Текст книги "Донька пастора"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 20 страниц)
Народився Чарлз Хейр 1871-го, й оскільки він був наймолодшим сином наймолодшого сина баронета, поповнив ряди духовенства, слідуючи старомодній традиції, мовляв церква – це традиційна професія для молодших синів. Його першим призначенням стала велика злиденна парафія у Східному Лондоні – то було паскудне, бандитське місце, і тепер він згадує його не інакше як з відразою. Вже у ті дні нижчий клас (такого розподілу дотримувався Чарлз Хейр) геть відбився від рук. Ситуація дещо поліпшилася, коли він служив головним настоятелем у якомусь віддаленому містечку в Кенті (там і народилася Дороті), де селяни ще дотримувалися правил пристойності і знімали шапки перед парафіяльним священником. Але до того часу він уже встиг одружитися, і його шлюб виявився до біса нещасливим; а оскільки церковникам не личить сваритися з дружинами, цей факт тримався у суворій таємниці, що лишень зробило його життя у стократ нестерпнішим. До Кнайп-Гілл він приїхав 1908-го у віці тридцяти семи років з невиліковно дратівливим норовом – норовом, який врешті-решт відлякав від нього чоловіків, жінок і дитину у дорученій йому парафії.
Річ не в тому, що він був поганим священником, а в тому, яким священником він був. Коли йшлося про духовні обов’язки, Чарлз Хейр був скрупульозно педантичним – мабуть, навіть трохи занадто педантичним як на пересічну парафію Східної Англії, що сповідувала принципи Низької церкви[16]16
Низька церква – течія у протестантизмі, яка, на противагу Високій церкві, проповідує аскетизм, засуджуючи надмірне захоплення традиційною урочистістю та ритуальністю.
[Закрыть]. Він проводив служби з ідеальним смаком, виголошував чудові проповіді й кожної середи та п’ятниці піднімався ні світ ні зоря, щоб уділити прихожанам святе Причастя. А от те, що у священника є ще й обов’язки за межами чотирьох стін церкви, йому, схоже, ніколи й на думку не спадало. Не маючи змоги утримувати помічника, він скинув усю ненависну роботу щодо парафії на дружину, а після її смерті 1921 року – на Дороті. Злі язики казали, що, якби міг, він би довірив Дороті і проповіді читати. «Нижчі класи» відразу зметикували, як він до них ставиться, і, якби він ще був багатієм, мабуть, за звичкою стелилися б перед ним, а так – вони його просто зненавиділи. Не сказати б, що його особливо хвилювало, ненавидять вони його чи ні; здебільшого він узагалі не переймався їхнім існуванням. Але навіть з представниками вищих класів у нього все склалося не набагато краще. З дворянами він пересварився, а щодо дрібного джентрі[17]17
Джентрі – нетитуловане середнє та дрібне дворянство.
[Закрыть], то, бувши внуком баронета, зневажав їх і не завдавав собі клопоту це приховувати. За двадцять три роки він примудрився зменшити паству церкви Святого Ательстана з шести сотень до менш ніж двохсот.
Однак йшлося тут не лише про особистість пастора. Давалося взнаки те, що застарілі традиції Високого англіканства, які вперто сповідував пастор, вже набили оскому всім течіям у парафії – без винятку. У наш час духівник, який прагне зберегти свою парафію, має лише два шляхи. Або дотримуватися простого англокатолицизму[18]18
Англокатолицизм – течія в рамках англіканства, що підкреслює його «католицьку» спадщину та коріння.
[Закрыть] чистої води – чи радше не зовсім простого; або ж мати по-зухвалому сучасні й широкі погляди і виголошувати відрадні проповіді про те, що пекла немає і всі добрі релігії однакові. Наш пастор не робив ні того, ні іншого. З одного боку, він глибоко зневажав англокатолицький рух. Його принципи не знаходили в ньому жодного відгуку, і він називав їх не інакше як «римською лихоманкою». З другого боку, пастор був надто «високоцерковним» для старших членів своєї пастви. Іноді він лякав їх мало не до смерті, використовуючи те фатальне слово «католицький» не лише у належних місцях під час богослужіння, але й коли проповідував з кафедри. Отож і не дивно, що з року в рік кількість парафіян усе зменшувалася, і Найкращі люди йшли першими. Лорд Поксорн з Поксорн-корт, який володів п’ятою частиною графства, містер Лівіс, колишній торговець шкірою, сер Едвард Х’юзон з Кребтрі-Холу і ті з нетитулованих джентрі, хто володів автомобілями, – усі вони покинули церкву Святого Ательстана. Більшість із них тепер недільного ранку їздили до Міллборо, за п’ять миль від Кнайп-Гілл. Міллборо було п’ятитисячним містечком і мало на вибір дві церкви: Святого Едмунда і Святого Ведекінда. Церква Святого Едмунда була модерністською – над вівтарем красувалися слова з Блейкового «Єрусалиму», а вино для причастя подавалося у чарках для лікеру; а церква Святого Ведекінда була англіканською і перебувала у стані партизанської війни з єпископом, якій кінця-краю не було видно. А от містер Кемерон, секретар Консервативного клубу Кнайп-Гілл, і зовсім навернувся до римо-католицизму, а його діти з головою занурилися у римо-католицький літературний рух. Подейкували, вони навіть навчили свого папугу говорити: «Extra ecclesiam nulla salus[19]19
Поза церквою немає спасіння (лат.).
[Закрыть]». По суті, ніхто з тих, хто посідав хоч трохи вагоме становище в громаді, не залишився вірним Святому Ательстану, окрім міс Мейфілл з Ґранжа. Більшість свого статку міс Мейфілл заповіла церкві – принаймні так вона всім казала, хоча ніхто ніколи не бачив, щоб вона клала на тацю під час збирання пожертв більше шести пенсів, та й до того ж, схоже було на те, що вона житиме вічно.
Перші десять хвилин сніданку минули в цілковитій тиші. Дороті намагалася зібратися з духом, щоб заговорити – звісно, треба було почати бодай якусь розмову, перш ніж торкнутися грошового питання, – але її батько був не з тих людей, що полюбляли вести пусті балачки. Іноді він міг так зануритися у власні думки, що, здавалося, взагалі вас не слухав; а іноді бував аж занадто уважним, дослухався до кожнісінького вашого слова, а тоді втомлено зауважував, що такі дурниці краще було б узагалі не озвучувати. Ввічливі банальності – погода і тому подібне – зазвичай налаштовували його на саркастичний лад. А проте Дороті вирішила спробувати завести мову про погоду.
– Дивний сьогодні день видався, вам не здається? – сказала вона, чудово усвідомлюючи, наскільки безглуздо це звучить.
– І що ж у ньому дивного? – запитав пастор.
– Ну, вранці було так холодно і стояв туман, а потім з’явилося сонце і зовсім розпогодилося.
– Невже це справді видається тобі дивним?
«Лишенько, погода геть не підходить. Схоже, він насправді отримав погані новини», – подумала Дороті і вдалася до ще однієї спроби.
– Не хочете трохи вийти на свіже повітря і подивитися на город, тату? Квасоля просто тішить око! Стручки будуть завдовжки не менше фута. Звісно, найкращі я прибережу для Свята врожаю. Ми можемо прикрасити катедру гірляндами з квасолі, а поміж неї почепимо кілька помідорів. Буде так гарно!
То був faux pas[20]20
Дрібна помилка, необачність, ляпсус (фр.).
[Закрыть]. Пастор підвів голову від тарілки з виглядом неприхованої відрази.
– Моя люба Дороті, – різко сказав він, – обов’язково вже зараз морочити мені голову цим Святом урожаю?
– Вибачте, тату! – збентежено мовила Дороті. – Я геть не хотіла завдавати вам прикрощів. Я просто подумала...
– Невже ти вважаєш, – вів далі пастор, – що я отримую задоволення, виголошуючи проповідь серед стручків квасолі? Я тобі не бакалійник. Мені аж снідати перехотілося. Коли має відбутися ця окаянна подія?
– Шістнадцятого вересня, тату.
– До неї ще майже місяць. Ради всього святого, дозволь мені ще трохи пожити, не переймаючись цими думками! Очевидно, раз на рік ми таки мусимо ставити цю сміховинну виставу, щоб потішити марнославство парафіяльних садівників-любителів. Але давай не будемо перейматися цим більше, ніж потрібно.
Дороті мала б пам’ятати, що пастор на дух не переносив Свято врожаю. Він навіть втратив цінного парафіянина – містера Тогіса, який колись вирощував овочі на продаж, а тепер перетворився на буркотливого пенсіонера, – бо сказав тому, що не хоче дивитися, як його церкву прикрашають, ніби рундук вуличного крамаря. Містер Тогіс, апіта naturaliter Nonconformistica[21]21
Душа від природи нонконформістська (лат.). Нонконформісти – загальна назва англійських протестантів, що не належать до схваленого на державному рівні англіканства.
[Закрыть], тримався «церкви» виключно заради привілею під час Свята врожаю споруджувати у боковому вівтарі щось на кшталт Стоунхенджа з велетенських гарбузів. Минулого літа йому вдалося виростити справжнісінького левіафана серед гарбузів – вогненно-червоний плід був такий величезний, що знадобилося двоє чоловіків, тільки щоб його підняти. Цю громадину поставили у пресбітерії[22]22
Пресбітерій – простір між навою і престолом, у більшості храмів саме там розташовується вівтар.
[Закрыть]: на її тлі вівтар здавався карликовим, а тінь від неї поглинала все світло, що лилося зі східного вікна. Хай би в якій частині церкви ви не стояли, той гарбуз, як-то кажуть, муляв вам очі. Містер Тогіс не тямився від радості. Він весь час крутився довкола церкви, не в змозі надовго розлучитися зі своїм дітищем, і навіть приводив натовпи друзів помилуватися такою красою. З виразу його обличчя можна було подумати, що він декламує поему Вордсворта, присвячену Вестмінстерському мосту:
«Гарнішого нічого не знайдеш на землі:
Гнилий душею той, хто зможе пройти повз,
Не уклонившися такій красі!»
Після такого Дороті навіть сподівалася, що їй вдасться залучити містера Тогіса до святого Причастя. Але коли пастор побачив той гарбуз, він страшенно розлютився і наказав негайно викинути «ту огидну штуку» з церкви. Містер Тогіс одразу ж перекинувся до нонконформістів, і він та його нащадки були втрачені для церкви Святого Ательстана.
Дороті вирішила зробити ще одну спробу завести розмову.
– Робота над костюмами до «Карла І» просувається непогано, – сказала вона (діти з недільної школи репетирували виставу під назвою «Карл І», збір коштів від якої мав поповнити фонд для покриття витрат на купівлю нового органа). – Але мені здається, нам варто було обрати щось легше. Щоб виготовити обладунки, доводиться добряче попотіти, і, щось мені підказує, з ботфортами справа стоятиме ще гірше. Думаю, наступного разу нам слід зупинитися на п’єсі про греків чи римлян. Щось таке, де персонажі ходять в одних тогах.
У відповідь пастор лише щось приглушено буркнув. Шкільні п’єси, процесії, доброчинні базари, розпродажі й концерти були в його очах не таким великим злом, як Свято врожаю, але він не збирався вдавати, що це його цікавить. То було необхідне зло, як він частенько казав. Цієї миті двері відчинилися й до кімнати незграбно ввійшла Еллен, їхня покоївка, і стала, притискаючи до живота бахматий фартух своєю великою шерехатою рукою. Вона була високою дівчиною із сутулими плечима і мишачим волоссям, плаксивим голосом і хворобливим кольором обличчя, оскільки страждала від хронічної екземи. Її очі боязко метнулися до пастора, але звернулася вона до Дороті, бо надто боялася священника, щоб заговорити безпосередньо до нього.
– Міс, будь ласка... – почала вона.
– Що таке, Еллен?
– Будь ласка, міс, – плаксиво вела далі Еллен, – там на кухні містер Портер, і він просить, щоб пастор прийшов до них і охрестив дитинку місіс Портер. Бо вони думають, що та не доживе до кінця дня, а біднятко ще не хрещене, міс.
Дороті зірвалася на ноги.
– Сядь, – тут же звелів пастор з набитим ротом.
– Що з дитиною? – спитала Дороті.
– Вони кажуть, міс, що маля все чорніє і чорніє. І в нього страшенний пронос, ніяк не спиняється.
Пастор із зусиллям проковтнув те, що було у нього в роті.
– Мені обов’язково вислуховувати ці огидні деталі за сніданком? – гарикнув він, а тоді повернувся до Еллен: – Жени цього Портера геть і скажи йому, що я зайду до них пополудні. І чому ці нижчі класи завжди приходять надокучати своїми проханнями під час трапези? – додав він, кинувши роздратований погляд на Дороті, коли та сіла.
Містер Портер був звичайним собі робітником – муляром, якщо бути точним. Погляди пастора на хрещення були непохитними. Якби справа була нагальна, він би і двадцять миль по снігу пройшов, щоб охрестити помираючу дитину. Що йому не сподобалося, так це те, що Дороті готова була вискочити з-за столу за покликом якогось там муляра.
Далі вони снідали мовчки. Дороті все більше і більше підупадала духом. Вона просто мусила попросити грошей, але й так було очевидно, що цей її намір приречений на невдачу. Закінчивши снідати, пастор підвівся з-за столу і почав набивати люльку тютюном з баночки, що стояла на камінній полиці. Дороті мовчки попросила в Бога сміливості й ущипнула себе: «Ну ж бо, Дороті! Скільки можна зволікати?» З неабияким зусиллям вона спромоглася вичавити із себе перші слова:
– Тату...
– Що таке? – спитав пастор, застигши із сірником у руці.
– Тату, я хочу вас про дещо попросити. Дещо важливе.
Пастор перемінився в обличчі. Він миттю здогадався, про що піде мова, і, як не дивно, тепер видавався вже не таким роздратованим, як раніше. Його обличчя немов закам’яніло, набувши подоби байдужого й безпристрасного сфінкса.
– Моя люба Дороті, я чудово знаю, що ти хочеш сказати. Гадаю, ти збираєшся знову просити в мене грошей. Чи не так?
– Так, тату. Річ у тім, що...
– Я заощаджу твій час. У мене немає грошей – геть немає, аж до наступного кварталу. Я виплатив тобі твоє утримання і більше не можу дати ані півпенні. Тож тут нема про що говорити.
– Але, тату...
Камінь на серці Дороті став іще важчим. Найгіршим було те, що, коли вона приходила просити у тата грошей, на нього находила отака спокійна байдужість. Ніколи він не бував таким незворушним, як у ті моменти, коли йому нагадували, що він по вуха в боргах. Вочевидь, він ніяк не міг збагнути, що крамарі іноді хочуть, щоб їм платили за їхні послуги, і що не можна утримувати будинок, не витрачаючи на це певної суми. Щомісяця пастор видавав Дороті вісімнадцять фунтів на всі домашні витрати, включаючи зарплату Еллен, і водночас був вибагливий щодо їжі й одразу ж помічав, якщо її якість погіршувалася. Як результат, вони вічно були в боргах. Однак пастор не звертав на це ані найменшої уваги і, здавалося, навіть не усвідомлював, що вони комусь заборгували. Коли він втрачав гроші через невдалу інвестицію, то не знаходив собі місця, і геть не переймався такими дрібницями, як заборгованість звичайнісінькому крамареві.
З пасторової люльки піднімалася мирна хмарка диму. Сам священник замислено розглядав гравюру Карла І і вже, мабуть, й думати забув про прохання Дороті. Бачачи таку його безтурботність, Дороті мало не піддалася відчаю, коли до неї раптом повернулася сміливість. Цього разу її голос зазвучав твердіше:
– Тату, будь ласка, вислухайте мене! Ви мусите дати мені бодай якісь гроші! Просто мусите! Ми не можемо далі так жити. Ми заборгували майже кожному крамареві у місті. Дійшло до того, що я вже не можу спокійно пройти вулицею, щоб не думати про всі ті несплачені рахунки. Вам відомо, що ми винні Каргіллу майже двадцять два фунти?
– І що з того? – спитав пастор між двома затяжками з клубами диму.
– Той рахунок поволі зростає протягом семи місяців! Я вже й не пам’ятаю, скільки разів Каргілл нам його надсилав. Ми мусимо йому заплатити! Це несправедливо, що він має так довго чекати на свої гроші!
– Дурниці, дитино! Ці люди звикли до такого. Їм подобається чекати на свої гроші. У результаті це приносить їм ще більший прибуток. Одному Богові відомо, скільки я завинив «Кеткін і Палм», але я навіть знати цього не хочу. Вони мені про це нагадують з кожною поштою. Але хіба я скаржуся?
– Але, тату, я не можу ставитися до цього так, як ви! Для мене нестерпно все життя жити в борг! Навіть якщо в цьому і немає нічого незвичного, я це просто ненавиджу! Мені соромно! Коли я приходжу у крамницю Каргілла по шматок м’яса, він так різко зі мною говорить і завжди обслуговує останньою, а все через те, що наш борг йому все росте й росте. А проте я не смію припинити робити в нього закупи. Мені здається, він заявить на нас в поліцію, якщо я перестану до нього ходити.
Пастор насупився.
– Що? Ти хочеш сказати, він тобі грубіянив?
– Я не кажу, що грубіянив, тату. Хіба можна його звинувачувати в тому, що він сердиться, коли йому не сплачують рахунки?
– Ще й як можна! Просто обурливо, як ці люди нині поводяться, обурливо! Але чого ж ми хотіли? Ось що нам доводиться терпіти у цьому чудовому столітті. Ось тобі хвалена демократія – прогресу як вони люблять це називати. Більше нічого в нього не замовляй. Скажи, що відкриваєш рахунок в іншому місці. З такими людьми інакше не можна.
– Але ж, тату, це нічого не вирішить. Скажіть мені щиро, невже ви не вважаєте, що нам слід йому заплатити? Я певна, ми можемо якось роздобути трохи грошей. Може, ви б продали якісь акції абощо?
– Моя люба дитино, навіть не згадуй при мені про те, щоб продавати акції! Я щойно отримав дуже неприємні новини від мого брокера. Він повідомив, що мої акції в «Суматра Тін» упали в ціні з семи фунтів і чотирьох пенсів до шести фунтів й одного пенса. А це означає втрату майже шістдесяти фунтів. Я звелів йому негайно все продати, поки вони не впали ще більше.
– Але ж якщо ви продасте ці акції, то матимете на руках вільні гроші, хіба ні? Чи ви не думаєте, що було б непогано вибратися з цієї боргової ями раз і назавжди?
– Дурниці, дурниці, – сказав пастор уже спокійніше і знову засунув люльку до рота. – Ти у цьому нічого не тямиш. Я змушений буду відразу реінвестувати ті кошти у щось перспективніше – лише так я зможу повернути свої гроші.
Заклавши великий палець за пояс сутани, пастор відсторонено насупився гравіюванню. Його брокер радив «Юнайтед Целаніз». Саме тут – у «Суматра Тін», «Юнайтед Целаніз» та інших далеких компаніях, про які він мав лише приблизне уявлення, – і крилася основна причина пасторових проблем з грошима. Він був затятим гравцем. Звісно, сам він не вважав це азартною грою, а лише одвічним пошуком «хороших інвестицій». На своє повноліття пастор успадкував чотири тисячі фунтів, які, завдяки його «інвестиціям», поступово зменшилися до дванадцяти сотень. Але ще гірше те, що коли зі свого щорічного мізерного доходу парафіяльного священника йому вдавалося нашкребти ще п’ятдесят фунтів, на них чекала така сама доля. Цікаво, що спокуса «хороших інвестицій», схоже, переслідує духовенство наполегливіше, ніж людей інших класів. Можливо, це сучасний еквівалент демонів у жіночій подобі, які терзали пустельників у Темні віки.
– Вирішено, куплю п’ять сотень акцій «Юнайтед Целаніз», – врешті-решт сказав пастор.
Дороті почала втрачати надію. Тато заговорив про свої «інвестиції» (вона нічогісінько про них не знала, крім того, що вони із завидною регулярністю оберталися невдачею), а вже за мить він і геть забуде про їхні борги крамарям. Дороті вдалася до останньої спроби.
– Тату, давайте погасимо цей борг, будь ласка. Як гадаєте, зможете десь найближчим часом виділити мені трохи додаткових грошей? Може, не просто зараз, але... скажімо, за місяць-два?
– Ні, моя люба, не зможу. Можливо, десь аж на Різдво... та й то навряд чи. Але зараз точно ні. У мене навіть півпенні зайвого немає.
– Але, тату, це так жахливо знати, що ми не можемо розрахуватися з боргами! Це справжня ганьба! Минулого разу, коли приїжджав містер Велвін-Фостер (окружний декан), місіс Велвін-Фостер все місто обходила і розпитувала всіх і кожного про те, як ми проводимо свій час, скільки грошей витрачаємо, скільки вугілля споживаємо на рік і тому подібне. Вона завжди намагається щось винюхати. Ви тільки уявіть, що буде, якщо вона дізнається, що ми по вуха у боргах?
– Це наша особиста справа. Не розумію, чому це має обходити місіс Велвін-Фостер чи ще когось.
– Але вона всім про це розбовкає, та ще й перебільшить! Ви ж її знаєте. У кожній парафії, до якої вона приїжджає, вона намагається відкопати якусь ганебну таємницю про тамтешнього священника, а тоді доносить на нього Єпископу. Я не хочу на неї наговорювати, але вона...
Усвідомивши, що саме це вона якраз і збирається зробити, Дороті замовкла.
– Мерзенна жінка, – абсолютно спокійно докінчив за неї пастор. – І що з того? Хто коли чув про дружину окружного декана, яка б не була мерзенною?
– Але, тату, я ніяк не можу розтлумачити вам, наскільки все серйозно! Нам, по суті, нема на що жити наступного місяця. Я навіть не знаю, де ми візьмемо м’яса сьогодні на обід.
– Ланч, Дороті, ланч! – виправив пастор з ноткою роздратування в голосі. – Я б волів, щоб ти позбулася цієї звички нижчих класів називати полудневу трапезу «обідом»!
– Що ж, тоді на ланч. Звідки ми візьмемо м’ясо на ланч? Я не посмію поткнути носа до Каргілла.
– То піди до іншого м’ясника – як там його? – Солтера, і викинь Каргілла з голови. Він знає, що рано чи пізно йому заплатять. Святий Боже, я не розумію, до чого вся ця метушня! Усі ж винні гроші своїм постачальникам! Я добре пам’ятаю, – пастор трохи розправив плечі і, знову взявши до рота люльку, замріяно задивився у далину, а його голос помітно пом’якшав, – я добре пам’ятаю, що коли я жив в Оксфорді, мій тато на той час усе ще мав неоплачені рахунки тридцятирічної давнини. А Том (Том був пасторовим кузеном, баронетом) мав борг у сім тисяч, коли вступив у спадщину. Він сам мені казав.
Тут остання надія Дороті згасла. Коли тато починав говорити про свого кузена Тома і все те, що сталося, «коли він жив в Оксфорді», з ним було марно розмовляти. Це означало, що він уже поринув у своє золоте минуле, де навіть не існувало таких примітивних речей, як рахунки м’ясника. Іноді він так надовго переносився у країну своїх спогадів, що геть забував, що наразі був усього лише збіднілим сільським пастором, а не юнаком, чия родина володіла маєтками та не мусила рахувати грошей. Саме ця аристократична манера поведінки пасувала йому найприродніше. І звісно, поки він жив у комфорті вигаданого світу, Дороті доводилося відбиватися від крамарів і вигадувати, як зробити так, щоб баранячої ноги їм вистачило від неділі до середи. Але вона знала, що далі сперечатися з батьком даремно. Закінчиться все тим, що він розлютиться. Тож Дороті підвелася і почала прибирати зі столу.
– Ви абсолютно впевнені, що не можете дати мені грошей, тату? – спитала вона востаннє, вже стоячи у дверях з тацею в руках.
Пастор, вдивляючись у далечінь й огорнутий затишною хмаркою диму, її не почув. Мабуть, думав про свої золоті оксфордські дні. Дороті вийшла з кімнати, почуваючись такою нещасною, що ледь не плакала. Проблему боргів знову відклали у довгу шухляду, як це робилося тисячу разів раніше, без жодної надії на вирішення.
