Текст книги "Донька пастора"

Автор книги: Джордж Орвелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 20 страниц)

Джордж Орвелл
Донька пастора

Розділ 1

1

Будильник на комоді вибухнув огидним дзеленчанням, ніби маленька бомба з металу для дзвонів, нагло вирвавши Дороті з глибин заплутаного й тривожного сну. Деякий час дівчина лежала горілиць, знеможено вдивляючись у темряву.

Будильник, ніби сварлива стара, продовжував своє нестерпне деренчання, яке могло тривати цілих п’ять хвилин, якщо його не спинити. У Дороті боліло все тіло, і, піддавшись підступному гидкому жалю до самої себе, що зазвичай накочувався на неї вранці, коли наставав час прокидатися, вона заховала голову під ковдру, намагаючись заглушити осоружний звук. Борючись із втомою, Дороті за звичкою суворо себе напучувала: «Ну ж бо, Дороті, пора вставати! Розплющуйте оченята! Книга Приповістей Соломонових, 6 розділ, 9 вірш[1]1
  «Аж доки, лінюху, ти будеш вилежуватись, коли ти зо сну свого встанеш?» (у перекладі І. Огієнка).


[Закрыть]». Тоді вона згадала, що якщо будильник розриватиметься так і далі, то розбудить батька, тож хутко зістрибнула з ліжка, схопила годинник й урвала його дзвінок. Для того вона й тримала будильник на комоді, щоб доводилося зриватися з постелі, аби вимкнути його. Все ще у темряві вона завмерла біля ліжка й проказала «Отче наш», але трохи неуважно, бо у неї мерзли ноги.

Було лиш пів на шосту і доволі прохолодно як для серпневого ранку. Дороті (повне ім’я – Дороті Хейр, єдина донька преподобного Чарлза Хейра[2]2
  Батько Дороті є священником Англіканської церкви. (У 1534 році папа Климент VII відмовив королю Генріху VIII у проханні анулювати його шлюб з Катериною Араґонською. У результаті король ініціював заснування незалежної Англіканської церкви, главою якої є не Папа Римський, а король Англії і яка покликана відстоювати інтереси монарха та держави. Ритуальна та обрядова частина Англіканської церкви має виражене католицьке коріння.)


[Закрыть], настоятеля церкви Святого Ательстана у Кнайп-Гілл, графство Саффолк) одягнула старенький фланелевий халат і навпомацки спустилася донизу. У свіжому вранішньому повітрі витав запах пилу, вологого тиньку і смаженої камбали, яка була вчора на вечерю. З обох кінців коридору на другому поверсі лунало антифонне[3]3
  Антифон – почерговий церковний спів, коли два хори або хор і соліст ніби відповідають один одному, утворюючи діалог.


[Закрыть] хропіння її батька та Еллен, їхньої єдиної прислуги. Обережно – бо кухонний стіл мав підступну звичку несподівано вигулькувати з темряви й врізатися вам у стегно – Дороті намацала дорогу на кухню, засвітила свічку на камінній полиці і, все ще знемагаючи від утоми, присіла біля каміна й заходилася вигрібати попіл.

Розпалити кухонний камін було справою нелегкою. Димар був вигнутий, а тому вічно забивався, і, перш ніж розгорітися, вогонь вимагав, щоб його полили чашкою гасу, ніби п’яничка, що хоче вранці змочити горло джином. Поставивши закипати чайник для батькового гоління, Дороті пішла нагору і почала напускати воду у ванну. Еллен усе ще хропіла, гучно й по-молодецькому. Узагалі-то вона була хорошою, працьовитою служницею, але належала до тих дівчат, яких раніше сьомої ранку не витягне з ліжка навіть сам диявол разом з усіма його прихвоснями.

Ванну Дороті наповнювала дуже повільно: якщо надто сильно відкрутити кран, плескіт води завжди будив батька, – а тоді хвильку постояла, вдивляючись у неприємну мутнувату воду. Від холоду все її тіло вкрилося «гусячою шкірою». Дороті ненавиділа митися у студеній воді, і саме з цієї причини взяла собі за правило з квітня по листопад приймати лише холодні ванни. Боязко попробувавши воду рукою – яка ж вона холоднюча! – Дороті стала підбадьорювати себе звичними вмовляннями: «Ну ж бо, Дороті! Залізайте! Нічого зволікати!». Тоді рішуче ступила у ванну, сіла і, занурившись у воду, дозволила крижаному корсету охопити все своє тіло, аж до волосся, яке зав’язала у вузол на потилиці. Уже за мить вона виринула на поверхню, звиваючись і жадібно хапаючи ротом повітря. Не встигла Дороті як слід віддихатися, аж раптом пригадала свою «пам’ятку», яку принесла із собою у кишені халата і збиралася прочитати. Потягнулася по неї, перехилившись через край ванни, і, залишаючись по пояс у крижаній воді, почала читати «пам’ятку» при світлі свічки, що стояла на стільці. Ось що там було написано:

«7:00 – СП.

Дитина місіс Т.? Провідати.

Сніданок: бекон. Попросити в тата грошей (Т).

Спитати Еллєн, що купити; не забути татів тонік.

NB![4]4
  NB! – Notabene! – Добре запам’ятай! (лат.).


[Закрыть] Фіранки у Солпайпа.

Візити: місіс П. – вирізка з „Дейлі мейл“ про дягелевий чай від ревматизму;

мозольний пластир для місіс А.

12:00 – репетиція Карла І. NB! Замовити ¹/₂ фунта клею і банку алюмінієвої фарби.

Обід (викреслено) Ланч???

Рознести парафіяльний вісник. NB! Місіс Ф. винна З ш. 6 п.

16:30 – чай зі Спіл. Матерів. Не забути 2 ¹/₂ ярда тканини для фіранок.

Квіти для церкви. NB! 1 л мідяної фольги.

Вечеря: яєчня-бовтанка.

Надрукувати татову проповідь; нова стрічка для друкарської машинки???

NB! Прополоти горох; в’юнок розрісся».

Дороті вилізла з ванни, і, поки вона витиралася рушником, не більшим за столову серветку – тут, у будинку парафіяльного священника, вони ніколи не могли собі дозволити пристойні рушники, – шпилька вислизнула з волосся, і воно двома важкими пасмами впало їй на ключиці. Дороті мала густе, м’яке і напрочуд біляве волосся і була навіть рада, що тато заборонив його коротко підстригати, бо воно було, мабуть, її єдиною окрасою. Що ж до решти, то Дороті була середнього зросту, доволі худорлявою, але сильною й ставною, от тільки на вроду не вдалася. Мала худе, бліде, нічим не примітне лице з бляклими очима і трішки задовгим носом; якщо придивитися, можна було помітити, що біля очей вже почали збиратися перші зморшки, а кутики рота, коли вона не говорила, втомлено опускалися донизу. Ще не обличчя старої діви, але за кілька років цілком ним стане. А проте ті, хто її не знав, частенько гадали, що вона на кілька років молодша за свій справжній вік (їй ще не виповнилося двадцяти восьми) через вираз майже дитячої щирості в очах. Її ліве передпліччя було поцятковане малесенькими червоними плямками, схожими на укуси комара.

Дороті знову одягла нічну сорочку і почистила зуби – однією водою, звісно; ніякої зубної пасти перед СП[5]5
  СП – святе Причастя.


[Закрыть]. Зрештою, ви або постуєте, або ні. РК[6]6
  РК – римо-католики.


[Закрыть] тут мають цілковиту слушність. Раптом рука Дороті зависла у повітрі. Дівчина відклала зубну щітку. Гострий біль, справжній фізичний біль, пронизав шлунок.

Як то завжди буває, коли із самого ранку на думку спадає щось вкрай неприємне, Дороті пережила прикре потрясіння, коли пригадала рахунок від Каргілла, м’ясника, який вони прострочили уже на сім місяців. Для неї був справжньою мукою той злощасний рахунок – дев’ятнадцять чи, може, й усі двадцять фунтів, – які у них не було жодної надії сплатити. У будь-який час дня чи ночі він завжди вичікував десь на краю свідомості, готовий будь-якої миті наскочити на неї й поновити тортури. Пригадавши один, Дороті пригадала й два десятки менших рахунків, що разом складалися в таку суму, про яку вона боялася навіть думати. Мимоволі з вуст злетіли слова молитви: «Будь ласка, Боже, не дай Каргіллу сьогодні знову прислати нам рахунок!», – але вже наступної миті Дороті похопилася, що ця молитва надто приземлена й богохульна, і попросила за неї пробачення. Накинувши халат, Дороті побігла униз до кухні, сподіваючись викинути той рахунок з голови.

Вогонь у каміні, звісно, погас. Дороті розпалила його наново, забруднивши руки сажею, знову скропила гасом і нетерпляче стояла над ним, чекаючи, поки закипить чайник. Тато вимагав, щоб о чверть на сьому йому приносили воду для гоління. Спізнившись усього лиш на сім хвилин, Дороті понесла воду нагору і постукала у татові двері.

– Заходь, заходь! – приглушено сказав роздратований голос.

Повітря у щільно заштореній кімнаті було сперте і просякнуте виразним старечим запахом. Священник уже засвітив свічку на приліжковому столику і тепер лежав на боці, демонстративно позираючи на золотий годинник, який щойно витягнув з-під подушки. Його волосся було біле і густе, як пух у будяка. Темне око невдоволено зблиснуло з-за священникового плеча й витріщилося на Дороті.

– Доброго ранку, тату.

– Мені б хотілося, Дороті, – сказав священник дещо нерозбірливо (без вставних зубів його голос завжди звучав трохи глухо й помітно шепеляво), – щоб ти докладала більше зусиль, аби розбудити Еллен вранці. Або ж сама була квапливішою.

– Вибачте, тату. Вогонь у кухні постійно гасне.

– Ну гаразд! Постав воду на туалетний столик і відсунь штори.

Надворі вже розвиднилося, але небо заслали хмари, тож ранок видався похмурим. Дороті побігла до своєї кімнати і з блискавичною швидкістю, яка від неї вимагалася шість днів на тиждень, одяглася. У кімнаті було лише маленьке квадратне дзеркальце, але Дороті навіть не глянула у нього. Почепила на шию свій золотий хрестик (простий золотий хрестик без жодних розп’ять!), скрутивши волосся у вузол на потилиці, недбало встромила у нього кілька шпильок, нашвидкуруч натягла на себе одяг (сірий трикотажний светр, потертий жакет та спідницю з ірландського твіду, панчохи, що не зовсім пасували до спідниці та жакета, й коричневі черевики, які знали кращі часи) – і все це за якихось три хвилини. Перед літургією вона ще мусила «причепурити» їдальню та батьків кабінет, не кажучи вже про те, що потрібно було самій підготуватися до святого Причастя, проказавши потрібні молитви, на що їй знадобиться не менш як двадцять хвилин.

Коли вона викотила свій велосипед за хвіртку, небо все ще було затягнуте хмарами, а трава мокра від вранішньої роси. Крізь туман, що оповивав пагорб, маячіли, ніби свинцевий сфінкс, тьмяні обриси церкви Святого Ательстана. І одинокий дзвін похоронно бив «бам! бам! бам!» Зараз вони використовували лише один дзвін, решту сім зняли, й останні три роки вони, безмовні, лежали у дзвіниці, повільно продавлюючи підлогу своєю вагою. Удалині, десь з туману, що слався внизу, чулося огидне бемкання дзвону РК церкви – дешеве маленьке теленькало, яке пастор церкви Святого Ательстана порівнював із дзвіночком вуличного крамаря.

Дороті сіла на велосипед і, пригнувшись до самого керма, поспішила вгору схилом. Вузьке перенісся порожевіло на вранішньому холоді. Десь над головою просвистів невидимий поміж хмар коловодник. Раннім ранком пісня моя досягне вух Твоїх! Дороті сперла велосипед до воріт, що вели на цвинтар, і, побачивши, що її руки досі забруднені сажею, присіла й заходилася витирати їх довгою мокрою травою, що росла поміж могил. Дзвін перестав бамкати, Дороті зірвалася на ноги і помчала до церкви. Вона встигла забігти досередини, якраз коли дзвонар Проггетт, у поношеній рясі і широких робочих чоботях, важко тупотів уздовж проходу, щоб зайняти своє місце у бічному вівтарі.

У церкві було дуже холодно, пахло свічковим воском і старезним пилом. То була велика церква, навіть занадто велика для своєї теперішньої пастви, поруйнована часом і завжди більш ніж наполовину порожня. Три вузенькі острівці лавок не дотягувалися і до половини нефу, а за ними відкривалися широкі простори голої кам’яної підлоги, де подекуди витерті написи позначали місця стародавніх склепів. Дах над вівтарем помітно просів; дві вигадливі борозни на скриньці «На потреби храму» мовчки пояснювали, що всьому виною смертельний ворог християнства – шашіль. Через тьмяні шибки вікон досередини проникало слабке світло. Крізь відчинені південні двері видно було потріпаний кипарис і сірі гілки липи, що ледь похитувалися під подихом вітру.

Як і завжди, у церкві була лише одна парафіянка – стара міс Мейфілл із садиби «Ґранж». Відвідуваність служби Божої по буднях була настільки скупою, що священникові навіть не вдавалося набрати собі хлопчиків-прислужників, окрім як для недільного ранку, коли вони любили похизуватися перед громадою у своїх рясах і комжах[7]7
  Комжа – білий літургійний одяг, що доходить до середини стегна.


[Закрыть]. Дороті вибрала лавку позаду міс Мейфілл й, у покарання за якийсь вчорашній гріх, відсунула убік м’яку подушечку під коліна і вклякнула на голий камінь. Починалася відправа. Священник, у сутані та короткій лляній комжі, швидким тренованим голосом проказував молитви, тепер уже чітко, адже зуби були на місці, і, як не дивно, дещо злісно. На його бридливому старечому обличчі, блідому, як срібна монета, застиг вираз відчуженості, мало не зневаги. «Це священне Причастя, – здавалося, казав він, – і мій обов’язок надати його вам. Але не забувайте, що я усього лиш ваш духівник, а не друг. Як людина, я зневажаю вас». Проггетт, який також був і паламарем, – чоловік років сорока із сивим кучерявим волоссям і смаглявим зацькованим обличчям, – терпляче стояв поруч, не особливо вникаючи у те, що відбувалося, але шанобливо схиливши голову, і торсав маленький дзвіночок для причастя, який тонув у його великих червоних руках.

Дороті притисла пальці до своїх очей. Їй ніяк не вдавалося зосередитися – їй все не давав спокою Каргілловий рахунок. Молитви, які вона знала напам’ять, голослівно лунали у голові. На мить вона розплющила очі, і погляд одразу ж почав блукати церквою. Спершу метнувся вгору, до безголових дахових ангелів, на чиїх шиях досі можна було розгледіти сліди від пилок пуританських солдатів, а тоді назад, до чорного капелюшка міс Мейфілл, схожого на пиріг зі свининою, і агатових сережок, що похитувалися у її вухах. Міс Мейфілл була одягнена у довге витерте чорне пальто з коротким засмальцьованим каракулевим коміром, який вона носила, відколи Дороті себе пам’ятає. Те пальто було з якогось дуже дивного матеріалу, схожого на муаровий шовк, але грубішого, і з безліччю чорних кантів, що без жодного очевидного візерунку струменіли по всій його довжині. Цілком можливо, що то був пережиток легендарного чорного бомбазину[8]8
  Бомбазин – щільна бавовняна тканина з начосом на виворітній стороні. На початку 20-го сторіччя матеріал вийшов з моди.


[Закрыть]. Міс Мейфілл була дуже стара, така стара, що ніхто вже й не пам’ятав її замолоду. І її постійно супроводжував незмінний слабкий ефірний аромат, який вдавалося ідентифікувати як суміш одеколону, нафталінових кульок від молі і крапельки джину.

Дороті витягнула із закоту пальта довгу шпильку зі скляною голівкою і, сховавшись за спиною міс Мейфілл, крадькома увігнала її кінчик собі в передпліччя. Рука смикнулася від болю. Дороті дотримувалася суворого правила: варто їй було спіймати себе на тому, що вона неуважна під час молитов, як вона штрикала собі руку до крові. Вона сама обрала собі такий дисциплінарний захід, який мав уберегти її від непоштивості та святотатських думок.

Тримаючи шпильку напоготові, Дороті спромоглася кілька хвилин молитися зосередженіше. Тато тим часом одним темним оком несхвально поглядав на міс Мейфілл, яка раз по раз хрестилася, а він недолюблював таку надмірність. Десь надворі защебетав шпак. Несподівано для самої себе Дороті збагнула, що марнославно витріщається на складки батькової комжі, яку вона власноруч пошила йому два роки тому. Дороті зціпила зуби і загнала шпильку собі під шкіру на одну восьму дюйма.

Вони знову стояли на колінах. Читалася загальна сповідь. Дороті похопилася, що її очі вкотре – та що ж це! – блукають церквою. Цього разу її увагу привернув вітраж праворуч від неї, виготовлений 1851 року за ескізом члена Королівської академії сера Ворда Туука, на якому було зображено Святого Ательстана біля воріт раю, де його вітали архангел Гавриїл і цілий легіон ангелів – усі на одне обличчя, яке дивним чином нагадувало обличчя принца-консорта. Дороті знову ввігнала шпильку собі в руку, цього разу в інше місце. Вона почала напружено вдумуватися у значення кожнісінької фрази у молитві, і таким чином їй вдалося спрямувати думки у потрібне русло. Проте їй ледь не довелося ще раз штрикнути себе шпилькою, коли Проггетт закалатав у дзвіночок посеред слів «Тому з ангелами і архенгелами». На цьому уривку Дороті завше охоплювала нестримна спокуса розсміятися. А все через історію, яку їй колись розповів тато: коли він ще був малим хлопчиськом і прислуговував священникові біля вівтаря, у причасного дзвона відкрутився язичок, тож у результаті тодішній священник виголосив отаку от промову: «Тому з ангелами і архангелами, і всім воїнством небесним воздаємо хвалу Тобі, Господи, і преславне ім’я Твоє славимо, нині і на віки вічні, кажучи... Прикрути болтик, капустяна твоя голова, болтик прикрути!»

Коли священник закінчив освячувати святі дари, міс Мейфілл почала зводитися на ноги – з неабиякими труднощами і страшенно повільно, по одному розпрямляючи суглоби та кінцівки, ніби дерев’яна лялька на шарнірах, з кожним рухом поширюючи сильний запах нафталінових кульок. Десь з глибин її корсета чулося гучне скрипіння – здавалося, то її кістки труться одна об одну. Можна було легко уявити, що під тим темним пальтом ховається не що інше, як висушений скелет.

Дороті ще кілька хвилин залишалася стояти, поки міс Мейфілл повільно сунула до вівтаря, похитуючись з кожним кроком. Жінка заледве переставляла ноги, але страшенно ображалася, якщо їй пропонували допомогти. Рот на її старечому безкровному обличчі був на диво великим, обвислим і мокрим. Нижня губа відкопилювалася донизу, пускаючи слину, і виставляла напоказ ясна та ряд вставних зубів – жовтих, ніби клавіші старого піаніно. Над верхньою губою тяглася смужка темних зволожених вусів. То був аж ніяк не привабливий рот; навряд чи комусь би захотілося пригубити одну з ним чашу. Раптом, піддавшись несподіваному пориву, ніби сам диявол вклав ці слова їй до вуст, Дороті гаряче попросила: «Боже, зроби так, щоб мені не довелося приймати причастя після міс Мейфілл!»

Але наступної миті Дороті з жахом збагнула значення своїх слів і пошкодувала, що не прикусила собі язика, промовляючи таке святотатство, та ще й підходячи до вівтаря. Вона знову витягла шпильку із закоту пальта і загнала її собі в руку, та так глибоко, що заледве втрималася, щоб не закричати від болю. Тоді вона підступила до вівтаря і смиренно вклякла ліворуч від міс Мейфілл, щоб уже точно прийняти причастя після старої леді.

Дороті стала навколішки, схиливши голову й поклавши руки на коліна, і намагалася хутко перепросити Бога за свій прогріх, допоки тато не підійде до неї з гостією[9]9
  Гостія – євхаристійний хліб.


[Закрыть]. Але від колишньої зосередженості не залишилося і сліду. Марно намагалася вона молитися, її губи ворушилися, але слова були бездушними й беззмістовними. Дороті чула, як шаркають Проггеттові черевики і як батьків чіткий голос тихо приказує: «Прийміть і їжте!»; бачила вичовгані смужки на червоному килимі, на якому стояла навколішки; відчувала запах пилу, одеколону і нафталінових кульок; але, хоч як вона намагалася думати про Тіло і Кров Христа, про те, задля чого сюди прийшла, її думки наче розбігалися. На її розум опустилася важка чорнота. Дороті здавалося, що вона не може молитися. Вона зробила над собою зусилля, спробувала зібратися з думками і механічно проказала початкові слова молитви, але все даремно, вони були порожніми – не слова, а самі шкаралущі від слів. Батько стояв перед нею і тримав гостію у своїй зграбній старечій руці, затиснувши хліб вказівним і великим пальцями, гидливо, навіть з відразою, ніби то була ложка з ліками. Очима він спостерігав за міс Мейфілл, яка, зігнувшись навпіл, ніби гусінь, і, хрустячи кістками, хрестилася так заповзято, що можна було подумати, ніби вона розшиває своє пальто візерунками жабенят. Кілька секунд Дороті вагалася. Вона не сміла взяти гостію. Краще, набагато краще відступити від вівтаря, ніж прийняти святе таїнство, коли її охопило таке душевне сум’яття!

Тоді вона мимоволі подивилася вбік, крізь прочинені південні двері. Раптом промінь сонячного світла пробився крізь хмари й, немов списом, пронизав липу перед входом. Листя спалахнуло неймовірною зеленню, зеленішою за всі нефрити та смарагди чи води Атлантики. Здавалося, ніби, заповнивши прохід зеленим світлом, на мить зблиснув надзвичайної краси коштовний камінь, а тоді знову згас. Радість рікою розлилася серцем Дороті. З причин, які важко осягнути розумом, спалах живого кольору вмить повернув спокій її душі, любов до Господа і здатність Його боготворити. Якимось незбагненним чином зелене листя повернуло Дороті можливість молитися. О ти, вся земна зелень, нехай благословить тебе Господь! Дороті почала молитися, гаряче, радісно і вдячно. Гостія розтанула на її язику. Дороті прийняла чашу з батькових рук і з огидою, до якої домішувалася радість від цього маленького акту самоприниження, відчула на сріблястому обідку присмак вологих губ міс Мейфілл.

2

Церква Святого Ательстана стояла на вершинній точці Кнайп-Гілл, і, якщо б вам захотілося видертися на дзвіницю, то перед вами відкрився б краєвид миль на десять довкола. Не те щоб там було на що дивитися – повсюди одні низовинні, ледь-ледь горбисті традиційні для Східної Англії пейзажі. Нестерпно нудні влітку, взимку вони, одначе, вкриваються акуратними симетричними візерунками завдяки в’язам, що розкривають віяла свого голого віття на тлі свинцевого неба.

Одразу внизу розкинулося містечко, яке із заходу на схід перетинала Головна вулиця, розділяючи його на дві нерівні частини. Південний район міста був старовинним, традиційно сільськогосподарським і респектабельним. У північному ж громадилися корпуси заводу Бліфіла-Гордона з переробки цукрового буряку, а довкола них тулилися хаотичні ряди огидних будиночків з жовтої цегли, в яких здебільшого жили робітники підприємства. Вони становили майже половину мешканців з двох тисяч населення містечка, усі були приїжджими міщанами і майже всі до одного безбожниками.

Двома стержнями, чи то пак осередками, навколо яких оберталося соціальне життя містечка, були Консервативний клуб Кнайп-Гілл (з повною ліцензією на продаж усіх видів спиртного), з вікна-еркера якого, варто було лише бару відкритися, визирали пухляві розпашілі лиця представників міської еліти, ніби повнощокі золоті рибки з-за скла акваріума; і «Стара чайна крамниця», що розташовувалася трохи нижче вулицею й була основним місцем зустрічі жіноцтва Кнайп-Гілл. Не з’явитися у «Старій чайній крамниці» між десятою та одинадцятою ранку, щоб випити «ранкової кави» і провести з пів години, слухаючи приємне щебетання леді середнього класу і вище («Моя люба, у нього була пікова дев’ятка проти козирної королеви, і він продовжив грати, без жодних козирів у рукаві, уявляєте?.. Моя люба, тільки не кажіть, що знову заплатите за мою каву. Ох, але ж, люба, це надто люб’язно з вашого боку! Завтра я неодмінно заплачу за вас, я наполягаю!.. Ви тільки погляньте на маленького Тото, який славний хлопчик сидить тут, морщачи свого маленького чорного носика. Він неодмінно виросте великим розумником, правда ж, моє каченятко? Ходи сюди, мамуся дасть тобі шматочок цукру. Ось, Тото, тримай, моє золотце!»), означало бути викресленим з еліти Кнайп-Гілл. Пастор з властивою йому в’їдливістю охрестив цих леді «кавовою гвардією». Неподалік від купки солодкаво мальовничих вілл, у яких мешкали кавові гвардійці, але відділена від них власним великим подвір’ям, стояла садиба «Ґранж», що належала міс Мейфілл. То була чудернацька подоба замку з темно-червоної цегли з прибудованими машикулями[10]10
  Машикулі – навісні бійниці, що розташовувалися на горішніх частинах стін та веж і використовувалися для вертикального обстрілу ворога у мертвих зонах біля самого підніжжя мурів.


[Закрыть] – чиясь безглузда примха, втілена у життя десь 1870 року, і, на щастя, майже прихована від очей густим чагарником.

Будинок пастора стояв на схилі пагорба, фасадом до церкви і затиллям до Головної вулиці. То був будинок непевного віку, безглуздо громіздкий і незручний, та ще й обліплений жовтим тиньком, що постійно відвалювався. Котрийсь з колишніх пасторів добудував збоку велику теплицю, яку Дороті використовувала як майстерню, що постійно потребувала ремонту. Садок на передньому подвір’ї душили кудлаті ялинки і великий крислатий ясен, що затіняли кімнати і не давали змоги рости на підвіконні ніяким квітам. Позаду будинку був великий город. Навесні та восени Проггетт скоповував грядки, а Дороті їх засаджувала, засіювала і полола у той вільний час, який їй вдавалося викроїти; попри всі зусилля, город доволі швидко перетворювався на непрохідні бур’янові джунглі.

Дороті зістрибнула з велосипеда біля хвіртки, на якій котрийсь з особливо завзятих агітаторів причепив плакат з написом: «Обирайте Бліфіла-Гордона і вищі зарплати!» (у містечку саме проводилися додаткові вибори, і містер Бліфіл-Гордон йшов кандидатом від консерваторів). Відчинивши вхідні двері, Дороті побачила на вичовганому килимку з кокосового горіха два листи. Один був від окружного декана[11]11
  Деканат – адміністративний округ у католицькій церкві, який об’єднує кілька сусідніх парафій.


[Закрыть], а другий – тонюсінький – від «Кеткін і Палм», які шили батьків одяг священника. Мабуть, чек. Тато, як завше, забрав лише ті листи, які його цікавили, залишивши решту лежати на килимку. Дороті саме нагиналася, щоб підібрати їх, коли з жахом помітила ще один конверт без марки, який причепився до нижнього листа.

Рахунок, звісно, рахунок! Навіть більше – як тільки вона його побачила, Дороті якимось дивом збагнула, що це злощасний рахунок від Каргілла. У неї душа втекла в п’яти, і вона навіть почала молитися, щоб то був рахунок не від Каргілла: нехай то буде рахунок на три фути і дев’ять шилінгів з галантереї Солпайпа чи рахунок з крамниці «З усього світу», або ж від пекаря чи молочника – та від будь-кого, аби лише не від Каргілла! Зрештою, опанувавши себе і намагаючись не піддаватися паніці, Дороті відчепила листа і судомно розгорнула його.

«До оплати: 21 фунт, 7 шилінгів, 9 пенсів».

Написано беземоційним почерком бухгалтера містера Каргілла. А от нижче великими звинувачувальними літерами було додано і жирно підкреслено:

«Звертаю вашу увагу на те, що зазначену суму заборговано дуже давно. Прошу погасити заборгованість у якомога коротші строки.

С. Каргілл».

Дороті зблідла, їй перехотілося снідати. Вона засунула рахунок до кишені й попрямувала до їдальні. То була невеличка темна кімнатка, в якій уже давно треба було переклеїти шпалери і яка, як і решта кімнат у будинку пастора, виглядала так, ніби для її вмеблювання використовували непотріб, знайдений у закутках антикварних магазинчиків. Меблі були «добротними», але такими пошарпаними й поламаними, що їх би вже ніщо не врятувало; крісла вздовж і впоперек поточив шашіль, так що на них було безпечно сідати лише за умови, що ви чудово знали всі їхні слабкі місця. На стінах висіли старі, потемнілі, нерозбірливі гравюри, одна з них – гравюра Ван Дейкового портрета Карла I[12]12
  Карл І – король Англії та Ірландії у 1625-1649 рр., прагнув запровадити єдину Англіканську церкву на всій території країни, активно переслідував пуританство.


[Закрыть] – могла б навіть бути цінною, якби її остаточно не зруйнувала сирість.

Пастор стояв перед порожнім каміном, гріючись біля уявного вогню, і читав листа, що надійшов у довгому синьому конверті. На ньому досі була його сутана з чорного муарового шовку, що ідеально відтіняла його густе сиве волосся і бліде, гостре й не надто добродушне обличчя. Коли Дороті увійшла, він відклав листа, вийняв свій золотий годинник і став з підкресленою уважністю роздивлятися його.

– Вибачте, тату, я трохи спізнилася.

– Так, Дороті, ти, безперечно, трохи спізнилася, – повторив він її слова з ледь помітним, але чітким притиском. – На дванадцять хвилин, якщо бути точним. Тобі не здається, Дороті, що, зважаючи на те, що я мушу вставати о чверть на сьому, щоб провести святе Причастя, і повертаюся додому втомлений та голодний, було б зовсім не зайвим, якби ти постаралася приходити на сніданок вчасно?

Пастор вочевидь був, як Дороті це називала, висловлюючись пристойно, «не в гуморі». У нього був один з тих втомлених, добре поставлених голосів, які ніколи не звучать ні по-справжньому сердито, ні щиро добродушно; один з тих голосів, які, здавалося, весь час промовляють: «Я ніяк не збагну, до чого вся ця метушня!» А на його обличчі навічно застиг стражденний вираз людини, яка мусить терпіти чужу дурість і надокучливість.

– Мені дуже прикро, тату! Але я мусила навідати місіс Тоні («місіс Т.» з пам’ятки). Вона минулої ночі народила, і, я ж вам казала, обіцяла мені, що опісля принесе дитину до церкви на хрещення. Але якщо вона бачитиме, що нам до неї байдуже, то цілком може і передумати. Ви ж знаєте, які ці жінки, – вони чомусь бояться хрещення як вогню і ніколи не приходять самохіть, мені завжди доводиться їх умовляти.

Пастор не те щоб пирхнув, але, коли він обернувся до стола, з його горла вирвався тихий звук невдоволення. Той звук мав би означати, що, по-перше, то обов’язок місіс Тоні принести дитину до церкви на хрещення, причому без жодних умовлянь з боку Дороті; а по-друге, Дороті нічого гаяти свій час, навідуючи всіляких задрипанців, тим паче перед сніданком. Місіс Тоні була дружиною простого робітника і жила in partibus infidelium[13]13
  Серед невіруючих (лат.).


[Закрыть], північніше Головної вулиці. Пастор обіперся рукою на спинку крісла і, не кажучи ні слова, послав Дороті погляд, який означав: «Тепер, сподіваюся все готово? Чи ми й далі зволікатимемо?»

– Здається, все уже на столі, – сказала Дороті. – Можливо, ви б благословили...

– Benedictus benedicat[14]14
  Нехай благословенні благословляють (лат.).


[Закрыть], – сказав пастор і зняв срібну кришку з тарелі зі сніданком. Срібна кришка, як і посріблена ложечка для варення, були сімейними реліквіями; ножі, виделки та решта посуду потрапили до будинку пастора переважно з магазину «Усе по три пенні». – Знову бекон, як я бачу, – додав пастор, втупившись поглядом у три тоненькі шматочки бекону, що скрутилися на квадратних скибках підсмаженого хліба.

– Боюся, це все, що у нас є, – сказала Дороті.

Пастор узяв виделку великим та вказівним пальцями і дуже акуратно, ніби грав у витягування паличок, перевернув один зі шматків бекону.

– Я, звісно, знаю, – сказав він, – що англійська традиція подавати бекон на сніданок майже така ж давня, як і парламент. Та все ж іноді хотілося б трохи різноманіття, тобі так не здається, Дороті?

– Бекон зараз такий дешевий, – виправдовувалася Дороті. – Гріх його не купувати. Цей мені обійшовся лише у п’ять пенсів за фут, і при цьому я бачила цілком пристойний бекон і за три пенси.

– Мабуть, Данський. Яких тільки видів данських вторгнень ця країна не зазнала! Спершу вони прокладали собі дорогу вогнем і мечем, а тепер за допомогою дешевого бекону. Цікаво, котре спричинило більше смертей?

Задоволений своїм дотепом, пастор зручніше вмостився на стільці і з апетитом з’їв остогидлий бекон, тоді як Дороті (цього ранку вона не їла бекону: таку покуту вона наклала на себе за те, що вчора сказала «прокляття!», а потім пів години била байдики після обіду) намагалася зметикувати, як краще розпочати розмову.

Вона мала виконати ненависний обов’язок – випросити у тата грошей. Навіть у найкращі часи це завдання було практично непосильним, а Дороті вже бачила, що цього ранку тато налаштований бути ще «упертішим», ніж зазвичай. «Упертий» – то був ще один з її евфемізмів[15]15
  Евфемізм – слово чи вираз, який використовують замість грубих або лайливих слів.


[Закрыть]. «Схоже, тато отримав якісь погані новини», – пригнічено думала вона, дивлячись на синій конверт.

Мабуть, кожен, кому доводилося говорити з пастором бодай десять хвилин, підтвердив би, що він «упертий» чоловік. Причиною його одвічного кепського настрою став той простий факт, що пастор, по суті, був анахронізмом, пережитком минулого. Йому не слід було народжуватися в тогочасну добу; уся ця сучасна атмосфера не викликала в нього нічого, окрім огиди та люті. Кілька століть тому він би почувався як риба у воді: завідував би кількома парафіями, а у вільний час писав би вірші чи колекціонував скам’янілості, поки вікарій за якихось 40 фунтів на рік робив би за нього усю роботу. Та навіть у наш час, якби він був заможним чоловіком, то міг би знайти розраду, оселившись десь подалі від світської метушні. Але жити в минулому нині дуже дорого; менш ніж за дві тисячі на рік такого собі не дозволиш. Отож, прикутий бідністю до епохи Леніна і «Дейлі мейл», пастор постійно перебував у стані хронічного роздратування, яке він, природно, вихлюпував на того, хто був до нього найближче, – здебільшого, саме на Дороті.