Текст книги "Донька пастора"

Автор книги: Джордж Орвелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 20 страниц)

Містер Ворбертон притягнув Дороті ближче до себе й міцніше стиснув в обіймах. Чари враз розбилися на друзки. Примари злиденного життя та втечі від нього, які було скували її, раптом розвіялися, повернувши до вражаючої реальності. Дороті була в обіймах чоловіка – огрядного стариганя! Хвиля огиди й панічного жаху накотилася на неї, усередині все перевернулося. Грубе чоловіче тіло притискалося до неї, велике рожеве обличчя – все ще гладеньке, але старече в її очах, – поволі наближалося. Різкий чоловічий запах вдарив їй у ніздрі. Дороті відсахнулася. Волохаті стегна сатира! Вона почала шалено пручатися й звиватися у руках містера Ворбертона, хоч він і не особливо намагався її втримати, і вже за мить вирвалася з ненависних обіймів та впала на сидіння, бліда й тремтлива. Підвівши голову догори, вона подивилася на нього очима незнайомки, так їх спотворили страх та відраза.

Містер Ворбертон залишився стояти, розглядаючи її з виразом приреченого, мало не здивованого розчарування. Несхоже було, щоб він дуже засмутився. Трохи заспокоївшись, Дороті вирішила, що все, про що він тут говорив, було лише таким собі вивертом, вмілою маніпуляцією її почуттями, покликаною видурити в неї обіцянку вийти за нього. Підозрілим було також те, що все це він говорив надто спокійно, так ніби насправді йому було байдуже, погодиться вона вийти за нього чи ні. Не інакше як просто потішався. Цілком можливо, уся ця вистава була ще однією спробою звабити її.

Містер Ворбертон сів, але, на відміну від Дороті, зробив це повагом, акуратно розгладивши складки на штанях.

– Якщо збираєшся смикнути сигнальний шнур і зупинити поїзд, – м’яко сказав він, – не зайвим буде спершу переконатися, що в мене є при собі п’ять фунтів на штраф.

Після цього він майже відразу зробився таким самим, як і завжди, чи майже таким, наскільки це було можливо після такої сцени, і продовжив розмову без найменшого збентеження. Його відчуття сорому, якщо таке у нього взагалі було, згинуло багато років тому. Вірогідно, розчавлене у круговерті ницих любовних походеньок.

Дороті майже цілу годину було не по собі, але коли потяг прибув до Іпсвіча, де зупинявся на чверть години, вони заскочили до буфету випити чаю, і це допомогло зняти напруження. Останні двадцять миль дороги вони розмовляли вже як старі добрі друзі. Містер Ворбертон більше не згадував про свою пропозицію, але коли потяг наблизився до Кнайп-Гілл, знову, цього разу вже не з такою серйозністю, заговорив про майбутнє Дороті.

– То ти твердо вирішила повернутися до парафіяльної роботи? – запитав він. – До щоденних обходів і звичних клопотів? Разом з ревматизмом місіс Пайсер і мозольними пластирями місіс Левін? І тебе не гнітить така перспектива?

– Сама не знаю, часом гнітить. Але сподіваюся, що, коли повернуся до роботи, все налагодиться. Пригадаються старі звички.

– І ти справді думаєш, що зможеш роками прикидатися, вдаючи доброчесність? Бо до цього все зводиться. Не боїшся, що шило проткне мішок? Певна, що одного дня не спіймаєш себе на тому, що навчаєш дітей у недільній школі проказувати «Отче наш» задом наперед або ж на зібранні «Спілки матерів» замість Джин Страттон-Портер читаєш поважним матронам п’ятнадцятий розділ Гіббона[92]92
  Едвард Гіббон (1737-1794) – один з найвидатніших істориків XVII ст., його найвизначніша праця – «Історія занепаду та загибелі Римської імперії». У п’ятнадцятому розділі трактату він описує своє бачення християнства як релігійного інституту й висловлює думку про те, що воно спричинилося до занепаду Римської імперії.


[Закрыть]?

– Це навряд чи. Я справді думаю, що така робота, навіть якщо вона й вимагає від тебе проказувати молитви, в які більше не віриш, і навчати дітей того, що вважаєш не надто правдивим, – навіть така робота по-своєму корисна.

– Корисна? – з огидою в голосі перепитав містер Ворбертон. – Як же ти полюбляєш це депресивне словечко – «корисний». Гіпертрофоване почуття обов’язку – ось твій діагноз. Як на мене, то людині бодай з грамом здорового глузду хочеться отримати трохи задоволення від життя, поки ще може.

– Це вже просто гедонізм[93]93
  Гедонізм – філософське вчення, яке вважає задоволення та насолоду найвищим благом і метою життя.


[Закрыть], – заперечила Дороті.

– Люба дитино, а назви-но мені життєву філософію, яка не заснована на гедонізмі. Твої паразитичні християнські святі – чи не найбільші гедоністи серед нас усіх. Вони націлилися на вічне блаженство, тоді як ми, бідолашні грішники, сподіваємося урвати собі лишень кілька приємних років. Зрештою, усі ми шукаємо насолоди, от тільки деякі люди приймають її у такій збоченій формі. Твоє поняття радості, схоже, включає масажування ніг місіс Пайсер.

– Це не зовсім так, але... Ох! Не знаю, як пояснити!

Дороті хотіла сказати, що, хоч і втратила віру, сама вона не змінилася, не могла змінитися, не хотіла змінюватися, руйнувати духовне підґрунтя свого розуму; що її світогляд, який здавався тепер порожнім і позбавленим сенсу, все ж був християнським світоглядом; що християнський спосіб життя був для неї найприроднішим. Але вона не вміла це висловити і боялася, що, якщо спробує, то тільки спровокує містера Ворбертона на насмішки. Тому непереконливо підсумувала:

– Мені чомусь здається, що краще продовжувати жити, як раніше.

– Точнісінько так само, як раніше? Увесь набір? Дівчатка-скаути, «Спілка матерів», «Промінь надії», «Товариство сімейного щастя», парафіяльні обходи, недільна школа, причастя двічі на тиждень, кілька сотень псалмів, григоріанський хоровий спів? Упевнена, що зможеш?

Дороті мимоволі всміхнулася:

– Ніякого григоріанського хорового співу. Тато цього не любить.

– І ти думаєш, що, окрім як у думках, твоє життя зовсім не зміниться, буде достоту таким самим, як і до втрати віри? Жодної зміни у звичках?

Дороті замислилася. Звісно, певні зміни у звичках таки будуть, але більшість із них пройдуть для інших непоміченими. Пригадалася її дисциплінарна шпилька. Та завжди була її маленькою таємницею, тож Дороті вирішила і зараз про неї не розповідати.

– Що ж, – врешті сказала вона, – гадаю, під час святого причастя тепер я стоятиму навколішки праворуч від міс Мейфілл, а не ліворуч.

2

Минув тиждень.

Дороті виїхала на пагорб і підкотила велосипед до хвіртки пасторату. Стояв безхмарний холодний вечір, й удалині сонце поволі котилося за видноколо на тлі зеленкуватого неба. Дороті помітила, що ясен біля хвіртки зацвів, укрившись грудочками темно-червоного цвіту, що були схожими на ранки із закипілою кров’ю.

Як же вона втомилася! Перший тиждень після повернення видався дуже напруженим: довелося відвідати всіх парафіянок зі списку і спробувати якось привести до ладу церковні справи. За час її відсутності всюди запанував страшенний безлад. Церква була геть занедбаною. Дороті майже весь день провела зі щіткою та мітлою й совком у руках, відчищаючи від бруду кожнісінький закуток; вона й досі здригалася від згадки про купки мишачого посліду, які знайшла за органом. (Приманив мишей до церкви Джорджі Фрю, хлопчина, що роздував органні міхи: він узяв собі за звичку приносити до церкви пакетики з печивом і їсти його під час проповідей.) Церковними спільнотами ніхто не займався, і в результаті «Промінь надії» й «Товариство сімейного щастя» розпалися, відвідуваність недільної школи знизилася наполовину, а у «Спілці матерів» йшла міжусобна війна, що розгорілася через якесь безтактне зауваження міс Фут. Дзвіниця була в жалюгідному стані. Парафіяльний вісник розвозили нерегулярно, і гроші за нього ніхто не збирав. У рахунках жодного з церковних фондів не було ніякісінького ладу, а дев’ятнадцять шилінгів узагалі невідомо куди запропастилися. Навіть у парафіяльному реєстрі примудрилися наплутати, і так далі, ad infinitum[94]94
  До безкінечності (лат.).


[Закрыть]. Пастор пустив усе на самоплин.

Дороті була по вуха в роботі, відколи переступила поріг рідного дому. Як не дивно, вона доволі швидко взяла колишній темп. Здавалося, ніби її не було всього лише день. Тепер, коли скандал уже влігся, її повернення до Кнайп-Гілл ні в кого не викликало особливого інтересу. Деякі жінки з її списку, особливо місіс Пайсер, були щиро раді її бачити, а Віктор Стоун попервах виглядав трохи присоромленим через те, що спочатку повірив був місіс Семпрілл, але дуже скоро про це забув і взявся розповідати Дороті про свій останній тріумф на сторінках «Життя церкви». Леді з кавової гвардії, звісно, перепиняли Дороті на вулиці й починали щебетати: «Моя люба, ми страшенно раді вас знову бачити! Вас так довго не було! І знаєте, дорогенька, було так неприємно, коли та жахлива наклепниця ходила по місту й розповідала про вас ті байки. Сподіваюся, ви знаєте, любонько, що – за всіх ручатися не можу – але я не повірила жодному її слову...» І так далі, і тому подібне. Але ніхто не ставив нетактовних запитань, яких вона так боялася. Майже всіх задовольняло пояснення «викладала у школі під Лондоном», і ніхто не став навіть цікавитися назвою тієї школи. Дороті збагнула, що їй ніколи нікому не доведеться зізнаватися, що вона спала на Трафальгарській площі чи була заарештована за жебрацтво. Річ у тім, що люди, які живуть у маленьких містечках, мають лишень приблизне уявлення про все, що відбувається далі ніж за десять миль від їхньої хвіртки. Світ за межами цього кола – terra incognita[95]95
  Незвідана земля (лат.).


[Закрыть], землі, населені, певно, одними драконами та людожерами, але не особливо цікаві.

Навіть батько зустрів її так, ніби вона всього лиш їздила кудись на вихідні. Коли вона зайшла, він був у кабінеті, задумливо курив люльку перед підлоговим годинником, циферблат якого, розбитий незграбною служницею чотири місяці тому, досі очікував ремонту. Коли Дороті стала на порозі кімнати, він вийняв люльку з рота і неуважливо, по-старечому, засунув її до кишені. «Як же він постарів», – подумала Дороті.

– Приїхала нарешті, – сказав він. – Як добралася?

Дороті обвила руками його шию, торкнувшись губами сріблисто-блідої щоки. Коли вона відсторонилася, він поплескав її по плечу з трішечки більшою ніжністю, ніж зазвичай.

– Чого це ти надумала тікати з дому? – спитав.

– Я ж вам казала, тату... я втратила пам’ять.

– Гм, – сказав пастор, і Дороті побачила, що він їй не вірить, ніколи не повірить, і в майбутньому, коли він буде не в такому добродушному настрої, ще не раз їй це згадає. – Що ж, – додав він, – віднеси валізи нагору, а тоді візьмеш свою друкарську машинку і надрукуєш мені проповідь, добре?

У місті майже нічого нового. «Стара чайна крамниця» розросталася, ще більше спотворюючи Головну вулицю. Ревматизм місіс Пайсер трохи відступив (поза сумнівом, завдяки дягелевому чаю), але містер Пайсер «ходив до лікаря», і вони боялися, що в нього каміння у сечовому міхурі. Містер Бліфіл-Гордон тепер засідав у парламенті, слухняно протираючи штани на задніх лавах консервативної партії. Старий містер Тумз помер незадовго після Різдва, міс Фут взяла собі сімох його котів і доклала воістину героїчних зусиль, щоб прилаштувати решту. Ів Твісс, небога містера Твісса, продавця залізних виробів, народила позашлюбну дитину, але та померла. Проггетт перекопав і трохи засіяв город, і вже прокльовувалися боби та горошок. Після «кредитного страйку» знову почали накопичуватися магазинні борги, і рахунок Каргіллу вже виріс до шести фунтів. Віктор Стоун вів полеміку з професором Култоном у «Житті церкви» стосовно Святої інквізиції і завдав йому нищівного удару. Еллен усю зиму діймала екзема. Вальф Бліфіл-Гордон опублікував два вірші у «Лондон Мерк’юрі».

Дороті зайшла до теплиці. Її чекала сила-силенна роботи – потрібно було виготовити костюми для шкільної процесії до дня Святого Юрія, яка мала відбутися на підтримку органного фонду. За останні вісім місяців за орган не було заплачено ані пенні, і, можливо, навіть на краще, що пастор просто викидав листи від виробників, не відкриваючи, бо їхній тон ставав усе більш сатанинським. Дороті сушила собі голову над тим, де ж роздобути грошей, і врешті зупинилася на історичній процесії, яка б охоплювала визначні постаті від Юлія Цезаря до герцога Веллінгтона[96]96
  Артур Веллслі, перший герцог Веллінгтон (1769-1852) – полководець і державний діяч; був головнокомандувачем британської армії у битві під Ватерлоо, коли вони разом з прусськими союзниками розгромили Наполеона Бонапарта.


[Закрыть]. Вона розраховувала зібрати два фунти, а якщо пощастить і погода буде гарна, то, може, й цілих три!

Дороті озирнулася. Вона сюди ще не заходила, відколи повернулася, але, схоже, тут нічого не чіпали з часу її зникнення. Усе було достоту таким, яким вона його залишила, от тільки вкрилося товстим шаром пилу. Її швейна машинка досі стояла на столі посеред нагромадження клаптів тканини, аркушів брунатного паперу, котушок з нитками і баночок з фарбою, і хоч голка й поржавіла, крізь неї досі була протягнута нитка. І, звісно ж, ботфорти! Ті самі, які вона робила того вечора, коли втратила пам’ять. Дороті взяла один із них і повертіла в руках. Щось ворухнулось у серці. Кажіть що хочете, але то були добрі ботфорти! Шкода, що так і не згодилися! Та, можливо, вона зможе використати їх у процесії. Наприклад, для Карла II, чи ні, краще для Олівера Кромвеля: з Кромвелем не треба морочитися з перукою.

Дороті запалила гасову плитку, знайшла свої ножиці, взяла два аркуші обгорткового паперу і заходилася біля роботи. Треба було виготовити цілу купу костюмів. Краще почати з нагрудника Юлія Цезаря, вирішила вона. З клятими обладунками завжди якісь проблеми! Як виглядали обладунки римських солдатів? Дороті напружила пам’ять і пригадала статую якогось ідеалізованого імператора з кучерявою борідкою, яка стояла у Римській залі Британського музею. За допомогою клею та брунатного паперу можна виготовити каркас, а потім поперек нього наклеїти смужки паперу і все це посріблити. Дякувати Богу, шолома не треба! Юлій Цезар завжди носив лавровий вінок – певно, теж прикривав лисину, як містер Ворбертон. А як щодо наколінників? За часів Юлія Цезаря носили наколінники? А взуття? Каліги – це чоботи чи сандалі?

За кілька хвилин Дороті спинилася, поклавши ножиці на коліна. У голову знову прокралася думка, яка, немов привид, весь тиждень переслідувала її, гризла кожну вільну хвилину. От і тепер повернулася, відволікаючи від роботи. То була думка про те, що містер Ворбертон сказав їй у потязі, – яким віднині буде її життя, без чоловіка і без грошей.

Хвилював її не зовнішній аспект майбутнього. Його вона уявляла доволі чітко. Ще років десять безплатно виконуватиме обов’язки вікарія, а тоді повернеться до викладання у школі. Зовсім не обов’язково у такій, як у місіс Кріві. Поза сумнівом, вона зможе підшукати собі щось хоч трохи ліпше – не таке задрипане місце, щоб не так сильно нагадувало тюрму; а може, випаде навчати дітей у ще похмурішій дірі, де ще більша каторга. У будь-якому випадку вона приречена на таку саму долю, що й усі самотні жінки на безгрошів’ї. «Старі діви Старої Англії», як хтось їх назвав. Дороті двадцять вісім – саме час поповнити їхні ряди.

Але це не важливо, геть не важливо! Чого ніколи не вбити в голову всяким ворбертонам світу цього, хоч тисячу років їм про це тороч, так це те, що зовнішні негаразди, як-от бідність чи важка праця, чи навіть самотність, самі по собі не важливі. Важливо те, що відбувається у твоєму серці. Лише на одну лиху мить злякалася вона бідності – у потязі з містером Ворбертоном. Але мить слабкості минула. Не через це варто їй хвилюватися, не через це мусить вона загартовувати свою волю й перебудовувати свій розум.

Ні, не через це, а через дещо набагато фундаментальніше – через мертвотну порожнечу, яку вона раптом розгледіла у самій суті речей. Дороті думала про те, як усього лиш рік тому сиділа вона на цьому самому стільці з цими самими ножицями в руках, роблячи майже те саме, що й зараз; але тоді і зараз – ніби дві різні людини. Куди поділася та доброзичлива кумедна дівчина, яка в екстазі молилася, вдихаючи літні пахощі поля, і колола собі руку шпилькою за святотатські думки? А де всі ми, минулорічні? Та все ж – і в цьому якраз і лихо – вона і є тією самою дівчиною. Переконання змінюються, думки змінюються, але є якась сокровенна частина душі, яка не міняється. Віра зникає, але потреба у вірі залишається.

А якщо у вас є віра, то все решта не має значення. Як щось може вас злякати чи вибити з колії, якщо у світі є вища мета, яку ви розумієте і якій можете служити? Все життя осяяне її світлом. У вашому житті немає місця ні душевній втомі, ні сумнівам, ні відчуттю марності буття, ні бодлерівській хандрі, що підстерігає вас у години байдикування. Кожна ваша дія важлива, кожна мить освячена, вірою вплетена у візерунок на полотні вічної радості.

Дороті задумалася про природу життя. Виходиш з утроби матері, проживаєш шістдесят чи сімдесят років, а тоді помираєш і зотліваєш у землі. І кожна мить твого життя, не відкуплена вищою метою, наповнена сірістю, спустошенням, яке не описати словами, але яке відлунює гострим болем у серці. Якщо могила насправді є останньою зупинкою на життєвому шляху, то життя – річ моторошна й потворна. І з цим не посперечаєшся. Подумайте про життя таке, як воно є, уявіть це життя в подробицях, а тоді скажіть собі, що за всім цим нічого не стоїть, що у всьому цьому немає жодної вищої мети, немає жодного іншого призначення, окрім могили. Тільки невігласи й самодури, а ще ті, кому пощастило прожити винятково вдале життя, не здригнуться від цієї думки.

Дороті засовалася на стільці. Та зрештою мусить же бути якийсь сенс, якась мета у всьому цьому! Світ не може бути випадковістю. Усе, що відбувається, має причину, а відповідно, і мету. Якщо ти існуєш, то тебе створив Бог, а раз Він дав тобі свідомість, то, отже, Він і сам свідомий. Руки нездари-творця не зліплять геніального творіння. Він створив тебе і Він уб’є тебе заради Своєї мети. І мета ця незбагненна. Така вже природа речей, що цієї мети людині не пізнати, і хтозна, може, якби ми й пізнали її, то відкинули б. Можливо, твоє життя і смерть – лиш одна нотка у вічному оркестрі, який грає задля Його розваги? І, скажімо, тобі не подобається мелодія, що тоді? Дороті пригадався той огидний, позбавлений священничого сану церковник на Трафальгарській площі. Чи справді він сказав ті слова, чи вони їй просто наснилися? «А тому з демонами та архидемонами і всім воїнством пекельним...» Які дурниці! Навіть той факт, що тобі не подобається мелодія, уже є частиною мелодії.

Дороті билася над проблемою, яка, схоже, не мала вирішення. Вона чітко бачила, що заміни вірі немає. Тут не зарадять ні язичницьке поклоніння життю як самодостатній силі, ні веселі обряди пантеїстів, ні псевдорелігія «прогресу» з візіями сяючих утопій та мурашників зі сталі й бетону. Тут або все, або нічого. Або земне життя є підготовкою до чогось більшого та вічного, або воно безглузде, темне й моторошне.

Дороті здригнулася. Вона забула налити у каструльку води, тож клей почав пригорати до дна і шипіти. Дороті схопила посудину, побігла до умивальника й налила води, а тоді повернулася назад і знову поставила її на гасову плитку. «Я просто мушу закінчити цей нагрудник до вечері!» – затялася вона. Після Юлія Цезаря настане черга Вільгельма Завойовника. А там ще більше обладунків! Незабаром треба буде піти на кухню нагадати Еллен, щоб поставила варити картоплю: у них на вечерю картопля і тюфтелі з яловичини. А потім не забути написати «пам’ятку» на завтра. Дороті виготовила дві половинки нагрудника, вирізала дірки для рук та шиї, а тоді знову спинилася.

До чого вона там додумалася? Якщо смерть – кінець усього, то надії немає і ніщо не має значення. І що тоді?

Поки бігала до умивальника й набирала води, хід її думок змінився. Дороті спіймала себе на тому, що дозволила собі надто глибоко зануритися в жалощі до самої себе. Скільки галасу, а через що? Можна подумати, вона одна на всьому світі проходить через щось подібне! Та є тисячі, мільйони таких самих, як вона, – людей, які втратили віру, але не втратили потреби у вірі. «Половина пасторських доньок по всій Англії», – так сказав містер Ворбертон. Цілком можливо, що він має слушність. І не лише доньки пасторів, але й багато інших: ті, що злягли від хвороби, нидіють на самоті, збилися на манівці й не можуть віднайти себе чи знемагають під тягарем земних проблем, – усі ті, хто потребують цілющої сили віри, але не мають з чого її зачерпнути. Може, навіть черниці у монастирях, миючи підлогу й співаючи «Радуйся, Маріє», насправді не вірять.

Яка ж це легкодухість – шкодувати за втраченою розрадою, хоч і всім серцем відчуваєш, наскільки вона облудна!

Та все ж!..

Дороті відклала ножиці. Майже несвідомо, ніби рідні стіни хоч і не воскресили віри, зате пробудили старі благочестиві звички, вона стала навколішки на підлогу біля стільця. Затулила обличчя руками. І почала молитися.

– Господи, я вірую, допоможи моєму невірству. Господи, я вірую, допоможи моєму невірству.

Марно, усе марно. Не встигли слова злетіти з її вуст, а вона вже знала, що це не допоможе, і засоромилася свого пориву. Дороті підвела голову. У ніздрі просочився теплий їдкий запах, трохи забутий за вісім місяців, але все одно такий знайомий, – запах клею. Вода у клеєварці шумно булькотіла. Дороті підвелася і попробувала ручку щіточки. Клей розмокав, за п’ять хвилин буде готовий.

Підлоговий годинник у батьковому кабінеті пробив шосту. Дороті здригнулася від несподіванки. Вона згаяла цілих двадцять хвилин! Сумління боляче кольнуло її, так що всі ті питання, що мордували її хвилину тому, вилетіли у неї з голови. «Це ще що за дурниці?» – дорікнула вона собі, і на мить усі її проблеми й справді перетворилися на дурниці. «Ну ж бо, Дороті! Не лінуватися! – напучувала вона себе. – Хоч кров з носа, але до вечері мусите доробити цей нагрудник». Дороті сіла, набрала повний рот шпильок і почала скріплювати дві половини нагрудника докупи, щоб, коли клей розм’якне, вся конструкція була вже готова.

Дороті цього не знала, але запах клею і був відповіддю на її молитву. Навіть не здогадувалася, що рішення її проблеми якраз і полягало в тому, щоб прийняти той факт, що рішення немає. Адже коли всі твої думки поглинуті роботою, її загальна мета стирається й стає неважливою. Якщо ти зайнятий тим, що тобі вдається якнайкраще і що приносить користь, то між вірою і невірством дуже невелика різниця. Сама цього не усвідомлюючи, Дороті вже стала на шлях зцілення. Можливо, колись вона це збагне і нарешті віднайде спокій.

Ще хвилина-дві, і клей буде готовий. Увіткнувши в нагрудник останню шпильку, Дороті почала подумки малювати ескізи наступних костюмів. Після Вільгельма Завойовника (у його дні носили кольчугу?) йшов Робін Гуд (для нього треба зелену куртку, лук та стріли), далі Томас Бекет[97]97
  Томас Бекет – архиєпископ Кентерберійський (1162-1170); святий і мученик в англіканській та римо-католицькій церквах.


[Закрыть] у ризі та митрі, фреза королеви Єлизавети і трикутна шапочка герцога Веллінгтона. О пів на сьому треба піти перевірити, чи вариться картопля. А ще ж «пам’ятку» на наступний день написати. Завтра середа, а отже, треба не забути накрутити будильник на пів на шосту. Дороті взяла клаптик паперу і почала писати свою «пам’ятку»:

«7:00 – СП.

Місіс Дж. – дитина наступ, місяця. Провідати.

Сніданок: бекон».

Зупинилася, задумавшись про наступні пункти. «Місіс Дж.» – це місіс Джеветт, дружина коваля; вона іноді приходить до церкви запричаститися після того, як народить чергову дитину, але тільки якщо її заздалегідь тактовно вмовити. «Треба ще занести місіс Фрю знеболюючі пастилки, – думала Дороті, – і заодно можна поговорити з Джорджі, щоб він більше не їв печива під час проповідей». Вона додала до списку місіс Фрю. Так, а тепер завтрашній ланч-обід. Ми просто мусимо бодай щось заплатити Каргіллу! Завтра ж іще чаювання у Спілці матерів, а вони вже закінчили книжку, яку їм читала міс Фут. За що ж узятися далі? З їхньої улюблениці Джин Страттон-Портер, здається, вже все перечитали. Може, спробувати Ворвіка Діпінга? Що б це не було щось занадто інтелектуальне. А ще обов’язково попросити Проггетта, щоб приніс саджанці капусти.

Клей розтанув. Дороті взяла два аркуші коричневого паперу й порізала їх на тонесенькі смужки, а тоді вправно – треба було пильнувати, щоб не придавити нагрудник, адже той мав бути випуклим, – почала наклеювати їх по горизонталі, спереду і ззаду. Нагрудник міцнішав на очах. Зміцнивши форму з усіх боків, поставила її, щоб подивитися на результат. А непогано вийшло! Ще один шар – і буде як справжній. Процесія просто мусить пройти на ура! Шкода, що нема в кого позичити коня, щоб Боудіка їхала на своїй колісниці. Якби їм вдалося зробити гарну колісницю з серпами на колесах, то вони могли б зібрати і п’ять фунтів. А Хенгіст і Хорса[98]98
  Хенгіст і Хорса – легендарні брати, воїни германського племені, які заснували перше королівство саксів у Британії – королівство Кент – і були його першими королями.


[Закрыть]? Ремені навхрест і крилаті шоломи. Дороті порізала на смужки ще два аркуші брунатного паперу і взяла нагрудник, щоб наклеїти останній шар. Проблеми віри та невірства забулися. Починало сутеніти, але Дороті не хотіла відволікатися, навіть щоб запалити лампу. Швидко наклеювала смужку за смужкою, поринувши в роботу з молитовною зосередженістю, вдихаючи різкий запах клеєварки.