Текст книги "Донька пастора"

Автор книги: Джордж Орвелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 20 страниц)

Увесь цей час Дороті всіляко намагалася спекатися місіс Семпрілл: вона поступово збочувала поперек вулиці й тепер котила велосипед по правому краю тротуару, але місіс Семпрілл не відставала і ні на мить не припиняла нашіптувати. Лише коли вони дісталися кінця Головної вулиці, Дороті нарешті наважилася на рішучіші дії. Вона зупинилася і поставила праву ногу на педаль велосипеда.

– Я справді більше не можу затримуватися, – сказала вона. – У мене дуже багато справ, і я вже й так спізнююся.

– О, але ж, люба Дороті! Я ще дещо мушу тобі розповісти, дещо дуже важливе!

– Мені шкода, але я страшенно поспішаю. Давайте іншим разом.

– Це стосується негідника містера Ворбертона, – поспіхом торохтіла місіс Семпрілл на випадок, якщо Дороті вислизне, не дослухавши її. – Він щойно повернувся з Лондона, і чи знаєте ви – про це я особливо хотіла вам повідомити – чи знаєте ви, що він...

Тут уже Дороті просто мусила вирватися з лещат місіс Семпрілл будь-якою ціною. Що могло бути гірше, ніж обговорювати містера Ворбертона з цією пліткаркою? Дороті скочила на велосипед і, кинувши через плече: «Вибачте, я справді не можу більше затримуватися!», хутко поїхала геть.

– Я хотіла вам сказати... що у нього з’явилася нова пасія! – місіс Семпрілл гукнула їй услід, забувши шепотіти, так сильно їй хотілося поділитися цими пікантними новинами.

Але Дороті вже звернула за ріг, навіть не озирнувшись, і вдала, що не почула. Не дуже розумно отак обривати місіс Семпрілл. Будь-яке небажання слухати її скандальні новини сприймалося нею як ознака вашої порочності і, щойно ви показували їй спину, породжувало свіжіші й ще гірші плітки, але цього разу вже про вас.

Поки Дороті їхала додому, в її голові роїлися аж ніяк не доброзичливі думки про місіс Семпрілл, за що вона себе люто штрикала шпилькою. Також їй сяйнуло ще одне доволі тривожне одкровення, про яке вона досі не задумувалася: що місіс Семпрілл неодмінно дізнається про її сьогоднішній візит до містера Ворбертона і вже до завтра, мабуть, роздмухає з цього неабиякий скандал. Від цієї думки Дороті охопило невиразне передчуття біди, коли вона зіскочила з велосипеда біля хвіртки перед будинком пастора, де Недотепа Джек, міський дурник з червоним, мов полуниця, лицем трикутної форми, тинявся без діла й бездумно хльоскав по паркану горіховим прутом.

4

Було кілька хвилин на дванадцяту. День, який, немов перестигла й сповнена надій вдова, що прикидається, ніби їй знову сімнадцять, вдавався було до несезонних квітневих викрутасів, схоже, пригадав, що надворі серпень, і дихнув нестерпним жаром.

Дороті їхала до маленького села Феннелвік, за милю від Кнайп-Гілл. Вона вже завезла місіс Левін мозольний пластир і тепер ще мала заскочити до старої місіс Пайсер, щоб віддати їй вирізку з «Дейлі Мейл» про чудодійний дягелевий чай, який допомагає від ревматизму. Пекуче сонце на безхмарному небі обпалювало їй спину крізь клітчасту сукню, курна дорога мерехтіла від спеки, а гарячі рівнинні луги, над якими навіть цієї пори року невтомно щебетали незліченні жайворонки, були такими зеленими, що аж різали очі. То був один із тих днів, який люди, котрим не треба працювати, називають «славним».

Дороті прихилила велосипед до хвіртки котеджу Пайсерів і, вийнявши із сумки хустинку, витерла спітнілі від керма долоні. Під невблаганними сонячними променями її обличчя здавалося виснаженим і безбарвним. Тієї ранкової години Дороті виглядала на всі свої двадцять вісім, а може, навіть трохи старшою. Протягом дня, який зазвичай тривав сімнадцять годин, регулярні періоди втоми у Дороті чергувалися з несподіваними припливами енергії; ранок, коли вона наносила першу порцію «візитів», був втомливим періодом.

Через відстані, які Дороті доводилося долати на велосипеді від будинку до будинку, такі «візити» займали майже половину її дня. Кожнісінький день, за винятком неділь, Дороті відвідувала від пів дюжини до дюжини будинків у їхній парафії. Втискувалася у захаращені кімнатки й сиділа на горбистих запилюжених кріслах, ведучи розмови з вимученими роботою, розтріпаними домогосподарками; за ті пів години, що вона проводила у кожному домі, встигала нашвидкуруч допомогти з шитвом чи прасуванням, прочитати уривок з Євангелії, поміняти компрес на «геть негодящих суглобах» та поспівчувати вагітним, котрі страждали від ранкової нудоти; грала в «Осідлай коня» з дітлахами, від яких пахло кислятиною і які шарпали поділ її сукні своїми липкими маленькими рученятами; давала поради про те, як врятувати напівзасохлу азіатську лілію, допомагала дібрати імена немовлятам і при цьому випивала незліченні «чашки запашного чаю» – прості жінки весь час намагалися напоїти її «запашним чаєм», у якому вже майже не відчувався смак заварки.

Здебільшого ці візити діяли на Дороті гнітюче. Мало, дуже мало жінок мали бодай якесь уявлення про християнське життя, на яке Дороті намагалася їх настановити. Деякі з них були сором’язливими та сповненими підозр, вони всіляко впиралися і шукали відмовки, коли Дороті заохочувала їх приступити до святого Причастя; інші вдавали набожність заради кількох монет, якими сподівалися розжитися зі скриньки для церковних пожертв; от хто справді радів її приходу, так це місцеві цокотухи, яким тільки дай комусь поскаржитися на «загули» їхніх чоловіків чи розповісти моторошні історії («йому просто у вени повставляли лікарі скляні трубки» і тому подібне) про огидні хвороби, від яких повмирали їхні родичі. Добра половина жінок з її списку в душі були затятими атеїстками. Дороті повсякчас з цим стикалася – нічим не обґрунтоване, сліпе невір’я, яке так часто зустрічається серед неосвіченого люду і проти якого будь-які доводи безсилі. Хоч би як вона старалася, Дороті ніколи не вдавалося збільшити число регулярних причасниць на більш ніж дюжину осіб. Жінки обіцяли причащатися, місяць чи два дотримували обіцянки, а потім полишали цю затію. Та особливо безнадійними були наймолодші. Їх навіть не вдавалося залучити до місцевих філій церковних ліг, спеціально для них же і створених (Дороті була почесним секретарем трьох із них, а також капітаном загону дівчат-скаутів). «Промінь надії» і «Товариство сімейного щастя» ниділи без членів, а «Спілка матерів» не розвалювалася лише тому, що плітки та необмежений запас міцного чаю робив щотижневі вишивальні гуртки доволі стерпними. Так, ця робота була марудною; настільки марудною, що іноді могла б видаватися і зовсім марною, якби Дороті не знала, що відчуття марноти своїх старань – це чи не найвитонченіший підступ диявола.

Дороті постукала у перехняблені двері місіс Пайсер, з-під яких нудотно просочувався запах вареної капусти і мильної піни. Зі свого багаторічного досвіду Дороті знала і могла заздалегідь розпізнати унікальний запах кожного з котеджів, які відвідувала під час своїх обходів. Деякі були геть чудернацькими. Наприклад, якийсь дикий солоний запах витав у котеджі старого містера Тумза, колишнього продавця книжок, що увесь день лежав у ліжку в темній кімнаті, і лише його довгий припорошений ніс та окуляри з товстезними лінзами стирчали з-під чогось, схожого на розкішне хутряне покривало. Та варто вам було торкнутися того покривала, як воно розпадалося і розбігалося врізнобіч. Адже складалося виключно з котів – двадцяти чотирьох, якщо бути точним. Як казав містер Тумз, «вони його зігрівали». Майже у всіх будинках вчувався базовий, фоновий запах старих ганчірок та мильної води, на який накладалися інші, індивідуальні запахи: вигрібної ями, кислої капусти, немитих дітей чи сильний, схожий на запах смаженого бекону, сморід робочих штанів, від яких досі відгонило потом десятилітньої давнини.

Місіс Пайсер відчинила двері, які завжди заїдали в одвірку, так що доводилося їх сильніше смикати, і тоді двигтів увесь будинок. Вона була довготелесою, згорбленою, безбарвною жінкою з рідкуватим сивим волоссям, у фартуху з мішковини і стоптаних капцях.

– Та ж це міс Дороті! – вигукнула жінка порожнім тужливим голосом, та все ж чути було, що вона рада бачити свою гостю.

Жінка обійняла Дороті великими покрученими руками – кісточки її пальців від віку та гір перемитого посуду блистіли, немов очищена цибуля, – і, залишивши мокрий поцілунок на її щоці, затягла дівчину до брудного будиночка.

– Мій Пайсер на роботі, міс, – повідомила вона, коли вони зайшли досередини. – Скопує клумби у доктора Гейсорна.

Містера Пайсера наймали садівником. Він та його дружина, яким обом уже перевалило за сімдесят, були одними з небагатьох по-справжньому набожних пар у списку Дороті. Місіс Пайсер провадила нудне життя, що чимось нагадувало життя земляного черв’яка: цілісінький день сновигала туди-сюди між колодязем, умивальником, каміном та крихітним клаптиком городу, – вічно згорблена та з вічно зведеною шиєю, бо горішні поперечини одвірків були для неї занизькими. У кухні було доволі чисто, але страшенно душно і чимось сильно тхнуло, а у всі поверхні, здавалося, в’їлася багаторічна пилюка. Біля стіни навпроти каміна місіс Пайсер облаштувала щось на кшталт молитовного куточка: перед маленькою поламаною фісгармонією розстелила засмальцьований килимок, а на саму фісгармонію поклала олеографічне розп’яття, вишиті бісером слова «Пильнуйте й моліться», а також їхню з містером Пайсером весільну фотографію від 1882 року.

– Бідолашний Пайсер! – провадила далі місіс Пайсер скорботним голосом. – Копати в його віці, з його ревматизмом! Хіба це не жорстоко, га, міс? А тепер у нього ще й між ногами болить, міс, хтозна від чого. Так його ранками діймало ці останні кілька днів. Бачите, міс, як гірко живеться нам, простому люду?

– Просто жах, – підтакнула Дороті. – Сподіваюся, хоч ви, місіс Пайсер, почуваєтеся трохи краще?

– Де там, міс, вже ніщо не змусить мене почуватися краще. На цьому грішному світі мені не вилікуватися, от як переставлюся, тоді вже, може...

– Не кажіть так, місіс Пайсер! Я сподіваюся, що ви ще довго-довго тішитимете нас своєю присутністю.

– Ет, міс, ви не знаєте, як мені кепсько було цього тижня! Ревматизм так викручував мої бідолашні старі ноги, аж деякі дні я думала, що навіть до городу не дійду, щоб вирвати кілька пучків цибулі. Ох, міс, у важкому світі ми живемо, еге ж? У важкому, грішному світі.

– Не забуваймо, місіс Пайсер, що потому нас чекає кращий світ. Це життя дано нам як випробування – зміцнити наш дух і навчити нас терпінню, щоб, коли настане час, ми були готові вознестися на Небеса.

Коли місіс Пайсер почула те слово – «Небеса», з нею сталася раптова і дивна переміна. У місіс Пайсер було лише дві теми для розмов: небесні радощі та земні нещастя. Слова Дороті подіяли на неї, мов закляття. Її тьмяні сірі очі вже втратили здатність блистіти, але голос пожвавився, наповнився майже радісним захватом.

– Ох, міс, як правильно ви сказали! Щира правда, міс! Ми з Пайсером весь час так само собі мовимо. Це єдине, що змушує нас підводитися вранці з ліжка і ставати до праці, – одна лиш думка про рай і довгоочікуваний спочинок. Хай би як ми страждали тут, на землі, на Небесах нам воздається сторицею, кожна малесенька сльоза окупиться. Хіба не так, міс? Усіх нас чекає спочинок на Небі – мир і спокій, і більше ніякого ревматизму, ніякого копання, куховарства, прання, нічого цього. Ви ж справді вірите у це, чи не так, міс Дороті?

– Звісно, – підтвердила Дороті.

– Ох, міс, якби ви знали, як це нас втішає, – одна лиш думка про Небо! Пайсер, коли ввечері повертається втомлений додому, і нам обом дошкуляє ревматизм, так каже до мене: «Ти на це не зважай, стара, – каже, – нам до Неба вже недалеко, – каже. – Для таких, як ми з тобою, й існує Небо, – каже, – для простих бідних трудяг, які в усьому знали міру, жили за християнськими заповідями і регулярно причащалися». Це ж найкращий шлях, хіба ні, міс Дороті? Бідний у цьому житті, зате багатий у прийдешньому? Не як ті багатії з їхніми автомобілями і розкішними будинками, все це не врятує їх від місця, «де черва не вмирає і не гасне вогонь». Які чудові слова, еге ж? Може, трішки помолитеся зі мною, міс Дороті? Я весь ранок з нетерпінням чекала, щоб помолитися.

Завжди, в будь-який час дня чи ночі, Місіс Пайсер готова була «трішки помолитися». То був її еквівалент «чашки запашного чаю». Обидві жінки стали навколішки на килимку і проказали «Отче наш» та колекту[32]32
  Колекта – коротка молитва, у якій передається суть поточного дня чи свята.


[Закрыть] на тиждень. А тоді Дороті, на прохання місіс Пайсер, прочитала їй притчу про багача і Лазаря, під час якої місіс Пайсер час від часу вставляла: «Амінь! Оце правдиві слова, хіба ні, міс Дороті? „І на Авраамове лоно віднесли його Янголи“. Гарно! Ох, які гарні слова! Амінь, міс Дороті, амінь!»

Дороті віддала місіс Пайсер вирізку з «Дейлі Мейл» про дягелевий чай від ревматизму, а дізнавшись, що місіс Пайсер сьогодні так «допікали» ноги, що вона навіть нездужала принести води з колодязя, Дороті витягла для неї кілька відер і занесла до хати. То був дуже глибокий колодязь і з такою низькою цямриною, що можна було не сумніватися, що саме тут місіс Пайсер і зустріне свою смерть: рано чи пізно надто сильно перехилиться через край колодязя (у того навіть не було корби, і відра треба було витягати руками) і шубовсне у воду. Потому вони сіли на кілька хвилин, і місіс Пайсер ще трохи поговорила про Небеса. Дивовижно, наскільки Небеса заполонили її думки, а ще дивовижнішим було те, як чітко та детально стара жінка їх уявляла. Вимощені золотом вулиці й ворота, прикрашені східними перлами, були для неї такими реальними, ніби стояли у неї перед очима. І її видіння включали найдрібніші, найбуденніші деталі. Які м’які там будуть перини! Якою смачна їжа! І щоранку чиста шовкова одежа! Вічний спочинок від будь-якої роботи! Кожної миті свого життя вона знаходила в образі Небес втіху та розраду, і її гіркі нарікання на життя «бідних трудяг» дивним чином пом’якшувалися задоволенням, яке вона отримувала від думки, що зрештою саме «бідні трудяги» й успадкують Царство Небесне. То була така собі своєрідна угода, яку вона уклала з Богом: в обмін на життя у важкій праці – вічність блаженства. Її віра була дещо надто сильною, якщо можна так сказати. Як не дивно, але Дороті чомусь ставало не по собі від того, з якою впевненістю місіс Пайсер описувала Небеса – ніби дивовижну оселю для невиліковно хворих.

Поки Дороті готувалася рушати, місіс Пайсер дякувала їй, дуже гаряче, за візит, на прощання знову поскаржившись на ревматизм:

– Обов’язково питиму дягелевий чай, – сказала жінка, – дуже дякую, що мені його порадили, міс. Хоча не думаю, що він аж так допоможе. Ох, міс, якби ж ви тільки знали, як мене цього тижня мордував той ревматизм! Ніби хто постійно гатив розжареною кочергою ззаду по ногах, а я ще й не дістану, щоб їх як слід розтерти. Навіть не знаю, як вас і просити, але чи не могли б ви, міс, трохи натерти мені ноги, перш ніж підете? У мене он і пляшка з настоянкою під умивальником стоїть.

Непомітно для місіс Пайсер Дороті добряче себе вщипнула. Знала ж, що місіс Пайсер неодмінно про це попросить – скільки вже разів Дороті натирала їй ноги! – от тільки Дороті зовсім не палала бажанням це робити. «Ну ж бо, Дороті! – сердито вмовляла вона себе. – Це ще що за погорда? Йоана, 13:14[33]33
  «А коли обмив ноги вам Я, Господь і Вчитель, то повинні й ви один одному ноги вмивати» (у перекладі І. Огієнка).


[Закрыть]».

– Звісно, натру, місіс Пайсер! – тут же погодилася Дороті.

Вони піднялися вузькими розхитаними сходами, де в одному місці треба було згинатися мало не навпіл, щоб не вдаритися головою об навислу стелю. Світло до спальні проникало через малесеньке квадратне віконце, зовні геть заросле плющем, через що воно вже років з двадцять не відчинялося. Величезне подвійне ліжко заповнювало собою майже всю кімнату, на ньому лежали вічно вогкі простирадла і вовняний матрац – такий самий горбкуватий, як і рельєфна карта Швейцарії. Ахкаючи й охкаючи, стара жінка видерлася на ліжко і лягла долілиць. У кімнаті смерділо сечею та якимсь знеболювальним. Дороті збовтала пляшку з «Настоянкою Еллімана» й обережно розтерла нею дряблі ноги місіс Пайсер, на яких проступали сірі вени.

Вийшовши з будинку на спеку, від якої усе пливло перед очима, Дороті осідлала велосипед і, швидко крутячи педалі, поїхала додому. Сонце обпалювало обличчя, але повітря здавалося солодким та свіжим. Вона була щаслива, щаслива! Дороті завжди почувалася безглуздо щасливою по закінченні своїх вранішніх «відвідин» і, як не дивно, ніяк не могла збагнути чому. У Борлейза, що тримав молочну ферму, на луках паслися руді корови, по коліна у мерехтливому морі трави. В ніздрі Дороті вдарив характерний коров’ячий запах – суміш ванілі та свіжого сіна. Хоч у неї ще було безліч справ цього ранку, Дороті не змогла опиратися спокусі й зупинила велосипед, вхопившись однією рукою за хвіртку, де одна з корів з вологим рожевим носом терлася об ворітний стовп і сонно позирала на неї.

По той бік живоплоту Дороті помітила нібито дику троянду, але не бачачи цвіту, важко було сказати, чи то часом не шипшина. Тож Дороті перелізла через хвіртку, щоб дізнатися напевне, і присіла поміж високого бур’яну попід кущами. Тут, ближче до землі, було дуже гаряче. Їй одразу ж вдарило у вуха дзижчання та гудіння незчисленних невидимих комах й огорнула хвиля гарячого літнього пару, що піднімалася від оберемків свіжоскошеної трави. Поблизу височіли стебла кропу, з яких донизу звисало листя, ніби кінські хвости кольору морської хвилі. Дороті потягла до себе гілочку кропу і вдихнула сильний солодкий аромат. Він був таким багатим, таким насиченим, що їй аж запаморочилося в голові. Дороті жадібно вдихала його, наповнюючи ним легені. Який же це неповторний запах – запах літніх днів, дитячих радощів, пряних островів у теплій піні східних морів!

Її серце раптом переповнила радість. Та незбагненна радість, яку викликає в нас краса природи та буття загалом і яку Дороті, можливо помилково, приймала за Божу любов. Поки вона сиділа навколішки посеред спеки, солодких запахів та лінивого гудіння комах, їй здавалося, що вона чує, як земля і все живе співає Небесам хвалебну оду. Уся рослинність – листя, квіти, трава – усе сяяло, пульсувало, радісно виспівувало. А їм вторили жайворонки, переливчасті хорали невидимих жайворонків, що лили музику з неба. Все багатство літа, тепло землі, щебетання пташок, зітхання корів, дзижчання бджіл – усе це зливалося воєдино й піднімалося догори, немов дим від незгасаючих вівтарів. «Тому з ангелами і архангелами!» Дороті почала молитися, і молилася вона палко, святобливо, захоплено. А тоді раптом усвідомила, що цілує листок кропу, який перед тим прикладала до обличчя.

Опам’ятавшись, Дороті різко відсахнулася. Що це вона робить? Кого вона прославляє – Бога чи всього лише природу? Радість у серці погасла, натомість його затопило холодне неприємне відчуття, ніби Дороті обманом змусили забутися у мало не язичницькому екстазі. «Щоб більше такого не траплялося, Дороті! – докоряла вона собі. – Що це за схиляння перед природою!» Батько застерігав її від цього. Вона не раз чула, як під час літургії він закликав не поклонятися природі; за його словами, це звичайнісінький пантеїзм і – що, здавалося, обурювало його чи не найбільше – огидна сучасна мода. Дороті зірвала гілку дикої троянди і тричі вколола себе шпичаком – як нагадування про Одного Бога в Трьох Особах, а тоді перелізла назад через хвіртку і сіла на велосипед.

З-за рогу до неї наближався чорний дуже запилюжений капелюх з широкими крисами. То був отець Макгвайр, римо-католицький священник, який також об’їжджав на велосипеді своїх парафіян. Він був кремезним огрядним чоловіком, і велосипед під ним здавався карликовим, а сам священник балансував на його сидінні, ніби м’ячик для гольфу на підставці. Обличчя у нього було червоним, веселим і трохи хитруватим.

Дороті знітилася, щоки вкрилися рум’янцем, а рука мимоволі потяглася до золотого хрестика під сукнею, шукаючи в ньому підтримки. Отець Макгвайр наближався до неї з виразом блаженного спокою на обличчі, не виказуючи найменшого здивування. Дороті вичавила із себе усмішку і нещасним голосом пробурмотіла: «Доброго ранку». Але отець мовчки проїхав повз неї, його погляд лиш на мить ковзнув обличчям Дороті й одразу ж втупився у далечінь. Отець із вражаючою майстерністю вдав, що не помітив її. Дороті ж, яка за своєю природою просто не здатна була так проігнорувати людину, знову сіла на велосипед і поїхала геть, намагаючись погамувати недобрі думки, що їх незмінно викликала зустріч з отцем Макгвайром.

П’ять чи шість років тому, коли отець Макгвайр здійснював обряд поховання на церковному кладовищі Святого Ательстана (у Кнайп-Гілл не було римо-католицького кладовища), між ним та пастором зав’язалася суперечка щодо доречності якоїсь деталі в траурному вбранні отця Макгвайра, й обидва священники розвели безсоромну полеміку прямісінько над виритою могилою. З того часу вони один з одним не розмовляли. Батько Дороті казав, що воно й на краще.

Що ж до інших священнослужителів Кнайп-Гілл: конгрегаціоналіста містера Ворда, весліанця містера Фолі і підстаркуватого лисого священника-баптиста, який волав свої вакханалії у церкві Ебенезера, – пастор називав їх зграєю вульгарних сектантів і заборонив Дороті мати з ними будь-які справи, якщо вона не хотіла викликати його невдоволення.