Текст книги "Донька пастора"

Автор книги: Джордж Орвелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц)

3

Дороті, не крутячи педалей, дозволила своєму старенькому велосипедові з прикріпленим до керма плетеним кошиком вільно котитися униз схилом, поки сама намагалася подумки підрахувати, на що вистачить трьох фунтів дев’ятнадцяти шилінгів і чотирьох пенні – увесь її грошовий запас до кінця кварталу.

Вона спробувала пройтися по списку того, що потрібне на кухні. Та зрештою, чого на кухні тільки не потрібно? Чай, кава, мило, сірники, свічки, цукор, сочевиця, дрова, сода, олива для ламп, вакса, маргарин, розпушувач тіста – здавалося, не було нічого, що б у них не закінчувалося. І щохвилини Дороті пригадувала все нову статтю витрат. От, наприклад, рахунок з пральні, вугілля теж залишилося зовсім мало, а ще треба десь роздобути рибу на п’ятницю. Пастор був «упертим» щодо риби. Якщо коротко, його влаштовували лише дорожчі сорти, і відмовлявся їсти тріску, мерланг, кільку, скати, оселедець чи кіпер.

Тим часом треба було щось вигадати із сьогоднішнім обідом, чи то пак ланчем. (Дороті старалася дослухатися до батькових зауважень і, коли не забувала, називала полудневу трапезу «ланчем». З другого боку, вечірній прийом їжі інакше як «вечерею» точно не назвеш, отож і виходило, що такої штуки, як «обід», у пастораті взагалі не було.) «Краще приготувати на ланч омлет», – вирішила Дороті. Вона не сміла знову йти до Каргілла. Хоча, татові точно не сподобається, якщо у них буде омлет на ланч, а потім яєчня-бовтанка на вечерю. Востаннє, коли у них двічі на день були яйця, він саркастично поцікавився: «Ти що, завела курячу ферму, Дороті?» А на завтра можна купити два фунти сосисок у «Зі всього світу», і це вирішить м’ясне питання, принаймні на один день.

Над нею важким тягарем нависали решта тридцять дев’ять днів, на які у Дороті залишалося всього лише три фунти дев’ятнадцять шилінгів і чотири пенні, і Дороті захлиснула хвиля жалю до самої себе, який вона, одначе, тут же притлумила. «Це що таке, Дороті? Не смій скиглити! Усе якось вирішиться, довіртеся Богові. Матвій, 6:25[23]23
  «Через те вам кажу: Не журіться про життя своє, що будете їсти та що будете пити, ні про тіло своє, у що зодягнетеся. Чи ж не більше від їжі життя, а від одягу тіло?» (у перекладі І. Огієнка).


[Закрыть]. Бог подасть». Та чи ж справді подасть? Дороті зняла праву руку з керма і вже почала намацувати шпильку зі скляною голівкою, але богохульна думка розвіялася. Цієї миті Дороті побачила похмуре розпашіле обличчя Проггетта, який ввічливо, але настирливо махав їй з узбіччя.

Дороті зупинилася і злізла з велосипеда.

– Пробачте, міс, – сказав Проггетт. – Я хотів з вами поговорити, міс... серйозно поговорити.

Дороті подумки зітхнула. Коли Проггетт хотів з вами «серйозно» поговорити, ви вже знали, про що саме йтиметься: найімовірніше, він хоче повідомити вам якісь жахливі новини про аварійний стан церкви. Проггетт був непривітним, але добросовісним чоловіком і по-своєму дуже побожним. Не надто багатий на розум, щоб глибоко збагнути постулати віри, він демонстрував свою набожність тим, що особливо ревно піклувався про стан церковних будівель. Давним-давно він для себе вирішив, що Церкву Христову для нього уособлюватимуть стіни, дах і дзвіниця храму Святого Ательстана у Кнайп-Гілл, а тому взяв за звичку робити регулярні обходи всередині та довкола храму, з прикрістю зауважуючи всі недоліки: тут камінь відколовся, там шашіль балку геть поточив, – а потому, звісно, приходив діймати Дороті вимогами провести різноманітні ремонтні роботи, які б обійшлися їм у захмарні суми.

– Що таке, Проггетте? – спитала Дороті.

– Міс, це все ті... – тут Проггетт видав дивний незрозумілий звук, не зовсім слово, а радше привид слова, сформований одними губами. Здається, воно починалося на літеру «ч». Проггетт був одним із тих чоловіків, у котрих лайка завжди готова зірватися з вуст, але їм якимось дивом останньої миті вдається проковтнути прокляття, перш ніж воно прорветься крізь захисну браму зубів. – Це все ті дзвони, міс, – продовжив він, із зусиллям позбувшись слова на літеру «ч». – Дзвони у церковній дзвіниці. Через них підлога у дзвіниці просідає, та так, що страшно дивитися. Скоро вони, чого доброго, попадають нам на голови. Я піднімався на дзвіницю нині зранку і, вірите чи ні, тут же, мов підстрелений, помчав донизу, коли побачив, як під ними гнеться підлога. От-от провалиться.

На дзвони Проггетт приходив поскаржитися не рідше одного разу на два тижні. Вони вже три роки лежали на підлозі у дзвіниці, тому що за те, аби їх повісити назад або ж кудись вивезти, потрібно було заплатити двадцять п’ять фунтів – запросто могло б бути й двадцять п’ять тисяч, у Дороті було стільки ж шансів ними розжитися. Проггетт майже не перебільшував, коли говорив про ті дзвони. Якщо не цього року, то наступного вони вже точно проламають підлогу дзвіниці і впадуть на паперть. І, як Проггетт не втомлювався її лякати, це неодмінно станеться недільного ранку, коли вся парафія зійдеться на богослужіння.

Дороті знову зітхнула. Їй ніколи не вдавалося надовго забути про ті трикляті дзвони; іноді їй навіть снилося, як вони падають їм на голови. У церкві завжди траплялася як не одна біда, то інша. Якщо не дзвіниця, то дах чи стіни; то лавка зламалася, а за ремонт столяр править десять шилінгів; то треба закупити сім збірників псалмів, кожен по шилінгу і шість пенсів; то димохід над плитою забився, а сажотрус бере по півкрони; то вікно розбилося; то у хлопчиків-хористів сутани вже геть зносилися. Грошей на все ніколи не вистачало. Новий орган, на купівлі якого п’ять років тому наполіг пастор, – старий нагадував йому корову з астмою, – був тягарем, під важкістю якого фонд витрат на потреби церкви і досі стогнав.

– Я не знаю, що ми можемо вдіяти, – врешті-решт відповіла Дороті, – справді не знаю. У нас геть немає грошей. І навіть якщо нам вдасться щось виручити зі шкільної вистави, всі кошти підуть на виплату заборгованості за орган. Майстри вже починають тиснути з виплатою рахунку. Ви говорили з моїм батьком?

– Так, міс. Але він цим не переймається. «Та дзвіниця простояла п’ятсот років, – каже, – простоїть і ще кілька».

Цього можна було очікувати, судячи з попередніх прецедентів. Той факт, що дзвіниця буквально падала йому на голову, не справляв на пастора жодного враження; він його просто проігнорував, як ігнорував усе те, що його не влаштовувало.

– Що ж, я не знаю, що ми можемо вдіяти, – повторила Дороті. – За два тижні у нас буде доброчинний розпродаж. Я дуже розраховую, що міс Мейфілл дасть нам щось особливе. Я знаю, що вона може це собі дозволити. У неї стільки меблів та інших речей, якими вона навіть не користується. Днями я була у неї вдома і бачила у шафці дуже гарний порцеляновий чайний сервіз з Лоустофта, і вона сказала мені, що вже двадцять років навіть не торкалася до нього. Ви тільки уявіть, якби ж то вона дала нам цей сервіз! Ми б за нього виручили немало фунтів! Мусимо молитися, щоб доброчинний розпродаж пройшов успішно, Проггетте. Моліться, щоб він приніс нам бодай п’ять фунтів. Я певна, якщо ми щиро й старанно молитимемося, то якось та й роздобудемо тих грошей.

– Так, міс, – шанобливо мовив Проггетт і перевів погляд кудись у далину.

Цієї миті хтось посигналив. Прямуючи до Головної вулиці, дорогою повільно їхав розкішний блискучий синій автомобіль. З вікна висунулася прилизана чорна макітра містера Бліфіла-Гордона, власника фабрики з переробки цукрового буряку, яка, на диво, жахливо пасувала до його костюма пісочного кольору з шотландського твіду. Проїжджаючи повз, замість того, щоб проігнорувати Дороті, як це завжди робив, містер Бліфіл-Гордон обдарував її теплою, мало не закоханою усмішкою. З ним були його найстарший син Ральф (чи, як його називали у родинному колі, «Вальф»), напрочуд манірний двадцятирічний молодик, який мав схильність до написання віршів verslibre у стилі Еліота, і двоє доньок лорда Поксорна. Всі вони посміхалися, навіть доньки лорда Поксорна. Дороті була вражена: ось уже скільки років усі ці люди навіть не помічали її, зустрічаючи на вулиці.

– Містер Бліфіл-Гордон дуже привітний цього ранку, – зауважила вона.

– Ще б пак, міс. Авжеж, він має бути привітним. Наступного тижня вибори, ось у чому вся штука. Солодкі, мов мед, допоки не переконаються, що ви за них проголосуєте, а вже наступного дня навіть вашого обличчя не згадають.

– А, вибори! – неуважно промовила Дороті. Такі речі, як парламентські вибори, були настільки далекими від щоденних парафіяльних клопотів, що вона мала лише дуже приблизне уявлення про них і навіть до пуття не розуміла різниці між лібералами та консерваторами чи соціалістами га комуністами. – Отже так, Проггетте, – сказала вона, тут же забувши про вибори й перейшовши до важливіших питань, – я поговорю з батьком і поясню йому, що справа із дзвонами дуже серйозна. Думаю, найкраще, що ми можемо зробити, так це організувати окремий збір коштів, виключно для дзвонів. Хтозна, може, вдасться назбирати фунтів з п’ять. А може, й цілих десять! Як гадаєте, якщо б я пішла до міс Мейфілл і попросила її відкрити пожертвування п’ятьма фунтами, вона б мені їх дала?

– Послухайтеся моєї поради, міс, і навіть не заїкайтеся перед міс Мейфілл про ситуацію із дзвонами. Це її до смерті налякає. А якщо вона думатиме, що дзвіниця може завалитися їй на голову, ми її більше не затягнемо до церкви.

– От лишенько! Мабуть, ви праві.

– Та певно, що так. Повірте, міс, ви нічого не витягнете з тієї старої...

Примарне слово на літеру «ч» знову ледь не злетіло з Проггеттових вуст. Вкотре доповівши, як стоїть справа із дзвонами, Проггетт з почуттям виконаного обов’язку відкланявся і пішов у своїх справах, а Дороті поїхала далі в напрямку Головної вулиці, і думки про борги та церковні витрати, немов однакові рядки у віланелі[24]24
  Віланела – жорстка поетична форма з повторюваними строфами.


[Закрыть], змінювали одна одну в її голові.

Усе ще водянисте сонце, ніби з квітневою завзятістю граючись у хованки поміж бавовняних острівців хмар, посилало скісні промені на Головну вулицю, ковзаючи фасадами будівель з північного боку. То була одна з тих сонних старомодних вулиць, які пересічні гості називають умиротвореними, а для тих, хто там живе, за кожнісіньким вікном ховаються вороги чи кредитори. Єдиними відверто потворними будівлями були «Стара чайна крамниця» (накладні балки, прибиті до тинькованого фасаду, вікна з пляшкового скла й огидний хвилястий дах, як на китайських пагодах) і нова пошта з доричними колонами. За якихось двісті ярдів Головна вулиця розгалужувалася, утворюючи крихітну базарну площу, прикрашену непрацюючою водокачкою і парочкою підточених черв’яками колодок. По один бік від водокачки розмістився головний шинок міста «Пес і пляшка», а по другий – Консервативний клуб Кнайп-Гілл. У кінці, ніби увінчуючи вулицю, стояла ненависна лавка Каргілла.

Дороті виїхала з-за рогу під неймовірний рев людських голосів та оплесків, до яких домішувалися звуки патріотичної пісні «Прав, Британіє, морями!», виконуваної на тромбоні. Зазвичай сонна вулиця аж кишіла людьми, і ще більше люду квапилося бічними вуличками. Вочевидь, тут відбувалося щось надзвичайне. Поперек вулиці, з даху «Пса і пляшки» до даху Консервативного клубу, тяглася мотузка з незліченними синіми вимпелами, а посередині красувався великий плакат з написом «Бліфіл-Гордон та імперія!» Саме сюди, з черепашачою швидкістю просуваючись поміж рядами людей, і прямував вишуканий синій автомобіль, а сам містер Білфіл-Гордон щедро посміхався направо й наліво. Перед машиною марширував загін «Буйволів» на чолі із серйозним на вигляд низеньким чоловічком, що завзято вигравав на тромбоні. Загін ніс іще один транспарант з таким написом:

«Хто врятує Британію від комуністів?

БЛІФІЛ-ГОРДОН!

Хто наллє пива вам у кухоль?

БІЛФІЛ-ГОРДОН!

Хай живе Білфіл-Гордон!»

З вікна Консервативного клубу майорів велетенський «Юніон Джек[25]25
  «Юніон Джек» – інша назва національного прапора Великої Британії.


[Закрыть]», а над ним широко посміхалися шість розпашілих облич.

Дороті повільно котила свій велосипед вулицею, намагаючись зібратися з духом, щоб пройти повз крамницю Каргілла (інакше до Солпайпа не потрапити), тож вона майже не звертала уваги на процесію. Авто Білфіла-Гордона тим часом спинилося перед «Старою чайною крамницею», і кавова гвардія кинулась в атаку! Скидалося на те, що добра половина всіх леді міста, тримаючи на руках декоративних собачок чи з кошиками для покупок, обступили автівку, ніби вакханки, що скупчилися навколо бога Діоніса. Зрештою, вибори – чи не єдиний час, коли випадає шанс обмінятися посмішками зі знатними джентльменами. З усіх боків лунали палкі жіночі вигуки: «Щасти, містере Бліфіл-Гордон!», «Ви неодмінно переможете, любий містере Бліфіл-Гордон! Ми триматимемо за вас кулаки!» Здавалося, не було кінця-краю запасу посмішок містера Бліфіла-Гордона, хоч і роздавалися вони доволі виважено. Простий люд він обдаровував загальною невизначеною посмішкою, ні на кому не затримуючи погляду; а от кавових леді і шістьох червонощоких патріотів з Консервативного клубу кожного удостоїв персональною посмішкою; а найважливіших осіб молодий Вальф винагороджував помахом руки і писклявим «Вітаю!»

Серце Дороті стислося, коли вона побачила, що містер Каргілл, як і решта продавців, стоїть на порозі своєї крамниці. То був високий суворий чоловік у фартуху в синю смужку, з худорлявим старанно поголеним обличчям такого ж кольору, як і м’ясо, що надто довго пролежало на вітрині. Ця зловісна постать так заворожила Дороті, що вона геть забула про необхідність дивитися на дорогу і врізалася у здоровенного кремезного чоловіка, який саме ступив з тротуару.

Здоровило обернувся.

– Святий Боже! Та це ж Дороті! – вигукнув він.

– Містере Ворбертон! Треба ж таке! Знаєте, а я ніби передчувала, що сьогодні вас зустріну.

– Що, пучки пальців свербіли? – спитав містер Ворбертон і розплився в усмішці на все велике рожеве обличчя діккенсівського Мікобера[26]26
  Вілкінс Мікобер – персонаж роману Чарлза Діккенса «Девід Коперфільд»; незважаючи на бідність, клерк Мікобер відзначається оптимізмом і щиро вірить, що «якось воно буде».


[Закрыть]. – Як поживаєш? Та, зрештою, чого це я питаю? – додав він. – Ти виглядаєш чарівніше, ніж будь-коли.

І він ущипнув Дороті за голий лікоть (після сніданку вона перевдяглася у картату сукню без рукавів). Дороті поспіхом відступила на безпечну відстань – вона ненавиділа такі пощипування та інші «погладжування» – і доволі суворо сказала:

– Будь ласка, не щипайте мене за лікоть. Я цього не люблю.

– Моя люба Дороті, та такі ліктики, як твої, гріх не вщипнути. Рука сама так і тягнеться. Рефлекс, так би мовити, що вже тут вдієш.

– Коли ви повернулися до Кнайп-Гілл? – спитала Дороті, відгородившись від містера Ворбертона велосипедом. – Я вас місяці зо два не бачила.

– Позавчора. Але я тут лише проїздом. Завтра вже знову в дорогу. Везу своїх байстрюків до Британії.

Слово «байстрюки», почувши яке Дороті сором’язливо потупила очі, містер Ворбертон вимовив з ноткою сліпої гордості. Він та його «байстрюки» (у нього їх було троє) були чи не найгучнішим скандалом у Кнайп-Гілл. Містер Ворбертон мав незалежний дохід і називав себе художником – з-під його пензля щороку виходило з пів дюжини посередніх пейзажів. Два роки тому він уперше прибився до Кнайп-Гілл, придбавши одну з нових садиб відразу за будинком парафіяльного священника. Там він і жив, чи радше регулярно зупинявся, відкрито співмешкаючи з жінкою, яку називав своєю економкою. Чотири місяці тому ця жінка – вона була іноземкою, подейкували, іспанкою, – підкинула дров у скандальний вогонь, ні з того ні з сього покинувши містера Ворбертона та трьох його дітей, які наразі перебивалися у якогось багатостраждального родича у Лондоні. З виду містер Ворбертон був доволі привабливим статечним чоловіком, хоч і геть лисим (до яких тільки хитрощів він не вдавався, щоб приховати цей прикрий факт); тримався він так хвацько й по-молодецькому, що навіть його вражаючих розмірів черевце сприймалося не інакше як природне доповнення до торсу. Йому було сорок вісім, але виглядав він десь на сорок чотири. Люди в місті казали, що він «той іще старий пройдисвіт»; молоді дівчата його побоювалися, і не без причини.

Містер Ворбертон знічев’я, по-батьківському поклав руку Дороті на плече і повів її крізь натовп, ні на мить не замовкаючи. Авто містера Бліфіла-Гордона, об’їхавши водокачку, тепер розверталося назад, усе ще супроводжуване табунцем дещо підтоптаних вакханок. Процесія привернула увагу містера Ворбертона, і він спинився, щоб краще її роздивитися.

– Це ще що за огидні кривляння? – спитав він.

– О, це... як же воно називається?., передвиборча кампанія. Вони намагаються переконати нас голосувати за них.

– Намагаються переконати за них голосувати?! Боже милостивий! – пробурмотів містер Ворбертон, не зводячи очей з тріумфального кортежу. Він підніс догори великого ціпка зі срібною головкою, якого завжди носив із собою, і доволі виразно почав тицяти нею у постаті в процесії. – Ви тільки подивіться на це! Ні, ви тільки подивіться! Подивіться на цих мегер, що метуть перед ним хвостами, і на цього бовдура, який шкіриться до нас, наче мавпа, вгледівши торбу з горіхами. Чи ви коли-небудь бачили огидніше видовище?

– Тихіше! – пробурмотіла Дороті. – Вас хтось може почути.

– Нехай чують! – сказав містер Ворбертон, навмисне підвищуючи голос. – Подумати тільки, цей низькородний пес має нахабство вважати, що нас тішить вигляд його вставних зубів! А той костюм на ньому – це ж просто ганьба! А є кандидат від соціалістів? Якщо є, я голосуватиму за нього.

Декілька людей на тротуарі обернулися і витріщилися на них. Дороті помітила, як торговець залізними виробами містер Твісс, зморщений пожовклий старий, з прихованою зловтіхою виглянув з-за очеретяних кошиків, що висіли над порогом його крамниці. Краєм вуха він уловив слово «соціаліст» і вже подумки зарахував містера Ворбертона до затятих соціалістів, а Дороті – до їхніх прихильників.

– Мені справді час іти, – поквапом сказала Дороті, вирішивши, що їй ліпше втекти, доки містер Ворбертон не бовкнув чогось іще гіршого. – Мені ще стільки треба всього купити. Тож мушу з вами попрощатися.

– Е ні! – весело заперечив містер Ворбертон. – Ніяких «попрощатися»! Я піду з тобою.

Дороті котила велосипед вулицею, а містер Ворбертон, гордо випнувши живіт та затиснувши ціпок під пахвою, і далі просторікував, бадьоро крокуючи поруч. Містера Ворбертона було важко позбутися, і хоч Дороті вважала його другом, іноді їй хотілося – зважаючи на те, що він був місцевою скандальною знаменитістю, а вона – пасторовою донькою, – щоб він обирав менш публічні місця для розмов з нею. Однак зараз вона була вдячна йому за товариство, адже тепер їй було не так лячно проходити повз Каргіллову крамницю; а той і досі стояв на порозі й з-під лоба свердлив Дороті промовистим поглядом.

– Мені дуже пощастило, що я тебе зустрів, – провадив далі містер Ворбертон. – Правду кажучи, я тебе шукав. Вгадай, хто сьогодні прийде до мене на вечерю? Б’юлі! Рональд Б’юлі! Не сумніваюся, ти про нього чула.

– Рональд Б’юлі? Ні, я так не думаю. А хто він?

– Та ти що?! Рональд Б’юлі, відомий романіст. Автор книжки «Тиховоддя і наложниці». Ти ж читала «Тиховоддя і наложниці»?

– Ні, боюся, що ні. Правду кажучи, я про неї ніколи навіть не чула.

– Моя люба Дороті! Ти себе геть занедбала. Обов’язково почитай цю книжку. Це дуже гаряча проза, я тебе запевняю, справжня висококласна еротика. Саме те, що треба, аби позбутися ореолу дівчинки-скаута.

– Я ж просила вас такого не говорити! – сказала Дороті й сором’язливо відвела очі, але вже наступної миті обернулася назад, бо ненароком мало не зустрілася поглядом з Каргіллом. – А де живе цей містер Б’юлі? – спитала вона. – Він же не місцевий?

– Ні. Він приїде з Іпсвіча до мене в гості і, напевно, заночує. Тому я тебе і шукав. Подумав, ти захочеш з ним зустрітися. Може, приєднаєшся до нас за вечерею?

– На жаль, не можу, – відповіла Дороті. – Мушу подати татові вечерю і маю ще тисячі інших справ. Я звільнюся не раніше восьмої, а то й пізніше.

– То приходь після вечері. Я б дуже хотів, щоб ти познайомилася з Б’юлі. Він дуже цікавий суб’єкт, аи fait[27]27
  Добре поінформований (фр.).


[Закрыть]про найсоковитіші скандали у Блумсбері. Він тобі сподобається. На кілька годин виберешся з церковної клітки, це піде тобі на користь.

Дороті вагалася. Пропозиція була дуже спокусливою. Правду кажучи, Дороті страшенно подобалися її нечасті візити до Ворбертона. Та, ясна річ, вони були дуже нечасті – раз на три-чотири місяці; з очевидних причин їй не личило надто тісно товаришувати з таким чоловіком. І щоразу Дороті особливо ретельно стежила за тим, щоб з ними був принаймні ще один гість.

Два роки тому, коли містер Ворбертон уперше приїхав до Кнайп-Гілл (тоді він відрекомендувався вдівцем з двома дітьми; щоправда, трохи пізніше його економка посеред ночі народила третю дитину), вони познайомилися на чайній вечірці, і згодом Дороті по-сусідському зайшла до нього в гості. Містер Ворбертон напоїв її смачнючим чаєм, захопливо говорив про книжки, а тоді, відразу після чаювання, сів на диван поруч з нею і почав до неї чіплятися, наполегливо, непристойно, навіть брутально. По суті, це цілком можна було назвати спробою зґвалтування. Дороті страшенно перелякалася, але не настільки, щоб не чинити опору. Вона вирвалася від нього і втекла на інший кінець дивана, де й сиділа, сполотнівши, трусячись і мало не плачучи. А містеру Ворбертону, схоже, було геть не соромно, ця ситуація його навіть тішила.

– О, як ви могли, як ви могли? – хлипала Дороті.

– Зрештою, таки не зміг, – відповів містер Ворбертон.

– О, але як ви могли наважитися на таке звірство?

– Як? Дуже просто, дитино, дуже просто. Доживеш до моїх років, зрозумієш.

Незважаючи на такий поганий початок, між ними зав’язалася своєрідна дружба, доходило навіть до того, що про Дороті «шепотілися» через її зв’язок з містером Ворбертоном. Щоб про тебе почали «шепотітися» у Кнайп-Гілл, багато не треба. А проте Дороті бачилася з містером Ворбертоном украй рідко й була особливо обережною, щоб більше не залишатися з ним наодинці, але навіть так він знаходив можливість позалицятися до неї. Однак тепер усе було по-джентельменському; той неприємний інцидент більше не повторився. Опісля, коли його остаточно пробачили, містер Ворбертон розповів Дороті, що завжди «пробує цей номер» з кожною вродливою жінкою, яку зустрічає.

– Мабуть, частенько отримуєте відкоша? – не могла не спитати Дороті.

– Ще й як. Але не так уже й рідко мої старання увінчуються успіхом.

Люди дивувалися, що така дівчина, як Дороті, могла зустрічатися, нехай і вряди-годи, з таким чоловіком, як містер Ворбертон; проте нічого дивного в цьому не було: він мав над нею ту владу, яку богохульник та нечестивець завжди матиме над набожним. Це незаперечний факт, і варто лише поглянути довкола, щоб знайти цьому підтвердження: праведне та аморальне притягуються. Усі без винятку найкращі розпусні сцени, які знає література, були написані або благочестиво віруючими, або так само благочестиво невіруючими авторами. І, звісно, Дороті, як справжнє дитя двадцятого століття, вважала за свій обов’язок вислуховувати богохульні слова містера Ворбертона якомога спокійніше: для чого зайвий раз заохочувати лихослова, показуючи, що його слова вас шокують. До того ж містер Ворбертон їй насправді подобався. Він дражнив і засмучував її, але лише від нього вона отримувала своєрідне співчуття та розуміння, яких більше ніде не знаходила. Та й, попри всі свої вади, містер Ворбертон мимоволі викликав симпатію, а низькопробна геніальність його тирад – Оскар Вайльд, сім разів розбавлений водою, – яку Дороті через свою недосвідченість не могла до кінця осягнути, зачаровувала її і шокувала водночас. Цілком можливо, що цього разу не останню роль відіграла також перспектива зустрітися зі славнозвісним містером Б’юлі, хоч книжка «Тиховоддя і наложниці» вочевидь належала до літератури, яку Дороті або взагалі не читала, або за прочитання якої призначала собі серйозну покуту. Поза сумнівом, у Лондоні люди навіть вулиці не перейдуть, щоб не зустріти хоч би й п’ятдесят письменників, але тут, у Кнайп-Гілл, все було геть інакше.

– Ви певні, що містер Б’юлі приїде? – спитала вона.

– Цілком. І його дружина, гадаю, теж завітає. Супровід вам забезпечено. Цього вечора жодних Тарквініїв та Лукрецій[28]28
  Римський імператор VI ст. до н. е. Тарквіній Гордий, відомий своєю тиранією та свавіллям, був повалений у результаті повстання, яке спалахнуло після того, як його син, Секст Тарквіній, зґвалтував доброчесну Лукрецію.


[Закрыть].

– Гаразд, – врешті здалася Дороті, – дуже вам дякую. Я прийду... десь о пів на дев’яту.

– Чудово. А якщо тобі вдасться завітати засвітла, буде ще краще. Не забувай, що моя сусідка – місіс Семпрілл. Можеш не сумніватися, що після заходу сонця вона буде qui-vive[29]29
  Насторожі (фр.).


[Закрыть].

Місіс Семпрілл була місцевою пліткаркою – точніше, найвідомішою з місцевих пліткарок. Отримавши бажане (містер Ворбертон постійно намагався вмовити Дороті заходити до нього частіше), він кинув «aurevoir[30]30
  До побачення! (фр.).


[Закрыть]» і залишив Дороті закінчувати покупки.

У напівмороці крамниці Солпайпа, коли Дороті, купивши два з половиною ярди тканини для фіранок, саме йшла від прилавка, десь над самим її вухом пролунав низький скорботний голос місіс Семпрілл. Це була худорлява жінка років сорока, з продовгастим обличчям жовтавого кольору і з чітко окресленими рисами, які, у поєднанні з гладким чорним волоссям та аурою настояної меланхолії, надавали їй подібності з портретами Ван Дейка. Причаївшись за рулонами кретону біля вікна, вона спостерігала за розмовою Дороті з містером Ворбертоном. Якщо ви робите щось, що не обов’язково бачити місіс Семпрілл, то можете бути певні, що ця жінка неодмінно виявиться десь поблизу. Вона, як ті арабські джини, володіла вмінням матеріалізуватися там, де її менш за все хотіли бачити. Її пильного ока не оминав жодний промах, хай би яким незначним він був. Містер Ворбертон казав, що вона – як ті чотири вершники Апокаліпсису: «Така ж всюдисуща, усе бачить та все знає, і ні миті не спочиває, ні вдень, ні вночі».

– Дороті, люба, – проворкотіла місіс Семпрілл скорботним солодкавим голосом людини, яка намагається якомога делікатніше сповістити вам погані новини. – Мені конче потрібно з вами поговорити. Я мушу розповісти вам дещо настільки жахливе, що у вас волосся стане сторч!

– У чому річ? – приречено мовила Дороті, чудово знаючи, що саме місіс Семпрілл хоче їй розповісти: у тої була лише одна тема для розмов.

Вони вийшли з крамниці і тепер крокували вулицею. Дороті котила велосипед, а місіс Семпрілл дріботіла поруч малюсінькими пташиними кроками, нахиляючись усе ближче і ближче до Дороті, так що мало не торкалася ротом її вуха, мірою того як її історія ставала все делікатнішою.

– Ви, може, помічали в церкві дівчину, – почала вона, – яка завжди сідає на краю лави, тієї, що найближче до органа? Така доволі гарненька дівчина з рудим волоссям. Гадки не маю, як її звати, – додала місіс Семпрілл, яка поіменно знала кожного чоловіка, жінку та дитину у Кнайп-Гілл.

– То Моллі Фріман, – сказала Дороті. – Небога Фрімана, що торгує овочами.

– Моллі Фріман, кажете? То так її звуть? А я й не знала. Що ж...

Акуратний червоний ротик наблизився ще більше, скорботний голос понизився до трагічного шепоту. Місіс Семпрілл почала виливати на Дороті потік брудних наклепів, у яких були замішані Моллі Фріман і шестеро молодиків, що працювали на заводі з переробки цукрового буряку. Уже через кілька хвилин історія стала настільки обурливою, що Дороті, почервонівши до кінчиків вух, відсторонилася від нашіптуючих губ місіс Семпрілл і зупинила велосипед.

– Я не хочу цього слухати! – різко сказала вона. – Я знаю, що це неправда. Це не може бути правдою! Моллі Фріман – добра, тиха дівчина... вона була однією з найкращих серед моїх дівчат-скаутів і завжди люб’язно допомагала з церковними базарами. Вона б нізащо не стала робити того, про що ви розповідаєте.

– Але, Дороті, люба! Кажу вам, я на власні очі бачила...

– Мені байдуже! Негарно говорити такі речі про людей. Навіть якби це було правдою, не слід таке повторювати. У світі й так вистачає лиха, нічого ходити й дошуковуватися його.

– Дошуковуватися?! – видихнула місіс Семпрілл. – Моя люба Дороті, можна подумати, хтось би хотів чи мусив шукати! Біда в тому, що нині, куди не повернися, в очі так і лізе вся та мерзенна розпуста, в якій потопає наше місто.

Місіс Семпрілл завжди щиро дивувалася, коли її звинувачували в тому, що вона навмисне вишукує скандали. Ніщо, казала вона, так її не печалить, як вид людських пороків; от тільки вони самі постійно трапляються їй на очі, і лиш непохитне почуття обов’язку змушує її переказувати ці непристойності. Зауваження Дороті, замість того щоб втихомирити, лише заохотили місіс Семпрілл, і та почала просторікувати про загальний моральний занепад Кнайп-Гілл, ще одним підтвердженням якого була поведінка Моллі Фріман. Отож від Моллі Фріман та шести її молодиків місіс Семпрілл перейшла до доктора Гейсорна, міського лікаря, від якого завагітніли вже дві медсестри із сільської лікарні, а тоді до місіс Корн, дружини міського клерка, яку знайшли посеред поля геть п’яною після того, як вона перепила одеколону, а далі до вікарія церкви Святого Ведекінда у Міллборо, який вплутався у величезний скандал з хлопчиною-хористом, і так далі, одне вело до іншого. Якщо слухати її достатньо довго, у всьому місті й навколишніх селах не залишилося б душі, про яку місіс Семпрілл не розповіла б вам якихось огидних подробиць.

Важко було не помітити, що всі її історії були не просто брудними й наклепницькими, але також завжди щедро приправленими всілякими збоченнями. Порівняно з іншими пліткарями Кнайп-Гілл, вона була як Фройд проти Боккаччо. Після її історій у вас могло скластися враження, що Кнайп-Гілл з його тисячею жителів вміщував більше порідь зла, ніж Содом, Гоморра та Буенос-Айрес разом узяті. Та й справді, слухаючи про життя мешканців цих «рівнинних міст околиці[31]31
  Один з описів Содому та Гоморри у Біблії (Буття 13:12, 16:29).


[Закрыть]» нашого часу – від менеджера місцевого банку, що розтринькує гроші своїх клієнтів на дітей від другої коханки, до офіціантки у шинку «Пес і пляшка», яка розносить напої, одягнена в одні лише атласні туфлі на високих підборах; від старої міс Ченнон, вчительки музики, котра часом прикладається до пляшки джину зі свого таємного сховку і полюбляє строчити анонімні листи, до Меггі Байт, доньки пекаря, яка народила трьох дітей від власного брата, – так от, слухаючи про всіх цих людей, молодих і старих, бідних та багатих, що потопають у страхітливих вавилонських пороках, починаєш дивуватися, як це небо ще не розверзлося і праведний вогонь не стер Кнайп-Гілл з лиця землі. Але, хоч спочатку від кількості непристойностей у вас в’януть вуха, та, якщо послухати довше, з часом від розповідей місіс Семпрілл починає віяти одноманітністю. Адже у місті, де кожен є перелюбцем, педофілом чи наркоманом, навіть найганебніший скандал втрачає свою гостроту. Зрештою, місіс Семпрілл була гірше, ніж просто наклепницею, вона була занудою.

Що ж до того, наскільки люди вірили її словам, траплялося по-різному. У багатьох випадках усі сходилися на думці, що вона просто стара пліткарка й у всьому, що вилітає з її брудного рота, нема ні слова правди; а часом траплялося так, що її звинувачення потрапляли на родючий ґрунт і бідолашній жертві були потрібні місяці, а то й роки, щоб очистити своє ім’я. Місіс Семпрілл, поза сумнівом, доклала руку до розриву не менш ніж пів дюжини заручин і стала причиною незліченної кількості подружніх сварок.