Текст книги "Донька пастора"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 20 страниц)
Тож він вибирає один із тих районів, де живуть представники середнього класу, надто бідні, щоб дозволити собі хорошу школу, але надто пихаті, щоб відправляти своїх дітей до муніципальної, і відкриває свій бізнес. Поступово налагоджує зв’язки та набирає клієнтуру, достоту як молочар чи бакалійник, і якщо він достатньо спритний і тактовний й у нього небагато конкурентів, то без особливих зусиль заробляє свої кілька сотень на рік.
Звісно, не всі школи однакові. Не у кожній директор – недалекий жадібний пройдисвіт, як от місіс Кріві, і є чимало шкіл, де панує доброзичлива атмосфера, а рівень викладання цілком пристойний, наскільки він може бути пристойним за п’ять фунтів на триместр. З іншого боку, на деякі школи не можна дивитися без сліз. Трохи пізніше Дороті познайомилася з учителькою із іншої саутбриджської школи і від неї почула розповіді про заклади, набагато гірші за «Рінгвуд-хаус». Була одна дешева школа-інтернат, куди мандрівні актори здавали своїх дітей, ніби багаж у камеру зберігання на залізничній станції, і де діти просто тупіли, не займаючись геть нічим й у шістнадцять так і не навчившись читати; в іншій школі діти просто на головах ходили, і старий недолугий директор ганявся за хлопцями, замахуючись на них ціпком, а потім раптом падав на парту й заходився риданнями, поки дітлахи з нього реготали. Такі випадки неминучі, допоки школи існують виключно заради грошей. Дорогі приватні школи, до яких відсилають своїх дітей багатії, здавалося б, кращі за решту, бо можуть собі дозволити наймати справжніх вчителів, та й Державна комісія загальноосвітніх шкіл не дозволяє їм остаточно відбитися від рук, але й у них в основі та сама зараза.
Однак лише з часом Дороті дізналася всю цю гірку правду про приватні школи. А спочатку вона страшенно й цілком безпідставно боялася, що одного чудового дня до «Рінгвуд-хаус» наскочить шкільний інспектор, побачить, що це все суцільний обман та шахрайство, і, відповідно, здійме галас. Пізніше вона збагнула, що такого ніколи не станеться. «Рінгвуд-хаус» не входив до списку «визнаних» шкіл, а тому не підлягав інспекціям. Якось державний інспектор таки відвідав школу, але тільки зробив заміри класної кімнати, щоб перевірити, чи кожна дівчинка отримує належну кількість кубів повітря; на більше він не мав права. Лишень у дуже небагатьох так званих «визнаних» шкіл – всього лише одна на десяток – офіційно перевіряють, чи їхня програма відповідає освітнім стандартам. Що ж до решти, то вони вільні вчити чи не вчити, як їм заманеться. Ніхто їх не контролює, окрім самих батьків – от уже насправді, сліпі ведуть сліпих.
5
Наступного дня відповідно до вказівок місіс Кріві Дороті почала змінювати програму. Першою у розкладі занять була каліграфія, а далі географія.
– Цього вистачить, дівчатка, – оголосила Дороті, коли похоронний годинник пробив десяту. – Тепер перейдімо до географії.
Учениці поховали свої ненависні зошити у парти з майже чутним полегшеним зітханням. Почулися захопливі вигуки: «О-о-о, географія! Ура!» То був один з їхніх найулюбленіших предметів. Двоє дівчаток, які того тижня «чергували», тобто витирали дошку, збирали зошити для перевірки й виконували інші привілейовані завдання, зіскочили з місць, щоб дістати незавершену топографічну карту, що стояла приставлена до стіни. Але Дороті їх спинила.
– Не треба, сядьте. Сьогодні ми не будемо ліпити карту.
З усіх сторін посипалося розчароване:
– Ох, міс! Чому ні, міс? Ну будь ласка!
– Ні. Боюся, останнім часом ми надто багато уваги приділяли карті. Сьогодні почнемо вивчати столиці англійських графств. Я хочу, щоб до кінця триместру ви їх усі знали напам’ять.
Дитячі обличчя витягнулися. Дороті це побачила і з удаваним ентузіазмом – тим оманливим ентузіазмом, яким учителі намагаються видати нудне за цікаве, – додала:
– Ви тільки уявіть, як зрадіють ваші батьки, коли вони спитають вас столицю будь-якого англійського графства, а ви її одразу назвете!
Дівчатка не піддалися на таку хитрість. Їх аж пересмикнуло від такої нудотної перспективи.
– Столиці! Знову столиці! Так само, як із міс Стронг. Міс, ну будь ласка, чому ми не можемо продовжити з картою?
– Так, годі сперечатися. Витягайте зошити і записуйте під моє диктування. А пізніше ми все разом повторимо.
Неохоче і все ще стогнучи, дівчата витягнули зошити.
– Будь ласка, міс, можна нам поліпити карту наступного разу?
– Не знаю. Побачимо.
Після обіду того ж таки дня карту з класу винесли, місіс Кріві зішкребла пластилін з дошки і викинула його геть. Така сама доля спіткала один за одним й інші предмети. Усі реформаторства Дороті було знищено під корінь. Клас повернувся до переписування безкінечних «копій» і безкінечної «арифметики», до тупого зубріння «Passez-тоі Іе beurre» і «Le fils du jardinier a perdu son chapeau», до «Короткої історії Британії» і нестерпних хрестоматій. (Томики Шекспіра місіс Кріві конфіскувала, буцімто щоб спалити. Та найімовірніше, що вона їх просто перепродала.) Дві години на день виділили на уроки каліграфії. Два депресивні аркуші чорного паперу, які Дороті було зняла зі стін, замінили на нові, на яких заново акуратним каліграфічним почерком написали повчальні прислів’я. Що ж до історичної таблиці, то її місіс Кріві насправді спалила.
Коли учениці побачили, що повертаються ненависні уроки, яких, здавалося, вони назавжди спекалися, то спершу здивувалися, тоді засумували, а тоді образилися. Але Дороті почувалася навіть гірше, ніж діти. Уже після кількох днів усі ті нісенітниці, які вона мусила вбивати їм у голови, почали викликати в неї майже реальні напади нудоти, так що Дороті навіть почала сумніватися, чи зможе таке витримати. Знову і знову її охоплювало бажання переступити волю місіс Кріві. «Чому б і ні, – думала вона, поки діти стогнали та скиглили, знемагаючи під своїм ярмом, – чому б не покласти всьому цьому край і бодай одну-дві години на день не проводити натомість нормальні уроки? Чому б не припинити цей цирк, який тільки називається „освітою“, і не дозволити дітям просто гратися? Навіть це для них було б корисніше. Нехай би щось малювали чи ліпили з пластиліну, чи складали казочку – робили щось реальне, щось цікаве, а не займалися цими огидними дурницями». Але Дороті не наважувалася. Місіс Кріві могла будь-якої миті зайти до класу, і якщо б вона побачила, що діти «займаються дурницями» замість того, щоб виконувати рутинні завдання, наслідки були б просто жахливими. Тому Дороті переступала через себе й невідступно дотримувалася інструкцій місіс Кріві, і з часом у школі все пішло так само, як і за місіс Стронг, перш ніж та «занедужала».
Уроки зробилися настільки нудними, що найяскравішою подією тижня стала так звана «лекція з хімії» містера Бута у четвер по обіді. Це був занехаяний п’ятдесятирічний чоловік з довгими вислими вусами кольору коров’ячого гною і п’яним тремором у руках. Колись містер Бут вчителював у поважній приватній школі, але сьогодні все, на що він був здатний, це підзаробити грошей на життя хронічного п’яниці, читаючи лекції за два шилінги і шість пенсів. Самі лекції були несусвітньою дурнею. Навіть у дні розквіту містера Бута не можна було назвати особливо талановитим лектором, але тепер, коли він уже переніс перший напад білої гарячки і жив у постійному страху другого, всі знання з хімії, які він колись мав, вивітрилися у нього з голови. Він стояв перед класом, тремтячи як осиковий листок, і повторював те саме знову і знову, тим часом марно намагаючись пригадати, що ж там мало йти далі. «Пам’ятайте, дівчатка, – повчально казав він своїм хриплим голосом, – хімічних елементів є дев’яносто три, дев’яносто три, дев’яносто три елементи... ви ж усі знаєте, що таке хімічний елемент, правда?., так от, їх дев’яносто три... запам’ятайте це число, дівчатка... дев’яносто три...» Аж Дороті (вона мусила бути присутньою у класі під час лекцій з хімії, бо місіс Кріві вважала, що «не личить» залишати дівчаток наодинці з чоловіком) сама вже палала від сорому. Усі лекції починалися з дев’яносто трьох елементів і просувалися не набагато далі. Згадувався також «дуже цікавий експеримент, який я вам покажу наступного тижня, дівчатка... дуже цікавий, самі побачите... наступного тижня точно... дуже цікавий невеличкий експеримент», який, звісно, так ніколи і не проводився. У містера Бута не було жодних хімічних приладів, та й руки у нього так тремтіли, що він навіть не втримав би колби, навіть якби вона у нього була. Під час його лекцій учениці впадали у стан апатичного ступору, але навіть це було приємним різноманіттям порівняно з остобісілими вправами з каліграфії.
Після батьківського візиту ставлення дівчаток до Дороті змінилося. Звісно, сталося це не за один день. Їм подобалася «Міллі», й вони сподівалися, що, помордувавши їх день-другий каліграфією та «комерційною арифметикою», вона повернеться до чогось цікавого. Але каліграфія та арифметика залишалися на своїх позиціях, і репутація Дороті як вчительки, чиї уроки були цікавими і яка не давала ляпасів, не щипала й не крутила вух, поволі руйнувалася. Ба більше, незабаром стали відомі деталі «макбетівської» історії. Діти не все до кінця збагнули, зрозуміли тільки те, що Міллі у чомусь провинилася – у чому саме, вони до пуття не знали – й отримала «прочухана» від директорки. Це принизило її в їхніх очах. З дітьми, навіть тими, які вам симпатизують, неможливо впоратися, якщо не зберегти свого дорослого авторитету; варто цьому авторитету дати тріщину, і вас почнуть зневажати навіть найдобріші учні.
Отож учениці почали бешкетувати нормальним, традиційним способом. До цього Дороті доводилося мати справу лише з поодинокими нападами лінощів, перешіптуваннями під час уроку та вибухами ідіотичного сміху; тепер же вона зіткнулася зі злобою та обманом. Діти бунтували проти монотонної рутини. Вони швидко забули короткі перші тижні, коли Міллі видавалася непоганою і сама школа навіть стала цілком терпимою. Тепер же школа була такою самою нудною, як і раніше, такою, як і мала бути, – місцем, куди, невиспаний, йдеш позіхати й збавляти час, щипаючи сусідку чи намагаючись вивести вчительку із себе, і з якого вискакуєш з радісними вигуками, як тільки закінчиться останній урок. Іноді дівчата супилися й лили сльози, іноді сперечалися з властивою лише дітям наполегливістю, яка будь-кого може довести до істерики: «Чому ми мусимо це робити? Чому всі мусять вчитися читати і писати?» і так далі, аж доки Дороті не нависала над ними й не погрожувала побити, якщо вони не заспокояться. Дороті ставала страшенно дратівливою; це дивувало й шокувало її, але вона нічого не могла із собою вдіяти. Щоранку вона присягалася собі: «Сьогодні я триматиму себе в руках», і щоранку, з гнітючою регулярністю, втрачала над собою контроль; найчастіше це траплялося близько пів на дванадцяту, коли діти ставали просто нестерпними. Ніщо у світі так не дратує, як необхідність приструнювати неслухняних дітлахів. Дороті знала, що рано чи пізно вони настільки виведуть її із себе, що вона підніме на них руку, їй здавалося чимось непростимим вдарити дитину, але зрештою майже всі вчителі скочуються до цього. Щоб змусити дівчат працювати, Дороті мала буквально не спускати з них очей. Як тільки вона відверталася, класом починали літати кульки з промокального паперу. А проте за такої жорсткої муштри оцінки з каліграфії та комерційної арифметики і справді дещо поліпшилися. Батьки, поза сумнівом, були задоволені.
Останні тижні триместру були просто нестерпними. Дороті майже два тижні сиділа без грошей, бо місіс Кріві сказала, що чекає на оплату від декількох батьків, а тому поки що не має змоги заплатити їй за триместр. Отож Дороті не могла поповнювати свої запаси шоколаду, який бодай трохи підживлював її. Постійне недоїдання зробило її в’ялою та апатичною. Ранки ніби наливалися свинцем, коли кожна хвилина здавалася годиною, очі мимоволі прикипали до стрілок годинника, а на душі робилося тоскно, варто було подумати, що після цього нудного безрадісного уроку почнеться ще один, так само нудний і безрадісний, а потім ще один і ще, і так до безкінечності. Найгірше було, коли діти починали галасувати, і Дороті доводилося напружувати всі й без того виснажені сили, щоб бодай якось зберегти порядок. А за стіною, звісно, чатувала місіс Кріві, завжди підслуховуючи, будь-якої миті готова, рвучко відчинивши двері, увірватися до кімнати з криком: «Це що за шум?! Що тут відбувається?!» і погрозою звільнення в очах.
Дороті ніби прокинулася зі сну й нарешті чітко побачила усі жалюгідні реалії життя в домі місіс Кріві. Прісна їжа, холод, ванна лише раз на тиждень – в очі раптом впало те, на що вона ще кілька тижнів тому не звертала уваги. До того ж Дороті почала відчувати гостру самотність, яку досі притлумлювало радісне піднесення від роботи. Їй не писали ні батько, ні містер Ворбертон, і за два місяці у Саутбриджі вона так ні з ким і не потоваришувала. В її становищі взагалі важко заводити друзів, а якщо ви ще й жінка, то практично неможливо. У неї не було ні грошей, ні власного дому, і за межами школи їй навіть не було де подітися, хіба що сходити до бібліотеки у ті кілька вечорів, коли вона вибиралася з дому, і до церкви по неділях. Дороті регулярно ходила до церкви, на чому, звісно, наполягала місіс Кріві. Першого ж недільного ранку за сніданком вони з Дороті обговорили релігійне питання.
– Я тут думала, до якої б то церкви вам краще ходити, – сказала тоді директорка. – Я так розумію, ви виховувалися в англіканстві, так?
– Так, – підтвердила Дороті.
– Гм, що ж. Ніяк не вирішу. У нас є англіканська церква Святого Юрія, і є ще баптистська капличка, куди я ходжу. Більшість наших батьків нонконформісти, і я не певна, чи вони схвалять вчительку-англіканку. З батьками ніколи не завадить зайва обережність. Два роки тому вони так переполошились, коли виявилося, що моя тодішня вчителька була римо-католичкою, ви тільки уявіть собі! Звісно, вона це приховувала як тільки могла, але врешті-решт відкрилася правда, і троє батьків забрали своїх дівчаток зі школи. Само собою, того ж таки дня я виставила її за двері.
Дороті мовчала.
– Та все ж, – продовжувала місіс Кріві, – у нас є троє учениць-англіканок, але я не певна, що віросповідання можна трохи підправити. Тож, думаю, варто ризикнути і ходити до Святого Юрія. Але будьте обережні. Я чула, що у церкві Святого Юрія прийнято багато кланятися, стояти на колінах, хреститися й тому подібне. Двоє з наших батьків – плімутські брати, і їх інфаркт вхопить, якщо вони почують, що ви там хрестилися. Тож давайте без цього, гаразд?
– Гаразд, – сказала Дороті.
– І під час служби, замість ловити ґав, дивіться краще навсібіч. Може, вгледите де серед пастви малих дівчаток, яких можна було б до нас залучити. Як побачите таких, біжіть опісля до священника і з’ясуйте їхні імена та адреси.
Отож Дороті ходила до Святого Юрія. Ця церква була на щабель «вищою» за Святого Ательстана; стільці замість лав, і вікарій (його звали містер Гор-Вільямс) у звичайні дні, окрім свят, носив просту сутану й комжу. Що ж до самих богослужінь, вони були ідентичні тим, які правилися у Кнайп-Гілл, тож Дороті не треба було навіть зосереджуватися, щоб створювати видимість участі у службі, поки її думки витали деінде.
До Дороті так і не повернулася віра. Ба більше, для неї вже нічого не означала сама ідея поклоніння Богові; її віра померла, остаточно й безповоротно. Дивна це річ – втрата віри, така сама дивна, як і сама віра. Тут немає місця логіці, це радше схоже на зміну клімату у вашій голові. Та хоч сама церковна служба для Дороті більше не була такою важливою, як раніше, вона не шкодувала про час, проведений у церкві. Навпаки, вона з нетерпінням чекала на ці кілька годин спокою, і не лише тому, що недільний ранок означав короткочасний відпочинок від пильного ока місіс Кріві та її прискіпувань. Церковна атмосфера діяла на Дороті заспокійливо й цілюще. Вона відчувала, що в усьому тому, що відбувається в церкві, попри всю абсурдність та показовість, є щось, що важко описати, щось достойне й духовно принадне, щось, що нелегко знайти у зовнішньому світі. Дороті здавалося, що, навіть якщо твоя віра мертва, краще все ж ходити до церкви, ніж бути без неї; краще дотримуватися давніх традицій, аніж пуститися берега й дрейфувати морем свободи. Вона чудово усвідомлювала, що більше ніколи не зможе щиро молитися; але також знала, що до кінця життя мусить дотримуватися релігійних обрядів, на яких виховувалася. Це єдине, що їй залишилося від колишньої віри, – ніби кістяк, що не давав її життю остаточно розвалитися.
Та поки що вона не надто задумувалася над втратою віри і чим це може для неї обернутися у майбутньому. Вона була надто заклопотана тим, щоб просто вижити, витерпіти до кінця цього злощасного триместру і не втратити здорового глузду. Бо що ближче було до закінчення навчання, то важче Дороті було тримати клас під контролем. Вона почувалася геть вичавленою. Учениці поводилися просто жахливо, а той факт, що колись Дороті їм подобалася, здавалося, лише підігрівав їхню жорстокість. Дороті обманула їх. Спочатку вдавала із себе нормальну, та насправді була такою ж старою мегерою, як і решта вчителів: усе мордувала їх і мордувала тими нестерпними переписуваннями і ладна була відірвати голову за малесеньку чорнильну плямку. Дороті кілька разів помічала, що вони уважно розглядають її, з безжальною, жорстокою прискіпливістю, на яку здатні лише діти. Колись вони вважали її гарненькою, але тепер для них вона була потворною, старою і худющою. Дороті й справді помітно схудла, відколи потрапила до «Рінгвуд-хаус». Тепер дівчата її ненавиділи – так само, як ненавиділи усіх попередніх вчителів.
Іноді вони навмисне її цькували. Старші й розумніші дівчата доволі точно оцінили ситуацію: Міллі цілком залежала від милості старої Кріві, і якщо у класі було надто шумно стара Кріві карала Міллі. Тож часом вони галасували й шуміли просто для того, щоб подивитися на обличчя Міллі, коли примчить стара Кріві й почне на неї репетувати. Були дні, коли Дороті вдавалося тримати себе в руках і вона пробачала ученицям усі їхні витівки, бо чудово розуміла, що вони бунтують проти остогидлої монотонної роботи. Але траплялися й інші дні, коли її нерви були натягнуті, немов струни, і здавалося, готові були от-от обірватися; тоді, дивлячись на два десятки тупих маленьких облич, які глузливо шкірилися до неї, вона ненавиділа їх. Діти такі сліпі, такі егоїстичні, такі безжальні! Вони не розуміють, що доводять тебе до відчаю своїми витівками, а якби й розуміли, то діймали б іще більше. Хай би як ти старався, хай би яким янгольським терпінням тебе наділила природа, але якщо твоя роль полягає в тому, щоб допікати їм нудною й остогидлою роботою, вони тебе за це ненавидітимуть, і їм навіть на думку не спаде, що, можливо, у цьому немає твоєї вини. Якими правдивими (якщо ви самі, звісно, не вчитель у школі) видаються ці так часто цитовані рядки:
От тільки якщо вам самим доводиться бути цим «пильним оком», ви усвідомлюєте, що у кожної медалі є дві сторони.
Настав останній тиждень, а з ним і фарс під назвою «екзамени». Система, як пояснила місіс Кріві, дуже проста. Спочатку муштруєте дітей на, скажімо, кількох задачках, аж поки не будете певні, що вони на зубок засвоїли їх розв’язання, а тоді, поки вони ще не встигли все забути, включаєте ті самі задачки в «екзамен з арифметики». І так з усіх предметів. Результати екзаменів, звісно, надсилалися додому, на огляд батькам. Поки Дороті під диктування місіс Кріві заповнювала триместрові табелі, вона стільки разів виводила слово «відмінно», що у неї аж букви почали плутатися і під кінець виходило вже щось таке: «відімнно», «вдімінно», «внімідно».
Останнього дня у класі стояв страшенний гармидер. Навіть наскоки місіс Кріві не могли приструнити дітей. До полудня нерви Дороті були геть розхитані, і місіс Кріві дала їй «прочухана» у присутності семи дівчат, які залишалися в школі на обід. У другій половині дня галас тільки посилився, аж нарешті Дороті здалася й зі сльозами на очах почала благати дітей припинити бешкетувати.
– Дівчатка! – намагалася вона перекричати їхній вереск. – Будь ласка, годі, прошу вас! За що ви так зі мною? Хіба я таке заслужила?
То була фатальна помилка, звісно. Ніколи, ніколи, ніколи не варто покладатися на милість дитини! На мить у класі все стихло, а тоді одна з дівчат гучно й глумливо викрикнула: «Міл-лі!» Уже наступної миті увесь клас, навіть дурненька Мейвіс, почав скандувати: «Міл-лі! Міл-лі! Міл-лі!» І тут у Дороті щось надламалося. Вона завмерла, вибрала серед учениць ту, яка репетувала найголосніше, підійшла до неї і зі всієї сили відважила їй ляпаса. На щастя, дівчинка була із «середніх платників».
