Текст книги "Таємні стежки"
Автор книги: Георгий Брянцев
Жанр:
Военная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 24 страниц)
Моллер вийняв з кишені бруднувату носову хусточку і витер спітніле чоло.
– Ви цього не зробите, – прогугнявив він.
– Чому ви так упевнені?
– Я вас вважаю своєю людиною.
– А якщо своя людина буде ставити нас під удар?
– Ні-ні… Цей Абіх у мене кісткою в горлі стоїть. Вожуся з ним стільки років… Але якщо справа набирає такого напрямку, я згоджуюсь послухатись вашої поради. Врахуйте, однак, це хитра бестія.
– Тим більше, – Микита Родіонович встав. – Але якщо ви порушите свою обіцянку і знову почнете лізти куди не слід, то нарікайте на себе.
– Навіщо так грубо, різко? Ми ж свої люди…
Моллер встав з стільця, підійшов до дверей, що вели на сходи, і, припавши до них вухом, прислухався. Ожогін мовчки стежив за ним.
– Ось що я вам скажу, – зашепотів він. – Листівку дав мені майор і попросив принюхатись. Розумієте, принюхатись…
– Коли потрібна буде ваша допомога в справі Абіха, – перебив Ожогін, – я звернуся до вас. Можливо, що разом і завершимо всю цю довгу історію. Не заперечуєте?
– Ніскільки. Завжди готовий.
– От і домовились.
На кінець січня радянські війська вже увійшли в Сілезію, Померанію, Пруссію, Бранденбурзьку провінцію, вийшли до Данцігської бухти і відрізали східне угруповання німецької армії.
Кожний новий день приносив радісні вісті.
На вулицях Варшави, Кракова, Лодзі маяли переможні прапори…
В місті, де жили друзі, паніка посилювалася все більше. Справжнє розгублення панувало серед торгашів, спекулянтів, постійних відвідувачів «чорного ринку». Крупні ділки, власники, видні гітлерівські чиновники вивозили все, що тільки могли. Центр міста майже спорожнів.
Багаті квартали здавалися вимерлими, будинки стояли з забитими вікнами і дверима. Де-не-де залишилися двірники, слуги, довірені.
Есесівці скаженіли. На Базарній площі з'явилася шибениця. На ній цілий тиждень висіли задубілі трупи. Прибитий до стовпа напис повідомляв, що повішені – зрадники інтересів Німецької імперії. Прізвищ покараних гітлерівські кати не назвали, але народ їх пізнав.
У місті хазяйнували солдати, поліцаї і аферисти всіх мастей та відтінків. З'являтися на вулицях з настанням темряви, навіть при наявності спеціальних перепусток, було рисковано. Однієї ночі мешканці будинку Вагнера почули тріск автоматної черги. Вранці на вулиці виявили труп чоловіка. Труп пролежав дві доби, його прибрали самі городяни. Перелякані сміливими повітряними десантами Радянської Армії, німецькі патрулі в кожному перехожому ладні були вбачати парашутиста і часто стріляли в городян без попередження.
Викликані на чергове побачення до Юргенса, Микита Родіонович і Андрій помітили, що його резиденція охороняється автоматниками; один розмістився в передній кімнаті, біля самих дверей, другий – біля входу в будинок з двору.
В особняку, як і раніше, панував непорушний спокій. Особняк нагадував острівець тиші і порядку серед бурхливого моря. Вірний собі, цілком спокійним залишався і сам Юргенс.
Розмова, що відбулася, носила не зовсім звичайний характер. Переконавшись у тому, що учасники групи забезпечені всім необхідним і ні в чому не мають особливої потреби, Юргенс попросив їх зробити приблизний підрахунок продуктів харчування місяців на п'ять.
На здивовані погляди друзів Юргенс відповів по-російськи:
– Звикайте, звикайте… В нашій роботі часом зустрічається багато незрозумілого, але це не повинно вас лякати. У недалекому майбутньому ви самі дізнаєтесь, чим це викликано.
Микита Родіонович і Андрій, озброївшись олівцями і папером, сіли за підрахунки.
Коли питання про харчування було розв'язане, Юргенс сказав:
– Прошу мати на увазі, що присвоєні вам клички: Марс, Сатурн і Юпітер, є одночасно і паролями. Отже той, хто назве їх вам, незалежно від того, хто це буде, знає про все, і ви зобов'язані будете виконати те, що він вимагатиме. Кажу це тому, що все може трапитись.
– Як це все-таки розуміти?
Юргенс посміхнувся:
– Час напружений. Мало що може трапитись! Сьогодні я тут, завтра – там; сьогодні я живий, а завтра мене вб'є випадкова куля… Ось так. Забувати про це не можна… До речі, як я розмовляю по-російськи? – раптом спитав він.
– Краще, ніж ми по-німецьки, – сказав Микита Родіонович. – Вас можна прийняти за росіянина.
– Навіть?
– Звичайно.
– Це добре. Ніхто з нас не знає, якою мовою і коли доведеться розмовляти. Ви думали над тим, як і яким шляхом краще повернутися в Росію?
Ожогін і Грязнов чекали, що сьогоднішня розмова почнеться саме з цього питання, до нього вони підготувалися.
– Думали, – відповів Микита Родіонович.
– Ну і як?
Ожогін виклав свою точку зору. Повертатися до Радянського Союзу під виглядом військовополонених – невигідно і небажано. Недоцільно також говорити про те, що вони взагалі були на території Німеччини, бо це може накликати на них підозру…
– Не згодний, – перебив Микиту Родіоновича Юргенс. – Полону в своїх нових біографіях вам не уникнути, оскільки ви опинилися на території Німеччини. Раніше ще можна було сказати, наприклад, що ви жили в районах, тимчасово окупованих німцями, або були в партизанах, але тепер такі варіанти виключені. Залишається полон. Полон і втеча з полону. Обов'язково втеча, причому, групова. Тікало п'ять, шість, сім чоловік, живими лишилося троє. Питання: куди тікали, де ховалися, жили, що робили? Це треба серйозно обміркувати. Прізвища полонених, які тікали з таборів і загинули, вам дадуть. Дадуть також найменування табору. Не виключена можливість, що доведеться з'їздити і подивитися на цей табір, щоб потім зуміти розповісти про нього. Уявимо й інший варіант: до табору вас не довезли, і ви по дорозі втекли. Такі факти були. Зовсім недавно місцева влада виловила чотирьох росіян, які втекли з заводу і ховалися в лісах протягом двох років. «Такий варіант теж підходить.
– Зрозуміло, – кивнув головою Ожогін.
– У мене запитання, – промовив Андрій, який досі мовчав.
– Будь ласка.
– Радіотехніка нам буде видана?
– Ні в якому разі. Ви самі забезпечите себе технікою на місці, після остаточного зміцнення свого становища. Ви переконались, що все це не таке складне, як здається на перший погляд.
Розмова затяглася. Ожогін і Грязнов зробили з неї висновок, що Юргенс після арешту Марквардта почувай себе невпевнено, хоч і намагається старанно приховати це…
– Може статися так, що ми будемо залишені напризволяще, – сказав Андрій по дорозі додому.
– Все можливо, – погодився Микита Родіонович. – У паніці можуть забути не лише про нас.
– Ну що ж, не забудуть – добре, забудуть – ще краще.
… В домівці Вагнера ніхто не спав. Альфред Августович, Абіх, Алім сиділи в кабінеті над картою.
– Ми склали «послужний список» Моллера. Нате, полюбуйтесь. – Вагнер простягнув Ожогіну списаний аркуш паперу. – Неточними можуть бути лише дати, а за решту ручуся головою.
Це був страшний список жертв – список комуністів, антифашистів, яких видав і занапастив Моллер. Ось комуніст – робітник Саймер, у справі якого виступало всього лише два свідки: поліцай і Моллер. Саймера, коли він розклеював листівки, бачив тільки поліцай, а Моллер дав свідчення за плату. Ось адвокат Брандт. Він з'явився у місті перед війною і оселився у Моллера в готелі. Брандт у свій час був активним бійцем Інтернаціональної бригади в Іспанії. Якось у колі друзів Брандт сказав, що готовий битися за Москву так само, як бився за Мадрід. На другий день його арештували. Серед свідків був Моллер. Ось зубний лікар – старий Лернер. Протягом року він замінив Моллеру майже всі гнилі зуби Якось лікар, між іншим, показав Моллеру портрет Тельмана, який зберігав кілька років. Тієї ж ночі з'явилися гестапівці і арештували лікаря. Старий Лернер помер у тюрмі. Кравець Келлер. У нього була дочка Роза, яка жила на нелегальному становищі: її переслідували за участь у першотравневому страйку. Будучи замовцем Келлера, Моллер під приводом допомоги Розі дізнався у батька, де ховається дочка, і видав її гестапівцям. Слідом за Розою арештували і родину Келлера. У списку було зазначено дванадцять жертв.
– Це лише ті факти, які відомі мені і друзям, – сказав Вагнер, коли Ожогін прочитав список. – А скільки ми не знаємо! Як бачите, ця прилизана і слизька людина страшніша й небезпечніша за будь-якого явного гестапівця.
– З такою гадиною треба кінчати, сказав Ожогін.
– І чим швидше, тим краще, – підтримав його Гуго Абіх. – Я прошу доручити це мені. У мене є деякі міркування…
Гуго пояснив. Є в організації інвалід війни Пауль Рот. Він живе на території недіючого цегельного заводу. Крім Рота, на заводі нема нікого. Гуго вважає, що непогано було б заманити Моллера туди. Завод, розташований на околиці міста, – найзручніше для цього місце.
– Ваш інвалід – надійна людина? – поцікавився Микита Родіонович.
– Цілком, – відповів Гуго.
– Я теж так вважаю, – підтвердив Вагнер.
XIII
Новий знайомий сподобався Андрію. Ідучи сюди, на цегельний завод, Грязнов сподівався побачити старого солдата, безногого або безрукого, похмурого, озлобленого. А перед ним стояла порівняно молода людина, не старша тридцяти п'яти років. Андрій дізнався, що Рот переніс дуже складну операцію після тяжкого поранення.
– Ти зрозумів, що від нас вимагають? – спитав Гуго.
– Та тут і розуміти нема чого, – відповів Пауль. – Ходім, я покажу вам своє господарство, – запропонував він гостям.
Двосхилі гостроверхі навіси, вкриті черепицею, займали площу в кілька гектарів. На них і між ними лежав чистий, незайманий сніг, який блищав під холодним промінням сонця. Під навісами чорніла земля. Де-не-де виднілися залишки цегли-сирцю. Територія заводу була обведена глухою дерев'яною огорожею.
– Що ж ви охороняєте? – поцікавився Андрій.
– Завод.
І Пауль пояснив: варто йому тільки піти, як на другий же день від навісів нічого не залишиться – холодно, а палива немає.
Андрій спитав, де найкраще прийняти «гостя». Пауль відповів, що це залежить від того, як довго вони збираються розмовляти. Якщо розмова буде короткою, то підійде барак, в якому жили влітку робітники; якщо затягнеться, то можна влаштуватися в кімнаті Пауля.
– Тягнути особливо нема чого, – сказав Андрій.
Вирішили запросити Моллера в барак. Це був довгий, п'ятдесятиметровий сарай, зроблений з обаполів і кусків фанери. Вздовж усіх стін тягнулися двоярусні нари із залишками соломи. В кінці барака стояли вкопаний ніжками в землю п'ятиметровий стіл з необтесаних дощок і такі ж лави. Барак мав одні двері.
Вислухавши Гуго, Микита Родіонович одягнувся. Треба було піти до найближчого автомата і викликати Моллера. Через кілька хвилин він був уже в аптеці, що мала телефон. Набравши номер, Ожогін почув голос господаря готелю.
– Це ви, пане Моллер?
– Я, я… Що трапилось?
– Нічого особливого… Дуже хочу вас бачити.
– Що ж, заходьте до мене.
– Незручно. Краще ви…
– Скажіть, куди, – перебив його Моллер. – Я прийду.
– Чекаю біля аптеки, навпроти трамвайної зупинки.
– Біжу.
Микита Родіонович відійшов від аптеки і зустрів Моллера на початку кварталу.
– Необхідна ваша допомога, – не бажаючи витрачати час на базікання, почав Микита Родіонович. – Ви знаєте, де цегельний завод?
– Звичайно, знаю. Навіщо він вам здався?
– Мені особисто він не потрібний… Там, на заводі, зараз Грязнов і Ризаматов, і їх треба якомога швидше попередити, що туди скоро прибуде Гуго Абіх.
– Абіх? На завод? – миттю пожвавішав Моллер.
– Так-так.
– Сам?
– Не знаю… Наше завдання і буде полягати в тому, щоб з'ясувати, сам він туди прибуде чи з ким-небудь і що він там робитиме.
– І ви хочете…
– Не розмовляйте так голосно, – обірвав його Микита Родіонович і тихо додав: – Треба, щоб ми негайно, не гаючи жодної хвилини, пішли на завод. Необхідно зустріти моїх хлопців, попередити їх і вистежити Абіха. Я почекаю біля входу на завод, а ви підете до них. Згода?
– Біжімо… Зрозуміло… Спасибі за повідомлення.
Глухими провулками вони попрямували до заводу.
… Андрій, Алім і Пауль з вікна сторожки добре бачили, як Моллер ввійшов у ворота і втоптаною сніговою стежкою швидко пішов до контори.
Всі троє вийшли йому назустріч.
Важко дихаючи від швидкої ходи, Моллер поманив до себе пальцем Грязнова, а коли той наблизився до нього, сказав пошепки:
– Сюди незабаром прийде Абіх… і, можливо, не сам. Пан Ожогін просив мене і вас постежити за ним.
– Ходім, я покажу зручне місце для цієї мети. – І Андрій пішов до вже знайомого барака.
Моллер вистрибом побіг за ним. За Моллером ішов Алім, за ним – Пауль.
Пройшовши весь барак, Андрій наблизився до стола і сів на лаву. Сіли й інші. Моллер ще не встиг віддихатись і, вийнявши хусточку, витирав нею спітніле обличчя. Всі мовчали.
За домовленістю, Пауль повинен був зайняти місце для спостерігання біля воріт, але йому хотілося бути присутнім при початку такої незвичайної розмови, і зараз він з цікавістю розглядав гестапівського підлабузника.
– Чи багато вам платить гестапо за ваші послуги? – спитав нарешті Андрій і вийняв із кишені аркуш паперу.
Той здивовано подивився на юнака.
– А вам? – усміхнувся він.
– Нам нічого не платить.
– Мені платять, але нерегулярно і не завжди стільки, скільки я хочу. Але чому ж вам… Хоча так, я випустив з уваги: у вас пан Юргенс. Ви у вигіднішому становищі.
– Чи не бажаєте ви поділитися своїм досвідом роботи? – знову запитав Андрій.
– Досвідом роботи? Як це розуміти?
– Ці прізвища вам що-небудь говорять? – спитав Андрій і подав Моллеру список осіб, складений Абіхом і Вагнером.
Господар готелю, ще не розуміючи, куди хилиться розмова, з цікавістю подивився на аркушик. Він прочитав знайомі прізвища, і раптом здогад обпік його мозок. Звідки цей список? Хто міг сказати їм прізвища осіб, за якими він стежив за дорученням гестапо? Моллер здригнувся і, випустивши аркушик на стіл, здивовано подивився на Грязнова.
– Кого ще можна занести до цього списку? – спитав Андрій.
– Я нічого не розумію, – пробелькотів Моллер, – намагаючись посміхнутися.
Грязнов повторив запитання.
– А вам це навіщо? – сухо, не без злості, спитав гестапівець.
– Коли запитуємо, значить треба.
Моллер перевів погляд на Аліма і, зустрівшись з його очима, відчув небезпеку. Він зробив рух, намагаючись встати, але третій, невідомий йому співбесідник грубо кинув:
– Сиди на місці, паскуда!
В очах Моллера на мить спалахнуло почуття страху. Розстебнувши комір пальта, він спитав:
– Що вам треба від мене?
– Я вже сказав, – відповів Андрій. – Кого ви ще видали гестапо?
Моллер мовчав, спохмурнівши і прикусивши нижню губу.
Грязнов вийняв пістолет. Гестапівець рвонувся з місця, вдарився об стіну барака і, затуливши обличчя руками, застиг.
– Я буду рахувати до десяти, – сказав Андрій. – За цей час ви повинні назвати прізвища своїх жертв, а ми їх запишемо. Не захочете згадати – ваша справа.
Моллер відкрив обличчя і побачив, що в Аліма теж з'явився пістолет.
– Починаємо, – промовив Андрій. – Один… два… три… чотири…
Коли він дійшов до п'яти, Моллер неслухняним язиком промовив:
– Глезер.
Андрій заніс прізвище до списку.
– Хто такий Глезер?
Моллер розповів, що Глезер – вагоновод трамвая, який співчував комуністам, арештований на початку сорок третього року.
– Далі! – вимагав Андрій.
– Мейєр… Роберт Мейєр…
Пауль пішов до виходу з барака.
У вікно було видно, як він зайшов у сторожку, вийшов звідти з малокаліберною гвинтівкою і, спокійно димлячи сигаретою, пішов до воріт.
Грязнов, сховавши пістолет у кишеню, записував усе нові й нові прізвища, які називав Моллер, їх набралося вже вісім, коли провокатор замовк.
– Усе? – спитав Андрій.
– Все. Більше не було.
– Вистачить і цього. Тепер напишіть отут, внизу, що всі перелічені вище особи видані вами в руки гестапо, і підпишіться.
Зрадник став рачки, його била лихоманка.
– Рахую до десяти. Один… два… три… чотири… п'ять… шість… сім… – почав Андрій.
Моллер взяв тремтячою рукою олівець і підписався.
– От і добре! – сказав Грязнов, кладучи папірець у кишеню.
– Свій вирок ви підписали. Тепер ми потурбуємося, щоб цей страшний список більше не зростав.
Моллер зіщулився. Зараз він був подібний до маленького, приреченого на загибель злобного хижака. Раптом він схопився з місця і побіг у кінець барака.
Забувши про пістолет, рукоятку якого він машинально стискав у руці, Алім кинувся слідом за гестапівцем. Моллер з невластивою для його років швидкістю добіг до кип'ятильника, видерся на нього, скинув, з себе пальто і вискочив у розбите вікно.
Пролунав запізнілий постріл.
– Утече, негідник, – крикнув Алім і швидко вискочив на кип'ятильник.
Андрій побіг по бараку до виходу, щоб перерізати Моллеру шлях.
І Алім, який вибрався на дах, і Андрій добре бачили, як Моллер біг, розмахуючи руками, але не до воріт, а до пролому у дощаній огорожі, до якого було значно ближче.
«Втече! – майнула тривожна думка в голові Грязнова. – Залишилося метрів з тридцять, не більше». В цей час пролунав ледве чутний звук, схожий на тріск зламаної дерев'яної палички. Моллер упав обличчям униз, а з-за ближнього навісу вийшов Пауль Рот.
Пролунав ще один постріл.
– Готовий, гестапівський недоносок… А ви теж молодці, хлопці! – сказав Пауль. – Ледве не проґавили цю нікчему. – І він похитав головою.
XIV
Наприкінці лютого Долінгер передав Ожогіну наказ Юргенса здати радіостанцію. Без радіостанції зв'язок із Великою землею повинен був припинитись, і друзі вирішили затягнути здачу під приводом ще недостатнього опанування деяких деталей. Микита Родіонович звернувся до Долінгера. Той знизав плечима: він не мав права відміняти наказ Юргенса.
– А якщо ми самі його попросимо?
– Навряд чи з цього що-небудь вийде, – відповів Долінгер. – Пан Юргенс не любить відміняти своїх наказів.
– Але ми рискнемо, – сказав Микита Родіонович і підійшов до телефону.
– Не раджу, – зупинив його Долінгер і поклав руку на телефонний апарат.
Він пояснив, що через кілька днів повинен залишити місто і зобов'язаний захопити з собою всю радіотехніку. Залишати її тут, не знаючи напевне, повернеться знову сюди чи ні, він не мав права.
– А як же ми? – спитав Микита Родіонович.
– Що вас турбує? – поцікавився Долінгер.
– Як і з ким ми будемо підтримувати зв'язок?
– Безпосередньо з паном Юргенсом. Сьогодні ввечері ви повинні бути у нього, а рацію прошу доставити мені завтра вранці.
… День був надзвичайно яскравий і сонячний. Він віщував близьку весну.
Ожогін і Грязнов вийшли на площу. Тут, як завжди, було людно й гамірно. Біля хлібного магазина юрмилися городяни. Двері ще були зачинені, незважаючи на те, що час торгівлі давно Настав.
Поліцаї трималися на чималій відстані, явно боячись голодних людей. Городяни, особливо жінки, грюкали у двері і стіни магазина, загрожуючи зірвати замки.
Несподівано здалека долинув рокіт літака.
Всі завмерли, звернувши погляди на схід, а потім кинулися врозтіч.
Площа спорожніла. Біля магазина залишився лише літній, ширококостий, сутулий німець у старому короткому пальті. Він скрушно похитав головою вслід втікачам і, побачивши Ожогіна й Грязнова, попросив закурити.
Микита Родіонович, вийнявши пачку сигарет, простягнув її незнайомцю.
– Яке багатство! – сказав той, обережно виймаючи сигарету. – А я вчора по тютюновому талону одержав на три дні шість штук.
Обличчя німця викликало симпатію, і Ожогін запропонував йому всю пачку.
– Що ви! – здивувався той. – Мені нічим розплачуватися за неї. Я не настільки багатий…
– Беріть. У нас є ще… Ми не торгаши.
– Я дуже вам вдячний… Ви далеко йдете? Дозвольте мені вас провести?
Одержавши згоду, незнайомець пішов поруч.
На площу з вулиць, провулків, підворіть знову стікалися люди. Літак, що викликав паніку, виявився німецьким.
Дорогою розговорилися. Німець сміливо висловлював незадоволення гітлерівським режимом. Грязнов і Ожогін, боячись пастки, слухали його мовчки. Випадок з Моллером зайвий раз нагадав про те, що триматись слід дуже обережно.
– Я ніколи не думав, – говорив незнайомий, – що серед нас так багато боягузів і панікерів. Тепер, коли війка прийшла сюди, соромно дивитись… Тисячі людей – я маю на увазі чоловіків, які можуть бути солдатами, – цілісінькі ночі просиджують у підвалах, бункерах, бомбосховищах. Бояться бомб! – Він похитав головою. – А як же росіяни? Я місяць тому повернувся з фронту. У мене дев'ять поранень… Я бачив російські міста, від яких нічого не лишилося. І все ж люди в них продовжували жити…
Німець довго говорив про Росію, Польщу, Чехословаччину, де йому довелося побувати. Його особливо гнітили руїни й лихо, які спіткали населення під час війни.
– Наці, наці… будьте ви прокляті! – вилаявся старий солдат.
Ожогін і Грязнов насторожено перезирнулися, що не приховалося від їх супутника.
– Що? Боїтеся, хлопці? – Він гірко посміхнувся. – А я перестав боятись, і плювати на все хочу. Моє прізвище Густ. Іоахім Густ. Можливо, ще побачимось… Дякую за сигарети… Мені сюди. – Він звернув ліворуч, у вузеньку вуличку, і, не оглядаючись, пішов.
– Цікава людина, – промовив Грязнов. – Я спочатку, відверто кажучи, подумав уже, чи не черговий це шпигун гестапо.
– Я теж, – сказав Ожогін. – Але, здається, ми помилилися. Таких, як він, мабуть, знайдуться сотні й тисячі, але ось так ходять поодинці, бурчать, обурюються…
Ожогін замовк, пройшов кілька кроків, а потім зітхнув. Як прикро, що доводиться здавати рацію!
Ввечері Микита Родіонович і Андрій знову пішли до Юргенса. В особняку панувало пожвавлення. В одній з кімнат хтось грав на піаніно, із спальні було чути гомін.
Юргенс вийшов назустріч гостям з огрядною, уже літньою рудою німкою і молодим обер-лейтенантом у формі льотчика.
– Мої друзі, – відрекомендував Юргенс Ожогіна й Грязнова. – Моя дружина… мій син…
Дружина Юргенса запропонувала негайно йти в їдальню.
Молодий Юргенс зовні був схожий на матір. Незважаючи на те, що йому було лише двадцять п'ять років, його голова була майже зовсім лиса. Спочатку він не брав участі в розмові і тільки зрідка, коли до нього зверталися, відповідав короткими фразами або кивком голови.
Зате дружина Юргенса відзначалася балакучістю. Вона згадала, між іншим, і трагічну долю Ашингера – чоловіка її рідної сестри.
Юргенс спробував заговорити з гостями по-російськи, але його дружина зробила благальне обличчя і, затуливши вуха пальцями, промовила:
– Карл, ради бога… я не можу терпіти цієї мови…
Юргенс замовк.
До висловлювань сина, рідких і нерозумних, батько ставився більше ніж зневажливо. Молодий Юргенс намагався говорити про такі речі, про які він, очевидно, не мав найменшої уяви, але висновки робив сміливі і авторитетним тоном.
– Берліна росіянам не бачити, до цього справа не дійде, – запевняв він своїх слухачів, запихаючи в рот паштет.
Батько кинув на нього невдоволений погляд, який, здається, говорив: «Отакий бовдур, а теж береться міркувати!», і болісно скривився.
Після ситного обіду друзі дістали можливість прослухати кілька музичних п'єс у виконанні пані Юргенс.
Вона грала так довго і так енергійно, що у Микити Родіоновича розболілась голова.
Виручив усіх молодий Юргенс. Сівши в куток дивана, він швидко заснув і став солодко висвистувати носом.
– І завжди так, – поскаржилася дружина Юргенса. – Варто мені почати грати, як він засинає.
– Виходить, музика заспокійливо впливає на його нерви, – сказав Юргенс і, підійшовши до дружини, поцілував її в лоб. – Відпочивай і ти, а ми поговоримо про справи. – І він запросив друзів до кабінету.
Насамперед Юргенс поцікавився, чи задоволені Ожогін і Грязнов одержаними продуктами і чого їм невистачає.
Друзі ніяких претензій не мали.
– Дуже добре, – кивнув головою Юргенс. – Будемо вважати, що це питання розв'язане, і обміркуємо решту. Ви рацію здали?
Ожогін відповів, що здадуть завтра. Юргенс підкреслив, що зробити це треба обов'язково: одержані знання достатньо закріплені практичною роботою, і перерва в кілька місяців не відіграє ніякої ролі.
Далі Юргенс пояснив, що після прибуття в Росію вони матимуть можливість як слід відпочити до того часу, поки не з'явиться уповноважений і не назве пароль. Хто він буде, не так важливо. Юргенс певний, що вони не підведуть його і залишаться вірними спільній справі. Якщо кожен з них трьох покаже себе на роботі, все влаштується краще, ніж вони можуть уявити. Але зради німці не потерплять. Обдурити їх неможливо.
– По-моєму, на цю тему, пане Юргенс, немає потреби говорити, – перебив Микита Родіонович шефа.
Юргенс посміхнувся.
В кінці розмови він видав друзям гроші і попередив, що тепер, у зв'язку з подіями, доведеться зустрічатись рідко.
– Чекаю вас рівно через десять днів у такий же приблизно час, – заявив він, прощаючись.
XV
Підходив до кінця березень. Ранками низько по землі стелилися тумани. Вони підкрадалися до міста з лугової, північної, сторони і повзли геть до ліска. До полудня звичайно прояснювалось, і в просвітах хмар було видно уже по-весняному чисте, веселе небо. Граки з діловитим виглядом хазяйнували в голих ще парках і садах. Неспокійні горобці копирсалися на дорогах.
– Хочу поздоровити вас, товариші, з весною, – промовив Гуго Абіх, входячи в кімнату.
Гуго завжди приносив із собою новини. Сьогодні в його руках була газета.
– «Загальне воєнне становище різко змінилося в несприятливий для нас бік внаслідок успішного радянського наступу з передмостового укріплення Баранув», – прочитав він. – Розповідають, що Геббельс обіцяв у разі катастрофи пустити собі кулю в лоб.
– Тільки собі? – спитав Альфред Августович.
– Гадаю, що його приклад наслідують і інші.
– Я не проти того, щоб побувати на їх похороні! – засміявся Вагнер.
– Є ще одна новина, – сказав Гуго, – на цей раз спеціально для наших російських товаришів. «Сьогодні вночі передчасно помер офіцер розвідувальної служби пан Карл Юргенс…»
– Хто? – майже скрикнув Ожогін.
– Карл Юргенс, – посміхаючись, повторив Абіх.
Усі здивовано перезирнулися. Микита Родіонович майже вихопив газету з рук Гуго, прочитав об'яву про себе, потім уголос і застиг у розгубленій позі:
– Що за чортовиння… Невже він?
Андрій розсміявся:
– Ми з вами, Микито Родіоновичу, всіх пережили: і марквардтів, і кібіців, і юргенсів, і гунке…
– Як же це так? – Микита Родіонович замислився і, неначе розмовляючи сам з собою, повільно промовив – У цьому багато незрозумілого. Як хочете, мені навіть не віриться, що йдеться про нашого шефа. Може, на той світ пішов його однофамілець?
– А що, коли піти? – запропонував Алім.
– Куди? – спитав Абіх.
– До нього в особняк.
Ожогін встав і схвильовано почав ходити по кімнаті. Об'ява про смерть Юргенса сплутала всі карти. Після довгої, напруженої роботи друзі залишились «біля розбитого корита». Всі їх шефи або втекли, або арештовані, або померли.
До міста наближалися американські війська. Вони вже вступили у Кельн.
«Усе розвалюється, і їм тепер не до нас», подумав Микита Родіонович. Однак думка про те, що об'ява в газеті має відношення до їх шефа, примусила Ожогіна погодитися з пропозицією Аліма й піти в особняк.
Біля парадних дверей резиденції Юргенса стояли два камуфльовані лімузини. Це було незвичайно: раніше машини ніколи не затримувалися тут.
Служник, який впустив Ожогіна, здавався розгубленим.
– Ви чули? – спитав він Ожогіна.
Микита Родіонович відповів, що дізнався з газети, але не повірив і прийшов особисто переконатись.
– Смерть нікого і ніколи не обдурює, – багатозначно промовив служник і журно похитав головою. – Ходімо, я вас проведу. Можливо, ви будете потрібні.
Похмурий зал був порожній. З кабінету доносилися стримані голоси. Ожогін постукав у двері. Чоловічий голос дозволив зайти.
Перше, що йому впало у вічі – це_ відкритий стінний сейф, що зіяв наче чорна яма. На підлозі біля нього лежала купа паперів у папках, згортках. Два гестапівці, один з них – уже знайомий друзям майор фохт, хазяйнували в кабінеті. Майор перебирав біля столу пачку якихось паперів, а його колега, сидячи збоку, писав під диктовку. Очевидно, провадився опис паперів.
– А-а, пане Ожогін! – фамільярно звернувся майор до прибулого. – Ви не можете пролити світло на Цю темну історію?
– Я тільки що дізнався про це з газети, – відповів Микита Родіонович.
– Пізнувато, пізнувато… Але краще пізно ніж ніколи.
Ожогін подивився навколо.
– Що трапилося? – звернувся він до майора. – Якщо, звичайно, не секрет.
– Ви знайомі з розташуванням кімнат? – спитав Фохт замість відповіді.
Микита Родіонович ствердно кивнув головою: він бував у Юргенса неодноразово і добре знає його будинок.
– Пройдіть у спальню, – сказав майор, – дружина все розповість, – і чомусь розсміявся.
У спальні Ожогін застав дружину і сина Юргенса. Пані Юргенс підвелася назустріч гостю, а син продовжував сидіти на дивані з книгою в руках.
– Хто б міг сподіватися… – промовила пані Юргенс і затулила обличчя носовою хусточкою. – Хто б міг подумати… Ні, я не переживу. Карла! В мене невистачить сили…
Микита Родіонович посадив жінку в глибоке крісло, сів напроти і подивився на Юргенса-молодшого. Смерть батька, здається, не хвилювала його і не вивела із звичайної колії.
«Дивна сімейка!» подумав Ожогін.
Дружина Юргенса, спершись на спинку крісла, тихо стогнала. Але вона швидко отямилась і без розпитувань з боку гостя розповіла, як це все трапилось.
– Я спала… це було о третій годині ночі. І раптом чую – постріл… Я сплю дуже чуйно, прокидаюся від найменшого шарудіння… Я схопилася і побачила, що Карла біля мене немає. А він… а він уже лежав біля стола. Я підбігла… Господи, який жах! – Вона заломила руки і знову затулила обличчя хусточкою. – Він стріляв у рот з великого пістолета… У нього вискочили очі, відлетів череп. Ні-ні, я не можу згадувати про це…
– Де ж тіло покійного? – спитав Микита Родіонович.
– Там… там… – Вона невиразно махнула рукою кудись убік.
– Він що-небудь залишив?
– Так… – Пані Юргенс встала, підійшла до туалетного столика і, взявши невеликий аркуш паперу, подала його Ожогіну.
Микита Родіонович побачив знайомий почерк Юргенса.
Він писав:
«Дорогі мої Луїза і Петер! Я не можу пережити смерті Німеччини і повинен вмерти раніше за неї. Прийде час, і ви виправдаєте мій вчинок. Нікого не звинувачую у своїй смерті, крім історії, яку Геббельс заслужено назвав «продажною дівкою». Вона, і тільки вона, в усьому винна. Пробачте, Карл».
Прочитавши листа, Ожогін продовжував машинально дивитися на клапоть паперу, думаючи про те, що якби Юргенс не сам вирішив свою долю, то за нього її вирішили б інші, і в найближчий час.
На похорон Юргенса зібралося багато людей. Тут були невідомі Ожогіну і Грязнову цивільні, військові, гестапівці, есесівці, взвод автоматників, духовий оркестр.
Юргенс лежав у відкритій труні. Обличчя його було накрите серпанковою тканиною. За штабною машиною, на якій везли труну, йшла дружина покійного. З одного боку її підтримував син, з другого – високий худий дід.