Текст книги "Донька пастора"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 20 страниц)
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Та все ж наллють горнятко чогось гарячого і вділять дві скибки хліба. Я б з радістю там хоч і кожну ніч ночувала.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: Я був радий, коли мені сказали: «До дому Божого ми підемо!..»
ДОРОТІ [зривається на ноги]: Ой, холодно, холодно! Я навіть не знаю, що гірше: коли сидиш чи коли стоїш. Ох, як ви можете це терпіти? Це що, так кожної ночі? Усе життя?
МІСІС ВЕЙН: Не думай, мила, що серед нас нема вихідців з пристойного товариства.
ЧАРЛІ [співає]: Веселіше, мала, скоро й так помирати! Бррр! Святий Боже! Нічого собі, у мене аж пальці посиніли! [Тупцяє на місці і б’є руками себе по боках.]
ДОРОТІ: О, але як ви це витримуєте? Як ви можете отак жити, ніч за ніччю, рік за роком? Не може бути, щоб люди так жили! Це настільки жахливо, що й не повіриш, поки сам не побачиш. Це ж неможливо!
ХРЮКАЛО: Усе можливо.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [повчально]: У Бога все можливо.
[У Дороті знову підкошуються ноги, і вона опускається на лавку.]
ЧАРЛІ: Ех, уже пів на другу. Або ми зараз трохи порухаємося, або збудуємо піраміду просто на цій чортовій лавці. Якщо, звісно, не хочемо закоцюбнути до бісової мами. Хто за похід до Тауера?
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Я цієї ночі вже й кроку не ступлю. Ніг просто не чую.
РУДИЙ: Значить, піраміда! А то приморозило, так приморозило. Народе, лізь на лавку. Вибачаюся, матусю!
ТАТУНЬО [спросоння]: Шо таке? Вже й поспати спокійно не можна. Невже треба всім навалюватися і штовхати?
ЧАРЛІ: Отак, отак! Потіснись! Посунься трохи, Татуню, дай місце для моєї кістлявої задниці. Залізай один на другого. Отак. На воші не зважайте. Притискайтеся, та тісніше, як сардини в банці.
МІСІС ВЕЙН: Агов! Я вас до себе на коліна не запрошувала, молодий чоловіче!
РУДИЙ: Ну то ви сідайте до мене, матінко, мені байдуже. Ого! Це вперше після Паски я з кимось обнімаюся.
[Вони всідаються один на одного, утворюючи величезний безформний клубок: чоловіки й жінки безладно чіпляються один за одного, як жаби під час нересту. Купа коливається, поки всі намагаються зручніше вмоститися, й у повітря здіймається кислий запах старого ганчір’я. І лише містер Толлбойз марширує туди-сюди.]
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [декламує]: О ви, ніч і день, світло і темрява, хмари та блискавки, кляніть Господа!
[Хтось сів Глухому на живіт, і з його грудей виривається дивний нерозбірливий звук.]
МІСІС БЕНДІГО: Не товчись по моїй хворій нозі! Я тобі що, диван у вітальні?
ЧАРЛІ: Але ж наш Татуньо зблизька смердить!
РУДИЙ: Для вошей це просто святковий банкет.
ДОРОТІ: Ой Боже, Боже!
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [зупиняється]: Чого ти, грішнику, на смертному одрі до Господа волаєш? Залишайся вірним собі до кінця і за прикладом моїм волай до Диявола. Хвала тобі, Люцифере, князю тьми! [Співає на мелодію «Свят, свят, свят»]: Інкуби та сукуби ниць падають перед Тобою...
МІСІС БЕНДІГО: Ой, та заткнися ти, старий богохульнику! Так обріс жиром, що його й холод не бере.
ЧАРЛІ: Яка у тебе задниця м’якенька, матінко. Рудий, дивись там одним оком, щоб поліцай з-за рогу не вийшов.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ: Malecidite, omnia opera[62]62
Усі ганіть! (лат.).
[Закрыть]! Чорна меса! А чом би й ні? Священник завжди залишається священником. Дайте мені недопалок сигарети, і я сотворю чудо. Сірчані свічки, «Отче наш» задом наперед, розп’яття догори ногами. [До Дороті.] Якби у нас був чорний козел, то і ви, дівчино, стали б у пригоді.
[Купою людських тіл нарешті починає розповзатися тепло. Всіх охоплює сонна дрімота.]
МІСІС ВЕЙН: Ви тільки не подумайте, що я звикла у джентльменів на колінах розсиджуватися...
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ [сонно]: Я постійно причащалася, аж поки чортів священник не захтів відпустити мені гріхи за мого Майкла. Паскудник клятий!
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [вставши у позу]: Per aquam sacratam quam nunc spargo, signumque crucis quod nuncfacio[63]63
Святою водою кроплячи, знаком святого хреста осіняючи... (лат.).
[Закрыть]...
РУДИЙ: У когось знайдеться сигаретка? Я останній недопалок скурив.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [ніби з амвона]: Любі мої брати та сестри, ми зібралися тут перед ликом Божим на врочисте свято богохульства блюзнірського. Нагородив Він нас брудом та холодом, голодом та самотністю, сифілісом і сверблячкою, вошами головними і лобковими. Їжа наша – розмоклі хлібні крихти та слизькі м’ясні об’їдки, які шпурляють нам у пакетах з готельних порогів. Насолода наша – перестояний чай і тістечка задубілі, які ми в смердючих підвалах поїдаємо, пивної кислятини ковток, щоб горло прополоскати, й обійми бабисьок беззубих. Доля наша – бідняцька могила, соснові гроби на двадцять футів завглибшки, нічліжка підземна. А тому тільки справедливо – і взагалі, це наш священний обов’язок – завжди й усюди проклинати та ганити Його. А тому з демонами та архидемонами...[і так далі]
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ [сонно]: Господи Ісусе, я вже майже засинаю. От тільки якась зараза поперек мене вляглася і мені на ноги тисне.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ: Амінь. Від лукавого нас визволи, але й у спокусу введи...
[З першими словами молитви він переломлює освячений хліб. Зсередини витікає кров. Лунає громоподібний гуркіт, і пейзаж змінюється. Ноги у Дороті холодні, як крижини. У тумані носяться туди-сюди моторошні крилаті чудовиська – демони та архидемони. Щось – не то дзьоб, не то пазур – впивається Дороті у плече, повертаючи їй відчуття реальності: ноги та руки у неї ломить від холоду.]
ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ [термосить Дороті за плечі]: Прокинься, ну ж бо, прокинься! У тебе що, немає пальта? Ти бліда мов смерть. Хіба ти не знаєш, що небезпечно отак спати на холоді?
[Дороті раптом усвідомлює, що геть заклякла від холоду. На далекому і вже доволі ясному небі мерехтять колючі маленькі зірочки, немов електричні ліхтарики. Піраміда розпалася.]
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Бідолашна, вона до такого не звикла, не те що ми.
РУДИЙ [потираючи руки]: Брр! Ух! Як картопля в промерзлій землі!
МІСІС ВЕЙН: Вона у нас леді, за народженням і вихованням.
ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ: Он як? Слухайте, міс, краще вам піти зі мною до притулку. Там вам на ніч дадуть ліжко. І сліпому видно, що ви на голову вище за цих голодранців.
МІСІС БЕНДІГО: От спасибі вам, констеблю, їй-богу, спасибі! Чи ви чули таке, дівчата? «Вища», – каже. Як вам це? [До поліцейського.] А ти у нас хто, франт виряджений, га?
ДОРОТІ: Ні, ні! Облиште мене, я краще тут залишуся.
ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ: Ну, як хочете. Але вигляд у вас геть кепський. Я трохи пізніше ще прийду перевірити. [Із сумнівом йде геть.]
ЧАРЛІ: Зачекайте, поки зайде за ріг, і знову навалюйтеся. Тільки так ми зможемо зігрітися.
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Ходи сюда, мала. Тулися до мене, все-таки буде тепліше.
ХРЮКАЛО: Десять хвилин до другої. Ну, не вічність же ця ніч триватиме.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: Я витік, немов вода, і всі мої кості вивихнуто з суглобів; серце моє зробилося, немов віск, і розтопилося в тілі моєму[64]64
Псалом 22:14
[Закрыть]!..
[Люди знову навалюються один на одного на лавці. От тільки температура тепер опустилася майже до нуля, і вітер став ще пронизливішим. Усі вовтузяться, намагаючись сховати обвіяні вітром обличчя всередину купи, ніби поросята, що шукають маминих сосків. Періоди тривожного забуття скорочуються до кількох секунд, а самі сни стають усе моторошнішими та сюрреалістичнішими. Ось дев’ятеро людей говорять між собою цілком нормально, ось вони навіть сміються над своїм становищем, але вже за мить гарячково притискаються один до одного, стогнучи від болю. Містер Толлбойз несподівано виснажується, його монолог перетворюється на безглуздий потік слів, і він усією своєю тушею навалюється на інших, мало всіх не подушивши. Купа розповзається. Дехто залишається на лавці, дехто з’їжджає на землю і притуляється до парапету чи колін сусіда. На площу виходить поліцейський і наказує тим, що на землі, підвестися. Вони встають, але, щойно він іде геть, опускаються назад на землю. Від десятка людей на площі не чути більше жодних звуків, окрім хіба що хропіння, яке іноді більше схоже на стогін. Їхні голови гойдаються, ніби у китайських порцелянових ляльок-бовтанок: люди засинають і прокидаються у ритмі годинникового маятника. Лунає три удари. Зі східного кінця площі хтось горланить: «Хлопці! Підйом! Газети приїхали!»]
ЧАРЛІ [рвучко прокинувшись]: Чортові газети! Вперед, Рудий! Біжи, ніби за тобою сто чортів женуться!
[Усі біжать, чи то пак квапливо плетуться, до краю площі, де за рогом троє молодих хлопців безплатно роздають залишки афіш від ранкових газет. Чарлі і Рудий повертаються з великим стосом. П’ятеро чоловіків тісняться на лаві, чотирьох жінок і Глухого садовлять собі на коліна; а тоді з неабиякими труднощами (адже конструкцію доводиться будувати зсередини) огортають себе велетенським паперовим коконом у кілька шарів завтовшки, засовуючи краї собі за комір, притискаючи плечима до спинки лавки. Нарешті все закутано папером, так що з-під кокона стирчать тільки їхні голови і ступні. Для голів вони споруджують щось на кшталт ковпаків. Папір постійно відгинається та рветься, і всередину проникають пориви холодного вітру, але тепер хоч можна поспати п’ять хвилин поспіль. У цей час – між третьою і п’ятою ранку – поліція зазвичай не турбує сплячих на площі. Тепло розливається тілом і доходить навіть до кінчиків пальців. Чоловіки спідтишка дають волю рукам, чіпляючись до жінок під паперовою ковдрою. Але Дороті надто виснажена, щоб цим перейматися. До чверть на п’яту папір так пом’явся і порвався, що під ним уже надто холодно сидіти. Люди підводяться, лаються, відчувають, що ноги трохи відійшли, і, згорбившись, починають походжати туди-сюди парами, через кожні кілька кроків зупиняючись через виснаження. У всіх звело судомами животи від голоду. Взялися до бляшанки згущеного молока, яку припас Рудий, і тепер кожен вмочає у неї пальці і жадібно облизує їх, поки там нічого не лишається. Ті, що зовсім не мають грошей, ідуть до Грін-парку, де їх ніхто не потурбує аж до сьомої. А ті, хто зумів нашкребти хоч з півпенні, прямують до кафе Вілкінса, недалеко від Чарінг-Кросс-роуд. Усім відомо, що кафе відкривається не раніше п’ятої, але вже за двадцять п’ята там зібрався чималий натовп.]
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: У тебе є хоч півпенні, любонько? Паразити тільки на чотирьох дозволяють чайок ділити!
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [співає]: Рожеві ба-арви світанку-у...
РУДИЙ: Ти ба, той сон під газетами пішов мені на користь. [Співає.] У танку дівчину я кружляю...
ЧАРЛІ: Агов, хлопці! Ви тільки подивіться у те вікно! Подивіться, яка там пара, аж шибка запотіла! Дивіться, дивіться, як вода на чай кипить, а поруч цілі тарелі тостів і сендвічів з шинкою, а он на сковорідці сосиски смажаться! Ну що, скажете, шлунок не танцює сальто від такої краси?
ДОРОТІ: У мене є пенні. Мені ж за це наллють горнятко чаю, правда?
ХРЮКАЛО: Багацько ж сосисок ми накупимо на свої чотири пенси! Хіба півчашки чаю і пончик. Ото й увесь сніданок!
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Нащо тобі купляти ціле горнятко чаю на себе одну? У мене є півпенні, і в Татуня є пів пенні, докладемо до них твій пенні і купимо чашку на трьох. У старого, правда, болячки на губах, але яка в біса різниця? Ти просто пий біля ручки, от і все.
[Годинник б’є за чверть п’яту.]
МІСІС БЕНДІГО: Ставлю долар, у мого старого на сніданок смажена пікша. А бодай йому шматок у горлі застряг!
РУДИЙ [співає]: У танку дівчину я кружляю, а в самого сльози виступають...
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [співає]: Раннім ранком пісня моя досягне вух Твоїх!
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Тут добре ще тим, вони дають тобі трохи покімарити. Дозволяють голову на стіл покласти години до сьомої. Справжня благодать для нас, бродяг з Площі.
ЧАРЛІ [пускаючи слину, мов той пес]: Сосиски! Бісові сосиски! Грінки з сиром! Гарячі соковиті тости! І шмат вирізки у два дюйми завтовшки з картопелькою смаженою і пінтою пивця! О, чортів Ісусе!
[Чарлі кидається вперед, протискується крізь юрмище людей і смикає ручку скляних дверей. Увесь натовп, чоловік сорок, напирає, намагаючись узяти двері штурмом, але з того боку їх притримує містер Вілкінс, власник кафе. Він погрожує їм крізь скло. Дехто притискається грудьми й обличчями до шибки, ніби їх зігріває один вигляд смакоти всередині. З радісними криками із сусідньої вулички вибігають Флоррі та ще чотири дівчини (з відносно свіжими силами, адже частину ночі дівчата провели в ліжку) у супроводі гурту хлопців у синіх костюмах. Усі разом вони з такою силою навалюються ззаду, що натовп подається вперед і мало не висаджує двері. Містер Вілкінс сердито відчиняє двері і відпихає передні ряди. У холодному повітрі розливається запах сосисок, копченої риби, кави і свіжоспеченого хліба.]
МОЛОДЕЧІ ГОЛОСИ ДЕСЬ ПОЗАДУ: Чому він не може відчинити раніше п’ятої? Ми з голоду подохнемо без свого чаю! Вибивай двері! [і так далі]
МІСТЕР ВІЛКІНС: Ану, геть! Геть звідси, я сказав! Інакше, Богом присягаюся, нікого з вас не пущу!
ДІВЧАЧІ ГОЛОСИ ІЗ ЗАДНІХ РЯДІВ: Мі-і-істере Вілкінсе! Ну, мі-і-істере Вілкінсе! Любчику, впустіть нас! Ми вас за так поцілуємо. Ну, любчику! [і так далі]
МІСТЕР ВІЛКІНС: Ану, геть! Раніше п’ятої не відчиняємо, і ви це чудово знаєте. [Грюкає дверима.]
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: О святий Ісусе! Це найдовші десять хвилин за всю цю чортову ніч! Що ж, можна заодно і ногам дати відпочити. [Сідає навпочіпки на шахтарський манер. Багато хто бере з неї приклад.]
РУДИЙ: У кого є півпенні? Я готовий скластися на пончик.
МОЛОДІ ГОЛОСИ [імітують військовий оркестр і співають]:
Лиш!., музики грали;
!.. !.. І тобі того ж!
ДОРОТІ [до місіс МакЕллігот]: Ви тільки подивіться на нас! Ви тільки подивіться! Що це за одяг? А що за обличчя?
МІСІС БЕНДІГО: Та й ти не Грета Гарбо, якщо вже на те пішло.
МІСІС ВЕЙН: Ет, як же повільно час тягнеться, коли ждеш свого чайку.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: Бо душа наша змішалася з порохом, і живіт наш волочиться по землі[65]65
Псалом 44:25
[Закрыть]!
ЧАРЛІ: Копчений оселедець! Гори копчених оселедців! Я крізь шибку відчуваю той запах.
РУДИЙ [співає]:
У танку дівчину я кружля-а-аю,
А в самого сльози виступа-а-ають,
Бо не тебе руки мої обійма-а-ають!
[Минає хтозна-скільки часу. Годинник б’є п’яту годину. Здається, минає ще ціла вічність. Тоді двері раптом відчиняються, і люди кидаються досередини, поспішаючи зайняти кутові столики. Мало не непритомніючи від жари, падають на стільці й простягаються на столах, всіма порами вбираючи тепло та запахи їжі.]
МІСТЕР ВІЛКІНС: Так! Правила ви знаєте. І жодних мені викрутасів цього ранку! До сьомої спіть, якщо хочете, але щоб опісля я нічого такого не бачив. Як почую, що хтось хропе, одразу викину геть. А тепер за роботу, розливайте чай, дівчата!
ОГЛУШЛИВИЙ ХОР ГОЛОСІВ: Дві чашки чаю сюди! Нам на чотирьох велику кружку чаю і пончик! Копченої рибки! Мі-і-істере Вілкінсе! А по чім сосиски? Дві скибки! Мі-і-істере Вілкінсе! Паперу цигарку скрутити не знайдеться? Копченої рибки! [і так далі]
МІСТЕР ВІЛКІНС: Ану, цить! Кінчайте цей балаган, інакше нікого не будемо обслуговувати.
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Чуєш, як кров до пальців прилила, любонько?
МІСІС ВЕЙН: Як грубо він з нами розмовляє! Таку поведінку не назвеш джентльменською.
ХРЮКАЛО: Чорт, як дошкуляє же голод. От зараза! Парочку б сосисок для щастя!
ПОВІЇ [хором]: Копченої рибки! І хутчій! Мі-і-істере Вілкінсе! Копченої рибки на всіх! І пончик!
ЧАРЛІ: Непогано! Хоч нанюхаєшся ароматів. Це набагато краще, ніж на тій клятій Площі.
РУДИЙ: Агов, Глухий! Ти своє вже випив! Давай сюди чашку.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: Наші вуста були повні веселощів, а язик – співів[66]66
Псалом 126:2
[Закрыть]!..
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Боже, як мене розморило. Це все від духоти.
МІСТЕР ВІЛКІНС: Ану, не співати! Ви знаєте правила.
ПОВІЇ [хором]: Копченої рибки!
ХРЮКАЛО: Пончики! Риба копчена! У мене аж живіт зводить.
ТАТУНЬО: Ет, який нині чай подають: сама вода, лиш трохи порохом присипана. [Відригує.]
ЧАРЛІ: А зараз найкраще заплющити очі та подрімати. І щоб приснився тобі шмат м’яса з подвійним гарніром. Ну ж бо, народе, вмощуйтесь зручніше і кладіть голови на столи.
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Схилися мені на плече, любонько. На моїх кістках і то більше плоті, ніж на тобі.
РУДИЙ: Я б зараз шість пенсів віддав за кляту цигарку, от тільки в мене їх немає.
ЧАРЛІ: Збивайтеся докупи. Клади на мене голову, Хрюкало. Отак. Ісусе, як же я зараз спатиму!
[Повз них проносять тацю з копченою рибою для повій.]
ХРЮКАЛО [сонно]: Рибка! Цікаво, скільки разів їй довелося на спині лежати цеї ночі, щоб за все це заплатити.
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ [у напівсні]: Ой шкода, як же було шкода, коли Майкл дав драла і залишив мене одну з дитиною...
МІСІС БЕНДІГО [сердито тицяє пальцем на тацю з копченою рибою]: Ви тільки подивіться на це, дівчата! Ви тільки подивіться! Копчена рибка! І як тут не злитися? Нам чомусь не подають рибку на сніданок. А кляті шльондри за дві щоки наминають, встигай тільки підносити! А ми мусимо вдовольнятися чашкою чаю на чотирьох, та й то якщо пощастить! Копчена рибка, ех!
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [повчально]: Розплата за гріхи – копчена рибка.
РУДИЙ: Не дихай на мене, Глухий. Я цього терпіти не можу.
ЧАРЛІ [крізь сон]: Чарлза Віздома знайшли п’яним – смертельно п’яним? – так – шість шилінгів – проходь – наступний!
ДОРОТІ [поклавши голову місіс МакЕллігот на груди]: Ой, як добре!
[Усі поснули.]
2
І так день за днем.
Дороті довелося витерпіти десять днів такого життя – дев’ять днів і десять ночей, якщо точніше. Іншого виходу вона не бачила. Батько, схоже, остаточно її зрікся, і хоч у неї були друзі в Лондоні, які б радо їй допомогли, вона не сміла показатися їм на очі після всього, що буцімто сталося. До доброчинних організацій звертатися вона теж не хотіла, побоюючись, щоб не відкрилося її справжнє ім’я й галас навколо «пасторової доньки» не здійнявся з новою силою.
Отож вона залишалася в Лондоні й стала ще однією представницею доволі цікавого племені, нечисленного, але аж ніяк не вимираючого, – племені жінок, у яких немає даху над головою і ламаного гроша за душею, але які відчайдушно намагаються приховати цей факт, і їм це майже вдається. Холодними світанками вони вмиваються в питних фонтанах, ретельно розгладжують складки на одязі після безсонних ночей і тримаються так стримано і з такою гідністю, що лише по їхніх обличчях, блідих та обвітрених, можна здогадатися, що перед вами нужденна жінка. Дороті, на відміну від своїх товаришів у біді, не мала хисту до жебракування. Свою першу добу на Площі вона нічогісінько не їла, тільки випила кружку чаю опівночі, а потім ще третину чашки у кафе Вілкінса. Але увечері, знемагаючи від голоду, вона таки взяла приклад з решти: підійшла до незнайомки і, зробивши над собою зусилля, попросила: «Будь ласка, пані, чи не могли б ви дати мені два пенси? Я від учора нічого не їла». Жінка здивовано витріщилася на неї, але відкрила сумочку і дала Дороті цілих три пенси. Дороті цього не знала, але та сама освічена мова, яка відлякувала потенційних роботодавців, могла посприяти їй у жебрацькому житті.
Дороті доволі швидко збагнула, що не так уже й важко випросити шилінг на день, чого вистачить, щоб не померти з голоду. Але вона ніколи не просила – не могла, – окрім випадків, коли голод ставав просто нестерпним чи коли потрібно було роздобути дорогоцінний пенні, який був перепусткою до кафе Вілкінса. З Ноббі по дорозі на хмільники вона жебракувала безсоромно і без будь-яких докорів сумління. Але тоді все було інакше, тоді вона не усвідомлювала, що робить. Тепер же лишень під натиском нещадного голоду їй вдавалося набратися сміливості, щоб попросити кілька мідяків у якоїсь жінки, яка видавалася їй достатньо привітною. Просила Дороті завжди тільки у жінок. Раз вона спробувала попросити у чоловіка, але лише один раз.
Що ж до решти, вона швидко призвичаїлася до вуличного життя: до безкінечних безсонних ночей, до холоду, бруду, нудьги, дикуватого комунізму Площі. Через день-два таке становище не викликало в ній уже ані іскри здивування. Як і всі довкола неї, вона прийняла це жахливе існування як своєрідну норму. Тупа байдужість, яка було охопила її по дорозі на хмільники, повернулася, цього разу сильніша, ніж раніше. Цього й слід було очікувати після стількох ночей недосипання та безпритульності. Коли вам доводиться постійно перебувати просто неба, а зайти до приміщення вдається не більше ніж на годину чи дві, ваше сприйняття затуманюється, ніби яскраве світло сліпить очі, а оглушливий дзенькіт боляче гатить по вухах. Ви щось робите, щось відчуваєте, чогось прагнете, але все це десь на задньому плані, не зовсім реальне. Ваш світ, внутрішній та зовнішній, тьмяніє, аж поки не стає розмитим, ніби сон наяву.
Тим часом її почали впізнавати поліцейські. Люди приходять на Площу і йдуть звідти, залишаючись майже непоміченими. З’являються нізвідки зі своїми клунками та бляшанками для чаю, отаборяться там на кілька днів та ночей, а потім таким самим таємничим чином зникають. Якщо ж ти залишаєшся на Площі довше тижня, поліцейські записують тебе до затятих жебраків і рано чи пізно арештовують. Практично неможливо встежити за суцільним дотриманням заборони на жебракування, але час від часу вони роблять раптові облави й хапають двох чи трьох людей, яких уже давно пригледіли. Так сталося і з Дороті.
Одного вечора її «загребли» разом з місіс МакЕллігот і ще однією жінкою, імені якої вона не знала. Вони мали необережність попросити кілька монет у літньої пані з кобилячим обличчям, яка тут же підійшла до найближчого офіцера і здала їх.
Дороті не дуже й опиралася. Усе було ніби уві сні: перекошене лице старої леді, що з таким завзяттям їх звинувачувала; молодий поліцейський, який обережно, мало не шанобливо, вів її попід руку до дільниці; а тоді камера, викладена білою плиткою, і добряк-сержант, який турботливо передавав їй через ґрати чашку чаю і запевняв її, що суддя не буде до неї надто суворим, якщо вона визнає свою провину. У сусідній камері місіс МакЕллігот бушувала, кричала, обзивала сержанта «останнім негідником», а тоді провела пів ночі, оплакуючи свою гірку долю. Дороті ж нічого не відчувала, окрім певного полегшення від того, що перебуває у такому чистому і теплому місці. Вона одразу ж вклалася на відкидне ліжко, яке було прикріплене до стіни, ніби полиця, і, надто втомлена, щоб накритися ковдрою, проспала так десять годин, навіть не поворухнувшись. Лише наступного ранку вона почала усвідомлювати реальність ситуації, коли поліцейський фургон викотився на Олд-стріт і зупинився перед будівлею Поліцейського суду, звідки долинали звуки різдвяного гімну «Прийдіть, вірні!», який горланили п’ятеро п’яниць.
