Текст книги "Донька пастора"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 20 страниц)
6
У перший же день канікул Дороті отримала листа від містера Ворбертона.
«Моя люба Дороті, – писав він, – чи, може, мені варто називати тебе Еллен, бо, як я розумію, у тебе тепер нове ім’я? Ти, мабуть, вважала мене безсердечним бовдуром через те, що я не написав тобі раніше, але, запевняю тебе, ще якихось десять днів тому я навіть чути не чув про нашу так звану „втечу“. Я увесь цей час був закордоном, спершу подорожував Францією, а потім подався до Австрії та Риму і з відомих тобі причин усіляко уникав товариства моїх співвітчизників. Їхня поведінка і вдома викликає в мене огиду, а в інших країнах мені за них робиться страшенно соромно, тому під час своїх подорожей я стараюся видавати себе за американця.
Коли я повернувся до Кнайп-Гілл, твій батько відмовився зі мною зустрітися, але мені вдалося випросити твою адресу та нове ім’я у Віктора Стоуна. Дав їх він мені вельми неохоче, з чого я можу судити, що він, як і всі решта у цьому гнилому містечку, все ще вірять, що ти в чомусь провинилася. В історію про те, що ми з тобою подалися в любовну мандрівку, здається, ніхто вже не вірить, але люди мають підозру, що ти щось-таки втнула. Молода жінка так раптово покинула дім – отже, тут не обійшлося без чоловіка; так уже працюють ці провінційні уми, сама знаєш. Хочу тебе запевнити, що я все ревно заперечував і відстоював твоє добре ім’я як тільки міг. Ти будеш рада почути, що мені навіть вдалося загнати в кут цю стару відьму, місіс Семпрілл, і тоді я вже висловив їй усе, що про неї думаю. Можеш собі уявити, виглядало це все доволі грізно, але та жінка – породження диявола. Усе, чого мені вдалося від неї домогтися, так це лицемірних схлипувань а-ля „бідолашна, бідолашна Дороті“.
Як я чув, твій батько за тобою сумує і радо прийняв би тебе назад, якби не скандал. Схоже, відколи ти пішла, йому ще жодного разу вчасно не подали сніданку. Якщо хто спитає, він каже, що ти „поїхала підправити здоров’я після хвороби, а тепер отримала місце у престижній школі для дівчаток“. Ти не повіриш, що ще з ним сталося. Він був змушений розплатитися з усіма своїми боргами! Кажуть, усі його кредитори зібралися докупи і провели мало не мітинг на подвір’ї пасторового дому. Хто б міг подумати, що таке станеться при нашому єпископаті, але, зрештою, ми живемо в демократичні часи! Вочевидь, ти єдина вміла стримувати торгівців.
А тепер розповім тобі мої новини...»
Тут Дороті пошматувала листа, розчарована і навіть трохи роздратована. «Міг би виявити трохи більше співчуття!» – думалося їй. Це дуже схоже на Ворбертона: спочатку втягнув її в неприємності – адже у всьому, що сталося, є його вина, – а тепер так легковажно до цього всього поставився. Та коли вона все як слід обміркувала, то зняла з нього звинувачення у безсердечності. Він зробив усе, що було в його силах, аби допомогти їй, і вона не може очікувати, щоб він співчував їй через біди, про які нічого навіть не знав. Окрім того, його власне життя було суцільною вервечкою обурливих скандалів; йому, мабуть, і невтямки, наскільки серйозним скандал може бути для жінки.
На Різдво Дороті написав батько, ба більше, надіслав навіть різдвяний подарунок – два фунти. З тону його листа відчувалося, що він уже пробачив Дороті. За що саме він їй пробачав – невідомо, адже невідомо, що саме вона зробила; та все ж він їй великодушно пробачив. Починався лист з поверхових, але цілком добродушних розпитувань. Пастор сподівався, що їй подобається нова робота. Питав, чи зручні у школі кімнати і чи приязно до неї ставляться решта педагогів? Він чув, що тепер у школах інші порядки, зовсім не ті, що років сорок тому, коли він ще був молодим. От тоді-то... і так далі. Дороті зітхнула: батько не мав ані найменшого уявлення про умови, в яких вона жила. Коли мова заходила про приватну школу, йому уявлявся Вінчестер, його колишня школа; він не міг собі навіть уявити таку діру, як «Рінгвуд-хаус».
Далі пастор у буркотливій манері перераховував усі негаразди, які його опосіли. Скаржився, що забагато хвилюється і забагато працює. Кляті церковні старости не дають йому продиху, вічно в них як не одне, то друге; Проггетт діймає своїми скаргами на просілу підлогу у дзвіниці; а служниця, яку він найняв працювати кілька годин на день, щоб допомагати Еллен, виявилася геть безрукою і примудрилася розбити ручкою від мітли циферблат великого підлогового годинника в його кабінеті – і так далі, і тому подібне на кількох сторінках. Кілька разів, ніби між іншим, він згадував, що йому не вистачає Дороті і її допомоги; але не пропонував повернутися додому. Вочевидь, її досі потрібно було ховати подалі від людських очей, ніби скелет у замкненій шафі, що в підвалі.
Коли Дороті прочитала листа, її серце стислося від туги за домом. Раптом так захотілося знову зробити парафіяльний «обхід» і провести кулінарні уроки з дівчатками-скаутами, а ще вона з сумом думала, як там тато дає собі раду без неї і чи добре про нього піклуються ті непутящі служниці. Дороті любила батька, але ніколи не сміла цього показати, бо він не схвалював виявів таких сентиментальних почуттів. Вона була страшенно вражена, коли усвідомила, як рідко згадувала про нього протягом останніх чотирьох місяців. Іноді на цілі тижні забувала про його існування. Та, правду кажучи, тоді їй треба було думати про банальне виживання, і ні на що інше сил просто не лишалося.
Проте тепер, коли у школі закінчилися заняття, у Дороті було безліч вільного часу, аж забагато. Бо хоч як місіс Кріві старалася, навіть вона не здатна була придумати для Дороті достатньо завдань, щоб вона не могла впоратися з робою за пів дня. Директорка недвозначно дала Дороті зрозуміти, що під час канікул учителька – лишень зайвий тягар для її гаманця, і так свердлила її очима за трапезою (як же це, вона мусить годувати Дороті за просто так?), що можна було поперхнутися ковтком води. Тож Дороті старалася якомога менше часу проводити в домі і, почуваючись багатою, адже мала в кишені зарплату (чотири фунти за дев’ять тижнів) і батьків подарунок, взяла за звичку обідати у місті, купуючи сендвічі у м’ясній крамниці. Місіс Кріві трохи побурчала, але змирилася з цим: з одного боку, образившись, бо їй подобалося мати Дороті у себе під рукою, щоб було кого діймати, а з другого боку, зрадівши, що зможе трохи на ній зекономити.
Дороті виходила на довгі самотні прогулянки, досліджуючи Саутбридж і його більш занедбаних сусідів – Дорлі, Вембридж і Вест-Холтон. Морозяна й безвітряна зима у безбарвних лабіринтах передмість наганяла ще більше смутку, ніж понура пустка. Двічі чи тричі, хоч таке марнотратство, мабуть, і коштуватиме їй пізніше кількох голодних днів, Дороті купувала дешевий квиток і вирушала до Айвер-Хіт чи Бернхам-Біч. Дерева в лісах стояли вологі й по-зимовому безлисті посеред розкішного килима з опалого букового листя, що виблискувало у тумані, немов мідні монети. Зима ще не остаточно заволоділа довкіллям, тож можна було навіть посидіти надворі й почитати, тільки треба було одягати рукавички.
На Святвечір місіс Кріві звідкись видобула гілочки падуба, які приберегла ще з минулого року, струсила з них пил і причепила на дверях, але не мала жодного наміру влаштовувати святкову вечерю. Як місіс Кріві пояснила Дороті, вона не шанує всю цю різдвяну нісенітницю, мовляв, це лише дешеві трюки, вигадані власниками крамниць, щоб видурювати з людей гроші; а індичку й пудинг вона терпіти не може. Дороті з полегшенням зітхнула. Вона вже боялася, що доведеться вечеряти з директоркою у безрадісній їдальні (в уяві раптом виник образ місіс Кріві у пістрявому паперовому ковпаку з-під хлопавок). Своєю різдвяною вечерею – варене яйце, два бутерброди з сиром і пляшку лимонаду – Дороті смакувала у лісі біля Бернхаму, притулившись спиною до великого бука з покрученим гіллям, і з томиком «Дивних жінок» Джорджа Гіссінга на колінах.
Коли через негоду Дороті не могла піти на прогулянку, вона зазвичай майже весь день проводила у громадській бібліотеці і з часом стала там однією із завсідниць – нарівні з безробітними, що сиділи, задумливо втупившись в ілюстровані газети, яких не читали, і старими линялими холостяками, що орендували кімнатки за два фунти на тиждень і приходили годинами штудіювати книжки про яхтовий спорт. Коли триместр тільки закінчився, Дороті відчула неабияке полегшення, але це відчуття дуже швидко вивітрилося. Коли ні з ким і словом перемовитися, дні тягнуться ще повільніше, ніж раніше. Певно, у всьому світі нема іншого такого куточка, де людина могла б почуватися такою самотньою, як у лондонському передмісті. Штовханина та метушня великого міста створюють принаймні ілюзію спілкування, у сільській місцевості вашим життям щиро цікавляться всі кому не ліньки. Але у такому місці, як Саутбридж, особливо якщо у вас немає ні дому, ні родини, можна пів віку прожити й не надбати жодного друга. У таких містечках зустрічаються жінки, особливо культурні жінки з поганим заробітком, які роками живуть у цілковитій самоті. Доволі скоро Дороті охопила гнітюча туга, коли все довкола здавалося їй нудним та нецікавим. І саме у цьому стані постійної хандри – найпідступнішого ворога сучасної людини – Дороті вперше усвідомила, що для неї означає втрата віри.
Вона спробувала знайти забуття в книжках, але її вистачило не більше ніж на тиждень. Через деякий час усі книжки почали здаватися їй надто нудними та заплутаними: надовго залишений без живого спілкування мозок відмовлявся працювати. Уже за кілька днів Дороті не могла проковтнути нічого складнішого за детектив. Вона почала робити прогулянки на десять-п’ятнадцять миль, намагаючись збадьорити організм на свіжому повітрі й повернути собі гарний настрій; але похмурі міські дороги й болотисті лісові стежки, голі дерева, мокрий мох і великі пористі гриби тільки наганяли на неї смертельну меланхолію. Їй бракувало людського товариства, і вона не знала, де його шукати. Вечорами, повертаючись до школи, Дороті дивилася на вікна будинків, з яких лилося тепле світло і лунали грамофонна музика та веселий сміх, в її серці прокидалася заздрість. О, ну чому вона не може бути, як ті люди, чому не може мати власного дому, родини, друзів! Були дні, коли вона відчайдушно прагнула знайти у собі сміливість, щоб заговорити з незнайомцем просто на вулиці. В інші ж дні вона всерйоз роздумувала над тим, щоб, удавши благочестя, завести ближче знайомство з вікарієм церкви Святого Юрія та його родиною і, можливо, долучитися до парафіяльних клопотів. Іноді її охоплював такий відчаї, що Дороті навіть ладна була записатися до Молодіжної жіночої християнської організації.
Але, коли канікули вже добігали кінця, Дороті випадково зустріла в бібліотеці міс Бівер – викладачку географії у «Комерційному Тутс-коледжі», ще одній приватній школі у Саутбриджі, – і вони подружилися. «Комерційний Тутс-коледж» був набагато більшою і престижнішою школою, ніж «Рінгвуд-хаус»: тут навчалося близько півтори сотні учнів обох статей, і коледж навіть міг похвалитися десятком пансіонерів, та й навчальна програма була не аж так відверто шахрайською. Коледж націлювався на той тип батьків, які постійно торочать про «сучасні бізнес-тренінги»; все тут проходило під гаслом «ефективності», що на практиці виливалося в активну імітацію бурхливої діяльності й викорінення всіх гуманітарних дисциплін. Однією з особливостей школи був своєрідний звід правил під назвою «Кодекс ефективності», який усі діти мали вивчити напам’ять одразу після зарахування до школи. Написаний він був у формі запитань та відповідей, наприклад таких:
П.: У чому секрет успіху?
В.: Секрет успіху в ефективності.
П.: Що є мірилом ефективності?
В.: Мірилом ефективності є успіх.
І так далі. Кажуть, коли вся школа, хлопці й дівчата, хором декламували кодекс перед директором коледжу (таку церемонію вони проводили двічі на тиждень замість вранішньої молитви), це було вражаюче видовище.
Міс Бівер була манірною жіночкою з округлим тілом, худим лицем і червонуватим носом, через що дуже нагадувала цесарку. Після двадцяти років «муштрування» дітлахів вона добулася ставки у чотири фунти на тиждень і привілею «жити ззовні», а не лишатися на території коледжу й мати сумнівну приємність вечорами вкладати пансіонерів спати. Міс Бівер орендувала маленьку кімнатку, куди іноді запрошувала Дороті, коли в обох випадав вільний вечір. Як же Дороті чекала цих візитів! Звісно, у міс Бівер не можна було надто часто гостювати, бо її домовласниця «не схвалювала» відвідувачів. Та й навіть коли Дороті та міс Бівер збиралися удвох, їм, по суті, нічим було зайнятися, окрім як розгадувати кросворди з «Дейлі Телеграф» чи розглядати світлини, які міс Бівер зробила під час поїздки до австрійського Тироля 1913 року (та поїздка була найбільшим досягненням та радістю всього її життя). Та все ж для Дороті багато важило вже те, що вона могла з кимось посидіти і по-дружньому поговорити за чашкою чаю – справжнього чаю, а не водяної юшки місіс Кріві! Міс Бівер мала спиртівку, яку тримала у лакованому саквояжику (його вона брала із собою до Тироля 1913 року) і на якій заварювала собі чорний як смола чай, поглинаючи його цілими відрами. Міс Бівер розповіла Дороті, що завжди бере із собою до школи термос і тішить себе горнятком гарячого чаю до та після обіду. Дороті почала розуміти, що для вчителів третьосортних шкіл зрештою відкривається дві дороги: дорога міс Стронг, що пролягала через віскі до робітного дому; або ж дорога міс Бівер – через міцний чай до пристойної кончини у Будинку для малозабезпечених шляхетних дам.
Правду кажучи, міс Бівер була нудною жіночкою. Дороті вона здавалася своєрідним втіленням «memento mori» чи радше «memento senescere[88]88
«Пам’ятай про смерть»; «пам’ятай про старість» (лат.).
[Закрыть]». Душа її, схоже, з роками висохла, і тепер від неї залишився лише жалюгідний змилок, давно забутий у мильниці. Міс Бівер вже навіть не уявляла іншого життя, окрім животіння у крихітній кімнатці під гнітом тиранічної хазяйки й «ефективного» заштовхування економічної географії у дитячі горлянки. А проте Дороті дуже до неї прив’язалася, і ті кілька годин, які вони проводили разом, розгадуючи кросворди у «Дейлі Телеграф» за чашечкою гарячого чаю, стали справжніми оазами в її пустельному житті.
Дороті зраділа, коли почався пасхальний триместр, бо навіть щоденна «муштра» була краща за самотню порожнечу канікул. До того ж цього триместру дівчатка поводилися набагато краще, принаймні Дороті більше не доводилося вдаватися до силових методів. Вона вже збагнула, що тримати дітей під контролем зовсім не важко, якщо від самого початку у стосунках з ними запровадити сувору дисципліну. Минулого триместру дівчата так поводилися, бо Дороті спочатку поставилася до них як до людей, а пізніше, коли цікаві для них уроки скасували, учениці суто по-людському збунтувалися. Але якщо ти змушений вчити дітей нісенітниці, до них не можна ставитися як до людей. Їх треба сприймати як тварин – дресирувати, а не переконувати. І насамперед їм потрібно показати, що бунт болючіший за послух. Ймовірно, таке ставлення не йде дітям на користь, але воно, поза сумнівом, є зрозумілим і дієвим.
Дороті засвоїла похмурі засади шкільної педагогіки. Навчилася відключати мозок протягом безкінечних нудних занять, берегти нерви, бути безжальною й ніколи не давати жодного послаблення, навіть примудрилася пишатися й отримувати своєрідне задоволення від чергової успішно засвоєної нісенітниці. Вона раптом ніби виросла, стала жорсткішою та зрілішою. З очей зник колишній дитячий блиск, обличчя зробилося худішим, від чого ніс здавався ще довшим. Іноді вона вже цілком могла б зійти за поважну класну даму, бракувало хіба що пенсне. От тільки ще не стала цинічною. Дороті досі пам’ятала, що ці діти – жертви огидного ошуканства, досі прагнула їм бодай якось допомогти. А якщо вона й муштрувала їх і забивала голову казна-чим, то лише з однієї простої причини – боялася втратити роботу.
Цього триместру з класної кімнати рідко доносився шум. Місіс Кріві, яка завжди тішилася нагодою заскочити вас на якомусь порушенні, майже не випадало шансу постукати в стіну ручкою швабри. Одного ранку, за сніданком, директорка деякий час пильно дивилася на Дороті, ніби зважуючи якесь важливе рішення, а тоді підсунула блюдце з повидлом до середини столу.
– Не хочете трохи повидла, місіс Міллборо? – спитала вона з незвичною для неї люб’язністю.
Це вперше за все своє перебування у «Рінгвуд-хаус» Дороті довелося скуштувати повидла. Вона навіть трохи зашарілася. «Нарешті місіс Кріві оцінила, як я для неї стараюся», – мимоволі промайнуло в голові.
Від того дня Дороті щоранку смакувала повидлом. Та й в інших випадках манери місіс Кріві стали не те щоб добродушними – на таке ця жінка була не здатна, – але менш зневажливими. Кілька разів на обличчі директорки з’являлася навіть гримаса, яка, вочевидь, мала б означати усмішку; Дороті здавалося, що те лице зараз лусне від натуги. Десь у цей самий час у розмові почала частенько проскакувати фраза «наступного триместру»: «наступного триместру зробимо це», «наступного триместру треба, щоб ви зробили те», аж поки Дороті почало здаватися, що вона завоювала довіру місіс Кріві й директорка більше не ставиться до неї як до рабині, а вбачає в Дороті когось на кшталт колеги. І тут в її серці зажевріла крихітна, геть безглузда надія. Надія на те, що місіс Кріві підніме їй зарплату! То було, звісно, малоймовірно, і Дороті намагалася розчавити ту надію, але та відмовлялася помирати. Якби їй бодай на півкрони вищу зарплату – це так багато це для неї важило!
Настав останній день триместру. «Якщо пощастить, місіс Кріві завтра заплатить», – думала Дороті. Їй дуже потрібні були гроші; вона вже кілька тижнів не мала в кишені ані пенні, і не лише страшенно виголоднілася, але їй також треба було терміново купити собі нові панчохи: ті, що вона мала, всі були латані-перелатані. Наступного ранку, переробивши усю загадану їй хатню роботу, Дороті, замість того щоб піти на прогулянку, сіла в їдальні чекати, поки місіс Кріві закінчить шаркати мітлою нагорі. Нарешті директорка спустилася.
– Ах, ось ви де, міс Міллборо! – сказала вона якось дивно. – Я так і думала, що ви нікуди не поспішатимете цього ранку. Що ж, якщо ви вже тут, я видам вам вашу зарплату.
– Дякую, – сказала Дороті.
– А після того, – додала місіс Кріві, – у мене буде до вас коротенька розмова.
Дороті стрепенулася. Невже та «коротенька розмова» стосується надбавки до зарплати? Це було майже неймовірно. Із замкнутої шухляди комода місіс Кріві дістала потертий шкіряний гаманець, відкрила його і послинила великий палець.
– Дванадцять тижнів і п’ять днів, – сказала вона. – Заокруглимо до дванадцяти тижнів, нічого бути аж такими доскіпливими. Отож, усього шість фунтів.
Вона відрахувала п’ять затертих однофунтових купюр і дві по десять шилінгів; однак одна з них вочевидь видалася їй надто новенькою, тому вона запхала її назад до гаманця, а натомість вийняла подерту. Директорка підійшла до комода, взяла шматок прозорого клейкого паперу й обережно зліпила дві половинки купюри докупи. Лише тоді вона передала гроші Дороті.
– Ось, тримайте, міс Міллборо, – сказала вона. – А тепер я попрошу вас негайно покинути мій дім. Я більше не потребую ваших послуг.
– Більше не...
У Дороті всередині все похололо. Кров відлила їй від обличчя. Але навіть тепер, охоплена жахом та відчаєм, вона досі не до кінця усвідомлювала, що тільки-но почула. Може, місіс Кріві просто хотіла, щоб Дороті не поверталася додому до вечора?
– Я вам більше не потрібна? – перепитала ледь чутно.
– Ні. З початку наступного триместру у мене буде інша вчителька. І ви ж не станете очікувати, що я просто так утримуватиму вас усі канікули?
– Тобто ви не хочете, щоб я просто пішла прогулятися... ви мене звільняєте?
– Авжеж, звільняю. А на що ще це, по-вашому, схоже?
– Але ж ви не попередили мене! – сказала Дороті.
– Попередила?! – тут же скипіла гнівом місіс Кріві. – Про яке попередження ви кажете? У вас що, контракт підписано, чи що?
– Ні... Контракту немає.
– Так ото ж! Піднімайтеся краще нагору і починайте пакувати речі. Я не хочу, щоб ви залишалися тут довше, ніж необхідно. І майте на увазі, на обід у мене для вас нічого не приготовано.
Дороті пішла нагору і сіла на край ліжка. Її всю тіпало, і Дороті знадобилося кілька хвилин, щоб зібратися з думками й нарешті почати пакувати речі. Перед очима все пливло, ніби в тумані. Катастрофа вибухнула так раптово і, здавалося б, нізвідки, що Дороті все ніяк не могла повірити, що це відбувається насправді. Та, правду кажучи, місіс Кріві звільнила її з доволі простої й зрозумілої причини.
Неподалік від «Рінгвуд-хауса» розташовувалася обідрана маленька школа під назвою «Фронтони», де було всього сім учениць. Вчителювала там стара неотесана відьма міс Олкок, яка за своє життя встигла змінити тридцять вісім різних шкіл і якій не можна було довірити догляд навіть за канаркою. Але був у міс Олкок один неймовірний талант: вона знала, як ошукати своїх роботодавців. Між приватними школами третього та четвертого сорту постійно відбувається своєрідне піратство. Батькам задурюють голову й переманюють дітей з однієї школи до іншої. Дуже часто за всім цим стоїть не хто інший, як викладач-перебіжчик. Учитель таємно «обробляє» батьків («Довірте свою дитину мені, і я візьму з вас за триместр на десять шилінгів менше») і, коли назбирається достатня кількість, раптово звільняється й за деякий час «відкриває» власну школу або ж переводить дітей до іншої. Міс Олкок вдалося підбурити трьох із семи учениць «Фронтонів», і вона запропонувала їх місіс Кріві. Натомість сама міс Олкок хотіла отримати місце Дороті і п’ятнадцять відсотків комісійних за кожну з приведених учениць.
Після таємних багатотижневих перемов місіс Кріві вдалося знизити ставку комісійних з п’ятнадцяти до дванадцяти з половиною відсотків, і вони нарешті досягли згоди. Про себе місіс Кріві вирішила звільнити стару пронозу Олкок, як тільки впевниться, що троє приведених дітлахів залишаться у школі і без неї. Міс Олкок же тим часом планувала взятися за учнів старої пронози Кріві, щойно переступить поріг «Рінгвуд-хаус».
Прийнявши рішення звільнити Дороті, місіс Кріві не могла допустити, щоб та про це дізналася. Адже, якби Дороті все знала, то неодмінно почала б зманювати учениць місіс Кріві або ж узагалі до кінця триместру палець об палець не вдарила. (Місіс Кріві пишалася своїм знанням людської натури.) Звідси і повидло, і криві посмішки, й інші хитрощі для відведення підозри. Будь-хто, хто трохи краще знав цю кухню, тієї ж миті, як йому підсунули блюдце з повидлом, почав би шукати іншу роботу.
Уже через пів години після того, як їй повідомили про звільнення, Дороті, взявши із собою лише маленьку сумочку, вийшла за шкільну хвіртку. Було четверте квітня, яскравий вітряний день, дещо холоднуватий для прогулянок. Небо над головою безхмарне й блакитне, ніби яйця тинівки, різкий весняний вітер рвучкими поривами ганяв тротуаром, швиргаючи в обличчя колючий сухий пил. Дороті зачинила за собою хвіртку і повільно попрямувала до залізничної станції.
Вона сказала місіс Кріві, що пізніше повідомить адресу, на яку слід буде надіслати коробку з її речами, і місіс Кріві негайно взяла з Дороті п’ять шилінгів за доставку. Отож у Дороті залишилося п’ять фунтів п’ятнадцять шилінгів – вистачить тижнів на три, якщо економити. Наразі потрібно поїхати до Лондона й орендувати собі кімнатку. Дороті навіть не уявляла, що вона робитиме після цього. Та перша хвиля паніки вже вляглася, і Дороті усвідомила, що все не так вже й погано. Попервах їй допоможе тато, а в найгіршому випадку (її аж пересмикувало від однієї думки про це) доведеться ще раз звернутися до кузена. До того ж її шанси знайти роботу були не такими вже й кепськими. Вона молода, по мові чути, що освічена, і готова працювати за платню прислуги – такі якості високо цінуються директорами чотирисортних шкіл. Скоріш за все, для неї все складеться добре. Але на неї, поза сумнівом, чекали скрутні часи – пошуки роботи, непевність у майбутньому й нависла над головою загроза голоду.
