і повели по довгому коридору, йшли повільно. Назустріч траплялися конвоїри з арештованими, звідкись лунали крики, стогони. Леонід пішов швидше, щоб не чути тих звуків.

Ось сходи, що ведуть на другий поверх. Знову крики і стогони. Горло стиснули спазми. Через кілька хвилин з ним буде те саме, що з цими нещасними.

– Сюди, – наказав конвоїр і штовхнув Леоніда в невелику кімнату.

В кімнаті було світло, дуже світло. Очі мружилися самі собою, не витримуючи яскравого потоку електричного проміння. Солдати посадили Леоніда на високий табурет і завмерли по боках. До Леоніда підійшов маленький на зріст гестапівець.

– Прізвище? – пильно подивившись в обличчя арештованого, промовив він по-російськи.

Леонід стримав подих. Починається… І він раптом відчув приплив рішучості й енергії, наче вступив у двобій з цією маленькою людиною, яка нахабно і злісно дивилася на нього.

– Не пам'ятаю, – спокійно відповів Леонід і, щоб підтвердити свою байдужість, обвів очима стіни і стелю кімнати.

– Що?!

– Не пам'ятаю, – тим же тоном повторив Ізволін.

– Не прикидайся дурнем!

Ізволін промовчав.

– Я тебе в землі згною, живцем! – Гестапівець схопився з місця.

– Це не дуже страшно: земля своя, рідна.

– Відповідай тільки на мої запитання! – крикнув гестапівець і заніс кулак над головою Леоніда. – Я тебе в дугу зігну.

– Не все гнеться, пане фріц, – дещо ламається. – А я не повинен бути зламаний. Вам потрібно дуже багато дізнатися від мене. Чи не так?

– Ти назвеш себе?!

– Ні!

– Назвеш?!

– Ні!

Гестапівець підійшов до Леоніда і, схопивши його, з силою ударив головою об стіну.

Леонід опам'ятався знову на холодній кам'яній підлозі.

– Наче в могилі, – мимовільно пробурмотів він і, ледве піднявшись, почав обстежувати похмуру камеру.

Вона була дуже маленька, з низькою стелею, яка не давала можливості випростатись, з вогкими, слизькими стінами. В кутку вперто шкреблися й гидко попискували пацюки. Леонід кашлянув. Пацюки замовкли. Але через хвилину вони знову почали шкребти, ще сильніше, впертіше…

На другий допит Ізволіна привели до іншого слідчого – огрядного кремезного чоловіка років під сорок. Голова з коротким волоссям, наїжачені вуса, круглі очі – все в гестапівця нагадувало Леоніду відгодованого кота. Навіть рухи у нього були м'які, котячі.

Слідчий розпорядився нагодувати арештованого, але Леонід від їжі відмовився.

– Ситі? – спитав гестапівець з люб'язною посмішкою.

– По горло.

– Вчора ви сказали моєму помічникові, що добре знаєте своє майбутнє?

Леонід ствердно хитнув головою.

– Своє і навіть ваше, – додав він.

– Ви оракул! – І гестапівець підняв догори вказівний палець.

Леонід посміхнувся.

– Прошу вас, говоріть усе, що почуваєте, і вимагайте, що хочете. Це невід'ємне право кожного арештованого. І позбавити, вас цього права ні я, ні хто інший не в силі. Закон є закон. Не церемоньтесь.

– І не думаю, – відповів Леонід. – Вас цікавить майбутнє? Ви пана Роде, сподіваюсь, знали?

– Так, знав.

– От і добре. Багатьох з вас чекає така сама доля.

– Не в вашому становищі говорити про це, – холодно промовив гестапівець. – Ви не врахували однієї маленької деталі. Німецька армія не тільки в Росії, але й ще десь. У наших руках Чехословаччина, Австрія, Бельгія, Польща, Франція – майже вся Європа.

– А от з Росії вам доводиться п'ятами кивати. На Росію замків вам не надіти – ні замків, ні наручників, ні намордників…

– Ми відхилилися від теми, – спокійно сказав слідчий.

– Від якої? – здивовано спитав Леонід.

– Від головної. Мене звуть Роберт Габбе. Як називати вас?

Леонід посміхнувся:

– Не вийде.

– Що не вийде?

– Відносно знайомства.

Слідчий знизав плечима і схилив голову набік.

– Даремно ви так поводитесь. Зовсім даремно. Ця тактика себе не виправдує. Я раджу вам змінити лінію поведінки. Все залежить від вас.

– Умовляти марно. Та й, наскільки мені відомо, гестапівці менш за все здатні на умовляння.

– Мій обов'язок пояснити вам, що ваше життя залежить від вас самого, від вашої поведінки під час слідства. Так, наприклад, у погребі, де вас арештували, був виявлений оцей списочок. У ньому чотирнадцять прізвищ. Він вам знайомий?

Ізволін ствердно хитнув головою.

– От і чудово! Я вважав і вважаю вас людиною розсудливою. Я твердо впевнений, що ми знайдемо спільну мову.

– Спробуємо. – В голосі Леоніда відчулась іронія.

– Це справжні прізвища чи вигадані?

– А як ви гадаєте?

– Я? Я гадаю, що це підпільні клички.

– Похвальна кмітливість.

– А хто такий «Грізний»?

– «Грізний»?

– Так-так.

– «Грізний», мабуть, людина і патріот.

– А звати його як?

– Це військова таємниця. Цього нікому не можна знати.

Слідчий різко встав з стільця і почав ходити по кімнаті.

– Виявляється, я помилився: з вами не можна домовитись.

Він шумно видихнув з легень повітря і, наблизившись до Ізволіна, поклав йому на плече руку. Леонід зморщився. На обличчі гестапівця з'явилася посмішка.

– Ви дуже молодий і дуже запальний. Я не можу вас зрозуміти.

– І ніколи не зрозумієте. Є речі, недоступні вашому розумінню.

Слідчому почала набридати роль умовляючого, але він зробив ще одну спробу:

– Коли ж пан росіянин нарешті зрозуміє, що правдиві відповіді дадуть йому не тільки звільнення, але й дещо більше? Є у вас розумні люди, які вважають за краще…

– Це не радянські люди, – перебив його Леонід.

– Гм! Ви дуже самовпевнені. Я гадав…

Пролунав телефонний дзвінок. Слідчий підійшов до апарата і почав слухати.

– Так, є… Так-так…

Він поклав трубку на місце і, викликавши з коридора двох солдатів, поквапно залишив кімнату…

Начальник гестапо Гунке, високий, підкреслено прямий, ретельно виголений бігав по своєму кабінету. З того часу, як у стіни його установи потрапив Леонід Ізволін, Гунке не знаходив собі місця.

Слідчий Хлюстке, який першим допитував Ізволіна, стояв перед начальником, витягнувши руки по швах.

– Вам би тільки з громилами возитися! – шаленів Гунке. – Справжній злочинець здатний водити вас за ніс! Чортзна-що виходить! Взяли людину з кличками, зв'язками, паролями, рацією, вибухівкою, зброєю – і досі не знаємо, хто вона така! Ганьба! За таку роботу з нас шкуру здеруть! І правильно зроблять… Ну, а ви? – Він різко повернувся до другого слідчого. – Ви, здається, претендуєте на звання досвідченого детектива. Як у вас?

Другий слідчий розгублено розвів руками.

– Прізвище дізналися? – допитував Гунке. – Я вже не прошу більшого…

– Ні.

– А про що дізналися?

– Ні про що.

Гунке прикусив нижню губу і знову почав ходити по кабінету. Ліва щока його посмикувалась.

– Де ваш хвалений метод? Ви ляпали всім і всюди, що можете дуже швидко встановлювати з арештованими психологічний контакт. Де цей контакт?

– Я тільки почав з ним працювати, – виправдовувався гестапівець.

– І скільки вам треба часу, щоб дійти до кінця?

– Це на рідкість упертий арештований…

– Ви знаєте, що я вимагаю від вас, і повинні добитися цього! – Гунке грюкнув кулаком по столу. – Вам за це гроші платять! Будете душити, гризти чи палити, – мене це не стосується. Ви повинні розв'язати йому язика, інакше… інакше протягом двох діб ви обидва потрапите на передову! Ідіть!

… На цей раз допит тривав кілька годин. Побитого Ізволіна знову затягли в темну камеру. Крізь проблиски свідомості Леонід відчував, як йому кололи руку трохи вище ліктя і впорскували щось під шкіру. Опам'ятався він уже від холоду.

В ці години тяжкої самітності Леонід ясно уявив собі не тільки те, що його чекає, але й те, що він повинен робити. Все особисте, дрібне відійшло на задній план. Народилося почуття, яке перемагає і страх, і біль, і смерть.

Коли юнака знову повели на допит, до самого Гунке, обличчя його виражало спокій і впертість.

Цілісінькі дві години знущався над Леонідом оскаженілий до краю Гунке.

І знову напівживого юнака погнали в кам'яну могилу, де він повинен був чекати чергових тортурів.

Леонід розумів, що гестапівці своїми витонченими тортурами здатні довести його до нестями. Навіть з його маячіння вони намагатимуться дізнатись про якусь частинку таємниці, і вона загубить усіх.

Побачивши перила сходів, Леонід відчув хвилюючий приплив сил і сміливо пішов уперед. Коли один із солдатів хотів зупинити Леоніда, він ударив його головою її обличчя і кинувся на верхній, третій поверх. Бігти заважали сковані сталевими кільцями руки. На сходовій площадці третього поверху один із солдатів, наздогнавши в'язня, дав по ньому три постріли підряд.

Відчувши смертельний біль, Леонід повис на перилах і кволо посміхнувся.

– От і все… Цього я й хотів, – прошепотів він одними губами.

Тіло його нахилилося, здригнулось і впало вниз.

Сніг став пористим, темнів і осідав. Ранками його їли густі білясті_ тумани, а вдень нищило сонце.

На голих вітах дерев з криком мостилися галки, шумно обмірковуючи свої весняні пташині справи. Ліс за містом потемнішав.

Похмурим присмерком відкриту труну з тілом Леоніда, грубо зліплену з необструганих дощок, було виставлено під охороною гестапівця на міській площі, біля церковної огорожі.

В головах встромили дерев'яну жердину з фанерною дощечкою, на якій великими літерами було написано:

«Тим, хто знає померлого, дозволяється взяти і поховати його з відповідними почестями».

Це була остання хитрість гестапівців, розрахована на те, що хтось впізнає Леоніда і тим самим допоможе розплутати весь клубок.

А через кілька годин, вночі, патріоти за наказом «Грізного» проникли на площу, знищили охоронника-гестапівця і викрали тіло товариша. Юнака поховали в лісі, на мальовничій відкритій галявині, на березі невеличкої річки.

Наступного ранку городяни, які прийшли на площу, побачили горбик чорної свіжої землі і труну з тілом охоронника.

В горбику стриміла палка з дощечкою. На дощечці був свіжий напис:

«Тут похований герой-патріот, замучений фашистами. Ім'я його скоро знатиме вся країна. Смерть фашистським загарбникам!»

Німецька адміністрація сполохалася. Коли труп охоронника було відвезено, гестапівці взялися розкопувати могилу, сподіваючись витягти звідти труп Леоніда, але закінчити роботу їм не вдалося: гримнув вибух. Двох гестапівців розірвало, третього поранило: Леонід Ізволін, мертвий, продовжував мстити ворогам.

XXIII

Наступила весна. Сніг залишився тільки в ярах, глибоких балках, у місцях, закритих тінню високих будинків. Теплий східний вітер розганяв ранкові тумани, гнав по небу великі, схожі на мильну піну, хмари. Від землі струмували і повзли низом випари. Вода, що бурхливо прибувала, до країв заповнила річище. Нарешті лід поламався і з шерхотом понісся по річці.

Збуджені городяни юрмилися на березі. Здавалося, що разом з льодом річка несе і людське горе, важке й холодне.

Денис Макарович та Ігорьок зустрічали весну по-хазяйському. Ізволін допоміг хлопчику зробити шпаківню. Хлопчик був переповнений радістю, яка приходить у дитинстві до кожного, хто прислухається до весняного пробудження природи.

Опухлі повіки, глибокі зморшки, посивіла голова і сум у втомлених старечих очах свідчили про безсонні ночі, про тяжкі думи, які мучили Дениса Макаровича.

Люди кажуть, що горе, яким не можна поділитися з близькою людиною, переноситься вдвоє важче. Це відчував на собі Ізволін.

Смерть Леоніда була тяжким ударом, і він приховував її від дружини, знаючи, що та не перенесе втрати. А чутливе материнське серце, здавалося, відчувало лихо. Пелагія Стратонівна ділилася з чоловіком своїми думками і побоюваннями, розповідала, що часто бачить сина уві сні.

Денис Макарович, як умів, намагався розвіяти тривогу дружини.

Провал Леоніда не викликав нових арештів. Можна було без побоювань відновити тимчасово перервану діяльність підпільників.

Сьогодні, після довгої перерви, Ізволін вирішив відновити зустрічі з учасниками підпілля і в першу чергу дізнатися, що роблять Ожогін і Грязнов.

Як і раніше, для зв'язку потрібний був Ігорьок. Сьогодні він вирішив добратися до квартири Ожогіна й Грязнова коротшим шляхом, для чого скористався проходом, який утворився під час бомбардування в будинку медичного інституту.

Він уже пересік захаращене руїнами подвір'я і хотів вискочити на сусідню вулицю, як раптом його зупинив окрик:

– Почекай, малий! Ейн хвилин… ком гер…

Ігорьок озирнувся. Чоловік, зарослий бородою, в німецькому теплому мундирі з нарукавником поліцейського, пальцем манив його до себе.

Хлопчик впізнав «поліцая». Це був той веселий Сашурка, який вже одного разу приходив до Дениса Макаровича в минулому році і з яким вони вистежили зрадника Зюкіна. Ігорьок дуже добре пам'ятав, як, прощаючись з гостем, Денис Макарович міцно обняв його і розцілував. Хлопчик тоді дивувався, чому дорослого, вусатого дядька звуть Сашуркою.

Зараз хлопчик з обережності вирішив приховати, що впізнав «поліцая». Він здивовано подивився на нього і опустив очі.

– Не впізнаєш? – привітно спитав той.

Ігорьок прикусив губу і заперечливо похитав головою.

– Погано! Дуже погано! На вигляд хлопець, а пам'ять як у дівчиська.

Ігорьок насупив брови. Такий комплімент йому явно не сподобався, але він вирішив не міняти тактики.

– А я ось тебе пам'ятаю, – сказав після невеликої паузи «поліцай». – Навіть знаю, що Ігорком звати.

Хлопчик зрозумів, що упиратися не слід.

– Це я так… – відповів Ігорьок. – Це я навмисне сказав, що не пам'ятаю…

– Ач який! – засміявся «поліцай». – Денис Макарович удома?

– Вдома.

– Ну, піди скажи йому, що я прийшов…

Стоячи в роздумі біля вікна і дивлячись на вулицю, Денис Макарович побачив Ігорка, який поспішав до будинку. Він подивився на годинник. Ні, так швидко виконати доручення хлопчик не міг. У чому ж справа?

Посмішка на веснянкуватому обличчі хлопчика розвіяла занепокоєння Дениса Макаровича.

– Сашурка з'явився, – прошепотів Ігорьок.

– Де він?

– Біля медінституту мене чекає… Я спочатку злякався його: він знову, як німець…

– Ось що, – перебив Ігорка Ізволін: – біжи, клич його сюди, а сам – швидко на Адміністративну, до Микити Родіоновича. Розкажи, який гість прибув, і нехай він та Андрій ідуть до нас.

Поява зв'язківця від командира бригади викликала радість у старого і схвилювала його.

– Поленько! – обіймаючи дружину за плечі, сказав Ізволін. – Доведеться тобі до Заболотька піти за картоплею. Адже гість прибув… від Інокентія…

– Сашурка? – здогадалася Пелагія Стратонівна.

– Він самий.

– За мною діло не стане. – І Пелагія Стратонівна почала квапливо одягатись.

Зустріч бойових друзів була радісною. Сашурка докладно розповів Ожогіну, Грязнову та Ізволіну про життя партизанської бригади, про те, що частинами Радянської Армії визволені Вінниця, Бєльці, Миколаїв, Чернівці, Одеса. Наші війська перейшли державний кордон і визволили кілька румунських міст.

Він гадав, що скаже новину, але виявилось, що Ожогін і Грязнов уже знають про це: проводячи практичні заняття з радіосправи, вони слухали радянські станції.

– Тепер уже швидко й до нас прийдуть! – схвильовано сказав Ізволін. – Недовго залишилось чекати.

Сашурка розповів про мету свого приходу.

За двадцять кілометрів від міста, в лісі, є заводик по виготовленню цурок для німецьких газогенераторних машин. Німців на заводі немає: вони бояться такої глушини. Директором заводу зовсім недавно призначили «надійного», на думку німців, Володимира Борисовича Сивка. Володимир Борисович – один з людей командира партизанської бригади Кривов'яза. Через нього треба налагодити зв'язок партизанів з містом.

– А ми стоїмо за тридцять кілометрів від заводу, – сказав Сашурка. – Шість днів тому одержали наказ від командування фронту – всією бригадою наблизитись наскільки можливо до міста. Щось, певно, готується. Комбриг просив передати, щоб ви інформували «Грізного» і підшукали людей, придатних для зв'язку з нами через завод: про все, що відбувається у місті, ми повинні знати. За всіма ознаками, – закінчив Сашурка, – гітлерівці тут довго не втримаються. Треба бути напоготові.

На столі з'явилася гаряча картопля. Всі з апетитом узялися до їжі. Коли задовольнили перший голод, Денис Макарович схопився і з гіркістю ляснув себе по лобі:

– Ото лихо! Зовсім забув!

Він поспішно виліз з-за столу, вийшов у другу кімнату і повернувся звідти з череп'яним бутлем. Витер з нього пилюку і налив у склянки залишки густої наливки.

Микита Родіонович підняв склянку і встав, його приклад наслідували інші.

За тих, хто загинув смертю хоробрих, і за живих, які помстяться за них і доведуть боротьбу до кінця!

Мовчки випили.

Коли виходили з квартири Ізволіна, в коридорі Ожогін і Грязнов зустрілися з Тряскіним. Він був дуже п'яний, але тримався на ногах. Побачивши старих знайомих, Тряскін зрадів, заметушився.

– До мене! До мене! – тягнув він друзів за руки. – Знати нічого не хочу! Тепер не викрутитесь!

У кімнаті нікого не було. Тряскін, наштовхуючись на меблі, ледве добрався до буфета і почав нишпорити по поличках. Нарешті він знайшов пляшку горілки і поставив її на стіл. Потім на столі з'явилися шматки черствого хліба і кисла капуста. Хазяїн посадив гостей на стільці і оголосив:

– Вип'ємо!

Однак не було чарок, і Тряскін знову поліз у буфет. На цей раз ноги його підвели: він спіткнувся і впустив чарки. З дзенькотом розлетілися по підлозі осколки.

– Чорт з ними! – Діставши склянки, він тремтячою рукою розлив у них горілку. – Пий, братці, – запрошував він. – Все одно пропадати! Тікають, вояки прокляті, тікають!… А ми, дурні, надіялися на них. Бургомістр, собака, і той лікуватись поїхав до Німеччини. Захворів, кабан…

Він підпер голову руками і на мить замовк.

– А ми? А ми що будемо робити? – Тряскін закрутив головою, наче хотів відігнати хміль, що змагав його. – Але вам що, ви одинокі, а от мені як? Га? Дружина, Варка, майна повна хата – куди підеш? Ха-ха-х» а! – зайшовся він сміхом. – Вислужився, вистарався, шию гнув – і догнувся! Вліз у хомут – і не вилізу… Тьху, дурень! – Тряскін сплюнув. – Знати б раніше… Та хі-. ба дізнаєшся! Яка ж сила була! Диву давалися… До Волги йшли, і все – тьху! Комендант сьогодні казав, що відступати далі не будуть, а сам квапить мене ящики робити… Сволота! Про свою шкуру піклується…

Він перехилив у рот склянку і одним духом випив.

Користуючись з того, що геть сп'янілий Тряскін заснув, друзі залишили будинок.

Цієї ночі вперше під будинком Юргенса запрацювала запасна радіостанція підпільників, що перебувала на консервації.

Потоком ішли на Велику землю розвідувальні дані, добуті Ожогіним, Грязновим та іншими патріотами. Радистом був Швидков – співвласник пекарні.

XXIV

У засклене віконце над дверима до кімнати золотавою смужкою лилося ранкове світло. Смужка рухалася з речі на річ: з стільця, накритого брезентом, на робочий стіл, з нього – на стіну, на ліжко, на сплячого Василя. Швидко вона дійде і до нього, Ігорка.

Ігорьок швидко зліз з ліжка, тихенько одягнувся, вийшов на вулицю і зажмурився.

Яскраві промені сонця засліпили очі. Ігорьок задер голову: далеко в небі вітер гнав самітну хмарину, яка пливла на схід, безперервно змінюючи форми. Вона перетворювалась то на баранця, то на гуску, то на людину. Ігорьок довго проводжав хмарку поглядом, доки вона не розтанула в синяві неба.

Потім його увагу привернув пташиний гомін. Ігорьок повернувся. На уцілілих сріблястих тополях, які тяглися вздовж тротуару, мостилися неспокійні граки. Бруньки на гілках тополь уже округлилися, набрякли – ось-ось почнуть розпукуватися.

Побачивши гітлерівських солдатів, які йшли на протилежному боці вулиці, Ігорьок згадав, що йому час приступати до справ.

Він повернувся в свою комірчину під сходовою кліткою. Василь уже прокинувся і сидів на ліжку.

Ігорьок надів жебрацьке лахміття і повісив через плече торбину.

– Вже йдеш? – спитав Василь.

– Так, треба йти, – коротко відповів хлопчик. – Повертаючись, зайду до Пелагії Стратонівни.

– Гаразд, – сказав Василь, – тобі видніше.

Сьогодні вранці треба було зайти до «Грізного» по записку для Швидкова. Ніхто з близьких людей ніколи не розповідав Ігорку про справи підпільників, але спостережливий хлопчина багато чого розумів сам. Він знав, що сьогоднішня записка – радіограма, і все, що в ній написане, буде передано на Велику землю – радянським людям.

– Ось і набережна.

Підсохла вже від гарячого проміння весняного сонця незабрукована вулиця, піднялась вода в річці від дощів і розталого снігу.

Ні, не можна не піти на берег і не подивитись на широке річкове привілля.

Ігорьок прикрив від сонця долонею очі, подивився на мутнувате річкове плесо, на протилежний берег і згадав слова Пелагії Стратонівни: «На річці лід пішов за водою, а на серці в людей залишився».