Текст книги "Донька пастора"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 20 страниц)
Місіс Кріві ревниво спостерігала за нововведеннями Дороті, але поки що не втручалася. Вона цього, звісно, ніколи б не визнала, але в глибині душі директорка була приємно здивована, що їй нарешті трапилась працівниця, яка таки готова працювати. Коли вона побачила, як Дороті витрачає власні гроші на книжки для дітей, це принесло їй таке саме солодке задоволення, як і вдало провернута махінація. А проте місіс Кріві пирхала й бурчала, стежачи за кожним кроком Дороті, і постійно діймала її, щоб та «належно перевіряла» зошити. Однак система перевірки, як і все решта у школі, була організована таким чином, щоб замилювати очі батькам. Діти регулярно відносили зошити додому і віддавали батькам для інспекції, тож місіс Кріві ніколи б не дозволила написати там щось, окрім похвали. Оцінку «погано» ставити заборонялося, не можна було щось перекреслювати чи надто жирно підкреслювати. Натомість вечорами Дороті брала червону ручку і, за настановами місіс Кріві, прикрашала зошити більш чи менш улесливими коментарями. «Дуже похвально» і «Чудово! Це великий крок. Так тримати!» були у місіс Кріві найулюбленішими. Вочевидь, усі діти в школі одвічно робили «великі кроки», от тільки не зазначалося, в якому саме напрямку вони крокували. Але, схоже, батьки ладні були проковтнути безмірну кількість таких дифірамбів.
Звісно, траплялося, що у Дороті виникали труднощі із самими ученицями. Через те, що всі вони були різного віку, давати їм раду було непросто, і, хоч вона їм подобалася й вони старалися бути «хорошими», діти на те й діти, що не можуть бути постійно слухняними. Іноді дівчата лінувалися, а іноді вдавалися до особливого виду пустощів, притаманного усім школяркам, – хихотіння. Вже за перші кілька днів Дороті встигла втомитися з Мейвіс Вільямс; вона й гадки не мала, що одинадцятирічна дівчинка може бути такою нетямущою. Дороті нічого не могла з нею вдіяти. Коли вона спробувала дати Мейвіс якесь інше завдання замість закарлючок, широко посаджені очі дівчинки заслало якоюсь моторошною порожнечею. Однак іноді у Мейвіс траплялися напади балакучості, й тоді вона засипала Дороті дивними запитаннями, які збивали з пантелику. До прикладу: Мейвіс розгортала «Хрестоматію», знаходила там якусь ілюстрацію – кмітливого слона, скажімо, – і, кумедно викручуючи слова, запитувала в Дороті:
– Міс, а тово шо таке?
– Це слон, Мейвіс.
– А шо то є таке?
– Така дика тварина.
– А шо то є таке «твагина»?
– Ну... Це як собака, наприклад.
– А шо то є таке «совака»?
І так далі, мало не до безкінечності. Вранці четвертого дня, посередині уроку Мейвіс підняла руку і з хитрою ввічливістю, яка мала б насторожити Дороті, запитала:
– Міс, можна мні вийти?
– Гаразд, іди, – дозволила Дороті.
Одна зі старших дівчаток піднесла було руку, зашарілася й одразу опустила її. Лише після заохочення Дороті дівчинка сором’язливо сказала:
– Міс Стронг не дозволяла Мейвіс ходити до вбиральні одній. Мейвіс там зачиняється і відмовляється виходити, і тоді місіс Кріві сердиться, міс.
Дороті одразу ж послала навздогін Мейвіс гінця, але запізно. Мейвіс залишалася in latebra pudenda[81]81
У сороміцькому сховищі (лат.).
[Закрыть] до дванадцятої. Пізніше місіс Кріві відвела Дороті вбік і пояснила їй, що Мейвіс від народження недоумкувата чи, як висловилася директорка, «їй бракує клепок у голові». Мовляв, дівчинка взагалі не засвоює знань. Звісно, батькам Мейвіс місіс Кріві про це навіть не заїкалася, і ті вірили, що їхня дитина просто «трохи відстає», і справно вносили плату. Що ж тоді робити з Мейвіс? А дуже просто. Дати їй зошит та олівець, і нехай сидить собі й тихо малює. От тільки Мейвіс – дитина звички: вона могла годинами сидіти і, висолопивши язика, зосереджено виводити свої закарлючки, гачок за гачком, і виглядала при цьому цілком щасливою.
Як добре все йшло ті перші кілька тижнів, навіть попри дрібні труднощі! Так добре, що можна було здогадатися про наближення біди! Десятого листопада, після тривалого бурчання про ціни на вугілля, місіс Кріві нарешті дозволила розпалити у класі камін. Коли кімната як слід прогрілася, учениці, здавалося, аж порозумнішали. Іноді наставали взагалі благодатні години: коли у каміні потріскував вогонь, місіс Кріві не було вдома, і дівчата тихо й зосереджено займалися тим, що їм подобалося найбільше. Особливо добре було, коли двоє старших груп читали «Макбета»: учениці пищали, охали та ахали, поглинаючи сцену за сценою, а Дороті час від часу спиняла їх, щоб виправити вимову якогось слова або щоб пояснити, хто такий «наречений Беллони[82]82
Беллона – богиня війни у давньоримській міфології.
[Закрыть]» чи чому відьми літають на мітлах. Дівчаткам, ніби розв’язку детективної історії, не терпілося дізнатися, як Бірнамський ліс може прийти у Дунсінан, а Макбета вбити «жінкою не народжений». Саме такі моменти роблять роботу вчителя вартою всіх зусиль – коли, немов сигнальний вогонь, у відповідь на всі ваші старання розгоряється дитячий захват, і несподівані вогники розуміння, що спалахують в їхніх очах, служать найкращою винагородою за вашу тяжку працю. Немає захопливішої роботи, ніж викладання, якщо у вас не зв’язані руки. От тільки Дороті ще не знала, наскільки важливим є це «якщо».
Робота припала Дороті до душі, робила її щасливою. Дороті уже розібралася з особливостями дитячого мислення, вивчила характери кожної учениці й знайшла специфічні стимули, які допомагали їм думати. Спочатку вона навіть помислити не могла, що так прикипить до цих дівчаток, так вболіватиме за їхній розвиток і так старатиметься для них, не шкодуючи своїх сил. Складна й безкінечна праця вчителя заполонила її життя так само, як колись заполоняли парафіяльні клопоти. Усі її думки і навіть сни були зайняті викладанням; вона брала книжки з громадської бібліотеки і студіювала різні педагогічні методики. Дороті всерйоз задумувалася над тим, що, якщо все йтиме так і надалі, вона з радістю продовжуватиме викладати до кінця життя, нехай навіть за той мізер, який платить їй місіс Кріві. Викладання насправді було її професією.
Після безрадісних поневірянь останніх місяців практично будь-яка робота, яка б змогла повністю заполонити її, була б великим полегшенням. Але це було більше ніж просто робота; це була – принаймні так вважала Дороті, – місія, мета життя. Намагатися розбудити затуркані мізки цих дітей і виправити згубний вплив тих знущань, які чинилися над ними під виглядом освіти, – на таке не гріх покласти і душу, і тіло, хіба ні? Отож заради цієї роботи Дороті не зважала на жахливі умови проживання у місіс Кріві та навіть не замислювалася про власне дивне становище та невизначене майбутнє.
4
Звісно, так не могло довго тривати.
Не минуло й кількох тижнів, як у роботу Дороті почали втручатися батьки. Проблеми з батьками – один з неодмінних аспектів життя приватної школи. З погляду вчителя всі батьки – то лише зайвий клопіт, але батьки дітей у чотирисортних приватних школах – просто нестерпні. З одного боку, вони мають лише дуже приблизне уявлення про суть освіти; а з другого – сприймають «навчання у школі» достоту так само, як рахунок від м’ясника чи бака лійника, тобто постійно підозрюють, що їх намагаються обдурити. Вони засипають учителя неграмотними записками з неможливими вимогами, передаючи їх при цьому через дітей, які читають ті записки по дорозі до школи. Під кінець другого тижня Мейбел Брігс, одна з найздібніших дівчат у класі, принесла Дороті таку записку:
«Люба міс Міллборо!
Чи не могли б ви давати Мейбел більше арихметики? Мені здається, те, чого ви її вчите, недостатньо прахтичне. Усі ті карти і тому подібне. Їй потрібна прахтична робота, а не всі ці новомодні дурниці. Тому більше арихметики, буть ласка.
З повагою,
Дж. Брігс.
Р. S. Мейбел каже, ви збираєтеся брати з нею якісь десяткові дроби. Я ни хочу, щоб її вчили десятковим дробам, я хочу, щоб її вчили арихметики».
Тож під акомпанемент ридань самої Мейбел, Дороті відлучила її від географії, а натомість дала додаткові завдання з арифметики. Далі були інші листи. Одна леді переживала, бо дізналася, що її дитина читає в школі Шекспіра. Мовляв, вона чула, що цей Шекспір був автором театральних п’єс, і чи міс Міллборо впевнена, що він не був одним із тих аморальних авторів? Сама ж леді за все своє життя жодного разу навіть в кіно не була, що вже казати про театр, і їй здавалося, що навіть читання п’єс становить серйозну загрозу, і тому подібне. Щоправда, жінка пішла на поступки, коли дізналася, що Шекспір помер. Це чомусь її заспокоїло. Інші батьки хотіли, щоб Дороті приділяла більше уваги почерку їхнього чада, а ще інші вважали, що вивчення французької – марна трата часу. І так далі, аж доки ретельно спланований розклад Дороті не почав тріщати по швах. Місіс Кріві чітко дала їй зрозуміти, що будь-які вимоги батьків мають виконуватися, чи принаймні слід вдавати, що вони виконуються. Іноді це було майже неможливо, адже все заняття летить шкереберть, якщо одна дитина сидить і вчить, скажімо, арифметику, поки решта класу штудіює історію чи географію. Але у приватних школах слово батьків – закон. Такі школи функціонують на таких самих засадах, як і крамниці: клієнта потрібно будь-якою ціною задобрити. І якби якийсь батько чи матір вирішили, що їхній дитині потрібно освоїти гру в мотузочку і клинописний алфавіт, вчителі радше погодилися б учити грі в мотузочку і клинопису, ніж втратили учня.
Річ у тім, що батьки переполошилися, коли діти почали розповідати вдома про методи викладання Дороті. Вони не бачили жодної користі у цих сучасних підходах, як-от ліплення карти з пластиліну та читання поезії, натомість надзвичайно шануючи давнє одноманітне заучування, що так вжахнуло Дороті. Вони ставали все настирливішими, а у своїх листах мало не в кожному реченні просили вчити дітей чомусь «прахтичнішому», по суті, маючи на увазі колишню зосередженість на арифметиці та каліграфії. Та навіть арифметика у їхньому розумінні зводилася до додавання, віднімання і множення, до яких ще можна було додати ділення у стовпчик – вражаючий tour de force[83]83
Прояв майстерності (фр.).
[Закрыть], звісно, але без жодного практичного застосування. Дуже мало з них самі могли дати собі раду з десятковими дробами, а тому не надто прагнули забивати своїм дітям голови такими дурницями.
Якби на цьому все й скінчилося, то, можливо, вдалося б уникнути біди. Батьки б і далі діймали Дороті своїми побажаннями, як це роблять усі батьки, а вона б із часом навчилася – знову ж таки, як, зрештою, вчаться всі вчителі, – виявляючи трохи тактовності, безпечно їх ігнорувати. Але була одна обставина, яка рано чи пізно неминуче призвела б до катастрофи: усі батьки, за винятком батьків трьох дітей, були нонконформістами, тимчасом як Дороті була англіканкою. Щоправда, Дороті втратила віру – за останні два місяці під тягарем важких випробувань навіть думати перестала про віру й не дуже переймалася її втратою. Але це не мало значення. Католик ти чи англіканець, протестант, єврей, мусульманин чи атеїст – спосіб мислення, який тобі прищепили в дитинстві, залишається з тобою назавжди. Дороті, яка народилася й виросла під крилом англіканської церкви, не розуміла, яким бачить світ нонконформіст. Хай би як вона старалася нікого не образити, це було неминуче.
Майже від самого початку розгорілася суперечка щодо занять зі Священного Писання – двічі на тиждень діти читали кілька розділів з Біблії, по черзі то зі Старого, то з Нового Заповіту. Декілька батьків письмово попросили міс Міллборо не відповідати на запитання дітей щодо Діви Марії, не обговорювати з ними уривки, які стосувалися Пречистої, а ще краще зовсім їх пропускати. Хай там як, але буря вибухнула не через Діву Марію, а з вини аморального писаки Шекспіра. Дівчатка жадібно, сторінка за сторінкою поглинали «Макбета»: їм кортіло побачити, як справдиться відьомське пророцтво. Нарешті вони дісталися останніх сцен. Бірнамський ліс прийшов у Дунсінан – принаймні з цим уже розібралися; залишалося дізнатися, що то за чоловік, що від жінки не народжений. Аж ось вони дійшли до фатального уривка:
МАКБЕТ:
Старання марні ти облиш;
Скоріше ти повітрю рану нанесеш
Мечем своїм, ніж кров мою пролити зможеш.
Бий краще по шоломах, до сталі вразливих;
А я заклятий, від жінки народжений
Зашкодити мені не може.
МАКДУФ:
Дівчатка спантеличено перезирнулися. Запала миттєва тиша, а тоді кімнатою прокотився хор голосів:
– Що це означає, міс? Будь ласка, поясніть.
Дороті пояснила. Затинаючись, у дуже загальних рисах, але все-таки пояснила, хоч її й охопило лихе передчуття, що це до добра не доведе. І звісно, після того почалися веселощі.
Половина дітей, повернувшись додому, продовжили розпитувати батьків про те, що таке «лоно». Враз здійнявся переполох, туди-сюди полетіли тривожні записки, панічний страх, немов розряд блискавки, пронизав п’ятнадцять добропорядних нонконформістських родин. Того ж вечора батьки, вочевидь, зібрали таємні збори, бо вже наступного дня, близько того часу, коли мали закінчуватися уроки, до місіс Кріві прийшла ціла делегація. Дороті чула, як вони приходили, по одному чи по двоє, і вже здогадалася, що має статися. Як тільки вона відпустила дітей, з горішнього поверху почувся різкий крик місіс Кріві:
– Підніміться сюди на хвилинку, міс Міллборо!
Дороті піднялася, намагаючись вгамувати тремтіння в колінах. У тьмяній вітальні біля піаніно стояла насуплена місіс Кріві, а шестеро батьків сиділи довкола на набитих кінським волосом стільцях, ніби інквізитори. Був тут бакалійник містер Дж. Брігс, який просив вчити Мейбел «арифметики» і тепер насторожено поглядав навсібіч, і його висохла, немов мумія, сварлива дружина; а ще великий, ніби буйвіл, чоловік з обвислими вусами і його безбарвна, якась аж надто пласка дружина, яка виглядала так, ніби їй по обличчю заїхали чимось важким (цілком можливо, кулаком чоловіка). Імен цієї пари Дороті не розчула. Прийшла також місіс Вільямс, мама недоумкуватої Мейвіс, – маленька, тьмяна, безтолкова жіночка, яка завжди підтакувала тому, хто говорив останнім; і містер Пойндер, комівояжер, – моложавий чоловік середнього віку із сірим обличчям, рухливими губами і майже лисою головою, на якій ще трималося кілька огидних, акуратно прилизаних пасмочок спітнілого волосся. На честь батьківського візиту місіс Кріві розпалила у каміні вогонь з трьох великих брусків вугілля.
– Сідайте отам, міс Міллборо, – сказала директорка, показавши на крісло, що, ніби лава покути, стояло у центрі батьківського кола.
Дороті сіла.
– А тепер, – повела далі місіс Кріві, – послухайте, що вам хоче сказати містер Пойндер.
Містер Пойндер хотів сказати багато чого. Решта батьків, очевидно, обрали його за свого оратора, і він усе говорив та говорив, аж поки у куточках його рота виступила жовтувата піна. І, хай би як неймовірно це звучало, але містер Пойндер жодного разу за всю свою промову – так сильно він переймався питаннями пристойності – не вимовив того злощасного слова, яке й спричинило усю колотнечу.
– Гадаю, я говоритиму від імені всіх батьків, – мовив він з невимушеним красномовством бувалого комівояжера, – коли скажу, що, якщо міс Міллборо знала, що ця п’єса – «Макдуф» чи як її там – містить такі слова, як... як ті, про які тут ідеться, їй не слід було узагалі давати дітям її читати. Як на мене, це просто ганьба, що такі слова друкують у шкільних підручниках. Я певен, що, якби хтось із нас раніше знав, що за тип отой Шекспір, ми б із самого початку заборонили це неподобство. Щоправда, мушу зізнатися, це мене здивувало. Я тільки вчора вранці читав у газеті про те, що Шекспір – батько англійської літератури. Що ж, якщо вона така, ця література, то краще взагалі без неї! Думаю, усі мене в цьому підтримають. А якщо міс Міллборо не знала, що це слово... ну, те, через яке ми тут... траплялося у творі, то їй треба було просто проігнорувати його і продовжувати урок далі. Не було жодної потреби пояснювати його дітям. Сказали б їм замовкнути й припинити ставити запитання, та й по всьому. З дітьми тільки так і треба.
– Але вони б не зрозуміли п’єси! – утретє чи вчетверте спробувала виправдатися Дороті.
– Ото ж бо й воно! Мені здається, міс Міллборо, що це ви не до кінця розумієте нашу позицію. Бо ми таки не хочемо, щоб вони розуміли. Думаєте, нам сильно треба, щоб наші діти з тих книжок набирались усіляких безсоромних думок? Цього і так достатньо у тих брудних фільмах і дешевих дівчачих газетках, які вони десь дістають... усі ці огидні любовні історії з картинками... я навіть не буду про це згадувати. Ми не для того посилаємо наших дітей до школи, щоб їм тут забивали голови усілякими сороміцькими думками. І тут я говорю від імені всіх батьків. Ми всі добропорядні богобоязливі люди – серед нас є і баптисти, і методисти, є навіть парочка англіканців, – але ми готові знехтувати нашими відмінностями, коли йдеться про благочестя наших дітей. Ми намагаємося виростити доньок порядними громадянами й уберегти їх від Життєвих Реалій. Була б моя воля, жодна дитина – принаймні жодна дівчинка – нічого б не знала про Життєві Реалії, поки їй не виповниться двадцять один.
Усі батьки схвально закивали, а чоловік-буйвіл гортанним голосом додав:
– Так, так! Цілком з вами згодний, містере Пойндере. Так, так!
Покінчивши з шекспірівською проблемою, містер Пойндер зробив ще кілька зауважень щодо новомодних методик Дороті, що дало можливість містеру Дж. Брігсу час від часу вставляти:
– Саме так! Практична робота – ось що нам потрібно, – практична робота! А не всі ці дурниці, як ото поезія, географічні карти чи історичні таблиці. Навчіть їх рахунку, каліграфії й відкиньте все решту. Практична робота, я вам кажу!
Так тривало хвилин двадцять. Спершу Дороті пробувала сперечатися, але побачила, як місіс Кріві сердито хитає головою з-за плеча буйвола, і розтлумачила це як сигнал мовчати. Поки батьки нарешті виговорилися, Дороті вже мало не плакала. Однак коли всі зібралися розходитися, місіс Кріві їх зупинила.
– Одну хвилинку, панове, – попросила вона. – Тепер, коли ви висловилися – і, запевняю вас, я завжди рада надати вам таку можливість, – я б теж хотіла сказати кілька слів від себе. Просто щоб усе прояснити, на випадок якщо хтось із вас міг подумати, що цей неприємний інцидент хоч якоюсь мірою моя вина. І ви теж залишіться, міс Міллборо! – додала вона.
Місіс Кріві повернулася до Дороті й у присутності батьків дала їй добрячого «прочухана», який тривав хвилин десять. Суть її тиради зводилася до того, що Дороті принесла ці брудні книжки до школи без відома місіс Кріві; що це обурлива підступність і невдячність; і якщо таке ще бодай раз повториться, Дороті доведеться шукати нову роботу. Директорка торочила це знову, і знову, і знову. Упереміш з докорами звучали й такі фрази, як «прихистила у своєму домі», «їла мій хліб» і навіть «жила з моєї милості». Батьки сиділи й дивилися на все це, і на їхніх грубих обличчях – обличчях не жорстоких і не лихих, а лише притуплених неуцтвом та ницими чеснотами, – відбивалося урочисте схвалення і задоволення, яке ви почуваєте, коли на ваших очах грішник отримує по заслузі. Дороті це розуміла; вона розуміла, що місіс Кріві мусить дати їй «прочухана» у присутності батьків, щоб вони бачили, за що платять їй гроші, і залишилися задоволеними. Та все ж, коли на неї лився потік підлих, жорстоких докорів, яким, здавалося, не було кінця-краю, у серці Дороті спалахнув такий гнів, що вона вже ладна була зірватися на ноги і дати місіс Кріві ляпаса. У голові роїлися думки: «Я цього не терпітиму, я більше цього не терпітиму! Скажу їй все, що про неї думаю, а тоді візьму і піду геть з цього будинку, не озираючись!» Але вона цього не зробила. Дороті з моторошною чіткістю розуміла всю безвихідність свого становища. Хай би що сталося, хай би які образи їй довелося вислухати, вона мусила триматися за цю роботу. Тож Дороті сиділа мовчки з розпашілим від сорому обличчям посеред кола батьків, і поступово її гнів змінився смутком, аж поки вона відчула, що от-от розплачеться, якщо не опанує себе. А ще вона зрозуміла, що, якщо почне плакати, це стане останньою краплею і батьки вимагатимуть її звільнення. Аби стримати сльози, Дороті з такою силою впилася нігтями в долоні, що, як вона побачила згодом, на них виступила кров.
Закінчився «прочухан» тим, що місіс Кріві запевнила батьків, що таке ніколи не повториться, а винуватець Шекспір буде тут же спалений. Батьки виглядали задоволеними. Дороті засвоїла урок, якого, бачить Бог, потребувала; вони не тримали на неї зла і навіть не усвідомлювали, що принизили її. Попрощавшись з місіс Кріві й трохи холодніше з Дороті, делегація розійшлася. Дороті теж підвелася, але місіс Кріві знаком звеліла їй залишатися на місці.
– Заждіть хвилинку, – тоном, який не віщував нічого хорошого, сказала вона, коли батьки вийшли з кімнати. – Я ще з вами не закінчила, навіть близько ні.
Дороті знову сіла. Ноги її все одно не тримали, а на очах уже закипали сльози. Провівши батьків до парадних дверей, місіс Кріві повернулася з мискою води і вилила її на вогонь – для чого марно палити добре вугілля, якщо батьки вже пішли? Дороті підготувалася до нової хвилі «прочуханки». Однак гнів місіс Кріві, схоже, охолов. Хай там як, а від обуреної добропорядності, яку директорка вдавала перед батькам, не залишилося й сліду.
– Я лишень хочу трохи з вами поговорити, міс Міллборо, – сказала вона. – настав час нам раз і назавжди розібратися, як усе має відбуватися в цій школі і як воно бути не повинно.
– Так, – відповіла Дороті.
– Що ж, говоритиму прямо. Коли ви тільки прийшли сюди, я відразу побачила, що ви нічогісінько не знаєте про викладання у школі, але вирішила закрити на це очі. Зрештою, це не мало б жодного значення, якби ви керувалися звичайним здоровим глуздом. От тільки, як виявилося, у вас його немає. Я дозволила вам робити що заманеться майже два тижні, і ви примудрилися налаштувати проти себе усіх батьків. Такого я більше не потерплю. Відсьогодні усе буде робитися по-моєму, а не по-вашому. Це зрозуміло?
– Так, – знову відповіла Дороті.
– І не думайте, що я без вас не обійдуся, – провадила далі місіс Кріві. – Я навіть завтра можу знайти собі будь-яку вчительку, яку тільки захочу, М. А. чи В. А. От тільки ці М. А. та В. А. люблять прикладатися до чарки або ж... та менше з тим. Ви, я бачу, не страждаєте пияцтвом чи подібними дурницями. Тому я вважаю, що ми зможемо поладнати, якщо тільки ви облишите ці новомодні ідеї і засвоїте, що значить викладати у приватній школі. Тому слухайте мене уважно.
Дороті слухала. З вражаючою чіткістю та інстинктивним, а від того ще більше огидним цинізмом місіс Кріві пояснила механізм брудної шахрайської схеми, яку вона називала «практичним викладанням».
– Добре затямте собі таке, – почала вона. – Єдине, що має значення у приватній школі, – це оплата. А всі ті дурниці про «розвиток дитини», як ви кажете, тут ні до чого. Мене хвилює оплата, а не розвиток дитини. Зрештою, якщо подумати, це цілком логічно. Хто при здоровому глузді став би завдавати собі клопоту керувати школою і дозволяв би купці дітлахів перевертати дім догори дриґом, якби на цьому не можна було трохи заробити? Спершу оплата, а потім усе решта. Хіба я вам цього не казала, як тільки ви сюди прийшли?
– Казали, – смиренно визнала Дороті.
– Авжеж, казала. А тепер так: гроші за навчання платять батьки, а отже, про батьків ви і повинні думати. Робити так, як хочуть батьки, – таке у нас тут правило. Я не кажу, що все це вовтузіння з пластиліном і паперовими вирізками якось шкодить дітям, але батькам воно не подобається, а тому з цим треба покінчити. Є лише два предмети, яким, на їхню думку, потрібно навчати дітей, і це каліграфія та арифметика. Особливо каліграфія. Це вони можуть зрозуміти. Отож вам і треба зосередитися на каліграфії. Велика кількість акуратних, гарненьких копій, які дівчатка можуть принести додому і якими їхні батьки можуть похвалитися перед сусідами, заодно забезпечивши нам безплатну рекламу. Я хочу, щоб ви дві години в день займалися з дітьми виключно каліграфією.
– Дві години в день виключно каліграфія, – слухняно повторила Дороті.
– Так. І багато арифметики. Батькам страшенно подобається арифметика, особливо задачки, де треба рахувати гроші. Ніколи не забувайте про батьків. Якщо зустрінете когось із них на вулиці, хапайте їх за руки і починайте розповідати про їхню доньку. Запевніть їх, що вона одна з найкращих учениць у класі, а якщо залишиться ще на рік, то їй узагалі не буде рівних. Розумієте? Тільки у жодному разі не кажіть їм, що дівчинка вивчила вже все, що могла; після такого вони зазвичай забирають дитину зі школи. Заманюйте їх ще на рік. А як настане час писати триместрові контрольні роботи, ви їх несіть мені, я на них подивлюся. Я люблю сама виставляти оцінки.
Місіс Кріві зустрілася поглядом з Дороті. Директорка, вочевидь, ще хотіла сказати, що завжди виставляє оцінки таким чином, щоб кожна дівчинка вийшла однією з найкращих бодай по якомусь предмету, але передумала. Якусь мить Дороті нічого не відповідала. Вона виглядала притихлою і дуже блідою, але в душі її нуртували гнів і страшенна відраза, які їй потрібно було притлумити, перш ніж вона могла б вимовити хоч слово. Однак вона не мала наміру перечити місіс Кріві. «Прочухан» показав їй, де її місце. Нарешті Дороті опанувала свій голос і сказала:
– Я повинна викладати тільки каліграфію та арифметику, так?
– Ну, я такого не казала. Є ще багато інших предметів, які добре виглядають на брошурі. Французька, наприклад, французька дуже гарно виглядає у брошурі. Щоправда, не варто на неї витрачати багато часу. Нічого забивати дітям голови граматикою, синтаксисом, дієсловами і тому подібним. Наскільки я можу судити, їм від усього цього ніякої користі. Навчіть їх чогось типу «Parley vous Francey» і «Passey moi le beurre[85]85
Вимова спотворена.
[Закрыть]», та й годі; це набагато краще, ніж граматика. Є ще латина, я завжди зазначаю в брошурі латину. Але я так розумію, латину ви не дуже знаєте?
– Ні, – визнала Дороті.
– Що ж, це не має значення. Вам і не доведеться її вчити. Жоден з наших батьків не захоче, щоб їхні діти марнували час на латину. Але їм подобається бачити латину в брошурі. Виглядає дуже солідно. Звісно, є ще купа предметів, яких ми, по суті, не викладаємо, але їх все одно треба рекламувати. Бухгалтерія, набір тексту, стенографія, наприклад; не кажучи вже про музику і танці. Усе це гарно виглядає в брошурі.
– Арифметика, каліграфія і французька... Ще щось? – спитала Дороті.
– О, ну, ще, звісно, історія, географія й англійська література. Але забудьте про виготовлення карт, ні до чого путнього це не приведе. Краще дайте учням список столиць англійських графств і країн. Хай завчать напам’ять, ніби табличку множення. Так вони принаймні зможуть показати, що вивчили. Що ж до історії, орієнтуйтеся на «Коротку історію Британії». Я категорично проти того, щоб ви вчили дівчат по тих товстезних історичних книжках, які ви тягаєте додому з бібліотеки. Я розгорнула одну з них, і в першому ж абзаці, що потрапив мені на очі, розповідалося, як англійці зазнали поразки у якійсь там битві. Дуже гарно – вчити такому дітей! Батькам це ой як не сподобається, повірте мені!
– А література? – спитала Дороті.
– Ну звісно, їм треба щось читати. Хоч убийте, не збагну, чому ви так вернете носа від наших хрестоматій. Використовуйте їх. Вони трішки старенькі, але цілком згодяться для наших дівчат. А ще буде не зайвим, якщо діти вивчать напам’ять кілька віршів. Деяким батькам подобається, коли діти можуть розказати якийсь гарний віршик. «Хлопчик на палаючій палубі стояв» – ось вам чудовий віршик, а ще «Уламки...» – як же той пароплав називався? – а, так, «Уламки „Геспера“». Інколи не завадить трохи поезії. Але надалі давайте обійдемося без Шекспіра!
Того дня Дороті не пила чаю. Коли місіс Кріві закінчила зі своїми напучуваннями, час чаювання уже давно минув, але директорка просто відіслала Дороті геть, навіть не згадавши про чай. Можливо, то було ще одне маленьке покарання за laffaire Macbeth[86]86
Інцидент з Макбетом (фр.).
[Закрыть].
Дороті не попросила дозволу відлучитися, але відчувала, що зараз не може залишатися в тому домі. А тому одягла капелюшок і пальто й вирушила тьмяною вулицею до бібліотеки. Був кінець листопада. І хоч день просяк вологою, зараз різкий нічний вітер, ніби прихована погроза, обдував майже голі стовбури дерев, грався вогниками у гасових лампах, оминаючи скляні ковпачки, і кружляв мокре листя, що встеляло тротуар. Тілом Дороті пробіг холодок. Студений вітер пробудив у її кістках спогад про холод Трафальгарської площі. І хоча цього разу ситуація не настільки критична – навіть якщо Дороті звільнять, їй не доведеться повертатися до того світу, у крайньому разі допоможе кузен; та все ж після «прочуханки» місіс Кріві Трафальгарська площа раптом здалася набагато ближчою, ніж раніше. «Прочуханка» змусила чітко усвідомити нову заповідь сучасного світу – одинадцяту, яка стирала всі решту: «Не втрать роботу».
Що ж до принципів «практичного викладання» місіс Кріві, то, хай би як цинічно це звучало, але вона мала рацію. Директорка лишень озвучила те, про що думають більшість людей на її посаді, але не наважуються сказати вголос. Її улюблена фраза «мене цікавить оплата» була девізом, який можна було б – та що там, треба було – написати над дверима кожної приватної школи в Англії.
До речі, в Англії сила-силенна приватних шкіл. Другого сорту, третього сорту та навіть четвертого сорту (саме до цих і належала «Рінгвуд-хаус») – по одному-два десятки у кожному лондонському передмісті та кожному провінційному містечку. Їхня загальна кількість завжди коливається в межах десяти тисяч, з яких державному контролю підлягають менше тисячі. І хоча деякі з них кращі за інші, а кілька, можливо, навіть могли б змагатися з муніципальними школами, з якими у них одвічна конкуренція, в їх основі закладено спільне лихо: усі до єдиної мають лише одну мету – заробіток. Часто їх відкривають з тих самих міркувань, що й бордель чи брокерську контору, з тією лише різницею, що приватні школи цілком легальні. Якийсь бундючний дрібний ділок (зазвичай такими школами володіють люди, які самі далекі від навчання) каже вранці до своєї дружини:
– Еммо, у мене ідея! Що скажеш на те, аби ми з тобою відкрили школу, га? Школа приносить непогані гроші, а мороки з нею набагато менше, ніж з крамницею чи баром. Окрім того, ми нічим не ризикуємо; поставимо кілька парт і дошку, платитимемо собі спокійно оренду, та й по всьому. Але ми зробимо все з шиком. Візьмемо якогось розумника з того Оксфорда чи Кембриджа, який нидіє без роботи і піде працювати навіть за мізерну платню, одягнемо його в мантію і ту таку квадратну шапочку з китичкою – забув, як називається. Це точно підкупить батьків, от побачиш. Треба тільки знайти десь підходящий райончик, де б не було багато таких просвітителів.
