Текст книги "Таємні стежки"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 24 страниц)

Того ж дня до Вагнера несподівано прийшов керівник антифашистської групи в місті Генріх Фель. Він жив далеко за містом, зв'язок з ним підтримувався через інших осіб, і потрібні були надзвичайні причини, щоб старий Фель зробив таку далеку подорож.

Ознайомившись із характером справи, з якою прийшов Генріх, Вагнер вирішив одразу піднятись у мезонін до своїх квартирантів.

– Ви розумієте, товаришу Ожогін, – квапливо почав він, – мій друг не знає російської мови, а у нього в будинку вмирає росіянин, який втік з в'язниці. Я гадаю, що побачитися з ним буде краще кому-небудь із вас… Умираючий, очевидно, хоче щось важливе сказати, а Генріх не може його зрозуміти. За старого Феля я ручаюся, можете не боятись.

Ожогін і Грязнов деякий час вагались, але запевнення і прохання Вагнера змусили їх наважитись на знайомство з Фелем.

– Я його підготую і приведу сюди! – радісно сказав Вагнер. – Тут нам ніхто не перешкодить. – І він знову спустився вниз.

Через півгодини в «кімнату друзів зайшли Фель, Алім і Вагнер.

Генріх був високий, кістлявий, дуже сутулий чоловік. Довге й важке життя трудівника залишило на його широкому обличчі глибокі зморшки.

Фель відрекомендувався колійним обхідником на залізниці. Висловивши радість з приводу зустрічі з російськими товаришами, він розповів, що привело його до Вагнера. Сьогодні вранці, обходячи свою ділянку залізничної колії, він наштовхнувся на людину, яка лежала в кущах. Генріх разом з дружиною переніс невідомого до себе в сторожку. З великими труднощами його привели до пам'яті. У нього дві рани: одна – в ділянці живота, друга – в правій частині грудей. Він втратив багато крові, часто марить і, як гадає Генріх, говорить по-російському. Невідомий звідкись утік, його переслідували, поранили, але подробиці зрозуміти неможливо.

Розповідь старого Феля схвилювала Ожогіна і Грязнова. Треба було щось негайно зробити. Але чи слід іти кому-небудь з них? Чи не буде це великою необережністю? Вирішили, що з Фелем піде Ризаматов.

… До околиці міста Ризаматов і Фель їхали трамваєм. Тут, біля старовинних воріт, була кінцева зупинка, далі починалося шосе, яке пересікало відкриту місцевість.

Генріх пішов попереду, Алім – за ним, на значній відстані: така була умова.

Сонце ось-ось уже мало зайти. Іти було приємно, тіло обвівав легенький вітерець. На обрії виднівся густий лісок, що тягнувся в обидва боки. Алім з особливим задоволенням вдихав чисте лугове повітря.

Коли сонце сховалося за обрієм, Фель і Ризаматов перейшли двоколійну залізницю і вузькою стежкою, яка йшла паралельно до неї, прийшли до сараю.

В сараї на дерев'яній скрині лежав чоловік. На вигляд йому можна було дати років сорок, не менше.

Почувши, що до сараю хтось зайшов, чоловік ледве розплющив, очі і подивився на Ризаматова.

– Здрастуй, товаришу, – сідаючи на землю, промовив Алім і взяв його за руку.

Поранений робив зусилля, щоб підвестися, але відповів лише легким потиском руки і заплакав. Він плакав беззвучно, сльозини одна за одною котилися по неголених щоках.

На грудях у нього Алім побачив випалену цифру «916» – клеймо! Алім здригнувся:

– Я свій, росіянин, комсомолець, розкажи мені про себе, товаришу…

Очі пораненого засяяли. Перемагаючи біль, часто зупиняючись, він почав говорити:

– Звати Василь… Кленов… Двадцять шість років, танкіст, лейтенант. Потрапив у полон під Києвом. Башту танка заклинило снарядом, був контужений… В Тамбові у мене батько, мати… В сорок другому році перевели сюди, на німецький завод.

Кленов говорив майже нечутно, ледве вимовляючи окремі слова.

… На схід від залізниці, у п'ятнадцяти кілометрах, в забороненій лісовій зоні, знаходиться підземний завод. Територія його в радіусі п'яти кілометрів обнесена кількома рядами колючого дроту, через який проходить електричний струм високої напруги. В численних бараках на території заводу – до п'яти тисяч військовополонених. Уся територія заводу добре замаскована кронами дерев і маскувальними сітками. З повітря неможливо помітити ні бараків, ні під'їзних колій вузькоколійної залізниці, що пересікає ліс, ні ретельно замаскованих димарів, ні штабелів снарядів і авіабомб, виготовлених заводом. Маскується сітками також бетонна доріжка, довжиною вісімсот метрів, для посадки і зльоту літаків. Залізнична вітка переривається за кілометр від заводу. Єдиним орієнтиром можуть служити троє озер, які оточують його територію. Завод будувався руками в'язнів і військовополонених. Кожний з них мав номер, випалений на грудях. І кожен мусить померти, щоб сховати з собою таємницю підземної Німеччини. Жодному з будівників заводу не уникнути смерті. У підземелля після завершення будівництва допускалися тільки німці. Полонені останнім часом використовувалися на поверхні землі: для укладки готової продукції, навантаження у літаки і вагони, для підсобних робіт по обслужуванню електростанції, водопроводу. Зараз фашисти приступили до знищення всіх полонених. Тисячі в'язнів, у першу чергу ті, які втратили здатність працювати, – хворі, знесилені, кволі, – вже знищені. Людей цькують голодними собаками, – заганяють у болота і розстрілюють з кулеметів. Частину полонених, ще здатних до будь-якої фізичної праці, вивозять. Вивозять невідомо куди, але, за чутками, у спеціальні табори, де є крематорії для спалення. Зараз на заводі залишилися тільки німці. У передостанню партію, яка мала бути вивезеною, потрапив і він, Кленов. Пому вдалося викинутись із закритого вагона через вікно. Охорона відкрила стрільбу. Врятував ліс. Сходячи кров'ю, знесилений, він повз кілька годин, поки не втратив свідомість…

– Ось, здається; і все… – слабіючим голосом промивин Кленов і, відкинувши назад голову, замовк на кілька секунд. – Запишіть мою адресу… Скажіть рідним, як помер їх син.

VII

Тісний зв'язок, що встановився у Грязнова і Ожогіна і Ватером, Абіхом, а потім і з Генріхом Фелем, привів до активізації боротьби підпільної групи антифашистів. Як і уявляли друзі, група працювала відособлено, ні з ким не була зв'язана. Генріх, характеризуючи кожного учасника, розповів, що всі вони вороги націстів і не побояться піти на смерть в ім'я визволення Німеччини. Багато з них здатні вести активну підривну роботу.

Швидко трапилась нагода показати себе на ділі.

Гестапівцю Лодзе вдалося натрапити на слід антифашистів. Він організував стеження за учасником підпілля, наборщиком однієї з друкарень міста. Загрозу треба було ліквідувати. Виконати небезпечне завдання взявся Абіх: він підірвав ручною гранатою автомашину гестапівця. Лодзе був убитий. Все це трапилося присмерком, і винуватцю замаху, Гуго Абіху, вдалося зникнути.

– Лодзе розірвало навпіл, – доповів він, прийшовши рано-вранці в будинок Вагнера, – і ніякий лікар йому вже не допоможе.

Це була перша бойова операція антифашистів. Через кілька днів Гуго приніс карту місцевості, на якій треба було шукати підземний завод. Абіх взяв її з шухляди стола інженера лабораторії, в якій працював Для цього довелося почекати, поки з кімнати підуть усі співробітники, і підібрати ключ.

– Найдетальніша карта, кілометрівка… Молодець, Гуго! – похвалив Ожогін, беручи карту з рук Абіха. – Вона принесе нам велику користь.

Усі схилилися над картою, розглядаючи район, де мав бути підземний завод. На карті не було ніяких позначень: ні бараків, ні вузькоколійки, ні бетонної доріжки, ні залізничної вітки. Але зате три озера дійсно були позначені. Вони утворювали наче замкнутий трикутник, всередині якого, за словами Кленова, і міститься завод.

Ожогін вирішив сьогодні ж вночі зв'язатися з Великою землею і повідомити її про цей підземний завод.

Під час бесіди принесли телеграму, адресовану Вагнеру, Він розгорнув її, прочитав і криво усміхнувся Телеграма була від його племінника Рудольфа Вагнера. Він повідомляв, що швидко приїде провідати дорогого дядечка.

– Добре, що попереджає, – сказав Вагнер. – Такого племінничка треба остерігатися.

– Чому? – здивувався Андрій.

– Він обрав собі дипломатичну кар'єру. Вступив у папістську партію. Зараз крутиться навколо Ріббентрона і не безуспішно. А має лише одну мету – гроші – і не рахується з засобами для її досягнення. До мене ставиться підкреслено ніжно. Він бачить, що я залишився один, що мій будинок і сад, які йому дуже до вподоби, можуть перейти до нього. Це й змушує його виявляти до мене багато уваги. Але я, здається, постараюся зробити так, щоб він ніколи тут не жив…

Увечері того ж дня майже одночасно, але з різних напрямків, до сторожки Феля прийшли Алім і Гуго Абіх.

Генріх зустрів гостей привітно і запросив повечеряти.

Будинок складався з прихожої і невеличкої кімнатки. З двох маленьких вікон було видно залізничне полотно, яке проходило в якихось п'ятнадцяти метрах від будинку. Стіл, кілька стільців і шафа для посуду становили все оздоблення квартири. Але в ній було чисто й затишно.

З кухні вийшла літня жінка, дружина Генріха, і поставила на стіл тарілку з вареною картоплею та миску з молодим зеленим горохом.

Фель познайомив гостей з дружиною і, посміхаючись, промовив:

– Я гадаю, ми почнемо не з картоплі. – Він попрямував до шафи і повернувся до столу з пузатеньким фарфоровим графином і чарками. – Цей особливий напій власноручно виготувала Марта.

Напій був приємний на смак, але такий густий, що нагадував лікер.

Крім картоплі, гороху і кількох шматочків сурогатного хліба, на столі нічого не було, але серветки, прибори, графин, чиста скатертина робили його охайним, святковим.

Під час вечері не стихала пожвавлена розмова. Фель розповів, як він двічі одружувався, і обидва рази з Мартою.

Ідучи в підпілля від переслідувань гестапівців, він змінив ім'я, прізвище, під якими жив на батьківщині. Так само зробила й дружина. Вони довгий час змушені були перебувати у різних кінцях країни, а коли зустрілися, вирішили знову оформити свій шлюб. Правда, це коштувало немало грошей.

Фель поклав свою велику руку на плече дружині:

– П'ять років ми не бачилися з Мартою. Через одне це можна було вдруге одружитись. А як ви гадаєте, хлопці?

Алім і Гуго весело розсміялися.

Зустрічаючись з Генріхом, Алім кожного разу з цікавістю придивлявся до нього. Старість, нестатки і нужда не зламали цю мужню й сильну людину.

– Я й не думав, що залишуся живим і вирвуся із страшного націстського виру. Скільки раз дивився смерті в очі… Ховаєшся, бувало, їздиш з одного місця в інше, рятуєш себе, а користі ніякої. Нам, комуністам, розбитим, розпорошеним, болісно було відчувати своє безсилля.

– А родичі у вас є? – поцікавився Алім.

– Є. Брат.

– Хто він?

Генріх замислився:

– Брат – чиновник. Я знаю, що він вважає мене загиблим, і безумовно радий цьому. Моє існування завдало б йому багато неприємностей: адже мене переслідували як комуніста.

… Коли гості зібралися йти, господар встав разом з ними.

Марта трохи здивовано подивилася на чоловіка. Генріх обняв дружину за плечі і з посмішкою сказав:

– Ми підемо повітрям подихаємо. А ти лягай і відпочивай.

Марта нічого не відповіла і мовчки провела його до дверей. Хто-хто, а Марта за тридцять два роки спільного життя з Генріхом уже знала, що означають ці прогулянки. Вона подивилась услід чоловіку і глибоко зітхнула.

… Пізній місяць розтанув у серпанку хмарок, що вкрили обрій. В лісі було зовсім темно.

Широка спина Генріха то ховалася, то знову з'являлася серед стовбурів сосен. Він ішов рівним кроком, надто згинаючи ноги в колінах і похитуючись з боку в бік. Після години ходьби Фель зупинився і сказав своїм супутникам:

– Зараз перейдемо дорогу, будьте обережнішими.

– А якщо взяти трохи ліворуч, щоб було безпечніше? – запропонував Гуго.

– Не можна, ніяк не можна. Ще наштовхнемось на огорожу території заводу, а там, як говорив Кленов, замаскована сигналізація.

Знову рушили вперед, дотримуючись обережності. В тутешніх лісах, обжитих, виходжених і розчищених, дуже рідко траплялися зарості і хмиз, а тому й рухатись було легко. Правда, це мало й негативні сторони: в таких лісах важче сховатись.

Генріх, який добре знав цю місцевість, упевнено йшов по заздалегідь наміченому маршруту. Ця впевненість передалася Гуго й Аліму. Нарешті Фель вивів друзів до самого полотна залізниці.

– Ось тут, – сказав він, важко дихаючи.

Зняв капелюх і сів на землю.

Слідом за ним сіли Гуго й Алім.

Кілька хвилин тривала мовчанка: від двогодинної подорожі по темному лісі всі стомилися.

– Ну що ж, почнемо? – тихо спитав Генріх, коли друзі трохи відпочили.

Гуго й Алім встали. Генріх пройшов вздовж залізничної колії метрів на сто вперед, Алім на таку ж відстань – назад. Гуго приступив до закладання міни. На це пішло не більше п'ятнадцяти хвилин.

– А чи не наскочить на міну порожняк? – пошепки спитав Алім, коли вони вже підходили до дому.

– Ні. Вночі по цьому шляху ідуть тільки навантажені, – запевнив Генріх, – і перший пройде не раніше одинадцятої. Так що не хвилюйся.

Залізнична вітка до війни обслуговувала лісорозробки, а коли був створений підземний завод, по ній почали вивозити його продукцію: бомби, міни, снаряди. Вибух поїзда повинен був надовго закупорити вітку.

… В той час, коли Генріх, Гуго й Алім поверталися з бойового завдання, Марквардт і Юргенс уважно слухали Гольдвассера, який з'явився з повноваженнями з-за океану.

Вікна кімнати в особняку Марквардта були наглухо задрапіровані. На столі стояли початі пляшки вина, бокали.

– Ви бачите самі, що розпад уже почався і він буде прогресувати, – говорив Гольдвассер. – Антонеску арештований, Румунія перестає бути союзником. Болгари запропонували німцям залишити країну під загрозою роззброєння. На Польщу і Чехословаччину ніяких надій. Лишилися, власне кажучи, одні угорці, та й вони…

Гольдвассер відпив з бокалу кілька ковтків вина. Цей американець німецького походження був уже немолодий. Худе, довге, чисто виголене і досить таки потріпане часом його обличчя являло різкий контраст з вгодованими фізіономіями співбесідників. Випустивши кілька кілець диму і простеживши, як вони піднялися вгору й розтанули в повітрі, він заговорив:

– Я тільки що повернувся із Страсбурга, де відбулася важлива нарада з вашими представниками. Плани відродження німецької промисловості після війни і співробітництво з американцями цілком реальні. В усякому разі, німці повинні бути готові відігравати визначену їм провидінням роль навіть після найгіршого фіналу. І наці без нас не проживуть, якщо тільки вони серйозно думають про реванш. Крупп, Рехлінг, Мессершмітт, Гаспар, Зіндерн, Копп прямо і недвозначно говорили про це. А від вас я вимагаю чітких і ясних дій. Важливо усе передбачити, зважити, врахувати. Час не жде. Тренуйтесь у мові. Мову ви обидва повинні знати досконало, особливо розмовну мову.

– Як з людьми? – запитав Марквардт.

– Клички, паролі, адреси я заберу з собою. Про них ми потурбуємось…

Гольдвассер не встиг закінчити фразу. Десь за містом пролунав далекий глухий вибух. Виникла заграва пожежі, яка супроводжувалась новими вибухами.

Співрозмовники мовчки перезирнулися. Обличчя Гольдвассера посіріло. Він підійшов до вікна, немов бажаючи на власні очі побачити те, що трапилось.

А трапилось те, що по залізничній вітці пішов состав, навантажений авіабомбами, і міна Гуго чудово виконала свою роль.

Весь день у місті тільки й говорили про цю нічну подію.

Вечір приніс нове випробування. В темряві над містом з'явилися бомбардувальники. Повітряна тривога і зенітний вогонь викликали паніку. Люди забігали по вулицях, але на місто не впало жодної бомби. Бомбовози пройшли вздовж полотна залізниці, повернули ліворуч і зробили два заходи над лісом.

Від вибуху здригнулася земля. Шибки уціліли лише в небагатьох будинках. Над місцем, де знаходився підземний завод, піднялася величезна хмара диму. Бомби, снаряди і міни рвалися до пізньої ночі. Підземний завод перестав існувати.

Безтурботне містечко раптом заметушилося. Дрібні ділки, комерсанти, господарі ресторанів, підприємств, службовці міського управління почали квапливо збиратися в дорогу. «Тікати, тікати!» зашуміли всі. «Чого зволікають американці? – шепотіли налякані бюргери. – Чому вони не йдуть?» Американці й англійці не поспішали, і треба було йти до них назустріч.

В робітничому передмісті панував спокій. Ніхто нікуди не збирався, не поспішав, ніхто не вкладав речей. Провінціальне містечко несподівано розділилося на дві частини, і відразу стала відчутною соціальна суть кожної з цих частин.

VIII

Юргенс прокинувся, як звичайно, рано, виконав гімнастичні вправи, обтерся холодною водою і, чекаючи сніданку, почав ходити по кімнаті. В руках у нього був російський словник – річ, яка стала в останній час обов'язковою.

З вікон віяло осінньою прохолодою. Пізні квіти на клумбах і трава в газонах були вкриті щедрою ранковою росою.

В місті сталися помітні зміни. Воно аж кишіло солдатами розгромлених на фронті підрозділів і частин, які наново формувалися тут; школи, кінотеатри, готелі були зайняті військовими. Ні за які гроші не можна було дістати масла, цукру або натурального кофе. Німецькі банкноти втратили всяку ціну, і городяни вдавалися до мінових операцій. На чорному ринку, вже не соромлячись, відкрито пропонували будь-яку іноземну валюту.

Випивши склянку кофе і майже не доторкнувшись до їжі, Юргенс прийняв Долінгера.

Вимогливий спеціаліст, який добре знає свою справу, Долінгер схвально відізвався про своїх учнів – Ожогіна і Грязнова.

Юргенс уважно слухав його, зрідка дмухаючи на палець.

– Самостійно зможуть працювати? – запитав він.

– Без усякого сумніву, – запевнив Долінгер.

– А якщо пошлемо без техніки?

Долінгер посміхнувся:

– Вони зараз тримають зі мною зв'язок на рації, зібраній ними самими, без моєї допомоги.

– Гаразд… Що у гас до мене?

– Я вже якось доповідав вам, що у господаря будинку, де живуть Ожогін і Грязнов, чорноробом працює військовополонений, якийсь Алім Ризаматов. Ви тоді не заперечували проти зближення з ним. Учора мені Ожогін розповів, що зближення між ними досягнуто. Ожогін вважає, що Ризаматов, маючи зв'язки в Узбекистані, може принести нам деяку користь.

Он як! Ці росіяни – недурні хлопці. Юргенс і сам думав про можливість використати цього узбека.

– Все зрозуміло, – перебив він Долінгера – Зробіть так, щоб непомітно для господаря будинку Ожогін привів до мене цього Ризаматова. А взагалі цих росіян треба днями відрядити до оперативного центра – нехай добре потренуються місяців зо два.

Коли смеркло, до кабінету Юргенса зайшли Ожогін і Ризаматов. Юргенс сидів у своєму кріслі з високою спинкою.

Він уважно подивився на молодого стрункого супутника Ожогіна і заговорив російською мовою.

– Скільки вам років?

Алім відповів.

– Коли і як ви потрапили в Німеччину?

Ризаматов назвав дату і розповів заздалегідь вигадані подробиці свого «полонення».

– У вас є родичі в Узбекистані?

Хоча в Аліма був тільки брат, він перерахував не менше десятка вигаданих родичів, додавши при цьому, що, можливо, декого з них уже немає в живих.

Ідучи до Юргенса, Микита Родіонович заздалегідь постарався врахувати запитання, на які доведеться відповідати, тому Алім відповідав не бентежачись, чітко й коротко.

Це сподобалося Юргенсу. Він продовжував цікавитись біографічними даними Аліма: освітою, професією, належністю до партії, до комсомолу.

– Так, так… – кивав головою Юргенс. – Попрошу вас вийти, – сказав він нарешті Алімові.

Залишившись сам на сам із Ожогіним, Юргенс поцікавився, яка думка про Аліма склалася в Микити Родіоновича. Той сказав, що Ризаматов – цілком придатна для справи людина. Крім того, не можна не враховувати, що коли Ожогін з'явиться в Узбекистані, – стануть в пригоді зв'язки, знайомства, а знайомства краще підготовляти завчасно.

– Вірно, – сказав Юргенс і ляснув долонею по столу. – А як він сприйме це? Як він ставиться до радянської влади?

Микита Родіонович знизав плечима:

– Гадаю, що байдуже. Ризаматов не дурень і піде з нами. У нього є родичі, які були репресовані, як буржуазні націоналісти…

– Дуже добре! Нехай зайде.

Ожогін покликав Ризаматова до кабінету. Алім зайшов так само спокійно, і догадатись по його обличчю хвилювався він чи ні, було неможливо.

– Сідайте, – запросив Юргенс і, покликавши служника, розпорядився принести пляшку вина.

Алім сидів на дивані з наївним обличчям і з цікавістю розглядав кабінет, чекаючи продовження розмови.

Вино появилося через кілька хвилин. Юргенс наповнив три бокали і запропонував випити за дружбу. Випили.

Юргенс пройшовся по кабінету, зупинився біля Аліма і заговорив:

– Пан Ожогін вважає вас хорошою людиною і хоче, щоб ви були його помічником у тій справі, яку я йому доручив.

– А я не знаю, хто ви, – сміливо промовив Алім фразу, яку заздалегідь підготував.

Юргенс звів брови і стримав посмішку. Поведінка Ризаматова чимсь нагадала йому поведінку Грязнова при першому візиті до нього восени минулого року.

– Я представник німецької військової розвідки, – сказав він. – Це не бентежить вас?

Ризаматов заперечливо похитав головою.

– І чудово. Ви не повинні звертати, уваги на те, що Німеччина зазнає поразки. Тепер це не має великого значення. Не буде націонал-соціалістичної Німеччини – буде інша Німеччина. У нас є міцні й надійні друзі. Я гарантую вам постійну роботу і добру винагороду. Матеріально ви не будете потребувати нічого навіть тоді, коли повернетеся до себе в Радянську Росію. Вам забезпечено добре майбутнє.

– Розумію, – кивнув головою Ризаматов. – Але що я повинен робити?

– Все, що вимагатиме від вас пан Ожогін. Ви будете безпосередньо зв'язані з ним.

Алім удавано замислився.

– Не соромтесь, кажіть правду, – підбадьорював його Юргенс.

Алім продовжував мовчати.

– Ну?

Нарешті Алім відповів, що згодний.

– Ви будете жити вільно і забезпечено, – запевнив Юргенс. – Але ваше благополуччя віднині залежатиме від вас самих і, головне, від того, чи виконаєте ви свою обіцянку бути другом Німеччини, що б там не трапилося.

– Я хазяїн своєму слову, – сказав Ризаматов.

– Ну й добре!

… Коли Алім пішов, Юргенс повідомив, що виникла необхідність відрядити їх, Ожогіна й Грязнова. до оперативного радіоцентра розташованого ближче до фронту

– Там ви обидва будете тренуватися в умовах, наближених до бойової дійсності, і остаточно закріпите одержані знання. Відправлять вас завтра.

Майбутня поїздка не була несподіванкою. Щоправда, вона трохи порушувала намічені друзями плани, але уникнути її було неможливо.

Долінгер якось уже натякав Ожогіну, що не виключена можливість відрядження їх у прифронтову смугу.

– Надовго? – спитав Микита Родіонович.

– На місяць-півтора, не більше.

– Назад ми повернемось?

– Так, за всяких обставин.

IX

Старовинний стінний годинник пробив дванадцяту ночі. В ту ж мить пролунав дзвін в іншому кінці кімнати, де містився годинник у різьбленому дерев'яному футлярі.

Кімната нагадувала антикварний магазин.

Усі стіни були завішані картинами в позолочених рамах; на столах, етажерках стояли статуетки з бронзи, фарфору, срібла; за склом шаф видно було кришталевий посуд. Столи, стільці, дивани з високоцінних порід дерева були вкриті інкрустаціями. Частина речей лежала упакованою в ящиках. Господар готувався до евакуації вглиб Німеччини.

Будинок належав Клеберу, відомому німецькому комерсантові, який недавно повернувся з Білорусії і вивіз звідти багато награбованих цінностей. Вже другий місяць жили в цьому будинку Ожогін і Грязнов, проходячи практику в оперативному радіоцентрі.

Микита Родіонович блукав по будинку, викурюючи сигарету за сигаретою. йому було не зовсім зрозуміло, чого їх тримають тут так довго, коли двотижнева практика в радіоцентрі показала, що він і Грязнов досконало оволоділи професією радиста.

«Неможливо уявити, щоб Юргенс забув про своїх учнів, – думав Ожогін. – Хоч тепер йому, очевидно, не до нас».

Радянська Армія вже вступила на територію Угорщини, Югославії, Чехословаччини і завдавала гітлерівцям нищівних ударів.

Союзні війська розгорнули воєнні дії в Бельгії, Голландії, Західній Німеччині.

Справа наближалася до розв'язки.

«У всякому разі, і наше відрядження, – думав Ожогін, – не було марним витрачанням часу і не пройшло безслідно». Працюючи в радіоцентрі, Ожогін і Грязнов зуміли виявити місцеперебування чотирьох ворожих радистів, які діяли на радянській території. Про це негайно було повідомлено Велику землю.

… Стрілка годинника наближалася до першої. Швидко повинен прийти з радіоцентра Андрій.

Перебуваючи протягом цілого року нерозлучно один і одним, друзі часом не знали, про що поговорити: здавалося, все переказано, переговорено, зрозумілий кожний жест, кожний погляд. А от варто залишитись самому, як охоплює тривога. І нічого, звичайно, особливо нового Андрій не принесе, нічим не втішить, але як можна заснути, не дочекавшись його!

Якось, повернувшись пізно додому, Ожогін побачив, що Андрій не спить.

– Чому не спиш? – спитав він.

– Самому щось не спиться, – відповів Грязнов.

Виходить, і з Андрієм відбувалося те саме.

У місті завили сирени, забахкали зенітки. Микита Родіонович поспішив до вікна. Почувся рокіт моторів. До кімнати вбіг пополотнілий Франц Клебер. Бомбардування викликало у нього припадки малодушності і страху. Заїкаючись, він тремтячими губами промовив пошепки:

– Знову наліт! Що ж будемо робити?

«Що посіяли, те й пожнете», хотілося прямо і грубо кинути в обличчя фашисту, але Микита Родіонович стримався і знизав плечима.

– Боже мій, що тільки робиться! – пробурмотів Клебер і почав перевіряти, чи щільно запнуті вікна.

Загуркотіли перші розриви бомб, і ніби у відповідь ще несамовитіше забахкали зенітки. Будинок здригнувся, зі стелі посипалася штукатурка, жалібно задеренчали шибки у вікнах, забрязкотів посуд у шафі.

Клебер кинувся в куток, за великий холодильник, і став на коліна.

Вибухи, одиночні й серійні, стрясали повітря. Світло миттю погасло. Вибухова хвиля в крайньому вікні вибила шибки і зірвала маскування. До кімнати ринули потоки холодного повітря.

Микита Родіонович швидко надів капелюх, пальто і попрямував до виходу: залишатися в будинку було небезпечно.

– Пане Ожогін, куди ви? – захвилювався Клебер.

Ніби не чуючи запитання, Микита Родіонович вийшов у передню, але, згадавши, що в шафі стоїть чемоданчик з рацією, повернувся в кімнату. Клебер кудись зник. Захопивши рацію, Ожогін чорним ходом спустився на перший поверх і вийшов у сад.

У повітрі стояв гуркіт від ревіння бомбовозів, вибухів бомб і стрільби зеніток. Промені прожекторів безладно краяли темряву неба, схрещувалися, збиралися докупи, знову розходилися. В різних кінцях міста вже палали пожежі і над дахами шугали яскраві язики полум'я.

Осколки зенітних снарядів із свистом падали на дах, врізалися в землю.

Микита Родіонович пройшов углиб саду, в цегляну альтанку і сів на лаву.

– Добре! – шепотіли його губи після кожного нового вибуху. – Дуже добре!

Шість днів тому Ожогін особисто повідомив на Велику землю про те, що місто заповнене військовими частинами: на кладовищі розмістилися танкові частини, які прибули з заходу; на вокзалі абсолютно всі колії забиті ешелонами з військовим вантажем; на колишній цивільний аеродром, поруч із стадіоном, з тиждень тому перебазувалося велике з'єднання важких бомбардувальників; у тупику, за елеватором, прихований маскувальними сітками, стоїть ешелон цистерн з пальним.

Друзі з нетерпінням чекали радянських літаків, і ось зараз вони були вже над містом.

Радість була такою великою, що Микита Родіонович забув про небезпеку, яка загрожувала йому в саду. Будинок Клебера був розташований недалеко від кладовища, і бомби падали дуже близько. В повітрі почулося зловісне ревіння. Ожогін вискочив з альтанки і стрибнув у вузьку щілину, яка була поруч. Земля задвигтіла, і неймовірної сили вибух струснув повітря. Посипалися грудки землі, тріски… Струснувши з себе все це сміття, Ожогін відчув, що лежить на чомусь м'якому. Він хотів вилізти з щілини, але поблизу знову гримнули два вибухи, і довелося знову лягти на своє місце. Тільки тепер Микита Родіонович зрозумів, що під ним була людина. Коли гул літаків почав віддалятися, Ожогін нарешті спитав:

– Хто тут?

– Це… це я, пане Ожогін… Невже нам кінець прийшов? – бурмотів Клебер.

– Та вам ще не кінець, – посміхнувся Микита Родіонович, – а щодо вашого будинку, то, здається, йому дійсно капут.

– Що? – злякано закричав Клебер. – Я кажу, що у ваш будинок, очевидно, влучила бомба.

– Пресвята діво Марія! – І Клебер схопився на ноги.

Щілина була в глибині саду, і відразу не можна було розібрати, що з будинком.

Рокіт бомбовозів перемістився на околицю міста, вибухи припинилися. Пострілювали одиночні зенітки. Клебер виліз із щілини і кинувся до будинку. За ним пішов і Ожогін.

Припущення Микити Родіоновича підтвердилося: замість двоповерхового особняка була купа руїн…

Кілька хвилин Клебер перебував у стані цілковитого заціпеніння. Він тупо дивився в одну точку, потім раптом заговорив, захлинаючись:

– Картини… картини… бронза… килими… кришталь… Мої дорогоцінності… Я збирав два роки… Всю Білорусію облазив… Я рискував своїм життям… я хотів… я… я… – І, схопившись за голову, Клебер дико, несамовито зареготав.

Він реготав, піднявши руки до неба, щось нечленороздільно белькочучи. Потім, перебравшись через руїни будинку і загрожуючи комусь кулаком, рушив по заваленому купами щебеню тротуару вздовж вулиці.

– З глузду з'їхав, – сказав уголос Ожогін. – Так тобі й треба: знатимеш, що таке війна і як вона може обернутись!

Поки Микита Родіонович лазив по руїнах, сподіваючись знайти що-небудь із своїх речей, підбіг Андрій:

– Микито Родіоновичу, цілий? А я хвилювався!

– Нічого, Андрійку, – відповів Ожогін. – Обійшлося щасливо. От тільки квартира наша зникла, наче вітром здмухнуло.

– Що ж будемо робити? – Грязнов озирнувся довкола. – А рація?

– Я про неї потурбувався… Вона в саду, в альтанці.

Грязнов розповів про наслідки бомбардування. Залізничний вузол виведений з ладу, навантажені ешелони палають. Але найбільше дісталося аеродрому. Літаки, що стояли там, запалали в перші ж хвилини бомбардування. Радіоцентра теж уже не існує…

– Як?

– Дуже просто. Два прямих попадання…

– Оце то так! – сказав Микита Родіонович. – Ходімо спробуємо подрімати.

Накрившись пальтами, друзі лягли на лавах в альтанці, але заснути не змогли: давався взнаки нічний холод – мерзли ноги, руки. Коли почало розвиднятися, стало видно, що іній вкрив дах альтанки, дерева, суху траву.

– Ходім у місто, – запропонував Ожогін. – Спати все одно не можна.

Вулиць після нальоту не можна було впізнати. В різних кінцях палали пожежі. Багато будинків лежало в руїнах. Тротуари були завалені купами цегли. Дорогу перегороджували покручений дріт, глибокі воронки, вирвані з корінням дерева, повалені силою вибухової хвилі телеграфні стовпи.