Текст книги "Донька пастора"

Автор книги: Джордж Орвелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)

Розділ 4

1

Дороті була несправедлива, коли вирішила, що батько ладен дати їй померти з голоду на вулиці. Насправді він доклав певних зусиль, щоб зв’язатися з нею, хоч і діяв не напряму, і від його старань було мало користі.

Коли він тільки дізнався про зникнення Дороті, його затопив гнів, просто гнів і нічого більше. Десь близько восьмої ранку, коли він гадав, що ж сталося з його водою для бриття, до спальні увійшла Еллен і непевним голосом, у якому бриніли панічні нотки, повідомила:

– Сер, міс Дороті нема у будинку. Я ніде не можу її знайти!

– Що? – не зрозумів пастор.

– Її немає в будинку, сер! І не схоже на те, щоб у її ліжку спали. Мені здається, її взагалі немає, сер!

– Узагалі немає?! – вигукнув пастор, трохи підводячись на ліжку. – Як це «взагалі немає»?

– Ох, сер, мені здається, вона втекла з дому, сер!

– Втекла з дому?! О такій порі? А як же мій сніданок?

Тимчасом як пастор спускався донизу – неголений, адже води він так і не дочекався, – Еллен уже гайнула до міста, щоб порозпитувати про Дороті, проте безуспішно. Минула година, а служниця все не поверталася. Тоді сталося дещо жахливе й безпрецедентне – дещо таке, що цей білий світ пам’ятатиме ще довго! – пасторові довелося самому готувати собі сніданок. Так, самому морочитися із закіптюженим чайником і тоненькими шматками данського бекону – власними священними руками.

Після такого, звісно, пасторове серце ще більше озлобилося проти Дороті. Решту дня він був надто заклопотаний, лютуючи через несвоєчасні трапези, щоб замислитися над тим, чому вона зникла і чи з нею часом не трапилося якоїсь біди. Він знав лише те, що нестерпне дівчисько (він кілька разів повторяв це «нестерпне дівчисько» і ледве стримувався, щоб не сказати чогось гіршого) взяла і зникла, перевернувши розмірене життя цього дому догори дриґом. Однак, наступного дня питання стало гостріше, адже місіс Семпрілл почала повсюди поширювати свою історію про втечу двох коханців. Звісно, пастор усе гаряче заперечував, але, правду кажучи, в його душу закралася підозра, що все це таки може виявитися правдою. Згодом він вирішив, що Дороті цілком здатна на щось подібне. Зрештою, на що завгодно була здатна дівчина, яка так раптово покинула отчий дім, холоднокровно залишивши батька без сніданку.

Через два дні про цю пригоду прознали газети, і до Кнайп-Гілл приїхав надокучливий молодий репортер та почав про все розпитувати. Пастор навідріз відмовився давати будь-які інтерв’ю, чим тільки погіршив ситуацію, адже таким чином до друку надійшла лише версія місіс Семпрілл. Кілька тижнів, поки газети не втомилися від Дороті і не проміняли її на історію про плезіозавра, якого нібито бачили в гирлі Темзи, пастор купався в променях лихої слави. Щоразу, як він розгортав газету, у вічі одразу впадали кричущі заголовки на кшталт «Пасторова донька. Нові подробиці» чи «Пасторова донька у Відні? Дівчину помітили у низькосортному кабаре». І нарешті у недільній «Замковій щілині» вийшла стаття, що починалася так: «У Саффолку, в будинку пастора, сидить пригноблений старий чоловік, витріщаючись на стіну порожніми очима...», яка була настільки огидною, що пастор навіть звернувся до свого адвоката, аби подати на газету в суд за наклеп. Однак адвокат відрадив його від цього кроку: мовляв, навіть якщо суд задовольнить його позов, це у будь-якому разі тільки підігріє інтерес преси до його історії. Тож пастор нічого не робив, і його гнів на Дороті, яка так його зганьбила, тільки посилювався, аж поки про прощення, здавалося, можна було забути.

Опісля надійшли три листи від Дороті, в яких вона пояснювала, що саме сталося. Пастор, звісно, не повірив, що донька втратила пам’ять. Що це ще за безглузда відмовка? Він радше схилявся до думки, що Дороті або насправді втекла з містером Ворбертоном, або ж в результаті схожої витівки опинилася в Кенті без гроша в кишені; хай там як, а вердикт було винесено остаточно, й оскарженню він не підлягав: Дороті сама винна у всіх своїх нещастях. Пастор все-таки написав листа, але не Дороті, а своєму кузенові Тому, баронету. Для чоловіка шляхетного виховання цілком природно у разі скрути звертатися по допомогу до багатих родичів. За останні п’ятнадцять років вони з кузеном не обмінялися жодним словом, відколи посварилися через нікчемний борг у п’ятдесят фунтів. Та все ж пастор писав доволі впевнено, просячи сера Томаса у разі можливості зв’язатися з Дороті і підшукати їй якусь роботу в Лондоні. Після всього, що сталося, не могло бути навіть мови про повернення до Кнайп-Гілл.

Невдовзі після цього від Дороті прийшли ще два сповнені відчаю листи, в яких вона писала, що помре з голоду, якщо батько не надішле їй трохи грошей. Пастор захвилювався. Він раптом усвідомив, вперше за все своє життя серйозно задумавшись над такою можливістю, що без грошей на людину справді може чекати голодна смерть. Отож, після довгих роздумів, які тривали замалим не тиждень, він продав акції на суму десять фунтів і надіслав чек своєму кузенові, щоб той передав його Дороті, коли вона з’явиться. Тим часом пастор також написав прохолодного листа самій Дороті, мовляв, нехай вона звернеться по допомогу до сера Томаса Хейра. Однак минуло ще кілька днів, перш ніж пастор його відправив, оскільки його турбувала необхідність адресувати листа на фальшиве ім’я «Еллен Міллборо» – пастор підозрював, що це не зовсім законно, – і, як виявилося, він зволікав надто довго. Коли лист прибув до «Мері», Дороті вже була на вулиці.

Сер Томас Хейр був шістдесятип’ятирічним вдівцем і добродушним бовдуром з тупуватим рожевим обличчям та підкрученими вусами. Одягався він незмінно у картате пальто і котелок із загнутими догори крисами, які були страшенно елегантними, але вже чотири десятиліття як вийшли з моди. На перший погляд він справляв враження чоловіка, який уміло замаскувався під кавалерійського майора дев’яностих, тож на нього неможливо було довго дивитися, щоб вам на думку не спали традиційна англійська страва «кісточки з прянощами», дзеленчання дзвіночків на двоколісних екіпажах, спортивна газета «Пінк-ан» у розквіт своєї популярности і Лотті Коллінз з її піснею «Тарара-БУУМ-дей». Однак найприкметнішою його рисою була безмежна плутанина в голові. Він був одним із тих людей, які постійно повторюють «Хіба ви не знаєте?» та «Що-що?» і губляться посеред речення. Коли він потрапляв у халепу чи почувався розгублений, його вуса, здавалося, ставали дибки, від чого він робився схожим на незлобливу, але страшенно безголову креветку.

Сер Томас не мав особливого бажання допомагати своїм кузенам: він ніколи вживу не бачив Дороті, а її батька зараховував до категорії злиденних родичів, яким постійно щось від нього треба. До того ж йому вже в печінках сиділа вся ця історія з «пасторовою донькою». За неприємним збігом обставин у них з Дороті було однакове прізвище, у зв’язку з чим останні два тижні були для баронета нестерпною мукою, і якщо дівчину не приструнити, він побоювався ще більших та серйозніших скандалів. Тому перед своїм від’їздом з Лондона (сер Томас їхав полювати на фазанів) він покликав на воєнну нараду свого дворецького, який також був його довіреною особою та мудрим порадником.

– Послухай-но, Бліте, от же напасть, – почав сер Томас, надувшись, немов креветка (Блітом звали дворецького). – Ти, певно, бачив усі ці статейки в газетах? Про «пасторову доньку»? Мою непутящу небогу?

Бліт був маленьким чоловічком з гострими рисами обличчя і голосом, який ніколи не піднімався вище шепоту. Він був таким тихим, яким тільки може бути голос, не ставши безгучним. Щоб зрозуміти, що сказав Бліт, потрібно було нашорошувати вуха й уважно спостерігати за його губами. Зараз ці губи повідомляли, що Дороті доводиться серу Томасу не племінницею, а кузиною.

– Кузина, кажеш? – перепитав сер Томас. – Твоя правда, кузина! Одне слово, Бліте, що я хочу тобі сказати... Мені здається, нам треба виловити те кляте дівчисько і десь замкнути. Розумієш? Час її розшукати, доки вона ще чогось не вчудила. Здається, вона зараз ошивається десь у Лондоні. Як би нам натрапити на її слід? Залучити поліцію? Звернутися до приватного детектива? Як думаєш, її можна розшукати?

Губи Бліта висловили несхвалення. Схоже, він вважав, що Дороті можна вистежити і без поліції, уникнувши небажаного розголосу.

– От і славно! – зрадів сер Томас. – Берися до роботи. Можеш не шкодувати грошей. Та я навіть і п’ятдесят фунтів готовий заплатити, аби лише більше ніколи не зринала вся ця історія з «пасторовою донькою». І ради Бога, Бліте, – додав він, понизивши голос, – коли ця дівка потрапить тобі до рук, ти вже не спускай з неї очей. Веди її сюди і роби що хочеш, але не випускай з будинку. Зрозумів? Замкни десь, поки я не повернуся. Інакше одному Богові відомо, що вона іще витворить.

Звісно, сер Томас ніколи не бачив Дороті, тож його можна вибачити за те, що своє уявлення про неї він сформував виключно на підставі того, що писали про неї газети.

Блітові знадобилося близько тижня, щоб розшукати Дороті. Того ранку, коли вона вийшла з Поліцейського суду (її оштрафували на шість шилінгів і, оскільки виплатити штраф їй було нічим, затримали на дванадцять годин; місіс МакЕллігот, як затятій порушниці, дали сім діб), до неї підійшов Бліт, підняв свого капелюха на чверть дюйма на знак привітання і безгучно поцікавився, чи вона не міс Дороті Хейр. З другої спроби Дороті нарешті зрозуміла, що він від неї хоче, і зізналася, що так, це вона. Після чого Бліт пояснив, що його послав її кузен, який щиро прагне їй допомогти, а тому вона мусить негайно піти з ним.

Дороті пішла з ним без зайвих слів. Дивно, звісно, що кузен раптом зацікавився нею, але не дивніше, ніж усе те, що відбувалося з нею останнім часом. Автобусом вони доїхали до Гайд-Парк-корнер (Бліт заплатив за квитки), а тоді пішки пройшли до величезного розкішного маєтку із зачиненими віконницями, що стояв якраз на межі між Найтсбридж і Мейфер[67]67
  Елітні райони Лондона.


[Закрыть]. Спустилися східцями вниз, Бліт вийняв ключа і відімкнув двері. Отак, після шести тижнів поневірянь, Дороті через чорний хід повернулася до пристойного товариства.

Три дні до повернення кузена Дороті провела у порожньому будинку. То були дивні й самотні три дні. У домі було кілька слуг, але Дороті не бачила нікого, окрім Бліта, який приносив їй їжу і трохи розмовляв з нею, з якоюсь сумішшю поваги та несхвалення у безгучному голосі. Він ніяк не міг вирішити, чи вона родовита молода леді, чи врятована Магдалена, а тому у своєму ставленні до неї дотримувався чогось середнього. У маєтку панувала мертва тиша, властива всім будинкам за відсутності господаря, коли інстинктивно ходиш навшпиньках і не наважуєшся розсувати штори на вікнах. Дороті навіть не насмілювалася заходити до парадних покоїв. Увесь день вона висиджувала нагорі, у своїй запилюженій кімнатчині, яка була чимось на зразок музею старого непотребу 1880-х і пізніших років. Ось уже п’ять років як мертва Леді Хейр, була невиправним колекціонером всілякого мотлоху, більшість якого після її смерті зберігалася у цій кімнаті. Важко навіть сказати, що було найдивнішим предметом у цій колекції: пожовкла світлина батька Дороті, який у свої вісімнадцять уже мав солідні бакенбарди і тепер гордо стояв біля «звичайного» велосипеда (фото датоване 1888 роком); чи маленька скринька із сандалового дерева з написом «Шматок хліба, якого торкнулася рука Сесіля Родса[68]68
  Сесіль Роде (1853-1902) – політичний діяч, ініціатор колоніальної експансії Великої Британії у Південній Африці.


[Закрыть] на Південноафриканському банкеті у Лондонському Сіті (червень 1897 року)». Єдиними книжками у кімнаті були огидні шкільні нагороди, яких удостоїлися діти сера Томаса (у нього їх було троє, наймолодший – одного віку з Дороті).

Слуги, вочевидь, отримали наказ не випускати її з будинку. Однак прибув чек від батька на десять фунтів, і з неабиякими труднощами Дороті таки вдалося вмовити Бліта отримати гроші за цим чеком, тож на третій день вона пішла до міста купити собі якийсь одяг. Дороті зупинила свій вибір на твідовому жакеті, спідниці й блузці в тон, капелюшку і дуже дешевій візерунчастій сукні із штучного шовку; вона також купила пристойні коричневі черевики, три пари фільдеперсових панчіх, непоказну дешеву сумочку і сірі бавовняні рукавички, які навіть зблизька могли справити враження замшевих. Усе разом обійшлося їй у вісім фунтів та десять шилінгів, більше витрачати вона не наважувалася. Що ж до білизни, нічної сорочки та хустинок, то з ними доведеться зачекати. Зрештою, найважливіше – те, що на виду.

Сер Томас приїхав наступного дня і, правду кажучи, так і не оговтався від шоку, який у нього викликав вигляд Дороті. Він очікував побачити нарум’янену та напудрену сирену, яка б діймала його спокусами, яким він уже – на жаль! – не міг піддатися. А ця сільська дівчина з аурою старої діви сплутала йому всі карти. У нього вже почав було вимальовуватися план підшукати їй роботу майстрині манікюру чи приватної секретарки у якогось букмекера, але тепер про це довелося забути. Час від часу Дороті ловила на собі пильний погляд креветки, яка, вочевидь, ніяк не могла збагнути, як така дівчина, як Дороті, та й взяла участь у таємній втечі коханців. Марно було йому пояснювати, що Дороті не втікала. Вона уже переповіла кузенові свою історію, і він відреагував лицарським «Звісно, моя люба, звісно!», однак потому ледь не в кожному його реченні прохоплювалися натяки на те, що він аніскілечки їй не вірить.

Протягом кількох перших днів нічого особливого не відбувалося. Дороті й далі відсиджувалася у кімнатці нагорі, сер Томас майже весь день проводив у клубі, а ввечері вони вели такі туманні й розпливчасті розмови, що їх важко передати словами. Сер Томас щиро бажав допомогти Дороті знайти роботу, але він частенько не міг навіть пригадати, про що говорив п’ять хвилин тому:

– Сподіваюся, ви розумієте, любонько, – починав він, – що я з радістю зроблю все, що в моїх силах, аби вам допомогти. Як ваш дядько, я... Що? Що ви сказали? Не дядько? Звісно, ні, ваша правда! Я хотів сказати кузен. Що ж, моя люба, як ваш кузен, я... Заждіть, а про що це я?

І після того як Дороті скеровувала його у потрібне русло, він висував якусь пропозицію на кшталт такої:

– До прикладу, любонько, що ви скажете на те, аби стати компаньйонкою літньої леді? Ну, знаєте, якась старенька у чорних рукавичках і з покрученими від артриту пальцями. Як помре, залишить вам тисяч п’ять спадку і свого папугу. Що-що?

Справа не дуже просувалася. Дороті вже втомилася повторювати, що радше воліла б бути покоївкою чи служницею, але сер Томас і чути нічого про це не хотів. Сама ідея про те, що його родичка прислуговуватиме, пробуджувала у ньому класовий інстинкт, який через баронетову недолугість рідко давав про себе знати.

– Що? – вигукував він. – Гнути спину, миючи підлоги? Дівчина вашого виховання? Е ні, любонько! Ні, ні і ще раз ні. Таке вам точно не підходить, і годі про це!

А проте справу вдалося залагодити без особливих труднощів. Щоправда, не заслугами сера Томаса, який не був мастак вирішувати проблеми, а завдяки його адвокатові, з яким баронет раптом вирішив порадитися. Адвокат, навіть не бачивши Дороті, зумів підібрати для неї роботу. На його думку, вона могла б стати шкільною вчителькою. До того ж на таку посаду доволі легко влаштуватися.

Пропозиція видалася серу Томасу цілком прийнятною, і він, гордий собою, повернувся додому. (Правду кажучи, він вважав, що у Дороті саме відповідна зовнішність як для шкільної вчительки.) Однак Дороті, почувши цю ідею, вжахнулася.

– Шкільною вчителькою? – перепитала вона. – Але це неможливо! Та мене у жодну школу не візьмуть. Я ж ніякого предмету не можу навчити.

– Що-що? Не можете навчити? О, дурниці! Звісно, можете! Це ж простіше простого!

– Але у мене недостатньо знань! Я ніколи нікого нічому не вчила, хіба що дівчаток-скаутів куховарити. До того ж учителям потрібно мати відповідну кваліфікацію.

– Що за дурниці! Викладання – найлегша у світі робота. Достатньо однієї товстої лінійки, щоб бити нею по пальцях. Будь-яка школа буде тільки рада найняти молоду жінку шляхетного походження, яка б могла вчити їхніх підопічних грамоти. Ось ми і підібрали вам професію. Думаю, ви просто створені для вчителювання.

Так і сталося, Дороті стала шкільною вчителькою. Невидимий адвокат усе влаштував менше ніж за три дні. Як виявилося, така собі місіс Кріві, яка завідувала школою для дівчаток у Саутбриджі, потребувала помічниці й була тільки рада віддати цю роботу Дороті. Дороті не могла збагнути, як так швидко вдалося все влаштувати і що це за така школа, що отак запросто готова посеред триместру найняти незнайомку, до того ж без належної кваліфікації. Звісно, вона не знала, що не останню роль тут відіграла «премія» у п’ятсот фунтів, яка перейшла з рук у руки.

Отож, через десять днів після того, як її заарештували за жебрацтво, Дороті йшла до «Академії Рінгвуд-хаус» вулицею Браф-роуд у Саутбриджі з набитою одягом маленькою валізою у руках і чотирма фунтами у сумочці (залишилися з десяти фунтів, які дав їй сер Томас). Коли Дороті думала про те, з якою легкістю її вдалося влаштуватися на цю роботу, і порівнювала це з тим, як вона оббивала пороги якихось три тижні тому і її ніде не хотіли брати, контраст просто вражав. Дороті нарешті чітко усвідомила, яку насправді велику владу мають гроші. Їй пригадалося, як містер Ворбертон любив повторювати, що якщо у главі тринадцятій Першого послання до Коринтян слово «любов» замінити на «гроші», викладена у посланні істина була б ближчою до реальності[69]69
  «Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий![...] та любови не маю, то я ніщо!» [і тому подібне] (у перекладі І. Огієнка).


[Закрыть].

2

Саутбридж – глухе передмістя за десяток миль від Лондона. Браф-роуд проходить через самісіньке серце Саутбриджа, оточена лабіринтом убого-пристойних вуличок, схожих одна на одну як дві краплі води. Уздовж цих вуличок тягнуться ряди котеджів на дві родини, огороджені живоплотом з бирючини та лавру, а на перехрестях висаджено острівці хирлявих кущів. Загубитися тут чи не простіше, ніж у бразильському лісі. Повторюються не лише самі будинки, але навіть їх назви. Коли ви читаєте таблички на воротах уздовж Браф-роуд, у вас виникає неясне відчуття, ніби вони складаються у куплет напівзабутого вірша, аж ось нарешті у вашій пам’яті зринають перші два рядки з поеми Джона Мілтона «Люсідас»:

 
«І знову мирт засохлий,
Знову лавр і плющ вічнозелений...»
 

Рінгвуд-хаус – понурий триповерховий будинок з жовтої цегли на два під’їзди, нижні вікна заховані від дороги муром запилюжених і нестрижених лаврових кущів. На фасаді будинку – табличка з вицвілим золотим написом:

«РІНГВУД-ХАУС»

АКАДЕМІЯ ДЛЯ ДІВЧАТОК

Вік від 5 до 18 років

Навчання музиці і танцям

Брошури можна отримати всередині

На другій половині будинку ще одна така сама табличка:

РАШИНҐТОН-ҐРАНДЖ

СЕРЕДНЯ ШКОЛА ДЛЯ ХЛОПЧИКІВ

Вік від 6 до 16 років

Спеціалізація – бухгалтерія та прикладна арифметика

Брошури можна отримати всередині

Цей район ряснів маленькими приватними школами; на самій тільки Браф-роуд їх було чотири. Між місіс Кріві, директоркою «Рінгвуд-хауса», і містером Болгером, директором «Рашинґтон-ґранджа», йшла справжнісінька війна, хоч їхні інтереси й ніяк не пересікалися. Ніхто не знав, з чого все почалося, навіть самі місіс Кріві та містер Болгер; цю ворожнечу вони успадкували від своїх попередників. Вранці, після сніданку, директори походжали задніми двориками своїх шкіл, розділеними лиш низенькою стіною, злісно скалили зуби і вдавали, що не помічають один одного.

Побачивши «Рінгвуд-хаус», Дороті підупала духом. Звісно, вона не очікувала чогось надзвичайного, але все ж сподівалася на щось краще за цей похмурий вбогий будинок, де у жодному вікні не світилося, хоч і було вже по восьмій вечора. Дороті постукала у двері, ті відчинилися, і на тлі темного коридору перед нею постала висока змарніла жінка, яку Дороті прийняла за служницю, але, як виявилося, то була місіс Кріві власною персоною. Дізнавшись ім’я Дороті, жінка мовчки повела її темними сходами до зануреної в морок вітальні. Тут місіс Кріві трохи підкрутила гасову лампу, і Дороті змогла розгледіти обриси чорного піаніно, набиті кінським волосом крісла і кілька пожовклих примарних фотографій на стінах.

Місіс Кріві було трохи за сорок, худа, жилава й кістлява, рухалася вона рвучко та рішуче, що свідчило про вольовий характер та, ймовірно, запальний норов. Не сказати щоб вона була нечупарою чи неохайною, але було у ній щось безбарвне, ніби вона все своє життя прожила у підвалі й не бачила сонячного світла; а її невдоволено скривлений рот з відкопиленою нижньою губою чимось нагадував жаб’ячий. Говорила вона різким командним голосом із сильним акцентом, час від часу вставляючи лайку. По ній одразу було видно, що вона знає, чого хоче, і, немов танк, змете все на своєму шляху, щоб дістатися мети. Вона б не стала вас залякувати – для такого ви її просто недостатньо цікавите, – але така людина використає вас, вичавить усі соки, а тоді без жодних докорів сумління викине на узбіччя, ніби зужиту швабру, яка відслужила своє.

Директорка не стала марнувати слів на обмін люб’язностями. Вказавши Дороті на крісло, вона, здавалося, не стільки запропонувала, скільки наказала сісти, а тоді сіла й сама, схрестивши кістляві руки.

– Сподіваюся, ми з вами поладнаємо, міс Міллборо, – почала вона пронизливим голосом з нотками погрози. (За порадою мудрого адвоката сера Томаса Дороті продовжувала використовувати свій псевдонім.) – І я сподіваюся, що з вами у мене не буде таких неприємностей, які я мала з двома вашими попередницями. Кажете, ви ніколи раніше не викладали?

– У школі ні, – відповіла Дороті, притримуючись невеличкої брехні в її рекомендаційному листі, мовляв, вона мала досвід «приватних уроків».

Місіс Кріві зміряла Дороті поглядом, ніби намагалася вирішити, чи посвячувати її у таємниці шкільного викладання, але, видно, передумала.

– Що ж, побачимо, – мовила вона. – Мушу сказати, – додала роздратовано, – нині дуже важко знайти хорошого помічника. Ти їм і хорошу зарплату дай, і добре ставлення, а натомість навіть слова подяки не дочекаєшся. Ваша попередниця – та, яку я нещодавно спровадила, – міс Стронг, добре розумілася на тонкощах викладання. Та, зрештою, вона була В. А., а що може бути краще для школи, ніж В. А.? Хіба тільки М. А. У вас часом немає В. А. чи М. А[70]70
  Наукові ступені: В. A. (Bachelor of Arts) – бакалавр мистецтв, М. A. (Master of arts) – магістр мистецтв.


[Закрыть]., міс Міллборо?

– Ні, боюся, що ні, – відповіла Дороті.

– Шкода, звісно. У брошурі набагато солідніше виглядає, коли перед іменем вчителя стоїть кілька літер. Але що поробиш! Може, це й нічого. Сумніваюся, що багато з наших батьків знають, що узагалі означає В. А., а вони не захочуть демонструвати своє невігластво. По-французькому говорите, звісно?

– Ну... Я вчила французьку.

– От і славно. Так і напишемо у брошурі. Так от, щодо міс Стронг. Як вчителька, вона була нічого, але не відповідала моїм, так би мовити, моральним стандартам. Ми у «Рінгвуд-хаус» дуже суворо ставимося до питань моралі. Ви самі потім побачите, що саме це батьки наших дівчат і цінують найбільше. А та, що була перед міс Стронг, міс Бруер... ну, вона була надто легкодуха, як я це називаю. У вас нічого не вийде з дівчатами, якщо ви слабохарактерна. Одне слово, закінчилося все тим, що одного ранку одна з молодших дівчаток залізла під вчительський стіл з коробкою сірників і підпалила спідницю місіс Бруер. Звісно, після такого я не могла більше її тримати. Того ж дня я виставила її геть і не дала їй ніяких рекомендацій, навіть гадки такої не мала!

– Тобто ви вигнали зі школи дівчинку, яка вчинила таку шкоду? – не зрозуміла Дороті.

– Що? Дівчинку? Ще чого! Навіщо мені відмовлятися від грошового мішка? Я позбулася міс Бруер, а не дівчинки. Не варто тримати вчителів, які дозволяють дівчаткам сідати собі на голову. Зараз у нас двадцять одна учениця, і ви самі побачите, що з ними потрібна тверда рука.

– А ви самі не викладаєте? – спитала Дороті.

– Боже збав, ні! – зневажливо пирхнула місіс Кріві. – У мене стільки справ, що ніколи марнувати час на викладання. Треба за будинком дивитися, семеро дітей залишаються на обід, а в мене служниця приходить лише на кілька годин. До того ж я постійно зайнята вибиванням коштів у батьків. Зрештою, гроші – ось що найважливіше, хіба ні?

– Так, мабуть, – погодилася Дороті.

– Давайте домовимося про вашу оплату, – продовжила місіс Кріві. – Під час триместру я забезпечую вам харчування, проживання і плачу десять шилінгів на тиждень; на канікулах – лише харчування і проживання. Для прання можете використовувати мідний казан на кухні, а якщо захочете прийняти гарячу ванну, то по неділях я вмикаю колонку; ну, майже кожної неділі. Цю кімнату, в якій ми зараз, використовувати вам не можна, тут моя приймальня; і я також не хочу, щоб ви марно витрачали газ у своїй спальні. Але ви можете заходити до маленької їдальні біля кухні.

– Дякую, – відповіла Дороті.

– Що ж, гадаю, це все. Пора вкладатися спати. Ви вже, звісно, повечеряли?

Це був доволі прозорий натяк на те, що сьогодні Дороті вже не збиралися частувати, тож, покрививши душею, Дороті відповіла «так», і на тому розмова скінчилася. З місіс Кріві завжди так: вона не розмовлятиме з вами ані на секунду довше, ніж це необхідно. Говорить місіс Кріві чітко й по суті, так що це й розмовою важко назвати – радше каркас розмови, ніби діалог у поганенькому романі, де репліки кожного персонажа аж надто стандартні. І якщо вже на те пішло, насправді вона не розмовляла, а лише коротко повідомляла вам у своїй буркотливій манері те, що хотіла сказати, й відсилала вас геть. Зараз вона повела Дороті коридором до її кімнати, запалила газовий таганець розміром із жолудь, освітивши тісну кімнатку з вузьким ліжком з білою стьобаною ковдрою, розхитану шафу, одне крісло та умивальник з тазом з холодного білого фаянсу і великим глечиком. Кімната нагадувала спальні у приморських курортних готелях, бракувало лише одного, щоб створити ілюзію затишку та благопристойності, – мудрої цитати над узголів’ям.

– Ось ваша кімната, – сказала місіс Кріві. – Сподіваюся, ви краще підтримуватимете тут чистоту, ніж міс Стронг. І не паліть газ по пів ночі; я бачитиму світло крізь щілину під дверима.

Сказавши отак на прощання, вона залишила Дороті саму. У кімнаті панував гнітючий холод; увесь будинок дихав сирістю та холодом, ніби тут вкрай рідко розпалювали вогонь. Дороті хутчіш вклалася в ліжко, яке, схоже, було тут найтеплішим місцем. Коли вона розкладала свій одяг, то знайшла на шафі картонну коробку з десятком порожніх пляшок з-під віскі – вочевидь, залишились на згадку про моральну нестійкість міс Стронг.

О восьмій ранку Дороті спустилася на перший поверх і застала місіс Кріві за сніданком у їдальні, про яку директорка згадувала раніше. То була малесенька кімнатка, що прилягала до кухні і починала своє існування як посудомийня, але місіс Кріві переобладнала її під їдальню, просто перенісши умивальник і мідний таз до кухні. Вкритий жорсткою скатертиною обідній стіл, був дуже великий і неапетитно порожній. На тому кінці, де сиділа місіс Кріві, стояла таця з дуже маленьким чайничком і двома чашками, тарілка з двома вкритими хрусткою шкіркою смаженими яйцями і блюдце з повидлом; посередині, так що Дороті треба було дуже постаратися, щоб дотягтися, була тарілка з хлібом, намащеним маслом; а поруч з тарілкою Дороті – ніби це єдине, що їй можна було довірити, – судочки з якимись засохлими приправами на дні, які збилися в грудки.

– Доброго ранку, міс Міллборо, – сказала місіс Кріві. – Сьогодні я закрию на це очі, оскільки це ваш перший день, але на майбутнє запам’ятайте: я очікую, що ви спускатиметеся на кухню раніше і допомагатимете мені зі сніданком.

– Вибачте, будь ласка, – промовила Дороті.

– Сподіваюся, ви любите яєчню на сніданок? – повела далі місіс Кріві.

Дороті поспішила запевнити її, що дуже любить яєчню.

– Це добре, бо ви завжди снідатимете тим самим, що і я. Тож я сподіваюся, ви не будете дуже вибагливою до їжі. Я завжди кажу, – додала вона, взявшись за ніж та виделку, – що яєчня смакує краще, якщо її гарненько порізати перед тим, як їсти.

І вона порізала яєчню на малесенькі шматочки, а тоді так вправно розділила її на дві порції, що Дороті заледве дісталося одне яйце. Дороті так-сяк примудрилася на якийсь час розтягти отримані крихти яєчні, а тоді, дотягнувшись до скибки хліба з маслом, з надією поглянула на блюдце з повидлом. Але ліва рука місіс Кріві не те щоб закривала від неї блюдце, але явно займала захисну позицію з лівого флангу, ніби директорка підозрювала, що Дороті насмілиться перейти у наступ. Дороті так і не вдалося зібратися з духом, і того ранку вона обійшлася без повидла, – як, зрештою, і кожного наступного.

Більше за сніданком місіс Кріві не прохопилася жодним словом. Згодом почулися кроки по жорстві перед будинком і пискляві голоси у класній кімнаті, сповіщаючи про прибуття перших учениць. Дівчатка заходили через бічні двері, які директорка навмисне залишала для них відчиненими. Місіс Кріві підвелася з-за столу і з дзенькотом поскладала посуд на тацю. Вона була однією з тих жінок, які не можуть не здіймати шуму; місіс Кріві брязкотіла й стукала тарілками, ніби справжнісінький полтергейст. Дороті віднесла тацю на кухню, а коли повернулася, місіс Кріві вийняла з шухляди буфету дешевенький записник і, розгорнувши, поклала його на столі.

– Дивіться сюди, – сказала вона. – Тут список усіх учениць, який я для вас приготувала. Я хочу, щоб до вечора ви їх усіх вивчили. – Вона послинила палець і перегорнула три аркушики: – Бачите, тут три списки?

– Так, – відповіла Дороті.

– Вам потрібно буде вивчити їх напам’ять, щоб знати, котра з дівчат у якому списку. Я не хочу, щоб ви думали, буцімто тут однакове ставлення до всіх дівчат. Бо це не так, аж ніяк не однакове. Різні дівчата – різне ставлення, така у мене система. А тепер до діла: бачите імена на першій сторінці?

– Так, – знову сказала Дороті.

– Їхні батьки, як я кажу, «добрі платники». Ви ж розумієте, що це означає? Завжди вчасно сплачують готівкою і ніколи не здіймають бучі через зайві півгінеї. Цих дівчат не можна лупцювати, за жодних обставин. Оці на другій сторінці – «середні платники». Їхні батьки вносять плату більш-менш регулярно, але, якщо хочеш отримати від них гроші, доводиться нагадувати їм про це день і ніч. Якщо не будуть слухатися, можете дати їм ляпаса, але тільки так, щоб не залишилося сліду. Дам вам пораду, найкраще – крутити вуха. Колись пробували?

– Ні, – відповіла Дороті.

– Як на мене, це найдієвіший метод. І дітям не стерпіти, і синців при цьому не залишається. Так, а ці, з останнього списку, – «погані платники». Їхні батьки прострочили оплату вже за два триместри, і я подумую над тим, щоб надіслати їм листа від адвоката з вимогою виплатити борг. З цими можете робити, що хочете, мені байдуже... тільки не доводьте до Поліцейського суду, звісно. А тепер давайте я відведу вас до класу і відрекомендую дівчатам. Візьміть цей записник із собою і весь час звіряйтеся з ним, щоб не помилитися.