Текст книги "Донька пастора"

Автор книги: Джордж Орвелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 20 страниц)

Розділ 2

1

Дороті поволі, ніби її витягали з глибоченної й з кожною миттю щораз світлішої безодні, виринула з чорного сну без сновидінь на поверхню свідомості.

Її очі досі були заплющені. Однак крізь повіки вже проникало світло, і, кліпнувши кілька разів, вони несамохіть розтулилися. Перед очима Дороті постала вулиця – жвава занедбана вуличка з безліччю маленьких крамничок і вузьких будиночків, по якій у різні боки снували потоки людей, трамваїв та автівок.

Проте не можна сказати, щоб Дороті дивилася. Побачене вона не сприймала як людей, трамваї та машини чи узагалі щось конкретне; для неї вони ще навіть не були рухомими об’єктами чи об’єктами взагалі. Вона лишень бачила, як бачить тварина, не розмірковуючи і навіть не зовсім усвідомлюючи. Викликаючи суто фізичні реакції, в її вуха хаотичним потоком вливалися звуки вулиці: безладний гомін голосів, сигнали клаксонів, вищання трамвайних коліс. У неї не було ні слів, ні навіть уявлення про призначення таких речей, як слова, як і не було усвідомлення часу та місця, власного тіла, ба навіть власного існування.

Утім, поступово її сприйняття загострювалося. Потік рухомих об’єктів почав проникати вглиб зорових відображень і складатися в окремі картинки в голові. Дороті почала, все ще несвідомо, розрізняти форму речей. Щось продовгувате пропливло мимо, підтримуване чотирма іншими, вужчими продовгуватими штуками й тягнучи за собою щось квадратне, що балансувало на двох колах. Дороті спостерігала, як усе це рухалося повз неї, і раптом, ніби мимоволі, у її мозку спалахнуло слово – «кінь». Спалахнуло й одразу погасло, але повернулося вже у складнішій формі: «Це кінь». За ним прийшли інші слова: «будинок», «вулиця», «трамвай», «машина», «велосипед», – і вже за кілька хвилин Дороті підібрала слова майже для кожного об’єкта у полі свого зору. Вона відкрила для себе слова «чоловік» та «жінка» і, розмірковуючи над ними, несподівано збагнула, що знає різницю між живим і неживим, між людиною та конем, між чоловіком та жінкою.

Лише тепер, дібравши назви до більшості речей, що її оточували, вона почала усвідомлювати й себе саму. До цього моменту вона була всього лише парою очей і сприйнятливим, але безособовим мозком. Проте зараз, з деяким здивуванням, вона відкрила для себе свою окремішність та унікальність; вона відчула, що існує; здавалося, щось усередині неї кричало: «Я є я!» Також вона звідкись знала, що це «я» існувало й було незмінним задовго до цієї миті, проте вона не мала жодних спогадів про минуле.

Однак це відкриття недовго домінувало у її думках. Від самого початку воно видавалося неповним, безпричинно незадовільним. «Я є я», яке іще мить тому видавалося відповіддю, переросло у запитання: «Хто я?»

Хто вона? Дороті і так і сяк повертіла це питання в голові й збагнула, що не має навіть найменшого уявлення, хто вона; спостерігаючи за людьми та кіньми, що проминали її, вона тільки й змогла, що дійти скупого висновку: вона людина, а не кінь. Тоді питання змінилося і набуло нової форми: «Я чоловік чи жінка?» Знову ж таки ані відчуття, ані спогади не дали їй жодної підказки. Але цієї миті Дороті випадково ковзнула кінчиками пальців по своєму тілу. І відразу з цілковитою чіткістю усвідомила, що її тіло існує і що воно належить саме їй, тобто це тіло і є вона.

Дороті почала досліджувати тіло, обмацуючи себе, і її руки натрапили на груди. Отже, вона – жінка. Лише жінки мають груди. Якимось чином Дороті знала, хоч і не уявляла, звідки це знає, що у всіх тих жінок, які проходили повз неї, були груди, хоч і приховані одягом.

Дороті зрозуміла, що для того, аби ідентифікувати себе, потрібно оглянути своє тіло, починаючи з обличчя; вона навіть всерйоз спробувала роздивитися його, перш ніж усвідомила, що це неможливо. Тоді Дороті перевела погляд униз й побачила чорну поношену атласну сукню, доволі довгу; панчохи тілесного кольору зі штучного шовку, брудні та подерті, й пару чорних стоптаних атласних туфель на високих підборах. Нічого з цього вона не впізнавала. Дороті оглянула свої руки, й вони видалися їй і дивними, і не дивними водночас. То були маленькі руки з жорсткими долонями, і дуже брудні. За мить Дороті збагнула, що це через шар бруду вони видавалися їй такими чужими. Самі ж руки виглядали цілком природними й такими, як треба, хоч вона їх і не впізнавала.

Трохи повагавшись, вона розвернулася ліворуч і повільно пішла тротуаром. З чистого, немов порожній аркуш, минулого таємничим чином прорізався уламок знання: про існування дзеркал та їхнє призначення, а також про те, що їх часто можна побачити у вітринах магазинів. Незабаром Дороті дійшла до непоказної ювелірної крамнички, де у вузькій смужці нахиленого під кутом дзеркала відбивалися обличчя перехожих. Серед десятків відображень одне миттю привернуло її увагу, і Дороті усвідомила, що це її власне. Не те щоб вона впізнала своє лице; наскільки вона пам’ятала, вона ніколи раніше його не бачила. На неї дивилося обличчя доволі молодої жінки, худорляве, бліде, зі зморшками навколо очей і вкрите тонким шаром бруду. На чоло недбало насунутий чорний капелюшок-клош, з-під якого не вибивалося волосся. Дороті не впізнавала цього обличчя, але воно не видавалося їй несподіваним. До цього моменту вона не знала, що сподівалася побачити, але тепер, дивлячись на своє відображення у дзеркалі, усвідомила, що чогось такого їй і слід було очікувати. Це обличчя їй пасувало. Воно перегукувалося з чимось усередині неї.

Відвертаючись від дзеркала ювелірної крамнички, Дороті зауважила слова «Шоколад від Фрая» у вітрині навпроти і збагнула, що розуміє призначення письма, а також, після хвилинного зусилля, що вміє читати. Її очі забігали вулицею, знаходячи й розшифровуючи обривки написів: назви магазинів, оголошення, газетні вивіски. Вона уголос по буквах прочитала два червоно-білі плакати перед тютюновою крамницею. На одному було написано: «Свіжі новини про пасторову доньку», а на іншому – «Пасторову доньку бачили в Парижі». Тоді Дороті підвела погляд догори і побачила білі літери на розі будинку: «Нью-Кент-роуд». Ці слова привернули її увагу. Дороті здогадалася, що це назва вулиці, на якій вона стоїть, і тоді з глибин пам’яті виринув ще один фрагмент спогадів: Нью-Кент-роуд – це лондонська вулиця. Отже, Дороті у Лондоні.

Коли вона зробила це відкриття, її тілом пробігли дрижаки. Тепер розум цілком прокинувся; з ясністю, якої не було раніше, Дороті усвідомила всю незвичність своєї ситуації, і це збентежило та налякало її. Що це все може означати? Що вона тут робить? Як тут опинилася? Що з нею трапилося?

Відповіді довго чекати не довелося. Дороті подумала і, як їй здалося, навіть зрозуміла, що означають ці слова: «Ну звісно! Я втратила пам’ять!»

Цієї миті повз проходили двоє хлопців, що тягли на спині великі безформні клунки, і дівчина. Вони зупинилися, з цікавістю подивилися на Дороті, трохи повагалися, а тоді рушили далі, але, пройшовши якихось п’ять ярдів, знову зупинилися біля ліхтарного стовпа. Дороті бачила, як вони озираються на неї і про щось перемовляються. Одному з хлопців було близько двадцяти, худорлявий, чорнявий, з рум’янцем на всю щоку, гожий – типовий лондонець-кокні, що всюди пхає свого носа. Він був вбраний у драні залишки колись, можливо, й елегантного синього костюма, і картату кепку. Другому було десь років двадцять шість, приземкуватий, дужий і меткий, з кирпатим носом, чистою рожевою шкірою і товстими губами-сосисками, з-за яких виглядали два ряди міцних жовтих зубів. Одягнений він був у справжнє лахміття, а на голові росла копиця коротко стриженого рудого волосся, що низько спадало йому на чоло, через що він здавався схожим на орангутанга. Дівчина – кумедне повненьке створіння – була одягненою майже так само, як Дороті. До Дороті долинали уривки їхньої розмови:

– Видно, занедужала дівка, – сказала повненька.

Рудий, що наспівував «Сонні-бой» добре поставленим баритоном, урвав пісню.

– Та не хвора вона, – заперечив він. – Просто у неї грошей немає, так само, як і в нас.

– Чим не парочка для Ноббі? – докинув чорнявий.

– Та ну тебе! – вискнула дівчина обурено-закоханим тоном і вдала, що дає темноволосому запотиличника.

Хлопці зняли свої клунки й приставили їх до ліхтарного стовпа. А тоді усі троє нерішуче попрямували до Дороті; рудий, якого, схоже, звали Ноббі, йшов попереду, вочевидь граючи роль посла. Він рухався пружною мавпоподібною ходою і так щиро вишкірявся на весь рот, що було неможливо не усміхнутися у відповідь.

– Привіт, мала! – привітно звернувся він до Дороті.

– Привіт!

– Що, на мілині?

– На мілині?

– У кишенях вітер свище?

– Вітер?

– Боже! Та вона схиблена, – пробурмотіла дівчина, смикаючи чорнявого за руку, ніби хотіла відтягти його подалі.

– Одне слово, я що питаю, мала... у тебе гроші є?

– Не знаю.

Трійця остовпіло перезирнулася. На якусь мить вони, мабуть, вирішили, що Дороті й справді несповна розуму. Але Дороті, яка дещо раніше виявила маленьку бокову кишеню у своїй сукні, сягнула туди рукою й намацала краї великої монети.

– Здається, у мене є пенні, – сказала вона.

– Пенні! – зневажливо вигукнув чорнявий. – Теж мені скарб!

Дороті вийняла монету у півкрони. Обличчя трійці миттю просвітліли. У Ноббі аж щелепа відвисла, і він на радощах став пританцьовувати, ніби велетенська горила, а тоді різко спинився і довірливо взяв Дороті попід руку.

– От і славненько! – вигукнув він. – Та нам просто пощастило, і тобі, мала, теж, повір. Благословиш день, коли нас зустріла. Ти з нами розбагатієш, ще й як розбагатієш. А тепер слухай-но сюди... пристаєш до нашої компанії, га?

– Що? – перепитала Дороті.

– Я питаю, чи ти товаришуватимеш зі мною, Фло та Чарлі? Партнери, кумекаєш? Товариші, пліч-о-пліч на діло. Разом ми сила, нам море по коліна. З нас мізки, а з тебе – грошва. Що скажеш, мала? Ти з нами, чи як?

– Заткнися, Ноббі! – перебила повненька. – Вона ж ні слова не шурупає з того, що ти верзеш. Ти що, не можеш нормально говорити?

– Не лізь, Фло, – спокійно відповів Ноббі. – Краще сама помовч, і лиши розмову мені. Ноббі вміє знаходити підхід до дівчат, авжеж. Так, слухай мала... як тебе там звати, до речі?

Відповідь «не знаю» уже готова була злетіти з вуст Дороті, але ця трійця змусила її насторожитися, і дівчина вчасно спохопилася. Вибравши перше-ліпше жіноче ім’я з пів десятка, що спливли в її пам’яті, вона відповіла:

– Еллен.

– Еллен. І правильно, ніяких прізвищ, коли немає грошенят. Що ж, Еллен, любо, слухай мене. Ми троє їдемо хмелювати...

– Хмелювати?

– Так, хмелювати! – нетерпляче втрутився чорнявий, якому вже обридла її тупість. Його голос і манери були грубими, а лондонський акцент проявлявся сильніше, ніж у Ноббі. – Хміль збирати, в Кенті! Що не ясно?

– А, хміль! Для пива?

– От і славненько! Бачиш, вона таки щось тямить. Що ж, мала, як я вже казав, ми троє зібралися хмелювати, нам пообіцяли підробіток і все таке – на фермі Блессінґтона, у Нижньому Молсворті. От тільки ми втрапили у скруту! У нас на трьох дзвінкої монети кіт наплакав, а марширувати пішки тридцять п’ять миль якось не випадає, а ще ж треба настругати на харч і щоб було де голову прихилити. А що з нами дама, то це вже геть не комільфо. Але якби ти приєдналася до нашої компанії, ми б сіли на трамвай до Бромлі за два пенні, а це вже п’ятнадцять миль, і постіль нам тоді тільки на одну нічку знадобиться. Пристанеш до нашого хмелевого мішка – вчотирьох ми з ним на раз упораємося, – а що Блессінґтон платитиме по два пенси за бушель, то за тиждень ти розживешся на десять бобів – це як раз плюнути. То що скажеш, мала? Тут, у Коптильні, тобі з твоїх двох бобів і шестипенсовика користі мало. А пристанеш до нас, то заробиш собі на нічліжку на місяць, та ще й з доробком, а ми задурно до Бромлі дочухаємо і на який-не-який харч розживемося.

З цієї тиради Дороті зрозуміла від сили четверту частину.

– Що таке харч? – спитала вона навмання.

– Харч? Ну, провізія... Їжа, одне слово. Я бачу, що ти, мабуть, на мілину недавно сіла.

– О, я... Я так розумію, ви хочете, щоб я поїхала з вами збирати хміль, правильно?

– Саме так, Еллен, любо. То ти з нами чи як?

– Добре, – хутко відповіла Дороті. – Я з вами.

Вона прийняла це рішення без жодних побоювань.

Щоправда, якби вона мала час як слід обдумати своє становище, то, швидше за все, вчинила б інакше; найімовірніше, пішла б до поліцейського відділку й попросила про допомогу. Була б розсудливішою, так би мовити. Але Ноббі з друзями трапилися їй у найскрутніший момент, а що Дороті почувалася такою безпорадною, їй здавалося цілком природним довіритися першій людській істоті, яка виявила до неї інтерес. Окрім того, з причин, які вона сама не розуміла, її чомусь заспокоював той факт, що вони прямують саме до Кента. Кент, як їй здавалося, був саме тим місцем, до якого вона хотіла потрапити. Її теперішні попутники більше ні про що не розпитували і не ставили незручних запитань. Ноббі просто сказав: «Добре, от і славненько!», а тоді делікатно забрав у Дороті півкрони і засунув собі до кишені – «що б часом не загубилося». Чорнявий, якого, вочевидь, звали Чарлі, сердито буркнув:

– Ну ж бо, гайда, нічого гав ловити! Вже й так пів на третю. Ми ж не хочемо пропустити той, як його там... трамвай. Де вони спиняються, Ноббі?

– Біля «Слона», – відповів Ноббі. – І нам треба встигнути до четвертої, бо опісля вони безплатно не катають.

– Ну то вперед, чого застигли? Славний вийде заробіток, якщо нам доведеться пішки чухрати до Бромлі, а потім ще й нічліг потемки шукати. Рухайся, Фло.

– Уперед, так уперед! – погодився Ноббі, завдаючи собі на плечі клунок.

І, не сказавши більше ні слова, вони рушили в дорогу. Дороті, досі спантеличена, але почуваючись вже набагато краще, ніж пів години тому, йшла поруч з Чарлі та Фло, які розмовляли між собою, не звертаючи на неї жодної уваги. Від самого початку вони, здавалося, трималися трохи осторонь від Дороті: не проти розділити її півкрони, але не готові прийняти її до своєї компанії. Ноббі крокував попереду, доволі хвацько, зважаючи на свою важку ношу, і з ентузіазмом імітуючи воєнний оркестр, наспівував відому військову пісеньку, в якій з пристойних, схоже, були лише такі слова:

 
«Лиш!.. Музики грали;
!.. !.. І тобі того ж!»
 

2

Описані вище події сталися двадцять дев’ятого серпня. А сон зморив Дороті у теплиці ввечері двадцять першого. Тож період міжвладдя в її житті тривав неповних вісім днів.

У тому, що з нею трапилося, не було нічого дивного; газети мало не щотижня повідомляють про схожі випадки. Людина зникає з дому, і кілька днів, а то й тижнів від неї ні слуху ні духу, а потім вона раптом опиняється у поліцейському відділку чи лікарні, гадки не маючи, хто вона така і звідки. Зазвичай майже неможливо встановити, де саме перебувала така людина та що робила протягом цього часу; мабуть, блукала десь у гіпнотичному чи лунатичному ступорі, хоча для сторонніх очей і виглядала цілком нормальною. У випадку Дороті в одному можна бути певним: під час її мандрів дівчину пограбували, бо її золотий хрестик зник, а одяг на ній їй не належав.

Коли на неї натрапив Ноббі з товаришами, вона вже почала вичунювати, і за умови належного догляду за кілька днів, а то й годин, до неї могла б повернутися пам’ять. Навіть маленької деталі було б достатньо, щоб довершити справу: випадкової зустрічі з другом, домашніх світлин чи кількох вміло поставлених запитань. Але ніхто не надав їй маленького ментального поштовху, якого вона так потребувала. Отож Дороті застигла у тому непевному стані, коли мозок цілком готовий до роботи, але не в змозі самостійно розгадати загадку власної особистості.

Адже як тільки Дороті пристала до Ноббі та його компанії, довелося забути про шанс на спокійні роздуми. У неї просто не було часу сісти і все як слід обміркувати, проаналізувати скрутну ситуацію, в яку вона потрапила, і знайти з неї вихід. У незнайомому брудному світі, в який її затягло, неможливо було вділити на роздуми навіть п’ять хвилин. Дні минали у безперервній хаотичній метушні. Усе це дуже нагадувало нічний кошмар; але не той, що його населяють страхітливі потвори, а той, який сповнений голодом, бідністю, втомою й почергово то спекою, то холодом. Опісля, коли Дороті пригадувала ті часи, дні й ночі зливалися для неї воєдино, і вона ніколи не могла точно визначити, скільки саме тривало те жахіття. Вона лишень знала, що протягом певного невизначеного періоду постійно ходила зі стертими ногами, а живіт судомило від голоду. Голод і біль у ногах стали найчіткішими спогадами про ті часи; а ще холодні ночі й дивна, отупіла неуважливість, породжена недосипанням і життям без даху над головою.

Діставшись Бромлі, вони «потарабанили» на огидному сміттєзвалищі, яке було всипане купами подертого паперу і куди, судячи зі смороду, звалювали свої відходи кілька скотобоєнь; а тоді, тремтячи від холоду, провели ніч у високій мокрій траві на краю спортивного майданчика, вкрившись єдиним, що було під рукою, – мішками. Вранці вони вирушили до хмелевих полів, пішки. Уже тоді Дороті збагнула, що у Ноббіних побрехеньках про обіцяну роботу не було ані слова правди. Він усе вигадав – у чому сам зізнався, без жодних докорів сумління, – щоб підмовити її піти з ними. Щоб отримати роботу, їм доведеться ходити по хмільниках, спиняючись біля кожної ферми й розпитуючи, чи ще десь потрібні збирачі.

Їм потрібно було пройти тридцять п’ять миль по прямій, але за три дні вони заледве добрели до краю хмелевих полів. На заваді стала необхідність добувати їжу. Вони могли б здолати всю відстань за два дні чи навіть за день, якби не мусили думати, як прохарчуватися. А так у них не було навіть часу зметикувати, у правильному напрямку вони рухаються чи ні. Голод диктував кожен їхній крок. Півкрони Дороті розтанули вже за перші кілька годин, й опісля не залишалося нічого іншого, як жебракувати. Але й тут не все так просто. Одному випросити їжу доволі легко, навіть двоє ще можуть дати собі раду, але коли при дорозі з простягнутою рукою стоять четверо – це вже геть інша справа. За таких умов, щоб вижити, доводилося нипати в пошуках поживку так само наполегливо й затято, як дикі звірі. Ці три дні у них думки були лише про одне – їжа і як її роздобути.

З ранку до ночі вони жебракували. Долали величезні відстані, плентаючись поміж хмелевими полями, волочили ноги від села до села, від будинку до будинку, стукаючи у двері м’ясників та пекарів, не минаючи жодного більш-менш пристойного на вигляд котеджу, де їм могло б щось перепасти, вешталися поблизу пікніків у надії на недоїдки, махали – завжди намарне – автомобілям, що мчали повз, і, набуваючи якомога невиннішого вигляду, намагалися викликати у літніх джентльменів співчуття жалісливими історіями. Часто вони робили гак на цілих п’ять миль, щоб розжитися скибкою хліба чи кількома недогризками бекону. Жебракували всі, і Дороті разом з ними; оскільки у неї не було спогадів про минуле, не пам’ятала вона також жодних принципів та норм, які мали б викликати у неї сором. Та все ж, попри всі їхні зусилля, якби вони ще й не крали, половину дороги їм довелося б іти на голодний шлунок. Вони шастали садами та полями у сутінках і на світанку, крадучи яблука, терносливи, груші, горіхи, осінню малину і, найголовніше, картоплю; Ноббі вважав мало не гріхом пройти повз картопляне поле і не набити кишені. Крав в основному Ноббі, а решта чатували. Ноббі був зухвалим злодієм; похвалявся, що може вкрасти все, що не прив’язане, і, якби вони його бодай іноді не стримували, всі четверо рано чи пізно потрапили б до в’язниці. Одного разу Ноббі навіть схопив гуску, але птаха так відчайдушно заґелґотіла, що Чарлі та Дороті заледве встигли відтягти Ноббі, перш ніж з будинку вискочив господар подивитися, в чому річ.

Спочатку вони щодня проходили від двадцяти до двадцяти п’яти миль. Брели по вигонах і поміж загубленими в заростях селами з чудернацькими назвами, блукали стежками, що вели в нікуди, втомлено розпластувалися в сухих канавах, де пахло кропом та пижмом, прокрадалися до приватних лісів і «тарабанили» у чагарниках, де під рукою завжди були хмиз та вода, й готували вигадливі злиденні страви у двох двофутових бляшанках з-під нюхального тютюну, які правили їм за казанки. Іноді, коли їм щастило, вони розкошували рагу з вижебраного бекону та краденої цвітної капусти; іноді влаштовували пісні бенкети, запікаючи у попелі картоплю; а часом в одній із бляшанок варили варення з краденої малини, яке смакували гарячим, обпікаючи язики. Чого їм ніколи не бракувало, так це чаю. Навіть коли з харчів узагалі нічого не вдавалося роздобути, на виручку завжди приходив чай, запашний, темно-брунатний, життєдайний. Випросити чаю завжди простіше простого. «Вибачте, мем, чи не могли б ви вділити мені дрібку чаю?» – такому проханню не відмовляє майже ніхто, навіть черстві кентські домогосподарки.

Удень сонце нестерпно пекло, виблискували білі розжарені дороги, а з-під коліс проїжджаючих повз машин просто в обличчя летіли хмари куряви. Часто їх проминали вантажівки з кузовами, забитими меблями, дітлахами, собаками та пташиними клітками, – то, весело перемовляючись, їхали цілі родини збирачів хмелю. Ночі завжди були холодними. В Англії взагалі рідко буває, щоб після півночі було тепло. За постіль їм служили два мішки. Фло і Чарлі ділили один, Дороті дістався другий, а Ноббі спав на голій землі. Дискомфорт дошкуляв не менше за холод. Якщо лягти горілиць, голова без подушки відкидалася назад, так що, здавалося, шия от-от хрусне; а якщо лежати на боці, доводилося терпіти пекельний біль у стегні, що впиралося в тверду землю. І навіть якщо десь уже під ранок вас таки зморить утома, холод проникне навіть у найглибший сон. Один Ноббі не зважав на холод. Він мирно собі посопував у гнізді з мокрої трави, ніби лежав на м’якому ліжку, а його грубе мавпяче обличчя, поросле рідкуватим рудим волоссям, що червоним золотом виблискувало на підборідді, скидаючись на обрізки мідяних дротів, ніколи не втрачало теплого рум’янцю. Він був одним із тих рудоволосих, котрі, здається, світяться зсередини, зігріваючи не лише себе, але й повітря довкола.

Усі поневіряння та злигодні Дороті сприймала як належне – хіба лише невиразно усвідомлюючи, якщо усвідомлюючи взагалі, що те забуте життя, яке вона залишила у минулому, відрізнялося від того, яке вона вела тепер. Уже після кількох днів Дороті перестала дивуватися химерності свого становища. Вона все прийняла: бруд, голод і втому, безкінечне блукання туди-сюди, спекотні курні дні та безсонні ночі, коли вона вся тремтіла від холоду. Зрештою, вона була надто втомлена, щоб думати. До середини другого дня вони всі вже просто падали з ніг від виснаження, крім Ноббі, якого втома не брала. Навіть цвях, що протикався крізь підошву його чобіт майже відразу, як тільки вони рушили в дорогу, схоже, не особливо діймав Ноббі. Траплялося, Дороті буквально спала на ходу, іноді цілу годину крокуючи з напівзаплющеними очима. Її теж нав’ючили. Ноббі та Чарлі вже й так були навантажені, а Фло навідріз відмовлялася допомагати, тож Дороті зголосилася нести мішок з краденою картоплею. Зазвичай вони мали при собі фунтів десять про запас. Дороті перекинула мішок через плече, як це зробили Ноббі та Чарлі зі своїми клунками, але мотузка впилася їй у шкіру, ніби пилка, а сам мішок раз по раз бився об стегно і врешті-решт натер його до крові. Її благенькі черевики почали розлазитися мало не з першого дня. Наступного дня відвалився каблук правого черевика, і Дороті накульгувала; тоді Ноббі, експерт з таких питань, порадив їй відірвати каблук лівого черевика. У результаті, коли Дороті йшла під гору, її гомілки пекло вогнем, і в неї було таке відчуття, ніби хтось гатить їй по підошвах ніг залізним прутом.

Однак Фло та Чарлі доводилося ще гірше. Вони були не стільки втомлені, як приголомшені та обурені відстанями, які їм доводилося проходити. Для них було нечувано здолати двадцять миль за день. Кокні по крові й духу, вони вже скуштували кілька місяців злигоднів у Лондоні, та їм ще ніколи не доводилося топтати дороги. Чарлі ще відносно недавно мав хорошу роботу, а Фло жила у пристойному домі, допоки не дала себе звести і її не вигнали на вулицю. Ноббі вони здибали на Трафальгарській площі й погодилися піти з ним збирати хміль, уявляючи це собі веселою пригодою. Звісно, оскільки «на мілину» вони сіли зовсім недавно, на Ноббі та Дороті парочка дивилася зверхньо. Вони цінували Ноббіне знання дороги й дорожнього життя, а також його злодійкувату зухвалість, але за своїм соціальним статусом він стояв нижче за них, тож вони і ставилися до нього відповідно. Що ж до Дороті, то після того, як її півкрони було витрачено, вони не вшановували дівчину навіть поглядом.

Уже на другий день від їхнього куражу не залишилося й сліду. Вони пленталися позаду, безперестанку скиглили й вимагали для себе більших порцій їжі. На третій день їм і геть остобісіла дорога. Вони сумували за Лондоном, і їм уже було байдуже, дійдуть вони до тих хмелевих полів чи ні; була б їхня воля, вони б просто лягли, де стояли, і змели до крихти все їстівне, що ще лишалося в клунках. Після кожного привалу зав’язувалася довга й нудна суперечка, перш ніж їх вдавалося підняти на ноги.

– Підйом, ледацюги! – спонукав їх Ноббі. – Пакуй манатки, Чарлі. Нам час рушати.

– Ага... рушати! – супився Чарлі.

– Ну, ми ж не можемо тут ночувати. Адже домовилися сьогодні дійти до Севенокса.

– Ага... Севенокс! Та пропади він пропадом, той Севенокс, мені пофіг!

– Але... а як же?.. Ми ж хочемо завтра отримати роботу, хіба ні? А для цього треба бодай до ферм дочалапати.

– Ага... ферми! Я вже чути не можу про той хміль! На відміну від тебе, я не звик до таких походів і життя просто неба. Мені це вже в печінках сидить... так, у печінках!

– Якщо отаке воно, те хмелювання, – вставляла слово Фло, – то я ним уже сита по самісіньке горло.

Ноббі по секрету сказав Дороті, що Фло та Чарлі, мабуть, «драпонуть» до Лондона, якщо зможуть знайти попутку. Що ж до Ноббі, то ніщо не могло зіпсувати йому настрою чи позбувати ентузіазму; навіть коли цвях у чоботі почав особливо сильно дошкуляти і його брудна подерта шкарпетка аж потемніла від крові. На третій день цвях уже просвердлив добрячу дірку в його нозі, і Ноббі мусив кожної милі зупинятися, щоб забити його.

– Вибачай, мала, – казав він Дороті, – мушу підправити це чортове копито. Славний цвях попався.

Тоді він знаходив круглий камінь, сідав навпочіпки край шляху й обережно забивав цвях.

– Ось і все! – радісно проголошував він, перевіряючи пальцем місце, де був прибитий цвях. – Загнав падлюку у могилу!

Однак насправді за епітафію цвяхові мало б правити «Resurgam[44]44
  Я воскресну! (лат.).


[Закрыть]!». За якихось чверть години той знову вилізав.

Ноббі, звісно, спробував було чіплятися до Дороті, але, коли вона йому відмовила, не зачаїв на неї зла. Він був одним із тих щасливчиків, які не надто серйозно сприймали власні поразки. Повсякчас веселий і привітний, він постійно щось наспівував соковитим баритоном – найулюбленішими його піснями були «Сонні-бой», «Різдво прийшло в робітний дім» (на мотив псалма «Церкви міцна опора») і «Лиш!., музики грали», – приправляючи їх звуками військового оркестру. У свої двадцять шість Ноббі був удівцем і встиг спробувати себе в ролі продавця газет, дрібного злодюжки, вихованця колонії, солдата, грабіжника і жебрака. Однак Ноббі не з тих, хто вміє вичерпно й докладно переповідати свою історію, тож про всі ці факти його біографії вам доведеться здогадуватися самому, виловлюючи поодинокі мальовничі спогади, які іноді спливали в розмові з Ноббі: шість місяців, які він прослужив у піхотному полку, перш ніж його достроково демобілізували через травму ока; бридка юшка, якою їх годували у Холловеї; дитинство у дептфордських канавах; смерть дружини під час пологів, коли їй було лише вісімнадцять, а йому двадцять; неабияка пружність ціпків у колоніях для неповнолітніх; глухий звук під час вибуху нітрогліцерину, яким винесло дверцята сейфу вудвордської взуттєвої фабрики, де Ноббі розжився на цілих сто двадцять п’ять фунтів і за якихось три тижні примудрився спустити їх на вітер.

По обіді третього дня вони нарешті дійшли до хмільників, і їм почали стрічатися зневірені люди, здебільшого волоцюги, що пленталися назад до Лондона, бо тут, мовляв, нічого робити: хміль вродив погано, ціна низька, а цигани та «домашні» заграбастали усі робочі місця. Почувши це, Фло та Чарлі геть зневірилися в успіхові справи, і лише за допомогою вигадливого поєднання погроз та вмовлянь Ноббі їх вдалося протягти ще кілька миль. У маленькому селі Вейл вони зустріли стару ірландку, місіс МакЕллігот, яка саме отримала роботу на хмелевому полі неподалік, й обміняли в неї крадені яблука на шмат м’яса, який вона «виканючила» трохи раніше того ж дня. Жінка дала їм кілька корисних порад щодо збору хмелю і того, на яких фермах можна спробувати щастя. Усі п’ятеро знеможено розляглися на зеленій траві навпроти маленької сільської крамнички, фасад якої був обліплений газетними вивісками.

– Ідіть он туди і попитайте у Чалмерса, – напучувала їх місіс МакЕллігот, вимовляючи слова на манер дублінського простолюду. – Миль зо п’ять звідси буде. Я чула, Чалмерсу досі тре з десяток збирачів. Як дістанетеся туди зранесенька, майже точно отримаєте роботу.

– П’ять миль! От зараза! А ближче нічого нема? – буркнув Чарлі.

– Ну, є ще Норман. Я сама до нього найнялась, завтра вранці приступаю. Але вам до Нормана нічого ходити. Він бере тіко домашніх, та й то, кажуть, хоче половину хмелю лишити цвісти.

– Які це «домашні»? – поцікавився Ноббі.

– Ну, себто ті, кому є де жити. Ти або живеш десь тут недалечко, або фермер мусить дати тобі де заночувать. Такі ниньки закони. От колись приходив ти хмелювати і ночував хоч би і в конюшні, і нікому не було до тебе діла. Але ті кляті лейбористи зі своїми законами заборонили фермерам брати збирачів, якщо не можуть забезпечити їм належного проживання. От Норман і бере тіко тих, у кого є дах над головою.

– А що, тобі є де жити?

– Та де там! Але Норман думає, що є. Я наплела йому, що зупинилася у котеджі по сусідству. Але, скажу по секрету, направду ночую я в корівнику. Там не так уже й погано, якби тіко не смерділо гноєм, а ще до п’ятої ранку тре забратися, щоб не побачив молочар.

– У нас немає досвіду хмелювання, – зізнався Ноббі. – Я б не впізнав той чортів хміль, навіть якби наступив на нього. Але, наймаючись на роботу, краще, мабуть, казати, що вже знаєш, що й до чого?

– Тю! Та шо там знати. Бачиш хміль, зриваєш і жбурляєш у кошик. От і все, не велика наука.