Текст книги "Донька пастора"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц)
Дороті майже заснула. Краєм вуха вона чула уривки їхньої розмови: спочатку про хмелювання, а потім про якусь історію з газет – щось про зниклу дівчину. Фло і Чарлі читали вивіски на фасаді крамнички навпроти; це нагадувало їм про Лондон та його радощі, тож вони трохи оживилися. Зниклу дівчину, чиєю долею вони так зацікавилися, газети називали «пасторовою донькою».
– Ти тільки глянь, Фло! – сказав Чарлі і почав уголос читати вивіску, смакуючи кожне слово: «Таємні любовні походеньки пасторової доньки. Вражаючі одкровення». Оце так! Було б у мене пенні, я обов’язково купив би ту газету!
– Га? Ти це про що?
– Як це про що? Хіба ти не читала? Про це всі газети писали. Пасторова донька се, пасторова донька те; деякі подробиці були доволі таки непристойні.
– А вона, мабуть, гаряча штучка, та пасторова донька, – задумливо мовив Ноббі, лягаючи горілиць. – От би зараз її сюди! Я б уже знав, що з нею робити.
– То та дівка, що втекла з дому, – вставила місіс МакЕллігот. – Спочатку крутила роман з чоловіком на двадцять років старшим за себе, а потім взяла і зникла, і теперка її шукають по всіх усюдах.
– Рвонула кудись посеред ночі на автомобілі в одній нічній сорочці, – захоплено мовив Чарлі. – Усе село їх бачило.
– Кажуть, він повіз її за кордон і продав одному з паризьких борделів, – додала місіс МакЕллігот.
– В одній нічній сорочці? От соромітниця!
Цілком можливо, далі в розмові спливли б іще якісь пікантні деталі, але Дороті їх перервала. Уся ця історія про «пасторову доньку» викликала в неї слабкий інтерес. Усвідомивши, що достеменно не знає, що означає слово «пастор», Дороті підвелася й спитала Ноббі:
– «Пастор» – це хто?
– Пастор? Ну, церковник такий... головний на парафії. Той, що виголошує проповіді в церкві, читає псалми і все таке. Вчора ми одного такого бачили – їхав на зеленому велосипеді, і комір мав задом наперед. Священник, одне слово. Та ти знаєш.
– А... ну, мабуть, знаю.
– Священники! Ті ще пройдисвіти, принаймні декотрі з них, – додала місіс МакЕллігот, занурившись у власні спогади.
Дороті це не надто допомогло. Пояснення Ноббі трохи її просвітило, але лише трохи. Усе, що стосувалося «церкви» та «священників», її втомлений мозок чомусь сприймав дуже розмито й невиразно. То був один із пробілів – у неї таких було чимало – у таємничих знаннях, які вона принесла з собою з минулого.
Настала їхня третя ніч у дорозі. Коли стемніло, вони, як зазвичай, залізли «шкіперити», себто нічліжити, у зарості, але незадовго після півночі полив дощ. Годину вони тинялися туди-сюди у темряві, намагаючись знайти бодай якесь укриття, і нарешті натрапили на копицю сіна, де примостилися з підвітряного боку і так і сиділи, збившись докупи, доки не розвиднилося. Фло цілу ніч несамовито ридала і під ранок була ледь притомна. Її пухке тупеньке обличчя, обмите дощем та слізьми, виглядало як клубок свинячого жиру, якщо можна собі уявити свинячий жир, спотворений жалем до себе. Ноббі понишпорив під живоплотом і назбирав купку почасти сухого хмизу, а тоді спромігся розвести вогонь і поставити кип’ятити воду на чай. Не було у природи такої погоди, яка б завадила Ноббі заварити бляшанку чаю. У своєму клунку він носив шматки старої автомобільної шини, яка дасть іскру, навіть коли дрова вологі, і володів рідкісним, відомим лиш істинним майстрам жебрацької справи умінням кип’ятити воду над свічкою.
Після жахливої ночі у всіх позатерпали руки-ноги, і Фло оголосила, що не може ступити й кроку. Чарлі її підтримав. Тож, оскільки ця парочка навідріз відмовилася рушати з місця, Дороті та Ноббі самі пішли до Чалмерсової ферми, домовившись потому зустрітися з Фло та Чарлі в умовленому місці. Здолавши п’ять миль, вони таки дісталися до тієї ферми і через велетенські фруктові сади добрели до хмелевих полів, де їм сказали, що наглядач «скоро підійде». Тож вони прочекали чотири години на краю хмільників, підставивши мокрі спини сонцю і спостерігаючи за збирачами хмелю. Це видовище чомусь заспокоювало і заворожувало. Стебла хмелю, високі та в’юнкі і чимось схожі на стручкову квасолю, тільки в кілька разів вищу, здіймалися догори зеленими листяними рядами, а з них, ніби гігантський виноград, звисали грона блідо-зелених хмелевих шишок. Коли дув вітер, повітря наповнювалося свіжим гірким запахом сірки й холодного пива. У кожному ряді група засмаглих людей, щось наспівуючи, зрізала хміль у кошики з мішковини. Пролунав гудок, і робітники пішли перепочити: розклали вогнища з хмелевих стебел і заходилися кип’ятити бляшанки з чаєм. Як же Дороті їм заздрила! Вони виглядали такими щасливими, коли сиділи довкола вогню з бляшанками чаю в руках і шматками хліба з беконом, огорнуті запахом хмелю та диму! Така робота була їй до душі, але нічого не вийшло. Десь близько першої години прийшов наглядач і сказав Дороті та Ноббі, що наразі в нього немає для них роботи, тож вони попленталися назад до дороги, поживившись на Чалмерсовій фермі лише дюжиною яблук, які по дорозі вкрали в саду.
Коли вони дісталися місця зустрічі, Фло та Чарлі не було й сліду. Звісно, Ноббі з Дороті їх шукали, хоч і відразу знали, що це намарно. Усе було більш ніж очевидно. Фло, мабуть, підморгнула котромусь водію вантажівки, що проїжджала повз, і той погодився підкинути їх з Чарлі до Лондона в обмін на міцні дівочі обійми. Найгірше те, що втікачі прихопили із собою обидва клунки. У Дороті та Ноббі зовсім не залишилося їжі – ні крихти хліба, ні картоплини, ні дрібки чаю, не кажучи вже про постіль чи бодай бляшанку, в якій можна було б приготувати те, що їм вдасться випросити чи вкрасти, – нічогісінько, окрім лахміття, що було на них.
Наступні тридцять шість годин були важкими, дуже важкими. Як вони, виснажені та голодні, благали про роботу! Але що далі Дороті з Ноббі заглиблювалися у хмільники, то, здавалося, все менше було у них шансів отримати місце. Вони ходили від ферми до ферми, але всюди отримували ту саму відповідь – збирачі не потрібні. А найприкріше те, що вони були так зайняті цими безкінечними переходами, що у них не залишалося часу жебракувати, тож їли вони самі лише крадені яблука та терносливи, які мордували їхні шлунки кислотним соком і водночас були не в змозі вгамувати ненаситний голод. Тієї ночі не дощило, але сильно похолодало. Дороті навіть не намагалася заснути і всю ніч просиділа біля вогню, пильнуючи, щоб він не згас. Вони з Ноббі ховались у буковому лісі, під старезним приземкуватим деревом, яке захищало їх від вітру, але також час від часу збризкувало їх холодною росою. Ноббі, розтягнувшись на спині, широко відкривши рота і підставивши одну щоку слабкому світлу вогню, спав спокійно, мов дитина. Чи то через безсоння, чи то через виснаженість, але всю ніч у голові Дороті роїлися всілякі запитання. Невже це все, що її чекає у житті – цілий день нипати на порожній шлунок, а вночі тремтіти від холоду під росяним деревом? Хіба у тому туманному минулому все було таким самим? Звідки вона взялася? Хто вона? Однак відповіді не приходили, а на світанку вони з Ноббі знову рушили в дорогу. До вечора вони спробували щастя на одинадцяти фермах, у Дороті відвалювалися ноги і паморочилося в голові від утоми, так що її аж хитало.
Але пізно увечері, цілком несподівано, їм таки поталанило. Вони прийшли до ферми Кейрнса, що в селі Клінток, і їх одразу без зайвих запитань взяли на роботу. Наглядач лише зміряв їх поглядом з голови до ніг і коротко кинув: «Добре, годиться. Починаєте вранці; кошик номер 7, бригада 19», – і навіть не поцікавився їхніми іменами. У хмелюванні, схоже, не цінувалися ні досвід, ні панібратство.
Дороті з Ноббі попрямували до галявини, на якій розбили табір збирачі хмелю. У напівсні, почуваючи щось середнє між виснаженою отупілістю і радістю від того, що вони нарешті отримали роботу, Дороті пробиралася лабіринтом критих бляхою хатинок і циганських возів, де на мотузках, натягнутих між ними, висів випраний різнокольоровий одяг. Вузькими трав’яними стежинками поміж хатин гасали табуни дітлахів, і доволі приємні з виду, хоч і одягнені в лахміття люди готували вечерю над численними вогнищами з хмизу. На краю поля стояло кілька круглих бляшаних халуп, набагато злиденніших за решту, в яких селили безсімейних. Один старий, що смажив сир на вогні, скерував Дороті до жіночої.
Дороті відчинила двері хатинки. Приміщення мало десь дванадцять футів у діаметрі, незасклені, забиті дошками вікна, і жодних тобі меблів. Усередині, здавалося, не було нічого, крім величезної купи соломи, яка діставала до самого даху – халупа, схоже, була напхом напхана соломою. Для Дороті, в якої вже злипалися очі, та солома здавалася райським ложем. Вона почала видиратися на купу, але її раптом зупинив різкий скрик болю десь з-під її ніг.
– Агов! Що це ти коїш? А ну, злізь із мене! Якого біса товчешся мені по животі, недотепо?
Вочевидь, у соломі лежали жінки. Дороті почала обережніше зариватися всередину, через щось перечепилася, в щось вгрузла і майже миттєво почала провалюватися у сон. Із солом’яного моря, ніби русалка, випірнула сердита напівгола жінка.
– Гей, подруго! – сказала вона. – Що, геть без сил?
– Так, я втомилася... дуже втомилася.
– Ти так закоцюбнеш у цій чортовій соломі. У тебе що, нема ковдри?
– Ні.
– Зараз щось знайдемо. Десь тут у мене була ряднина.
Жінка зникла серед соломи, а коли виринула з неї, тримала в руках мішок для хмелю футів семи завдовжки. Дороті вже спала. Жінка її розтермосила, і Дороті так-сяк залізла до мішка, який виявився таким великим, що вона поміщалася в ньому з головою; а тоді вона почала не то заповзати, не то занурюватися все нижче і нижче у солом’яне гніздо, яке виявилося теплішим та м’якшим, ніж вона могла собі навіть уявити. Солома лоскотала їй ніздрі, забивалась у волосся й колола її навіть крізь мішок, але тієї миті вона б не проміняла її навіть на ліжко Клеопатри з лебединого пуху чи водяне ложе Гарун-аль-Рашида[45]45
Гарун-аль-Рашид (VIII-IX cm.) – п’ятий халіф Абассидського халіфату, під час правління якого ісламська держава досягла свого найбільшого розквіту; прославився як герой збірки «Казки тисяча й однієї ночі».
[Закрыть].
3
Аж дивно, як легко, отримавши роботу, призвичаюєшся до хмелювання. Уже за тиждень ти вважаєшся справжнім фахівцем і почуваєшся так, ніби все своє життя тільки те й робив, що збирав хміль.
Це дуже легка робота. У фізичному сенсі, звісно, виснажлива – доводилося проводити на ногах по десять-дванадцять годин на день, і вже о шостій вечора всі знемагали від утоми, – але вона не потребувала жодних особливих умінь. Десь третина збирачів у таборі були такими ж новачками, як і Дороті. Деякі приїхали з Лондона і не мали ані найменшого уявлення про те, як виглядає хміль чи як його збирати. Розповідали, що якось один із новачків, прийшовши на поле свого першого ранку, насамперед запитав: «А де лопати?» Він-бо думав, що хміль викопують із землі.
Якщо не брати до уваги неділь, кожнісінький день на хмелевому полі був як дві краплі води схожий на інший. О пів на шосту у стіну вашої хатини стукали, і ви виповзали зі свого солом’яного гнізда і під сонні прокльони заспаних жінок (їх там було шість чи сім, а може, навіть і вісім) починали шукати черевики, що то тут то там позаривалися у солому. Будь-яка одежина, яку ви мали необережність зняти, тут же губилася у солом’яному морі. Узувшись, ви брали жмутик соломи й пучок сухих стебел хмелю і, прихопивши трохи хмизу з купи надворі, розводили вогонь для сніданку. Дороті було легше добудитися, ніж Ноббі, а тому вона завжди готувала сніданок на двох, а тоді стукала у стіну хатини, в якій той спав. Ті вересневі ранки були дуже холодними, небо на сході повільно яснішало, змінюючись з чорного на кобальтове, і трава сріблилася від ранкової роси. На сніданок завжди було те саме: бекон, чай та хліб, підсмажений на жиру від бекону. Наминаючи сніданок, готуєте ще одну таку порцію, щоб перекусити в обід, берете її і рушаєте в поле. Милі півтори крокуєте синім вітряним світанком, коли на холоді так тече з носа, що доводиться час від часу спинятися, щоб витертися фартухом з мішковини.
Хмільники розділено на плантації площею приблизно по акру; кожну з них обробляє бригада з близько сорока збирачів під наглядом бригадира, якого найчастіше призначають з циган. Стебла хмелю виростають до дванадцяти футів заввишки, а то й більше, звиваючись по мотузках, що звисають з горизонтально натягнутих дротів; у просвіті між рядами стоїть кошик з мішковини, схожий на дуже глибокий гамак, підвішений на дерев’яній рамі. Прийшовши на поле, займаєте своє місце і берете кошик, а тоді перерізаєте дві найближчі мотузки і підхоплюєте величезні й так густо всіяні листям, ніби розкішні коси Рапунцель, гостроверхі стебла, що, падаючи, осипають вас росою. Підтягуєте їх до кошика і, починаючи з товстішого кінця, обриваєте з них важкі грона хмелю. Із самого ранку руки ще погано слухаються. Пальці заніміли від холоду, а хміль ще й мокрий та слизький через крижану росу. Найважче – зривати грона, не захоплюючи заодно листя та пагони; бо оцінювач цілком може забракувати вашу партію, якщо там буде забагато листу.
Стебла хмелю вкриті крихітними колючками, які за два-три дні роздирають шкіру на твоїх руках. Вранці, коли пальці ще як слід не гнуться і кривавлять у кількох місцях, збирати хміль – суцільна мука; але з часом, коли підсохлі ранки відкриваються і кров починає вільно сочитися з усіх подряпин, біль притупляється. Якщо хміль добрий і ви не лінуєтеся, за десять хвилин можна обібрати одне стебло, а найкращі стебла можуть дати аж пів бушеля хмелю. Але плантації між собою дуже різняться. На деяких ділянках шишки розміром з волоські горіхи і звисають великими безлистими гронами, які можна зірвати одним рухом; на інших же – малесенькі, дрібнесенькі, немов горошини, і ростуть так рідко, що доводиться їх вишукувати і відривати по одній. На таких плантаціях за годину навіть бушеля не назбираєш.
Зранку, поки хміль ще не зовсім підсох, робота йде повільно. Але потім сходить сонце, хміль нагрівається і починає виділяти приємний гіркуватий аромат, від ранкової буркотливості збирачів не залишається й сліду, і робота закипає. Від восьмої до полудня ви все збираєте, збираєте і збираєте, поволі входячи в азарт: мірою того як на зміну ранку приходить день, ви загоряєтеся щораз більшим запалом, намагаючись якомога швидше обібрати чергове стебло і пересунути кошик далі по ряду. Коли бригада тільки приступає до роботи на новій плантації, всі кошики стартують на одному рівні, але поступово найвправніші збирачі вириваються вперед, і деякі вже закінчують свій ряд, поки інші ще й половини не здолали. Якщо ви значно відстаєте, ті, хто вже покінчив зі своїм рядом, можуть «вкрасти ваш хміль» – повернутися і взятися за ваш ряд з протилежного кінця. Дороті і Ноббі завжди плелися десь позаду, бо їх було лише двоє, тоді як біля більшості кошиків працювали по четверо. До того ж Ноббі зі своїми грубими ручиськами був дуже незграбним збирачем; словом, жінки краще годяться для такої роботи, ніж чоловіки.
Між сусідніми з Дороті та Ноббі рядами, «кошиком шість» та «кошиком вісім», завжди розгорялася запекла боротьба. «Кошик шість» представляла циганська родина – кучерявий батько із сережками у вухах, стара висхла матір з жовтуватим обличчям і двоє рослих синів; а «кошик вісім» очолювала вже немолода перекупка з Іст-Енду у довгій чорній накидці і крислатому капелюсі на голові, що час від часу нюхала тютюн з коробки, на кришці якої було намальовано пароплав. Їй допомагали доньки та онучки, які по черзі приїжджали з Лондона на дводенні зміни. Позаду кошиків роїлася ціла зграя дітлахів, які до своїх маленьких кошичків складали шишки, що їх губили дорослі. Розі, крихітна бліда внучка старої перекупки, і маленька дівчинка-циганка, смаглява, як індіанець, постійно втікали красти осінню малину чи робити з хмелевих стебел гойдалки; тож спів збирачів хмелю час від часу переривали верескливі крики перекупки:
– А ну, вернися, Розі, ледащо! Хто буде хміль підбирати? От тільки попадися ти мені, я тобі такого прочухана дам!
Половина збирачів у бригаді була циганами, а в усьому таборі їх налічувалося не менше двохсот – «кочівники», як називала їх решта працівників. Загалом вони були непоганими людьми, поводилися доволі дружелюбно й безсоромно лестили вам, коли їм щось від вас було потрібно; і водночас вони володіли незбагненною хитрістю дикунів. На їхніх байдужих східних обличчях застиг вічно отупілий вираз, крізь який проглядало неприборкане лукавство, як у дикої, але вайлуватої тварини. Уся їхня розмова зводилася до десятка заяложених фраз, які вони не втомлювалися повторювати вам знову і знову. Двоє молодих циганчуків із шостого ряду по кілька разів на день задавали Ноббі та Дороті ту саму загадку:
– Що не може зробити навіть найрозумніший чоловік у всій Англії?
– Не знаю. Що?
– Телеграфним стовпом полоскотати мусі дупу.
При цьому вони щоразу заходилися нестримним реготом. Усі цигани були до безглуздя неосвіченими і з гордістю заявляли вам, що ніхто з них не зуміє прочитати жодного слова. Одного разу старий кучерявий батько сімейства, запідозривши, що Дороті «вчена», цілком серйозно запитав її, чи зможе він на своєму возі доїхати до Нью-Йорка.
Ополудні з ферми лунав гудок, сповіщаючи збирачів про годинну перерву, а незадовго до цього приходив оцінювач, щоб прийняти зібраний хміль. Почувши попереджувальний крик бригадира: «Номер дев’ятнадцять, приготувати хміль!», усі кидалися підбирати із землі шишки, дообривати то тут то там пропущені ділянки і вибирати листя з кошиків. До цього треба було мати своєрідний хист – не вибрати забагато, бо листя збільшувало обсяг зібраного хмелю. Цигани, бувалі збирачі, вже набили на цьому руку і добре знали, наскільки «брудним» можна залишити кошик.
З’являвся оцінювач, несучи із собою плетеного кошика, в який поміщався рівно бушель хмелю, у супроводі «рахівника» з журналом, до якого він записував, скільки хмелю зібрав кожен кошик. «Рахівниками» зазвичай були молоді чоловіки, клерки та дипломовані бухгалтери, для яких ця робота була чимось на кшталт оплачуваної відпустки. Оцінювач черпав шишки з кошика, бушель за бушелем, приказуючи: «Один! Два! Три! Чотири!», і збирачі записували цифри до власних розрахункових книг. За кожен зібраний бушель їм виплачувалося по два пенси, а тому, звісно, спалахували численні суперечки й лунали звинувачення у несправедливості вимірювання. Сам по собі хміль доволі пористий, а тому, якщо дуже постаратися, бушель хмелю можна втиснути і в горщик ємністю в одну кварту; тому після кожного зачерпування один зі збирачів обов’язково нахилявся над кошиком й помішував хміль, щоб шишки вільніше лежали, а оцінювач же, навпаки, струшував мішок, щоб хміль трохи осів. Іноді оцінювач отримував наказ «брати на важке», а тому так приминав хміль, що з кожним разом зачерпував по кілька бушелів. Тоді з натовпу збирачів лунали сердиті крики: «Ви тільки подивіться, як та сволота втрамбовує! Може, ще ногами потопчеш?», а бувалі збирачі злісно супилися і крізь зуби цідили, що в останній день хмелювання оцінювачів, бувало, купають у коров’ячих ставках. З кошиків хміль перекладали у мішки, які мали б важити центнер; але, коли оцінювач «брав на важке», два чоловіки заледве могли зрушити той мішок з місця. Після цього у збирачів була година на обід, коли вони розпалювали вогнище з хмелевих стебел – це було заборонено, але всі так робили, – заварювали чай і з’їдали бутерброди з беконом. По обіді знову йшли збирати хміль, і так аж до п’ятої чи шостої вечора, коли знову приходив оцінювач забрати зібраний хміль. Потім усі були вільні й могли повертатися до табору.
Найяскравішими спогадами Дороті про хмелеву інтерлюдію в її житті стали саме пообідні години. Довга виснажлива праця на пекучому сонці, пронизана звуками пісень, які виводили сорок з лишком голосів, й оповита запахами хмелю та диму, справляла на вас незбагненне, незабутнє враження. Під кінець дня ви так втомлювалися, що вже заледве трималися на ногах, у волосся та вуха набивалися маленькі зелені попелиці, що падали з хмелю, а руки від сірчистого соку ставали чорнющі, мов у негрів, на яких червоніли ранки, що сочилися кров’ю. Та все ж ви були щасливі, якось по-дурному щасливі. Ця нехитра механічна праця заворожувала й поглинала вас, і хоча з кожним днем все більше боліли руки, вона вам ніколи не набридала; коли була погожа днина і йшов добрий хміль, здавалося, що ви можете отак збирати його цілу вічність. Від цієї фізичної роботи всередині вас розливалося тепле відчуття вдоволення: ви годину за годиною працювали на полі, зриваючи важкі грона хмелю й спостерігаючи, як у кошику все росте і росте блідо-зелена купа шишок, і знаючи, що з кожним бушелем у вашій кишені стає на два пенси більше. Сонце пригрівало, і шкіра швидко вкривалася брунатною засмагою, а ніздрі, ніби бриз з океану холодного пива, лоскотав освіжаючий гіркий аромат, що був такий приємний. Сонячного дня вся плантація співала за роботою. От тільки чомусь тієї осені збирачі вибирали лише сумні пісні – все про нещасливе кохання і зневажену вірність – такі собі вуличні версії опер «Кармен» та «Манон Леско». Щось на кшталт цього:
«Молода пара радісно крокує,
І лиш я з серцем розбитим
Тут один куку-у-у-ую!»
Або так:
«У танку дівчину я кружляю,
А в самого сльози виступають,
Бо не тебе руки мої обіймають!»
Чи так:
«Для Саллі дзвони дзвонять,
А могли б дзвонить для нас!»
Маленька циганська дівчинка постійно співала ту саму пісеньку:
«Ми такі нешасні, ой нешасні ми,
На Нешасній фермі гнем свої спини!»
І хоч їй всі казали, що насправді ферма «Нещасна», вона все одно продовжувала співати «Нешасна». Стара перекупка та її внучка Роза мали власну пісеньку для хмелювання:
«Ой, хміль паскудний,
Паскудний той хміль!
Он оцінщик вже надходить,
З землі шишки підіймай!
А то як візьметься виміряти,
Хміль у корзині трамбувати;
Та ти, паршивцю, сам у кошик залізай,
Хмелем писок набивай!»
Особливою популярністю користувалися пісні «Молода пара весело крокує» і «Для Саллі дзвони дзвонять». Збирачі не втомлювалися їх виспівувати знову і знову; до закінчення сезону кожна прозвучала, певно, не менше кількох сотень разів. Ці дві пісні, що бриніли крізь ряди листяних стебел, були такою ж невід’ємною частиною хмільників, як і гіркуватий запах хмелю та пекуче сонце.
До табору поверталися десь о пів на сьому, й одразу йшли до струмка, що протікав біля хатин, і чи не вперше за день умивали лице. А потім ще хвилин з двадцять зішкрябували з рук вугільно-чорний шар бруду. З простої води і мила було мало користі, допомагали лише дві речі – річковий мул і, як не дивно, хмелевий сік. Тоді готували вечерю – усе той самий хліб, чай і бекон, хіба що Ноббі сходить до села і за два пенні купить у м’ясника трохи м’ясної нарізки. Покупками завжди займався Ноббі. Він знав, як за два пенні вторгувати шматок, вартий не менше чотирьох, і загалом був справжнім експертом, коли йшлося про дрібну економію. Наприклад, він завжди віддавав перевагу круглому буханцеві, пояснюючи це тим, що, коли його розрізати навпіл, виглядає так, ніби у вас дві хлібини, а не одна.
Ви ще навіть не торкнулися вечері, а вас вже хилить у сон, але біля великих багать, які збирачі розкладали поміж хатинами, так затишно, що їх не хочеться покидати. На фермі щодня виділяли по дві в’язанки хмизу на хатину, але люди брали стільки, скільки хотіли, та ще й притягували великі пеньки в’язів, які тліли до самого ранку. Іноді вечірнє багаття було таким великим, що навколо нього спокійно могло розміститися двадцять чоловік, і тоді до пізньої ночі лунали співи, переповідалися історії та смажилися крадені яблука. Молоді хлопці з дівчатами зникали у темних закапелках, а декілька сміливців, таких як Ноббі, брали мішки і йшли обчищати сусідні сади. Дітвора ж гралася в хованки у сутінках і ганяла дрімлюг на лузі біля табору, яких діти-кокні приймали за фазанів. Суботніми вечорами п’ять чи шість десятків збирачів напивалися у барі, а тоді марширували сільськими вуличками, горланячи сороміцьких пісеньок, чим страшенно обурювали місцевих мешканців, для яких хмелевий сезон був, мабуть, тим самим, що й щорічні нашестя ґотів для добропорядних римлян Ґаллії.
Коли ви нарешті доповзали до свого солом’яного гнізда, не варто було сподіватися на комфорт і тепло. Після тієї першої блаженної ночі Дороті відкрила для себе, що із соломи насправді поганенька постіль. Вона не тільки страшенно колюча, а й, на відміну від сіна, продувається з усіх боків. На щастя, з поля можна було принести скільки хочеш мішків для збору хмелю, тож, понатягавши чотири мішки один на один й зробивши собі таким чином своєрідний кокон, Дороті вдавалося достатньо зігрітися, щоб поспати бодай п’ять годин.
