Текст книги "Донька пастора"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 20 страниц)
Як дивно було тримати олівець у зранених затерплих пальцях! Букви виходили великими й розгонистими, як у дитини. Але Дороті написала довгого листа, усе детально пояснивши, і під кінець попросила вислати їй трохи одягу та два фунти на дорогу додому. А зворотного листа попрохала адресувати на ім’я «Еллен Міллборо» (як містечко Міллборо у Саффолку). Дороті було незвично використовувати фальшиве ім’я, вона почувалася мало не злочинницею. Але вона не хотіла ризикувати, щоб у селі чи, крий Боже, у таборі часом не дізналися, що вона і є та сама Дороті Хейр, горезвісна «донька пастора».
6
Тепер, коли рішення було прийнято, Дороті нетерпеливилося полишити хмільники. Наступного дня вона ледве змусила себе вийти в поле і збирати хміль разом з усіма; тепер, коли пам’ять повернулася і Дороті було з чим порівняти, їй здавалися нестерпними злиденні умови й одноманітна їжа. Якби у неї було достатньо грошей на дорогу, Дороті не затрималася б тут і хвилиною довше. Щойно вона отримає батьків лист з двома фунтами, як одразу ж попрощається з Терлями, сяде на потяг додому і, попри всі осудливі погляди та пересуди, які чекатимуть на неї у Кнайп-Гілл, нарешті зітхне з полегшенням.
Через три дні Дороті пішла до поштового відділення і поцікавилася, чи на її ім’я не надходив лист. Поштарка, жінка з обличчям, як у такси, на якому відображалася глибока неприязнь до всіх сезонників, холодно кинула, що ні, нічого немає. Дороті засмутилася. Шкода, звісно, мабуть, пошту затримали. Та не біда, лист неодмінно прийде завтра – вона почекає ще один день.
Наступного вечора Дороті знову прийшла, певна, що цього разу вже точно отримає листа. Але ні, нічого. І тут у серце Дороті закрався неспокій, а коли лист не прийшов і на п’ятий день, цей неспокій переріс у страшенну паніку. Дороті купила ще одну пачку паперу і написала довжелезного, на чотирьох аркушах, листа, де ще раз все детально пояснювала і благала тата не залишати її у невіданні. Відправивши листа, вона заприсяглася сама собі цілий тиждень не ходити на пошту.
То було у суботу. Рішучості їй вистачило до середи. Щойно гудок сповістив про перерву, Дороті кинула свого кошика і помчала до пошти – за цілих півтори милі, а це означало, що сьогодні вона залишиться без обіду. Діставшись відділення, Дороті смиренно опустила голову і підійшла до прилавка. Страх скував їй язик. Такса-поштарка сиділа у своїй дротяній клітці в кінці приміщення, щось зосереджено підраховуючи і записуючи цифри до видовженої розрахункової книги. Вона з-під лоба глипнула на Дороті і повернулася до своєї роботи, вдаючи, що не помічає її.
Дороті боляче стисло груди, стало важко дихати.
– Для мене є листи? – ледь спромоглася промовити вона.
– Ім’я? – запитала поштарка, не припиняючи своїх розрахунків.
– Еллен Міллборо.
Поштарка на мить відірвала довге, немов морда у такси, обличчя від розрахункової книги і глянула через плече на вхідну кореспонденцію на літеру «М».
– Ні, – сказала вона і знову втупилася носом у цифри.
Дороті ніби в тумані вийшла з пошти, ноги самі понесли її назад до хмелевих полів, але за декілька кроків вона спинилася. Сил іти далі не було, а всередині неї розповзалася мертвотна порожнеча, лише наполовину спричинена голодом.
Мовчання її батька могло означати тільки одне. Він повірив історії місіс Семпрілл, повірив, що вона, Дороті, втекла з дому за ганебних обставин, а тепер безсоромно бреше, намагаючись виправдатися. Він надто розгніваний та обурений, щоб їй відповісти. Усе, чого він зараз хоче, так це спекатися її, обірвати з нею усіляке спілкування, викреслити її зі свого життя і, мов страшний сон, забути ту ганьбу, якої вона йому завдала.
Після такого Дороті вже не зможе повернутися додому. Не посміє. Тепер, подивившись на ситуацію з погляду її батька, вона раптом чітко усвідомила всю нерозважливість та поспішність свого попереднього рішення. Звісно, вона не може повернутися додому! З ганьбою приповзти назад, підібгавши хвоста, осоромити батьківський дім... ні, неможливо, абсолютно неможливо! І про що вона тільки думала?
А що тоді? Їй не залишалося нічого іншого, як взагалі зникнути, вирушити туди, де можна сховатися, загубитися в натовпі. Можливо, до Лондона. Кудись, де її ніхто не знає, де ані її обличчя, ані ім’я не розворушать ні в чиїй пам’яті спогадів про брудні подробиці.
Поки вона отак стояла, до неї долинули звуки дзвонів із сільської церкви за поворотом: дзвонарі налаштовувалися видзвонювати «Господи, завжди зі мною будь», як музикант, що жартома перебирає пальцями клавіші піаніно, добираючи мелодію. Та вже за мить церковний гімн вилився у звичні вуху недільні мотиви: «Жінці моїй більш не наливати! Упилася так, що не зайде до хати!» – такий самий передзвін, що й у дзвонів церкви Святого Ательстана три роки тому, до того, як їх зняли. Туга за домом, немов списом, пронизала серце Дороті, викликавши в пам’яті яскраву коловерть картин: запах клеєварки у теплиці, коли Дороті виготовляла костюми для шкільної вистави; щебетання шпаків за вікном її спальні, що переривало молитви перед святим Причастям; скорботний голос місіс Пайсер, коли та перераховувала болячки своїх ніг; прогнила підлога у дзвіниці, магазинні борги та в’юнок у горошку – усі ті різноманітні та вкрай важливі клопоти, що заповнювали її життя, яке складалося переважно з роботи та молитви.
Молитва! На мить, якусь коротку хвилю, це слово заволоділо її думками. Молитва – колись вона була джерелом і центром її всесвіту. І горе, і радість Дороті зустрічала з молитвою на вустах. А зараз усвідомила – це лише тепер спало їй на думку, – що, відколи покинула дім чи навіть відколи до неї повернулася пам’ять, вона не проказала ні слова молитви. Ба більше, не відчувала ані найменшого бажання молитися. Несвідомо Дороті почала шепотіти молитву, але майже відразу спинилася: слова були порожні й неживі. Молитва, яка все життя була для неї опорою, раптом втратила свою силу. Отака думка промайнула в голові у Дороті, поки вона повільно йшла дорогою, промайнула й одразу щезла: так ми мимохідь зауважуємо квітку у канаві чи пташку при дорозі – зауважуємо й відразу ж забуваємо. Дороті навіть не мала часу замислитися, що б це могло означати. Цю думку витіснили інші, важливіші питання.
Дороті треба було задуматися про майбутнє. Вона вже приблизно уявляла, що мусить робити. По закінченні хмелевого сезону поїде до Лондона, знову напише татові й попросить прислати їй якийсь одяг і трохи грошей – бо, хоч як би він на неї сердився, Дороті не могла повірити, що він залишить її напризволяще у скруті, – а тоді почне шукати роботу. Її наївність у цих питаннях була такою глибокою, що страшні слова «шукати роботу» зовсім не наганяли на неї страху. Дороті знала, що вона сильна та здібна і що є безліч робіт, які вона може виконувати. Вона могла б влаштуватися вихователькою, наприклад, хоча ні, краще служницею чи покоївкою. Дороті чи не всю хатню роботу могла виконувати краще за більшість слуг; до того ж що скромніше становище вона посяде, то легше їй буде тримати в таємниці своє ганебне минуле.
У будь-кому разі для неї зачинені двері батьківського дому – в цьому не випадало сумніватися. Віднині їй доведеться самій дбати про себе. І хоч вона мала лише приблизне уявлення про те, як усе це виглядатиме в реальному житті, рішення було прийнято. Дороті пришвидшила ходу і повернулася на поле якраз перед початком післяобідньої зміни.
Хмелевий сезон добігав кінця. За тиждень чи, може, трохи більше Кейрнс оголосить про завершення робіт, кокні сядуть на спеціальний лондонський потяг для збирачів, а цигани осідлають коней, навантажать вози і подадуться до Лінкольншира випрошувати роботу на картопляних полях. Що ж до кокні, то вони вже по саму зав’язку ситі хмелюванням і не могли дочекатися, коли нарешті повернуться до старого доброго Лондона, де на кожному розі є крамничка «Усе по 3 центи» і де продають смажену рибу, де не доведеться спати у соломі та смажити бекон у бляшанках, коли очі сльозяться від диму. Так, хмелювання було відпусткою, але такою, закінчення якої чекаєш з нетерпінням. Свого часу ви радо поспішали на плантації, а повертаючись додому, радієте удвічі більше й божитеся на чім світ стоїть, що ноги вашої більше не буде на тих хмільниках. І все це до наступного серпня, коли забудуться і холодні ночі, і кепська платня, і зранені руки, а в пам’яті залишаться лише ліниві вечори, коли ви ніжилися на сонці, і кухлі з пивом, які ви дудлили у багряних відблисках багаття.
Ранки ставали все похмурішими, і в повітрі все більше відчувалася осінь; небо посіріло, почало опадати перше листя, а в’юрки та шпаки збивалися у зграї перед зимуванням. Дороті ще раз написала батькові, знову попросивши надіслати їй одяг та гроші, але цей лист також залишився без відповіді. Ніхто з друзів чи знайомих їй теж не писав. Зрештою, окрім тата, ніхто й не знав її теперішньої адреси; хоча вона чомусь сподівалася, що їй напише містер Ворбертон. Іноді сміливість покидала її, особливо ночами, коли Дороті лежала в остогидлій соломі і їй не давали заснути тривожні думки про непевне майбутнє. Вона тепер збирала хміль з відчайдушною, ледь не гарячковою енергією, з кожним днем усе чіткіше усвідомлюючи, що найдрібніша жменька хмелевих шишок ще на кілька фартингів відділяє її від голодної смерті. Її товариш по кошику, Глухий, також збирав наввипередки з часом: для нього то були останні гроші, які він заробить аж до наступного хмелевого сезону. Вони поставили собі за мету заробляти по п’ять шилінгів на день, себто набивати по тридцять бушелів хмелю на двох, але жодного разу так і не наблизилися до неї.
Глухий був старим диваком і як товариш – не рівня Ноббі, але людина загалом непогана. Колись він працював корабельним стюардом, але вже багато років жебракував; був глухий як пень, а тому розмови з ним нагадували розмови з тугою на вухо тітонькою з анекдотів. Полюбляв хизуватися, але доволі безневинно. Міг годинами наспівувати собі під ніс ту саму пісеньку, щось на кшталт: «Кошик мій, кошик мій», і хоч сам не чув ні слова з того, що співав, схоже, отримував від цього неабияке задоволення. Дороті ще в житті не бачила таких волохатих вух, як у нього. З кожного вуха стирчали цілі зарості, ніби мініатюрні пухнасті бакенбарди, що були колись у моді. Глухий щороку приїжджав хмелювати на Кейрнсову ферму, заощаджував за сезон фунт грошей і, перш ніж знову повертатися до вуличного життя, тиждень розкошував у нічліжці в Ньютінгтон Баттс. То був єдиний тиждень у році, коли він спав на чомусь, що бодай віддалено нагадувало ліжко.
Хмелевий сезон закінчився двадцять восьмого вересня. Залишалося ще кілька полів, де хміль був зовсім поганий, тому в останній момент містер Кейрнс вирішив «лишити їх цвісти». О другій годині по обіді дев’ятнадцята бригада дозбирала своє останнє поле, низенький циган-бригадир, видираючись на стовпи, знімав залишки хмелю, й оцінювач забрав останні шишки. Коли його віз зник з очей, бригадою прокотився різкий вигук: «Кидай їх до кошиків!», і Дороті побачила, що всі жінки одразу ж кинулися врозтіч, а сама вона раптом опинилася в оточенні шести чоловіків, в чиїх очах світилися бісівські вогники. Перш ніж вона зрозуміла, що відбувається, чоловіки схопили її, посадовили у кошика і почали несамовито розгойдувати з боку в бік. Тоді її витягнули звідти, і якийсь молодий циганчук, від якого сильно пахло цибулею, смачно поцілував її в губи. Спершу Дороті пручалася, але, помітивши, що така ж доля спіткала усіх жінок на полі, здалася. Як виявилося, то була незмінна давня традиція – в останній день хмелювання саджати всіх жінок до кошиків. Того вечора у таборі майже ніхто не спав, усі святкували. Уже й північ давно минула, а Дороті досі кружляла в танку навколо велетенського багаття під пісню «Колись давним-давно», одну її руку стискав рожевощокий хлопчина-м’ясник, а іншу тримала п’яна в дим стара жінка у шотландському карнавальному головному уборі.
Уранці всі пішли на ферму отримувати гроші. Заробіток Дороті становив один фунт чотири пенні, і ще п’ять пенні вона заробила, допомагаючи з розрахунками тим збирачам, які не вміли читати-писати. Кокні за такі послуги платили по пенні, а цигани розплачувалися виключно лестощами. Після цього Дороті разом з Терлями подолала чотири милі до станції у Вест-Екворті. Містер Терль ніс олов’яну скриню, місіс Терль тримала на руках немовля, решта дітей несли всяку всячину, а Дороті котила дитячий візок, який вміщав весь череп’яний посуд родини Терлів і мав два круглі та два овальні колеса.
Близько полудня вони дісталися до станції, потяг для збирачів мав вирушити о першій, але прибув о другій і виїхав зі станції о чверть на четверту. Після неймовірно довгої подорожі, під час якої він об’їхав чи не весь Кент, підбираючи дюжину збирачів тут, пів дюжини там, раз за разом здаючи назад і простоюючи на запасних коліях, щоб пропустити інші потяги, – загалом витративши цілих шість годин, щоб подолати відстань у тридцять п’ять миль, – близько дев’ятої вечора він нарешті висадив їх у Лондоні.
7
Тієї ночі Дороті спала у Терлів. Вони так до неї прихилилися, що радо прихистили б її у себе і на тиждень, а то й на два, якби вона погодилася скористатися їхньою гостинністю. У двох кімнатках (вони жили у багатоквартирному прибутковому будинку недалеко від Тауер-Бридж-роуд) і так тіснилося семеро людей, серед них і діти, тож Дороті постелили на підлозі, спорудивши їй ліжко з двох дірявих килимків, старої подушки і пальта.
Вранці вона попрощалася з Терлями, подякувала їм за доброту і пішла прямісінько до громадської лазні у Бермондсі, де змила із себе бруд, що нашаровувався на її тілі цілих п’ять тижнів. Після цього вона вирушила на пошуки помешкання, маючи у кишені шістнадцять шилінгів і вісім пенні. З одягу у неї було лише те, в чому вона була вбрана, тож вона старанно його заштопала й почистила. Рятувало ще й те, що на чорній сукні бруд не такий помітний. Нижче колін вона виглядала досить пристойно завдяки тому, що в останній день хмелевого сезону місіс Кіллфру, «домашня» із сусідньої бригади, подарувала Дороті добрі, майже неношені черевики її доньки і пару вовняних панчіх.
Лише під вечір Дороті пощастило знайти кімнату. Вона годин з десять блукала містом, з Бермондсі до Саутерка, із Саутерка до Ламбета, крізь лабіринти вуличок, де шмаркаті дітлахи гралися у класики на тротуарах, всіяних банановими шкурками та гнилим листям капусти. У кожному будинку, до якого вона стукала, на неї чекала та сама відповідь – її навідріз відмовлялися приймати. Перед очима вже рясніло від набурмосених облич жінок, що стояли на порозі з таким ворожим видом, ніби Дороті була грабіжником чи державним інспектором, змірювали її поглядом з ніг до голови, коротко кидали: «Самотніх дівчат не беремо» і зачиняли двері перед самісіньким її носом. Дороті цього, звісно, не знала, але одного її вигляду було достатньо, щоб викликати підозри у будь-якої порядної домовласниці. Із заплямованим і подертим одягом вони ще, може, й змирилися б, але той факт, що у неї не було ніякого багажу, від самого початку прирік її на невдачу. Із самотньою дівчиною без пожитків клопоту не наберешся – це перша і найбільша мудрість лондонських домовласниць.
Близько сьомої години, коли Дороті вже ледве трималася на ногах від утоми, вона забрела у маленьке неохайне кафе білятеатру «Олд Вік» і попросила чашку чаю. Розговорившись з нею і дізнавшись, що Дороті шукає кімнату, хазяйка кафе порадила їй «звернутися до Мері, що з Веллінгс-Корт, одразу за Ламбет-Кат». «Мері», схоже, не надто перебирала пожильцями, головне, щоб платили. Узагалі-то її звали місіс Соєр, але вуличні хлопчаки кликали її Мері.
Знайти Веллінгс-Корт виявилося непросто. Спочатку йдеш по Ламбет-Кат аж до жидівської крамнички одягу «Першокласні штани», проходиш вузьким провулком і повертаєш ліворуч до ще одного провулка, такого вузького, що плечі ледь не труться об засмальцьовані стіни. На стінах якісь терплячі хлоп’ячі руки вирізали вульгарне слово, незчисленну кількість разів і так глибоко, що його вже нічим не стерти. У дальньому кінці малесенький дворик, оточений чотирма високими вузькими будинками із залізними східцями, розвернутими фасадами один до одного.
Порозпитувавши, Дороті знайшла «Мері» у підвальному закутні одного з будинків, що радше скидався на барліг. Мері виявилася непримітною старою зі страшенно рідким волоссям і настільки змарнілим обличчям, що воно більше нагадувало нарум’янений і припудрений череп. Голос її був надтріснутим і сварливим, але водночас невимовно тужливим. Вона ні про що Дороті не розпитувала, навіть не роздивилася її як слід, а просто звеліла заплатити десять шилінгів і прокректала:
– Номер двадцять дев’ять. Третій поверх. Піднімешся з чорного ходу.
Чорним ходом, вочевидь, вважалися внутрішні сходи усередині будинку. Дороті піднялася темними гвинтовими східцями, що тяглися вздовж вологих стін, наскрізь просякнутих смородом старих ганчірок, якоїсь гнилятини та помий. Коли вона дісталася третього поверху, у коридорі пролунав верескливий сміх, і з однієї з кімнат вискочили дві розпутні на вигляд дівулі, що витріщилися на Дороті. Зовсім молоденькі обличчя були вкриті товстим шаром пудри та рум’ян, а губи пломеніли, ніби пелюстки герані. Але з-під усього того нашарування на вас дивилися не по літах утомлені очі – аж мороз пробирав поза шкірою: здавалося, ніби якась стара натягнула на себе маску молодої дівчини. Вища з дівчат привіталася з Дороті.
– Привіт, красуне!
– Привіт!
– Ти тут новенька? До якої кімнати тебе поселили?
– Номер двадцять дев’ять.
– Боже, запроторили у ту діру?! Сьогодні виходиш?
– Ні, навряд, – сказала Дороті, дещо здивувавшись такому запитанню. – Я надто втомилася.
– Ну, я так і подумала, он навіть не причепурилася. Ти, люба, часом не без грошей сидиш? А то без товарного вигляду діла не буде. Якщо тобі щось треба, помаду там абощо, ти тільки скажи. Ми, дівчата, тут одна одну виручаємо.
– О... ні, дякую, – збентежившись, мовила Дороті.
– Ну, як знаєш! Нам з Доріс час іти. У нас страшенно важлива зустріч на Лестер-сквер, – тут вона підштовхнула стегном другу дівчину, й обоє пустотливо захихотіли, але якось безрадісно. – А знаєш, ти це добре надумала! – довірливо додала вища дівчина. – Іноді так хочеться спокійно поспати бодай одну нічку! От би й мені так! Сама собі, як королева, і щоб ніякий біс своїми ножиськами не штовхався. Круто, коли можеш собі таке дозволити, еге ж?
– Так, – відповіла Дороті, здогадуючись, що саме такої відповіді від неї очікували, хоч і не дуже тямлячи, про що мова.
– Ну що ж, па-па, любонько! Солодких снів. І стережися опівнічних набігів!
Коли двоє дівчат пострибали вниз сходами, знову зайшовшись верескливим сміхом, Дороті відшукала кімнату номер 29 і відчинила двері. Їй в обличчя війнуло холодним затхлим повітрям. Квадратна кімнатка вісім на вісім футів була дуже темна. Меблів обмаль. Посеред кімнати стояло вузьке залізне ліжко з дірявим покривалом і сірими простирадлами, біля стіни – ящик з олов’яним умивальником і порожньою пляшкою з-під віскі, яка, вочевидь заміняла глек для води; над ліжком хтось прикріпив фотографію Бібі Данієлс, вирвану з «Кіносвіту».
Простирадла були не лише брудними, але й вогкими. Дороті пересмикнуло від однієї думки, що доведеться голим тілом торкатися тих смердючих шматин, тому, роздягаючись, вона не стала знімати сорочку чи те, що від тієї сорочки лишилося, – її спідня білизна до того часу перетворилася на суцільне дрантя. Хоч у неї все тіло нило від утоми, Дороті ніяк не могла заснути. Вона була надто схвильована, і в голову лізли всілякі тривожні думки. Атмосфера цього огидного місця змусила її нарешті чітко усвідомити всю серйозність свого становища: безпомічна, без друзів, і від вулиці її відділяють якихось шість шилінгів. Не сприяло засипанню й те, що з настанням ночі дім, здавалося, прокидався й наповнювався звуками. Стіни були такі тонкі, що вона чудово чула все, що відбувалося в сусідніх кімнатах. Верескливий сміх, хихотіння, пісні хриплими чоловічими голосами, протяжні грамофонні лимерики, лункі поцілунки, дивні, ніби передсмертні, стогони і вряди-годи страшний скрегіт залізних ліжок. Ближче до півночі у втомленому мозку Дороті всі ці звуки злилися в якусь химерну какофонію, і вона нарешті заснула неспокійним тривожним сном. Однак вже за хвилину, принаймні так їй здалося, двері кімнати рвучко відчинилися, досередини влетіли дві невиразні жіночі постаті, стягнули з ліжка всі покривала, окрім простирадл, і хутко вибігли геть. У домі «Мері» завжди хронічно бракувало ковдр, тож якщо ви хотіли поліпшити своє становище, вам залишалося лише вкрасти їх з ліжка сусіда. Звідси і вираз «опівнічні набіги».
Вранці, за пів години до відкриття, Дороті пішла до найближчої громадської бібліотеки, щоб переглянути оголошення в газетах. Перед входом уже тинялося з два десятки сумнівних на вигляд осіб, і з кожною хвилиною надходило більше, аж поки не зібралося чоловік шістдесят. Зрештою двері бібліотеки відчинилися, і весь натовп ринув досередини, наввипередки продираючись до дошки оголошень у кінці читальної зали, де висіли вирізки колонок «Відкриті вакансії» з різноманітних газет. А за хвилею шукачів роботи перевальцем зайшов гурт закутаних у лахміття чоловіків та жінок, які провели ніч на вулиці і тепер прийшли до бібліотеки виспатися. Полегшено крехтячи, вони вмощувалися за найближчий стіл і підтягнули до себе першу-ліпшу газету: «Вісник Вільної церкви» чи «На варті вегетеріанства» – байдуже, головне вдати, що вони щось читають, аби їх не вигнали з бібліотеки. Порозгортали часописи і майже миттєво заснули, посхилявши підборіддя на груди. Бібліотекар, проходячи повз, по черзі штрикав їх указкою, ніби кочергою помішував поліна в каміні; тоді вони розплющували очі, спросоння щось бурмотіли під ніс, чекали, поки він піде, і знову засинали.
Тим часом біля дошки оголошень розгорілася справжня битва, кожен намагався проштовхнутися якомога ближче. Двоє молодих чоловіків у синіх комбінезонах прибігли одними з останніх, і зараз один із них, нахиливши голову донизу, ніби нападник у футболі, почав пробиватися вперед. Уже за мить він був біля самісінької дошки і, обернувшись до свого товариша, гукнув: «О, те що треба! Джо, я знайшов нам роботу! „Потрібні механіки. Гараж Лока у Кемден-таун“. Так, мені час на вихід!» Таким самим способом він проклав собі дорогу назад крізь натовп, й обоє кинулися до дверей. Тепер вони, не шкодуючи ніг, щодуху помчать до Кемдентауна. Цієї миті по всіх громадських бібліотеках Лондона безробітні механіки читали те саме оголошення і собі приєднувалися до шаленої гонитви, на кону якої стояло місце в гаражі Лока, яке, найімовірніше, вже отримав хтось, хто міг собі дозволити купити газету й дізнався про цю вакансію ще о шостій ранку.
Врешті-решт Дороті спромоглася пробратися до дошки й записала кілька адрес, де шукали прислугу, яка б уміла робити «все на світі». Вибір був чималий: здавалося, кожна друга леді у Лондоні шукала собі витривалих і вправних служниць. Зі списком на двадцять адрес у кишені Дороті за три пенні поснідала хлібом з маргарином та чаєм і, окрилена надією, рушила на пошуки роботи.
Вона ще була надто наївною, щоб знати, що без допомоги її шанси знайти роботу практично рівні нулю; але наступні чотири дні поступово відкривали їй на це очі. За цей час вона особисто обходила вісімнадцять потенційних місць і написала до ще чотирьох. Пішки здолала величезні відстані, обійшовши всі південні передмістя Лондона: Клепхем, Брикстон, Далвіч, Пенге, Сиденгем, Бекенгем, Норвуд, а раз забрела навіть до Кройдона. Усюди її запрошували до охайних міщанських віталень, де з нею бесідували жінки всіх мислимих і немислимих типів та статур – рослі огрядні деспотки, худющі підступні пронози, стримані й вічно насторожені пані у золотих пенсне, нерішучі й метушливі сповідниці вегетеріанства та завсідниці спіритичних сеансів. І всі як одна, товсті й худі, безпристрасні й турботливі, реагували однаковісінько: впускали у дім, вислуховували її прохання, критично оглядали з ніг до голови, засипали неприємними, іноді відверто образливими запитаннями і – відмовляли.
Будь-хто з таким-сяким досвідом сказав би їй, що так воно і буде. У її ситуації марно було сподіватися, що хтось ризикне її найняти. Проти неї грали подертий одяг і відсутність рекомендацій, а освіченість, якої вона не вміла приховати, ставили остаточний хрест навіть на тих шансах, що в неї могли б бути. Волоцюги, кокні та збирачі хмелю не звертали уваги на її манеру говорити, але домогосподарки з лондонського передмістя одразу це помічали, і їх це відлякувало так само, як домовласниць відлякувала відсутність багажу. Щойно вони впізнавали у ній освічену дівчину з вищого класу, гру, вважай, було програно. Дороті вже навіть звикла, що, варто їй було розтулити рота, як у їхніх очах спалахувала вражена цікавість і вони ковзали допитливим поглядом від її обличчя до зранених рук, а від рук до латок на спідниці. Деякі з жінок так прямо і запитували її, як так сталося, що дівчина її становища шукає роботу служниці. Хмикали, мовляв, не інакше як «потрапила в скруту», себто народила без чоловіка, і, роз’ятривши душу ще десятком запитань, спроваджували від гріха подалі.
Як тільки у Дороті з’явилася адреса, вона знову написала батькові, і коли на третій день так і не отримала відповіді, написала ще раз, цього разу вже у цілковитому відчаї. То був її п’ятий лист. Вона писала, що помре з голоду, якщо тато якомога швидше не надішле їй грошей. У неї заледве лишався час, щоб отримати відповідь, перш ніж спливе тиждень у «Мері» і її виженуть на вулицю за несплату оренди.
А тим часом вона продовжувала марні пошуки роботи, поки її заощадження невпинно танули зі швидкістю шилінг за день – цієї суми було достатньо, щоб не віддати Богові душу, але недостатньо, щоб угамувати голод. Дороті уже й не сподівалася, що батько їй чимось допоможе. І, як не дивно, хоч вона з кожним днем все гостріше відчувала голод, а її шанси знайти роботу ставали все мізернішими, паніка, яка була охопила її попервах, ущухла і їй на зміну прийшла приречена байдужість. Так, Дороті страждала, але вже не боялася. Підземний світ, у який вона скочувалася, зблизька видавався не таким жахливим.
Осінні дні, хоч усе ще ясні, ставали щораз холоднішими. Щодня сонце, продовжуючи заздалегідь програну битву із зимою, трохи пізніше, ніж день перед тим, пробивалося крізь ранковий туман, щоб забарвити дахи будинків у бліді акварельні барви. Дороті весь день проводила на вулиці або в бібліотеці, повертаючись до «Мері» лише ночувати, і тоді завжди про всяк випадок підпирала ліжком двері. Вона уже збагнула, що «Мері» не була борделем – у Лондоні таке було рідкістю, – але відомим кублом проституток. Саме тому тут і дерли по десять шилінгів на тиждень за комірчину, не варту й п’яти. По старій Мері (вона не була власницею будинку, а лише управителькою) було видно, що вона й сама свого часу промишляла проституцією. Якщо ви жили у такому місці, то навіть в очах мешканців Ламбет-Кат опускалися на самісіньке дно. Жінки зневажливо пирхали, коли ви проходили повз, а чоловіки виявляли до вас вульгарний інтерес. Гіршим за всіх був єврей, що жив на розі, власник «Першокласних штанів». Кремезний молодик років тридцяти з круглими рум’яними щоками і чорним каракулевим волоссям, він по дванадцять годин на день стовбичив на тротуарі перед своєю крамничкою, на повні груди горланив, що дешевших штанів не знайти у всьому Лондоні, і нахабно перепиняв дорогу перехожим. Варто вам було завагатися бодай на секунду, як він хапав вас за руку і силою заштовхував до магазину. А коли ви опинялися всередині, його поведінка ставала вже ледь не загрозливою. Якщо ви, не дай Боже, зневажливо відгукувалися про його штани, він тут же пропонував вирішити суперечку кулаками, і багато слабкодухих людей купували ті штани просто зі страху. Та хоч яким зайнятим він був, єврей завжди краєм ока стежив за «пташками», як він їх називав; і, схоже, Дороті йому особливо припала до душі. Він збагнув, що вона не повія, але розміркував, що, оскільки та живе у «Мері», то рано чи пізно все одно до цього докотиться. Він аж облизувався від однієї думки про це. Побачивши, що Дороті йшла провулком, обов’язково ставав на розі, випинав широкі груди, запитливо дивився на неї чорним розпусним оком (мовляв, «ну що, вже дозріла?») і, коли вона проходила повз, делікатно щипав за зад.
Останнього ранку оплаченого тижня у «Мері» Дороті зійшла униз і зі слабкою надією подивилася на грифельну дошку у коридорі, де крейдою записувалися імена людей, яким надійшла кореспонденція. Для «Еллен Міллборо» листів не було. Ну що ж, чому бути, того не минути: залишалася лише вулиця. Дороті навіть на думку не спало вчинити так, як зробили б на її місці інші дівчата – розповісти жалісливу байку і упрохати дозволити їй переночувати ще бодай одну ніч безплатно. Дороті просто вийшла з будинку і пішла геть, їй навіть забракло духу сказати Мері, що вона йде.
У неї не було аніякісінького плану. Якщо не брати до уваги пів години на обід, коли вона витратила три зі своїх останніх чотирьох пенні на хліб з маргарином і чай, Дороті весь день провела у громадській бібліотеці, читаючи щотижневі газети. Вранці вона читала «Нотатки перукаря», а після обіду – «Розведення птахів». Це все, чим їй вдалося розжитися, бо у бібліотеці завжди було так багато гультіпак, що за газети доводилося поборотися. Ці два тижневики вона прочитала від початку до кінця, не пропускаючи навіть оголошень. З головою занурилась у такі деталі, як «Тонкощі використання французьких бритв», «Негігієнічність електричних щіток для волосся» та «Користь зерен ріпака для хвилястих папуг». На більше просто не була здатна. Дороті перебувала у дивному летаргійному стані, коли легше було розмірковувати про французькі бритви, аніж задумуватися над своїм жалюгідним становищем. Страху більше не відчувала. Про майбутнє не думала; та що там, навіть далі вечора не сміла загадувати. Її чекала ніч на вулиці; це все, що вона знала, але й цим не особливо переймалася. А поки що у неї були «Нотатки перукаря» та «Розведення птахів», і вони виявилися на диво цікавими, поглинаючи всю її увагу.
О дев’ятій бібліотекар, обійшовши читальну залу, гачком на довгій палиці загасив усі гасові ліхтарі. Бібліотека зачинилася. Вийшовши з будівлі, Дороті повернула ліворуч і пішла по Ватерлоо-роуд, до річки. На залізному пішохідному мості на мить затрималася. Дув холодний вітер. З річки, немов піщані дюни, піднімалися клуби туману. Вітер підхоплював їх, закручував у вихорі і гнав через місто, кудись на північний схід. Мряка оповила Дороті, проникнувши під тонкий одяг і торкнувшись її нічним холодом. Дороті пішла далі і, скорившись силі притягання, яка зганяє всіх безхатьків до одного місця, вийшла на Трафальгарську площу.
